Тарас Чухліб козаки І монархи


Похід гетьмана Стефана Куницького проти Османів до Молдавії та Надчорномор’я



Сторінка25/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   45

17. Похід гетьмана Стефана Куницького проти Османів до Молдавії та Надчорномор’я



Виправи українського козацтва до причорноморського Степу набули свого розмаху у другій половині XVI ст. Як зазначали дослідники цього питання, з кіпця 1560-х рр. військова активність козацтва зросла саме на південному напрямку — на Молдавію та Буджак35.1 Більші та менші за кількісним складом учасників походи у напрямку причорноморських фортець Османської імперії суходільним шляхом через Буджацький степ відбувалися майже щорічно й тривали включно до середини XVII ст. З одного боку такі наступальні військові операції Війська Запорозького носили превентивний стратегічний характер, адже зменшували можливість походів на українські землі багатотисячних кримської і ногайської орд, а з іншого — носили також і здобичницький характер (що з боку Високої Порти та їхніх васалів трактувалося як розбійницькі набіги та грабіжництво), тобто мали за мету здобуття військових трофеїв т. зв. «козацького хліба» — грошей, матеріальних цінностей, зброї, одягу, людей, коней, худоби тощо2.

З постанням протягом кінця 1640-х — першої половини 1650-х рр. на території східних воєводств Речі Посполитої нової ранньомодерної держави — Українського гетьманату походи козацьких підрозділів до Буджака, з огляду на налагодженням мирних стосунків з Османською імперією, тимчасово припинилися (хіба що запорожці І. Сірка час від часу турбували ногайців і татар). Виправи українського козацтва до побережжя Чорного моря були відновлені лише у 1683 р. у зв’язку з війною коаліції європейських країн у складі Австрійської імперії, Речі Посполитої та князівств Німеччини проти Високої Порти на території Центральної Європи3.

Наприкінці липня 1683 р. на раді правобережного Війська Запорозького, яка зібралася поблизу Білої Церкви, була ухвалена відозва до владних структур Речі Посполитої, в якій, зокрема, зазначалося: що, по-перше, «народ християнський український уже не має змоги терпіти турецького панування і чекає щасливої війни польського короля з султаном»; по-друге, козаки наказали македонському митрополиту, який був у них проїздом до Москви, щоб той передав царю, «аби разом із Польщею йшли проти Порти»; по-третє, «є добра можливість напасти на Молдавію і Буджак, бо вони майже не обороняються», адже великий візир Кара-Мустафа зібрав усі їхні війська для походу на Відень4. У зв’язку з цим, шляхтич і військовий товариш Війська Запорозького С. Куницький5 прохав короля дати згоду на похід козацького війська до Буджацької орди та Молдавського князівства, сподіваючись, що це сприяє відходу татар і ногайців з театру бойових дій у Центрально-Східній Європі, а також запевняв польсько-литовського короля Яна III Собеського у спроможності набрати для цієї операції до 10 тисяч козаків. Наприкінці листа Куницький прохав польського короля «до ніг падаючи Вашої Милості... щоб нас (правобережних козаків. — Т. Ч.) блукаючих овечок, так як батько і пастор до своєї ласки прийняв»6.

Очевидно, що у другій половині 1682 р. Є. Куницький зустрівся з королівським посланцем Василем Іскрицьким36, адже всі наступні «віроломного» українця засвідчували про ознайомлення з документами, які Іскрицький привіз із Варшави на Правобережну Україну. В зв’язку з цим Куницький розпочав активну діяльність у справі скликання козацької ради. У цьому йому допомагав холмський каштелян Станіслав Друшкевич, якому король дав посаду «комісара над козаками» і відправив з спеціальною місією щодо набору козаків для війни з Османською імперією та її васалами7. Повноваження у новопризначеного комісара були досить значними, адже він міг від імені короля видавати на Правобережжі спеціальні накази — «ординанси». С. Друшкевич суттєво допоміг Куницькому, адже мав із собою певну суму грошей, які були виділені з королівської канцелярії. Як свідчив сам польський урядовець у своєму щоденнику: «Швидко те зробив за два місяці: козаків затягнув, гетьманом Куницького зробив»8. Звичайно, що королівський комісар перебільшив свої заслуги, адже українця обрали гетьманом на раді, згідно з козацькими звичаями, тобто вільними голосами.

24 серпня 1683 р. у відповідь на звернення правобережного козацтва, Ян III Собеський, перед виходом до Відня, своїм універсалом призначив С. Куницького гетьманом правобережного Війська Запорозького9. Новий гетьман відразу ж назначив полковників правобережного Війська Запорозького, серед яких першими були Казимир Станецький та Андрій Могила. Наприкінці вересня — початку жовтня підрозділи гетьмана Куницького оволоділи Немировим, вигнавши звідти турецько-молдавського ставленика Івана Драгинича10. Польський історик З. Вуйцік так оцінював цю подію: «Куницький зайняв Немирів, що не оборонявся — нову столицю незалежної від Порти України»11. Отримавши згоду короля на похід до Молдавії та Буджаку, гетьман Куницький почав запрошувати до себе козаків з Лівобережної Гетьманщини й Запорожжя, а також Війська Донського.

Набравши близько 5–6 тисяч чоловік (окремі джерела називали значно перебільшену кількість — від 8 до 20 тисяч козаків) і залишивши за старшого у Немирові свого брата Олександра, правобережний гетьман С. Куницький у другій половині жовтня 1683 р. вирушив на боротьбу з «невірними бусурманами» до буджацьких степів Причорномор’я, ногайська орда яких підпорядковувався союзникові і васалові Османської імперії Кримському ханству. Вже сучасники розуміли головну мету цієї військової кампанії. Один із них, італієць К. Брюнетті, писав: «...Козаки сказали, що з найбільшою охотою нападуть на Крим (тобто землі підвладні ханству. — Т. Ч.), щоб примусити татар, що перебувають сьогодні у війську Турецькім, і скільки шкоди завдають Австрії, до повернення для оборони власних своїх вогнищ»12.

У складі українського війська, що вирушило до Буджака через Молдавію, окрім правобережців, було також понад 2 тисячі лівобережних козаків, 400 польських жовнірів, 200 запорожців та 200–300 донських козаків. Цей похід частково профінансував Ватикан, а гроші козакам вручив панський нунцій у Речі Посполитій О. Паллавічіні. Окрім того, певні кошти та одяг були отримані також і від Яна III Собеського: «А козакам... дали кафтани і гроші по два таляри»13. Після початку походу, перебуваючи у Шаргороді, С. Куницький «ординував полк п. Станецького, щоб йшов на консистенцію до Могилева»14. Знаємо також про те, що піхотні підрозділи цього війська очолив виходець із Лівобережної України А. Могила. Здійснивши переправу через Дністер у районі Сорок, козацькі підрозділи рушили у напрямку Кишинева. Йдучи в похід, Куницький за отримані від папського нунція гроші придбав декілька гармат, порох, кулі і олово15.

У листопаді 1683 р., у той час коли військо Яна III Собеського воювало у Словаччині, козацькі полки С. Куницького зайняли місто Нагаї, де знищили турецько-татарську залогу і рушили до Кишинева. Там вони об’єдналися з військом господаря Молдавського князівства пропольської орієнтації Шимоном Петричейку. За свідченням молдавського літописця Мирона Костіна «піднялися сорочани, оргеєвці, лопушани»16. Невдовзі тут відбулася цікава подія, укладення взаємної присяги молдавських військ Шимона Петричейку та правобережного Війська Запорозького: «...Військо Волоське в Кашеньові (Кишеневі. — Т. Ч.) виконало Юрамент по службі Божій Й[ого] К[оролівській] М[илості] і Речі Посполитої, і нам Війську Короля ЙМ Запорозькому, яко теж запорозьке і Дунайське Волохам теж присягу виконало»,17 — повідомляв український гетьман до Кракова. Дана присяга засвідчувала бажання певної частини молдавського народу відмовитися від турецького протекторату. Під зазначеним у документі «Дунайським військом», очевидно, виступали представники Війська Донського, тобто від 200 до 300 донських козаків, які брали участь у поході до Молдавії й Буджаку на запрошення С. Куницького.

13 листопада 1683 р. українське військо вже було поблизу турецько-молдавської Тягані. Там відбулася козацька рада, що ухвалила «Білгород, Килію, звідки турки мають найбільше провіанту, попалити і йти на Буджак перед зимою»18. У листі до короля від 24 листопада Куницький повідомляв, що відправив кілька тисяч козаків у буджацькі степи, а сам із піхотою залишився під Тягинею, щоб штурмувати Бендерську фортецю37.19

Вранці 5 грудня 1683 р. українсько-молдавське військо отримало переконливу перемогу над турецько-татарськими силами, на чолі з Яла-пашою та Юсуф-агою під Кіцканами (в інших джерелах називаються Тілгротин або Філогранум (у документі читаємо «Фібро гори»), У цій битві загинув тягинський бей Алі, старший над Буджацькою ордою Алігер-паша (Алі-Гірей) та кілька татарських мурз. За свідченнями очевидців, Тягинський шлях упродовж чотирьох миль був всіяний ворожими трупами. Згодом Куницький відзначав, що у його війську не загинуло жодної людини20. Після цієї перемога, 16 грудня 1683 р., козаки знову атакували Бендерську фортецю в Тягані, однак не змогли здобути її й рушили вглиб ногайських володінь, до Білгорода (Ак-Кермана)38, Килії39 й Ізмаїла40. Коментуючи ці події, львівський історик Тадеуш Урбанський писав, що козаки вирішили хоча б один раз показати татарам «у їх власних кордонах, як то плюндрувати чужий край і забирати людей в ясир»21. Тут, очевидно, малося на увазі те, що зимовий похід 1683/1684 рр. був тільки першою великою виправою українського козацтва у другій половині XVII ст., адже перед тим — у 1570-х — 1620-х рр. — козаки не раз турбували татар і ногайців «у їх власних кордонах».

Українські козаки успішно подолали степову зону та винищили поселення навколо Білгорода і, йдучи узбережжям Чорного моря, завоювали передмістя Ізмаїла та Килії. У тогочасних повідомленнях Куницький звітував до Варшави про знищення близько 300 тисяч (що, звичайно, було дуже великим перебільшенням) ворогів, а також, «що старий хан хоче піддатися з 5000 татар до Війська Запорозького»22. Отримавши повідомлення про цю перемогу, Ян III Собеський надзвичайно зрадів і вже 8 грудня, у відповідь відписав гетьману: «Не може нам бути нічого милішого..., отримати тут вдома з листа вірності твоєї [відомості] щасливого проти того неприятеля Війська нашого Запорозького наступу...»23. Крім того, король наказав виготовити гетьманську булаву і печатку з «гербом старожитнім України»24. Трохи згодом ці та інші клейноди вручив С. Куницькому спеціальний королівський посланник.

У грудні 1683 р. С. Куницький отримав листа від польського короля, де говорилося: «...Коли, збуривши Буджак і Білгород, не даси вийти з Волох ворогові і не дозволиш потіхи ханові і Дуці господареві, щоб не зробили ані найменшого кроку. Правда що там Фортець і Замків не маєш, але добре і монастирі, в яких можна боронитися так відважно, як у найкращій фортеці»25. Однак гетьман не встиг дійти до якогось із монастирів Молдавії.

Наприкінці грудня козацька розвідка повідомила свого командувача про наближення залишків багатотисячної армії турецького султана, що поверталися на батьківщину після віденського розгрому. Спішно відступаючи з Буджацького степу, українсько-молдавське військо дійшло до Пруту і почало переправлятися на другий берег поблизу фортеці Тобак (Тінтул), яка була збудована молдаванами у першій половині XVI ст.26 Саме тут 30 грудня 1683 р. Їх наздогнали татарські війська на чолі з кримським ханом Хаджі-Гіреєм, які нараховували близько 12 тисяч чоловік. Протягом п’яти діб у нашвидкуруч спорудженому оборонному таборі мужньо відбивали козаки ворожий наступ, чекаючи на допомогу польських підрозділів краківського каштеляна А. Потоцького, які перебували в Яссах27. 31 грудня протягом цілого дня відбувалася битва в одній із атак якої «татари попереду себе пустили на табір стадо і стріляли дуже з семи гармат»28.

У ніч на 1 січня 1684 р. у таборі відбулася рада, де обговорювалася складна ситуація. Не відомо, які на ній було ухвалено рішення, однак через два дні, не витримавши ворожого натиску, гетьман С. Куницький разом із кінними сотнями (близько 300–500 чол.) зумів переправитися через річку і покинути табір, у якому залишалися піхотні полки на чолі з полковником А. Могилою41 (близько 4 тисяч 500 чол.). Та залишені своїм ватажком, козаки не розгубилися. С. Величко свідчив, керуючи піхотинцями Могила (його обрали наказним гетьманом) бився з татарами протягом усього дня та «хоч зазнав немалої шкоди від татар у своїх людях, учинив і їм такий самий ущербок»29. З настанням ночі він наказав усім переправлятися річкою по тонкій кризі, і хоча окремі козаки потонули, полковник уникнув поразки й зумів привести до України близько 3-х тисяч козаків.

Згодом, виправдовуючись перед королем, гетьман С. Куницький так аргументував свій відступ-втечу: «...Повтікали за Прут волохи, побачивши це, почали втікати і козаки. Я їх не міг втримати і мусив сам за ними вплав переходити за Прут і йти прямо до Ясс»30. Саме під час перебування у Яссах 7–9 січня Кумицький отримав королівські інсигнії — булаву та печатку з «гербом Старожитнім України». У свою чергу молдавська сторона і козаки, що залишились на полі бою, звинувачували у поразці українського гетьмана. Невідомий кореспондент повідомляв, що «утік Куницький під Тобаком разом із кіннотою, а на піших козаків вся орда обрушилась, але вони оборонялися в таборі і пішли потім»31. 10 січня 1684 р. господар Ш. Петричейку скаржився краківському каштеляну на те, що «З табором підійшли [татари] до Трояна у суботу, перейшли Прут нижче Фальчину, вдарили на нас, били з семи гармат, проти них не можна було встояти.., бо ціле козацьке військо без пороху було», а С. Куницький, який «прийшов у Ясси з кіннотою, сьогодні в Україну до Немирова рушив і мене самого з людьми залишив»32.

Та Кумицький інакше пояснював свою поведінку. Він знову обвинувачував у поразці своїх союзників, які «жорстоко порушили клятву вірності й обманули Запорозьке військо», а у реляції до польного гетьмана Корони Польської Потоцького повідомив, що йде на Правобережну Україну для розміщення своїх козаків уздовж кордону від Могилева до Ягорлика з метою оборони від татарських набігів. Також він прохав надіслати грошей для оплати і «затягу» нових козаків33. Я. Віммер відзначав, що якби каштелян краківський А. Потоцький з наявними у нього силами (5–6 тисяч чол.) пішов на допомогу козакам і молдаванам, то, можливо, ця кампанія закінчилася б вдало34. А молдавська дослідниця А. Власова зробила висновок, що молдавські бояри хотіли зрадити козаків і першими втекли із оборонного табору, а тому за ними змушений рушити й правобережний гетьман35. До речі, саме після поразки під Тобаком С. Куницький зізнався полякам, що мав під своїм керівництвом близько 5 тисяч козаків, хоча перед тим гучно заявляв про набір 40-тисячного війська.

Невдоволена втечею свого гетьмана з-під Тобаку, що призвело до загибелі значної кількості людей, частина козаків на чолі з піхотним полковником А. Могилою викликає С. Куницького до Могилева. Там на початку березня 1684 р. відбулася козацька рада, де було вирішено переобрати керівника правобережних полків. Самого Куницького вбили, коли він, згідно з твердженнями очевидців, «змінивши козацький жупан на чернецький одяг», збирався втекли з місця проведення ради36. Тоді ж козаки ледве не позбавили життя й польського комісара С. Друшкевича, який намагався заступитися за королівського ставленика.

Історик Б. Крупницький відзначав, що похід С. Куницького до Молдавії та Північного Причорномор’я мав дуже велике значення, адже завдяки йому чимала кількість татарського війська відійшла з театру бойових дій з Угорщини до Буджака: «Саме цей результат мав вагу в очах папи, цісаря, Собеського. А кінцева поразка в західноєвропейських джерелах або зовсім не згадується, або тільки побіжно, його успіхи привертають до себе велику увагу і навіть стають вихідними пунктами деяких дипломатичних актів»37.

Як сприйняв перемогу українських козаків 4 грудня 1683 р. над військами буджацького хана Алі-Гірея польсько-литовський король Ян III Собеський? Про це найкраще свідчить його власноручний лист до гетьмана С. Куницького, який був написаний королем уже 8 грудня: «Уродзоні, вірні нам милі. Не може бути нам нічого милішого як коли самі повернулися з походу проти неприятеля Хреста Святого, тут вдома з листа Вірності твоєї щасливо проти того ж неприятеля Війська нашого Запорозького отримали успіх. Видається, Божа ласка успішно сприяє пануванню нашому, коли тоді за справу і владу Вірності твоєї православного Католицького (так в документі. — Т. Ч.) народу зібраної сили на щастя наше в ім’я Найсвятішого Пана Оборонця в поганських краях, не тільки хоробро показуючи мужність, але також до подальших за віру Християнську і Хрест Святий хвалебні здобувши результати, що наше серце батьківське до Рицарства Запорозького а найперше Вірності твоєї зобов’язуємося самими наслідками показати, та усі їхні бажання по-батьківськи приймаємо, Універсал на утримання завойованого від загрози краю посилаємо. Вольності, права, і всілякі Українські свободи в особливу нашу приймаємо протекцію. У цей час хай Вірність твоя буде того певен, що ми ніколи батьківську нашу ласку не порушимо, і як багато Вірність твоя хвалебних для Християнства зробиш. А ти і так багато від нас наступних отримаєш розпоряджень. Сукна, передусім гармати й інші для війська потреби якнайшвидше пришлемо не затримуючись і самі звідти в Руські краї прийдемо, коли відомості про все з язиків певних від Вірності твоєї нетерпеливо виглядати будемо. А для тих пізніше Булави Вірності твоїй звичаєву Печать з Гербом Старожитнім України готувати доручаємо і так швидко буде направлене до рук його відіслати наказуємо. Що буде першим виразом ласки нашої, яку тобі і зараз офіруємо з Військом усім милим і під Батьківську опіку кличемо, і про доброчинний наший респект повідомляємо доброго від пана Бога при тому Вірності твоїй зичимо здоров’я. Даний в замку міста громадського Краківського дня 8 місяця [грудня] року Панського тисяча шістсот вісімдесят третього»38.

30 січня Ян III Собеський пише листа до Інокентія XI у Рим, в якому відзначає бойові заслуги «козацького генерала» («Generale Cosacco») Куницького. Коли ж надійшли відомості про перемоги козаків у степах Північного Причорномор’я до Австрії, папський нунцій Ф. Бонвічі звернувся до австрійського цісаря Леопольда I Габсбурга з пропозицією вшанувати цю подію відспівуванням у головному соборі Відня. Спочатку мали сумніви чи можна це робити з огляду на те, що козаки були «схизматиками», але згодом переконання, що українці воюють проти спільного ворога усіх християн, перемогло почуття конфесійної нетерпимості. Український історик о. Іриней Назарко, який протягом довгого часу працював у ватиканських архівосховищах, з’ясував, що відразу ж після отримання з Польщі звістки про перемогу гетьмана С. Куницького 2 лютого 1684 р. у папській каплиці у Римі відбулося урочисте богослужіння, яке провів Інокентій XI з нагоди «перемоги козаків над татарами»39.

У першому з листів Куницького від 7 грудня 1683 р. «з Тягані», писаному до краківського каштеляна А. Потоцького, доповідалося про значну перемогу над турецько-татарсько-ногайськими військами 5 грудня. Цей лист викликав ентузіазм в Речі Посполитій і, як свідчила приписка краківського каштеляна наприкінці отриманого повідомлення від козацького гетьмана, Ян III Собеський 8 січня 1684 р. наказав співати в усіх краківських костьолах «Те Deum» («Тебе, Боже, хвалимо») і послав козакам додатково 50 тисяч злотих. Лист Куницького до краківського каштеляна було опубліковано у вигляді «летючого листка» у Кракові, який передруковувався в тогочасній пресі Австрії, Італії, та Голландії40. Спираючись на повідомлення правобережного гетьмана, король Ян III Собеський у листі до Ватикану в січні 1684 р. поспішив сповістити західноєвропейський світ про визначну перемогу українських козаків та вказав на її значимість в обороні кордонів Речі Посполитої і всієї Центрально-Східної Європи41, 6 лютого 1684 р. в інструкції для переговорів із Венецією, даній польському послу Роздражевському, польський король зазначав, що Туреччина горить ненавистю до Польщі, адже та завдала їй важкої поразки «свіжою звитягою козаків» у Буджаку42.

Досить повно висвітлювали бої С. Куницького з татарами тогочасні європейські газети — польські, італійські, австрійські, німецькі, швейцарські, голандські «летючі листки». «Новини» з німецького містечка Кельце за жовтень 1683 р. відзначали вибиття козаками турків з Язлівця, Меджибожу і Бару. Краківське видання «Nowiny z Węgier» за грудень того ж року повідомляло про зайняття підрозділами Куницького «одного замочка», що над Дніпром (?)43. Австрійський листок, який вийшов друком 31 грудня 1683 р. у Дінці повідомляв про звільнення українськими козаками від турків Бару, Меджибожу і Немирова та приготування Османської імперії до оборони Кам’янця-Подільського44. «Eigentliche Relation» (Краків, 1684) описував битви козацтва з турками і татарами на українських та молдавських землях, зокрема, взяття С. Куницьким Немирова, а також інформувало про перемогу гетьмана під Тілгротином 4 грудня 1683 р.45 Ту ж саму інформацію подає «летючий листок» під назвою «Extraktschreiben des Kosaken» (Краків, 01.1684 р.)46. Тогочасна німецька газета, що вийшла у Регенсбурзі 22 січня 1684 р., писала про успішні дії козацтва на землях Білгородської орди.47 Веніціанське видання «Nova, е vera relatione» за початок 1684 р. свідчило про перемогу козаків Куницького поблизу Тягині та завоювання ним багатьох татарсько-турецьких міст.48 Про військовий талант козацького ватажка повідомляли «реляції» надруковані в лютому 1684 р. у італійських містах Римі, Мілані, Вінченці, Луці та Неаполі.49 Вони цікаві тим, що гетьмана Правобережної України йменують не інакше як «Generale de Cosacchi» Ось, що зокрема, писалося в італійському виданні «Nuova е distinta Relatione», що видавалося у Неаполі: «...Козацький генерал Куницький завоював Поділля, Валахію і Татарію»50.

Цікаво, що про цю перемогу Куницького також писали німецькі, швейцарські та іспанські газети. Так, «Post und Ordinar-Zeitung» з Цюриха у номері від 21 січня 1684 р. вмістила повідомлення з австрійського міста Лінц від 20 січня про знищення козацьким генералом Куницьким 20 тисяч ординців, на честь чого у Римі й Венеції у костьолах співали « Те Deum». Далі ця газета подала ще одну важливу та суперечливу звістку (зокрема, сплутала Куницького з уже покійним Є. Гоголем): «Гоголь, козацький гетьман, як тільки замерз Дніпро, рушив з усією потугою на Адріанополь, прагнучи дійти аж до Константинополя. Цей вищезгаданий вождь, котрий є вірний його королівської величності у Польщі, сам виступив у цей похід, щоб із своїми людьми та козаками завоювати ворожі країни, а також, щоб на цю весну прийти до нас на допомогу із сильною армією...». Б. Крупницький, який протягом довгого часу проживав на еміграції в Німеччині, дослідив, що майже всі тогочасні місцеві газети «Leipziger Post und Ordinar-Zeitung», «Fama», «Mercurius», «Postilion» і «Relation-Curier» відгукнулися на зимовий похід українського козацтва до Молдавії та Буджака й вмістили на своїх сторінках відповідну інформацію51.

Про здобутки українського козацтва в Північному Причорномор’ї йшлося у спеціальних брошурах, які вийшли друком у 1684 р. в Австрії та Італії. У першій із них під назвою «Vielfache Flochsterfreuliche Relation von der Kosaken preiswurdige Sieg...» (Відень, 1684) було вміщено переклад листа С. Куницького до краківського каштеляна із звісткою про перемогу, а також стислий виклад історичної характеристики козацтва. Італійська брошура «Conformatione delle vittorie attenute da’Cosacchi di Zaporovia contro Tartari...» (Болонья, 1684) розповідала про перемогу козаків Куницького над 20-тисячним татарським і 10-тисячним турецьким (?) військом у Молдавії та подавала інформацію про страту в Белграді великого візира Кари-Мустафи52. Зважаючи на європейський резонанс цих подій, король Ян III Собеський намагався використати інформацію про оволодіння правобережним гетьманом татарських територій на польсько-російських переговорах у Москві, змусивши росіян поступитися в окремих питаннях майбутньої угоди між двома державами. Про похід С. Куницького та «знамениту перемогу, здобуту козацьким гетьманом над турками і татарами на Чорному морі», розповідалося також у латиномовній книзі (Краків, 1684) поляка Вес-пасіана Коховського53 та брошурі, яка вийшла друком уже у 1691 р. в іспанській Барселоні54. Ще у 1684 р. відомі австрійські художники відобразили зимову виправу українського козацтва у гравюрі42.

Жваво зреагували на напад українців на мусульманське населення Північного Причорномор’я в азіатських країнах. «Тим часом перед тим, як земля акерманська вилюдніла, гяури польські (козаки. — Т. Ч.) (яких хай Аллах Найвищий покарає!) знайшли спосіб, виправили певну кількість війська та написали втаємничені листи до господарів Молдавії і Волощини, даючи знати [кожному з них] так: «Султана в землі аккерманській на цю хвилину немає і край стоїть пусткою. Не змарнуй тієї можливості і спустоши [ту] землю». «Чекаємо на вас, виглядаємо вас!» — відповідали господарі на таке звернення. Військо польське (козацьке. — Т. Ч.) вступило по цьому в кордони Молдавії, а в той час усі гяури з’їхалися в одну хвилину і понад тридцять тисяч нікчемних гяурів ударили на люд ногайський на рівнинній околиці Бендер та Ізмаїла. Руйнуючи житла і забираючи особисті речі люду магометанського, багатьох із них вбивали на палі і припікали вогнем, а села їхні пускаючи з димом і збурюючи, опанували вони містечко Ізмаїл»55, — читаємо про ці події в «Хроніці» Мегмед-Гірея.

У спогадах Гасана Езірі, який походив з міста Бурси у південно-західній Малій Азії і брав участь у Віденській битві 1683 р. та наступних боях турків з християнами, також зустрічаємо запис про похід С. Куницького до Буджака.



Гасан Езірі присвятив цим подіям навіть окремий текст під назвою «Поразка гяурів польських під паланкою Яник Гісар»43. У ньому йшлося про таке: «Того ж часу, коли владця землі кримської Хаджі-Гірей направлявся до Криму, дійшло до його вуха, що гяури польські (козаки. — Т. Ч.), які прийшли були на допомогу проклятим німецьким [військам], зараз повернулися до повного прокльонів свого краю, переповнені великою фараонською пихою з приводу того, що відбулося на полі під Віднем і хотіли використати зручний момент, вибралися з підлим наміром вчинення погрому серед мешканців допомагаючого [через Аллаха] прикордонного замку Бендери також спустошили околиці Килії та Ізмаїла. Тієїж години зібрав згаданий хан військо плюючи на неприятеля Татарів, і віддаючися під опіку Аллаха погнав галопом на тих безбожних зрадників і бідних проклятих. Узявши ласку Творця на допомогу, здійснив він відважний штурм і левину атаку на загони тих безбожників у місцевості, що називається паланка Яник Гісар, коли не дійшли вони ще до Бендер. Шабля гостра і стріла, що кладуть кінець життю, багато з них залив він кров’ю, виваляв у пилюці і витрусив поза край світу, так що і слід не залишився від їхнього імені, інших зразу закував у невільничі кайдани і в такий спосіб зруйнував їхній бойовий порядок. Ті, які уникнули шаблі, не маючи сил, щоб утриматися, покинули свою артилерію та амуніцію, вози і речі і — позбавляючись від всілякої надії, то встаючи, то знов падаючи — панічно втекли. Отримання відомості про це пробудило у всіх радість і посмішку»56.

В одному з документів турецького походження, який віднайшов Й. Сенковський, відзначалося: «Того часу коли хан зі своїми татарами був на віденській виправі, недовірок іменем Конашка (Куницький. — Т. Ч.), один із барабашських (польських. — Т. Ч.) козаків, призначений королем на гетьмана, зв’язавшись із шляхтою і певним Молдаваном (Ш. Петричейку. — Т. Ч.) вирішили йти на край від Бендер до Килії й Ізмаїла. Їх було близько 30 000 (поляки, молдавани, козаки польські і московські). Взяли Бендери і пішли до Ізмаїла — з другого боку йшов Петричейку. За вісім годин дороги від Ізмаїла син хана Юсу-ага вдарив на Конашку і забрав близько 100 полонених. Почувши, що хан прибув до Ізмаїла, Конашка передумав — вночі з 300 чоловіками втік із обозу Петричейку й був у Яссах. Вранці хан вдарив на війська і розбив їх. А Конашка ледве дістався до Могилева, де згинув від рук козаків, обурених його втечею»57.

Результати зимового походу 1683/1684 рр., особливо знищення правобережними козаками ногайських поселень в Буджаку, змусили лівобережного гетьмана Івана Самойловича задуматися над питанням про спільний із росіянами військовий похід на Кримське ханство. У січні 1684 р. регіментар до московського царя листа такого змісту: «...Нині кримська країна у відсутності ханів... перебуває малолюдною. Можливо б... вибірну частину російських військ, з надійними військами запорозькими полками відпустив... в кінець Крим розорити, адже якщо цей втікач Купицький, який від нас до поляків, а від поляків до волохів передався..., прибрав до себе з різних країн самовільних утікачів і волошан не маючи ніяких гарматних снарядів учинив в Бучаку (Буджаку. — Т. Ч.) такий страх, що і в Крим прославилося те...». Зважаючи на великий резонанс тих подій, у Москві навіть передбачали, що С. Куницький наступний похід буде здійснювати саме до Криму58.

Польський шляхтич Я. Пасек у своїх мемуарах, які були написані протягом 1690–1695 рр. зробив наступний запис: «1684... Під час тієї експедиції віденської з королівським наказом напав на татарські землі Куницький, якого був король перед експедицією від себе призначив Козакам за гетьмана; був то шляхтич, Люблянин. Той Куницький із козаками дуже добре гостював, бо кращі орди повиходили були під Відень; мав тоді час, палив, рубав, якщо йому протистояла якась ватага зібраної орди; військо до нього весь час прибувало, бо невільників, там уже довго затримуючих, так багато визволяв, другі, що далі, добровільно до нього приходили, почувши про військо християнське. Дива робили Козаки, нікого не жаліли, сивих стинали, дітей роздирали і щось найгірше вчиняли їм; так здається, що там того гатунку поклав три рази по сто тисяч і що там ходив собі маршем, нікого не побоючись. Аж коли вже з Угорщини хан повертався, підійшло тридцять тисячі відбірної орди і не такої, як інші, і послано на відсіч; і турків було щось із ним трохи. Дав їм поле під Килією, збив, зносив і здобич, що мали, утримав і повернувся щасливо за кордон»59.

У Літописі Самовидця, який, очевидно, написаний козацьким старшиною і священиком Р. Ракушкою-Романовським протягом 1676–1703 рр. читаємо: «Року 1684. На початку року в Немирові, зібрався люд посполитий, що козаками йменувався, бо між ними і козаки були, а над ними старший від короля призначений Куницький, який гетьма-ном йменувався, і зробивши усіх міст столичних полковників, назвавши, у яких полковники залишаються, і з тим військом пішов на Рашків у Волоську землю або у Білгородський повіт до Тягані. І там посад спалив, тільки замок залишив, інші волості спустошив, і багато б шкоди учинив, але орда, що вийшла з ханським сином, до цього не допустила, з якими козаками війну учинила. І з тої війни Куницький з небагатьма козаками втік, розуміючи, що те військо не оборониться від орди. Але козакам орда не могла нічого учинити, — в цілості вернулися...»60.

Та найбільш промовистим фактом, що засвідчив велике враження козацтва та тогочасну людність Австрійської імперії, як нам видається, є захист у 1684 р. німцем Й.-Й. Мюллером наукової дисертації про українське козацтво у Лейпцигському університеті. Вона мала таку назву: «Історична дисертація про козаків, яку представлено у приміщенні філософського факультету на публічний розгляд під головуванням месера Готфріда Вайса з Торуні у Пруссії. У колегії великого князя 7 червня 1684 р. Лейпциг. Друкарня Крюгера». «Мало хто знає, що у 1684 р. козаки завдали відчутної пам’ятної поразки туркам і татарам... Козаки так їх переслідували після блискучої перемога, що можна написати нову «Іліаду» після Гомера, після того як спеціальна реляція була опублікована і зблиснула як промінь сонця. Ми молимо бога, щоб він сприяв прагненням козаків до перемога і надихав їх на нові хоробрі вчинки»,61 — такими словами закінчив свій дисертаційний захист Мюллер. З огляду на постійні повстання козацтва проти польської влади, але разом з тим і його важливість для оборони Польсько-Литовської держави від турків і татар у XVI–XVII століттях, один із наукових висновків дисертаційної роботи був таким: «Безперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом. Внаслідок небезпечних нападів вони опанували Понт Євскинський, а землю на кордонах Туреччини та Московії робили корисною для польського короля...»62.

Після виправи гетьмана С. Куницького, походи на Буджак у рамках війни Священної Ліга з Османською імперією протягом 1684–1699 рр. під проводом правобережних (С. Палій, Г. Гришко, С. Самусь, А. Абазин), лівобережних (І. Новицький, Г. Пашковський, І. Обидовський, І. Мирович, Л. Свічка, Д. Апостол, К. Мокієвський) та запорозьких (І. Гусак, Я. Шарпило, Г. Сагайдачний, І. Киліян) українських воєначальників відбувалися майже щорічно, інколи навіть декілька разів на рік. Однак наступні, вже проторовані Куницьким козацькі виправи до причорноморського Степу, вже не мали такого великого розголосу в Respublica Christiana та Pax Orient як досліджена нами подія.

Натомість у виданій у 1697 р. поетичній польськомовній збірці православний шляхтич із Волині Данило Братковський, закидаючи шляхтичам Речі Посполитої нехіть до військової справи писав:

...Крові не мав ти, не йшов на Буджаки,

То й не правдивий шляхтич, купний — знак то63.

Слова українського поета, на нашу думку, засвідчують також і те, що у свідомості ранньомодерного суспільства боротьба козацтва з османськими васалами у Північному Причорномор’ї сприймалася як шляхетська, тобто військово-рицарська справа.

Таким чином, похід українського козацького війська через Молдавське князівство до Буджацького степу наприкінці листопаду 1683 р. — січні 1684 р. відбувався у руслі боротьби християнських монархів Європи з Османською імперією та її васалами в останній чверті XVII ст. Здобувши перемогу над мусульманськими силами під Віднем 12 вересня 1683 р., польсько-литовський король Ян III Собеський та австрійський імператор Леопольд I Габсбург за моральної і матеріальної підтримки Римського Папи Інокентія XI та за допомогою Війська Запорозького намагалися перейти у наступ на позиції султана Мегмеда IV.

__________



1 Леп’явко С. Військово-політична діяльність українського козацтва в контексті міжнародних відносин (1561–1595). Автореферат... докт. істор. наук. — К., 2000. — С. 18.

2 Леп’явко С. Формування світоглядних засад українського козацтва (поняття «козацького хліба» в останній третині XVI ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії IX–XVII ст. / Ред. В. Смолій. — К., 2000. — С. 143–144, 156; Галенко О. Зрадники-герої або український ідеал потурченця // Соціум. Альманах соціальної історії. — Вип. 6. — К., 2006. — С. 203–208.

3 Чухліб Т. Ще раз про Віденську битву 1683 р. та участь у ній українського козацтва включно з його походами до Угорщини, Молдавії та Буджака // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 6. — К.:, 2006. — С. 609–623.

4 Theiner A. Monuments historigues de Russie. — Rzym, 1859. — S. 249; Korzon T. Dzieje wojen i wojskowości w Polsce. — T. 3. — Kraków, 1923. — S. 10; Urbański T. Rok 1683 na Podolu, Ukrainie i w Mołdawii. — Lwów, 1907. — S. 28–29.

5 Про біографію та життєдіяльність С. Кумицького див: Чухліб Т. Гетьман С. Куницький у боротьбі Правобережної України та Речі Посполитої проти Османської імперії (1683–1684 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2000. — С. 314–332; Чухліб Т. Мінлива доля рятівника Європи (Степан Куницький) // Чухліб Т. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663–1713). — К., 2004. — С. 171–188; Кочегаров К. Участие украинского казачества в кампании 1683 г. против Османской империи // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 5. — К., 2005. — С. 623–664; Wagner М. Stefan Kunicki: nieznany hetman kozacki na Prawobrzezu (1683–1684) // Nad Wisłą i Dnieprem. — Toruń, 2002. — S. 62–66.

6 Цит за: Urbański T. Op. sit. — S. 29.

7 Pamiętniki St. Druszkiewica // Dziennik Literacki. — Lwów, 1856. — № 70–73. — S. 150.

8 Ibid. S. 150.

9 Acta Historica res gestas poloniae illustrantia. — Vol. 2. — Pars. II — S. 233–234.

10 Бібліотека музею ім. кн. Чарторийських у Кракові, відділ рукописів (далі — БМЧ Краків). — Теки Нарушевича (далі — ТН), од. зб. 179, № 140, арк. 699.

11 Wójcik Z. Jan Sobieski. — S. 356.

12 Niemcewicz J. Zbiór pamiętników historycznych o dawnei Polscze. — T. 5. — Puława, 1830. — S. 303.

13 Цит. за: Кочегаров К. Указ. соч. — С. 635.

14 Бібліотека Польської академії наук у Кракові, відділ рукописів (далі — ПАН Краків). — Од. зб. 1855, арк. 226.

15 БМЧ Краків. — ТН, Од. зб. 179, № 161, арк. 763; Бібліотека Національного інституту ім. Оссолінських у Вроцлаві (далі — БНІО Вроцлав). — Од. зб. 248/2, арк. 171–172; Pamiętniki Jana Chryzostoma z Gosławic Paska. — Lwów, 1923. — S. 39.

16 Цит. за: Мохов H. Молдавия эпохи феодализма. — Кишинев, 1964. — С. 343.

17 ПАН Краків. — Од. зб. 645, № 30, арк. 33–34; Urbański Т. Op. sit. — S. 39.

18 БМЧ Краків. — ТН, од. зб. 181, арк. 848.

19 БМЧ Краків. — ТН, од. зб. 185, арк. 855.

20 БМЧ Краків. — ТН, од зб. 180, № 4; Theatrum Europeum. — T. XII. — Frankfurt-am-Main, 1707. — S. 695; Urbański T. Rok 1683 na Podolu, Ukrainie i w Mołdawii. — Lwów, 1907. — S. 39.

21 Urbański T. Op. sit — S. 39.

22 ПАН Краків. — Од. зб. 645, № 38.

23 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 248/II, арк. 171–172.

24 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 248/II, арк. 171.

25 ПАН Краків. — Од. зб. 645, № 30, арк. 33–34.

26 Cantemir D. Descrierea Moldovei. — Bucuresti, 1976. — S. 49.

27 Власова A. Молдавско-польские политические связи в последней четверти XVII — начале XVIII в. — Кишинев, 1980. — С. 27; Мохов Н. Молдавия эпохи феодализма. — С. 395; Wimmer J. Wiedeń 1683. — S. 412–413.

28 БМЧ Краків. — ТН, од. зб. 180, № 6, арк. 24.

29 Величко С. Літопис. — Т. 2. — с. 304.

30 Там само. — Арк. 29.

31 Там само. — Од. зб. 179, арк. 1006.

32 Там само. — Арк. 39.

33 Załuski A. Epistolae historikum-familiarium. — Brunsbergs, 1711. — T. 2. — S. 860.

34 Wimmer J. Wiedeń 1683. — S. 415.

35 Власова А. Молдавско-польские политические связи. — С. 28.

36 БМЧ Краків. — ТН, од. зб. 180, арк. 161; Pamiętniki St. Druszkiewica... — S. 150.

37 Крупницький Б. З історії Правобережжя 1683–1688 рр. // Праці історико-філологічного товариства в Празі. — Вип. 4. — Прага, 1942. — С. 4.

38 БНІО Вроцлав. — Од. зб. 248/II, арк. 171–172.

39 Назарко І. Блаженний папа Інокентій XI і Україна // Юрій Франц Кульчицький і козаки герої віденської перемоги 1683 р. — Філадельфія, 1983. — С. 57.

40 ПАН Краків. — Од. зб. 1554, № 8, арк. 1–2; БН Варшава, Відділ мікрофільмів. — М/ф 41519, арк. 1–2.

41 Pulkaniec L. Sobieski a stolica apostolska na tle wojny z Turcija (1683–1684). — Wilno, 1937. — S. 23–24.

42 Ibid. — S. 85.

43 ПАН Краків. — Од. зб. 1554, № 10, арк. 1–4.

44 Zawadski К. Gazeta ulotne polski i polski dotyczące XVI–XVIII wieku. — T. 2. — Wrocław, 1984. — S. 30.

45 Ibid. — S. 59.

46 Ibid. — S. 60.

47 Ibid.

48 Бібліотека Народова у Варшаві, відділ мікрофільмів (далі — БНВ). — М/ф. А 809, арк. 2–3.

49 Там само. — М/ф. А887, арк. 1–3; Zawadski K. Gazeta ulotne polski. — S. 62, 64, 196; Rzeczpospolita w dobie Jana III. Katalog wystawy Zamku Królewskiego, Archiwum Glownego Akt Dawnych i Biblioteki Narodowej. — Warszawa, 1983. — S. 271.

50 Nuova, edistinta Relatione. — Napoli, 1684. — 29.II. // БНВ, відділ стародруків. — №314 685.

51 Крупницький Б. З історії Правобережжя. — С. 1.

52 Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західно-європейських літературних пам’ятках). — К., 1992. — С. 314–315.

53 Commentarius Belli Aduersum Turcae ad Viennam, in Hungaria... scriptore Wespasian Kochowski. — Cracoviae, 1684. — S. 79–83.

54 Наливайко Д. Вказ. праця. — C. 315.

55 Kara Mustafa pod Wiedniem. Żrodla musulmanskie do dziejów wyprawy wiedeńskiej 1683 roku / Oprać. Z. Abrahamowicz. — Kraków, 1973 — S. 319.

56 Ibid. — S. 305.

57 Collectanea z dziejopisów tureckich rzeczy do historii polskiej służących... przez J. J. Sękowskiego — T. I. — Warszawa, 1825. — S. 182.

58 Цит. за: Кочегаров K. Указ. соч. — С. 651.

59 Pamiętniki Jana Chryzostoma. — S. 333–334.

60 Літопис Самовидця / Видання підготував Я. Дзира. — К., 1971. — С. 139–140.

61 Цит. за: Мюллер Й. Історична дисертація про козаків // Всесвіт. — 1988. — № 6. — С. 136.

62 Там само.

63 Братковський Д. Світ, по частинах розглянутий. Фототипічне видання / Упорядкування і переклад В. Шевчука. — Луцьк, 2004. — С. 351.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка