Тарас Чухліб козаки І монархи


«Висока рука» Москви та особливості об’єднавчої політики гетьманського уряду в 1687–1699 рр



Сторінка27/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   45

19. «Висока рука» Москви та особливості об’єднавчої політики гетьманського уряду в 1687–1699 рр.



Довголітньому гетьмануванню Івана Мазепи присвячена значна кількість історичної літератури та опублікованих джерел1. Разом з тим, поза увагою дослідників залишилася його діяльність щодо повернення Правобережної України, більшість території якої на той час знаходилось під владою Речі Посполитої та Османської імперії. Обраний у 1687 р. гетьман на початку свого правління проводив більш помірковану ніж його попередник Іван Самойлович політику, щодо об’єднання двох частин України. За Коломацькими статтями, укладеними між ним та московським урядом 25 липня 1687 р., лівобережний Український гетьманат мав існувати під протекцією московського царя «в попередніх своїх правах і вольностях, чим пожалуваний був колишній гетьман Богдан Хмельницький»2. Окрім того, у цих статтях Іван Мазепа йменувався гетьманом «обох сторін» Дніпра, а отже він разом з козацькою старшиною сподівався за допомогою «високої руки» Москви повернути під владу свого уряду правобережну частину гетьманату. Але головною і досить вагомою причиною, яка не дозволяла зробити це були положення Вічного миру 1686 р., які залишали Правобережжя під владою польського короля.

Як дослідив Андрій Яковлів, Коломацькі статті являють собою двосторонній договір між українським гетьманом І. Мазепою й старшиною — з одного боку — та московськими царями Іваном і Петром та царівною Софією — з другого. Одні статті (1, 4–6, 9, 22) містять пропозиції українців, інші (2, 10, 12–15, 18–20) пропозиції росіян, а решта (3, 7–8, 16–17, 21) — пропозиції гетьмана та контрпропозиції царів. Більшість із Коломацьких статей, так само як і попередні Батуринські 1672 р. та Переяславські 1674 р. мають за основу Глухівські статті 1669 р. і лише п’ять із них є новими3. Як для Українського гетьманату, так і для Московського царства договір мав взаємозобов’язуючий характер і передбачав зміну його положень лише за згодою обох сторін.

Стосовно міжнародної діяльності уряду І. Мазепи визнавалося наступне: «...щоб від навколишніх Государів листи прочитавши, до Великих Государів (російських царів Івана та Петра — Т. Ч.) відсилати..., а від себе чи проти тих листів ні до кого нічого не писати...». Зважаючи на попередню політику Самойловича щодо російсько-польського мирного договору, обумовлювалося ставлення нового гетьмана до «Вічного миру»: «...мир і союз, укладений з Королем Польським тримати міцно і задовольнятися тими містами, які в договорах названі, і в уступленні в сторону Польську не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати»4.

Українсько-російський договір, що був укладений поблизу Коломака був скріплений присягою-«обіцянкою» гетьмана і старшини на вірність цареві. Її текст був таким: «Я раб Божій Іоан, обещаюсь пред сим святим Евангелієм господу Богу всемогущему в Тройци святой єдиному на том, что бити мне у пресветлейших и вседержавнейших Великих Государей и великих князей, Іоанна Алексеевича, Петра Алексеевича и Великія Государини благовернія Царевни и Великія Княжна Софій Алексеевни и всея Великія и Малія и Белія Россій самодержцов и многих государств и земель восточних и западних и северних отчичей и дедичей и наследников и государей и обладателей, у их Царского Величества у их государских наследников в вечном подданстве верно и с постоянно и польскому королю и салтану турскому, и хану кримскому, не изменит и ни о чем з ними без их великих государей и их царского величества указу и повеленія не зсилатся... пункта во всем держать крепко и постоянно...»5.

За спостереженням Миколи Андрусяка, I. Мазепа, на відміну від свого попередника, у питанні повернення правобережних земель (а отже, і стосунках з Польщею) спочатку рухався тільки в руслі московської політики6. Андрій Яковлів говорив, що у перші роки свого урядування Мазепа виявляв «лояльність, послух і готовність виконувати царські накази»7. Хоча, як відзначав Вячеслав Станіславський, це був лише тактичний хід Мазепи, який, як і І. Самойлович, хотів об’єднання України під однією булавою8. Про це також писав Олександр Оглоблин, який вважав, що допомога Москви була потрібна І. Мазепі для «консолідації внутрішніх українських відносин», які привели б до «здійснення ширшої програми об’єднання українських земель під гетьманською булавою»9. Разом із тим, гетьман міг виливати на позицію московського двору в російсько-польсько-турецьких відносинах і таким чином коригувати свої зовнішньополітичні заходи. Незважаючи на коломацькі домовленості з царем щодо обмеження міжнародних стосунків гетьманату, Мазепа, згідно з дослідженнями Володимира Дядиченка, підтримував відносини не лише з Річчю Посполитою, але й з Османською імперією, Кримським ханством, Молдавським та Волошським князівствами10. Відомо, що про всі контакти з іноземними володарями гетьман повідомляв до Москви, однак історики не виключають, що вже від початку 90-х рр. XVII ст. гетьман вів і таємне листування. Проблеми дипломатії І. Мазепи у «дошведський» період в основному були вже досліджені Б. Крупницьким, О. Оглоблином, В. Станіславським та іншими науковцями11, а тому зупинимося лише на окремих аспектах зовнішньої політики цього гетьмана (головним чином, спробі об’єднання розділених міжнародними договорами українських земель) у контексті його стосунків зі своїм сюзереном — московським царем.

Відразу ж після свого обрання, у грудні 1687 р., на виконання угоди з царем Мазепа писав до коронного гетьмана Речі Посполитої С. Яблоновського: «...не тільки приналежністю рубежів, але і договором вічного миру, на помсту загального всього християнства неприятеля бусурманина, по присяженному союзу між найяснішими монархами, їх царською пресвітлою величністю, і його королівською величністю, до того прилучені є, щоб обопільно мали собі щастя і добру поведінку, що я істинно зі своєї особи обіцяю..., щоб зі сторони регіменту мого не було в ній перепони, тоді як я рубежів у договорах вічного миру потрібних зберігаю»12.

Восени 1688 р. на переговорах із російським послом Ф. Шакловитим І. Мазепа обговорював можливість російсько-українського підкорення Кримського ханату13. Але коли похід до Криму в 1689 р. закінчився невдачею, Мазепа таємно відправляє влітку 1690 р. до Білгорода свого посланця, який мав запропонувати Кримському ханатові підписати мирну угоду з Росією (Бахчисарайський мир 1681 р. був скасований із вступом Москви до Священної ліги). Як дослідив В. Артамонов, ця ініціатива українського гетьмана опиралася на фальшиве повідомлення про те, що татари відмовляються обороняти Кам’янець-Подільський і, побоючись наступу козацьких полків Лівобережжя, відразу ж погодяться на мир із Московською державою14.

Щоб вчасно повідомляти московський уряд про міжнародну ситуацію у Західній та Центральній Європі гетьман Мазепа підтримує тісні стосунки із верхівкою Речі Посполитої та правобережною старшиною.



Так, наприклад, 20 листопада 1688 р. він посилає Я. Глуховця до польського коронного гетьмана С. Яблоновського. Після повернення свого посланця (до речі, Я. Глуховець протягом кінця 80-х — початку 90-х рр. неодноразово за дорученням Мазепи перебував у Яблоновського) до України гетьман відправляє його до Москви для розповіді про перебування в Польщі та листом від польського урядовця на ім’я лівобережного регіментара. Невдовзі в гетьманській канцелярії отримали листа від С. Палія з інформацією про військові дії між поляками і турками, розміщення польських підрозділів на Волині та похід кримського хана на Угорщину. Про це Мазепа негайно повідомляє московських царів, додаючи, що, на його думку, правобережний полковник не надто переймається протекцією короля Речі Посполитої15.

У 90-х рр. кардинальних змін зазнала внутрішньополітична ситуація на Правобережній Україні, яка на той час була розділена міжнародними договорами між Річчю Посполитою та Османською імперією. «Тогобічне» козацтво під керівництвом білоцерківського (фастівського) полковника С. Палія, поступово колонізуючи правобережні землі, піднялося на більш високий рівень самоорганізації та змогло відродити окремі державні інститути, знищені тут у 70-х рр. Звичайно, що правобережні козацькі полки намагались об’єднатися з Лівобережною Україною у спільний гетьманат. І. Мазепа повинен був враховувати ці прагнення до об’єднання і впливати на царську владу з метою позитивного вирішення питання.



Після неодноразових звернень С. Палія до Москви та Батурина (окрім 1688 це було і в 1690, 1692 та 1694 рр.) із проханням включити територію його полків до складу лівобережної частини Українського гетьманату І. Мазепа, щоб не порушувати положень Вічного миру серед іншого пропонував Петру I поселити паліївців поблизу правобережного придніпровського містечка Трипілля, яке підкорялося лівобережному гетьману16. Одночасно Мазепа, продовжуючи лінію І. Самойловича, заборонив козакам із Лівобережжя та Слобожанщини переходити через Дніпро й поселятися на правобережних землях, «а упорних і в тюрму саджати і жорстоко наказувати»17.

Взимку 1688 р. гетьман Мазепа звертався до московських царів, щоб вони вплинули на польського короля у справі заборони правобережному козацькому зверхникові А. Могилі йменуватися «гетьманом Війська Запорозького». Реагуючи на таке прохання українського підданого, російський уряд 7 березня відправив до свого представника у Речі Посполитій П. Возніцина спеціальну грамоту, в якій наказувалося вимагати від польської сторони заборонити Могилі та його наступникам титулуватися запорозькими гетьманами. При цьому нагадувалося, що згідно з положеннями Вічного миру Польща не може мати претензій до земель, якими вона поступилася Москві, і не повинна «тими уступленими містами і місцями, і Запорожжям ні в які держави і нікуди писатись, і не іменуватись, і з титл бути виключеним»18.

Слід відзначити, що від початку свого правління І. Мазепа йменувався «гетьманом обох сторін Дніпра». Зокрема, таке його титулування знаходимо в Коломацьких статтях 1687 р., царському указі за 1688 р., а також у гетьманському універсалі Мгарському монастиреві19. 3 вересня 1691 р. польський посол Я. Окраса вимагав від царя: «...І. Мазепа пишеться обох сторін гетьманом; а по договорам Вічного миру, права сторона Дніпра в Польському володінні, і гетьману так писатися не слід»20. Московські представники на переговорах Чаадаєв і Українцев відповідали полякам, що гетьман так «пишеться» цілком справедливо і згідно із царським указом, адже «на тій стороні Дніпра під державою Російських государів знаходиться головне всієї Малоросії місто Київ, з Васильковом, Стайками, Трипіллям і всім Запорожжям»21. Цікаво, що в липні того ж року І. Мазепа в листі до Руського воєводи С. Яблоновського просив дозволу вибирати десятинний збір меду в Богуславському й Корсунському королівських староствах22. Спираючись на підтримку росіян, Мазепа до 1708 р. залишав у титулі дане визначення.

21 квітня 1690 р. І. Мазепа відправляє лист до російського воєводи Л. Неплюєва в якому повідомляв його про звільнення С. Палія з польської в’язниці та прохання правобережного полковника перейти під «високу руку» московських царів23. У відповідь на це звернення Москва пропонувала правобережному полковнику перейти на Запорожжя, а вже звідти на територію Лівобережної України. У травні того ж року Палій повторив своє прохання у черговому листі до лівобережного гетьмана24. Однак Мазепа отримує від московських царів вказівку лише на словах обнадіювати правобережного полковника щодо його прийняття під царську протекцію, але з умовою переходу на Лівобережжя. У червні С. Палій передає до Батурина важливі відомості про постанову сейму Речі Посполитої укласти мирний договір із ханом і організувати військовий похід на лівобережні землі України. З огляду на це, І. Мазепа звернувся до царів із питанням чи розпочинати переміщення своїх військ до українсько-польського кордону25.

На початку 1692 р. Мазепа пропонує цареві прийняти під свою протекцію С. Палія й поселити його на Лівобережжі, де «учинити полковником переяславським». Вирішальну роль у цьому прагненні гетьмана, за словами В. Дядиченка, відіграло бажання використати військовий досвід фастівського полковника в боротьбі проти татар26. Можливо, в нього була ще одна мета — запобігти втечам лівобережних українців на Правобережжя.

Майбутньому возз’єднанню Лівобережної і Правобережної України сприяли спільні походи правобережних та лівобережних козацьких полків проти Кримського ханства та його військ, які здійснювали постійні напади на українські землі. Однією з перших таких операцій була битва підрозділів С. Палія та Переяславського полку з татарами, яка відбулася у травні 1690 р. поблизу Білої Церкви27. Наприкінці червня того ж року І. Мазепа наказав полковнику І. Новицькому готуватися до спільного з правобережцями походу на Кизикирмен. Він вислав до лівобережного полковника декілька листів, у яких виклав план походу, а правобережцю С. Палію направив гармату з боєприпасами. З боку Лівобережжя в цій операції, яка відбулася з 22 липня до 16 серпня) брали участь компанійські та сердюцькі полки, козаки Переяславського і Лубенського полків, а зі сторони Правобережжя — полки С. Палія28. У липні об’єднані українські війська під керівництвом генерального осавула І. Ломиківського атакували Очаків. Такі військові дії проти володінь Османської імперії в Північному Причорномор’ї планувалися країнами-учасницями «Священної ліги» й, головним чином, організовувалися в гетьманській канцелярії І. Мазепи. Вони відбувалися протягом усього останнього десятиліття XVII ст. й сприяли налагодженню тісних зв’язків між українцями з «обох сторін Дніпра».

28 липня 1692 р. в універсалі до всього населення України з приводу повстання П. Іваненка І. Мазепа, згідно зі словами літописця С. Величка, розкрив своє бачення «руїни» Правобережжя: «...ті названі і неназвані особи (Сірко, Сулимка, Суховій, Ханенко), котрі бігали за владою... за їхній вчинок немало потерпіла й вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилився туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі приходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили»29. Далі лівобережний гетьман пропонував такий вихід із критичної ситуації: «коли був би той народ у такому багатовидному множестві і в ті часи дотримувався статечності та відповідно постановленого у себе порядку, тримався богохранимої держави їхньої Ц. П. В (царської пресвітлої величності. — Т. Ч.) ...певне й досі б тогобічна сторона Дніпра була б у власній повноті ціла»30.

Коли в 1692–1693 рр. правобережний полковник С. Палій знову звертався до Мазепи з проханням прийняти його «під гетьманську булаву», лівобережний гетьман, усвідомлюючи, що від московського царя прийде негативна відповідь, намагався «залякати» Петра I тим, що правобережні козацькі полки піддадуться під протекцію кримського хана: «...коли б йому, Семену Палію, з боку богохранимої вашої держави не буде подано допомогу й оборону, то щоб він, бувши в такому вогні, не вдався до допомоги з бусурманського боку»31. Крім того, посилаючись на лист Палія, гетьман сповіщав про небезпеку військового нападу Польщі і можливість народного повстання на Правобережжі, що також мало спонукати російський уряд звернути свою увагу на правобережні землі. Але така тактика гетьманської влади не приносила бажаних результатів.

Хоча, як уже відзначалося, майже про всі міжнародні зносини повідомлялося до Малоросійського приказу в Москву, І. Мазепа в офіційних стосунках з іншими країнами не приховував свого бажання повернути Правобережну Україну. У листі до Белзького воєводи А. Синявського (1693) він писав: «...волю я до повороту свого гетьманського, отримуючи Україну (Правобережну. — Т. Ч.) під свою dyrekcya»32. Такі ж наміри Мазепа підтверджував у приватній розмові з посланцем польського короля К. Ісаровичем у грудні 1694 р.: «...Кордони я собі ті осаджу, бо читав пакти»33, — говорив він послу, маючи на увазі зайняття своїми військами території правобережного Подніпров’я, доля якої за «вічним миром» так і не була вирішена. Разом з тим, коли на початку 1690 р. до Мазепи прибув посланець від львівського єпископа Й. Шумлянського В. Іскрицький (за організацією цієї місії проглядалася «рука» Яна III Собеського), гетьман у розмові з ним жодним словом не обмовився про своє бажання оволодіти Правобережжям. А наступного представника Шумлянського, шляхтича Домарадського, І. Мазепа відіслав під конвоєм до Москви34.

Підтримуючи тісні стосунки з правобережним полковником С. Палієм, гетьман Мазепа намагався втілити в життя свої наміри щодо прилучення Правобережжя. Тим більше, що міжнародна ситуація дозволяла здійснювати ці зв’язки не лише за допомогою листування. Європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до «Священної ліги», передбачала військові походи українського козацтва проти Кримського ханства та інших васалів Османської імперії. Протягом 90-х рр. XVII ст. правобережні полки разом із лівобережними українськими військами часто здійснювали походи в татарські степи. Це давало змогу підтримувати тісніші контакти між Правобережжям та Лівобережжям. І. Мазепа та С. Палій провели декілька особистих зустрічей для вироблення спільного плану заходів щодо політичного становища правобережних земель. Крім того, гетьман тримав своїх представників у Фастові, виплачував Палію гроші зі своєї скарбниці та передавав жалування за військові походи від царя, а також придбав правобережному полковнику будинок у Києві. Протягом останнього десятиліття століття між Мазепою та Палієм велося постійне листування, майже щомісяця до Батурина й Фастова прибували посли з обох сторін Дніпра. Це мало бути запорукою майбутнього об’єднання розділеної міжнародними угодами Українського гетьманату.



У 1695 р. московський уряд вирішив запровадити на Лівобережжі монополію на торгівлю сіллю, що було своєрідним непрямим податком для українського населення. Таке нововведення викликало застереження з боку І. Мазепи, який відзначив відсутність правового претендента для започаткування такої монополії з боку Москви. Окрім того, відповідні царські укази були саботовані місцевим населенням. З огляду на звернення лівобережного гетьмана Петро I припинив дію своїх попередніх розпоряджень35.

Зважаючи на великий хлібний неврожай у 1698 р., багато лівобережців переходили на Правобережну Україну. В зв’язку з цим, І. Мазепа звертався до Москви з проханням провести переговори з польським королем задля дозволу лівобережному гетьману посилати на Правобережжя козацькі полки з метою повернення втікачів36.

Для відомості про «тамошню поведінку» з Лівобережної України на правобережні землі відсилалися таємні агенти. Так, у 1688 р. розвідник Мазепи С. Андрющенко йшов через «Київ, Чуднів, Коростишів, Троянів, Миропілля, Полонне, Лабунів, Костянтинів, Межибіж до Бара, вивідуючи у польських урядників різні новини»37. Завдяки добрій інформованості про стан справ на Правобережній Україні І. Мазепа мав змогу повідомляти московський уряд про порушення поляками чи турками попередніх мирних домовленостей. На початку 1699 р. він сповіщав, що турки «завели слободу в Мошнах»38, а наступного року скаржився про те, що «деякі польські пани на тому березі Дніпра почали були осаджувати слободи на порожніх місцях, що було заборонено останніми трактатами»39. У гетьманських донесеннях Москві на початку 1701 р. повідомлялося, що «на ту сторону Дніпра всяких чинів жителі йдуть постійно»40. У січні-лютому Мазепа дав наказ виставити на правому березі Дніпра біля Чигирина три охотницькі полки, щоб затримувати й повертати втікачів із Лівобережжя41. Перехід лівобережних жителів на Правобережну Україну спричинювався також невдоволенням участю козацтва на стороні Росії у Північній війні, яка розпочалася у 1700 р. «І козаки і поселяни, всі озлобилися на мене, всі кричать в одне: пропадати нам до кінця і погублять нас москалі! У всіх одна думка йти за Дніпро...»42 — писав у цей час І. Мазепа до Малоросійського Приказу.

Добре знаючи міжнародне життя східноєвропейського регіону, український гетьман повідомляв до Малоросійського приказу про посольство Речі Посполитої на чолі з Р. Лещинським у Стамбулі: «...і хочуть поляки, щоб солтан ту Україну уступив їм, щоб її від Москви відлучити і собі присвоїти»43. Зі свого боку, бажаючи прилучити Річ Посполиту до союзу проти Швеції, Московська держава погоджувалася на територіальні уступки королю. Однак, коли до Москви прибули польські посли для укладення військового договору, Петро I, зважаючи на авторитет українського гетьмана в міжнародних справах, відправив до нього для консультації дяка Б. Михайлова. 19 квітня 1701 р. останній привіз до Батурина умови польсько-московського договору, за яким поляки вимагали «спірні землі» від Стайок до Чигирина. Згідно з розпорядженням царя, Мазепа мав ознайомитися з ними і висловити свою думку. Гетьман запропонував віддати Польщі Стайки, Трахтемирів і Трипілля, але не погодився на уступлення Чигирина, Канева, Черкас і Крилова44.

Погоджуємося з висновками істориків, що відносини між гетьманським та царським урядами наприкінці 80-х — 90-х рр. XVII ст. не були антагоністичними. За винятком «повстання Петрика» також не можемо говорити, що І. Мазепа чи хтось із його оточення мали плани про відокремлення лівобережної частини Українського гетьманату від Московського царства45. У цьому випадку треба навести слова самого лівобережного гетьман, які він адресував до одного з татарських урядовців: «...у всіх своїх вольностях погоджуються так, що ніяким способом ніхто того виконати не може, щоб Військо Запорозьке і малоросійський народ мали відкинути належну свою і присягою затверджену їхній Царській Величності вірність»46.

З початком повстання на Правобережній Україні проти польської влади влітку 1702 р. гетьман Мазепа опинився в скрутному становищі. З одного боку, ватажки визвольного руху просили допомоги (до речі, у попередні роки гетьман надавав деяку військову поміч правобережцям), а з іншого — московський уряд забороняв лівобережному правителю втручатися в події, що відбувалися на тому березі Дніпра47. «Допомоги тобі не подам і без царського указу не прийму. Без мого відома ти почав, і закінчуй як знаєш по своїй волі»48 — відписував Мазепа правобережному гетьману Самусю. Це перекреслювало плани уряду Лівобережної України повернути Правобережну Україну під свою владу. Потрібно було чекати сприятливішої міжнародної ситуації задля того, щоб оволодіти цими землями. Така можливість настала через два роки.

У травні 1704 р. І. Мазепа отримує наказ Петра I про введення козацького війська на Правобережжя з метою допомоги польському королеві Августу II Сильному проти загрози шведського завоювання Речі Посполитої. Вже 29 травня гетьман доповідав із табору над рікою Стугною, що правобережна старшина «рушила з домівок і йдуть при моєму боці в обозі зі своїми людьми»49. Через деякий час Мазепа питав у московського царя, яким йому утримувати Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Фастів та інші міста, що перед тим були у підпорядкуванні С. Палія. У червні того ж року, в таборі поблизу Паволочі, правобережний наказний гетьман Самусь передав Мазепі свої клейноди, видані йому перед тим польським королем. Таким чином І. Мазепа, який до того формально титулувався «гетьманом обох сторін Дніпра», від цього часу став справжнім правителем об’єднаного Українського гетьманату.

В універсалі від 12 липня 1704 р. гетьман повідомляв, що вступив на Правобережжя не для порушення умов «Вічного миру», а задля допомоги польській шляхті проти шведів50. Невдовзі Мазепа, зважаючи на великий авторитет серед козацтва полковника С. Палія та його приховану зовнішньополітичну орієнтацію на сприяння шведського короля, змушений був усунути його від влади. У листі до командувача російськими військами Головіна він так пояснював свій вчинок: «...якщо так з Палієм не поступити, то скоро Малоросійському краю більшого зла від нього сподіватися, ніж від закордонних неприятелів...»51. Палія заарештували в козацькому таборі поблизу Бердичева й згодом відправили до Москви. Універсалом від 1 серпня 1704 р. на посаду білоцерківського полковника було призначено М. Омельченка52. У червні 1705 р. 40-тисячне військо під керівництвом І. Мазепи зайняло всю територію Київщини, Волинь, частину Східної Галичини й досягло кордонів Белзького воєводства.

Через два роки гетьман повідомляв російському царю, що у Брацлавському, Київському і Подільському воєводствах Речі Посполитої остаточно був відновлений адміністративно-територіальний устрій Українського гетьманату. Та коли невдовзі Мазепа зрозумів, що московський монарх знову хоче зміцнити своє міжнародне становище за рахунок чергового розділу Козацької держави, він починає вести таємні переговори про здобуття зверхності інших сюзеренів — польського або шведського короля.

Основні зовнішньополітичні заходи гетьманської влади Лівобережної України в останньому десятилітті XVII ст. були спрямовані на відновлення єдиної України. Міжнародна ситуація і залежність від «високої руки» російських царів сприяли лише частковому здійсненню планів уряду Івана Мазепи щодо повернення втрачених територій під свій «регімент». Возз’єднання України відбулося протягом 1704–1708 рр., але коли ж гетьман зрозумів, що може позбутися булави «обох боків» Дніпра, то він намагався відшукати для своєї держави кращого протектора серед європейських монархів.

__________



1 З новітньої літератури див.: Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західно-європейських джерелах 1689–1709. — Мюнхен, 1988; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994; Кресін О. Мазепинці. — К., 1994; Павленко С. Міф про Мазепу. — Чернігів, 1998; Павленко С. Іван Мазепа. — К., 2003; Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004; Чухліб Т. Шлях до Полтави. Україна і Росія за доби гетьмана Мазепи. — К., 2008; Див. також: З епістолярної спадщини І. Мазепи / Упор. В. Станіславський. — К., 1996; Універсали Івана Мазепи. 1687–1709 / Упор. І. Бутич. — К., Львів, 2002; Листи Івана Мазепи. 1687–1691 / Упор. В. Станіславський. — Т. 1. — К., 2002; Мицик Ю. З документації гетьмана І. Мазепи // Сіверянський літопис. — 1998 — № 1. — С. 91–103 та ін.

2 Цит. за: Яковлів А. Українсько-московські договори. — С. 123.

3 Яковлів А. Українсько-московські договори. — С. 123.

4 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — Ч. 2. — С. 16.

5 Універсали Івана Мазепи. 1687–1709 / Упор. І. Бутич. — К., Львів, 2002. — С. 63.

6 Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. — Львів, 1938. — С. 36.

7 Яковлів А. Українсько-московські договори. — С. 129.

8 Станіславський В. Від Коломацької ради до Повстання Петра Іваненка: нові дані про Івана Мазепу та Україну в 1687–1691 рр. // Листи Івана Мазепи. 1687–1691 / Упор. В. Станіславський. — Т. 1. — К., 2002. — С. 9.

9 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк — Київ, 2001. — С. 45.

10 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 166.

11 Krupnickij В. Hetman Masepa und seix Zeit. — Teipzig, 1941; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк — Київ, 2001; Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. — Львів, 1938; Андрусяк М. Зв’язки Мазепи з Станіславом Лещинський і Карлом XII // ЗНТШ. — Т. 152. — Львів, 1933. — С. 35–61; Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959; Станіславський В. Від Коломацької ради до Повстання Петра Іваненка: нові дані про Івана Мазепу та Україну в 1687–1691 рр. // Листи Івана Мазепи. 1687–1691. — Т. 1. — С. 6–82.

12 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 1, 1688, спр. 17, арк. 10–12; Листи Івана Мазепи. 1687–1691. — Т. 1. — С. 87–88.

13 Станіславський В. Від Коломацької ради до Повстання Петра Іваненка... — С. 9.

14 Artamonow W. Rosja, Rzeczpospolita i Krym w latach 1686–1699 // Studia i materiały z czasów Jana III. — S. 35–36.

15 Листи Івана Мазепи. — T. 1. — С. 25, 252–253, 257.

16 Архив ЮЗР. — Ч. 2. — Т. III. — К. — 1910. — С. 141–143.

17 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 3, № 72, арк. 23; Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою... — С. 92.

18 Станіславський В. Російська дипломатія та запорозько-польські відносини 1686–1697 рр. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних взаємин. Зб. наук. праць. — К., 2003. — С. 271.

19 Акты ЗР. — Т. 5. — С. 222; Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. — С. 25,

212.


20 Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — Т. 2. — С. 206.

21 Там само.

22 РДАДА. — Ф. 124, оп. 3, № 767, арк. 16.

23 Листи Івана Мазепи. — Т. 1. — С. 44–45; Сергієнко Г. Визвольний рух на Правобережній Україні... — С. 74–75.

24 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 3, спр. 660, арк. 1–2; Листи Івана Мазепи. — Т. 1. — С. 45.

25 Листи Івана Мазепи. — Т. 1. — С. 45–46.

26 Дядиченко В. З історії боротьби українського народу на Правобережжі проти шляхетської Польщі в кінці XVII ст. // Наукові записки Інституту історії і археології АН УРСР. — Кн. 7. — К., 1943. — С. 170.

27 РДАДА Москва. — Ф. 229, оп. 2, № 59, арк. 291 зв.; Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. — Дніпропетровськ, 2003. — С. 370.

28 Заруба В. Українське козацьке військо. — С. 372.

29 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 391.

30 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 391.

31 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 400–401, 406, 433; Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. — С. 25–27.

32 БМЧ Краків. — ТН, од. зб. 183, арк. 829.

33 БЯУ Краків. — Од. зб. 1151, арк. 69–72.

34 Darowski A. Intryga Solomonka. Kartka z dziejów Jana Mazepy // Szkice Historyczne. — Ser. 1. — Wyd. II. — Warzsawa, 1901. — S. 203.

35 З епістолярної спадщини Івана Мазепи / Упор. В. Станіславський. — К., 1996. — С. 126–127; Кресін О. Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння та його відображення у суспільно-політичній думці української еміграції XVIII ст. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних взаємин. Зб. наук. прац. — К., 2003. — С. 325.

36 Костомаров Н. Собрание сочинений. — Кн. 6. — Т. XVI: Мазепа и мазепинцы. — Санкт-Петербург, 1905. — С. 475.

37 Востоков А. Посольство Шакловитого к Мазепе в 1688 гг. // Киевская Старина. — 1890. — № 5. — С. 223.

38 Петрушевич А. Сводная галицко-русская летопись. — Т. 1. — Львів, 1874. — С. 772; Соловьев С. М. История России. — Кн. 3. — Т. XIV. — Спбц. 1222.

39 Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 603.

40 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України. — С. 93.

41 РДАДА Москва. — Ф. 229, оп. 2, кн. 83, арк. 263.

42 Цит. за: Костомаров Н. Собрание сочинений. — Кн. 6. — Т. XVI: Мазепа и мазепинцы. — С. 489.

43 Там само. — Ф. 124, оп. 3, № 5, арк. 114; Королюк В. Д. Речь Посполитая и подготовка Северной войны // Ученые записки института славяноведения. — Т. 4. — Москва, 1951. — С. 234.

44 Бантыш-Каменский Д. Н. Источники малороссийской истории. — Ч. 2. — С. 30–34; Андрусяк М. Мазепа і Правобережжя. — С. 41; Гуржій О. І. Гетьман Іван Скоропадський. — К., 1998. — С. 23.

45 Кресін О. Конституційна автономія України. — С. 326.

46 З епістолярної спадщини Івана Мазепи. — С. 105–106.

47 Otwinowski Е. Dzieje Polski pod panowaniem Augusta II od 1696–1728. — Kraków, 1849. — S. 19.

48 Цит. за: Костомаров H. Собрание сочинений. — Кн. 6. — Т. XVI: Мазепа и мазепинцы. — С. 506.

49 Соловьев С. История России. — Кн. 3. — Т. XIV. — Сбц. 1301; Сергієнко Г. Вказ. праця. — С. 178.

50 Архив ЮЗР. — Ч. 2. — Т. III. — С. 632–635.

51 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа... — С. 227.

52 Архив ЮЗР. — Ч. 2. — Т. III. — С. 640.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка