Тарас Чухліб козаки І монархи



Сторінка3/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45

Міждержавні сюзеренно-васальні стосунки на Півночі Європи в період пізнього Середньовіччя та Раннього Модерну розвивалися наступним чином. Визначальною проблемою залишалася Кальмарська унія 1397 р., згідно з якою Данія, Швеція (разом з Фінляндією) та Норвегія (разом з Ісландією) перебували під владою данського короля. На початку XVI ст. шведи виплачували до скарбниці короля Ханса 13 000 марок в обмін на певну автономію32. Лише в результаті повстання шведських станів проти зверхності Данського королівства у 1523 р. було скасовано попередні унійні положення. Керівник національно-визвольного руху шведський шляхтич Густав Еріксон Ваза був проголошений монархом новоутвореного королівства, а від 1544 р. (шведський Рикстаг визнав королівську владу спадковою) династія Вазів стала однією з провідних у цій частині Європи.

Починаючи з останньої чверті XIV ст., на європейську модель сюзеренно-васальних міждержавних стосунків почала значно впливати азіатська традиція відносин між монархами-сюзеренами та залежними від них правителями. Ex Oriente Lux («світло йде зі Сходу») — у цьому вислові концентрувався величезний вплив Османської імперії на політичний розвиток багатьох країн Європи, зокрема й на їхні міжнародні відносини. Захоплення Османами колишніх територій Візантійської імперії на Балканах, де вже відбувався процес зародження національних державних утворень, спричинило виникненню тут особливої «буферної зони» між Османською імперією та центральноєвропейськими країнами, у складі якої були васальнозалежні від султана держави («дар ал-сульх» — країни миру). Хоча в даному випадку треба відзначити, що такого поняття, як «міждержавний васалітет», у політико-правовій практиці середньовічної та ранньомодерної Османської імперії не існувало. Адже до виникнення поняття «дар ал-сульх» в уявленні мусульман християнські країни були тільки «світом війни», в якому «невірні» могли лише покірністю (прийняттям мусульманства) й сплатою данини «купити» мир із мусульманами. Разом з тим, традиція вживати термінологію, притаманну «сюзеренно-васальним відносинам», стосовно Османської імперії та залежних від неї країн є загальноприйнятою у світовій історіографії8.

Під турецьким сюзеренітетом з 1389 р. перебував Сербський деспотат, а в 1459 р. він був остаточно інкорпорований Мегмедом II. Наприкінці XIV ст. султан підкорив два Болгарські царства і деспотат Добруджа33. У першій половині XV ст. османськими васалами стали правителі Боснії. У цих залежних державах султани іноді надавали автономію місцевим володарям, змушуючи їх сплачувати щорічну данину (гараж або «tributum») та поставляти допоміжні військові підрозділи для походів османської армії34. 1526 року в підданство до Порти потрапила Дубровницька республіка, що почала надсилати данину до Стамбула. Вона, як і ряд державних утворень Греції, користувалася більшою самостійністю у внутрішній та зовнішній політиці. Турецька влада була зацікавлена в ширшій автономії грецьких територій — області Судіотів в Епірі, округу Мані на Пелепонесі, островах Тосос та Інтра, що було спричинене провідною роллю греків у тогочасній міжнародній торгівлі в цьому регіоні35. Певними автономними правами володіли правителі Албанії, які під впливом Туреччини прийняли іслам. Лише наприкінці XVI ст. Османській імперії вдалося підкорити собі Чорногорію, яка, однак, протягом наступних десятиліть насильного турецького протекторату опиралася сплаті данини.

Поступово протягом другої половини XV–XVII століть балканські васальнозалежні держави перетворили на провінції Османської імперії, які підлягали султанському наміснику. Ці провінції називалися еялетами (з тур. «влада», «верховенство»), а турецький урядовець, який управляв ними — бейлербеєм («беєм беїв» — старшим над старшими)36. У 1527 р. на систему еялетів була поділена вся територія Боснії37. Невдовзі такої ж долі зазнали й інші балканські держави.

Треба зазначити, що процес поширення османської зверхності над балканськими правителями не був простим і відбувався не лише у військовому протистоянні з місцевими володарями, але й у гострій політичній та військовій суперечці між турецькими султанами й Габсбургами за право сюзеренітету. Адже і болгарський цар Іван Страцимир з 1369 р., і боснійський король Стефан Дабіше з 1394 р., і сербські деспоти Лазар, Стефан Лазар, династія Бранковичів наприкінці XIV — на початку XV ст. визнавали себе васалами королів Угорщини38. Крім того, з кінця XVI ст. між Османською імперією та Угорським королівством розгорнулася боротьба за підпорядкування Трансільванського (Семиградського), Волоського та Молдавського князівств. Активніше від часу завоювання турками Угорщини (1521–1526) в суперечку за придунайські князівства вступають польські королі.

Власне, у цій довголітній боротьбі сюзеренів і зародилася традиція одночасної подвійної (а то й потрійної!) підлеглості правителів-васалів більш сильним монархам, що ворогували між собою. Водночас досить частою, зважаючи на міжнародну ситуацію, стала і політика заміни слабшими правителями своїх протекторів. Одним із перших таку гнучкість у зовнішній політиці продемонстрував сербський деспот Джурдже Бранкович (1427–1456), який навесні 1428 р., залишаючись васалом угорського короля Жигмонта (1387–1437), визнав васальну залежність від турецького султана Мегмеда II. При цьому він зобов’язався виплачувати Порті щорічну данину й надавати двотисячне кінне військо до османської армії39.

Особливо цінними для нас є політичні відносини між господарями Волощини та Молдавії, з одного боку, й монархами Османської імперії, Польського й Угорського королівств — з іншого. Адже історія цих міждержавних стосунків у площині еволюції політики полівасалітетної підлеглості й частої заміни протекторів є чи не найбільш аналогічною ситуації, в якій перебувала Україна з постанням козацької держави в другій половині XVII ст. А тому зупинимося на їхньому висвітленні детальніше, зосередивши увагу на ключових моментах, що виникали у зовнішній політиці Молдавського князівства у зв’язку з його міжнародно-правовим статусом.



У 1372 р. молдавський господар Лацку визнав васальну залежність від угорського короля Лайоша I. Однак через півтора десятиліття інший правитель Молдавії Петро Мушат, як васал, склав присягу вже польському королеві. Згідно з даними джерел і твердженнями істориків, під дію цієї присяги підпадав не лише тогочасний і майбутній «воєвода молдавський», але також «народ і земля» країни («gentem atque terram»), фортеці й інші володіння («ceteraque dominia»)40. Бояри, які перед тим обирали П. Мушата, також присягали й поручалися перед королем Польщі за свого правителя не лише від свого імені, але й «усіх других землян» («etalioram omnium terrigenarym terrae») Молдавії41. Однією з головних причин такого кроку молдавського воєводи, як стверджує Л. Семенова, було його прагнення забезпечити північні та північно-східні кордони князівства від можливого ворожого нападу колишнього протектора42. У 1393 р. польському королеві Владиславу Ягайлу присягнув черговий господар Роман I, а в 1404 р. королівським васалом визнав себе Олександр Добрий. Вони також присягали Короні Польській від імені усіх жителів Молдавії. У 1433 р. Владислав Ягайло видав універсал, який підтверджував його сюзеренітет над тогочасним молдавським господарем, а також усі сюзеренно-васальні договори, укладені між Польщею і Молдавією, починаючи з 1387 р.43 З 1456 р. господар П. Арон став васалом польського короля Казимира, проте одночасно сплачував данину султану Мегмеду II. Гарадж Молдавії цього року становив 2000 дукатів, але за неповні два століття він збільшується і в 1593 р. становить 65 000 дукатів44. Таким чином, з цього часу можна говорити про започаткування польсько-турецького кондомініуму над Молдавським князівством45.

Продовжувачем політики молдавського полівасалітету став наступник П. Арона господар Штефан III, який правив з 1457 до 1504 р. Вибираючи між угорською і польською зверхністю, він у 1459 р. надав перевагу останній, що було спричинене більшою свободою політичного маневру для правителя Молдавії. Адже польський король у той час був зайнятий суперництвом із Московською державою46. Водночас цей молдавський господар сплачував данину турецькому султану, а, отже, був його денним васалом. Лише у 1473 р. Молдавське князівство припинило посилати гроші до Стамбула. Через два роки, 12 липня 1475 р., господар Штефан III оголосив себе підданим угорського короля Матвія, а 8 вересня того ж року признав сюзеренітет польського короля Казимира. Такі дії молдавського правителя були спричинені нічим іншим, як загрозою окупації князівства турецькими військами. Окрім того, згідно з дослідженнями російського історика І. Трекова, Штефан III свідомо здійснював тактику лавірування між Туреччиною, Угорщиною і Польщею і тим самим забезпечував «збереження самостійності свого князівства»47.

1485 р. молдавський господар підтвердив свій васалітет перед польським королем, а 1489 р. склав присягу новому угорському королю Матяшу Корвіну. Однак це так і не убезпечило Молдавське князівство від загрози турецької експансії — у 1495 р. за спиною Штефана III Османська імперія уклала договір з Угорським королівством про визнання її сюзеренітету над усіма дунайськими князівствами. З огляду на це, частина молдавських бояр схиляється на бік Порти і визнає зверхність турецького султана. Відповіддю господаря Молдавії стало укладення в 1499 р. антитурецького союзу з Короною Польською та Великим князівством Литовським, а також Угорським королівством, яке відмовилося від своїх попередніх зобов’язань перед Портою48.

Протягом XVI ст. Молдавське князівство продовжувало бути державою, де перехрещувалися інтереси багатьох країн — Османської імперії, Корони Польської, Угорського королівства, Священної Римської імперії, Апостольської столиці, Великого князівства Литовського. З середини цього століття свою політику щодо Молдавії почало формувати й українське козацтво49.

Господарі, які досить часто змінювалися, продовжували політику полівасалітетної підлеглості й часто змінювали своїх зверхників, зважаючи на конкретну військово-політичну ситуацію в регіоні. Але з часом це придунайське князівство все більше й більше втягувалося у сферу впливу могутньої на той час Порти. З 1520-х рр. султани вже починають затверджувати господарів Молдавського князівства, які обиралися місцевими боярами. Господарі були зобов’язані посилати до Стамбула своїх синів чи рідних як заручників. У другій половині XVI ст. право затвердження чергового господаря перетворюється в систему їхнього прямого призначення султаном без ради з молдавським боярством50. Щоб зайняти господарський престол, претендентові необхідно було сплатити велику грошову суму до скарбниці султана. Також щорічно він мав сплачувати данину, що, наприклад, у 1524 р. становила 14 тис. дукатів. Окрім щорічного хараджу, Молдавія (так само, як і Волощина) мала відправляти до Туреччини ще і надзвичайну грошову данину («tributum extraordinarium»). Однією з найбільших повинностей молдавських і волоських господарів були офіційні й неофіційні подарунки («пешкеш»), які в грошовому чи натуральному вираженні підносили султану й багатьом турецьким урядовцям. Разом з тим, султани допускали певну самостійність князівства в його зовнішній політиці. Рівень цієї самостійності визначався міжнародними планами Османської імперії того чи іншого періоду. Як відзначають фахівці з цієї проблеми, дозволена Портою свобода зовнішньополітичної діяльності спричиняла в самому князівстві прагнення спочатку до збереження незалежності, а потім до її відновлення51. «Підкорені християнські народи не прийняли іслам і не асимілювалися з турками... Ці народи почали домагатися відокремлення від турок»52, — писав з огляду на це турецький історик А. Ніязі.

Очевидно, саме тому в XVII ст. васальні права молдавських господарів значно обмежуються, а їхні обов’язки щодо свого, вже майже постійного сюзерена — турецького султана — збільшуються. Д. Кантемір зазначав, що, починаючи з 30-х рр. XVII ст., у правителів Молдавського князівства відібрали право «оголошення війни та миру» й укладання договорів з іноземними державами53. На знак вдячності за своє призначення (султан віддавав господарю Молдавію в управління «як винагороду» за його вірність і відданість імперії) новий правитель князівства був зобов’язаний:

1) вірно й правдиво служити султану;

2) підкорятися його наказам;

3) захищати підданих султана;

4) спостерігати за тим, що відбувається в таборі ворогів і присилати відомості про них;

5) мати із султаном спільних ворогів і друзів;

6) бути задоволеним тими прибутками, які одержує;

7) нічого насильно не вимагати у своїх підданих;



8) посилати султану данину й подарунки у визначений термін54.

Призначений господар отримував з рук султана ознаки князівської влади (бунчук, санджак, кафтан, булаву тощо) і відправлявся до Молдавії, куди його супроводжував султанський урядовець. Після прибуття останній зачитував перед місцевими боярами фірман падишаха, в якому говорилося: «...Вам же повеліваємо бути у всьому помірними і послушними йому (господарю. — Т. Ч.), виконувати належно і без затримки все, що від вас вимагатиметься, згідно з нашими наказами»55. Таким чином, зважаючи на вищевикладене, Д. Кантемір дійшов висновку, що у цей час найвище право верховної влади перейшло від господарів до султана56. Хоча в турецькому фірмані, який був захоплений і спалений Яном III Собеським під час молдавського походу польської армії у 1686 р., зазначалося: «Молдавія добровільно, ніким не силувана, запропонувала свою покірність османському імператору і за це... нічого іншого від князя (молдавського. — Т. Ч.) не вимагається, окрім як щоденної присилки через вірних бояр до Високої Порти чотирьох тисяч золотих»57. А, отже, категорично говорити про передачу суверенних прав від господаря до султана в цьому випадку не можна.

Однак такий стан взаємовідносин між Османською імперією та Молдавським господарством не означав, що серед боярської еліти не виникало інших планів щодо зовнішньополітичної орієнтації своєї країни. У середовищі правлячої верхівки в цей період виникає два угруповання — «протурецьке» і «прохристиянське». Представники першого продовжували підтримувати вже «традиційне» османське зверхництво. Друге — виношувало проекти повернення до польського сюзеренітету або ж планувало для себе інших протекторів — Московську державу чи Габсбургську монархію.



Проекти договорів васального підданства московському царю та польському королеві виникали серед молдавського боярства у 1654, 1656, 1673 та 1684 рр. Австрійському імператору молдавани хотіли піддатися у 1690 р. Оцінюючи їхню правову основу, П. Совєтов стверджував, що проекти, надані Росії в 1656 р. та Польщі в 1684 р., «вирішували питання на користь сеньйоріально-вотчинних відносин власності», а проект договору 1673 р., наданий господарем Ш. Петричейку королю Речі Посполитої Міхалу Корибуту, «зберігав перевагу феодально-державних приватних відносин»58. Отже, молдавсько-російський і молдавсько-польський договори, так само як молдавсько-австрійський договір, передбачали сюзеренно-васальні стосунки між монаршою владою та правителями Молдавського князівства.

Крім того, під час походів польської армії до Молдавії у 1686 та 1691 рр. король Речі Посполитої також намагався привести місцеве населення до визнання його протекції. Але після завершення військової операції 1686 р. Ян III Собеський відзначив «непостійну вірність» молдаван, які «всі свої обіти і на святому Євангелії вчинені присяги скоро відкинули...»59. В універсалі, зверненому до господаря і всіх станів князівства під час походу 1691 р., польський король нагадував молдаванам про те, що він є їхнім законним сюзереном («panom didycznym») і обіцяв звільнити їх від турецького рабства й зберегти всі старовинні «права та вольності»60. Проте, як засвідчував очевидець тих подій венеціанський резидент Альберт (жовтень 1691 р.), поляки так і не знайшли спільної мови з молдавськими боярами61. Очевидно, що однією з причин цього була відмова Речі Посполитої у військовій допомозі князівству в 1689–1690 рр., коли Молдавії загрожувало вторгнення габсбургських військ.

Не чекаючи на допомогу від Польщі й Туреччини, лідери «прохристиянського» (К. Кантемір) і «протурецького» (М. Костін) боярських угруповань таємно один від одного розпочали переговори з представниками австрійського командування. Невдовзі вони об’єднуються перед загрозою окупації своєї країни і підписують невигідний для себе (австрійці встановили більшу, ніж турки, данину) договір про васальну підлеглість Габсбургській династії62. Однак щойно, через зміну міжнародної ситуації, проблема вторгнення імперських військ відпала, господар М. Костін відмовився визнавати умови укладеного раніше договору. Ще два десятиліття Молдавське князівство перебувало під турецьким протекторатом, але як тільки виникла змога відмовитися від нього, господарі скористалися цим шансом. 13 квітня 1711 р. правитель Молдавії Д. Кантемір укладає васальнозалежний договір із російським царем Петром I, який також не був довговічним63.

Таким чином, більш ніж три століття правителі Молдавського князівства, зважаючи на суперництво сильніших держав (Османської імперії, Угорського королівства, Корони Польської та Московської держави), були вимушені переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого. Інколи господарі визнавали васальну залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від поглинення іншими державними утвореннями.



Крім балканських країн, Волоського і Молдавського князівств, існувала низка держав, які так чи інакше перебували у васальній залежності від Османської імперії. Відомий турецький історик Г. Іналджик відзначав, що протягом XVI ст. були ще такі «християнські васальні (від султана — Т. Ч.) князівства... Трансільванія, Дубровник, Грузія, Черкасія та у XVII ст. козацький гетьман. Нарешті, існували піддані мусульманські князівства — Кримський ханат...»64. Про зародження та еволюцію полівасалітетної політики Українського гетьманату розповімо в наступних розділах книги, а зараз окреслимо основні моменти, які висвітлюють державну залежність ще одного придунайського князівства — Трансільванії, а також Кримського ханату (що так само, як і частину Османської імперії, територіально зараховуємо до країн Південно-Східної Європи).

Близько півстоліття, починаючи з останньої чверті XV ст., Трансільванія (утор. «Erdely»Ердей, інша назва князівства — Семиграддя) у статусі воєводства перебувала в складі Угорського королівства. У 1526 р. трансільванський воєвода Я. Заполья програв боротьбу за угорську корону і, закликавши на допомогу турецькі війська, проголосив себе князем Трансільванії. Таким чином Угорщина була поділена між Османами і Габсбургами. Відтоді виборні трансільванські князі стали васалами султана зі щорічною виплатою йому данини (вперше вона була виплачена у 1543 р.) і постачанням у разі необхідності військових підрозділів. Як дослідив чеський історик Й. Блашкович, місцеві князі виплачували Порті щорічну данину у розмірі 10 000 золотих толарів65. Однак Габсбурги не залишали Трансільванію в спокої — в останній чверті XVI ст. вони змогли відновити свою зверхність над її князями в результаті П’ятнадцятилітньої війни (1592–1606) з Османською імперією.

У січні 1595 р. трансільванський князь Сигізмунд Баторій уклав угоду з імператором Рудольфом (той одночасно був і королем Угорщини), в якій зобов’язався брати участь у війні проти Туреччини та визнав підлеглість австро-угорському монархові. Рудольф погодився на те, щоб Баторій володів князівством у колишніх кордонах, але в разі смерті Сигізмунда та відсутності спадкоємця по чоловічій лінії Трансільванія мала перейти під безпосередню владу угорського короля66.

У результаті національно-визвольного повстання проти австрійської влади на чолі зі шляхтичем Іштваном Бочкаї, останнього у 1605 р. проголосили князем Трансільванії й королем Угорщини (хоча від другого титулу він відмовився). За допомогою турецьких військ Бочкаї мав ряд важливих перемог над габсбургською армією. Визнаючи сюзеренітет турецького султана, новопроголошений князь одержав від нього монарші інсигнії — меч і корону. У липні наступного року він підписав договір з австрійським імператором Рудольфом про визнання своїх суверенних прав стосовно Трансільванії, до якої ввійшла і територія сучасної Закарпатської України67. 11 листопада того ж року між двома монархами — австрійським цісарем і турецьким султаном, а також залежним від Порти трансільванським князем був укладений Житва-торокський мир, що припинив П’ятнадцятилітню війну. Згідно з його положеннями, Габсбурги виплачували Османам 200 тисяч форинтів, а Трансільванія визнавалася васалом Туреччини. Її васалітет полягав у сплаті туркам щорічної данини та наданні у разі потреби війська, а також в обов’язковому затвердженні султанами нових князів, що обиралися державними зборами князівства68. Разом з тим, угорські князі увільнялися від постачання до Стамбула податку продовольством.

Коли у квітні 1613 р. князь Габор Баторій відмовився від султанської зверхності й перейшов під цісарський протекторат, Агмед I добився його зміщення й виборів на князівський трон свого ставленика Габора Бетлена. Це обрання відбулося за підтримки 80-тисячної турецької армії, а державні збори Трансільванії були скликані великим візирем. З цього часу князівство стало виплачувати данину в розмірі 10 тисяч золотих. У листі султана Мустафи до польського короля Сигізмунда III за 1623 р. відзначалося: «...Особливо це (стосується. — Т. Ч.) семиградського воєводи Бетлена Габора, найславнішого серед правителів... Він вірний і славний слуга і невольник нашої Порти, а семиградська держава з часів наших предків доблесних і благородних є нашим спадковим володінням»69.

У положеннях Вестфальського миру 1648 р. Трансільванія вперше за багато десятиліть була названа поряд з іншими «удільними» державами. В окремі періоди це князівство виходило з-під протекторату Османської імперії, змінюючи його на сюзеренітет Габсбургської династії. Перебуваючи між двома імперіями, Трансільванія довгий час визначала свою зовнішню політику як альтернативну: або опираючись на Відень вийти з-під влади Османів, або ж визнати владу австрійців, щоб позбутися впливу Порти70. Інколи в Трансільванії правили одночасно два князі: один підтримувався Австрією, другий — Туреччиною. Після того, як коаліція європейських держав у 1683 р. перемогла османську армією під Віднем, Трансільванія остаточно відійшла під зверхність австрійської корони. 4 грудня 1691 р. імператор Леопольд I надав його правителю диплом («Magna Charta Diploma Leopoldiani»), в якому були виписані васальні «права і привілеї» місцевого князя71. Протягом XVIII ст. Габсбурги суворо дотримувалися прав, наданих Трансільванії у попередні роки.

З 1475 р. у васальній залежності від турецьких султанів перебував Кримський ханат. Хан Менглі-Гірей, який був захоплений турками під час взяття Кафи, піддався Мегмеду II Завойовнику за умов постійного перебування в Стамбулі своїх найближчих родичів, а також передачі Османській імперії прибережних територій від Балаклави до Керчі з центром у Кафі. Натомість Порта обіцяла призначати ханів у Крим лише з династії Гіреїв (хан як васал султана перебував на становищі «тікме» — призначеного)72, надати ханству внутрішньополітичну автономію і право зноситися з іноземними володарями73. Історики відзначають, що у своїх васальних зобов’язаннях перед турецькими султанами кримські хани мали більшу незалежність у своїй внутрішній та зовнішній політиці, ніж молдавські, волоські і трансільванські князі74. Це зумовлювалося не лише мусульманським віросповіданням татар, але й спільністю зовнішньополітичних курсів Бахчисарая і Стамбула щодо Речі Посполитої, Московської держави та інших країн. Неодноразово Кримське ханство виступало як посередник у міжнародних зв’язках турецьких султанів. Окрім того, як зауважив Ярослав Федорук, військова потуга ханства була на більш високому рівні, ніж у інших турецьких васалів75. Одночасно в зовнішній політиці Криму XVI–XVII ст. зберігаються дві тенденції: по-перше — виконання підданських умов щодо Туреччини, по-друге — намагання протиставити себе Османській імперії й стати на шлях самостійної політики76.

Такі специфічні державні утворення Північного Причорномор’я, як Білгородська, Ногайська та Єдисанська орди були в підданстві кримської династії Гіреїв, а отже, визнавали сюзеренітет султанів Османської імперії. Так, зобов’язання ногайських мурз перед Кримським ханством полягали в наданні йому певної кількості військових підрозділів, передачі частини здобичі та виділенні невеликої грошової суми за кожного полоненого77. Разом з тим, влада ханів над цими ордами в окремі періоди була досить умовною — у 1621 р. правитель Ногайської орди Кан-Темір з роду Мангитів, минаючи попередній сюзеренітет кримського хана, склав присягу особисто султану Осману II78. Лише після певних військових дій (у поході проти Ногайської орди на боці татарів виступало й Військо Запорозьке) хану Мегмеду-Гірею III вдалося схилити ногайців до покори. Проте подібні випадки у взаємовідносинах кримчаків з підлеглими їм причорноморськими ордами траплялися і в наступні роки.

Отже, на зламі Середньовіччя та Раннього Модерну формується традиція полівасалітетної залежності правителів слабших і менших держав (Молдавія, Волощина, Трансільванія, Пруссія, ряд балканських та причорноморських країн), яка, з огляду на неможливість відстояти свою незалежність та бажання утримати владу над підлеглими територіями, шукали для себе серед більш могутніх династичних володарів — надійних захисників-сюзеренів. Подібною до цього міжнародного процесу складалася ситуація у зв’язку з появою в середині XVII ст. на теренах Центрально-Східної Європи Українського гетьманату — нового державно-політичного утворення на чолі з правителем-гетьманом, який претендував на окремий міжнародний статус.



__________

1 Шульгин О. Нариси з нової історії Європи. — Прага, 1925. — С. 10–11.

2 Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. — Москва, 1992. — С. 90.

3 З основної новітньої літератури див.: Блок Марк. Феодальне суспільство. — К., 2002; Ganshof F. L. Qu’est-ce que la féodalité? — Brussels, 1957; Brunner О. Land und Herrschaft. Grundfragen der territorialen Verfassugsgeschichte Österreichs im Mittelalter. — Darmstadt, 1973; The Medieval Nobility. Studies on the ruling classes of France and Germany from the sixth to the twelfth century / Ed. T. Reuter. — Amsterdam, 1978; Poly J.-P., Bournazel E. The Feudal Transformation 900–1200. — New-York — London, 1991; Hicks M. Bastard Feudalism. London — New-York, 1995; Reynolds S. Fiefs and Vassals. The Medieval Evidence Reinterpreted. — Oxford, 1996 та ін.

4 Див., напр.: Stone L. The Crisis of the Aristocracy 1558–1642. — Oxford, 1965; Patrons and Clients in Mediterranean Societies / Wyd. E. Gellner, J. Waterbury. — London, 1977; Hommage a Roland Mousnier. Clienteles et fidélités en Europe a l’epoque moderne / Ed. Y. Durand. — Paris, 1981; Kettering S. Patrons, Brokers and Clients in Seventeenth-Century France. — New-York — Oxford, 1986; Klientelsystem in Europa der frühen Neuzeit / Hrsg. A. Mączak. — München, 1988; Mąnczak A. Klientela. Nieformalne systemy władzy w Polsce i Europie XVI–XVIII w. — Warszawa, 1994; Kurtyka J. Problem klienteli moźnowładczej w Polsce późnośredniowiecznej // Genealogia — władza i społeczeństwo w Polsce średniowiecznej. — Toruń, 1999. — S. 47–122 та ін.

5 Ле Гофф Жан. Цивилизация средневекового Запада. — С. 91; Блок Марк. Феодальне суспільство. — С. 224–231.

6 Блок Марк. Феодальне суспільство. — С. 224.

7 Толочко А. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — К., 1992. — С. 184.

8 Там само. — С. 24.

9 Шабульдо Ф. Русь в інтеграційних процесах XIII–XVI ст. // Другий міжнародний конгрес україністів. Історія. — Част. 1. — К., 1995. — С. 30.

10 Окиншевич Л. Вступ до науки про право і державу. — Мюнхен, 1987. — С. 48.

11 Медведев И. Некоторые правовые аспекты византийской государственности // Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (XI–XVII вв.) — Ленинград, 1990. — С. 9.

12 Люблинская А. Государство эпохи Возрождения в Западной Европе // Типология и периодизация культуры Возрождения. — Москва, 1978. — С. 10.

13 Петров М. Об исторической модели «мирового Возрождения в связи с некоторыми политико-культурными характеристиками западноевропейского Ренессанса // Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (XI–XVII вв.). — С. 187–188.

14 Strayer J. On the medieval origins of the modem state. — Prinston, 1973. — P. 12.

15 Петров M. Об исторической модели «мирового Возрождения». — С. 190.

16 Ціватий В. Проблема влади і владарі-державці у Західній Європі середньовіччя та раннього нового часу (політико-правові теорії і реальність) // Середньовічна Європа: погляд з кінця XX ст. Матеріали наукової конференції. — Чернівці, 2000. — С. 61.

17 Струкевич О. Провідні політико-культурні орієнтації еліти // Українське суспільство на зламі Середньовіччя і Нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. — К., 2001. — С. 127.

18 Дьяконов М. Очерки общественного и государственного строя Древней Руси. — Санкт-Петербург, 1912. — С. 14.

19 Люблинская А. Государство эпохи Возрождения в Западной Европе. — С. 14.

20 Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації // Історія України. — 2002. — № 8. — С. 9.

21 Шульгин О. Нарис з нової історії Європи. — С. 142; Поршнев Б. Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства. — Москва, 1976. — С. 64.

22 Цьольнер Е. Історія Австрії. — Львів, 2001. — С. 153–154.

23 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — С. 59.

24 Історія Центрально-Східної Європи. — Львів, 1996. — С. 186.

25 История Чехии. — Москва, 1947. — С. 101.

26 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — С. 59.

27 Порівн.: Плохій С. Божественне право гетьманів: Богдан Хмельницький і проблема легітимності гетьманської влади в Україні // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. — Т. III. — 1994. — С. 99–100.

28 Історія Центрально-Східної Європи. — С. 180.

29 Samsonowicz Н. Historia Polski do roku 1795. — Warszawa, 1990 — S. 173.

30 История Европы. — T. 4: Европа Нового времени (XVII–XVIII века) — Москва, 1994. — С. 167.

31 Historia dyplomacji Polskiej. — Т. II: 1572–1795. — Warszawa, 1982. — S. 175.

32 История Европы. — Т. 3: От Средневековья к Новому времени (конец XV — первая половина XVII в.) — Москва, 1993. — С. 211.

33 Димитров С., Манчєв К. История на балканските народи XV–XIX вв. — София, 1971. — С. 18–19.

34 Іналджик Г. Османська імперія. — С. 116.

35 Історія Центрально-Східної Європи. — С. 197.

36 Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim. Ejalet Kamieniecki. 1672–1699. — Warszawa, 1994. — S. 13.

37 Железнякова А. Босния под Османской властью в XV–XVII вв. // Османская империя: государственная власть и социально-политическая структура. — Москва, 1990. — С. 170.

38 Шушарин В. Особенности международной обстановки на Балканах во второй половине XIV — первой половине XV в. // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Європы в XV–XVI вв. — С. 45.

39 Шушарин В. Королевство Венгрия и Османская империя (XV — первая чверть XVI в.) // Там само. — С. 105.

40 Costachescu M. Documente moldovenesti mainte de Stebancel Mare. — Vol. II. — Bucurecti, 1959. — Р. 599; Параска П. Ф. Территориальное становление Молдавского феодального государства во второй половине XIV в. // Социально-економическая и политическая история Юго-Восточной Европы (до середины XIX в.) — Кишинев, 1980. — С. 64.

41 Costachescu M. Documente. — Р. 601.

42 Семенова Л. Некоторые аспекты международного положения Молдавского княжества во второй половине XV в. // Юго-Восточная Европа в средние века. — Кишинев, 1972. — С. 208.

43 Параска П. Территориальное становление Молдавского феодального государства. — С. 65.

44 Борничень-Максим М. Турецкие документы о финансово-экономических обязательствах Молдавии и Валахии перед Османской империей во второй половине XVI в. // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. — T. III. — Москва, 1974. — С. 241.

45 Греков И. Османская империя и страны Центральной и Восточной Европы в 50–70-е гг. XV в. // Османская империя и страны... Европы в XV–XVI вв. — С. 65.

46 Семенова Л. Некоторые аспекты международного положення. — С. 208.

47 Греков И. Османская империя и страны. — С. 76.

48 Гонца Г. Изменение тактики внешнеполитического курса Молдавского государства в последних десятилетиях XV — начале XVI в. // Социально-экономическая и политическая история Юго-Восточной Европы (до середины XIX в.) — Кишинев, 1980. — С. 104.

49 Леп’явко С. Формування молдавської політики українського козацтва // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. — Вип. 7. — К., 2000. — С. 79–88.

50 Семенова Л. Взаимоотношения Дунайских княжеств с Османской империей в XVI в. // Османская империя и страны... Европы в XV–XVI вв. — С. 193.

51 Там само. — С. 194.

52 Nigazi А. Tarih. 3. — Istanbul, 1963. — P. 55–56.

53 Кантемир Д. Описание Молдавии. — Кишинев, 1973. — С. 44.

54 Власова Л. Взгляды Дмитрия Кантемира на развитие молдавско-османских политико-правовых отношений в XV — начале XVIII в. // Социально-экономическая и политическая история Молдавии периода феодализма. — Кишинев, 1988. — С. 110–111.

55 Цит. за: Кантемир Д. Описание Молдавии. — С. 79.

56 Там само. — С. 44.

57 Цит. за: Cantemir D. Istoria imperiului Ottomane. — Vol. II. — Bucuresti, 1878. — Р. 274.

58 Советов П. Проекты вступления Дунайских княжеств в подданство России и Речи Посполитой в XVII — начале XVIII в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV–XVIII вв. — Москва, 1979 — С. 317.

59 Documente privitoare la istoria romanilor. In 44 vol. — Supl. II., Vol. III. — Bucuresti, 1900. — Р. 155–156.

60 Sarnecki К. Pamiętniki z czasów Jana Sobieskiego. Diariusz i relacje z lat 1691–1696 / Wyd. J. Woliński. — Wrocław, 1958. — S. 14–16.

61 Власова Л. Два направления внешней политики Молдавии и их преломление в ее взаимоотношениях с Польшей в 80–90-е гг. и в XVII в. // Россия, Польша и Причерноморье. — С. 336.

62 Там само. — С. 338.

63 Кириченко Н. Текст русско-молдавского договора 1711 г. и соответсвие его летописи М. Некулчи // Вековая дружба. Сб. ст. — Кишинев, 1961. — С. 319.

64 Іналджик Г. Османська імперія. — С. 118; Пopiвн. також: Kołodziejczyk D. Ejalet Kanieniecki. — S. 19.

65 Блашкович Й. Два турецких документа к истории Трансильвании // Восточные источники. — С. 150.

66 Шушарин В. Королевство Венгрия и Трансильвания во время войны османов с Габбсбургами // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. — Часть 1: Главные тенденции политических взаимоотношений. — Москва, 1998. — С. 33.

61 Блашкович Й. Два турецких документа. — С. 151.

68 Шушарин В. Королевство Венгрия и Трансильвания. — С. 42.

69 Османская империя в первой четверти XVII века. Сб. докум. и мат. — Москва, 1984. — С. 192.

70 Медведева К. Внешнеполитическое положение Трансильванского княжества в 50–60-е гг. XVII в. // Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юго-Восточной Європы в XVII в. — С. 188.

71 Вознесенский Н. Очерки Трансильвании. — Санкт-Петербург, 1849. — С. 22.

72 Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію, 1400–1700 рр. Кримський ханат, Османи та піднесення Російської імперії // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали міжнародної наукової конференції. — К., 1995. — С. 117.

73 Греков И. Османская империя и страны. — С. 74–76.

74 Іналджик Г. Боротьба за Східно-Європейську імперію, 1400–1700 рр. — С. 118; Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України 1654–1657. — Частина I: 1654 рік. — Львів, 1996. — С. 7.

75 Федорук. Я. Міжнародна дипломатія дипломатія і політика України 1654–1657. — С. 7.

76 Греков И. К вопросу о характере политического сотрудничества Османской империи и Крымского ханства в Восточной Европе в XVI–XVII вв. // Россия, Польша и Причерноморье... — С. 302.

77 Тунманн. Кримское ханство. — Симферополь, 1991. — С. 46.

78 Галенко О. Дипломатія Кримського ханства (середина XV ст. — 1783 р.) // Нариси з історії дипломатії України. Відп. ред. В. Смолій. — К., 2001. — С. 246.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка