Тарас Чухліб козаки І монархи


Мазепинська Україна під час першого етапу Північної війни: бойові дії в Прибалтиці, Білорусії та Польщі



Сторінка31/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   45

23. Мазепинська Україна під час першого етапу Північної війни: бойові дії в Прибалтиці, Білорусії та Польщі



З оголошенням влітку 1700 р. царем Петром I війни Шведському королівству та початком Північної війни довголітній російський підданий, гетьман Війська Запорозького і «регіментар обох сторін Дніпра» І. Мазепа отримав від свого сюзерена наказ надіслати йому на допомогу для війни зі шведами у Прибалтиці та на півночі Росії певну кількість українського війська. 23 серпня того ж року близько 10 тисяч козаків Полтавського, Чернігівського, Ніжинського та двох охочекомонних полків на чолі з ніжинським полковником та гетьманським небожем І. Обидовським вирушили на «монаршу службу»44 в напрямку Новгорода. Тоді ж у своєму листі до Москви Мазепа зауважив, що в грамоті царя та листі великого боярина Федора Головіна до Батурина були різночитання — Петро I «повелівав» щоб українські полки рухалися безпосередньо до Новгорода через Брянськ, Можайськ та Смоленськ, а Толовій писав у своєму указі, щоб козаків відразу ж «посилали в границі Інфляндії» для сполучення з російською армією1.

Окрім того, у царській грамоті від 20 серпня 1700 р. наказувалося відіслати частину козацьких полків з Лівобережної України «на допомогу королівській величності (Августу II Саксонському. — Т. Ч.) під Ригу»2. На допомогу польському королю Августу II Саксонському до Лівонії було відправлено 3000 українців на чолі з полтавським полковником З. Іскрою3. Але вчасно прибути на з’єднання з російською армією та взяти участь у програшній для неї битві під прибалтійською Нарвою наприкінці листопада 1700 р. українці не встигли, а лише відзначилися в локальних сутичках зі шведськими військами поблизу Дерпта (суч. Тарту в Естонії), Нейгаузена, Гдова45, Печер, Ряпина, Новокезерицька, Сиренська, Валок, Пери та Пскова.

Поза тим військо лівобережного Українського гетьманату взяло участь у так званій Малій війні 1700–1702 рр. Петра I із Карлом XII Густавом, особливо у період з грудня 1700 р. до жовтня 1702 р., у Східній Прибалтиці4. Протягом цього часу українці брали участь у неодноразових походах на Марієнбурзьку (Мальборкську) фортецю, а також відзначалися в локальних перемогах над шведами поблизу Ерестфера, Гуммельсгофа, Гелнетів, Каркузи, Лагоса, Ракобора, Алісти та інших міст Естляндії й Ліфляндії5. Відомо, що наприкінці 1701 р. 10 тисяч 636 «слобідських черкас» відпустили з далекої Псковщини до України. У результаті поранення і хвороби в лютому 1701 р. помер І. Обидовський, а наказним гетьманом над цим підрозділом став київський полковник К. Мокієвський.

У 1701 р. Еадяцький полк на чолі з полковником М. Бороховичем46, декілька тисяч запорожців та підрозділи правобережного полковника С. Палія допомагали польсько-саксонській армії атакувати Ригу. Того ж часу близько 17 тисяч українців у складі Миргородського, Полтавського, Лубенського, Переяславського, двох компанійських полків на чолі з наказним гетьманом Д. Апостолом47, а також кількох полків зі Слобідської України у вересні-жовтні того ж року сприяли витісненню шведів із Псковщини6. Українське військо підлягало під загальне командування воєводи Б. Шереметьєва й за його наказом мало «ходить за рубеж непрестанно и чинить для прокормления себе загоны и воинский промисел над неприятельскими жилищами»7. Розпис жалування козацької старшини за той час згадує про 6 компанійських і сердюцьких полків Українського гетьманату, які поряд із «городовими» козаками брали участь у Ліфляндській кампанії8. У результаті вдалих дій російських підрозділів та українського козацтва на Півночі Шереметьєву було присвоєно звання генерал-фельдмаршала та нагороджено орденом св. Андрія Первозванного.

Разом з тим, потрібно зазначити, що під час бойових дій у Прибалтиці в 1701 р. у козацьких полках розпочалися великі заворушення, спричинені тим, як зазначалося в одному з документів, що «вельми голодно на хліб, дуже потрібно на одяг, особливо кінського корму»9. З огляду на це, кілька тисяч козаків добровільно перейшли служити на бік шведського короля. У січні 1702 р. цар Петро I навіть був змушений видати грамоту до українських перебіжчиків із закликом повернутися під його владу й обіцянкою видання їм за це «щедрого царського жалування»10. Однак погане забезпечення українських військ, невміле керування ними з боку російського головного командування, великі втрати серед козацтва, а також використання їх як допоміжної робочої сили продовжували стимулювати масові переходи українців на бік Шведського королівства11, а також самовільне повернення козаків до України48.

У боях у гирлі Неви під Нотенбургом (Орєшек) та Ніеншанцом (Канци) протягом 1702–1703 рр. був задіяний Чернігівський полк, очолюваний Ю. Лизогубом12. 12 тисяч козаків під керівництвом наказного гетьмана М. Миклашевського разом із російськими, польськими та литовськими частинами завадили військам Карла XII Густавом оволодіти білоруськими землями. Зокрема, українці відзначилися під час штурмів Бихова та Могильова49. Разом з тим, що згідно з висновками багатьох істориків, зокрема, сучасного московського вченого В. Артамонова «російська війна за Балтику виходила за сферу як національно-українських, так і гетьманських інтересів»13. Хоча треба зазначити, що питання щодо оволодіння південною частиною білоруських земель було одним із пріоритетних завдань для гетьманських урядів України, починаючи ще від часів Б. Хмельницького.

Вже від з 1703 р. царський уряд очікував нападу з боку шведського короля Карла XII Густава на Київ, а тому І. Мазепа за указом Петра I розпочав зміцнення оборонних укріплень Печерського монастиря. Окрім того, гетьман за наказом з Москви підготував для відправки до театру бойових дій декілька сот бочок пороху. А взагалі порохові заводи Українського гетьманату мали забезпечити на військові потреби Російської монархії на початку Північної війни 2 тисячі бочок пороху14.

На прохання польської сторони про допомогу50 за наказом Петра I від 20 лютого 1704 р. гетьман І. Мазепа послав на з’єднання з військами Августу II Саксонському 6-тисячний підрозділ51, а навесні того ж року задля упередження шведського наступу гетьман вступив на Правобережну Україну з 40-тисячним військом. У вересні козацькі полки на чолі з Мировичем змусили шведські війська відійти від Львова. У жовтні 1704 р. кількатисячний козацький підрозділ поблизу річки Одер неподалік селища Всхов вступив у бій з основними силами шведської армії на чолі з Карлом XII Густавом. «Тут дорогою король натрапив 2500 козаків, що простували були до шлезького кордону. Ці козаки йшли з облоги з Польщі й нічогісінько не знали за те, що прийшов наш король. Вони спокійно собі стояли в одному дубовому гаї і мало не всі позлазили з коней. Коли вони побачили наше військо, то відступили до якогось села, та наші гналися за ними вслід і застрелили багатьох із них. Козаки поховалися по хатах, а здебільшого поставали поміж хатами й багато стріляли, але не заподіяли нам великої шкоди, бо Його Величність загадав зараз-таки з одного боку стріляти на них з гармат, а з другого боку наскочила кіннота й понищила усіх, хто чинив опір... Начальник цих козаків звався сотником, але ще на початку бою його забив гарматний набій. Але 40 чоловік із них король взяв у полон, і забрав їх з собою на прохання короля Станіслава»15. Протягом жовтня-листопада 1704 р. декілька тисяч українських козаків І. Мазепи допомагали Августу II Саксонському у боротьбі зі шведами та королівською опозицією поблизу Варшави та інших польських міст16.

16 травня 1705 р., перебуваючи в Батурині, Іван Мазепа писав, що «дістав наказ Його Царської Пресвітлої Величності, щоб з усім Військом Запорозьким йти на Брест-Литовський, а там чекати на другий наказ, щодо напрямку подальшого маршу»17. Відомо, що виконуючи чергове розпорядження з Москви гетьман відіслав тритисячний підрозділ у напрямку Полоцька та Вітебська52. На початку квітня український гетьман отримав ще один указ від свого монарха, в якому зазначалося: «...Самому тебе, верному подданному нашему, убрався в тридцетитысячном числе, итти ныне прямо к берегу Днепровому, а Днепр переправясь, ити в польских краях прошлогодним путем, а не к Брести Литовской, и быть в тамошнем воинском походе для охранения Малоросийского нашего краю и для поиску и промыслу над неприятелем, буде где случай позовет...»18.

Наприкінці червня 1705 р. гетьман отримав чергову вказівку від царя Петра I рухатися на чолі 30-тисячного війська у напрямку міста Сандомира19. У липні Мазепа успішно переправився через річку Случ та підійшов до Збаража20. На початку серпня Мазепа вже був разом із військом поблизу містечка Залозців на Тернопільщині. У листі до російського урядовця Ф. Головіна гетьман висловлював сподівання, що невдовзі він на чолі української армії вирушить до Гродна21, але у середині серпня 1705 р. отримав розпорядження від царського канцлера рухатися «обережно в бік Варшави», адже її окупували війська шведського короля22. Наприкінці серпня українські війська перейшли Віслу й розмістилися у Люблінському воєводстві, звідки І. Мазепа писав до О. Меншикова: «...под Варшаву на потуги шведскіи ити не могу, бо и во всих монарших указах пространно изображено, абым батален неприятелеви не давал и о вашем, заховуючи осторожность, уступал»23.

Перебуваючи в обозі під Красним Ставом, 1 жовтня 1705 р. у черговому листі до Меншикова гетьман Мазепа просив видати царський указ, щоб «виправою под Варшаву значной партии войска учинил над непріятелем воєнній експеримент» і повідомляв, що перед тим уже відправив до околиць столиці Речі Посполитої 9-тисячний корпус на чолі з чернігівським, гадяцьким та ніжинським полковниками24. З огляду на зміну воєнної ситуації, в другій половині вересня Мазепа за царським указом уже готував свої полки для походу до польського міста Замостя.

У тогочасній анонімній рукописній газеті описувався виступ козацького війська разом із московськими підрозділами до Польщі: «Першим йде полк Фастівський Михайлів (полковника Михайла Омельченка. — Т. Ч.), він і місце для табору обирає і стає на передовій сторожі. Потім йдуть полки війська компанійців і сердюків. Потім йде ясновельможний його мость пан гетьман. Перед ним носять булаву, над ним — бунчук з немалою і пристойною консистенцією. Потім йдуть городові полки лінією і на флангах. Піхота як московських полків, так і піших сердюків полк йде при гарматах, амуніції і таборах, у резерві йдуть два полки, тобто Самуся та Іскри; і так стоять вони в резерві. Потім йде група Нехлюя (російський командувач Семен Неплюєв. — Т. Ч.) або на фланзі, або ззаду, так і стоїть Москва особливим табором. Вигляд ясновельможного пана гетьмана, якщо йдеться про намети, срібний посуд, коні, в усьому може рівнятися з королівським»25.

На початку жовтня 1705 р. українська армія перебувала неподалік Замостя53. Тут гетьман отримав розпорядження від Ф. Головіна щодо входження до міста під виглядом польських військ й залишення у місті боєздатного гарнізону з артилерією26. У цей час Мазепа скаржився Петру I на дії польських союзників, які «не тилко утиски в добування збожія, но и забойства чинятся»27. Тоді ж гетьман Мазепа одержав «статті» від Петра I з наказом залишити 25 тисяч «чоловік добрих» у Белзькому та Руському воєводстві, а самому повернутися поближче до українсько-польського кордону «в зручне місце, але ближче ніж сто верст до рубежу не наближуватися, і там розташуватися. І так в Україні все зможе управляти, а і полякам не без страху буде»28.

Згідно з царським наказом та за «королівською згодою» Августа II Саксонського, в листопаді 1705 р. гетьман розпорядився «війська регіменту мого на зимові квартири в воєводстві Белзькім, в землі Холмській» розташувати під керівництвом наказного чернігівського полковника Павла Полуботка29. 9 листопада гетьман Мазепа видав спеціальний універсал щодо переміщення і дислокації українського війська на східних землях Речі Посполитої30. Сам Мазепа, виконуючи царське розпорядження, рушив перезимувати до міста Дубна. Там наприкінці листопада розмістилася похідна військова канцелярія Українського гетьманату. 26 листопада 1705 р. до українського гетьмана надіслав чергове розпорядження Ф. Головін, який за царським указом наказував Мазепі надіслати семитисячний козацький підрозділ на з’єднання з саксонськими військами та облоги разом з ними польських міст Кракова і Сандомира31.

Перебуваючи з похідною військовою канцелярією у Дубні, 1 грудня 1705 р. гетьман Мазепа наказав гадяцькому полковнику М. Бороховичу знімати «стації» з прилеглої до Белзького і Волинського воєводства частини території «Руського воєводства і землі Львівської»32. Тоді ж царський регіментар отримав царське розпорядження залишити в Дубно наказного гетьмана, а самому вирушити до Лівобережної України. Очевидно, що Петро I та його оточення почали побоюватися, що на Мазепу можуть негативно вплинути таємні посланці шведського ставленика С. Лещинського (перед тим український гетьман мав зустріч із шляхтичем Вольським, що оголосив йому секретні пропозиції від прошведського короля). Після вмотивованої відмови прибути до Батурина, що аргументувалася складною військово-політичною ситуацією, Мазепа отримав наказ від царя Петра I про «вибрання» з Белзького воєводства 20 тисяч коней і декілька сотень волів33. Гетьман відповідав, що не може цього зробити з огляду на бідність місцевої шляхти та негативне ставлення до нього польських урядовців. Окрім того, Мазепа звертав увагу московського сюзерена на те, що підлегле йому військо залишилося «голе й босе», тобто майже без їжі та провіатну для коней.

21 грудня 1705 р. І. Мазепа повідомляв, що отримав черговий царський наказ відправити декілька полків під керівництвом полковника П. Полуботка у напрямку до Кракова і Сандомира для з’єднання з саксонськими військами Августа II Саксонського34. Як звітував невдовзі чернігівський полковник, він виконав це завдання й успішно дійшов до кордону з Угорщиною. У той же час за наказом гетьмана козацькі підрозділи відвоювали у «шведського адгерента» й київського воєводи Потоцького міцно укріплену фортецю Броди, де захопили велику кількість зброї, зокрема, артилерії: 17 гармат «спижових чвертькартанних», 16 — «спижових півкартанних», 6 — «шестифунтових», 4 — «трифунтові», 3 — мортири, 3 — «органки спижові» та 16 «гаківниць і поодиноких обложних». Разом з гарматами українці вивезли з Бродів 129 бочок пороху, 116 ядер, а також 600 мушкетів та 500 «шишаків для солдат»35.

Окрім зайняття Бродської фортеці, українці ходили маршем до Брест-Литовського, допомагали російському гарнізону укріплювати Замойську фортецю та сприяли «великоросійським військам Його Царської Пресвітлої Величності» поблизу Гродна36. У білоруському місті Гродно на той час розташовувалася штаб-квартира Петра I, а також військова резиденція лівобережного Українського гетьманату під керівництвом козацьких старшин А. Войнаровського та І. Черниша. Окрім того, спільно з російськими військами у Західній Білорусії діяли Київський і Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом Д. Горленком.

Перший місяць нового, 1706 р., минув без великих змін на театрі військових дій Великої Північної війни, однак уже на початку лютого Мазепа отримав наказ із Москви негайно вирушати у напрямку Литви37. Український гетьман відповідав, що не може так швидко зібрати усе своє військо, адже одна його частина перебуває під Замостям, друга — під Бродами, а третя ще не повернулася з походу Краківського та Сандомирського воєводств.

Цікаво, що дане царське розпорядження було продубльовано «ординансом» від польського короля Августа II Саксонського. З огляду на монарші розпорядження, 16 лютого гетьман видав універсал до шляхти Волинського воєводства Речі Посполитої про постачання провіанту для козацького війська: «...цими днями прибув до мене ордонанс Найяснішого Монарха, Його Королівської Милості Августа II, аби в цьому військовому розпалі, коли ворожа люта сила нищить збройно гідність, право і вольності Вітчизни та інші робить насильства, цієї пори, яка є важкою і для подальшого збереження допоміжних військ: московських, саксонських і козацьких, які могли б, відновивши сили, стати на шляху ворога... зібрали з кожного дому, не минаючи нікого в цьому воєводстві Волинському, належний провіантний податок...»38.

Невдовзі у напрямку Білорусії та Литви в авангарді вирушив кількатисячний підрозділ на чолі з Д. Апостолом, а у першій половині квітня у Мінську вже перебували основні сили козацького війська. Однак саме під час пересування української армії з Дубна до Мінська шведи розгромили окремі підрозділи на чолі полковниками М. Миклашевським під Несвіжем (самого полковника було вбито)54, І. Мировичем у Ляховичах (сам переяславський полковник потрапив до полону, де й помер)55 та Д. Апостолом поблизу Клецька39. Зокрема, під Клецьком зазнав поразки українсько-російський корпус, який складався з 2 тисяч 150 московських драгунів і стрільців С. Неплюєва та 2 тисяч 500 козаків і сердюків40.

Наприкінці травня 1706 р. Мазепа повідомляв Петра I з Гомеля, що він рухається до України «ледве живий від багатьох трудів, турбацій, печалі і від хвороби, що сталася»41. Прибувши до Батурина й трохи перепочивши, гетьман отримує наказ від московського царя будувати та зміцнювати Печерську фортецю у Києві. Восени 1706 р. І. Мазепа особисто очолив будівничі роботи на Печерських пагорбах, але неодноразово скаржився своєму сюзерену, що козаки дуже втомлені після участі у військових походах та й взагалі непридатні до такого роду діяльності42. 18 січня 1707 р. український гетьман отримав такий наказ від свого сюзерена (мовою оригіналу): «1) чтоб заранее к походу изготовиться и чтоб по самой первой траве в мае под Киевом стать, как для совершения начатой фортеции, а паче для обороны от неприятеля своего края, чего для надлежит вящее приготовление в войсках иметь; ...советываю вам довольное число лопаток и заступов велеть взять з собою, також и добрую полковую артилерию, дабы возможно у Днепра (ежели неприятель будет) в удобных местах шанцами или окопами укрепиться и там возбранить неприятелю вход в свою землю...»43.

У квітні 1707 р. I. Мазепа старанно виконував накази царського уряду, що були відображені у «пунктах» Петра I й передбачали:

1) збір козацького війська у Києві 10 червня для укріплення Печерської фортеці;

2) після фортифікаційних робіт виступити до правобережних міст Паволочі й Фастова, а розвідників вислати до Полонного;



3) 5-ти тисячам виборним козакам рухатися до Любліна.

Окрім того, цар наказував гетьману залишити у разі наступу шведсько-польських військ Київ та Печерську фортецю, а також повідомляв його про те, що «Севскому разряду надлежит быть при гетмане всему, также и офицеров несколько прислано будет»44. До кінця квітня 1707 р. потрібно віднести й універсал І. Мазепи до полковників і старшин про безпеку для магнатської родини Шембеків та інших високих світських і духовних урядовців Речі Посполитої: «...в яких тільки воєводствах, землях і повітах знаходяться, беремо в особливу нашу протекцію, охороняючи їх від усіляких явних і потаємних акгравацій, спустошень, кривд і долечливостей»56.

Під час перебування в Любліні у червні 1707 р. Петро I отримав листовні скарги від гетьмана Мазепи на військові труднощі та поведінку російських військ, які під час проходження Україною жорстоко поводилися з місцевим населенням. У відповідь він надіслав до гетьмана свою грамоту, в якій повідомлялося: «...Всем проходящим войскам Нашим и посылыциком с казною чрез Малороссийскый край проходить скромно, не чиня никаких обид и разорения Малороссийского краю жителям, под опасением жестокого нашего гнева и казни»45.

Влітку 1707 р. в листі-проханні до австрійського імператора Йосифа I про надання йому князівського титулу український гетьман, по суті, звітував про великі заслуги козацького війська не лише у війні Священної ліги з Османською імперією протягом 1686–1699 рр., але і у військовій кампанії 1704–1706 рр.: «Ваша Імператорська Величність зберігає у всемилостивій памяті те, що також стало досить відомим усьому християнству, що особливим Божим провидінням обраний і достойним чином благословенний найвищим генералом і командувачем понад 40 000 бойового війська запорозьких козаків і належних їм провінцій я мав лише єдину і найголовнішу турботу і справу протистояти не тільки невіруючим татарам та іншим ворогам християнства, захищав і оберігав від них християнські кордони, а також у самому християнстві протистояв ворогам Його Царської Величності, мого Всемилостивого пана і усіх його друзів, сусідніх володарів, у цьому протистояння цим ворогам повсякчас піддавав небезпеці добро і життя своєї власної особи і підданих мені козаків...»46.

У лютому 1708 р. гетьман Мазепа за наказом Петра I перебував у Фастові. Тут формувалося козацьке військо для допомоги прихильникам Августа II Саксонського у боротьбі зі шведськими військами. «...В Хвастові, за указом Його Царської Величності, всемилостивого мого Царя і Государя, з військами рейменту мого стою у всякій до відпору ворогові готовності»47, — писав 26 лютого гетьман до О. Меншикова. Окрім того, український гетьман повідомляв, що коронний гетьман А. Сенявський неодноразово звертався до нього про допомогу і висилку йому спочатку 3 тисяч, а потім 6 тисяч козаків. У даному випадку Мазепа не знав яке ухвалювати рішення, адже не мав царського указу посилати свої підрозділи під «ляцьку команду». Трохи згодом, на початку жовтня, гетьман повідомляв польських урядовців відносно того, що не може надати війська з огляду на відсутність відповідного розпорядження від Петра I48.

Протягом другої половини квітня 1708 р. Мазепа перебував у Білій Церкві. Залишивши у Білоцерківській фортеці сердюцький полк Г. Бурляя (бл. 800 чол.), у липні гетьман перейшов разом із військом ближче до Києва й розташувався в районі Борщагівки. Тоді ж він повідомляв Меншикова про те, що «Станіслав [Лещинський], з частиною війська шведського, з військами литовськими і інших своїх партизанів, йде від Литви просто на Волинь»49. У середині липня 1708 р. Мазепа отримав листа від Петра I, в якому відзначалося, що «понеже неприятель идет по Днепру вниз, и потому, и по протчим всем видам намерение ево на Украйну». А тому гетьманові наказувалося:

1) слідкувати чи немає в Україні якихось «підсипок» чи листів від Карла XII;

2) рухатися на чолі війська до Києва й залишивши там гарнізон йти за Дніпро «в зручне місце» (очевидно, до Білої Церкви);

3) підготувати до диверсійних дій проти ворога козацьку кінноту50.

Гетьман виконав царські розпорядження та підготував чотиритисячний підрозділ на чолі з київським полковником К. Мокієвським й запропонував Петру I для відправки на допомогу прихильникам Августа II Саксонського до Правобережної України.



На початку серпня 1708 р. цар писав до Мазепи, що шведська армія вже перейшла Дніпро та рухається до Пропойська, а тому гетьманові наказувалося «з Києва иттить в Украйну свою»51. Окрім того, цар погоджувався на відправлення українських кіннотників у напрямку до Полонного й повідомляв гетьмана, що відправляє до нього на підкріплення генерал-майора Інфланда і бригадира Полонського з дивізією російських кіннотників. 16 серпня Петро I додатково інформував І. Мазепу, що шведський король відійшов до Могилева й невідомо в якому напрямі буде рухатися, а тому гетьману наказувалося «стоять между Києвом и Черниговом»52. Але на початку вересня Мазепа отримав розпорядження приготуватися у похід до Білої Церкви з огляду на те, що за останніми відомостями Карл XII Густав «свой путь на Украйну отменил»53. 14 вересня Петро I віддав остаточне розпорядження про похід українського війська до Білоцерківської фортеці для допомоги полякам54.

Ще у серпні 1708 р. гетьман І. Мазепа за наказом Петра I надіслав на білоруські землі, до Великого князівства Литовського, близько 4 тисяч козаків у складі Чернігівського, Стародубського та декількох компанійських полків55. Окрім того, невдовзі під Смоленськ гетьман відправив Ніжинський і Переяславський полки (бл. 3000 чол.). На Правобережній Україні продовжували перебувати Гадяцький і Київський полки56. Полтавський полк разом із компанійцями Ю. Кожуховського придушував повстання донських козаків на чолі з К. Булавіним і повернувся до України у вересні 1708 р57. Окрім того, 2 компанійських полки за наказом російського командування проводили розвідувальні дії проти шведів у районі Смоленщини та Сіверщини58. Сам гетьман за царським указом рухався від Білої Церкви у напрямку Стародубщини для відбиття шведського нападу59.

20 вересня 1708 р. гетьман через спеціального кур’єра звернувся до свого сюзерена з повідомленням, що «малоросійський народ має певне опасіння про те, що велика частина військ малоросійських забрана з України.., і в дальній відстані знаходяться з Украйни.., боронити Украйну буде нікому»60. На це Петро I відповідав, що як тільки він отримав відомість про те, що шведський король Карл XII Густав перейшов Сож, то відразу ж відправив військові підрозділи на чолі з Б. Шереметьєвим обороняти Україну.

На початку жовтня 1708 р. у листі до графа Г. Головіна гетьман просив його донести до царя важливу інформацію про таке: по-перше, при ньому знаходиться незначна кількість війська, з яким він не зможе дати належну відсіч шведам; по-друге, серед населення Полтавського. Гадяцького, Лубенського, Миргородського, Прилуцького, Переяславського, а також Чернігівського та Стародубського полків поширюються невдоволення та в окремих містах (Стародуб, Сосниця, Мглин, Гадяч) відбуваються бунти проти місцевої влади; по-третє, козацькі підрозділи, які мусили стримувати шведів, розбіглися; по-четверте, «люди полків Стародубського, Чернігівського і сотень засеймських, які багаточисельними купами і таборами від наступу шведського втікаючи, у дальні польові полки йдуть, і про неприятельське нашестя в Україну розповідають багатьма несамовитими словами розповідають»61; по-п’яте, на півдні України діють повстанські загони на чолі з ватажками Перебийносом та Молодцем, що можуть поширити «гультяйство» на всю територію Лівобережжя. Але найважчим завданням гетьмана було втримати під своїм началом і ту невелику кількість козацтва, які заявляли що він «їх з військом в Стародубщину веде на крайню погибель»62.

Також у листі до Головкіна Мазепа зауважував, що С. Лещинський разом зі шведами рухається в напрямку Києва, який не буде кому захищати, адже він за царським наказом мусить обороняти з усім наявним військом Стародубщину. «А тоді вже, сохрани Боже, неможливо нам тієї сторони (Правобережної України. — Т. Ч.) і людей бідних тих тамошніх від неприятеля оборонити, яку вручив би на його ж Божий захист, то хоча б цю сторону (Лівобережну Україну. — Т. Ч.) старатися потрібно, при допомозі Всевишнього, так від наступу ворожого, як і від внутрішнього сумяття, охоронити»63, — з жалем писав у цей час гетьман. Хоча російській владі вже у середині вересня стало відомо, що шведська армія планує йти до України. Зокрема, 10 вересня 1708 р. у «Журналі чи поденній записці Петра Великого» було занотовано, що московські підрозділи «в 10 день сентября вошли в Соболев, где получили подлинную ведомость, что неприятель уже Сожу реку перешел со всем войском и к Украине марш свой восприял...»64.

Реагуючи на повідомлення Мазепи про народні заворушення в Україні на військовій раді у Почепі, що відбулася 9–10 жовтня 1708 р. за участю фельдмаршала Б. Шереметьєва та інших російських урядовців, було вирішено, щоб київський воєвода Д. Голіцин, залишивши міцний гарнізон у Київській фортеці на чолі піхотних полків Білгородського і Севського розрядів та разом із артилерією рухався у «Малоросійський край» для придушення «шатостей»65. Московське командування у цей час дуже схвилювало те, що «немалые возмущения» в Україні будуть відволікати на себе значну частину війська, яке б можна було використати проти шведів.

Як уже зазначалося, на момент входження до України шведських військ Карла XII Густава підрозділи українського козацького війська, що загалом нараховували близько 40–50 тисяч осіб, були розкидані на величезному театрі бойових дій — від Смоленська й Білої Церкви до Дону. Під безпосереднім керівництвом Мазепи залишалися тільки Лубенський, Миргородський, Прилуцький та 3 охочекомонних полки на чолі з полковниками Ю. Кожуховським, Г. Галаганом, А. Маламою (Андріяшем) та 4 сердюцьких полки під керівництвом Д. Чечеля, Я. Покотила, М. Антоновича та полковника Дениса66. Всього Мазепа тримав під контролем 3–3,5 тисячі найманців і таку ж кількість «городового» козацтва. З огляду на такий стан справ, який був спричинений наказами Петра I, гетьман через надісланого до царя генерального осавула Д. Максимовича висловив свою незгоду з тим, що «всі наші війська в далекій відстані знаходяться від України, і коли неприятель на Україну зверне, то проти нього стати й боронити України буде нікому»67. У відповідь на скаргу свого васала, Петро I відповідав, що якщо шведи все ж таки підуть до України, то він відразу ж направить до її кордонів армію на чолі з Б. Шереметьєвим.

Перебуваючи у таборі над Десною поблизу села Салтикова Дівиця, 6 жовтня 1708 р. Мазепа відіслав листа до графа Г. Головкіна з відмовою йти на з’єднання з «великоросійським військом» й мотивував це тим, що в Україні ось-ось ропочнуться народні заворушення. Через чотири дні, 10 жовтня, Головкін, що на той час дислокувався на чолі російських підрозділів разом з Шереметьєвим у Почепі, відправив розлогий лист-відповідь до гетьмана. У ньому повідомлялося, що Петро I видав указ за яким козацьке військо мало негайно сполучитися з основними силами Московського царства. І саме об’єднання «великоросійського» та «малоросійського» регіментів, на думку Г. Головкіна, стало б запорукою для припинення «своєвільств» в українських містах, адже б тоді було легко «усмиряти злочинців»68. Окрім того, російське військове командування нарешті погоджувалося на попередні скарги-прохання гетьмана й повідомляло його, що готується вирушити разом з військом «в середину України»69. Також І. Мазепі наказувалося направити на допомогу київському воєводі Д. Голіцину кількатисячний підрозділ на чолі з досвідченим наказним гетьманом, а самому рухатися до Новгород-Сіверська. Але якби шведи почали б переправлятися через Десну, то Мазепа мав би належним чином протидіяти цьому різними військовими засобами, а російська армія на чолі з Б. Шереметьєвим надійде українцям на допомогу.

Мазепа відповідав Головкіну, що готовий би був виконати царські та графські накази, але дуже захворів, а тому просив звільнити його від очільництва діями українського війська. У відповідь граф Головкін, який перебував у сотенному містечку Погар, іменем московського царя розпоряджався призначити наказного гетьмана над козацькими підрозділами та відправити їх негайно відбивати шведські напади у районі між Стародубом та Черніговим70. Самому ж гетьману пропонувалося «бути при обозі, залишаючи при собі декілька військ за своїм рішенням за Десною»71. Однак, як невдовзі з’ясувалося, український гетьман лише вдавав хворобу задля того, щоб приспати пильність царя Петра I та без перешкод перейти на бік шведського короля. Про вичікування та вагання гетьмана опосередковано засвідчував Г. Адлерфельда, який писав, що І. Мазепа начебто віддав наказ стародубському війту впустити до Стародуба ті війська, які першими встигнуть підійди до мурів міста72.

25 жовтня 1708 р. Мазепа перейшов на бік Карла XII Густава57, а 29 жовтня Петро I уже розіслав до найбільших полків лівобережного Українського гетьманату листи з повідомленням про зраду гетьмана, а також закликами приєднатися до нього для захисту «веры и отечества» та прибуття до Глухова для проведення ради73. Окрім того, на військовій раді, яка відбулася поблизу Новгород-Сіверська під головуванням Петра I 30 жовтня, було вирішено «дабы светлейшому князю Меншикову с частию войск идти добывать Батурин, где Мазепины единомышленники, полковник Чечель, генеральный ясаул Кениксек с черкасами засели»74. На виконання рішень царя та військової ради 2 листопада 1708 р. після двогодинного штурму російські війська зайняли і повністю винищили козацьку столицю Лівобережжя75. Втрата Батурина з одного боку стала відчутною військовою поразкою шведсько-української коаліції, а з іншого — символізувала розрив довголітніх союзницьких стосунків між Україною, як васальнозалежною державою та її довголітнім протектором — Московським царством.

__________



1 Лист І. Мазепи до Петра I від 28.VIII.1700 р. з Батурина // Сіверянський літопис. — № 1. — 2003. — С. 63–67; Див. також: Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд. С. Павленко. — К., 2007. — С. 201–202.

2 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 201.

3 Мельник Г. До історії участі українського козацтва у військових діях у Прибалтиці в роки Північної війни (1700–1702) // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. — К., 1999. — С. 103, 105.

4 Сокирко О. Військове мистецтво українських найманців у ліфляндських кампаніях 1700–1702 рр. // Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка. Секція «Історія». — Вип. 42. — К., 1999. — С. 26–31.

5 Бутурлин Д. Воєнная история походов россиян в XVIII ст. — Ч. 1. — Т. 1. — СПб., 1819. — С. 106–108; Балашова Ю. Из истории Великой Северной войны: начало Малой войны — зима 1700–1701 // Ученые записки Московского обл-пединститута. — Т. LXXIV. — М., 1958. — С. 201–207; Мельник Г. До історії участі українського козацтва у військових діях у Прибалтиці в роки Північної війни (1700–1702) // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа. Науковий збірник. — К.,1999. — С. 105–120; Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726 рр. — К., 2006. — С. 256–257.

6 Военно-походный журнал генерал-фельдмаршала Б. Шереметьева // Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — СПб., 1871. — С. 80.

7 Цит. за: Балашова Ю. Из истории Великой Северной войны. — С. 188.

8 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інституту рукописів (далі — НБУВ ІР). — Ф. 8, спр. № 228 м, арк. 114; Сокирко О. Участь найманого війська в «мазепинському» виступі на тлі подій Північної війни (осінь 1708 — літо 1709 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 2. — К., 2002. — С. 282.

9 Цит. за: Дядиченко В. Украинское казацкое войско в конце XVII — начале XVIII в. — С. 259.

10 Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 4. — М., 1842. — С. 149–150.

11 Костомаров Н. Руина. Мазепа. Мазепинцы. — М., 1995. — С. 545; Кресін О. Конституційна автономія України у Російській державі: реалії політичного протистояння // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних взаємин. — К., 2003. — С. 327.

12 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк; Київ, 2001. — С. 241.

13 Артамонов В. Позиции гетманской власти и России на Украине в конце XVII — начале XVIII века // Россия и Украина: история взаимоотношений. Сб. статей. — Москва, 1997. — С. 95.

14 Центральний державний архів вищих органів влади (далі — ЦДАВО України). — Ф. 3561, оп. 1, спр. 65; Універсали Івана Мазепи (1687–1709). — Част. II. — С. 316.

15 Кордт В. Матеріали з Стокгольмського державного архіву до історії України другої половини XVII — початку XVIII ст. // Український археографічний збірник. — Т. III. — К., 1930. — С. 26–28.

16 Мемуари Лаврентія Франциска Раковського (публ. Ю. Мицика) // Сіверянський літопис. — № 2–3. — 2004. — С. 29–30.

17 Лист І. Мазепи до великого коронного гетьмана Речі Посполитої А. Сенявського від 16 травня 1705 р. з Батурина (публ. Ю. Мицика) // Сіверянський літопис. — № 1. — 1998. — С. 99–100. Див. також. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 213–214.

18 Грамота Петра I гетьману І. Мазепі від 27.04.1705 р. з Москви // Архів СПІІ РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 522, арк. 1–1зв.; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — Вып. 1. — С. 112–115.

19 Лист Петра I до гетьмана І. Мазепи від 19.06.1705 р. // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 3. — СПб., 1893. — С. 364–365.

20 Лист І. Мазепи до О. Меншикова від 27.07.1705 р. з-під Збаража // Архів СПІІ РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 18, арк. 1–3 зв.; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — С. 139–143.

21 Лист І. Мазепи до Ф. Головіна від 22.08.1705 р. // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 3. — С. 910–913.

22 Виписка із листа Ф. Головіна до І. Мазепи від 18.08.1705 р. // Архів СПІІ РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 1, арк. 26; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — Вып. 1. — С. 112–115.

23 Лист І. Мазепи до О. Меншикова за серпнень-вересень 1705 р. з Люблінського воєводства // Архів СПІІ РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 19, арк. 1–1 зв.; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — С. 143–144.

24 Лист І. Мазепи до О. Меншикова від 01.10.1705 р. з-під Красного Ставу // Архів СПІІ РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 21, арк. 1–3 зв.; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — С. 145–147.

25 Уривок з анонімної рукописної газети від 10.09.1705 р. (публ. Ю. Мицика) // Сіверянський літопис. — № 2–3. — 2004. — С. 29–34.

26 Лист Ф. Головіна до гетьмана І. Мазепи від 10. 1705 р. // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 3. — С. 1014.

27 Лист І. Мазепи до О. Меншикова від 04.10.1705 р. // Архів СПІІ РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 23, арк. 1–2зв.; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — С. 149–150.

28 Статті Петра I до гетьмана І. Мазепи від 20.10.1705 р. // Там само. — С. 468–469.

29 Лист І. Мазепи до О. Меншикова від 09.09.1705 р. з військового обозу // Исторический журнал. — № 12. — 1940. — С. 74.

30 Універсал І. Мазепи про надання П. Полуботку командування над козацьким військом від 09.11.1705 р. з табору під Замостям // ЦДАВО України. — Ф. 3561, оп. 1, спр. 63, арк. 75; Універсали Івана Мазепи. — Част. II. — С. 353.

31 Лист Ф. Головіна до гетьмана І. Мазепи від 26.11.1705 р. // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 3. — С. 1050.

32 Лист І. Мазепи до Гадяцького наказного полковника від 1 грудня 1705 р. з Дубна // Киевская старина. — №73. — 1901. — С. 10–11.

33 Лист І. Мазепи до О. Меншикова за грудень 1705 р. з Дубна // Архів СПІІ РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 27, арк. 1–5зв.; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — С. 155–158.

34 Лист І. Мазепи до Гадяцького наказного полковника від 21 12. 1705 р. з Дубна // Киевская старина. — № 73. — 1901. — С. 10–11.

35 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 708.

36 Лист І. Мазепи до Петра I від 11.02.1706 р. з Дубна // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 4. — Вып. 2. — СПб., 1893. — С. 574–576.

37 Лист І. Мазепи до Ф. Головіна за 1706 р. з Дубна // НБУВ IP. — Ф. III, спр. 7060–7148, арк. 188–190. Опубл.: З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи / Упор. В. Станіславський. — С. 142–143.

38 Універсал І. Мазепи до шляхти Волинського воєводства від 16.02.1706 р. з Дубна // Архив ЮЗР. — Ч. III. — Т. 2. — С. 686–688; Універсали Івана Мазепи. — Част. II. — С. 354–355.

39 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 4. — Вып. 2. — СПб., 1893. — С. 857–858; Оглоблин О. Вказ. праця. — С. 242–243.

40 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 4. — Вып. 2. — С. 862.

41 Лист І. Мазепи до царя Петра I від 22.05.1706 р. з Гомеля // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 4. — Вып. 2. — СПб.,1893. — С. 860–861.

42 Лист І. Мазепи до царя Петра I від 23.09.1706 р. з Києва // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 4. — Вып. 2. — СПб.,1893. — С. 1022.

43 Грамота Петра I гетьману І. Мазепі від 18.01.1707 р. // Масловский Д. Северная война. Документы 1705–1708 гг. — СПб., 1892. — С. 166.

44 Масловский Д. Ф. Северная война. Документы 1705–1708 гг. — С. 171.

45 Цит. за: Маркевич Н. История Малороссии. — Т. IV. — М., 1842. — С. 164.

46 Лист І. Мазепи до австрійського цісаря Йосифа I // Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687–1709. — К., Полтава, 1995. — С. 241–242 (переклад з німецької В. Дятлова). Див. також: Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 226–227.

47 Лист І. Мазепи до О. Меншикова від 26.02.1708 р. з Фастова // Исторический журнал. — № 12. — 1940. — С. 75 (публ. Г. Георгієвського).

48 Лист І. Мазепи до коронного мечника (публ. Ю. Мицика) // Сіверянський літопис. — № 1. — 1998. — С. 102.

49 Лист І. Мазепи до О. Меншикова від 05.07.1708 р. з обозу (публ. Г. Георгієвського) // Там само. — С. 77.

50 Лист Петра I до гетьмана І. Мазепи від 10.07.1708 р. // Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 4. — С. 186.

51 Лист Петра I до гетьмана І. Мазепи від 08.08.1708 р. з Горок (у поході до Мстиславля) // Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — Ч. 2. — С. 158.

52 Лист Петра I до гетьмана І. Мазепи від 16.08.1708 р. з Мстиславля // Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 4. — С. 158.

53 Лист Петра I до гетьмана І. Мазепи від 06.09.1708 р. з Улановичів // Там само. — С. 159.

54 Лист Петра I до гетьмана І. Мазепи від 14.09.1708 р. з Латрів // Там само. — С. 195.

55 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. 1. — № 2516. — С. 55.

56 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба / Под. ред. Бычкова. — Т. 1. — СПб., 1871 — С. 639–640.

57 З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи / Упор. В. Станіславський. — К., 1996. — С. 175.

58 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 7. — Вып. 2. — М.-Л. 1946. — С. 681.

59 Лист І. Мазепи до російського урядовця Г. Головкіна від 6 жовтня 1708 р. з обозу над Десною // Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским и изданные О. Бодянским. — Ч. 2. — М., 1859. — С. 163–167.

60 «Грамота Государя к Гетману Мазепе о выводе войск из Малороссии пред прибытием в нее шведов» від 20.09.1708 р. з обозу з-під Могутова // Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским и изданные О. Бодянским. — Ч. 2. — С. 159–160.

61 Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским и изданные О. Бодянским. — Ч. 2. — С. 165.

62 Там само.

63 Там само. — С. 167.

64 Цит. за: Подьяпольская Е. Военные советы 1708–1709 гг. // Полтава. К 250-летию полтавского сражения. Сб. ст. — С. 123.

65 Чтения ОИДР. — Кн. I. — 1859. — С. 163–168.

66 Сокирко О. Участь найманого війська в «мазепинському» виступі на тлі подій Північної війни (осінь 1708 — літо 1709 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 2. — С. 283.

67 Лист Петра I до гетьмана І. Мазепи від 20.09.1708 р. з обозу біля Могутова // Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — С. 160.

68 Лист Г. Головкіна до гетьмана І. Мазепи від 10.10.1708 р. з Почепа // Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — С. 160–163.

69 Там само. — С. 163.

70 Лист Г. Головкіна до царя Петра I від 16.10.1708 р. з Погара // Труды императорского русского военно-исторического общества. Документы Северной войны. Полтавский период. — T. 1. — СПб., 1909. — С. 61–62.

71 Там само.

72 Adlerfeld. Histoire militaire de Charles XII. — T. III. — Р. 354; Див. також: Tapле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию. — М., 1958. — С. 215.

73 Листи Петра I до полтавського, чернігівського та наказного ніжинського полковників від 29.10.1708 р. з обозу біля с. Погребки на Десні // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 776–777.

74 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 8. — Вып. 2. — С. 873; Подьяпольская Е. Военные советы 1708–1709 гг. // Полтава. К 250-летию полтавского сражения. Сб. ст. — С. 126.

75 Про це ширше див.: Павленко С. Загибель Батурина 2 листопада 1708 року. — К., 2007.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка