Тарас Чухліб козаки І монархи


Таємна дипломатія Івана Мазепи як продовження політики полівасалітету Б. Хмельницького



Сторінка33/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   45

25. Таємна дипломатія Івана Мазепи як продовження політики полівасалітету Б. Хмельницького

З початком Північної війни та участі козацьких полків лівобережного Українського гетьманату у військових діях проти шведів та їхніх союзників на теренах Естляндії, Ліфляндії, Корони Польської, Великого князівства Литовського та Саксонії розпочалися спорадичні таємні та напівтаємні зустрічі між українською старшиною та прихильниками шведського короля Карла XII Густава. Очевидно, що тут насамперед треба звернути пильну увагу на результати спеціальної місії Стародубського писаря Опанаса Покорського, який у 1703 р. за дорученням гетьмана Мазепи проводив контррозвідувальну діяльність на території Великого князівства Литовського. О. Покорський начебто від імені полковника Михайла Миклашевського вів таємні переговори з троцьким каштеляном Михайлом Казимиром Котєлом задля вивідування правдивої інформації про зміст розмов, які велися під час неодноразових зустрічей між литовським урядовцем та козацьким полковником. Нагадаємо, що тоді козацькі війська під проводом Стародубського полковника і наказного гетьмана М. Миклашевського проводили військові дії на території Литви проти прихильників шведського короля Карла XII Густава. Виявилося, що Котел пропонував Миклашевському агітувати Мазепу та його оточення за повернення їх під владу «дідичного пана» польського короля, тобто перехід Лівобережної України до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцької угоди 1658 р.



Наданий за результатами поїздки О. Покорського гетьману І. Мазепі документ складався з 17 пунктів і був свого часу відшуканий, опублікований та досліджений О. Оглоблиним1. Окрім того, ситуацію навколо місії Покорського до Литви добре проаналізував сучасний чернігівський історик С. Павленко2. Для того, щоб краще зрозуміти процес визрівання ідеї відмови від царської протекції у середовищі української еліти початку XVIII ст., звернімо увагу на ті «пункти Котєла», які засвідчували наявність серед козацької старшини думки про перехід Українського гетьманату до зверхності полського короля. При цьому зауважимо, що даний документ став відомим Мазепі наприкінці 1703 р., тобто відразу ж після прибуття писаря Покорського до Батурина.

Отже, вже у 1-му пункті йшлося про те, що М. К. Котєл з «польського боку», а М. Миклашевський з «української сторони» домовлялися про те, «щоб Україна в такій же вольності процвітала як Корона Польська та Велике князівство Литовське». У п. 4-му відзначалося, що литовський урядовець пропонував гетьманському уряду звернувся до Москви з проханням «щоб цар його милість позволив на козацьку вольність, подібно до польської». Якби Петро I, йшлося у п. 5-му цього документа, «не хотів добровільно погодитися на вольність українську, подібну до польської, а почав би то заперечувати і забороняти, тоді милість ваша (І. Мазепа. — Т. Ч.), маючи на нас поляків надію, стане при всій готовності проти царя його милості війною, а ми з військом коронним і литовським будемо поблизу...». У п. 6-му обумовляволося, що «вольность українська буде така, як Річ Посполита коронна і литовська, і така ж буде Річ Посполита третя українська, і скільки сенаторів із Литви і з Корони, скільки осіб гідних впевнених, стільки ж місць сенаторських засідати мають в Україні... шляхта при своїх вольностях... Чин духовний, міщани при своїх вольностях...»3.

Незважаючи на те, що про зміст розмов між Миклашевським58 і Котєлом Мазепа відразу ж повідомив до Москви (а Стародубського полковника відсторонив від посади), засвідчуючи тим самим перед Петром I свою вірність, переконані, що саме з того часу гетьман почав серйозно задумуватися над можливістю здобуття для Лівобережної України більших «прав і вольностей» зокрема і за допомогою поступового «залякування» царського уряду можливістю переходу під зверхність іншого володаря, що посилювалося змінами міжнародно-політичної ситуації в умовах Великої Північної війни початку XVIII ст.

Про те, що Мазепа саме на зламі 1703–1704 рр. розпочав складну і хитромудру дипломатичну гру зі своїм сюзереном переконливо засвідчила його розмова з присланим до Батурина урядовцем приказу Малої Росії, московським піддячим І. Никифоровим. Вона відбулася один на один у «гетьманських покоях» у Батурині 16 січня 1704 р., а її зміст гетьман просив передати особисто боярину Федору Олексійовичу. Насамперед, І. Мазепа просив повідомити царя, що частина польської магнетерії хоче обрати на королівський трон замість проросійського Августа II Саксонського сина Яна III Собеського Олександра, а потім на чолі з ним рушити війною на «богоспасенний град Київ, і на всю Малу Росію». А тому, зазначав український гетьман, «якщо то їх злий поляків умисел прийде до самого справжнього діла, і почнуть проти держави Царської Величності, прийшов під Малу Росію, війною, то не без труднощів заспокоєння і утримання України Царській Величності буде»4.

Таке своєрідне політичне «залякування» Петра I малоймовірною можливістю відкриття «другого фронту» проти Москви підсилювалося поясненням складної внутрішньополітичної ситуації в Україні, яка, на думку Мазепи, полягала: по-перше, в тому, що «народ малоросійський (найпаче запорожці, маючи в городах батьків і дядьків, і братів, й інших сородичів...) на польські принади, якщо б такі мали бути, швидко схиляється»; по-друге, «що не тільки у Січі Запорозькій, чи в полках городових малоросійських, але і в самих його найближчих гетьманських людях, самої істинної та щирої вірності й сердечного бажання в підданстві до Царської Величності» немає. Для того, щоб не давати підстав для повстання проти нього та московської влади, гетьман Мазепа пропонував Петру I тримати українців у покорі та вірності за допомогою проявлення «людскості й ласки», під чим розумілася необхідність відсутність в діях царя «озлоблення і суровості» проти «народу вільного»5.

Наприкінці вересня 1705 р. Мазепа прийняв у себе представника короля С. Лещинського шляхтича Станіслава Вольського, при якому була дипломатична інструкція з 7 пунктів. У її 3-му пункті говорилося, що Вольський має оголосити гетьману про «всіляку вольність, яка йому від маєстата і Речі Посполитої буде надана, визволення з-під влади тиранської...»6. Якщо І. Мазепа пристане на такий «секретний трактат», то Лещинський обіцяв Мазепі отримати «гваранції» шведського короля Карла XII та добитися того, щоб в укладеному майбутньому мирному договорі між Швецією та Московською державою першим був записаний пункт про українсько-польський союз та підпорядкування України владі польського короля. Після ознайомлення з польськими пропозиціями гетьман арештував С. Вольського на відправив його до Петра I. До речі, 4 жовтня 1705 р. гетьман Мазепа писав до О. Меншикова, що «елект» С. Лещинський «оферует мне князство Малороссийское, а войску Запорожскому вдвое вольностей прибавку»7.

Продовжуючи задумане щодо здійснення своєрідного політичного тиску на Москву з метою збереження українських «прав і привілеїв», у листі від 13 жовтня 1705 р. з-під Замостя гетьман Мазепа старанно перераховував Петру I таємні намагання іноземних володарів перетягнути його на свій бік і таким чином відірвати від Московського царства. Першою такою спробою — засвідчував гетьман — була місія до Батурина у 1688 р. польського шляхтича Доморацького, який діяв від імені Яна III Собеського й хотів перетягнути українського правителя на бік Варшави. Вдруге відірватися від Москви гетьману пропонував кримський хан через полоненого козака під час Кримського походу 1689 р. Втретє йому пропонували виступити проти царя опозиційні донські козаки, які були задумали у союзі з Кримським ханством воювати проти своїх колишніх зверхників. І нарешті останньою підступною спробою, як повідомляв Мазепа Петра I, була присилка до нього від Станіслава Лещинського шляхтича Вольського з пропозицією перейти на бік Шведського королівства8.

Як бачимо, про усі «інспірації» іноземних урядів, що були спрямовані на зміну політичного підпорядкування Українського гетьманату, Мазепа відразу ж повідомляв до Москви та заарештовував тих, хто прибував до нього з такими місіями. Так трапилося і з представником С. Лещинського шляхтичем Вольським, якого гетьман відіслав у кайданах до царя. Однак, в останному випадку Мазепа перейнявся вигідними пропозиціями до нього з боку прошведського короля Речі Посполитої. Про це переконливо свідчило одне з його висловлювань (слова Мазепи відтворив згодом П. Орлик), яке було емоційно вимовлене ним після отримання чергової скарги на брутальне поводження російських воєначальників з козацькими старшинами. «Якого ж нам добра згодом сподіватися за наші вірні служби, і хто ж би був такий дурак як я, щоб під цей час не приклонитися до противної сторони на такі пропозиції, які Станіслав Лещинський до мене прислав?»9.

Очевидно, що хтось із гетьманського оточення працював на московську розвідку, адже про «пропольські» настрої І. Мазепи стало відразу відомо Петру I, який у листі до володаря булави від 24 жовтня 1705 р. висловловив своє обурення поведінкою свого васала (далі мовою оригінала): «Я зело удивляюсь, что вы еще имеете в себе старое мнение и во искушение приемлете воровские инвенции, которым иначе делать невозможно по слову Христову: не может древо зло плодов добрых творити, ибо сей Лещинский, яко изменник и воров сын, к вам с сим подослал...»10. У грудні 1705 р. цар Петро I наказував Мазепі, який перебував у Дубно й очолював український військовий «контингент» у Речі Посполитій, залишити замість себе наказного гетьмана та негайно повертатися до Лівобережної України. Побоюючись, що його буде арештовано, І. Мазепа не хотів повертатися до Батурина й виправдовувався перед О. Меншиковим: «Я теды на тое до двору монаршего отписалем так, же хоть бы наинужнейшіи потребы в Украйне или крайняя слабость здоровя принуждали мене ку домови ити, то не могут мене от монаршей Его Царского Величества служби отторгнути і овшем, если будет монаршим интересам потребно, и умрети на оной готовем»11.

Як засвідчував пізніше (на допиті у 1716 р.) схоплений у Гамбурзі гетьманський небіж А. Войнаровський його дядько задумав перейти на бік шведів та прошведського короля Речі Посполитої саме під час перебування похідної гетьманської канцелярії в Дубно у 1705 р.12 Окрім того, зі слів Войнаровського можна було зрозуміти, що вперше про невдоволення гетьмана Мазепи московською владою генеральна старшина дізналася під час перебування у Києві взимку 1706/1707 рр. «...Були тоді на Різдво Христове як звичайно в зібранні в дядька мого полковники. І ось тоді я чув звернені до них слова гетьмана: «Коли б не я за вас стояв, то вас би вже давно солдатами зробили»13.

«... І на тому присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, а не для інших яких-небудь забаганок, але для вас усіх, під владою і регіментом моїм перебуваючих, для жінок і дітей ваших, для загального добра матки моєї отчизни бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського, і для підвищення і розширення прав і вольностей військових, хочу те при допомозі Божій чинити, щоб ви з жінками і дітьми, і вітчизна з Військом Запорозьким так від московської, як і від шведської сторони, не загинули»14, — з такою патріотично-патетичною промовою звернувся вересневої ночі 1707 р. до канцеляриста Пилипа Орлика гетьман Мазепа, обгрунтовуючи своє бажання відмовитися від сюзернітету Москви. Восени 1707 р. Мазепа сказав Орлику «...однако верность мою к Царскому Величеству поти буду непременно продолжать, пока не увижу, с якою потенциею Станислав (Лещинський. — Т. Ч.) к границам Украинским прийдет и якие будут войск Шведских в государстве Московском прогресса; и если не сила наша будет боронить Украины и себе, то для чого и имеем сами и погибель лести и отчизну погубляти? И сам Бог будет видети, что по нужде тое учинилисмо мы и, яко вольный незавоеванный народ, старалися о способе целости нашой...»15.

Однак на той час позбавитися царської опіки Мазепа ще не міг з огляду на такі вагомі причини військово-стратегічного, зовнішньо- та внутрішньополітичного характеру (їх чітко роз’яснив сам гетьман у таємному посланні до короля Лещинського): по-перше, Київ та інші українські фортеці осаджені чисельними російськими гарнізонами; по-друге, основні сили Петра I знаходяться хоча й на території Польщі, але все ж таки ближче до України ніж армія Карла XII Густава; по-третє, українське суспільство є політично роз’єднаним організмом («не в єдиномисленній суть згоді, і одні хочуть протекції московської, другі схильні суть до протекції турецької, треті смакують собі побратимство татарське, чинячи те з вродженої до поляків антипатії»)16; по-четверте, на Правобережній Україні продовжують бути сильними антипольські настрої; по-п’яте, що кілька тисяч регулярного російського війська завжди перебувають «при боці» гетьмана й не дадуть йому змоги вільно розпоряджатися своїми силами; по-шосте, Річ Посполита й сама потребує консолідації, адже є роз’єднаною на два політичні табори17.

Незважаючи на це, у жовтні 1707 р. І. Мазепа, якщо довіряти записам капелана короля Карла XII Нордберга, надіслав таємного листа С. Лещинському з пропозицією допомогти шведам знищити «шість чи сім тисяч московитів, які були в Україні»18. Окрім того, швед Нордберг передав такі висловлювання українського гетьмана: «...козаки нічого так не бажають, як мати можливість позбавитися від володарювання царя, на яке вони дивляться як на нестерпне іго. Правда, вони самі його на себе наклали, але це відбулося в той час, коли вони були засліплені обіцянками, що вони збережуть свою свободу і що їм нададуть великі переваги, якими, однак, вони не скористалися»19.

Вступ шведського короля до України повинен був викликати необхідність для гетьмана Мазепи та його оточення визначатися у війні між Росією і Швецією чию сторону займати, а це, як стверджували сучасники, не зовсім не відповідало мазепинським планам20. Найкраще, як це не дивно, позицію українського гетьмана у жовтні 1708 р. пояснив у своїй грунтовній з точки зору використання архівних документів і матеріалів, але надзвичайно ідеологічно заангажованій книзі відомий радянський історик Є. Тарле. Зокрема він писав, що Мазепа (далі — мовою оригінала) «боялся полного разорения Украины от наступающего Карла и отступающего или параллельно идущего русского войска и прежде всего он хотел чтобы окончательный приговор судьбы был произнесен в пользу Карла в коренной России, в Смоленске или в Москве, или под Москвой. Потом он, гетман богатой Украины, уцелевший от фурии войны, как тогда выражались, напишет Петру «вежливое письмо» (так заявил сам Мазепа) с благодарностями за прошлое и с известием о расторжении связи с Россией. Это в случае победы Карла. А в случае поражения Карла в коренной России все-таки можно переменить фронт и так или иначе помириться с царем...»21.

Досить інформативною й переконливою з огляду на перебування в українсько-шведському таборі та спілкування з багатьма козацькими старшинами зокрема і з самим гетьманом І. Мазепою виглядає запис сучасника — словацького просвітителя Даніеля Крмана у «Подорожньому щоденнику» щодо висвітлення мотивацій українського правителя та членів гетьманського уряду відносно зміни протектора для своєї держави: «Скликавши між тим приблизно тридцять надійніших полковників, він [Мазепа] у них запитав: що треба робити і до кого хочуть вони приєднатися? Цар, мовляв, усі їхні вольності порушив: наслав до козацьких фортець московське військо, кожного року вимагає більшу кількість коней, відмовляється давати козакам обіцяну плату, відторгнув перед трьома роками три полки, які були до Козакії приєднані з Воротинського (?) воєводства (тут, очевидно, йшлося про полки Правобережної України. — Т. Ч.). Навпаки — від шведського короля, що перебуває вельми далеко, їхнім вольностям нічого не загрожує. Можна навіть думати про їхнє поширення. Король Карл ретельно дотримує своє королівське слово... Після цього всі з великою відповідальністю приєдналися до волі свого воєводи і, склавши присягу мовчання, відійшли...»22.

Перебуваючи у першій половині листопада 1708 р. у Бахмачі, Мазепа направив свого посланця Нахимовського до С. Лещинського. Той мав передати польському королю лист із проханням терміново надіслати військову допомогу. «Консистенція» для польських підрозділів призначалася в Переяславському, Київському та Ніжинському полках23. Як засвідчував Данило Апостол, саме тоді І. Мазепа ознайомив генеральну старшину із змістом універсалу польського короля С. Лещинського та листів до нього воєводи Руського воєводства Корони Польської С. Яблоновського і підканцлера Великого князівства Литовського С. Щуки. Зокрема у королівському універсалі, за твердженням очевидця, йшлося про надання «Україні вольностей як в Короні Польській, так і в Великому князівстві Литовському»24.

Під час дислокації похідного штабу шведського короля у Ромнах, на виконання попередніх українсько-шведських домовленостей гетьман І. Мазепа видав універсал до полковника, старшини та жителів Лубенського полку про надання для потреб армії Карла XII Густава 24 тисяч возів, 40 тисяч свиней, 60 тисяч осьмачек муки та 40 тисяч осьмачек пшениці25. Перебуваючи в середині листопада у Гадячі Мазепа видав ряд універсалів до сотників та війтів Полтавського полку з наказом прибути до нього «для певних справ»26.

Перебуваючи в Ромнах, на початку грудня Мазепа написав листа до С. Лещинського, в якому від імені «всієї України» просив польського короля надіслати необхідну військову допомогу27. З цим посланням до Речі Посполитої гетьман відправив свого посланця, роменського міщанина Ф. Хлюса. Той мав передати королеві гетьманський лист із проханням якнайшвидше прийти на допомогу йому та Карлу XII Густаву. Однак мазепинський посланець на початку січні 1709 р. був перехоплений поблизу правобережного містечка Лисянки солдатами Д. Голіцина й відправлений до Г. Головкіна. Останній запропонував Скоропадському використовувати лист Мазепи до Лещинського як доказ «запродания малороссийского народа в тяжкую неволю польскую» й ознайомити з його змістом усіх жителів Лівобережної України28.

Протягом другої половині листопада військо Карла XII Густава перебувало поблизу міста Ромни, 18 листопада 1708 р. гетьман Мазепа «пошол на Гадяч и намерение имеет воровское, чтоб ему забунтовать запорожцами»29. Наприкінці листопада штаб Карла XII Густава перемістився до полкового Гадяча. Цікаво, що тут шведський монарх-протестант під час дня св. Миколая відвідав службу в одному з православних соборів міста. Про це залишив запис у своєму щоденнику Д. Крман59. З-під Гадяча компанійські козацькі підрозділи здійснювали виїзди у напрямку містечка Сміли та інших населених пунктів Полтавщини.

16 грудня 1708 р. шведський король Карл XII Густав видав універсал до українського народу, в якому йшлося про те, що він як монарх-сюзерен «гетьмана, Військо Запорозьке і народ малоросійський в оборону нашу приймаю, яко теж публічним цим Універсалом же прийнялися оголошуєм, з тим наміром, як його і їх від неправого і недружнього московського панування, при допомозі Божій, боронити хочемо і доти охороняти і захищати обіцяємо, поки пригноблений народ, скинувши ярмо московське, до давніх своїх не прийде вольностей...»30. При цьому Карл XII Густав вказував на злочинне порушення московською стороною «прав і вольностей» Війська Запорозького60 та закликав українців бути вірними йому та гетьману Мазепі.

Відомо, що певна частина населення найбільших на Лівобережній Україні Ніжинського, Гадяцького та Полтавського полків підтримала заклики шведського короля та українського гетьмана, але з огляду на присутність там російських військ не могла відкрито перейти на бік нового суверена. Підтвердженням цьому, зокрема, було повідомлення В. Долгорукого до Петра I: «Полтавский полк велми скуден провиантом и пробавитца им нечем, а к нынешней шатости запорожцев опасен от них. Тебе, государю, известно, каковы полтавцы шатки и близки к запорожцам.., опасно зело, чтоб они не пристали к их воровству и пущей бы пакости не наделали»31. А жителі Лохвицької сотні перед російськими урядовцями засвідчували, що, незважаючи на перепони, їхній сотник разом із старшиною подалися до табору Мазепи: «...самих начальних [старшин] наших тут (в Лохвиці. — Т. Ч.) нема і самі про них не відаємо, де знаходяться»32.

Причини й сам процес відмови І. Мазепи від протекції російського царя Петра I та перехід українського регіментаря під зверхність шведського короля Карла XII Густава детально висвітлені у вітчизняній та зарубіжній історіографіях61. Узагальнюючи доробок попередників, слід зазначити, що переконливі військові перемоги короля Швеції Карла XII Густава на початковому етапі Великої Північної війни, капітуляція законнообраного короля Речі Посполитої Августа II Саксонського на користь шведського ставленика Станіслава Лещинського, невдоволення в середовищі українського козацтва зарубіжними походами та будівничими роботами, виснаження людських і матеріальних ресурсів Українського гетьманату на «балтійському фронті» Північної війни — ці та інші причини, що посилювалися накопиченням претензій козацької верхівки до свого довголітнього протектора й сюзерена — російського царя Петра I (поступове обмеження тим владних повноважень гетьмана-регіментара, політичної та економічної автономії, спроби реформування і підпорядкування української армії тощо), змусили гетьмана І. Мазепу спочатку до кореляції усталеної орієнтації лівобережної частини гетьманату лише на Москву, а з 1708 р. і до її кардинальної зміни вже на чолі об’єднаної на той час Козацької держави.

Підтримуємо думку тих дослідників, які відзначали вмотивованість такого вчинку українського гетьмана з точки зору політико-правових відносин, які існували на той час у Центрально-Східній Європі. На той час між державами-суверенами та державами-васалами існував суспільний договір, який складався із взаємних прав та обов’язків й передбачав, що в обмін на «захист і пошанування правителів» з боку своїх протекторів підлеглі обіцяли їм «покору, службу і вірність»33. Такі домовленості передбачали взаємні добровільні зобов’язання, а їхніми основними елементами з боку європейських суверенів — королів та імператорів — були повага та забезпечення старовинних «прав і привілеїв» своїх підданих, необхідність їхнього військового захисту тощо. У випадку невиконання протекторами своїх обов’язків щодо протегованих держав їхні правителі — князі, графи, барони, курфюрсти, господарі, гетьмани та ін. — мали законне право на виступ проти володаря, або ж зміну свого патрона на більш лояльнішого.

Отже, з огляду на кардинальну зміну міжнародної ситуації в умовах Північної війни 1700–1721 рр. гетьман Іван Мазепа продовжив традицію полівасалітетної політики стосовно оточуючих монархічних дворів, яка розпочала впроваджуватися ще за доби Богдана Хмельницького та його наступників на гетьманській посаді. Однією з причин досить частої зміни урядами Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка своїх протекторів протягом кінця 50-х — 70-х рр. XVII ст. була неможливість забезпечення об’єднання Українського гетьманату під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до хитання українських правителів між династичними та станово-представницькими монархіями європейського й азіатського континентів. І чи не найголовнішим із них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії або ж королем Шведського королівства (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося «баражування» гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих «вольностей» для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також «прав та привілеїв» всіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства, тобто тих складових, які утворювали ранньомодерну Українську державу.



__________

1 Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII ст. // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. — T. XIX. — К., 1928. — С. 238–241.

2 Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004. — С. 55–57.

3 Таємні переговори троцького каштеляна М. К. Котєла з гетьманським представником О. Покорським за 1703 р. (Молодечна. Литва) // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 266.

4 Запис сказаного І. Мазепою московському піддячому І. Никофорову від 16.01.1704 р. у Батурині // Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — Ч. 2. — С. 44–47.

5 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — Ч. 2. — С. 46.

6 Цит. за: Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 4. — М., 1842. — С. 161–163.

7 Лист І. Мазепи до О. Меншикова від 27.VII.1705 р. з-під Збаража // Архів СПІІ РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 25, арк. 1–2 зв.; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — С. 149–150.

8 Лист І. Мазепи до Петра I від 13.X.1705 р. з-під Замостя // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 3. — Санкт-Петербург., 1893. — С. 1012–1014.

9 Основа. — Октябрь. — Петербург, 1862. — С. 2.

10 Лист Петра I до гетьмана І. Мазепи від 24.X.1705 р. // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 3. — Санкт-Петербург, 1893. — С. 474–475.

11 Лист І. Мазепи до О. Меншикова за грудень 1705 р. з Дубна // Архів СПІІ РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 27, арк. 1–5 зв.; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. — С. 155–158.

12 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 732.

13 Там само. — С. 733.

14 Там само. — С. 354.

15 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 356.

16 Там само. — С. 356.

17 Там само. — С. 356.

18 Nordberg І. A. Histoire de Charles XII. — T. II. — Р. 190.

19 Ibid.

20 Труды русского военно-исторического общества. — T. II. — С. 154.

21 Тарле Е. Северная война. — С. 237.

22 Даніел Крман. Подорожній щоденник (Itinerariuin 1708–1709) / Упор. М. Неврлий. Переклали зі словацької О. і Г. Булахи. — К., 1999 (переклад здійснено за виданням: Krman D. Itinerarium. Cestovny dennik z rokov 1708–1709. — Bratislava, 1969). — C. 38.

23 Кресін О. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст. — К., 2001. — С. 327–328.

24 Цит. за: Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 410.

25 Свідчення на допитах лохвицького сотника Яременка від 08.12.1708 р. // Грушевський О. Глухів і Лебедин (1708–1709) // ЗНТШ. — Т. 92. — Львів, 1909. — С. 61–63.

26 Універсал І. Мазепи до опошнянського сотника та війта від 19.11.1708 р. з Гадяча // НБУВ IP. — Ф. VIII, спр. 1771–1845, арк. 23. Опубл.: З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи / Упор. В. Станіславський. — С. 182.

27 РДАДА Москва. — Ф. Малоросійські справи, 1708 р., спр. 103, арк. 2; Тарле Е. Северная война. — С. 262–263.

28 Лист Г. Головкіна до гетьмана І. Скоропадського від 22.01.1709 р. з Сум // Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 640–641.

29 Лист А. Ушакова до О. Меншикова від 20.11.1708 р. з Талалаївки // Труды императорского русского военно-исторического общества. Документы Северной войны. Полтавский период (ноябрь 1708 — июль 1709 г.). — Т. 3. — СПб., 1909. — С. 24.

30 Універсал Карла XII до українського народу від 16.12.1708 р. з Ромен // Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 4. — М., 1842. — С. 260–270.

31 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 7. — Вып. 2. — С. 692.

32 Там само. — Т. 8. — Вып. 2. — С. 876.

33 Див., наприклад: Subtelny О. Domination of Eastern Europe. Native, Nobilities and Foreign Absolutism, 1500–1715. — Kingston and Monreal, 1986.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка