Тарас Чухліб козаки І монархи


Політичні причини відмови Українського гетьманату від зверхності царя



Сторінка34/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   45

26. Політичні причини відмови Українського гетьманату від зверхності царя



Головною причиною відмови правителя Українського гетьманату Івана Мазепи від зверхності Московської держави були тиранські дії з боку царя Петра I. Про це переконливо свідчить аргументація гетьмана в його листі до Стародубського половника І. Скоропадського від 30 жовтня 1708 р. (нагадаємо, що Мазепа перейшов на бік шведів 26 жовтня за старим стилем): «...А до того не тільки маємо від зичливих приятелів таємні перестороги, але й самі те явними доказами бачачи і цілковито відаючи, що нас гетьмана, генеральну старшину, полковників і увесь Запорозького Війська провід, хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запровадити в тиранську неволю, ім’я Запорозького Війська згладити, а козаків у драгунію та солдат перевернути, народ же малоросійський навіки віддати у рабство. І коли б не Господь поміг от тиранських їхніх рук врятуватися, то певне й той би їхній намір ворожий дійшов би до здійснення, адже ні для чого іншого Олександр Меншиков та князь Дмитрій Голіцин зі своїми військами до нас поспішали, ні для чого іншого..., тільки щоб нас усіх могли забрати у тяжку неволю (а не дай Боже!) і на тиранські муки. ... Його Королівська Величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського тиранського іга Ойчизну нашу Малоросійську...»1.

Отже, у тексті цього невеликого за обсягом листа у чотирьох випадках вживаються словосполучення з епітетом «тиранський», а саме: «тиранська неволя», «тиранські їхні (тобто, московські. — Т. Ч.) руки», «тиранські муки» та «московське тиранське іго». Що ж вкладав гетьман Мазепа у таке гучне означення «тиранський» і чи кореспондувалося воно із розумінням цього поняття у європейській політичній думці того часу?

Загальновизнаним є той факт, що термін «тиранія» з’явився у Давній Греції62. Наприклад, Арістотель вкладав у це поняття процес узурпації влади в державі-полісі якоюсь людиною, що вдавалася до обману або застосування сили за допомогою особистої охорони, що складалася з найманців-чужинців. Давньогрецький філософ стверджував, що тиранії за своєю природою є нестабільними і найгіршими політичними режимами, адже існують за допомогою насильницьких методів, що викликає ненависть у громадян, які перед тим були призвичаєні до самоврядування. З еллінських часів, вважалося, що тирани правлять задовольняючи виключно власні інтереси, потураючи своїм забаганкам, нехтуючи звичаями і законом та утримуючи свою владу за допомогою примусу2.

Ідеї Арістотеля у добу європейського середньовіччя переніс Джон із Солсбері в одній із своїх книг «Policraticus» (1059 р.) розкрив теорію т. зв. тираніциду. «...Народ ставить когось над собою, щоб він правив справедливо. Якщо ж він порушує угоду, відповідно до якої його обрано вносячи безлад і сум’яття туди, де він має підтримувати лад, то розум каже, що він звільняє людей від їхніх зобов’язань, надто, якщо він сам перший порушив клятву, що об’єднувала його з народом»3. Отже, вірність народу своєму правителю за теорією Джона із Солсбері є обіцянкою підтримувати його законні дії, а у випадку прояву тиранії з його боку така обіцянка ставала недійсною4. Одночасно, як стверджують дослідники, книжка Джона завоювала сумнівну честь захисту тираніциду в середньовічній політичній літературі, адже в ній стверджувалося — «Той, хто узурпував меча, заслуговує на смерть від меча»5.

У XIV ст. Тома Аквінський зазначав, що істинне державне управління є «законним, а його антиподом виступає тиранія. Зокрема, представник католицького Домініканського ордену посилався і на такий засіб боротьби проти тиранів: коли правитель має над собою політичного зверхника, тоді виправити кривду можна, звернувшись до цього кривдника6. А свого завершення теорія боротьби проти володаря-тирана набула у філософських працях Йоханеса Альтузія та Туго Гроція, які були надруковані протягом першої половини XVII ст. Перед тим, у 1581 р. нідерландські Генеральні штати відмовились від вірності іспанському королеві Філіпу II та в знаменитому Акті про зречення проголосили: «Коли, отже, правитель не виконує своїх обов’язків захисника, коли він гнобить своїх підданих, топче їхні давні свободи і ставиться до них як до рабів, то його слід вважати не правителем, а тираном. У такому разі стани країни мають законні підстави позбавити його влади й вибрати іншого замість нього»7.

Невідомо чи гетьман Іван Мазепа був ознайомлений з текстом нідерландського Акта про зречення, а чи тримав він у своїй батуринській бібліотеці твори голландців Альтузія чи Гроція63. Однак можна стверджувати, що вивчати давньогрецьку, а також середньовічну та ранньо-модерну політичну філософію він міг під час студіювання в річпосполитському єзуїтському колегіумі, нідерландській артилерійській школі або ж університетах Франції та Італії. А тому, вочевидь, український гетьман був добре ознайомлений з тим, якого володаря вважати гнобителем «давніх свобод» своєї країни.

Але навіть у тому випадку, якби Мазепа не читав вищезазначених авторів, то він мав би ознайомитися з книгою «Vindiciae contra tyrannos» («Вимога проти тиранів»), яку вперше було видано 1579 р. латинською мовою, після чого, у 1581 р. — французькою, а у 1648 р. — англійською. Ця праця, яка булла видана під псевдонімом Стефена Юніуса Брута (справжнє авторство приписується сподвижнику Жана Кальвіна та його біографу Теодору Безу, а також Філіпу дю Плесі-Морнею та Губерту Лангуету) неодноразово перевидавалася різними мовами протягом другої половини XVII ст. та пізніших часах8. Автор «Вимоги проти тиранів» висловив твердження, що опір королівській владі може бути законним, якщо вона є тиранською за своєю природою. Це було аргументовано тим, що кожен християнин має обов’язок у послуху насамперед Богу, а не королю, тим паче, якщо накази короля суперечать Божому закону. Також автор антитиранського трактату зазначав, що королі мусять виходити із домовленості підтримувати істинне богослужіння і не роблять цього, то чинити опір такій королівській владі є законним, адже він попирає Божий закон та спустошує церкву. А якщо народ не чинить опору королеві, то він сам повною мірою заслуговує на кару, яка має впасти за цей гріх на короля, а тому спротив монархові повинен стати беззастережним обов’язком підданих9.

То чи ж були причини в довголітнього васала московського царя назвати його дії «тиранськими», а, отже, оголосити його тираном, що хоче «народ же малоросійський навіки віддати у рабство (слова Мазепи. — Т. Ч.)»?10. Адже у маніфесті московського монарха Петра I від 1 листопада 1708 р. читаємо, що «гетман Мазепа... изменил Нам, Великому Государю, без всякой данной ему в том причины, и переехал к Королю Шведскому...»11. Тобто російський цар начебто не бачив ніяких мотивацій відмови свого довголітнього васала від його монаршої опіки та в односторонньому порядку оголошував його дії «зрадою». Однак проведений аналіз українсько-російських відносин початку XVIII ст. дозволяє стверджувати, що московський цар як суверен Українського гетьманату першим зрадив попереднім двостороннім домовленостям (так звані Коломацькі 1687 та Московські 1689 рр. «статті»), які гарантували вільне існування козацької автономії під владою Москви. А тому вагомі причини переходу правителя Лівобережної та Правобережної України на бік Шведського королівства все ж таки існували, а більшість із них мали не тільки глибоке історичне коріння, але й системний характер.

По-перше, Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу Правобережжя.

Проблема роз’єднання/об’єднання козацької України дісталася І. Мазепі у спадок від гетьманування І. Самойловича (1672–1687 рр.). Ідея з’єднання «двох берегів» Дніпра, незважаючи на розподільчий російсько-польський Вічний мир 1686 р., існувала у мазепинському уряді вже від початку його функціонування й чи не вперше проявилася на практиці зі спробою Мазепи та правобережного полковника С. Палія схилити Москву до відкритого протистояння з Річчю Посполитою у другій половини 1692 р.12 Додатковим аргументом щодо прагнення бачити Правобережну та Лівобережну Україну об’єднаними є присилка з Батурина до Фастова від імені Мазепи полкового прапора та трьох сотенних значків, що у сприйнятті правобережної старшини мало означати визнання влади над ними лівобережного гетьмана. Цікаво, що на цих клейнодах не було жодних написів, а найголовніше, герба московських царів, що було зроблено для того аби не спричинити міжнародного конфлікту. Хоча згодом польська сторона все одно означувала дані прапори як «московські» та обвинувачувала С. Палія у службі на користь російських царів13.

Після початку Північної війни у 1700 р. гетьман Мазепа вважав за можливе вирішення поширення своєї влади на Правобережну Україну за допомогою військової сили і дипломатично підштовхував до цього московське керівництво14. Це не виключало і спільного обговорення між Мазепою та Палієм проблеми об’єднання Українського гетьманату.

Незважаючи на це, до Нарвської угоди Речі Посполитої з Московською державою 30 серпня 1704 р. внесли пункт, в якому відзначалося, щоб Палій «повернув добрим або злим способом» Польщі усі зайняті козацьким військом правобережні фортеці15. З огляду на розвиток воєнних подій, лише 7 жовтня 1707 р. гетьман отримав листа від царя Петра I з пропозицією «о возвращении будто Белой Церкви и Украины сегобочной в посессию Речи Посполитой Польской». На це Мазепа відповідав, що Правобережну Україну «неможливо їм в посесію віддати», хіба що цар видасть спеціальний указ з цього приводу16. У листі від 10 грудня 1707 р. до графа Головкіна гетьман зазначав, що зайняття Правобережжя польськими військами учинити неможливо, адже в Брацлавському і в Київському воєводствах «мало не всюди козаки живуть»17. У той же час Мазепа, не чекаючи вказівок від Петра I, віддав наказ правобережним полковникам не допускати польських жовнірів на зимовий постій18.

Отже, саме невирішення царським урядом проблеми об’єднання України стало однією з головних причин, що спонукали гетьмана ще у 1707 році задуматися про вихід з-під влади Москви. А пізніші, 1710–1714 рр., угоди між царем Петром I, королем Августом II та султаном Агмедом III відносно політико-правового статусу українських земель Правобережжя, засвідчили з одного боку правильність курсу І. Мазепи щодо відновлення єдності Козацької держави, а з іншого — продовжили політику оточуючих держав щодо розділення України.



По-друге, цар Петро I та його оточення розпочали активно обмежувати політичні права українського гетьмана.

За свідченням генерального писаря П. Орлика княгиня А. Дольська в одному із своїх листів до гетьмана Мазепи наводила слова генерала Рена, які той промовив під час зустрічі з нею та московським воєводою Шереметьєвим у Львові в 1706 році: «Пожалься Боже того доброго і розумного Івана! Він бідний і не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) яму під ним риє і хоче, його відставивши, сам в Україні бути гетьманом»19. Як згадував очевидець, прочитавши цю інформацію Мазепа з гіркотою вимовив: «Знаю сам дуже добре, що вони й про вас думають й про мене: хочуть мене уконтенувати княжінням Римської держави, а гетьманство взяти, старшину всю вибрати, міста під свою область відібрати і воєвод чи губернаторів в них постановити...»20. Окрім того, сучасники стверджували, що Мазепа дуже ображався на те, що коли цар Петро I, перебуваючи в Києві у 1706 році, дав наказ російським та українським військам рухатися у напрямку Волині, а керівництво над об’єднаною армією доручив Меншикову й таким чином підпорядкував гетьмана московському князю21.

У 1707 р. до гетьманської канцелярії випадково потрапив лист Меншикова до українського полковника Танського. Йому в обхід гетьмана наказувалося на чолі свого полку рухатися на сполучення з московською армією. Прочитавши це, гетьман розсердився, що князь без його відома «ординанси до людей мого регіменту розсилає» й сказав, що, якби Танський виконав таке розпорядження, то він наказав би його «як пса розстріляти»22. «...Же нас гетьмана, генеральну старшину, полковників і увесь Війська Запорозького провід, уродженими своїми закидами хочуть до рук прибрати, в тиранську свою неволю запровадити...»23, — писав Мазепа у листі від 30 жовтня 1708 р. до Скоропадського.

По-третє, Москва почала радикальні зміни адміністративного устрою Українського гетьманату.

18 грудня 1707 р. Петро I видав указ про заснування Київської губернії, яка б охоплювала територію радіусом у «сто верстах» від Києва24. Київська губернія ставала однією з восьми нових адміністративних одиниць, серед яких також були: Московська, Інгерманландська, Смоленська, Архангелогородська, Казанська, Азовська, Сибірська. При цьому до утвореної Київської губернії мали належати такі міста як Переяслав (центр Переяславського полку Українського гетьманату), Чернігів (центр Чернігівського полку), Ніжин (центр Ніжинського полку) Новобогородицький (Новобогородицька фортеця), Сергіївська (Новосергіївська фортеця), Камінний Затон64, а також ряд міст і містечок Слобідської України та Південно-Західної Росії включно з Курськом і Севськом. Повноваження київського губернатора були такими: «велено им в тех губерниях о денежных сборах и о всяких делах присматриваться, и для доношения ему, Великому Государю, о тех губерниях готовым быть»25. Невдовзі російським губернатором Київської губернії було призначено Голіцина. У цитованому вище «закличному листі» до Скоропадського гетьман Мазепа так оцінював зміни в адміністративному устрої Українського гетьманату на користь Московського царства: «...коли без жодної з нами згоди почала [Москва] міста малоросійські в свою область відбирати...»26.

Як дослідив свого часу відомий радянський історик Євгеній Тарле, цар Петро I виношував плани укладення миру зі Швецією за посередництвом Англійського королівства. Відомо, що в 1707 р. російський монарх дав принципову згоду на визнання англійського герцога Дж. Черчіля (Мальборо) князем Московського царства та надання йому на вибір кількох «князівств» серед яких значилося і Київське князівство27.

По-четверте, московський уряд урізав права гетьмана у сфері економіки та фінансів, наданні земельних маєтностей козацькій старшині.

13 січня 1700 р. в Москві була видана «жалувана» грамота Петра I на володіння суддею Миргородського полку Г. Зарудним селом Тухою. У цьому важливому для розуміння економічної політики царського уряду щодо України документі зокрема відзначалося, що без відома «нашої Царської Величності указу Наш Війська Запорозького обох сторін Дніпра гетьман Іван Степанович Мазепа дав йому в Миргородському полку в сотні Яресківській село Тух з людьми посполитими, на яке село він, підданий наш гетьман, йому, Григорію, універсал свій дав; а нашої, де, Великого Государя нашої Царської Величності, жалуваної грамоти на те село йому не дано і нам, Великому Государю, пожалувати його, веліти йому на це село для володіння посполитих людей дати... жалувану грамоту»28.

Отже, саме з початком Північної війни Петро I намагався перебрати на себе від гетьмана Мазепи досить важливу функцію надання земельних маєтностей (т. зв. рангових) козацькій старшині. Так, наприклад, на початку 1701 р. київський полковник К. Мокієвський повідомляв Мазепі, що під час його перебування у Москві в складі посольства його вмовляли, щоб він прийняв царську грамоту на право володіння землями в Україні. На що полковник відповідав царському урядовцю, що «без відома вельможного пана мого (гетьмана) не можу і не маю право брати і мені й без маєтностей вільно взяти у добродія»29.

Окрім того, 20 лютого 1704 р. Петро I видав грамоту до «всього Війська Запорозького» про запровадження на українських землях в обіг тільки російських грошей30, хоча до того тут довгий час користувалися різновидами європейської монети.

По-п’яте, Москва всіляко обмежувала політико-адміністративні повноваження української старшини.

Під час перебування Петра I та його урядовців у Києві у 1706 р. Меншиков вимагав від гетьмана Мазепи обмежити владні повноваження генеральної та полкової старшини. «Іване Степановичу, пора тепер прийматися за тих ворогів», — неодноразово говорив московський князь гетьману, розуміючи під «ворогами» козацьких полковників. Після того як цар зі своїм почтом від’їхав з Києва, Мазепа повідомив старшину про ці спроби Меншикова, які, очевидно, робилися не без відома його патрона. Реагуючи на це, представники української еліти відповідали: «...По указу Царської Величності, без всякого спротиву, вірним і послушним серцем, козаки своїм оброком служать далекими і довготривалими походами, з останньої худоби розорюються, кров свою проливають, і на різних містах, то в Інфлянтах, то в Польщі, то в Литві, то в Казанській державі, то в Донських городах, гинуть і зменшуються, а за ті служби і за попередні, за турецької війни (1686–1700 рр.)», і за цьогочасні не тільки жодної немає милості, але і ще лають нас і зневажають і неробами називають, і вірної нашої служби в полушку не ставлять, а на кінець і про погибель нашу промишляють»31.

Як засвідчував пізніше гетьманський небіж А. Войнаровський, вперше про невдоволення гетьмана Мазепи московською владою генеральна старшина дізналася під час ради в Києві взимку 1707 р.: «...були тоді на Різдво Христове як звичайно в зібранні в дядька мого полковники. І ось тоді я чув звернені до них слова гетьмана: «Коли б не я за вас стояв, то вас би вже давно солдатами зробили»32.

По-шосте, Петро I розпочав «реформування» козацького війська, а його урядовці почали керувати українськими воєначальниками.

У 1705 р. з-під Гродна козацький старшина І. Черниш прислав до Батурина копію царського указу про направлення до Прусії кожного п’ятого козака Київського і Прилуцького полків «для навчання і улаштування їх у регулярні драгунські полки»33. Окрім того, пізніше П. Орлик свідчив, що Мазепа отримав «указ Царскої Величності про улаштування козаків, подібно Слобідських полків, в п’ятаки, який так настрашив і розсердив був усіх полковників і старшину, що вони ні про що не говорили, тільки, що той вибір п’ятаків65 є для улаштування їх в драгуни і солдати». Саме тоді, верхівка козацької старшини задумалася над питанням виходу Українського гетьманату з-під зверхності царя до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцького трактату34.

А в 1706 р. за наказом Петра I було утворено спеціальне військове формування — Українську дивізію, яка була з’єднанням «городових» та охотницьких полків Лівобережної та Слобідської України35. Командуючий цією дивізією призначався царським указом і під час походів перебирав на себе стройове та польове управління всіма козацькими полками та російськими підрозділами, що перебували на території України36. В травні 1708 р. на посаду командира Української дивізії було призначено майора лейб-гвардії Преображенського полку Долгорукова, якому наказувалося «быть со всеми москвичи, с столники, с стряпчими, с дворяны, с царедворцами, и со всеми городовыми и всяких чинов ратными людьми, и с конными драгунскими, и с пешими салдацкими, и з слобоцкими Черкасскими, и с кумпанейскими полками, и гетманскими многими региментами на Украине командиром»37. А загальне керівництво над Долгоруковим та усім українським військом мав здійснювати київський російський воєвода Голіцин. Під його владу в листопаді 1707 р. Мазепа передав «новоустроєну» Печерську фортецю разом із козацьким гарнізоном38.

Загрозу традиційним формам політико-військового устрою України на початку XVIII століття її еліта небезпідставно розцінювала не лише як втрату контролю над військом39 та перетворення його у складову російської армії, але і як початок зміни всієї моделі традиційної влади та суспільних відносин взагалі. «...Ім’я Війська Запорозького згладити і козаків в драгонію і солдати перевернути»40, — писав з цього приводу сам Мазепа.

По-сьоме, Московське царство не забезпечило належної оборони України від шведського наступу.

Під час військової наради у Жовкві в 1707 р. гетьман Мазепа попросив у Петра I надати йому для оборони кордонів України 10 тисяч російських солдат. На це сюзерен відповів своєму васалу, що «не тільки 10 000, але й десять чоловік не можу дати; як можете самі бороніться»41. Окрім того, цар наголосив на тому, що виснажуватиме армію Карла XII неприйняттям вирішального бою та відступом своїх військ вглиб Московського царства. При цьому на шляху шведів мали знищуватися поселення, харчові припаси для солдат та фураж для коней. Передбачаючи можливий напад на Київ шведсько-польських військ у другій половині 1707–1708 рр., Петро I наказував у 4-му пункті, щоб «во время неприятельского прихода, осадя и управя Печерский монастырь, уступить за Днепр, а старый Киев оставить пуст»42.

Відомо, що гетьман Мазепа через надісланого до царя генерального осавула Д. Максимовича висловив свою незгоду з тим, що «всі наші війська в далекій відстані знаходяться від України, і коли неприятель на Україну зверне, то проти нього стати й боронити України буде нікому». Постійний відступ російської армії й вимотування ворога локальними сутичками породжувало невдоволення серед козацької старшини та українського населення. Цим почав оперувати Мазепа зазначаючи, зокрема, в універсалі від 15 листопада 1708 року на тому, що «Москва... не може дати відсічі; а зараз і сама до своїх границь від військ Шведських відступає, залишивши нас і Малу Росію безборонну і безпомічну»43.

По-восьме, російські воєначальники та солдати здійснювали свавілля щодо українців.

Один із перших листів до Петра I від Мазепи, в якому гетьман скаржився на свавілля російських підрозділів щодо українського населення Лівобережжя, датується 16 червнем 1703 р.: «...вже неодноразово як від старшини військової з товариством, так і від рядових міщан з усім поспольством, громадян міста Ніжина приходять до мене скарги і великі дошкульні їм неправди утиснення і побої від ратних ваших государських людей...»44.

Протягом 1705 р. в Західній Білорусії перебували Київський та Прилуцький полк на чолі з наказним гетьманом Д. Горленком, які здійснювали спільні військові операції разом із російською армією. У листі до Мазепи Горленко скаржився на «численні образи, поношення, приниження, досади, грабунок коней і смертні побої козакам від великоросійських начальних і підначальних»45. Дійшло навіть до того, що наказного гетьмана підступно «з коня зіпхали і насильно з під нього і з під інших йому підлеглих начальних людей коні і підводи забрали»46.

З огляду на те, що від 1706 р. розпочалося активне будівництво Печерської фортеці в Києві, козацька старшина неодноразово скаржилася до Батурина на те, що московські «пристави у тієї справи фортифікаційної козаків палками по головах б’ють, вуха шпадами (шпагами) обтинають і всіляке поругання чинять, що козаки залишивши хати свої, косовицю і жнива, поносять на службі Царської Величності тяготу днів і вар, а там великоросійські люди хати їхні грабують, розбирають і палять, жонам і донькам їхнім насилля чинять, коні, бидло і всіляку худобу забирають, старшину б’ють смертними побоями»47.

Очевидці стверджували, що у відповідь на такі образи з боку московських урядовців Д. Горленко говорив Мазепі: «Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо й ім’я його блажим, що Україну від іга лядського свободив, так противним способом і ми і діти наші у вічні роди душу і кості твої будемо проклинати, якщо нас за гетьманства свого по смерті своїй в такій неволі [московській] зоставиш»48. Окрім того, Горленко погрожував гетьманові, що якщо той не буде відстоювати їхні права, то він особисто буде звертатися «до Царської Величності писати і чолом бити, щоб права і вольності наші непорушні були»49.

По-дев’яте, московський цар переобтяжував козацьке військо постійними військовими походами.

Починаючи з 1700 р., українське військо щорічно активно використовувалося Москвою у далеких походах до земель Прибалтики, Саксонії, Півночі Росії, Литви, Польщі, Білорусії, Казані та Дону. Хоча за висновками сучасного московського історика В. Артамонова російська війна за Балтику виходила за сферу національно-українських інтересів. Маємо свідчення, що у червні 1706 р. до гетьмана Мазепи звернулися жінки козаків Стародубського полку з проханням повернути своїх чоловіків додому, адже вони вже понад п’ять років перебували у військових походах проти шведів. З огляду на це, Мазепа просив Петра I видати відповідний указ про повернення Стародубського полку до України на відпочинок50.

Окрім того, постої та дії російських військ в Україні призводили до її спустошення. Сам цар у грамоті до гетьмана від 24 червня 1707 р. писав: «...Что войску Нашему Запорожскому од непрестанных нынешних трудных служб и походов, так наипаче жителям Мальм России от переходов Наших Царского Величества великороссийских и Низовых, от провозу на Киев и сюда в главное войско всяких военных припасов и казны, наносятся немалыя тягости...»51.

По-десяте, каральні дії армії Московського царства в Україні спричиняли розорення і нищення її населення.

Російський історик В. Возгрін стверджував, що Україна у 1708–1709 рр. стала навіть об’єктом своєрідного геноциду з боку московських військ: «Отходившие к югу русские войска выжигали территории, прежде всего, днепровского Правобережья. При этом уничтожались населенные пункты, запасы продуктов у населения и лесные массивы не только на пути шведов, но широкими (по 40–45 км) полосами справа и слева от их предполагаемого маршрута. Кроме того, сжигались города, заподозренные в поддержке казаков-сторонников Мазепы, а их жители подверглись тотальной ликвидации. Эти карательные меры стоили украинскому народу огромных жертв»52. Такі висновки В. Возгріна підтверджуються щоденниковими записами шведського солдата Гассмана, який у 1708 р. писав: «На 40 миль пути все деревни были сожжены, все съестные припасы и фураж испорчены, так что мы не нашли там ничего, кроме голой пустыни и лесных пространств, в которых [уже] погибло великое множество людей и бесчисленное количество лошадей и другого скота... Мы находились в опустошенной стране»53.

Інший відомий учений Є. Тарле підтверджував, що Мазепа «боялся полного разорения Украины от наступающего Карла и отступающего или параллельно идущего русского войска»54. Навіть такий неприхильний до Мазепи сучасний російський історик Н. Павленко зазначав, що «вокруг двигавшихся шведов днем и ночью кружили посланные Петром отряды, выполнявшие царский приказ “главное войско обжиганием и разорением утомлять”»55.

Таким чином, від початку Північної війни 1700–1721 років питання функціонування автономного Українського гетьманату для Московського царства вже не вирішувалося згідно з положеннями попередніх двосторонніх угод у рамках відносин «протектор — протегований», а розглядалося Петром I лише у межах політичної доцільності. Тобто він, як суверен України, не вважав за потрібне виконувати монарші зобов’язання щодо захисту «прав і вольностей» своїх українських підданих. Хоча, як стверджує документ, цар усе ж таки усвідомлював існування договірних стосунків між Москвою і Батурином. Адже, дізнавшись про перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короля, відразу ж наказав своїм чиновникам віднайти тексти попередніх російсько-українських «статей». У зв’язку з цим, Петру I поклали на стіл «две книги, из которых в одной списки с постановленных статей гетманов Юрья Хмельницкого 168-го (1659 р.), Ивана Брюховецкого 171-го (1663 р.), в другой книги список же с статей Мазепы 195-го году (1687 р.), данной ему ж Мазепе на права и вольности...»56.

Порушення російським монархом «прав і вольностей» України трактувалося гетьманом І. Мазепою як тиранські дії з боку царя, а, отже, згідно з політико-культурними традиціями, які склалися на той час у Центральній та Східній Європі він мав повне право на відмову вій його зверхності. Поряд із причинами, які характеризували недотримання Петром I своїх монарших зобов’язань щодо української автономії, у гетьмана Івана Мазепи були й інші мотивації, що спонукали його до переходу на бік шведського короля Карла XII.



По-перше, це уявлення Мазепи про військову спроможність ворогуючих сторін.

Ось як український гетьман оцінював силу шведської армії: «...Удалисмося за согласіем и общим з панами енералними особами, полковниками и всего Войска Запорожского старшиною постановлением в непреборимую наяснейшого короля, его милости, шведского протекцію... же Отчизну нашу Малороссійскую и Войско Запорожское его королевское величество всегда щастливым своим и непобедимым ору-жієм от того московского тиранского ига оборонить...»57. Натомість, на переконання гетьманського уряду, московське військо було значно слабшим: «Надто видячи и тое, же потенція московская безсилная и невоєнная бегством всегда от непереоборимых войск шведских убегли...»58. За свідченнями сучасників, восени 1707 р. Мазепа сказав такі слова: «...але вірність мою до Царської Величності доти буду продовжувати, поки не побачу, з якою потенцією Станіслав (Лещинський) до кордонів Українських прийде і які будуть військ Шведських в державі Московській прогресса; і якщо не сила наша буде боронити України і себе, то для чого маємо самі і погибель мати, і Отчизну погубляти? І сам Бог буде бачити, що по нужді те учинили ми і, як вільний незавойований народ, старалися про спосіб цілості нашої...».

По-друге, і чи не найголовніше, шведський король мав надати для України більші «права та вольності», ніж московський цар.

З огляду на це Мазепа писав: «,..И отнятіе нам права и водности, не тилко привернеть, лечь за общою ползою и з несмертелною в потомних век Войска Запорожского славою умножить и розширить, в чем нас и королевским своим никогда не отменяющимся словом и данною на письме ассекураціею упевнил и утвердил»59.

По-третє, гетьман Мазепа був переконаний в тому, що Османська імперія та залежне від нього Кримське ханство обов’язково підтримають у 1708 р. Шведське королівство.

Такі висновки ним були зроблені на основі донесень його розвідників у Високій Порті. Зокрема, ще у листопаді 1707 р. гетьман писав до російського посла в Стамбулі П. Толстого: «...Порта Оттоманская конечно и непременно намериваетца зачать воину с Его Царским Величеством или сей приходящей зимы чрез татар или на весне явственно сами собою, не дожидался совершенства мирными договоры утвержденных и определенных лет, для чего под видом амуницыи и гварнизону велено в Бендер двести пушек припровадить, и войска по тысяче и по две тысячи туда ж часто прибывает...»60. Згадуваний уже нами російський історик В. Возгрін переконливо довів, що домовленність про спільні військові дії між Шведським королівством та Кримським ханством була досягнута навесні 1708 р., коли в Бахчисараї Каплан-Гірей I приймав посла від Карла XII Густава61. Відомо, що з середини 1708 р. Високий Диван активно готувався до війни з Росією. Однак наприкінці листопада того ж року в османському уряді взяли верх прихильники мирних стосунків із московським царем, у результаті чого 28 грудня великий візир підтвердив Константинопольський мирний договір 1700 р. із російським послом у Стамбулі Толстим62. Разом з тим, на початку 1709 р. хан Девлет-Гірей II запевняв Карла XII Густава, що він може надати для його потреб 40 тисяч вершників. Цю інформацію донесли до гетьманського уряду українські посланці до хана.

Однією з важливих причин відмови від «високої руки» Петра I, на думку Теодора Мацьківа, стало розуміння Мазепою того, що на випадок перемоги царя та його союзника польського короля Августа II Сильного у Північній війні Український гетьманат знову буде розділений між ними. У разі перемоги шведів козацька Україна, вже як московський союзник, була б віддана на поталу полякам63. У зв’язку з цим 21 листопада 1708 р. пруський посол у Москві Кайзерлінг писав, що «...козаки є дуже незадоволені з царського уряду, який жорстоко з ними поводиться та часто порушує їх вольності»64.

Історики вже неодноразово звертали увагу на те, що виступ українського гетьмана Івана Мазепи проти свого патрона був надзвичайно типологічно подібним до повстань залежних правителів «малих держав» проти своїх володарів наприкінці XVII — початку XVIII ст.: лівонської знаті на чолі з Йоганном Ренгольдом фон Паткулем проти Шведської Корони у 1697 р., угорсько-трансільванського князя Ференца II Ракоці проти австрійських Габсбургів у 1703–1711 рр., молдавського господара Димитрія Кантемира проти Османської імперії у 1708 р. та ін.65 Очевидно, цей ряд можна продовжити за рахунок вивчення ситуації в інших країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи. На нашу думку, український правитель хотів повторити вчинок курфюрста Бранденбурга і герцога Пруссії Фрідриха І Вільгельма (1640–1688), який заклав основи для утворення незалежного Королівства Прусського за допомогою гнучкої зовнішньої політики, що у світовій історіографії отримала назву Fuchspolitik66.

На той час існував так званий суспільний договір між монархами і васальнозалежними правителями, який концентрувався у правовій формулі ранньомодерного часу In dominium suum rex imperator est. На практиці це означало обіцянку суверена/сюзерена в обмін на покору та військову допомогу з боку свого васала захисту і пошанування його «прав і вольностей»67. При цьому, якщо договір порушувався з боку монарха, то ображений васал мав право повстати проти свого володаря та розірвати попередні домовленості у випадку тиранії з його боку. Чи був тираном московський цар Петро I для України? Очевидно, що це питання є риторичним.

__________



1 Лист І. Мазепи до Стародубського полковника І. Скоропадського від 30.X.1708 р. // Цит. за: Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. — К., 2003. — С. 221–223.

2 Мелвін Ріхтер. Деспотизм // Енциклопедія політичної думки / Під ред. Д. Міллера. Перекл. з англ. Н. Лисюк. — К., 2008. — С. 108.

3 Цит. за: Carlyle A. J. History of Medieval Political Theory. — Vol. III. — London, 1905. — P. 160.

4 Dickinson J. The Stateman’s Book of John of Salisbury. — New York, 1927. — P. 43.

5 Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. — С. 236.

6 Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки. — С. 240.

7 Цит. за: Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Вказ. праця. — С. 348.

8 Laski Н. J. A Defense of Liberty against Tyrants. — London, 1924.

9 Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Вказ. праця. — С. 345.

10 Лист І. Мазепи до Стародубського полковника І. Скоропадського від 30.10.1708 р. // Цит. за: Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. — С. 222.

11 Маніфест Петра I до всієї старшини і Війська Запорозького від 01.11.1708 р. з обозу при Десні // Чтения в Обществе истории и древностей российских. — Кн. І. — Ч. II. — Москва, 1859. — С. 175–176.

12 Станіславський В. Взаємини Івана Мазепи з Семеном Палієм та українсько-польські стосунки на Правобережній Україні // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 8. — К., 2008. — С. 319.

13 Станіславський В. Взаємини Івана Мазепи... — С. 320.

14 Станіславський В. Взаємини Івана Мазепи... — С. 333–334.

15 Volumina legum. Przedzuk zbioru praw staraniem XX pijarów. — T. VI. — Petersburg, 1860. — S. 166.

16 Лист І. Мазепи до Г. Головкіна від 07.10.1707 р. з обозу під Киевом / Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 6. — С. 465.

17 Лист І. Мазепи до Г. Головкіна від 10.12.1707 р. з Батурина / Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 6. — С. 445–446.

18 Лист І. Мазепи до Г. Головкіна від 10.12.1707 р. з Батурина / Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 6. — С. 445–446.

19 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 349.

20 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 349.

21 Там само.

22 Там само. — С. 352.

23 Лист І. Мазепи до І. Скоропадського від 30.10.1708 р. з Дегтярівки // Інститут рукописів НБУВ. — Ф. 8, спр. 2670, арк. 1–2; Див. також: Источники малороссийской истории, собр. Д. Н. Бантыш-Каменским. — Ч. 2. — С. 173–175; Універсали Івана Мазепи. — Ч. 2. — С. 411.

24 Указ Петра I про утворення губерній від 18.12.1707 р. (скорочний варіант) // Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 6. — С. 191; Повний варіант цього указу опубліковано: Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 432–435. Див. також: Российское законодательство X–XX вв.: В 9 т. — Т. 4. Законодательство периода становления абсолютизма. — М., 1986. — С. 150–153.

25 Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 432.

26 Лист І. Мазепи до І. Скоропадського від 30.10.1708 р. з Дегтярівки // Універсали Івана Мазепи. — Ч. 2. — С. 411.

27 Тарле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию. — С. 114; Кре-сін О. Конституційна автономія України. — С. 329.

28 Труды Полтавской архивной комиссии. — Вып. 9. — Полтава, 1912. — С. 161–162.

29 Цит. за: Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — С. 377.

30 Грамота Петра I гетьману І. Мазепі від 20.02.1704 р. з Москви // Архив Санкт-Петербуржского Института истории РАН. — Ф. 83, оп. 1, № 518, арк. 1–1зв.; Гетман Иван Мазепа: Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга / Сост. Т. Таирова-Яковлева. — Вып. 1: 1687–1705 гг. — С. 78–79. У приписці до цієї грамоти, що була зроблена рукою українського канцеляриста в Батурині 09.03.1704 р. зазначалося: „Про обмін на копійки талярів та інших твердих грошей».

31 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 350.

32 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 350.

33 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 347.

34 Див.: Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках. — К., 2008.

35 Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К., 1969. — С. 11, 56; Сокирко О. Українське козацьке військо в період Північної війни 1700–1721 рр. та організаційних реформ 30–60-х рр. XVIII ст. // Історія українського козацтва. Нариси в 2-хтомах. — Т. 1. — К., 2006. — С. 516.

36 Сокирко О. Вказ. праця. — С. 516.

37 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 7. — С. 681, 690.

38 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 4, спр. 137, арк. 1; Сокирко О. Гетьманщина під царським скіпетром (військове будівництво в Україні другої половини XVII — початку XVIII ст.) // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних досліджень. — К., 2003. — С. 318.

39 Сокирко О. Українське козацьке військо. — С. 517; Сокирко О. Гетьманщина під царським скіпетром (військове будівництво в Україні другої половини XVII — початку XVIII ст.) // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних досліджень. — К., 2003. — С. 318; Кресін О. Конституційна автономія України. — С. 329.

40 Лист І. Мазепи до І. Скоропадського від 30.10.1708 р. з Дегтярівки // Інститут рукописів НБУВ. — Ф. 8, спр. 2670, арк. 1–2; Див. також: Источники малороссийской истории, собр. Д. Н. Бантыш-Каменским. — Ч. 2. — С. 173–175; Універсали Івана Мазепи. — Ч. 2. — С. 411.

41 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 355.

42 Масловский Д. Ф. Северная война. Документы 1705–1708 гг. — С. 171.

43 Універсал І. Мазепи до веркіївського сотника від 15.11.1708 р. з Батурина // НБУВ ІР. — Ф. VIII, спр. 1771–1845, арк. 19–19 зв. Опубл.: З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи / Упор. В. Станіславський. — С. 181–182.

44 Лист І. Мазепи до царя Петра I від 16.06.1703 р. з Батурина // НБУВ ІР. — Ф. VIII, спр. 228м/97, арк. 1413–1414. Опубл:. З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи / Упор. В. Станіславський. — С. 140.

45 Доба гетьмана Івана Мазепи. — С. 355.

46 Доба гетьмана Івана Мазепи. — С. 355.

47 Доба гетьмана Івана Мазепи. — С. 350–351.

48 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 351.

49 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 351.

50 Лист І. Мазепи до царя Петра I від 27.06.1706 р. з Батурина // НБУВ ІР. — Ф. III, спр. 7060–7148, арк. 155–156. Опубл: З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи / Упор. В. Станіславський. — С. 146–147.

51 Цит. за: Маркевич Н. История Малороссии. — Т. IV. — С. 163.

52 Возгрин В. Проблема геноцида в российской и скандинавской историографии Северной войны // Материалы Шестой ежегодной научной конференции (14–16 апреля 2004 г.) Под ред. В. Н. Барышникова Санкт-Петербург, 2005.

53 Странствования Христофора Гассмана / Сост. Б. Вердмюллер. — Париж, 1971. — С. 28.

54 Тарле Е. Северная война. — С. 214.

55 Павленко Н. Разумная расчетливость. Петр и Карл в Полтавской битве // Родина. — № 7. — Москва, 2009. — С. 35.

56 Лист О. Курбатова до Г. Головкіна від 05.11.1708 р. з Москви // Труды императорского русского военно-исторического общества. Документы Северной войны. Полтавский период. — Т. 3. — СПб., 1909. — С. 10–11.

57 Лист І. Мазепи до І. Скоропадського від 30.10.1708 р. з Дегтярівки // Інститут рукописів НБУВ. — Ф. 8, спр. 2670, арк. 1–2; Див. також: Источники малороссийской истории, собр. Д. Н. Бантыш-Каменским. — Ч. 2. — С. 173–175; Універсали Івана Мазепи. — Ч. 2. — С. 412.

58 Універсали Івана Мазепи. — Ч. 2. — С. 411.

59 Лист І. Мазепи до І. Скоропадського від 30.10.1708 р. з Дегтярівки // Інститут рукописів НБУВ. — Ф. 8, спр. 2670, арк. 1–2; Див. також: Источники малороссийской истории, собр. Д. Н. Бантыш-Каменским. — Ч. 2. — С. 173–175; Універсали Івана Мазепи. — Ч. 2. — С. 412.

60 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 6. — С. 494.

61 Возгрин В. Исторические судьбы крымских татар. — М., 1992. — С. 238–239; Возгрин В. Дипломатические связи Швеции и Крыма накануне и после Полтавы // Скандинавский сборник. — Таллин, 1985. — Т. 29. — С. 70; Див. також: Молчанов Н. Дипломатия Петра Первого. — М., 1984. — С. 216; Станіславський В. Політичні відносини Запорозької Січі й Кримського ханства напередодні Полтавської битви // УБК. — № 1. — 1998. — С. 76.

62 Станіславський В. Вказ. праця. — С. 77.

63 Мацьків Т. Англійський текст Зборівського договору 1649 року та інші вибрані статті. — Нью-Йорк, Львів, Київ, 1993. — С. 75.

64 Цит. за: Крупницький Б. З донесень Кайзерлінга 1708 і 1709 рр. // Праці українського наукового інституту. — Варшава, 1940. — Т. 48. — С. 17.

65 Subtelny О. Mazepa, Peter I, and the Question of Treason // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 2. — N. 2. — Cambridge, 1978. — P. 158–183; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — С. 8. Порівн.: Артамонов В., Кочегаров К., Курукин И. Вторжение шведской армии на Гетманщину в 1708 г. — Санкт-Петеребург, 2008. — С. 15; Сокирко О. Ще раз про передумови та причини повстання Івана Мазепи 1708 p. // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В. Смолій. — К., 2008. — С. 81–92.

66 Див.: Huttl Г. Der Grosse Kurfürst Friedrich Wilgelm von Branderburg. Eine politische Biographie. — München, 1984; Szymczak В. Fryderyk Wilhelm. Wielki Elektor. — Wrocław; Warszawa; Kraków, 2006.

67 Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Вказ. праця. — С. 211–212.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка