Тарас Чухліб козаки І монархи


Запорозька Січ отамана Костя Гордієнка проти Московської держави



Сторінка35/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   45

27. Запорозька Січ отамана Костя Гордієнка проти Московської держави



З початком «загальноєвропейської» Північної війни козацькі полки Війська Запорозького Низового за наказом свого російського сюзерена Петра I та гетьмана «обох сторін» Дніпра Івана Мазепи розпочали брати активну участь у військових діях проти шведів та їхніх союзників на теренах Естляндії, Ліфляндії, Корони Польської, Великого князівства Литовського та Саксонії1. Однак, саме тоді керівництво Запорозької Січі відкрито заявило про свої претензії до Московського царства.

У 1701 р. до Прибалтики із Запорожжя відправився двотисячний загін січовиків, який влився до військового формування на чолі з галицьким полковником М. Бороховичем2. На початковому етапі Північної війни частина запорожців виконувала різноманітні земляні роботи, а також допомогала великому литовському гетьману К. Сапєзі у боротьбі з внутрішньолитовською опозицією на території Литви і Білорусії. Саме тоді частина запорожців добровільно перейшла до шведського табору. Одночасно велика кількість запорозьких козаків самовільно залишала театр бойових дій і поверталася на Січ66. Але й ті козаки, які протягом 1702–1704 рр. повернулися додому були налаштовані проти Москви. Вони скаржилися на погане «жалування», використання їх на допоміжних роботах та зневажливе ставлення з боку російського командування3. У середовищі низового товариства у цей час активно поширювалися ідеї щодо збройного виступу проти московського царя, знищення російських фортець та розправи з проросійськи налаштованою козацькою старшиною Українського гетьманату4. З огляду на ці та інші причини, відносини між Батурином та Запорожжям були досить напруженими.

В умовах Північної війни керівництво Запорозької Січі висунуло ряд умов царському урядові, на яких вони погоджувалися служити на боці Московського царства. Насамперед, це була вимога зруйнування фортеці в урочищі Кам’яний Затон, гарнізон якої контролював доступ на Запорожжя. Окрім того, запорозький кіш домагався заборони торгувати на його території московським купцям, а також проведення справедливого розмежування кордонів між Московським царством і Османською імперією, що проводилися на виконання турецько-російського Константинопольського договору 1700 р., який завершив війну між Москвою і Стамбулом.



У травні 1705 р. на Запорозькій Січі згідно з царським розпорядженням перебував московський піддячий Ф. Борисов. Він взяв участь у «загальновійськовій» козацькій раді та вислухав пропозиції від кошового отамана К. Гордієнка. Останні зводилися до того, що запорожці дуже незадоволені процесом розмежування кордонів між Москвою та Стамбулом, які відбувалися протягом 1704 — першої половини 1705 рр. Як засвідчував сам Ф. Борисов «удивляютца они тому, что идет он думный дяк, для разграничения земель к реке Богу, и будет границу вести по Сю сторону Богу.., а в тех местах границе быть не для чего...»5. Своє невдоволення передачею царем на користь султана території, що належала Запорозькій Січі у листі Гордієнка до О. Українцева від 31 травня 1705 р.: «И известно да будет вашей милости, что от веку не слыхано, и никло то может сказать, чтоб которого времени могла в Днепре обретатися граница; но от несколько сот лет Войско Запорожское, в Днепре кошем обретаяся, владея Днепром, даже от самого морского гирла, ни от кого не бывало ограничено и обмежовано, и для того никаким способом не позволяем никому в давношнем нашем и старожитном днепровом пребывании никаких границ заводити»6. Ще декілька протестних листів було відправлено кошовим отаманом до Москви протягом червня-липня того ж року. Запорожці навіть особисто погрожували російським комісарам із розмежування кордонів фізичною розправою7.

Протягом 1707 — першої половини 1708 рр. до Запорозької Січі неодноразово звертався за підтримкою бунтівний отаман Війська Донського Кіндрат Булавін. Однак, після уважного розгляду його звернень на козацьких радах, запорожці все ж таки відмовилися допомогти йому у боротьбі проти московського уряду. Але, незважаючи на це, певна частина січовиків усе ж таки взяла участь у повстанні донського козацтва проти російського царя.

Зі вступом на територію України шведської армії та переходом на бік Карла XII Густава гетьмана І. Мазепи на Запорожжі у першій половині листопада 1708 р. приймали листи та посланців від Петра I та його колишнього регіментара. Мазепа у своїх зверненнях до запорожців закликав їх зруйнувати усі російські фортеці на теренах Запорожжя та підтримати боротьбу проти «московського ярма». Натомість цар у листі від 30 жовтня запрошував запорозьку старшину взяти участь у виборах нового гетьмана та бути вірними йому як «православному монарху». Представники Січі були відсутніми 6 листопада у Глухові, а тому після «вибору» І. Скоропадського на гетьманство до Запорожжя разом із царськими посланцями були відправлені представники від царя з великими грошовими подарунками та новими закликами про підтримку Москви у війні зі шведами.

Треба зазначити, що у питанні стосовно участі у Північній війні на боці Петра I чи Карла XII Густава з Мазепою думки запорозької старшини та козаків розділилися. Незважаючи на те, що кошовий отаман К. Гордієнко разом із частиною свого оточення схилявся до того, щоб виступити проти Московської держави, велика «партія» запорожців не хотіла відмовлятися від царської опіки. Ось як, наприклад, описував дану ситуацію запорозький козак І. Ямборський на допиті у російських урядовців 9 лютого 1709 р.: «...Козаки кричали, щоб йти із Січі усім військом до Царської Величності на допомогу проти неприятеля шведа й зрадника Мазепи; але кошовий отаман на всіх радах від того походу їх утримував.., відправив він, кошовий, із Січі таких противників собі із черні і козаків тисячі з чотири в Старий і Новий Кодак. І нині, де, залишилося в Січі козаків велика частина його, кошового, сторони»8.

Якщо проаналізувати лист К. Гордієнка до І. Мазепи від 24 листопада 1708 р., то мотивації антиросійських настроїв частини січових козаків були такими:

1) «ворожість і злість московська, яка здавна хитро на отчизну матку нашу, щоб її в область і заволодіння собі взяти задумує»;

2) «в городах українських своїх людей [московський цар] осадити бажає»;

3) «нашим людям незносні й нестерпні здирства і знищення, починавши і зрабовавши, в Московщину загнати на вічне тяжке невільниче мордерство»;

4) підтвердження шведським і польським королями «стародавніх прав і вольностей» Війська Запорозького та захист його від «московського тиранського ярма»;



5) згода Карла XII Густава, С. Лещинського та І. Мазепи на зруйнування запорожцями московських фортець у Кам’яному Затоні та Самарі тощо9.

На початку січня 1709 р. на Січі проїздом до Криму перебували посланці І. Скоропадського до кримського хана майбутній полтавський полковник І. Черняк67 разом із козаками С. Василенком та Г. Савенком. Вони взяли участь у традиційній козацькій раді, що відбулася «в надвечір’я» Різдва Христового. На цій раді кошовий отаман К. Гордієнко зачитав листа Скоропадського до запорожців, після чого посланців було відправлено з місця проведення ради на «постоялий двір». Після цього, як засвідчували очевидці, «кошовий отаман, також суддя тамошній, кинули свої шапки на землю й поклали на них тростини свої військові, і почав кошовий говорити всьому народові, що він чин свій здає,., для того, що хоче Мазепі служити, а не Царській Величності, і піднімаючи тростину з землі, віддали йому її насильно. І він, кошовий отаман, беручи тростину, почав кланятися на всі сторони і говорив до всього війська, нині кому ми будемо служити, адже перед тим були листи від Мазепи, а тепер від нового гетьмана Скуропацького (Скоропадського. — Т. Ч.). І проти тих його слів усі запорожці закричали, що вони повинні служити Царській Величності, як одновірному государю, тому що їхні батьки і родичі при Його Величності знаходяться. І кошовий проти того, кланявся, всім говорив: дуже це добре, що вірі святій православній прихиляються...»10. Після повернення посланців Скоропадського з Криму, кошовий отаман К. Гордієнко разом із ними відправив на Лівобережжя своїх двох полковників з листом від Запорозької Січі до Петра I, в якому говорилося, «щоб Царська Величність наказав, по колишньому їхньому проханню знести город Кам’яний Затон і самарські городки, і вони всі готові за це йти на службу Його Царської Величності...»11.

У січні 1709 р. на Запорожжі перебував посланець кримського хана, який запевнив К. Гордієнка, що татари підтримають шведського короля та запорожців, якщо вони перейдуть на його сторону12. Тоді ж Гордієнко заявляв ханським послам про те, що запорожцям краще «триматися при хані ніж до царської величності йти»13. Одночасно Гордієнко надіслав листа до Петра I (той отримав його 7 лютого), де востаннє висунув вимоги до царя зруйнувати фортецю в Кам’яному Затоні, а також інші містечка, побудовані перед тим за вказівкою або ж згодою Москви на південноукраїнських землях. Як дослідив В. Станіславський, саме через відмову виконати побажання запорожців, Петро I, по-перше, втратив можливість залучити їх на свій бік, а по-друге, засвідчив, що інтереси Запорозької Січі не враховувалися у зовнішній політиці Росії14. Як тільки на Запорожжі дізналися про готовність хана виступити разом із ними проти царя, там була скликана козацька рада, яка одностайно (за винятком одного козака) ухвалила рішення йти на допомогу Мазепі та Карлу XII Густаву15. Однак у силу різних причин, серед яких головною була позиція турецького султана, Кримське ханство так і не надало допомоги українцям. Хоча Девлет-Гірей II надіслав К. Гордієнку лист, у якому радив тому триматися шведської сторони та обіцяв у разі потреби надіслати допомогу.

1 березня 1709 р. К. Гордієнко вивів із Запорозької Січі в район Переволочної близько тисячі козаків разом із артилерією. Там, після переговорів запорожців з представниками гетьмана Мазепи 12 березня, на військовій раді кошовий отаман, старшина та прості козаки остаточно визначилися щодо підтримки прошведських сил. Однією з вагомих підстав для ухвалення такого рішення стала позиція Кримського ханства, адже його правитель заявив про допомогу у разі виступу Запорозької Січі проти Москви16. Після цього до війська К. Гордієнка приєдналися ще 7–8 тисяч запорожців, що прийшли до Переволочної з Низу. Як засвідчував Д. Голіцин за інформацією промосковського чигиринського полковника Галагана «запорожцы стоят по крайним городам от Днепра в Келеберде и в Переволочной, и на сей стороне (Правобережній Україні. — Т. Ч.) прельщают народ, по которым прелестям с городов сей стороны козаки многие к ним запорожцам переходят»17.

На шляху до місця знаходження військ шведського короля та українського гетьмана запорожці розгромили окремі російські підрозділи поблизу Царичанки68 та інших містечок і сіл Полтавського полку й у середині березня 1709 р. приєдналися до табору Мазепи, що знаходився в районі Диканьки. 15 березня з табору поблизу Диканьки К. Гордієнко відправив листа до Станіслава Лещинського, в якому висловив прохання до прошведського короля Речі Посполитої на «сповну допомогу і рятування милої отчизни України нашої» та присилку військових підрозділів для боротьби проти росіян18. Це послання було перехоплене солдатами російського резидента О. Дашкова, що перебував при великому коронному гетьмані А. Сенявському19. Тоді ж кошовий отаман відіслав на Правобережну Україну своїх посланців, щоб ті закликали місцевих козаків приєднуватися до запорожців20. У той же час Гордієнко від імені І. Скоропадського погрожував карою чигиринському полковнику Галагану, якщо той буде заважати правобережцям підтримувати його та гетьмана Мазепу.

27 березня 1709 р. отамана К. Гордієнка та запорозьку старшину з почестями у своєму похідному шатрі неподалік містечка Великі Будища прийняв монарх Шведського королівства. Під час цієї зустрічі українці склали присягу на вірність своєму новому сюзеренові69. Пізніше полонені росіянами запорожці на допиті свідчили, що від короля вони отримали «жалування чотири вози талерів битих і роздано кожному чоловіку по двадцяти»21. Окрім того, кошовий отаман К. Гордієнко отримав від Карла XII Густава та І. Мазепи клейноди як ознаку скріплення присяги22. Тоді ж було вирішено підписати угоду про військово-політичну співпрацю між Карлом XII Густавом та Запорозькою Січчю. Учасник цієї важливої зустрічі зі шведського боку барон Давид фон Зільтман записав у своєму щоденнику, що однією з головних умов шведсько-запорозького союзу 1709 р. була вимога січовиків щодо неможливості короля у майбутньому укладати договору з царем Петром I «доки запорожці не здобудуть своєї давнішньої волі і коли будуть залежні не від Москви, а від польської Речі Посполитої»23. Тобто, запорожці висували умову до Карла XII Густава про його гарантію процесу перепідпорядкування Січі іншому протектору.

4 квітня 1709 р. розвідник Б. Шереметьєва козак Кобеляцької сотні Полтавського полку Герасим Лук’яненко доповідав російському фельдмаршалу в Лубнах, що запорожців на чолі з К. Гордієнком близько 4 тисяч, з них лише половина озброєна вогнепальною зброєю24. Згідно з іншими відомостями, запорожців, які перейшли на бік Мазепи нараховувалося «38 куренів, по 300, і по 200, і по 150 в курені»25. Відомо, що у результаті бою поблизу Нових Санжар 8 квітня запорожці вбили близько 100 росіян, однак і самі втратили 60 чоловік вбитими і 12 полоненими26. Один із полонених козаків невдовзі на допиті у штабі Б. Шереметьєва засвідчив, що «запорожців з кошовим до шведів пристало 6000 чоловік»27.

11 квітня 1709 р. 3 тисячі запорожців разом із чотиритисячним підрозділом шведської армії переправилися через Ворсклу поблизу села Соколки й вступили у бій із військами під командуванням російського генерала Рена28. У той же час близько тисячі запорожців разом із трьома тисячами жителів Переволочної оборонялися проти переважаючих сил російських військ. У результаті кількох штурмів цього українського містечка «драгуны и солдаты полковника Шарфа в Переволочну [вошли], и тамо будущих запорожцев, воров и изменников, и переволоченских жителей порубили и покололи многих, а другие от страха и сами в реку Ворскла бросились и тонули, а иные, которые были на лошадях ушли, — и оную крепость всю разорили и пожгли...»29. Окрім того, 13 квітня близько півтисячі запорозьких козаків не змогли утриматися у Нових Санжарах, у результаті чого росіяни «многих запорожцев и мужиков, которые показали себя в противности, порубила и поколола, а несколько живьем взяла»30. Та найголовнішою поразкою для запорожців виявилася здача у травні 1709 р. після неодноразових штурмів укріплень січової фортеці. Це стало великим успіхом московських військ у ході Північної війни та значно вплинуло на розстановку сил напередодні вирішальної битви між Петром I та Карлом XII Густавом.

Напередодні Полтавської битви унтер-офіцер Роберт Петре записав у своєму щоденнику про те, що вночі 17 червня 1709 р. підрозділи шведської армії атакували російські полки, які переправлялися через Ворсклу. При цьому «запорожці підійшли до лісу й почали стріляти зі своїх чудових мушкетів70... Козаками командував син сестри гетьмана Мазепи — Войнаровський»31. Відомо, що запорожці також використовувалися під час розвідувальних операцій, а також земляних робіт, зокрема копали підкопи під мури Полтавської фортеці32. Відомо також те, що під час довготривалої облоги Полтави більшість запорозьких козаків було розділено серед шведських полків — по 250 вояків у кожному.

Відомо, що монарх Шведського королівства досить добре відгукувався про запорозьких козаків. Згідно із записами шведського воєначальника А. Гілленкрока Карл XII Густав говорив йому про те, що саме січовиків необхідно використати для вирішального штурму Полтавської фортеці. А коли Гілленкрок висловив свої сумніви щодо бойових якостей українців, то король відповідав: «Запевнюю, що запорожці зроблять усе за моїм бажанням, і ні один із них не втече. Ми накажемо добре платити їм»33.

Напередодні вирішальної битви між військами Карла XII Густава та Петра I, в ніч з 26 на 27 червня 1709 р. запорозьку піхоту виставили на флангах шведської армії, про що засвідчив у своєму щоденнику Д. Крман34. Очевидець Полтавської битви також зазначив, що під час натиску російських підрозділів «між запорожцями зчинилася паніка, хаотична втеча, бо ж інакше ми натрапили б на ворожі ескадрони, що вирушали з міста на допомогу своїм»35.

На Запорожжі залишилося невелика кількість запорожців (1–1,5 тисяч), які продовжували вагатися стосовно того, кого ж їм підтримувати у ході Північної війни71. Вони обрали собі за кошового отамана Петра Сорочинського, який також виявився прихильником гетьмана І. Мазепи. Через деякий час ця частина запорожців відмовилися від орієнтації на Москву й відіслала своїх представників до Криму з пропозицією визнання протекції кримського хана36. У зв’язку з цим, російський дослідник А. Глаголєва зазначила, що в умовах Північної війни позиція Запорозької Січі набувала не лише стратегічного, але й міжнародного значення37. У відповідь Петро I відправив на Запорожжя три російські полки на чолі з полковником П. Яковлєвим. По дорозі до Січі росіяни знищили такі містечка та селища Полтавського полку як Келеберда, Переволочна, Новий і Старий Кодаки, населення яких підтримувало І. Мазепу та К. Гордієнка. Після цього, на початку травня 1709 р. була оточена, а потім розгромлена після кількаденної облоги й сама Запорозька Січ. При цьому частина запорожців здалася у полон до росіян добровільно, але, незважаючи на це, і цих козаків також було страчено за наказом П. Яковлєва. Відомо, що московський цар надавав знищенню запорожців особливого значення, вважаючи їх «надеждой неприятеля»38, а тому розгром Січі вважався великою перемогою, адже на думку Москви, після цього Османська імперія відмовиться від свого бажання допомагати Карлу XII Густаву.

Як свідчив очевидець розгрому Січі росіянами запорожець Стефаненко, «учинилось у нас в Січі те, що на... московській присязі, товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали, і робили те, чого і в поганстві за древніх мучителів не водилось — мертвих із гробів багатьох, не тільки з товариства, але й із ченців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили і вішали»39. На повідомлення Меншикова про знищення Запорозької Січі московський цар Петро I відписував: «...отримали ми від вас листа, в якому оголошуєте про розорення проклятого місця, яке корінь злу і надія неприятелю була, що ми з превеликою радістю почувши, Господу, меснику злим, дякували зі стрільбою. І вам за нього дуже дякуємо, бо ця справа з перших є, якої побоюватися було потрібно»40.

Запорозькі козаки, які на чолі з К. Гордієнком склали присягу шведському королю Карлу XII Густаву, протягом 1711–1735 рр. дислокувалася на території Очаківського еялету Османської імперії у місцевості Олешки, або ж Кардешім ормани (з тур. — Братський ліс)41. Цілком можливо, що на Олешківській Січі перебувала і невелика кількість гетьманських козаків Мазепи. На основі віднайдених одеським істориком Олександром Середою у Орієнтальському відділі Народної бібліотек и ім. Св. Кирила і Мефодія (Софія, Болгарія) матеріалів стало відомо, що комендант Очакова Мустафа-паша у жовтні 1711 р. виділяв на потреби 2 тисяч запорожців, спочатку 4900 «кілет» борошна, а на початку наступного, 1712 р. ще додатково 15 тисяч «кілет» борошна42.

Стосовно того, яке ставлення до Московського царства було у тих запорозьких козаків, які залишилися в Україні, свідчив лист новообраного кошового отамана Йосипа Кириленка до Івана Скоропадського, де він писав: «московские монархы от початку козацкого народу и владения каганов козацких аж до Хмелницкого николы нам не бывали природными панами, леч ми яко сами доброволне без жадного насилия для заховання прав і вольностей наших поддалися под оборону царскую, так явное тих же прав и вольностей наших видяче зламане, и ухилитися от оной, для чого не належало б Москві нам, не природнім своим и не завоеванним подданим... братию нашу губити»43.

Проаналізувавши дії кошового отамана Костя Гордієнка, можна стверджувати, що в умовах Північної війни 1700–1721 рр. він на чолі Запорозької Січі підтримав гетьмана Івана Мазепу й таким чином намагався уподібнитися до інших європейських порушників політичного спокою щодо вимагання більших «прав і привілеїв» від оточуючих монархів. Однак з огляду на нищівну військову поразку нового козацького суверена Карла XII Густава від московського царя Петра I під Полтавою 27 червня 1709 р. така полівасалітетна політика запорозького правителя не набула логічного завершення. Хоча невдовзі більша частина запорожців визнала залежність уже від іншого ситуативного союзника Шведського королівства й довголітнього ворога Російської корони — володаря Кримського ханства.



__________

1 Про участь військ Українського гетьманату на «балтійському фронті» Північної війни див.: Чухліб Т. Український гетьманат у Великій Північній війні 1700–1721 рр.: проблеми міжнародного та воєнно-політичного становища // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць. — К., 2008. — С. 7–42 (бібліографія: сс. 38–42); Чухліб Т. Мазепинська Україна між Російською та Шведськими коронами: дилема вибору протекції // Український історичний журнал. — №2. — 2009. — С. 16–39 (бібл.: сс. 33–39).

2 Станіславський В. Запорозька Січ у другій половині XVII — на початку XVIII ст. // Історія українського козацтва. Нариси в 2-х томах. — Т. 1. — К., 2006. — С. 579.

3 Станіславський В. Вказ. праця. — С. 580.

4 Там само.

5 Мільчев В. Кордони Війська Запорозького та діяльність російсько-турецької межової комісії 1705 р. — Запоріжжя, 2004. — С. 31.

6 Лист К. Гордієнка до думного дяка О. Українцева від 31.05.1705 р. із Запорозької Січі // Мільчев В. Вказ. праця. Додатки. — С. 34–35.

7 Мільчев В. Вказ. праця. — С. 61.

8 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. — Ф. VIII, спр. 1792, арк. 47–48; Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упор. С. Павленко. — К., 2007. — С. 410–411.

9 Лист К. Гордієнка до І. Мазепи від 24 листопада 1708 р. із Запорозького Коша // Інститут рукопису НБУВ. — Ф. XIII, спр. 1784, арк. 29–30 зв. Опубл.: Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 335–336.

10 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — СПб.,1 871. — С. 643–645.

11 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — СПб.,1 871. — С. 645.

12 Станіславський В. Політичні відносини Запорозької Січі й Кримського ханства напередодні Полтавської битви // Український історичний журнал. — № 1. — 1998. — С. 78.

13 Голиков И. Дополнение к деяниям Петра Великого, содержащее полное описание славныя Полтавския победы. — М., 1795. — Т. 15. — С. 261–262.

14 Станіславський В. Політичні відносини Запорозької Січі... — С. 78.

15 Тарле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию. — М., 1958. — С. 306.

16 Станіславський В. Запорозька Січ у другій половині XVII — на початку XVIII ст. // Історія українського козацтва. — Т. 1. — С. 581.

17 Лист Д. Голіцина до І. Скоропадського від 28.03.1709 р. з Киева // Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах / Упор. С. Павленко. — К., 2009. — С. 458–459.

18 Лист К. Гордієнка до польського короля С. Лещинського від 15 березня 1709 р. з Переволочної // Інститут рукопису НБУВ. — Ф. VIII, спр. 1796, арк. 55–55 зв.

19 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 655.

20 Там само. — С. 453–454.

21 Російський державний архів давніх актів. — Ф. «Кабінет Петра I», від. 2, 1709 р., кн. II, спр. 10, арк. 260; Тарле Е. Северная война. — С. 273.

22 Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. — С. 464.

23 Цит. за: Томашівський С. Із записок Каролінців про 1708–1709 рр. // ЗНТШ. — Т. 92. — Львів, 1909. — С. 83–84.

24 Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. — С. 462.

25 Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. — С. 464.

26 Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. — С. 464.

27 Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. — С. 468.

28 Материалы для отечественной истории. — Т. 2. — С. 331–332.

29 Лист Б. Шереметьєва до І. Скоропадського від 12(?).04.1709 р. // Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. — С. 467.

30 Лист Б. Шереметьєва до І. Скоропадського від 13.04.1709 р // Там само. — С. 467.

31 Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 619.

32 Документы Северной войны. Полтавский период (ноябрь 1708 — июль 1709 г.) // Труды императорского русского военно-исторического общества. — Т. 3. — СПб., 1909. — С. 191; Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. — С. 678–679.

33 Гилленкрок А. Сказание о выступлении его величества короля Карла XII из Саксонии и о том, что во время похода к Полтаве, при осаде ее и после случилось // Военный журнал. — №6. — 1844. — С. 1–105; Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. — С. 676.

34 Даніел Крман. Подорожній щоденник. — С. 88, 92.

35 Там само. — С. 95.

36 Станіславський В. Вказ. праця. — С. 583.

37 Глаголева А. Русско-турецкие отношения перед Полтавским сражением // Полтава. К 250-летию Полтавского сражения. Сб. ст. — С. 140.

38 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 9. — Вып. 1. — М.-Л., 1950. — № 3198.

39 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — Т. 3. — С. 328.

40 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. 9. — Вып. 1. — М.-Л., 1950. — С. 191.

41 Мільчев В. Військо Запорозьке Низове під османською протекцією // Історія українського козацтва. — Т. 1. — С. 589–590.

42 Середа О. Перебування козацького війська у гирлі Дніпра (за османсько-турецьким документом 1711 р.) // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 8. — С. 342, 346.

43 Лист Й. Кириленка до І. Скоропадського від 02.06.1710 р. // Эварницкий Д. Источники для истории запорожских Козаков. — Т. 1. — Владимир, 1903. — С. 1024–1025.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка