Тарас Чухліб козаки І монархи


Пилип Орлик: гетьманська булава Війська Запорозького під захистом монарха Швеції



Сторінка36/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   45

28. Пилип Орлик: гетьманська булава Війська Запорозького під захистом монарха Швеції



З огляду на смерть Івана Мазепи 21 вересня 1709 р. в Бендерській фортеці, його політику щодо участі Українського гетьманату у Північній війні 1700–1721 рр. продовжив новообраний володар булави, а перед тим генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик. Уже саме обрання його на гетьманство відбулося при активній підтримці шведського короля Карла XII Густава, а тому ні в кого з сучасників не викликав сумніву факт «вимагання» П. Орликом у цього північноєвропейського монарха гарантій щодо протекції над Україною, поки з неї не буде зняте «московське ярмо» і вона не повернеться до своїх давніх «вольностей»1. 10 травня 1710 р. Карл XII надав такий гарантійний документ гетьману. Він мав назву «Diploma a ssecuratiorium pro duce et exercitu zaporoviensi»2. Згідно з влучним висловом історика Бориса Крупницького, цим актом король Швеції не тільки підтверджував права та привілеї Війська Запорозького, а також ставав гарантом незалежності України та її кордонів3.

Під час «елекційної» козацької ради поблизу Бендерської фортеці, яка відбулася 5 квітня 1710 р., між новим гетьманом та козацькою старшиною було укладено угоду, яка в оригіналі мала назву «Договор і постановлєніє прав і вольностей Войска Запорожского и всего народу вольного Малороссійского между Ясновельможным паном Пилипом Орликом, новообраним гетманом войска Запорожского и между Енеральной Старшиной, Полковниками, а также помянутым войском Запорожским, на общой раді, совокупившися по давним обикновеніям и по правылам войсковым. Единогласною всіх обрадою и ухвалою утвержденные, вольными голосами узаконенные и формальною присягою пререченным Гетманом, его Велъможностъю подтвержденные року от Рождества Христова 1710, апреля 5 дня, в Бендері»4. Латиномовний текст цього документу було зроблено для короля Швеції Карла XII, що мав певні відмінності від українського варіанту, а також коротшу назву — «Pacta et Contitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis» («Пакли і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького»)5. В історіографічній традиції цей правовий документ отримав різні назви — «Конституція Пилипа Орлика», «Бендерська конституція», «Козацька конституція», «Конституція Козацької держави», «Перша Конституція України», «Перша Українська конституція» тощо. Цей важливий у розвитку вітчизняної політичної думки документ складався з вступу-преамбули, 16-ти статей та, власне, присяги новообраного гетьмана.

Разом із П. Орликом у складенні «Пактів...» брали участь кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко, а також представники генеральної старшини Українського гетьманату — Федір Мирович, Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Андрій Войнаровський та Іван Максимович. Також, очевидно, що у текст «Пактів...» були закладені ідейні напрацювання довголітнього гетьмана Війська Запорозького І. Мазепи.



Як новий протектор і суверен України за угодами 1708 р. та 1709 р., шведський король Карл XII своїм актом під назвою «Conflrmatio horeem Pactorum а Rege Sueciae»6 затвердив «козацьку конституцію», яка була укладена між гетьманом П. Орликом і старшиною на зразок Pacta Conventa між новообраними польськими королями та шляхтою і мали конституційний характер для Речі Посполитої.

Отже, П. Орлик продовжив курс свого попередника, гетьмана І. Мазепи, на визнання шведської протекції. Про це свідчили й самі «Пакти та Конституції» Війська Запорозького, де зокрема відзначалося: «...Осиротіле після смерті свого найпершого регіментара [Мазепи] Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і докладаючи сталу надію на Божу поміч у протекції найяснішого Короля, Його Милості, Шведського... і погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора Нашого, Королівської Величності Шведської, обрати собі нового гетьмана... Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при Божій помочі і при протекції Найяснішої Королівської Величності...»7. Також у преамбулі цього документа вказувалися й причини піддання Українського гетьманату під монаршу владу Карла XII Густава: «...Запорозьке військо вдалося під протекцію найяснішої королівської величності шведської і тепер її міцно й непорушно тримається ні для чого іншого, тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових»8. Слід зазначити, що хоча внаслідок постійних військових дій реалізація положень «конституції Орлика» 1710 р. була досить обмежена, однак, очевидно, протягом декількох років (1711–1713 рр.) її частково намагалися запровадити на теренах Правобережної України.

Оцінюючи тогочасні українсько-шведські стосунки, польський історик Владислав Конопчинський зазначав, що гетьман Орлик і його оточення мали собі за мету «збудувати незалежну Україну під протекторатом Швеції, відірвано від Польщі і Москви»9. У свою чергу російський дослідник Володимир Артамонов відзначав, що кордони «незалежної Української Речі Посполитої», яка перебувала під протекторатом Швеції та використовувала захист, союз і військову допомогу Османської імперії й Криму, повинні були охоплювати Лівобережну, Сіверську, Слобідську, а також всю Правобережну Україну з традиційним кордоном по р. Случ. Окрім того, українському гетьманові мали підпорядкуваватися донці-некрасівці й області Війська Донського10.

Незважаючи на поразку під Полтавою у 1709 р., король Карл XII будував плани щодо відновлення втрачених позицій й відвоювання в російського царя спочатку Правобережжя, а згодом і всієї України. Разом із турецьким султаном він планував здійснити похід на Київ. 1 грудня 1710 р. у похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана П. Орлика, кримського хана Девлет-Гірея і Ю. Потоцького — представника «опозиційного» польського короля С. Лещинського, де було узгоджено майбутню військову операцію щодо оволодіння Україною11.

У зв’язку з цим, Орлик розпочав активну діяльність у двох напрямах. По-перше, він послав в Україну своїх представників, які мали розповсюджувати серед населення гетьманські універсали із закликом визнавати його владу та вербувати серед місцевої старшини прихильників ідеї відмови від російського протекторату й переходу під Шведську корону. По-друге, гетьман проводить переговори з ханом Девлет-Гіреєм і висилає своїх послів до Османської імперії, де ті за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра добиваються у султана Агмеда III оголошення війни Росії12.

Дипломатичні заходи гетьмана мали також завершення в укладеному 23 січня 1711 р. українсько-татарському договорі. У першій статті попереднього проекту договору (поданому козацькими дипломатами 19 січня) говорилося про те, що, незважаючи на укладений військово-політичний союз між Україною й Кримом, «малоросійський народ і Військо Запорозьке повинні мати постійне заступництво Його Величності Короля Швеції»13. Таким чином, вперше гетьманським урядом у переговорах з іншою державою декларувалося визнання протекції Карла XII Густава. Одночасно в одній із пропонованих статей П. Орлик намагався убезпечити себе від протегування кримського хана й трактував зв’язок із татарами як рівноправний — «хан і вся Кримська держава під жодним приводом братерства, дружби та військового союзу не можуть ані тепер, ані будь-коли в майбутньому висувати якісь претензії щодо підкорення України»14. Хоча в остаточному тексті договору, який був затверджений Девлет-Гіреєм, не згадувалося про заступництво над Україною шведського монарха, проте визнавалося, що «хай вона [Україна] — буде вільним народом»15. Українсько-татарська угода 1711 р. мала чітко виражений антиросійський характер і передувала спільному походу П. Орлика, Девлет-Гірея та Ю. Потоцького на Правобережну Україну наприкінці січня. Детальний опис цієї військової операції зробив у своїй праці Б. Крупницький16.

Перед тим як вирушити у похід Орлик заручився підтримкою свого протектора, який надав гетьману спеціальний універсал-звернення до правобережних українців, де, зокрема, стверджувалося: «...підступні ворожі плани (Москви. — Т. Ч.) сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх прадавніх земель»17. Наприкінці січня 1711 р. об’єднані українсько-татарсько-польські сили вирушили на Правобережну Україну з метою її звільнення від російської присутності. Біля Рашкова армія, у складі якої перебувало чотири тисячі запорожців кошового отамана К. Гордієнка, близько двох тисяч поляків С. Потоцького і понад двадцять тисяч буджацьких і білгородських татар, перейшли Дністер. У середині лютого під контролем П. Орлика опинилася велика територія поміж Немировим, Вінницею та Брацлавом.

Неприступною залишалась тільки Біла Церква, фортифікаційні споруди якої відігравала важливе значення у військово-стратегічних планах гетьмана. 25 березня його війська розпочали приступ добре укріпленої, з чисельним гарнізоном фортеці. Хоча запорожці разом із татарами й оволоділи передмістям, але триденний штурм Білої Церкви не дав результатів. Не витримавши, татари покинули Орлика і, розпорошивши свої загони по Наддніпрянщині, почали грабувати місцеве українське населення, плюндрувати міста і села, захоплювати ясир. Польські підрозділи Потоцького вирушили на Волинь, а сам П. Орлик із запорожцями, зважаючи на ці обставини, змушений був відступити до Фастова. Невдовзі він покинув Україну й наприкінці квітня знову опинився в Бендерах.



Завдяки своїм попереднім заходам та підтримці шведського сюзерена, Орлику під час першого етапу походу (лютий-квітень 1711 р.) вдалося заручитися підтримкою майже всього місцевого населення. Про це свідчив сам російський цар Петро I, який 3 травня писав до О. Меншикова, що П. Орлика підтримує вся «задніпровська» Україна18. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали такі місцеві урядовці, як полковник Богуславського полку Самійло Іванович (Самусь), полковник Корсунського полку Андрій Кандиба, полковник Уманського полку Іван Попович та полковник Канівського полку Данило Ситинський19. Цьому сприяли листи-універсали П. Орлика до «войовничого малоросійського народу» із закликом виступати проти російського царя. Один із них був виданий гетьманом 9 березня під час перебування в Лисянці20. Універсали Орлика мали розголос на всій території Правобережжя й розповсюджувалися включно до володінь Переяславського полку21.

Перебуваючи під враженням успішного просування та переходу на його бік козацьких зверхників, Орлик повідомив королеві Карлу XII Густаву, що його військо зросло більш ніж уп’ятеро22. Зважаючи на те, що раніше його підрозділи без військ союзників нараховували близько 3-х тисяч козаків, то, на кінець квітня, якщо вірити свідченням гетьмана, вони збільшилися до 15-ти тисяч осіб. Орлик також намагається залучити на свій бік лівобережного гетьмана І. Скоропадського. Він звернувся до нього з пропозицією об’єднати зусилля для возз’єднання України та звільнення її від російської присутності. У цьому, на думку правобережного гетьмана, їм мали допомагати шведський король і турецький султан, які постановили, щоб Україна залишалася «вільною Річчю Посполитою»23.

Після уважного ознайомлення зі змістом листа П. Орлика до Скоропадського можемо стверджувати, що в ньому була закладена програма-максимум політичних бажань наступника Мазепи, а саме — використовувати зверхність Стокгольма й Стамбула лише як засіб до удільності України. «Не йміть віри тим, — звертався Орлик до лівобережного гетьмана, — що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні, блискуча Порта, його Величність Король шведський і хан кримський уже між собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність...»24, — відзначалося в листі. Звичайно, опоненти можуть заперечити: мовляв, Орлик задля того, щоб перетягнути на свій бік лівобережні козацькі полки, міг сказати й не таке. Однак зважимо на те, що протягом наступних десятиліть П. Орлик неодноразово висловлювався в такому сенсі, зокрема, у зверненнях до багатьох тогочасних монархів Європи.

На жаль, І. Скоропадський, зважаючи на попередній гіркий досвід Мазепи, не тільки не підтримав починань молодшого гетьмана, а, навпаки, вислав на Правобережжя козацькі підрозділи для боротьби з Орликом. Хоча це й не стало на заваді планам українсько-татарсько-польських союзників (у першій половині березня під Лисянкою ці полки були ними розбиті), проте в процесі продовження походу між ними почали виникати суперечності. Якщо П. Орлик зі старшиною хотіли повністю оволодіти правобережними землями, то Ю. Потоцький бажав рухатися на захід — до кордонів з Польщею. У зв’язку з цим гетьман апелював до короля Карла XII, оскаржуючи дії поляків25. Другою проблемою для українського гетьмана (яку він так і не зміг вирішити) була поведінка татарських «братів», які на початку квітня після довготривалої облоги Білої Церкви та одержання звістки про надходження російських військ почали залишати союзницький табір і плюндрувати навколишні міста й селища, вибираючи звідти ясир.

До честі П. Орлика, він усіма засобами намагався утримати хана Девлет-Гірея від цих дій. Спочатку гетьман нагадав ханові положення січневого українсько-татарського договору, де йшлося про неможливість такої поведінки татар. Коли це не переконало кримчан, він вказав Девлет-Гірею на його зобов’язання перед Карлом XII про те, що в ясир братимуть лише ворогів, а не місцеве населення. Однак це також не справило враження на татар — вони і далі продовжували свою традиційну справу. А тому Орлик знову (вже вкотре!) звертається з протестом щодо такої політики татар до свого протектора — короля Швеції. Одночасно він повідомляє про неправомірні дії татар турецькому султану Агмету III. Той пішов назустріч проханням гетьмана й наказав своїм підлеглим повернути всіх українських полонених до тих місць, звідки вони їх узяли26.

Зрада татар спричинила відхід від Орлика правобережних козацьких полків, які були змушені повертатися захищати рідні оселі. А тому П. Орлик, позбавлений підтримки татар і правобережців, у середині квітня вирішив залишити територію України27. Карл XII намагався всіляко стримати цей процес. 19 квітня він послав свого представника до султана Буджацької орди з проханням не залишати Орлика й триматися до приходу турецької армії28. 24 квітня король листовно звернувся до гетьмана та київського воєводи Речі Посполитої Ю. Потоцького з вимогою не полишати Правобережної України., а П. Орлику наказував стати під командування польського воєначальника29. Але це вже не врятувало ситуацію — саме в той час війська Орлика і Потоцького переходили Дністер у районі Бендер.

Таким чином, протекція шведського короля та військова підтримка татар і поляків не допомогли П. Орлику відвоювати Правобережну Україну в російського царя. Більш того, саме намагання Орлика у 1711 р. повернути під свою владу ці землі змусили царя Петра I та лівобережного гетьмана Івана Скоропадського протягом другої половини 1711–1712 рр. здійснити примусовий згін населення правобережного регіону України на Лівобережжя30. Як свідчив 10 березня 1712 р. сам Орлик у листі до великого візира Османської імперії, російські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену»31. Отже, справа об’єднання правобережної та лівобережної частини Українського гетьманату вже вкотре зазнала відчутного удару. Ця невдача спонукала П. Орлика до пошуку нових союзників та продукування інших зовнішньополітичних комбінацій, тепер уже за безпосередньою участю другого монарха — султана Османської імперії Агмеда III.

Влітку 1711 р. війська Орлика брали участь на стороні султана в битві між турецькою та російською арміями на р. Прут поблизу містечка Станілешти. Українські козаки відіграли досить суттєву роль у перемозі турків над росіянами, яких очолював сам Петро I. Поразка Московської держави в Прутській кампанії 1711 р. зменшила не тільки її тріумф від Полтавської битви, але й міжнародне значення Північного союзу. У зв’язку з цим Петро I був змушений терміново евакуювати свої військові бази з Білої Церкви, Немирова й Вінниці, в результаті чого Правобережна Україна відійшла під зверхність Османської імперії та Шведського королівства, володарі яких протягом другої половини 1711–1712 рр. погоджувалися віддати її під владу гетьмана П. Орлика. Разом з тим, очевидці засвідчували, що, дізнавшись про умови Прутського договору, Орлик швидко виїхав з Бендер до Ясс вмовляти великого візиря Мегмет-Баталджі, щоб той просив султана не ратифікувати його, адже він сподівався на отримання влади над усією територією козацької України. Саме тому гетьман вимагав, щоб царські війська не лише покинули всі українські землі, а також повернули її законно-обраному володарю (тобто собі) забране «майно»32. Ставлення до російської присутності на українських землях було однозначним: «...щоб московити, залишаючи козацьку країну, за своїм звичаєм не руйнували Україну»33.

З огляду на укладення Прутського трактату та відмову царя від Правобережної України на користь султана, наприкінці жовтня 1711 р. Орлик вислав до Стамбула делегацію з метою дієво вплинути на процес ратифікації положень договору. Українське посольство очолив прилуцький полковник Д. Горленко, до нього також входили генеральний суддя К. Довгополий, генеральний писар І. Максимович, генеральний осавул Г. Герцик та кошовий отаман К. Гордієнко. У своїй інструкції Орлик наказував послам, щоб вони вимагали від султана зміни пункту Прутського трактату, що стосувався України й був досить неясно сформульований. Загалом генеральна старшина мала відстоювати такі положення:

1) Порті необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною «обох сторін Дніпра»;

2) Україна має управлятися гетьманом, що обирається вільними голосами;

3) Порта не може самовільно усувати з посади обраного гетьмана;

4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитись від претензій на Україну;

5) Кримський ханат не може домагатися панування над Україною;

6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися;



7) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо34.

Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П. Шафіровим дуже стурбували московських дипломатів. «Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії і вони якраз і є головною причиною, що перешкоджає укладенню миру»35, — відзначав Шафіров у листі до свого царя.

Таким чином, українські дипломати повинні були укласти договір із Портою про перехід України під управління гетьмана П. Орлика за султанської протекції. Разом з тим, посольство мало з собою три варіанти інструкцій: у першому наголошувалося на тому, що українці мали залишатися під захистом Шведської корони; у другому висловлювалося бажання одержати заступництво султана; третій варіант не розголошувався і його тримав у себе член посольства, генеральний писар І. Максимович, який мав оголосити побажання Орлика лише за певних обставин36. До речі, підтримка тісних відносин відразу ж з обома монархами (по суті, гетьман відроджував полівасалітетну модель у зовнішній політиці гетьманату) поставила П. Орлика в незручне становище перед ними. Султан вимагав особистої присутності гетьмана на переговорах у Стамбулі, а шведський король забороняв Орлику їхати до столиці Порти. «Він (Карл XII. — Т. Ч.) наказав мені не приставати до турків. Я підкорився його наказам, які суперечили моїм інтересам»37, — згадував Орлик у 1719 р. під час свого перебування в еміграції. В особистому зверненні до гетьмана король Швеції вказував на причини такої заборони: «...Порта навряд чи хоче й може звільнити вашу батьківщину від московського ярма..., вона навряд чи може змусити москалів виконати статті, за якими вона (Україна. — Т. . Ч.) має повернутися до свого давнього стану»38. Проте в листопаді 1711 р. українська делегація прибула до Туреччини, де розпочала активні переговори щодо вироблення умов, на основі яких уряд Орлика мав володіти Українським гетьманатом.

Відомий сходознавець О. Пріцак дослідив, що внаслідок діяльності тогочасної українсько-турецької комісії було укладено два договори між гетьманом Орликом і султаном Агмедом III39. Перший із них, що був оформлений між 25 та 28 грудня 1711 р. як султанська грамота типу «nisanfy», забезпечував П. Орлику владу над «козаками обох боків Дніпра»40. Тобто, під гетьманську булаву мала відійти як Правобережна, так і Лівобережна Україна. Однак спротив російських дипломатів на чолі з П. Шафіровим (вони саме в той час перебували у Стамбулі) і, найголовніше, виконання Петром I прусських домовленостей, змусили Ахмеда III переглянути цей проект договору в новому варіанті від 16 березня 1712 р. Він був оформлений як султанська грамота «пате» і в ньому вже не згадувалося про передачу українському гетьману Лівобережжя.

Текст договору, який зберігся в латинському перекладі, мав назву «Privilegij Imperatoris Turcarum, quod dutam est Duci Zaporoviensium Philippo Orlik in possesionem ab hac parte Borysthenis Ucrainae»41. Його найголовнішим положенням було: «...Ми (турецький султан. — Т. Ч.) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєнного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо і ласкаво відступаємо у повне володіння вище йменованованому гетьманові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащадкам, гетьманам українським і запорозьким... під нашою непереможною протекцією»42. Таким чином, спираючись на положення Прутського договору з Росією, Туреччина віддавала Правобережні землі України («Ucrainum ab has parte Borysthents») y «повне володіння» гетьмана П. Орлика. З іншого боку, відмова від претензії на Лівобережжя дала змогу Ахмеду III укласти нове перемир’я з Петром I терміном на чверть століття, яке було підписано у Стамбулі 3 квітня 1712 р.

Новоукладений мир між Російською державою та Османською імперією викликав бурхливий протест українського гетьмана. Він знову звертається до турецького візира, намагаючись якнайгрунтовніше аргументувати свою позицію і при цьому посилаючись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: «Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з’єднав зброю Війська Запорозького зі зброєю війська Й[ого] В[еличності] шведського короля і разом з Й[ого] В[еличністю] пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім Лівобережну...»43. Окремо П. Орлик турбувався про долю Києва, який, згідно з турецько-російським договором, переходив до володінь Московської держави. «Ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не зможуть, бо яка користь з голови без тіла чи тіла без голови?»44 — наголошував гетьман у зверненні до найвищих урядовців Османської імперії.

Як ніхто інший, Орлик розумів, що віддання йому згідно з грамотою Ахмеда III Правобережжя не вирішить проблеми утвердження тут його влади. Про це переконливо засвідчували не лише наслідки походу 1711 р., але й тогочасна міжнародна ситуація. Адже на Правобережжя, окрім Москви, претендувала ще й Варшава, а тому, якщо б Орлик навіть і затвердився на цьому регіоні, ці дві потужні держави не дали б змоги володарювати йому тут довго. Разом з тим, не вирішувалася головна проблема для українських гетьманів, яка існувала вже півстоліття, від початку 60-х pp. XVII ст. — питання про об’єднання України під єдиною булавою.



Задля виправдання перед шведським королем П. Орлик зробив спробу подати українсько-турецьку угоду не як прийняття османського сюзеренітету, а як рівноправний союз, що був дуже вигідний для України45. Також він намагається переконати Карла XII в тому, що посольство на чолі з Д. Горленком не дотримувалося його настанов і не повинно було приймати привілей султана46. Після розмов зі шведським патроном Орлик вирішує звернутися до Порти із заявою, що не буде вступати на Правобережну Україну, поки султан не врегулює це складне питання з королем Речі Посполитої Августом II Сильним. Як стверджують історики Б. Крупницький та О. Субтельний, саме в цей час гетьман П. Орлик відмовився від надмірних зобов’язань перед турками й повертався до безпечнішої зверхності шведського монарха47.

Польський дослідник Ю. Фельдман описував ситуацію, в яку потрапив Орлик у період, як дуже важку, адже в похід на Правобережну Україну гетьмана змушував виступати кримський хан. Водночас Карл XII попереджав гетьмана, що в такому випадку він позбавить його своєї протекції. Згодом гетьман пояснював свої дії у 1712 р. тим, що Порта не захотіла скористатися із сприятливої нагоди перемоги над росіянами коло Пруту й змусити останніх покинути Україну, а отже, султан порушив свої зобов’язання перед гетьманатом. Натомість П. Орлик разом із старшиною «заприсяглися не покидати заступництва Й[ого] В[еличності] шведського короля, доки Україна не буде визволена» від російської присутності48.

Треба наголосити на тому, що при всій своїй «заангажованості» султаном, український гетьман не зрікався короля Швеції навіть у дуже складних і небезпечних для його життя ситуаціях, зокрема, під час підготовки турків і татар до штурму табору Карла XII у Варниці (т. зв. калабалик). Хан Девлет-Гірей направив до Орлика турецького урядовця і двох мурз, щоб ті поцікавилися в гетьмана, кого він буде підтримувати — короля чи султана з ханом? На таке питання гетьман заявив, що він ніколи не зречеться шведської протекції49. «...Девлет-Гірей не зміг ані переконати мене, ані [злякати] погрозами, що він відрубає мені голову біля дверей мого помешкання й забере мою родину в полон, якщо я... не прийму заступництва турків»50, — писав згодом Орлик у своєму щоденнику. На чолі декількох десятків козаків гетьман, як вірний васал свого господаря, бився разом із трьома сотнями гвардійців Карла XII проти 20 тисяч татар і 6 тисяч турків у варницькому таборі 11–12 лютого 1713 р. Після насильної депортації короля з території Османської імперії Орлик хоча й змушений був номінально визнавати зверхність султана, однак був на нього дуже ображений з багатьох причин. У листі до шведського радника Міллєрна він писав: «...було б мило Богові й відповідало б сподіванням... якби священна Королівська Величність уклали мир з московитом, з’єднавши з ним своє військо і вдарили проти ворога імені християнського (Порти. — Т. Ч.51. Оскільки гетьман втратив надію за допомогою шведського короля відвоювати в росіян Україну, він запропонував протекторові об’єднатися зі своїми одвічними ворогами. Орлик закликав Карла XII укласти договір з польським королем: «якщо Його Величність король шведський укладе з Августом II мир, щоб я, Військо та Україна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське рабство, оскільки я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Україною»52. Разом з тим, незважаючи на невигідні умови султанського привілею й турецько-російських домовленостей, П. Орлик почав виконувати їхні умови й, у зв’язку з тим, що в листопаді 1712 р. Османська імперія знову оголосила війну Росії, висилає на Правобережну Україну підрозділи під керівництвом наказного гетьмана Д. Горленка. Цього разу гетьманські війська мали відвойовувати її у Польщі. Проте 4 грудня під Уманню орликівці зазнали поразки від коронних військ на чолі з М. Любомирським. Однак згодом вони все ж таки оволоділи значною територією Правобережжя й перебували тут з лютого до листопада 1713 р. І хоча Карл XII уже знаходився далеко від кордонів України, Орлик у своїх листах до його канцелярії постійно повідомляв про те, як розвивається процес утвердження його влади, «на правому березі» Дніпра53. На жаль, ця акція гетьмана знову закінчилася невдачею. Причиною поразки була не лише військова неспроможність Орлика та його союзників (1 серпня 1713 р. на Правобережжі перебувало 10 тисяч козаків, 12 тисяч турок і 30 тисяч татар)54, а й позиція міжнародної дипломатії.

Поступово Орлик у своїй політиці відходить від орієнтації на військову підтримку Османів. Він продовжує триматися Карла XII, який ще перебував у Бендерах. Доки існувало переконання, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустошену Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював із турками й татарами, визнаючи їхню зверхність, але не пориваючи зі шведським королем. Але як тільки така можливість була втрачена, він звернувся за допомогою до польського короля Августа II. У вересні того ж року козацькі підрозділи знову вирушили на правобережні землі — Орлик дуже хотів добитися від уряду Речі Посполитої дипломатичного визнання. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя. 22 квітня 1714 р. Османська імперія підписала договір із Річчю Посполитою, згідно з яким Правобережна Україна відходила до володінь польського короля. Зважаючи на турецько-польські домовленості, український гетьман змушений був вивести свої війська з Правобережжя.



З огляду на міжнародну ситуацію та позбавлення підтримки турецького султана, а також несподіваний від’їзд Карла XII з Бендер до Стокгольма гетьман П. Орлик та генеральна старшина змушені були виїхати з Бендер до Швеції55. Період перебування та діяльності гетьманського уряду Орлика в Шведському королівстві протягом 1714–1720 рр. добре описаний у працях А. Єнсена, О. Субтельного та Б. Хагманом56. Слід зазначити, що в умовах Великої Північної війни, основні події якої після 1714 р. перемістилися з Південно-Східної Європи до Прибалтики, еміграційний уряд Українського гетьманату робив усе можливе для допомоги шведам у боротьбі з росіянами. З огляду на відсутність у своєму підпорядкуванні значних військових сил, П. Орлик розвинув бурхливу дипломатичну діяльність у напрямку відновлення південного фронту та залучення до нього Кримського ханства і Запорозької Січі. Це робилося заради відновлення інтересу Шведського королівства та його союзників до «української справи». Разом з тим, активний наступ військ Петра I на позиції шведів у Північній Європі, невтішні результати «полтавсько-бендерського періоду» війни та внутрішньополітична ситуація у Швеції не сприяли поверненню дипломатії Карла XII до проблем міжнародно-політичного статусу козацької України.

Незважаючи на раптову смерть свого протектора Карла XII під час облоги норвезької фортеці Фредерістен (шведський монарх був убитий 30 листопада 1718 р.), надії П. Орлика та його оточення щодо перемоги Швеції у Північній війні відновилися з укладенням 5 січня 1719 р. Віденського миру між австрійським імператором Карлом VI, курфюрстом Ганновера Георгом I та курфюрстом Саксонії й, одночасно, королем Речі Посполитої Августом II. Найважливішим у цьому союзі було те, що польський король, який перед тим був найсильнішим і найвірнішим союзником Петра I, переходив на бік прошведсько налаштованих країн.

З огляду на зміни у міжнародній ситуації та чутки про відновлення активних військових дій тепер уже Швеції, Австрії, Польші, Саксонії та Ганновера проти Росії, гетьман П. Орлик вислав своїх представників до запорозького отамана Малашевича та кримського хана Саадет-Гірея з пропозицією підтримати у разі потреби військові дії Стокгольма та його нових і старих союзників у їхній війні з Петром I. Відомо, що на початку 1719 р. козацька старшина, яка перебувала у Швеції разом з Орликом, активно готувалася до участі у нових битвах на «східному фронті» Великої Північної війни.

У цей час наступник Мазепи розпочав дипломатичне листування з Августом II Сильним та його урядовцями57. Зокрема у своїх посланнях до короля Речі Посполитої Орлик наголошував на тому, що разом із запорозькими козаками зможе допомогти Польщі у разі її виступу проти Росії. Окрім того, еміграційний український гетьман переконував польського короля у необхідності відновити військово-політичний союз з Османською імперією та Кримським ханством, а також пропонував налагодити стосунки з казанськими татарами й таким чином створити «мусульманський пояс» війни з Петром I. Така пропозиція була частиною більш ширшого (й значною мірою авантюрного) плану гетьманського уряду щодо великого наступу на Російську імперію, в якому були такі пункти:

1) турки мали наступати на Росію з району Кавказу;

2) під час цього походу до османської армії мали приєднатися поволзькі татари;

3) війська Орлика та Запорозької Січі повинні були з’єднатися з Буджацькою ордою і вступити до України з Півдня;

4) з Заходу на росіян мали наступати війська Австрійської імперії та Речі Посполитої;

5) шведи відновлювали б активні військові дії на Півночі58.

Для запевнення нового шведського короля Фредеріка у можливості втілення такого грандіозного плану, гетьман Орлик разом з оточенням у жовтні 1720 р. виїхав зі Швеції у напрямку до Польщі. З огляду на перемоги Петра I у ході Великої Північної війни та переорієнтацію учасників Віденського союзу на мир із Росією, уряди Варшави, Стамбула та Стокгольма відхилили амбіційні пропозиції П. Орлика. Але король Швеції все ж таки надав рекомендаційні листи гетьману для австрійського імператора, польського короля, турецького султана і кримського хана59.

Відомо, що під час поїздки зі Швеції до Польщі гетьман обговорював свій військовий план із першим міністром Ганноверського кур-фюрства бароном А. Фон Бернсдорфом та представником короля Речі Посполитої Флемімінгом. Зрозумівши, що довголітня Північна війна йде до завершення, а колишні вороги Петра I хочуть укласти з ним мир, П. Орлик звернувся з пропозицією до російського царя про визнання його влади та своє повернення (за умов надання йому колишніх маєтностей) до України. Не отримавши жодних гарантій від Петербурга, гетьман знову переїхав на територію Османської імперії, де до своєї смерті, у 1742 р., проживав під захистом турецького султана.

З підписанням у 1721 р. Ніштадтського мирного договору між Стокгольмом і Петербургом, який завершив довголітню війну між Росією і Швецією, наступник Івана Мазепи гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик та його сподвижники на певний час припинили активні дипломатичні дії на теренах Європи щодо відновлення свого колишнього владного статусу.

__________



1 ЦДІАУ Київ. — Ф. 2236, оп. 2, спр. 1–4; Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII, польского Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана, генеральского писаря Филиппа Орлика, киевского воеводы Иосифа Потоцкого на латинском и польском языках / Изд. О. Бодянского. — Москва, 1847 — С. 18. Переклад з латинської мови Мирослава Трофимука за виданням: Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 рік. — К., 1994. Див. також: Вовк О. До історії українсько-шведських стосунків XVII–XVIII ст. за документами фонду 2236 Центрального державного історичного архіву України // Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять. Матеріали міжнародної наукової конференції. — К., 2008. — С. 248–260.

2 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 18–19; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994. — С. 15.

3 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Огляд його політичної діяльності. — Варшава, 1938. — С. 57.

4 Бантыш-Каменский Д. Н. Источники Малороссийской истории. В 2-х т. — Ч. 2. — Москва, 1859. — С. 242. Переклад з книжної української мови зробив Валерій Шевчук у сучасному виданні: Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина. Вибрані твори. — К., 2006.

5 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 1.

6 Там само. — С. 17–18.

7 Пилип Орлик. Конституція, маніфести та літературна спадщина. Вибрані твори. — К., 2006. — С. 28–29.

8 Там само.

9 Konopczyński W. Polska a Turcja. 1683–1792. — Warszawa, 1936. — S. 63.

10 Артамонов В. Россия и Речь Посполитая после Полтавской битвы (1709–1714). — Москва, 1990. — С. 51.

11 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — С. 31.

12 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — Т. 3. — Львів, 1991. — С. 322.

13 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 44–45; Субтельний О. Мазепинці. — С. 194–185.

14 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 45.

15 Там само. — С. 46–47; Субтельний О. Мазепинці. — С. 189.

16 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — С. 36–53.

17 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 34–35.

18 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. XI. — Вып. I. — Москва, 1964. — С. 216.

19 Крикун М. Згін населення з Правобережної України. — С. 48–49; Артамонов В. А. Указ. соч. — С. 116.

20 Артамонов В. Указ. соч. — С. 52.

21 Война с Турцией 1711 года (Прутская операция): Материалы // Сборник военно-исторических материалов. — Вып. 12. — СПб., 1898. — С. 225–227.

22 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 38.

23 Субтельний О. Мазепинці. — С. 56.

24 Цит. за: Ульяновський В. Пилип Орлик // Володарі гетьманської булави: історичні портрети. — К., 1994. — С. 443.

25 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — С. 48.

26 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 81.

27 Матеріали з Пруського таємного державного архіву в Берліні // Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. Додатки. — С. 185–186.

28 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — С. 53.

29 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — С. 54.

30 Крикун М. Згін населення з Правобережної України. — С. 46.

31 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 59.

32 Ульяновський В. Пилип Орлик. — С. 446.

33 Ульяновський В. Пилип Орлик. — С. 446.

34 Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — Т. 3. — С. 326.

35 Артамонов В. Указ. соч. — С. 178–179.

36 Допрос Григора Герцика // Киевская старина. — 1883. — Т. III. — С. 601–610; Субтельний О. Мазепинці. — С. 84.

37 Єнсен А. Орлик у Швеції // ЗНТШ. — Т. 92. — Львів, 1908. — С. 140, 209.

38 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 30.

39 Пріцак О. Один чи два договори Пилипа Орлика з Туреччиною на початку другого десятиріччя вісімнадцятого століття // Український археографічний щорічник. — Вип. 1. — К., 1992. — С. 307–320.

40 Цит. за: Борщак І. Гетьман П. Орлик і Франція // Записки НТШ. — Т. 134–135. — Львів, 1924. — С. 133–134; Пріцак О. Один чи два договори Пилипа Орлика. — С. 308–309.

41 БМЧ Краків. — Од. зб. 498, арк. 101; Сборник статей и материлов по истории Юго-Западной России. — К., 1916. — Вып. 2. — С. 75–77; Пріцак. О. Один чи два договори Пилипа Орлика. — С. 907–908.

42 Цит. за: Пріцак О. Один чи два договори Пилипа Орлика. — С. 307.

43 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 57–60.

44 Переписка и другие бумаги шведского короля Карла XII. — С. 57.

45 Борщак I. Orlikiana // Хліборобська Україна. — Ч. 4. — Відень, 1922. — С. 366–367.

46 Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — С. 80.

47 Субтельний О. Мазепинці. — С. 96.

48 Feldman J. Polska a sprawa wschodnia 1709–1714 // Polska Akademia Umiejętności. — T. 40. — Kraków, 1920. — S. 86.

49 Єнсен А. Орлик у Швеції. — С. 160.

50 Цит. за: Субтельний О. Мазепинці. — С. 98.

51 Єнсен А. Орлик у Швеції. — С. 95.

52 Матеріали з Стокгольмського державного архіву // Крупницький Б. Вказ. праця. — С. 212.

53 Письма к государю императору Петру Великому от генерал-фельдмаршала графа Бориса Петровича Шереметьева. — Ч. 3. — Москва, 1778–1779. — С. 224, 228, 239, 252; Материалы для отечественной истории / Изд. М. Судиенко. — Т. 2. — К., 1885. — С. 52.

54 РДАДА Москва. — Ф. 79, оп. 1, спр. 5, арк. 44.

55 Див.: Чухліб Т. Пилип Орлик. — К., 2008.

56 Єнсен А. Орлик у Швеції. — С. 139–210; Субтельний О. Мазепинці. — С. 108–111; Haggman B. Den svenske befriaren av Ukraina — Ivan Mazepa, Filip Orliks och Kosta Hordijenkos hopp och forvantningar 1708–1718 // Karolińska forbundets arsbok. — 1997, november (Stockholm). — P. 7–20.

57 Соболь В. Доба Івана Мазепи в діаріуші Пилипа Орлика // Іван Мазепа та його доба: історія, культура, національна пам’ять. Матеріали міжнародної наукової конференції. — К., 2008. — С. 196–213.

58 Субтельний О. Мазепинці. — С. 109–110.

59 Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — Ч. 2. — С. 302.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка