Тарас Чухліб козаки І монархи


Лівобережна Україна під владою Російської імперії



Сторінка37/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   45

29. Лівобережна Україна під владою Російської імперії



Картина участі поліцентричного Українського гетьманату у Північній війні 1700–1721 рр. була б неповною без висвітлення місця та ролі у ній лівобережного гетьманського уряду Івана Скоропадського. Більшість із вітчизняних істориків стверджують, що його правління на Лівобережній Україні протягом осені 1708–1722 рр. хоча й було автономним, але значною мірою маріонетковим, адже дуже залежало від політики російського монарха Петра I.1 Адже вже саме обрання довголітнього Стародубського полковника на «альтернативне» гетьманство в Глухові, що відбулося 6 листопада 1708 р. проходило під пильним оком російських урядовців та за умов оточення козацької ради царськими військами2.

Перебуваючи під враженням від жорстоких допитів та страт мазепинських прихильників, які відбувалися в Лебедині72, а також під безпосереднім тиском з боку Петра I та його урядовців 8 грудня 1708 р. І. Скоропадський видав розлогий універсал до всіх станів тогочасного українського суспільства. Документ, що мав виразно контрпропа-гандистський зміст, був відповіддю на розповсюджені в містах і селах Українського гетьманату універсали Мазепи й оголошував про «зрадницькі» наміри колишнього правителя. Натомість Скоропадський висловлював свою безмежну вірність московському царю та закликав «малоросійський народ» і надалі бути прихильними до «єдиновірного монарха, Його Царської Величності»3.

Протягом листопада-грудня 1708 р. в Глухові та Лебедині, а також навколо них концентрувалися підрозділи українського козацтва, які визнавали владу І. Скоропадського та царя Петра I. Відомо, що 23 грудня промосковський гетьман отримав наказ від фельдмаршала Б. Шереметьєва організувати пошту від Полтави до Сум, що було спричинене запланованим розміщенням у Сумах головної штаб-квартири російської армії4. Незважаючи на великі матеріальні труднощі, Скоропадському все ж таки вдалося налагодити дієву поштову службу.5

На початку січня 1709 р. «альтернативний» гетьман скаржився до Г. Головкіна, що царські війська чинили свавільства у Ромнах та пограбували його жителів6. Російський урядовець відповідав, що винних буде покарано та наказував Скоропадському у разі вступу до України військ короля С. Лещинського підготувати козаків Київського, Білоцерківського «і других тамобочних полків» для відбиття нападу в складі корпусу на чолі з фельдмаршалом-лейтенантом Гольцем7. 7 січня гетьман Скоропадський написав листа до О. Меншикова, в якому просив його дати ропорядження звільнити захоплених росіянами українських козаків, яких тримали у Трубчеську8.

9 січня 1709 р. Головкін наказував гетьману пересуватися разом зі своїм військом поближче до Ромен9. Аналогічний наказ Скоропадський отримав і від фельдмаршала Б. Шереметьєва10. А 13 січня Головкін пропонував Скоропадському призначити наказного гетьмана для управління козацькими полками на Правобережній Україні11. 22 січня Головкін надіслав до гетьмана 150 друкованих грамот Петра I для розсилки їх по усім полкам Лівобережної України12. Окрім того, Головкін пропонував ознайомити усіх українських жителів з перехопленим листом І. Мазепи до короля С. Лещинського, який, на його думку, засвідчував «запродання» України «в неволю» Речі Посполитій.

Відомо, що наприкінці грудня 1708 р. І. Скоропадський надіслав до Кримського ханства свого посланця І. Черняка з проханням до хана не підтримувати Карла XII Густава та І. Мазепу13. Невдовзі гетьман отримав наказ передислокуватися до Ніжина, що він і зробив у січні 1709 р. Це було зроблено, як засвідчував Головкін, для того, щоб «малороссийский народ, что при вас войска, был в доброй надежде; тако же и неприятель имел пострах»14. 1 січня Скоропадський надіслав листа до Меншикова з проханням сприяння козакам Стародубського полку, що на той час перебували у містах Бихові та Чаусові15. 26 січня 1709 р. Г. Головкін писав до І. Скоропадського, що «естли неприятель еще здесь в Украйне замешкает и завеснует, то чаем, что не без трудности ему будет в провианте и в фураже и принужден будет для того иттить и в половодье за Днепр; ...и то извольте ваша вельможность по располении Днепра приказать изводить к Киеву»16. 21 лютого Б. Шереметьєв наказував промосковському гетьману надіслати своїх розвідників на Січ для вивідування політичних настроїв запорожців17.

У період з лютого до квітня 1709 р. козаки Скоропадського брали участь у локальних сутичках зі шведами поблизу Лохвиці і Голтви18. Окрім того, у березні гетьман отримав від Б. Шереметьєва наказ перекрити заслонами лінію Манжаліївка — Поток — Кременчук — Омель-ники, щоб не дати можливості запорожцям учинити раптовий напад на російську армію19. Одночасно І. Скоропадський наказував корсунському полковникові А. Кандибі пильно слідкувати за тим як поводить себе правобережний полковник Самусь, а також вислати розвідників до Січі із завданням дістати інформацію про наміри запорожців20.

Невдовзі лівобережному гетьману царське командування поставило завдання перекривати Карлу XII Густаву сполучення з Річчю Посполитою й розташуватися у районі поміж річками Псел та Сула. 24 травня І. Скоропадський отримав наказ рухатися з підлеглими йому полками до містечка Сорочинці для кращого зв’язку з основними військами Петра I21. Окрім того, козакам наказувалося знищувати всі запаси провіанту і фуражу на шляху пересування шведів, а також виставити вздовж річки Псел «роз’їзди та караули». Наприкінці травня Скоропадський отримав наказ від Головкіна оголосити усій старшині та жителям Лівобережної України указ Петра I про «зраду» запорожців та зруйнування російськими військами Запорозької Січі22. Окрім того, російський урядовець зазаначав, що «ради лутчаго о том известии всему малороссийскому народу велено тех универсалов несколько сот напечатать, и пришлю оніе для розсылки во весь малороссийский народ к вашей вельможности вскоре»23.

8 червня 1709 р. головні сили Скоропадського знаходилися поблизу містечка Богачки, а незадовго до Полтавської битви вони перемістилися у район Будищ та Решетилівки й підійшли до села Жуки24. Відомо, що перед початком вирішальної битви із шведами під Полтавою Петро I, не маючи довіри до гетьмана І. Скоропадського, писав до своїх воєначальників: «...а что атакованіе неприятеля от нас будет, не объявляй (І. Скоропадському. — Т. Ч.), дабы не пронеслось, но секретно сіе дело держи»25. Більшість із майже 8 тисяч козаків І. Скоропадського, які під загрозою проведення репресій щодо них і їхніх сімей (зокрема, жінки і діти багатьох українських старшин знаходилися в ролі заручників у Глухові та Лебедині) перейшли на сторону Петра I також не брали безпосередньої участі в Полтавській битві. Хоча, можливо, що певна їх кількість була поставлена на один із флангів поряд із драгунами, коли в ході Полтавської битви російські полиці вивели перед ре-траншементом26. Відомо також, що напередодні «генеральної баталії» московський цар у листі від 23 червня наказував своєму реґіментареві «...Дабы... весьма того накрепко смотрели, чобы оных шведов за Днепр не перепустить»27.

Цікавим фактом залишається те, що з табору І. Скоропадського в розташування шведського штабу напередодні вирішальної битви надійшла записка28 з пропозицією підтримати короля Карла XII Густава і гетьмана Мазепу29. Очевидно, що передбачаючи такий розвиток подій і не довіряючи «зрадливим черкасам» Петро I залишив полки Скоропадського в ар’єргарді своєї армії та наказав 6 драгунським полкам на чолі з. А. Волконським здійснювати за ними спеціальний нагляд30.

Отже, під час Полтавської битви лівобережні козаки Скоропадського знаходилися поза межами головного театру бойових дій. Разом з тим, вони брали участь у переслідування розгромлених військ Карла XII Густава, коли ті відступали до Дніпра в район Переволочної, а, отже, брали участь у сумнозвісній Полтавській битві. Адже згідно з теорією і практикою військової справи битва складається не лише з «генеральної баталії», але й з підготовчого та заключного етапів. До речі, завершальний етап вважається не менш важливим за два перші. Відомо, що 10 липня 1709 р. цар Петро I запросив гетьмана І. Скоропадського разом із старшиною у свій похідний намет і нагородив їх золотими медалями та пожалував 100 тисяч рублів на «разделение войска»31. Перед тим, 3 липня, граф Г. Головкін звертався з розпорядженням до Скоропадського направити листа до чигиринського полковника Галагана та брацлавського полковника Іваненка з наказом «переловити» шведського короля Карла XII Густава та гетьмана Мазепу32. Пізніше Головкін повідомляв Скоропадського про розгром залишків шведської армії на чолі з генералом Левенгауптом поблизу Переволочної, з чого можна зробити висновок, що Скоропадський там не був присутній. Це підтверджував і лист О. Меншикова до лівобережного регіментара33. Невдовзі Г. Головкін просив І. Скоропадського переправити його листи до кримського хана та очаківського бейлербея, в яких, очевидно, російський урядовець просив їх не сприяти шведському королю та видати Мазепу царю Петру I34. Лівобережний гетьман виконав розпорядження московського «канцлера», але натомість надіслав до нього генерального писаря Савича, який передав Головкіну «пункти» від Війська Запорозького до Петра I, а також прохання надати «жалувану грамоту на уряд гетьманський і маєтності, що належать до булави» І. Скоропадського35.

Як відзначали дослідники, перемога, здобута російською армією під Полтавою, дала можливість Петру I відкинути декларовану турботу про збереження українських «прав і вольностей» та юридично закріпити присутність при гетьманському дворі царських резидентів36. Згідно з царською інструкцією від 18 липня 1709 р. вони мали: по-перше, контролювати зовнішньополітичні кроки гетьмана І. Скоропадського і не дозволяти йому призначати старшин на українські уряди без згоди з царем; по-друге, слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах України; по-третє, нейтралізувати агітацію прибічників І. Мазепи37. Царський резидент при гетьманському уряді А. Ізмайлов також отримав таємну інструкцію від свого монарха, де йому ставилося в обов’язок «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине и в полковнике никакой шатости к измене и возмущению народа... не было, и разведывать того накрепко всякими способы...»38. Одним із найголовніших завдань, яке поставив перед І. Скоропадським московський цар Петро I, було «верстать» українських козаків у російські драгуни39.

Сучасники лівобережного гетьмана І. Скоропадського неодноразово зазначали його маріонетковість, тобто повну залежність від Москви. Так, наприклад, у 1710 р. один із гетьманських слуг говорив чигиринському сотнику про те, що його патрон не має ніякої реальної влади з огляду на те, що російський резидент не тільки перевіряв усю його кореспонденцію, але й вирішував за гетьмана всі питання державної ваги40. Про те, що позбавлення Скоропадського владних повноважень робилося цілеспрямовано й заплановано з боку Москви засвідчують, наприклад, слова київського «генерал-губернатора», князя Д. Толщина: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом; не надобно исполнять всякие просьбы гетмана, особенно когда будет просить наградить кого-нибудь деревнями, мельницами или чем-нибудь другим... когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами... (виділ. — авт.)»41.

З цього часу у військовій справі гетьман І. Скоропадський став виконувати накази не лише царя Петра I, але і київського. У 1710 р. цар Петро I наказав гетьману І. Скоропадському прислати 6 тисяч козаків «ради строения фортеции» на печерських пагорбах у Києві. У січні наступного року за розпорядженням канцлера Головкіна лівобережний регіментар додатково надав у розпорядження київського військового губернатора Д. Голіцина 2 тисячі козаків для рубки і привезення на фортечні потреби лісу. Певна кількість городових козаків у той же час допомагала укріплювати фортечні мури в Глухові.



У зв’язку зі вступом у Північну війну на стороні Шведського королівства Османської імперії, на початку 1711 р. І. Скоропадський підготував декілька полків (близько 2000 козаків) для відправки до Приазов’я для охорони кордонів Російської імперії від нападу турків, а сам з основними силами та російськими військами генерала Бутурліна виступив у пониззя Дніпра в напрямку Криму, щоб протидіяти татарським військам. Окрім того, чотиритисячний загін на чолі з миргородським полковником Д. Апостолом влився до російської армії на чолі з Петром I, яка готувалася для походу вглиб Молдавського князівства42. У той же час І. Скоропадський за наказом царського уряду намагався протидіяти спробам наступника Мазепи гетьмана П. Орлика оволодіти Правобережною Україною. У квітні 1711 р. в листі до Д. Голіцина Скоропадський пропонував перевести на лівий берег Дніпра жителів Корсуня, Чигирина, Кальниболота і Лисянки43.

З огляду на підписання Прутського трактату та у зв’язку з підтримкою правобережного українського населення П. Орлика, у вересні 1711 р. Петро I видав указ, який зобов’язував козацьких полковників «Задніпровської України» зі своїми полками перейти в «Малу Росію». З огляду на це, наприкінці грудня 1711 р. — на початку січня 1712 р. І. Скоропадський видав декілька універсалів про переведення на Лівобережжя жителів Правобережної України44. Незважаючи на такі дії лівобережного гетьмана, московський цар так само як і під час Полтавської битви не довіряв І. Скоропадському, підозрюючи, що той може об’єднатися з П. Орликом. Саме тому до місць дислокації основних сил лівобережного козацького війська у Гадячі, Сорочинцях, Золотоноші та Чигирині були введені російські підрозділи45.

Протягом 1712–1713 рр. основні сили лівобережної частини Українського гетьманату були підтягнуті до Києва. Тут вони перед загрозою ймовірного походу Османської імперії на місто укріплювали захисні споруди й Печерську фортецю, а також готувалися для відсічі нападу військ гетьмана П. Орлика та хана Девлет-Гірея на Правобережну Україну. У цей час лівобережний рігементар І. Скоропадський виконував розпорядження фельдмаршала Б. Шереметьєва, який з приводу підготовки походу проти татар у 1713 р. писав до гетьмана: «дабы в оном походе были вся старшина и реестровые козаки сами, а наемщиков отнюдь никто за себя не посылали...»46. Слід зазначити, що російський воєначальник мав право безпосередньо давати накази українським старшинам. Зокрема, восени того ж року лубенському полковнику В. Савичу наказувалося міцно охороняти переправи вздовж Дніпра, а переяславський полковник С. Томара мав «разъезды, пасы и форпосты по реке Днепру, и в прочих местах, где есть опасность от неприятеля, содержать обще в крепком осмотрении»47. Одночасно протягом 1713–1714 рр. близько 12 тисяч козаків були задіяні на будівничих роботах по укріпленню фортець у Глухові, Ніжині, Чернігові, Переяславі та Полтаві. Як зазначали історики, перемога Московської держави у Полтавській битві спричинила «радикальну зміну поглядів воєнних діячів Петра I на воєнне значення та здібність воєнних кадрів — спеціально в справі вживання козаків до незвиклих фортифікаційних робіт»48.

Незважаючи на те, що після російсько-турецького миру 1714 р. напруга на південних кордонах Московської держави та Лівобережної України зменшувалася, українське козацьке військо продовжувало брати участь у багатьох воєнних подіях. Так у 1715 р. гетьман І. Скоропадський отримав наказ від Петра I зосередити свої підрозділи поблизу Києва. Наступного року вони передислокувалися до Гадяча, який оберігали від нападу кримської орди. В очікуванні нових набігів татар у 1716 р. лівобережному гетьману наказувалося розташувати козацькі полки «в пристойных местах» і узгоджувати свої дії з губернатором Д. Голіциним49. У лютому 1718 р. за царським наказом Скоропадський вислав 6 тисяч козаків на Дон у підпорядкування бригадира Кропотова, що готувався у похід проти татар.

У 1716 р. козацький загін на чолі з генеральним хорунжим І. Сулимою було відправлено у донські степи будувати укріплення проти вторгнень ногайців Кубанської орди. Протягом 1718–1721 рр. українські козаки Скоропадського вели будівничі роботи щодо прориття водного каналу між Доном та Волгою, зведення фортець в Астрахані та Царицині. У листопаді 1718 р. вийшов царський наказ щодо направлення на будівництво Ладозького каналу поблизу Петербурга (з’єднував річки Волхов та Неву) козаків із Київської губернії — по одному чоловіку від семи дворів50. Через два роки, 17 грудня 1720 р., Петро I уже наказував гетьману І. Скоропадському направити на будівництво Ладозького каналу 10 тисяч українських козаків51. У 1721 р., в останній рік Великої Північної війни, з метою оволодіння південним узбережжям Каспійського моря українські козаки під проводом наказного гетьмана Д. Апостола були відправлені до берегів річки Сулак, у т. зв. Терський похід.

На початок 1720-х років у Київському, Чернігівському, Переяславському, Ніжинському, Прилуцькому, Стародубському, Лубенському, Миргородському, Гадяцькому та Полтавському полках нараховувалося 55 тисяч 241 козаків (зокрема 16 тисяч 540 піших та 38 тисяч 701 кінних)52, хоча кількісний склад задіяного у подіях Північної війни 1700–1721 рр. козацького війська був набагато меншим і не перевищував 25 тисяч вояків. Найактивніше у воєнних діях брали участь 5 охотницьких (найманих) полків, у кожному з яких нараховувалося від 600 до 1000 козаків.

Слід також зазначити, що, якщо протягом 1708–1714 рр. російський монарх Петро I ще використовував (хоча й дуже обережно, доручаючи контроль над ними російським підрозділам) козацьке військо гетьмана Івана Скоропадського під час бойових дій, то в міру зменшення військової небезпеки цар став дивитися на козацтво Лівобережної України лише як на допоміжне військо та робочу силу й головним чином почав використовувати їх на фортифікаційних і канальних роботах.



Підсумовуючи, відзначимо, що цар Петра I з огляду на успішний для нього розвиток Північної війни зрадив своїм монаршим зобов’язанням, які він привселюдно давав усьому «малоросійському народові» та його новообраному правителю гетьманові І. Скоропадському у своїх грамотах від 1 та 6 листопада 1708 р. «А Мы, Великий Государь, Наше Царское Величество, обещаем вам, верным нашим подданным, тому вольными гласы новообранному Гетману, тако ж и Генеральной старшине, Полковникам, Ясаулам, Сотникам, и всей полковой старшине и всему войску Запорожскому, Нашим, Царского Величества, словом все вольности, права и привилегии, которые вы от времени принятия блаженные и достохвальные памяти отца нашего, Великого Государя, Царя и Великого Князя, Алексея Михайловича всея Великие, и Малые, и Белые России Самодержца, под свою великодержавную руку, Гетмана Богдана Хмельницкого, с Войском Запорожским и со всем Малороссийским народом, и потом при Нашем, Царского Величества, государствовании, Гетманы и все войско имели, свято, ненарушимо и цело содержать... (виділ. — авт.)»53.

Недотримання монарших зобов’язань стосовно «прав і привілеїв» українського гетьмана та станів Лівобережної України, як уже зазначалося, проявилося відразу ж після Полтавської битви, коли до Скоропадського було приставлено царського стольника А. Ізмайлова (пізніше його замінив на цій посаді стольник Ф. Протасьєв). Останній, згідно з наданими йому від царя «явними статтями» і «секретними пунктами» мав не тільки доповідати Петру I про все, що робили гетьман та генеральна старшина (тобто виконувати контрольні щодо української адміністрації функції), але й разом із І. Скоропадським «управлять с общего с ним совету»54. Згідно з висновками історика Віктора Горобця, Ф. Протасьєв протягом 12 років резидування при гетьмані цілком свідомо переймав на себе гетьманські функції55. Тобто згідно з царськими розпорядженнями, починаючи з кінця червня 1709 р., в Лівобережній Україні, всупереч позиції місцевої адміністрації, фактично встановлювалося двовладдя.

За наказом Петра I від 22 січня 1715 р. про новий порядок заміщення старшинських «урядів», козацькі полковники в Лівобережній Україні стали призначатися із двох-трьох наданих І. Скоропадським кандидатур лише за царським наказом із Санкт-Петербурга56.

Отже, Петро I, як суверен Лівобережної України, по-перше, остаточно ліквідував принцип гетьманської юрисдикції у керівництві полками як адміністративно-територіальними та військовими одиницями Гетьманату, а, по-друге, в українців відбиралася ще одна дуже важлива «вольність», яку перед тим обіцяв захищати своїм «монаршим словом» російський цар — урядування українських полковників. Адже розпочалася практика прямого призначення на полковницькі посади російських урядовців, тобто представників не «Малоросії», а «Великоросїї». Такими діями російський монарх Петро I зраджував не тільки гетьмана, але й усіх вищих урядовців, які репрезентували політичні інтереси тогочасного українського суспільства — «запорозьких полковників, осавулів, сотників, отаманів і всю полкову старшину і все Військо Запорозьке».

Від часу поразки шведсько-українських сил у Полтавській битві 27 червня 1709 р. Український гетьманат став розглядатися російським урядом уже не як васальнозалежна союзницька держава, а як одна з провінцій (хоча і із залишками багатьох автономних ознак), що дісталася Москві на правах переможця у Північній війні 1700–1721 рр. І хоча маріонетковий уряд гетьмана Івана Скоропадського все ж таки намагався відстоювати «старовинні вольності» козацької України, однак із часом вона почала поступово перетворюватися на обтяжливий «бюрократичний додаток» до державно-політичної системи новопосталої на теренах євразійського континенту Російської імперії.

__________



1 Див., наприклад: Лазаревский А. Люди старой Малороссии. І. Семья Скоропадских (1674–1758 гг.) // Исторический вестник. — №8. — 1880; Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки. — К., 1930; Мельник Л. Гетьманщина першої чверті XVIII століття. — К., 1997; Гуржій О. Іван Скоропадський. — К., 1998; Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004; Верстюк В., Горобець В., Толочко О. Україна і Росія в історичній ретроспективі. — К., 2004 та ін.

2 Гуржій О. Іван Скоропадський. — К., 2004. — С. 56–59.

3 Універсал І. Скоропадського до українських станів від 8 грудня 1708 р. з Лебедина // Маркевич Н. История Малороссии. — Т. IV. — Москва, 1842. — С. 246–260.

4 Материалы до отечественной истории. — Т. 2. — К., 1855. — С. 317–318; Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 436.

5 Гуржій О. Іван Скоропадський. — К., 2004. — С. 205–206; Корнієнко О. Нариси військової історії України. Сумський слобідський козацький полк. — К., 2008. — С. 275.

6 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба / Под. ред. Бычкова. — Т. 1. — Санкт-Петербург, 1871. — С. 631.

7 Лист Г. Голіцина до гетьмана І. Скоропадського від 05.01.1709 р. з Сум // Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 631–632.

8 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 565.

9 Лист Г. Голіцина до гетьмана І. Скоропадського від 09.01.1709 р. з Сум // Там само. — С. 634–635.

10 Лист Б. Шереметьєва до гетьмана І. Скоропадського від 09.01.1709 р. з Сум // Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 440.

11 Лист Г. Голіцина до І. Скоропадського від 13.01.1709 р. з Сум // Там само. — С. 636.

12 Лист Г. Головкіна до гетьмана І. Скоропадського від 22.01.1709 р. з Сум // Там само. — С. 640–641.

13 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 642.

14 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 634–635.

15 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 567.

16 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 636.

17 Лист Б. Шереметьєва до І. Скоропадського від 21.02.1709 р. з Лохвиці // Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 450.

18 Труды Императорского российского военно-исторического общества. — Т. III. — СПб., 1909. — С. 107–108, 123.

19 Лист Б. Шереметьєва до І. Скоропадського за березень 1709 р. з Лубен // Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. — С. 452.

20 Лист І. Скоропадського до корсунського полковника А. Кандиби від 02.03.1709 р. // Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 6. — Чернигов, 1874. — С. 299–300.

21 Там само. — С. 661–662.

22 Лист Г. Головкіна до гетьмана І. Скоропадського від 26.04.1709 р. з обозу з-під Полтави // Там само. — С. 663–664.

23 Там само.

24 Дядиченко В. Украинское казацкое войско в конце XVII–XVIII вв. // Полтава. К 250-летию Полтавского сражения. Сборник статей. — Москва, 1959. — С. 266–267.

25 Голиков И. Деяния Петра Великого. — Т. 15. Дополнение. — Москва, 1843. — С. 12; Верстюк В., Горобець В., Толочко О. Україна і Росія в історичній ретроспективі. — К., 2004. — С. 184.

26 РДАДА Москва. — Кабинет Петра Великого, отд. 1, кн. II, л. 56.

27 Письма и бумаги Петра Великого. — Т. IX. — Вип. 1. — Москва; Ленинград, 1950. — С. 221–222.

28 Артамонов В. Указ. соч. — С. 97–98.

29 Цікаво, що ще у середині березня 1709 р. шведи за допомогою козаків-мазепинців проводили таємні переговори з полтавським полковником І. Левенцем. Згідно із спогадами шведського офіцера Акселя Гілленкрока «цей полковник хотів надати нам можливість напасти зненацька на Полтаву. Але переговори не мали успіху. Ворог взнав про це, арештував і випроводив з міста козацького полковника» (Гилленкрок А. Сказание о выступлении его величества короля Карла XII из Саксонии и о том, что во время похода к Полтаве, при осаде ее и после случилось // Военный журнал. — №6. — 1844. — С. 1–105; Військові кампанії доби гетьмана Мазепи в документах. — С. 675).

30 Оригінальну версію щодо цього висловив свого часу московський історик Л. Бескровний, який зазначав: «Дорогу на Правобережную Украину... прикрывали казаки гетмана Скоропадского и шесть полков драгун Волконского, направленных в день сражения для связи (?! — Т. Ч.) казачьих войск с главными силами» (Бескровный Л. Стратегия и тактика русской армии в полтавский период Северной войны // Полтава. К 250-летию полтавского сражения. Сб. ст. — М., 1959. — С. 52).

31 Щоденник військових дій російської армії під Полтавою (10 липня 1709 р.) // Труды Императорского российского военно-исторического общества. — СПб., 1909. — Т. III. — С. 314; Гуржій І. Гетьман Іван Скоропадський. — К., 1998. — С. 93.

32 Лист Г. Толщина до гетьмана І. Скоропадського від 03.07.1709 р. з Полтави // Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 664–665.

33 Лист О. Меншикова до гетьмана І. Скоропадського від 03.07.1709 р. з Нових Санжар // Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 578.

34 Лист Г. Голіцина до гетьмана І. Скоропадського від 04.07.1709 р. з обозу з-під Полтави // Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 667–668.

35 Лист Г. Голіцина до гетьмана І. Скоропадського від 31.07.1709 р. з Киева // Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. 1. — С. 669.

36 Горобець В. Політико-правове і соціокультурне означення України-Малоросії в системі російської лояльності // Верстюк В., Горобець В., Толочко О. Україна і Росія в історичній ретроспективі. — С. 184.

37 Бантиш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. — Ч. 2. — С. 228–230.

38 Там само. — С. 230.

39 Тарле Е. Северная война и шведское нашествие на Россию. — Москва, 1958. — С. 343.

40 РДАДА Москва. — Ф. 124, оп. 1, спр. 18, арк. 2; Бовгиря А. Слідство над Павлом Полуботком 1723 року // Україна в Центрально-Східній Європі. — Вип. 8. — К., 2008. — С. 106.

41 Цит. за: Соловьев С. История России с древнейших времен. — Т. XVI. — С. 32.

42 Материалы для отечественной истории. — Т. 2. — С. 31–32.

43 Крикун М. Згін населенння з Правобережної України в Лівобережну 1711–1712 років // Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII — на початку XVIII століття. — К., 2006. — С. 401.

44 Там само. — С. 414.

45 Цит. за: Артамонов В. А. Указ. соч. — С. 167.

46 Материалы для отечественной истории. — Т. 2. — С. 377.

47 Материалы для отечественной истории. — Т. 2. — С. 380–381.

48 Грушевський О. Воєнні роботи // ЗНТШ. — Т. 80. — Львів, 1907. — С. 29–30.

49 Мельник Л. Гетьманщина першої чверті XVIII століття. — К., 1997. — С. 148.

50 Полное собрание законов Российской империи. — Т. V. — Санкт-Петербург, 1830. — № 3235. — С. 592.

51 Материалы Военно-ученого архива Главного штаба. — Т. I. — С. 550.

52 Бантиш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. — Москва, 1842. — Т. III. — С. 589–590.

53 Маніфест Петра I до всієї старшини і Війська Запорозького від 01.11.1708 р. з обозу при Десні // Чтения в Обществе истории и древностей российских. — Кн. І. — Ч. II. — Москва, 1859. — С. 175–176.

54 Маніфест Петра I... — С. 228–231.

55 Горобець В. «Волимо царя східного...»: Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. — К., 2007. — С. 283.

56 Грамота Петра I до гетьмана І. Скоропадського від 22.01.1715 р. з Санкт-Петербурга // ЧОИДР. — Кн. І. — Ч. II. — С. 275–276.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка