Тарас Чухліб козаки І монархи


Козаки українських воєводств Речі Посполитої: війна за відновлення Гетьманату



Сторінка38/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   45

30. Козаки українських воєводств Речі Посполитої: війна за відновлення Гетьманату



Через примусове переселення під час Північної війни 200 тисяч козаків та членів їхніх родин — українці Київського, Брацлавського та частково Подільського воєводств, яких на початку XVIII ст. нараховувалось близько 2-х мільйонів 500 тисяч осіб, втратили свою колишню еліту — козацьку старшину73. Другу за чисельністю етнічну групу у цих воєводствах на той час становили поляки, яких налічувалося близько 270 тисяч осіб. Вони разом із євреями (приблизно 220–250 тис. чол.) після довгих років війн та існування на Правобережній Україні протягом 1648–1712 рр. інститутів державної влади Гетьманату почали визначати політичне та економічне життя найсхідніших воєводств Корони Польської. Згідно з підрахунками історика демографії А. Перковського, на той час місцева шляхта становила на Правобережній Україні 7,7% від усього населення, духівництво — 1,5; купці — 0,14; міщани-християни — 1,7; міщани-євреї — 3,5, а селяни — 78,7.1

Після скасування владних інститутів Українського гетьманату на Правобережжі представники польського шляхетського стану, за невеликим винятком, посіли усі вищі державні та земські уряди в Київському та Брацлавському воєводствах. Саме цей факт, поряд зі штучним порушенням традиційної соціальної стратифікації цих земель, почав живити так званий гайдамацький рух, який розгорнувся тут на початку XVIII ст. і тривав близько 90 (!) років. Його учасники, незважаючи на сеймові постанови центральної влади та ухвали місцевих сеймиків продовжували вперто називати себе козаками. Про це, наприклад, свідчив відомий «Маніфест козаків воєводств Київського і Брацлавського», який згідно з усталеним порядком був унесений до вінницької гродської книги від 11 березня 1769 р. й підписаний не «гайдамаками»74, а козаками з Київщини, Вінниччини та Черкащини2. Даний «Маніфест» власноручно підписали: немирівський козак Олексій Попейко, ваховський осавул Хведько Пузайський, Семен Немирівський з Тульчина, уманський козак з Поланки Роман Романенко, уманський козак з Рижанки Савка Лісовенко, козак із Дашова Яків Семененко та ін. Згідно з проведеною коронними урядниками у 1765 р. люстрацією у Київському повіті однойменного воєводства проживало 1262 козаків, у Білій Церкві — 354, Чигирині — 296, Черкасах — 132, Каневі — 110, Корсуні — 88 козаків3. А в 1789 р. у Чигирині проживало вже тільки 38 козаків, а в Богуславі неподалік Білої Церкви — 93 козаки. Козацькі заворушення активно підтримували й представники найнижчого «посполитого» стану — селяни.

Сільська людність східних воєводств Речі Посполитої була залежною від пана-«дідича», хоча й мала мінімальне право на самоуправління, але воно було під постійною загрозою скасування з боку землеволодільця4. Під час існування тут державної системи Українського гетьманату розвиток займанщини, громадського та сябринного землеволодіння спричинив до творення нових форм самоуправління. Колективні форми землеволодіння заклали основи організації сільських громад, на які великий вплив мали козацькі традиції управління Україною-Руссю. Звільнившись від «лядської кормиги» у 1650-х рр. та відчувши себе незалежними від шляхетської влади, українське селянство потрапило у сферу впливу нових суспільних еліт — козацтва і духівництва5. Місцеве самоврядування сільських громад традиційно, як і в попередні століття, продовжували очолювати сільські старости-отамани (залежно від регіону їх ще називали «війтами», «старцями», «тивунами», «солтисами»)6. Як зазначив Андрій Гурбик, протягом другої половини XVII – XVIII століть, еволюція української сільської громади відбувалася по шляху її перетворення у додаток до помісної системи, що був зобов’язаний забезпечити землевласника-пана максимально можливою рентою7.

Правове становище селянського стану на Правобережжі визначалося державним законодавством Речі Посполитої, за яким воно не мало жодних політичних прав і було позбавленим представництва не тільки на вальних сеймах, але й у місцевих сеймиках. Копні суди, що раніше зосереджувалися на вирішенні різних спірних питань, які виникали серед селянського стану, у XVIII ст., перетворилися на допоміжну інстанцію у системі шляхетських судів. Найголовнішим джерелом права, за яким визначалися взаємовідносини між панами і селянами, залишався Литовський Статут, що підтверджував положення феодального права, про заборону селянам продавати і купувати землю8.

Після довгих років існування Українського гетьманату польська шляхта разом з єврейськими «панами» знову стала активно заселяти східні воєводства Корони Польської. Осередками єврейської колонізації були передусім міста та великі села. Тут, користуючись королівськими привілеями та завдячуючи підтримці польських і українських магнатів, вони утворювали свої самоврядні інститути, що здійснювали певні функції щодо налагодження владного, соціального, правового та господарського життя єврейської громади9. Об’єднуючись на воєводському та повітовому рівнях в кагали й прикагалки, вони висилали своїх представників на т. зв. єврейські сеймики, які, в свою чергу, вливалися в сейм усіх євреїв Речі Посполитої — так званий Сейм чотирьох країн, який існував з 1580-х рр. до 1764 р.10 У 1753 р. було встановлено квоти представництва, за якими інтереси Київського і Волинського воєводства у єврейському Сеймі мали представляти по 8 осіб11.

Місцевим кагалом керували урядники двох рівнів — виборні, що зазвичай були безоплатними, та виконавчі уряди на платній основі12. Керівництво здійснював старший (гебр. — parnasim, roczim), який обирався усіма членами кагалу. Верхівка єврейства Правобережної України прибирала до своїх рук торгівлю, промисли, різні оренди, що зумовлювало соціальний антагонізм із місцевим населенням13. На селі євреї ставали, головно, корчмарями75, зосереджували в своїх руках винно-горілчаний промисел, нерідко були управителями земельних латифундій українських та польських магнатів. Саме у межах магнатських латифундій вони отримували надприбутки з пропінацій, які встановлювалися у примусовому порядку14.

«Євреї на Україні відрізнялися від усіх євреїв інших провінцій своєю догідливістю шляхті. І на Україні вся торгівля знаходилася виключно в руках євреїв, тому що вони могли займатися промислом у невпорядкованій частині держави, на яку здійснювалися набіги з Криму, Запорожжя і гайдамаччини»15, — писав шляхтич В. Міхайловський, який був королівським шамбеляном при дворі Станіслава Августа Понятовського з 1764 до 1790 рр. Інший шляхтич Я. Охотський, який усередині XVIII ст. перебував на Правобережній Україні, згадував у своїх мемуарах, що там «дійшло до того, що селяни за все повинні були платити єврею-орендатору, навіть за весільну куницю; вони могли відкупитися від різок і всілякої кари, але не мали права без відома орендатора продати найдрібнішого предмета... Несправедливість викликали невдоволення і насильницькі дії [щодо євреїв]»16.

Висвітлення причин, перебігу і наслідків поширеної протягом майже усього XVIII ст. на українських землях Речі Посполитої т. зв. гайдамаччини й до цього часу перебуває у полі зору не лише української, польської, російської, ізраїльської, американської та інших історіографій світу17. На жаль, історики різних поколінь так і не дійшли єдиної думки щодо внутрішнього змісту тих подій, і досить часто по-різному їх оцінюють: що це було — прояв релігійного чи етнічного конфлікту, соціального розбійництва чи визвольного повстання, селянської війни чи «хлопської революції», а чи ще щось інше? Адже вже сучасники, зокрема представники польської влади, оголошували повсталих українців розбійниками, які начебто свавільно виступали проти влади Корони Польської й безпричинно переслідували і вбивали своїх панів, а тому оголошувалися гайдамаками76.

Гайдамаччина77 як явище спротиву польській владі у XVIII ст., на нашу думку, розпочалася не в 1717 р.78, а сягає своїм корінням ще повстання 1702–1704 рр. на чолі з козацькими ватажками Самусем і Палієм. Відомо, що так звана друга Хмельниччина була спричинена османсько-польським Карловицьким мирним договором 1699 р., за яким до Польщі відійшли правобережні території України, а також виникло у результаті заборонних постанов Варшавського сейму 1699 р. щодо скасування козацтва на Київщині та Східному Поділлі. А завершилося тогочасна «гайдамацька революція» вже наприкінці XVIII ст., із другим поділом Речі Посполитої (1793) та переходом українських земель «з правого боку» Дніпра під владу Російської імперії.

Уже в одному з перших козацько-старшинських документів ідеологічного спрямування, що розповсюджувався на початку повстання 1702–1704 рр., вказувалося на мотивацію цього збройного виступу: «...через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них (польської шляхти. — Т. Ч.), бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути»18. А в листі наказного козацького гетьмана Самуся до жителів Поділля від 7 вересня 1702 р. місцеві селяни, міщани та духовенство закликалися повставати «за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися...»19. Отже, як бачимо, поруч із економічними («через панщину») та соціальними («бо вже всім ярмо на шиї») причинами, висувалися й мотиви релігійного («за весь народ православний»), ранньонаціонального («ляхи з отчизн наших українських відійшли») та політичного («вже більше на Україні не розпоряджалися») змісту.

Після «великого згону» козацтва з Правобережжя на Лівобережжя у 1712 р., протягом кількох десятиліть соціальний склад «гайдамаків» становили маси розорених (інколи просто злюмпенізованих) козаків, селян і міщан. Саме тому в «козакуванні-гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти. Спочатку загони цих соціальних розбійників були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та найнятих нею орендарів і посесорів, які переважно були єврейського походження. Разом з тим, згідно з твердженням українських істориків Валерія Смолія та Валерія Степанкова, слід відрізняти гайдамацький рух XVIII ст. від великих і організованих народних повстань, що мали місце в 1734 р., 1750 р. та, особливо, 1768 р. і 1789 р.20

Та чи не найпоширенішою формою соціального протесту на Правобережній Україні були втечі з панських маєтків та скарги селян на своїх власників, а також посесорів, орендарів, економів тощо. У скаргах до різних адміністративних та судових інстанцій відображалося тяжке становище жителів сіл української частини Корони Польської та висловлювалося прохання зарадити їхньому лихові. Наприклад, волинські селяни зверталися до судових органів з тим що їх «...якщо хто не піде на відкладену панщину, адміністратор зараз же його кладе і б’є, через що не лише молоді хлопці, а й наші діти утриматися не можуть... Якщо не буде полегшення, то й нам самим тяжко витримувати»21. Зазвичай, селянські скарги залишалися без уваги, й тому селяни переходили до рішучіших форм соціальної боротьби — повстань.

Період безкоролів’я після смерті Августа II Саса, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах організованого козацького і селянського збройного виступу на українських землях Корони Польської22. Користуючись тим, що командування військ Російської імперії, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських «армій» — підрозділів так званого надвірного козацтва (переважно формувалося з українців) — з проханням виступити проти прихильників шведського ставленика на престол С. Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І. Верлан розпочав гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом селян. Окремі джерела стверджували, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені козацькі органи самоврядування. «Вони гублять всі вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об’єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть із нами бити панів...»23 — звертався до селян один із тогочасних ватажків козацький сотник М. Москаль. Як бачимо, ідея справедливого суспільного ладу, де панувала б забезпеченість селян землею і була відсутня панщина проектувалася саме на козацький стан24.

Очевидно, що саме до середини XVIII ст., коли у 1750 р. знову вибухнуло велике повстання гайдамаків, слід віднести відому народну пісню, яка була вперше записана на території Володимирського повіту між 1814 р. та 1819 р. видатним польським етнографом З. Доленгою-Ходаковським (А. Черноцьким)25. У ній були й такі промовисті рядки:

Добре було нашим батькам на Вкраїні жити,

Доки не знали наші батьки панщину робити...

Цілий тиждень на панщині, толоку в суботу.

А в суботу на толоку, в неділю на варту,

Ой дай мені, орендару, горілки хоч кварту...



А в неділю із полудня усі дзвони дзвонять,

Осавула з козаками на панщину гонять...79

Пам’ять про часи Хмельниччини досить міцно вкоренилася у свідомість не лише козацтва і православного духівництва східних Київського, Брацлавського й частково Волинського і Подільського воєводств, але і селянства. Щодо цього яскравим свідченням виступає повідомлення ігумена Христонопільського монастиря К. Срочинського за 1766 р. Зокрема він відзначав, що поблизу села Ольшани «обрали собі ватажками кількох козаків і особливо одного по імені Захарій, в народі Харко, який сказав, що краще організувати повстання, як це колись вчинив Хмельницький, і зараз усі селяни озброїлись... Селянин, який забрав із церкви гармату із святим таїнством те переховував у своїй хаті, щоб вона, розуміється, не дісталася в руки уніатів...»26.

Іноземці, які проїжджали через українські землі Речі Посполитої, неодноразово відзначали жорстоке поводження магнатів зі своїми посполитими. Так, наприклад, австрієць Йоган Йозеф Кауш відзначав у своїх «Листах Пастофіля», що включно до 1768 р. володарі приватних міст на Київщині та Брацлавщині мали право страчувати їхніх жителів за будь-яку провину27. Зокрема, австрійця вразила новина, що у 1754 р. певний магнат (прізвища його не вказувалося) наказав повісити 5 міщан лише за те, що вони підібрали декілька рибин на березі його озера. У 1763 р. інший коронний «олігарх» спалив 5 українських дівчат «за чари».

У відомому документі, так званому маніфесті «Селянської конфедерації, на ринку в Торчині (Тульчині) знайдений проект після ярмарку 1767 р.» закликалося відновити збройну боротьбу доби Хмельниччини й стати на захист права «успадкування власності на землю, а також права користуватися частиною лісу»28. Разом з тим, невідомий автор цього маніфесту80 погоджувався: відпрацьовувати панщину 3 дні на тиждень з господарства; виконувати «підводну» повинність (два рази на рік ходити на відстань до 12 миль); платити з робочого коня не більше 3 злотих; отримувати право вільного переходу з помістя в помістя лише за умови, що будуть залишати замість себе іншого господаря. У Торчинській Супліці 1767 р. висувалася і важлива політична вимога — мати право представництво нижчих станів у сеймі Речі Посполитої29. Слід відзначити, що історики І. Шпитковський та А. Гілевич розглядали даний маніфест як важливий документ з українського табору, що засвідчував підготовку «гайдамаків» до «хлопської революції»81.30

У 1768 р. під керівництвом запорожця М. Залізняка та сотника надвірного козацтва І. Гонти розпочалося одне з найбільших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке в історіографії отримало назву Коліївщини82. Воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань українців. «Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу»31, — заявляв пізніше один із ватажків повстанців С. Неживий про причини збройного виступу проти влади Речі Посполитої.

Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини стали дії представників Барської конфедерації32, що поширилася на території Руського, Белзького, Волинського, Подільського, а також Київського та Брацлавського воєводств33. Конфедерати розсилали універсали до місцевої шляхти і навіть селян (відомий документ під назвою «Універсал до хлопів, що закликає до повного підданства», який вийшов з табору конфедератів у 1768 р.)34, які закликали про перехід у їхнє підданство, але, у разі непокори, у багатьох випадках силоміць змушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади. Крім того, як засвідчували сучасники, релігійні гасла маршалка К. Пуласького відштовхували від себе не тільки православних, але й уніатів (греко-католиків)35.

Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого сільського населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Лише у Каневі конфедерати захопили 300 заручників, яких жорстоко били і калічили. «...Від початку Барського шляхетського збурення, зазнали великих утисків»36 — відзначалося у «Маніфесті козаків воєводств Київського і Брацлавського». Канівський міщанин Сидір Іванович засвідчував, що «конфедерати нападали на православних, загрожували їх життю і здоров’ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали»37.

Вступ на Правобережжя в червні 1768 р. російських підрозділів і початок воєнних дій проти барських конфедератів породили в частини пригнобленого люду ілюзію щодо ймовірної допомоги з боку росіян. На той час серед українського населення ходили чутки, що «ці всі прикордонні місця приймаються під Російську державу і назавжди з-під володіння польського звільняються»38. З іншого боку провідники повстання очевидно були причетні до виготовлення фальшивих універсалів, які розповсюджували у містах та селах Київщини і Поділля начебто від імені цариці Катерини II39.

У містах і селах Київського і Брацлавського воєводств Корони Польської створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу. Згідно з реляцією сучасника, шляхтича С. Крушельницького, Максим Залізняк написав лист який «промовляв, що належить відібрати Україну в ляхів аж по Случ і Дністер, витяти жидів, Січ наново утворити і в той самий спосіб звільнити козаків від панського ярма»40. Додаткового дослідження потребує згадка шляхтичів Тучабського і Кваснєвського про: обрання повстанцями «гетьманом і князем Смілянським» Максима Залізняка; «полковником і князем Уманським» Івана Гонту; «радцею Уманщини» козака Уласенка41. Сучасники також стверджували, що на певному етапі повстання 1768 р. його керівництво «почало відділяти козаків від хлопів і віддавати останніх під владу поставлених ними комендантів, а по другим селам поставили отаманів, які слідкували за тим, щоб хлопство господарювало і працювало на них, козаків, щоб на них збиралися з хлопства прибутки і щоб увесь отримуваний від них провіант і фураж вчасно доставлявся у військо»42. За свідченнями на допиті запорозького козака Лавріна Кантаржея «Залізняк всякого їм по достоїнству жалує і дає письмовий від себе всяким людям наказ, щоб усі його наглядом були... і за всім виходячим від нього порядком залишалися під його владою, а тих, хто не слухається жорстокими штрафами лякав»43. Сам очільник повстання Максим Залізняк, за спогадами шляхтича С. Крушельницького, оголошував листа, в якому говорилося «що треба відібрати Україну в Польщі аж по Случ і Дністер»44. Тобто йшлося про відновлення кордону Українського гетьманату від часів Хмельниччини.

Повстання 1768 р. відзначалася широкою соціальною базою, вищим рівнем організації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підрозділи тощо) та ідеологічною спрямованістю45. Чи не найголовнішим лозунгом повсталих було питання відновлення повноцінного функціонування православної віри. Масовими були випадки коли козаки і селяни змушували католиків, уніатів та іудеїв силою перехрещуватися у «свою віру». Один із учасників повстання І. Байрацький 9 серпня 1768 р. на допиті слідчому в Києві розповідав, що він воював «за те, що поляки в селі Млієві титареві Данилу, а як прозвали його не сказано, за недопущення поляків руйнувати церкви ті поляки голову відсікли і до стовпа цвяхами прибили, а тіло його спалили і інші благочестивим монастирям руйнування чинили»46.

Особливої масштабності і драматизму подіям 1768 р. надала масова участь у них селянства83. Коліївщина, яку вже сучасники називали «революцією»84, нанесла також суттєвий удар і по системі орендних відносин у сільському господарстві Правобережної України. Так, наприклад, володар Богуславського староства протягом 1768–1770 рр. втратив у результаті тих подій прибуток, який оцінювався у 142 562 злотих47. Під час повстання 1768 р. багато орендаторів, які переважно були єврейського походження, було вбито козаками і селянами, що прагнули до помсти за надані перед тим кривди. Разом з тим, кількість загиблого підчас Коліївщини єврейського населення85 зазвичай завищується в десятки разів. Адже відомо, що згідно з переписом 1764 р. у Київському воєводстві (до якого належала Умань) проживало 22 тисячі 352 особи єврейського походження, в Брацлавському — 20 тисячі 337 осіб48. А всього на землях України-Русі, що були під владою Корони Польської, на середину 60-х рр. XVIII ст. перебувало 258 тисячі 205 представників єврейського етносу зокрема: Бельзкому воєводстві — 16 тисяч 442 особи, Руському — 100 тисяч 111, Волинському — 50 тисяч 792, Подільському — 38 тисяч 384, Хелмській землі — 9 тисяч 787 осіб86. Маловідомим залишається факт не зменшення, а збільшення єврейської людності в Київському і Брацлавському воєводствах Речі Посполитої протягом 1770–1780-х рр.

«Жителі шляхетських, королівських і церковних маєтків! Ваш час прийшов. Прийшла пора звільнення від іга та гноблення, які ви терпіли від панів своїх. Зглянувся Бог з високого неба на важку долю, почув Ваші сльози і стогін і послав Вам захисників, які помстяться за злочини, які нанесли Вам пани. Отже йдіть на поміч тим, хто хоче Вас звільнити, зберегти Вашу свободу. Зараз настав час розплати за всі Ваші муки, побої, вбивства, знущання, а також за нечувані знущання, які Ви до цього часу терпіли від своїх панів. Посилаємо до Вас керівників, яким Ви повинні вірити і за якими повинні йти із зброєю — хто яку має. Залишайте свої хати, дружин і любимих дітей. Не будете жалкувати, адже скоро побачите, що Бог послав нам з вами, правовірними, перемогу і будете вільними панами, коли знищите це зміїне гніздо, тобто Ваших панів, які до цього часу п’ють вашу кров...»,49 — проголошував «Універсал до польських селян»50, який був знайдений під Смілою. Як бачимо, провідними ідеями цього документа був не лише заклик до «розплати», але й питання відновлення «свободи» задля того, щоб бути «вільними панами».

Вражені розмахом повстання у східних воєводствах, представники сейму 1768 р. ухвалили дві постанови про відібрання права у магнатів карати своїх підданих та запровадили положення про кару смертю для шляхтича за вбивство селянина. Серед причин Коліївщини шляхта назвивала й «королівську тиранію», що, зокрема, прозвучало у Маніфесті конфедератів від 9 серпня 1770 р.: «...зміцнилася і ствердилася тиранія, свідком того піднятий бунт України»51.

До речі, повстання українського люду Корони Польської в 1768 р.87 не було останнім у XVIII ст. У 1789 р. великі заворушення розпочалися у Волинському воєводстві88. Того ж року в одному з повідомлень на сейм Речі Посполитої відзначалося, що піддані селяни в Київському воєводстві погрожують бунтом, а «два ченця у Богуславі схоплені, у яких знайдений список — 160 підданих, які підписалися до бунту»52. Мешканці села Борове Овруцького повіту на Київщині тоді ж заявили польським урядовцям: «Якщо можна з тих країв усіх панів-ляхів вигнати, а в першу чергу пана підкоморія Київського, то знову було б усе добре»53.

Під час вибуху визвольного повстання українців східних воєводств Речі Посполитої у 1768 р. владна еліта країни згадала про Гадяцьку угоду 1658 р., тобто через 110 (!) років після її укладення. Саме тоді у Варшаві великим накладом було надруковано, а потім і розповсюджено на українських землях брошуру під назвою «Документи прав і вольностей обивателів Корони Польської і Великого князівства Литовського Релігії Грецької Східного вірування слугуючих, порядком років укладених», де наводилися витяги щодо забезпечення функціонування православної Церкви та її віруючих не лише з тексту Гадяцької угоди 1658 р.54, але й відповідні уривки з її сеймової ратифікаційної постанови 1659 р.

Збройні виступи представників визнаних, напіввизнаних та невизнаних станів (козаки, православне духовенство, міщани, селяни) українського населення Корони Польської мали під собою глибинні релігійні, соціальні, економічні, політичні, міжнародні, національні, світоглядні та інші історичні причини. Козацькі повстання у межах Київського та Брацлавського, й частково Подільського і Волинського воєводств Речі Посполитої мали своє коріння у попередньому столітті, коли на теренах від «Дніпра до Случі» започаткувався й довгий час існував «альтернативний» владний устрій у вигляді Українського гетьманату.



__________

1 Див.: Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. — К., 1999.

2 БМЧ Краків. — Рукоп. 841, арк. 408. Опубл.: Бродович Ф. Записки о событиях на Волыни и Подоле в 1789 году. — Москва, 1870. — С. 119–121.

3 Pisma Al. Jabłonowskiego. — Т. III. — Warszawa, 1911. — S. 367–368.

4 Ткаченко M. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст. — Т. 1. — К., 1931. — С. 144.

5 Ткаченко M. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст. — Т. 1. — К., 1931 — С. 146.

6 Гурбик А. Сільське самоврядування // Історія української культури у п’яти томах. — Т. 3. — К., 2003. — С. 260–263.

7 Hurbyk A. Wspólnota wiejska na Ukrainie w XIV–XVIII ww. Ewolucja podstanowych form spoleczno-terytorialnych // Przęglad Historyczny. — Warszawa, 1999. — T. 90. — Z. 1. — S. 77; Гурбик А. Громада, община // Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К., 2004. — С. 209.

8 Гурбик А. Еволюція соціально-територіальних спільностей в середньовічній Україні: волость, село, дворище, сябринна спільність. — К., 1998. — С. 137.

9 Див.: Wienryb В. The Jews of Poland. A Social and Economic History of the Jewish Community in Poland from 1500–1800. — Filadelphia, 1972; Eisenbach A. Z dziejów ludności żydowskiej w Polsce w XVII і XIX w. Studia i szkice. — Warszawa. 1983; Shorr M. Organizacja zydow w Polsce od najdawniejszych czasów az do 1772 r. // Kwartalnik Historyczny. — R. XII. — 1899. — S. 482–520, 734–775.

10 Goldberg J. Żydowski sejm Czterech Ziem w społecznym i politycznym ustroju dawnej Rzeczypospolitej // Żydzi w dawnej Rzeczypospolitej. — Wroclćaw, Warszawa, Kraków, 1991. — S. 44–58.

11 Ordynacja dla sejmu żydowskiego ziem Koronnych z 1753 r. // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1964. — № 52.

12 Michałowska A. Naród bez państwa. Zarys dziejów Żydów w Europie nowożytnej // Rzeczpospolita — Europa. XVI–XVIII wiek. Próba konfrontacji / Pod red. M. Kopczyńskiego i W. Tygielskiego. — Warszawa, 1999. — S. 77–78.

13 Goldberg J. Władza dominialna zydow-arendarzy dóbr ziemskich nad chłopami w XVII–XVIII w. // Przegląd historyczny. — Cz. 1–2. — 1990. — S. 189–198.

14 Żydzi w dawnej Rzeczypospolitej. — S. 253–254; Burszta J. Wieś i karczma. — S. 27–30.

15 Михаловский В. Записки // Древняя и новая Россия. — Т. 16. — № 2. — 1880. — С. 348–349.

16 Рассказы о польской старине. Записки XVIII века Яна Дуклана Охотского. — Т. 1–2. — Санкт-Петербург, 1874. — С. 50.

17 Див:. Шульгін Я. Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і ближчих років. — Львів, 1898; Лола О. Гайдамацький рух на Україні 20-х — 60-х рр. XVIII ст. — Київ, 1965; Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. — Київ, 1970; Смолій В. Формування соціальної свідомості народних мас України. Друга половина XVII–XVIII ст. — Київ, 1985; Храбан Г. Спалах гніву народного. — Київ, 1989; Мицик Ю. Умань козацька та гайдамацька. — Київ, 2002; Rawita-Gawroński F. Historia ruchów hajdamackich. — T. 1–2. — Brody, 1913; Serczyk W. Koliszczyzna. — Kraków, 1968; Pelenski J. The Haidamak insurrections and the old regimes in Eastern Europe // The American and European revolutions, 1776–1848. — Iowa, 1980. — P. 228–247; Łotys Z. Kwestia chłopska w świadomości społecznej polskiego Oświecenia. — Olsztyn, 2001 та ін.

18 БНІО Вроцлав. — Рукоп. 271, l. 126.

19 БМЧ Краків. — Рукоп. 1676, ll. 119–120; Архив Юго-Западной России. — Ч. 2. — T. III. — Киев, 1910. — С. 449–450.

20 Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII–XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — Київ, 1997. — С. 247.

21 Цит. за: Історія Української PCP. — Т. 2. — Київ, 1979. — С. 444.

22 Омельчук В. Народне повстання 1734–1738 рр. на Правобережній Україні та його місце у суспільно-політичному житті і міжнародних відносинах. Автореферат... канд. істор. наук. — Київ, 2003. — С. 12–13.

23 Цит. за: Лола О. Гайдамацький рух на Україні 20-х — 60-х рр. XVIII ст. — Київ, 1965. — С. 43.

24 Ширше про це див: Смолій В. А. Лозунг «землі та волі» в народних рухах на Україні: ідеали і практика // Феодалізм на Україні. Збірник наукових праць. — К., 1990. — С. 151–165.

25 Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). — Київ, 1974. — С. 692.

26 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Збірник документів. — С. 344.

27 Kausch J. J. Nachristen uber Polem — Cz. 1. — Grac, 1793 // Polska Stanisławowska w oczach cudzoziemców. — T. 2. — S. 142.

28 БМЧ Краків. — Рукоп. 1699, l. 83; [Шпитковський I] Manifest konfederacyi chłopskiej z 1767 r. // ЗНТШ. — Львів, 1911. — T. 102. — С. 151.

29 Rostworowski Е. Legendy i fakty XVIII w. — Warszawa, 1983. — S. 167.

30 [Шпитковський I] Manifest konfederacyi chłopskiej z 1767 r. // ЗНТШ. — Львів, 1911. — Т. 102. — С. 148–156; Gilewicz A. Przygotowania do rewolucji chłopskiej w Polsce w latach 1767–1769 // Roczniki dziejów spoliecznych i gospodarskich. — Lwów, 1931. — T. 1. — S. 1–36.

31 Гермайзе O. Коліївщина в світлі новознайдених матеріалів // Україна. — 1924. — Кн. 1–2. — С. 98.

32 Див.: Konopczyncki W. Konfederacja barska, — T. 1 — II. — Warszawa, 1991 (перевид.); Иваницкий С. Значение Барской конфедерации в истории крестьянского восстания на Украине 1768 г. // Ученые записки Ленинградского государственного педагогического института им. А. Герцена. — Т. 19: Кафедра истории СССР. — Ленинград, 1939. — С. 211–252.

33 Trzy oświadczenia konfederacyi Barskiej. — Kraków, 1850. — S. 161.

34 Rostworowski E. Legendy i fakty XVIII w. — Warszawa, 1963. — S. 148.

35 Konopczyncki W. Konfederacja barska. — T. 1. — S. 70.

36 БМЧ Краків. — Рукоп. 841, l. 407.

37 Цит. за: Бутич І. Архівні джерела про Коліївщину // Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. — Київ, 1970. — С. 111.

38 Переписка графа П. А. Румянцева о восстании в Украине // Киевская старина. — Киев, 1882. — № 10. — С. 105.

39 Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII–XVIII ст. — С. 261.

40 Z dziejów Hadamaczyzny / Z predm. H. Mościckiego. — Cz. II. Warszawa, 1905. — S. 12.

41 Bunt Haydamakow na Ukrainie r. 1768, opisany przez Lippomana i dwóch bezimiennych. — Poznań, 1854. — S. 61.

42 Moszczenski. Pamiętniki do historii polskiej w ostatnich latach panowania Augusta III i pierwszych St. Poniatowskiego. — Warszawa, 1905. — S. 120. Див. також: Иваницкий С. Польские мемуари о крестьянском восстании 1768 г. // Ученные записки ЛГПИ им. А. Герцена. — Т. 11: Факультет исторических наук. — Ленинград, 1938. — С. 246.

43 Архів Санкт-Петербурзького Інституту історії РАН. — Ф. 200, оп. 3, № 215, арк. 22зв.-23.

44 Opisanie rzezi Umanskiej w roku 1768... przez Stanisława Kruszelnickiego // Mościcki H. Z dziejów Hajdamaczyzny. — Cz. II. — Warszawa, 1905. — S. 12.

45 Смолій В. Про деякі дискусійні питання історії Коліївщини 1768 р. // Український історичний журнал. — 1993. — № 10. — С. 34.

46 Центральний державний історичний архів у Києві. — Ф. 59, спр. 5520, арк. 84 зв.; Державний архів Черкаської області. — Ф. Р — 5624, оп. 1, спр. 17, арк. 26.

47 Маркина В. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII века. — Киев, 1961. С. 80.

48 Mahler R. Żydzi w dawnej Polsce w świetle liczb. Struktura demograficzna i społeczno-ekonomiczna Żydów w Koronie w XVIII wieku // Przeszłość demograficzna Polski. Materiały i studia. — Warszawa, 1967. — S. 154–155.

49 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Збірник документів. — С. 469.

50 Складений не пізніше 29 листопада 1768 р.

51 Документы, объясняющие историю западно-русского края и его отношения к России и к Польшею. — Санкт-Петербург, 1865. — С. 512–513.

52 Цит. за: Маркина В. Магнатское поместье Правобережной Украины. — С. 37.

53 Там само.

54 Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення. — С. 87. Див. також: Чухліб Т. «Гайдамаччина» в Речі Посполитій XVIII ст. (причини повстанського руху в світлі джерел з українського табору) // Україна в Центрально-Східній Європі / Відп. ред. В. Смолій. — Вип. 8. — К., 2008. — С. 116–125.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка