Тарас Чухліб козаки І монархи


ЧАСТИНА I Козацька Україна — головна проблема Східної Європи



Сторінка4/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45

ЧАСТИНА I

Козацька Україна — головна проблема Східної Європи

(1568–1648–1676 рр.)



1. Військо Запорозьке у системі європейських та азійських монархій (1568–1647 рр.)



Вже від початку XVI ст. частина української козацької людності Великого князівства Литовського, завдячуючи самоорганізації та діяльності прикордонних державних урядовців1, розпочала свій шлях до творення власної військово-політичної корпоративної структури, яка від 1560-х рр. почала носити таку незвичну для європейців войовничу назву — «Військо Запорозьке». Очевидно, що проблема генези козацтва, незважаючи на велику кількість присвячених їй досліджень, донині залишається відкритою для наукових дискусій. Разом з тим, опираючись на останні наукові розвідки Віталія Щербака, Сергія Леп’явка, Петра Саса, Віктора Брехуненка, Наталії Яковенко, Бориса Черкаса та інших учених, які використали не лише нові джерела, але й сучасні методології для їхньої інтерпретації, можемо зробити висновок, що козацтво Середнього Подніпров’я та Запорожжя протягом XVI — початку XVII ст. поступово ставало невизнаним станом і усвідомлювало себе як «рицарська (збройна) людність» у межах східних воєводств Речі Посполитої2.

Протягом кінця 1550-х — першої половини 1560-х рр. козаки, які проживали в Україні-Русі, здійснюють спроби конституювати своє утворення як організацію «рицарського люду», що перебуває на військовій службі у польського короля. Це спричиняє появу універсалу Сигізмунда II Августа до козацтва від 20 листопада 1568 р., в якому відзначалося: «...при замках наших знайдеться вам служба наша, за яку жалування кожний із вас від нас отримає»3. Через чотири роки польський монарх виводить «козаків, які на службі нашій» з-під юрисдикції місцевих урядовців, підпорядковуючи їх напряму великому коронному гетьману Речі Посполитої Ю. Язловецькому, а «старшим і суддею» над козацтвом («над усіма козаки низовими») призначає шляхтича Я. Бадовського4. На думку Михайла Грушевського, «козацька реформа» 1568–1572 рр. була початком своєрідного імунітету козацтва у Польсько — Литовській державі5. Від себе додамо, що так розпочинався довготривалий процес автономізації майбутнього Війська Запорозького.

16 вересня 1578 р. між королем Стефаном Баторієм і п’ятьма представниками запорозького козацтва був підписаний договір («Postanowienie z Nizowcy»), згідно з яким 600 козаків мали нести військові повинності на користь монарха й отримувати за це платню.

Цей загін повинен був підкорятися великому коронному гетьманові М. Вишневецькому та «...не робити ніяких бід і розрух, а навпаки, якщо побачать, то гамувать. Щоб не ходили на турків і татар. А ми за це будемо платити по 6 кіп литовських...»6.

Лише в цьому випадку реєстровцям гарантувалося повернення тих «прав і вольностей», які вони мали за Сигізмунда II Августа. У листопаді Стефан Баторій надіслав до України великий прапор, а у грудні набрані козаки мали скласти присягу своєму зверхнику7. Зрозуміло, що з правової точки зору цей акт не можна оцінювати в рамках класичного сюзеренно-васального договору. Тут швидше йшлося про набір військового підрозділу за аналогією із «затягненням» чужоземних найманців, яке досить часто практикувалося у цей період польсько-литовським урядом.

З часом у середовищі козаків угода про військову службу стала сприйматися не інакше як домовленість між сюзереном — королем та васалом — «низовим козацьким товариством». Опосередкованим свідченням цьому є лист за 1589 р. від «низового товариства» до великого коронного гетьмана й канцлера Речі Посполитої Яна Замойського, віднайдений нещодавно чернігівським істориком Сергієм Леп’явком в архівосховищах Польщі. У ньому, зокрема, говорилося: «...як служили славному і святої пам’яті небіжчику королю Стефанові правдиво і послуги наші були значними, так і зараз ми бажаємо служити вірно Королю Й[ого] М[илості]»8. На звернення Я. Замойського про військову допомогу козаки відповіли згодою, але лише за умови надання їм спеціальної охоронної грамоти — «глейтовного листа».

Традиція зсилатися на Стефана Баторія як свого найкращого протектора продовжувалася і в наступні роки та набула нового забарвлення з початком Української революції середини XVII ст. У листопаді 1648 р. гетьман Б. Хмельницький писав до трансільванського князя Юрія Ракоці, що саме від польського короля (і колишнього князя Трансільванії) С. Баторія «...багато привілеїв і вольностей ми маємо і тепер укрив нас, наче своїх синів, своєю доброзичливістю, немов крилами»9. Останній вислів засвідчував, що на першому етапі революції ті «права і вольності», які були отримані Військом Запорозьким ще в кінці 70-х — на початку 80-х рр. XVI ст. від Баторія (і не дотримувалися його наступниками) легітимізували, на думку українського гетьмана, збройний виступ козацтва за відновлення («renovatio») цих привілеїв у середині XVII ст. Саме тому не можемо погодитися з висновком канадського історика Степана Величенка про те, що «козаки ніколи не брали участі... в угодах між королем і шляхтою, тому з перспективи закону не могли виправдати збройний опір королю на підставі того, що він порушив умови свого вибору»10. Як бачимо, угода українського козацтва (саме в ролі «servitores») з польським королем була укладена ще 1578 р. Окрім того, існували й «передвоєнні» Роставицька 1617 р. та Ольшанська 1619 р. (про їхній зміст — нижче) угоди Війська Запорозького з представниками королівського уряду. Отже, законні підстави для збройного виступу козацтва у 1648 р., на нашу думку, все ж таки були.

Згідно з підрахунками істориків, протягом другої половини XVI ст. до Молдавського князівства було здійснено понад два десятки великих походів українського козацтва11. Головною метою більшості з них була військова підтримка того чи іншого претендента в боротьбі за престол господаря або бажання проведення на нього власної кандидатури. Власне, під час цих військово-політичних кампаній козацька старшина добре ознайомилася не лише з внутрішньополітичним устроєм, а й з проблемою міжнародно-правового утвердження цього придунайського князіства. Набутий досвід українці почали використовувати у власній практиці стосунків з володарями іноземних держав.

Спочатку це були лише наміри надання своїх військових послуг сусіднім монархам. Однією з перших пропозицій козацтва іноземним володарям було звернення посланців від козацького «старшого» Яна Оришовського до кримського хана Іслам-Гірея у 1585 р. Тоді вони пропонували хану давати «жалування» в обмін на їхню згоду йти куди завгодно воювати з татарами, «окрім короля литовського»12. Так було й у 1592 р., коли гетьман К. Косинський у відповідь на московське посольство звернувся до царя з пропозицією військової служби на його користь і отримав від Бориса Годунова ствердну відповідь13. Так було започатковано українсько-російські політичні відносини ранньомодерного часу.

Вже тоді, зважаючи на конфронтацію Косинського з центральним урядом Речі Посполитої, це сприймалося польською верхівкою як клятва гетьмана реєстрових козаків вірно «служити великому князеві московському з усім своїм військом» та відзначалося, що «в листі своєму до них (козаків. — Т. Ч.) великий князь називав себе вже царем запорозьким і низовим і присилав їм в Запорожжя сукно і гроші»14. Отже, на думку окремих польських урядовців, йшлося не про військове найманство, а про налагодження відносин сюзеренно-васального типу.

Того самого року низові козаки вислали посольство до імператора Священної Римської імперії Рудольфа II: «...цісарській же величності козаки низовські били чолом, які в пониззі перебувають, і хочуть йти на Угорську землю служити проти Турського [султана]»15. Щоб з’ясувати, кому із володарів справді належать запорозькі козаки — польському чи московському монархам — цісарський двір звертається з одночасним запитом до Варшави та Москви й одержує від останньої відповідь, що «черкаси» їм не підлягають16. Власне, сама постановка такого питання австрійським урядом засвідчувала існування можливої проблеми підпорядкування Війська Запорозького (хоч і в ролі війська — «колективного васала», а не політичної структури) тому чи іншому володарю. Разом з тим, коли до резиденції Рудольфа II у Празі прибуло друге козацьке посольство в особі висуванця реєстрового козацтва шляхтича С. Хлопицького, австрійському імператору було заявлено, що дніпровські козаки є вільним і ні від кого не залежним народом і хочуть служити цісарю в боротьбі проти мусульман17. 7 лютого 1594 р. Хлопицького, як «старшого над дніпровськими козаками», було приведено до присяги Рудольфу II і виряджено з імператорською хоругвою для козаків на Січ. А невдовзі на Запорожжя виїхав відомий австрійський дипломат Еріх Лясота з метою проведення переговорів щодо привілейного листа та грошей від імператора18. Це посольство відбувалося в межах міжнародних планів створеної у 1593 р. за ініціативою папи римського Климента VIII антитурецької «Священної ліги», куди, крім Австрійскої імперії, входили Іспанія та декілька італійських держав. У листопаді до України відправився представник Апостольської столиці Олександр Комулович. Згідно з дослідженнями сучасних істориків, він мав створити антитурецьку спілку придунайських князівств — Трансільванії, Валахії й Молдавії — з «рівноправною участю в ній козацтва»19. Але на міжнародну арену українське козацтво (як реєстрове, так і низове) могло вийти лише у випадку визнання над собою зверхності володаря тієї країни, за яку вони зголошувалися воювати.

1596 р. з’являється один із перших «програмних» документів, де козацьке товариство висувало свої умови монархічній владі Речі Посполитої. Навіть оформлення листа С. Наливайка до короля Сигізмунда III у вигляді так званої «кондиції» (з польськ. «kondycja»умова) засвідчило бажання Війська Запорозького укласти певну угоду з польською короною на певних умовах20. Вочевидь, аналогом для написання цього листа-«кондиції» слугував відомий правничий двосторонній акт між новообраним королем Генріхом Валуа й шляхтою за 1573 р. Пропонуючи свої військові послуги Варшаві й запевняючи її у виконанні всіх наказів короля, Наливайко добивався саме на таких умовах підданства затвердження автономного статусу Війська Запорозького. При цьому, як відзначав П. Сас, окреслювалися обопільні зобов’язання козаків та центрального уряду21. Польський монарх мав виділити своєму «колективному васалу» територію між Дністром та Бугом, встановити постійний реєстр козацького війська, надати гетьманові права самостійного (після короля) «володарювання» над козаками; дозволити козацькій старшині вибирати «стації» у межах Буго-Дністровського війська, а також виплачувати з королівської скарбниці певну суму грошей. Таким чином, згідно з твердженнями дослідників цієї проблематики, козацькі «кондиції»1596 р. були укладені відповідно до принципу рицарської служби суверену за винагороду22.

З положеннями листа С. Наливайка деякою мірою перегукувався і проект створення «Задніпровського князівства», що був складений того ж року Й. Верещинським. Він також передбачав побудову на певній території козацького державного утворення, яке б з точки зору феодального права було васалом щодо Корони Польської23. Незважаючи на те, що ці два проекти так і залишилися всього-на-всього теоретичними розробками, їхні основні засади дають розуміння про тогочасні уявлення козацької верхівки (у випадку з Й. Верещинським — симпатизуючих козацтву річпосполитських інтелектуалів) щодо правничих стосунків Війська Запорозького з монаршою владою.

Однак практика відносин між польським королем і Військом Запорозьким була дещо іншою. Очевидно, саме козацьке посольство до Москви в 1600 р. певною мірою налякало монарха Речі Посполитої й спонукало його до часткового відновлення привілеїв українського козацтва, які були скасовані сеймовою постановою 1590 р. Перші два десятиліття XVII ст. відзначаються бурхливим ростом не лише військової, але й політичної ваги козацької організації. Її керівники не визнають чисельних постанов сеймів Речі Посполитої (1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616 рр.) щодо обмеження свого внутрішньополітичного статусу. Починає проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже, незважаючи на універсали Сигізмунда III, які забороняли «свавільничати» козацтву в українських воєводствах Польсько-Литовської держави й на міжнародній арені, воно продовжує здійснювати «самочинні» походи на Туреччину, Крим, Молдавію та поширювати власну юрисдикцію на центральноукраїнський регіон24. У зв’язку з цим король Сигізмунд III наказує скликати комісію для ведення переговорів з козаками (1616) й тим самим започатковує новий етап у відносинах між Варшавою і Військом Запорозьким25.

Переговори між польською делегацією на чолі з київським воєводою, великим коронним гетьманом С. Жолкевським і «усім запорозьким військом» в особі гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного й козацької старшини відбулися в жовтні 1617 р. в урочищі Стара Ольшанка (поблизу сучасного с. Ольшаниця на Київщині) над Россю й завершилися підписанням двох документів. Перший був оформлений у вигляді «Комісарської трансакції з запорозькими козаками» і був актом королівської милості, наданий українському козацтву та підписаний урядовцями Речі Посполитої. «Далі ми (С. Жолкевський та інші урядовці — Т. Ч.) їм [козакам] оголосили волю Його Королівської Милості, щоб у державах його милості короля нічого через них не було такого, що могло б спричинитися до чиєїсь шкоди, утисків, кривди; щоб на сусідні держави турецького султана не нападали, щоб не порушували замирення і пактів, здавна укладених між Його Королівською Милістю і Короною та турецьким султаном...; щоб на певних місцях [лишаючись] служили вони його Королівській Милості і Речі Посполитій, попереджаючи про [появу] ворога держави, охороняючи переправи, як то робили їх предки... Призначили ми їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 локтів сукна на рік...»26. Отже, йшлося про прикордонну службу козацтва на користь Польсько — Литовської держави з отриманням за неї певної платні. Однак цю службу мали нести лише одна тисяча козаків, хоча їхня загальна кількість на той час становила близько 40 000 чоловік27.

Згідно з положеннями цього акта, козаками мав управляти «старший», який призначався б королівським універсалом. Ті, хто не увійшов до реєстру та не підкорявся «старшому», мав «не вигадували нових юрисдикцій там, де хто живе, своїм панам і начальникам були покірні»28. Зі свого боку П. Конашевич-Сагайдачний разом із старшиною підтвердив наступні пункти підданства королеві Сигізмунду III в «Листі від запорозьких козаків» на ім’я великого коронного гетьмана. Вже на його початку відзначалося, що польські комісари «утискали наші (козацькі. — Т. Ч.) права, надані нам Його Милістю Королем»29. Однак українська сторона погоджувалася з усіма положеннями запропонованого їм «акту милості», окрім двох пунктів, щодо яких козаки лишали за собою право «клопотатися» перед королем. Отже, «колективний васал» Військо Запорозьке погоджувався служити своєму сюзеренові за таких умов:

1) не чинити свавільств на землях, що належали польському королеві;

2) не нападати на сусідні держави без королівського дозволу;

3) мати право обирати собі старшого за пропозицією короля;



4) не виходити із своїх «звичних» місць на «волость» і «захищати переправи» на користь короля;

5) відлучити від себе новоприбулих «міщан» та не приймати їх до війська в майбутньому30.

Щодо обумовлення інших двох пунктів, то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру, і, по-друге, (гадаємо, це положення було найголовнішим серед усіх названих) «...щодо наших вольностей, які нам святої пам’яті їх Милостями Королями надані (Сигізмундом II і С. Баторієм — Т. Ч.), а його Королівською Милістю Паном Нашим Милостивим тепер правлячим (Сигізмундом III — Т. Ч.) підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися перед Його Милістю Королем і всією Річчю Посполитою залишаємо...»31. Таким чином, започатковується традиція провідників Війська Запорозького зсилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої королями Сигізмундом II і С. Баторієм («святої пам’яті їх Милостями Королями надані»).

Зважаючи на те, що положення Ольшанської угоди 1617 р. з огляду на різні обставини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, через два роки, у 1619 р., між ними відбулися другі переговори. Вони завершилися прийняттям Роставицької угоди, яка в основному повторювала попередні домовленості. Як і раніше, королівські комісари висували певні умови козацькій старшині, а ті з певними зауваженнями погоджувалися на них і закріплювали своїм листом «з військовою печаттю»32.

Але ні Ольшанська, ні Роставицька угода Війська Запорозького з королівськими представниками так і не були виконані. Це, очевидно, стало причиною того, що у лютому 1620 р. гетьман П. Сагайдачний відсилає своїх послів до московського царя. «І черкаси, Петро Одинець, говорили: прислали їх все Запорозьке військо, гетьман Саадачний (Сагайдачний. — Т. Ч.) з товаришами, бити чолом государю, об’являючи свою службу, що вони всі хочуть йому, великому государю, служити головами своїми як і перед тим, як вони служили попереднім великим російським государям, в їхніх государських повеліннях були, і на недругів їх ходили, і кримські улуси громили...»33, — відзначав запис Посольського приказу Московської держави. Очевидно, головною причиною такого кроку Сагайдачного була неможливість польського уряду матеріально забезпечити таку велику кількість українського козацтва. Адже король хоча й видавав платню для однієї тисячі чоловік, але одночасно заборонив робити походи на турецькі володіння, що означало позбавлення можливості здобуття традиційного «козацького хліба» для більшої частини запорожців. Саме ця заборона Варшави й підштовхувала Військо Запорозьке у бік північного монарха34. Крім того, така дипломатія, на думку керівництва українського козацтва, мала б заохотити Сигізмунда III до більшої поступливості стосовно відновлення козацьких «вольностей».

Стрімкий розвиток міжнародних подій знову спричиняє до визнання королівською владою існування в Україні багатотисячних бойових полив. Влітку 1621 р. більш ніж 40-тисячне українське військо на запрошення польського уряду прибуває до Хотина з метою участі у війні проти 200-тисячної армії турецького султана Османа II35. Тим самим виконується основне васальне зобов’язання Війська Запорозького — несення військової служби на користь короля-сюзерена. Після дієвої участі в Хотинській битві (вересень 1621 р.) П. Сагайдачний відразу ж відсилає до короля посольство, що мало наступну інструкцію для переговорів з верховною владою:

1) козакам і надалі визнавати владу короля і готуватися до подальшої служби;

2) без згоди свого володаря не виступати проти турків;

3) збільшити виплати для реєстрового козацтва і покрити витрати за участь у Хотинській битві;

4) добиватися відновлення в Україні православної релігії;

5) підтвердити належність козакам «шпиталя» у Трехтемирові;

6) надати дозвіл брати участь у військових діях під керівництвом інших християнських монархів та не виконувати повинності тим козакам, що проживали на «королівщинах»;

7) домовитися про вихід коронного війська з території Київського воєводства;

8) вільно займатися мисливством і рибальством;

9) визначити «зимові межі» для козацького війська36.

Королем було погоджено лише частину (пп. 1, 2, 4, 5) цих вимог, а отже, протиріччя між ним та підлеглим йому Військом Запорозьким наростали.



Оцінюючи позицію українського козацтва у 1621 р., відзначимо, що з цього часу вперше офіційно проголошується ідея його юрисдикції над Київським воєводством. Тим самим, хоча й у дещо іншому вигляді, використовувалися положення проектів С. Наливайка та Й. Верещинського щодо започаткування автономії Війська Запорозького. На окрему увагу заслуговує й пункт-прохання про дозвіл короля Речі Посполитої «відпускати» своїх підданих «під прапори» володарів інших держав. Таким чином козацьке керівництво хотіло узаконити довголітню практику своєї самостійної участі в різних міжнародних війнах і конфліктах. Король Сигізмунд III зрештою був змушений задовольнити це прохання, що і засвідчила активна участь чисельних козацьких підрозділів у Тридцятилітній війні 1618–1648 рр.

Восени 1619 р. десятитисячний загін запорожців виступає на боці Фердинанда II Габсбурга в його боротьбі з чехами й трансільванцями під Віднем. У зв’язку з тим, що австрійський імператор не виплатив необхідної суми грошей, козацькі підрозділи наприкінці року повертаються до України. На початку 1626 р. шведські посли у Москві запропонували московському цареві вступити до антигабсбургської коаліції й запросити до неї українське козацтво37. Того ж року про залучення Війська Запорозького для боротьби з Австрійським домом говорив на переговорах з трансільванським князем Бетленом Табором посол Шведського королівства Філіп Содлер38. 1627 р. польський король вимагав у гетьмана М. Дорошенка, щоб той виступив у похід до Прибалтики воювати проти шведів39. Тоді останній відмовив своєму сюзерену в цьому, однак вже у 1631 р. дві тисячі козаків воювали на боці командуючого австрійськими силами А. фон Валенштейна в битвах на території Сілезії проти союзника короля Швеції, саксонського кюрфюрста Йогана-Георга. Чотирьохтисяний загін українців допомагав габсбургським військам оволодіти французькими територіями — Люксембургом, Фландрією і Пікардією. Через деякий час Військо Запорозьке вже намагається запропонувати свої послуги представникам антигабсбургської коаліції — протягом 1644–1646 рр. його керівництво вело активні переговори щодо виступу українських кондот’єрів на стороні французької армії у битві під Дюнкерком.

Поки одна частина козаків під прапорами різних європейських монархів бере участь у Тридцятилітній війні, керівництво Війська Запорозького укладає договір з Кримським ханатом. Згідно з твердженнями дослідників цього питання, цей акт оцінювався саме як союзницький і фактично міждержавний договір, який у правовому відношенні був вищим за попередні домовленості козацтва з іноземними володарями про військову службу40. У грудні 1624 р. кримський калга Шагін-Гірей підписує наступний документ, що скріплює дану ним присягу українському гетьману і всьому козацькому товариству в дотриманні союзницьких зобов’язань: «Я, Шагін-Гірей, кримський цар, даємо цей наш присяжний лист запорозьким козакам, насамперед пану гетьману, осавулам, отаманам і всьому Війську. Засвідчуємо цим нашим листом і присягами, що від мене і всіх наших людей не діятиметься жодної кривди і шкоди... І від них (козаків. — Т. Ч.) вимагаємо того, аби так робилося... і на те даємо наш широкий присяжний лист Богу і Пророку...»41. Натомість Військо Запорозьке в особах гетьмана й старшини також склало відповідний лист і затвердило його власною присягою. Тут слід відзначити, що українсько-кримський договір 1624 р. відіграв велику роль при укладенні союзницьких угод гетьмана Б. Хмельницького з ханатом через чверть століття. Якщо договір із Кримом не виходив за рамки тогочасної зовнішньої політики козацького суверена (у 1624 р. польський король також укладає союзницький договір із ханатом), то чергове посольство Війська Запорозького до Москви на початку 1625 р. певною мірою суперечить польсько-російським мирним домовленостям 1618 р. «Послав їх (послів — Т. Ч.) із Запорог гетьман запорозький Каленик Ондреїв (Каленик Андрійович. — Т. Ч.) і все Військо Запорозьке до тебе, государя царя і великого князя Михайла Федоровича всія Русі, з грамотою»42. І хоча текст гетьманської грамоти до царя не виявлено, можемо стверджувати, що він повторював прохання посольства Одинця до Московської держави у 1620 р., а саме — пропозицію нести військову службу цареві й одержувати за це від нього «жалування».

1625 р. ознаменувався подією, що увійшла до української історії під назвою «повстання Жмайла» й стала першим у XVII ст. виступом українського козацтва за відновлення своїх «стародавніх привілеїв» у межах Речі Посполитої. У ході військових дій у козацькому середовищі поширилася чутка про можливий перехід на «государеву» сторону. Головною причиною цього, як засвідчував документ, було бажання отримати від московського царя військову допомогу для боротьби з урядовими військами Речі Посполитої: «...щоб ти, государь, пожалував їм допомогу вчинити своїми государевими людьми на поляків»43. Те ж саме сталося і в 1627 р., коли гетьман М. Дорошенко відмовив королевичу Владиславу у висилці шести тисяч козаків для участі в подіях Тридцятилітньої війни, зокрема військовій операції проти шведської армії. Натомість запорозький гетьман висловив бажання йти служити «царю і великому князю Михайлу Федоровичу всія Русі». Причинами таких заяв козацького керівника було невдоволення статусом Війська Запорозького у Польсько-Литовській державі, де «з їхніх жінок і дітей побори беруть, а їм (козакам. — Т. Ч.) заслужених грошей і сукна не дають і ляхів на них посилають, і віру їхню порушують»44.

У той же час українське козацтво висловило підтримку псевдопретенденту на султанський трон Османської імперії О. Яхії. Військо Запорозьке сприйняло його як законного принца-спадкоємця і найнялося до нього на військову службу45. Але цими заходами козацьке керівництво не обмежилося й активно включилося у процеси міжнародної дипломатії задля підтримки цієї кандидатури. Гетьман К. Андрієвич зі старшиною виступає як посередник у переговорах представників Яхії з московським царем, а також робить спробу домовитися про укладення договору між Кримським ханатом і псевдопретендентом.

У результаті осіннього протистояння 1625 р. польських і козацьких військ поблизу Куруківського озера, Військо Запорозьке на чолі з М. Дорошенком визнало зверхність короля Речі Посполитої й присягнуло, що буде вірно служити йому, дотримуючись певних умов. У документі, виданому козакам коронним гетьманом С. Конєцпольським від імені короля говорилося: «...привели Військо Запорозьке в порядок і покору на таких умовах»: забороні морських походів на Туреччину та інші країни; встановленні реєстру в 6 тис. козаків та призначенні для них платні; обранні старшого, якого повинен був затверджувати польський коронний гетьман; визнанні козацького суду. Отже, як бачимо, лише останній пункт враховував довголітні прагнення козацької спільноти, а всі інші належали до заборонних. Цікаво, що під Куруковим не лише гетьман і старшина, але і вся «чернь» склала присягу наступного змісту: «...Всі разом і кожен зокрема, присягаємо всемогутньому триєдиному Господу Богові в тому, що підкоряючись волі й наказові Й[ого] К[оролівської] М[илості], припинимо походи по Дніпру в Чорне море й напади на землі турецького султана; всі наші морські судна спалимо, договір зі сторонніми монархами й без відома Й. К. М. укладати не будемо...»46. Останнє положення присяги, з одного боку, засвідчувало факт дипломатичної практики козаків у минулому (договір з Кримським ханатом), з іншого — вперше у стосунках «колективного васала» зі своїм сюзереном Військо Запорозьке закріплювало за собою право на проведення зовнішньої політики. У даному випадку міжнародна діяльність обмежувалася одержанням дозволу від польського короля щодо можливості укладення договорів зі «сторонніми монархами».

Куруківська угода була нав’язана українському козацтву військовою силою, а тому викликала невиконання ним узятих на себе зобов’язань протягом наступних років. Продовжувалися походи на чорноморські турецькі володіння та перманентні «свавільства» в Україні, які вилилися у чергове повстання 1630 р. під проводом гетьмана Т. Федоровича (Трясила). У ході цього польсько-козацького протистояння Військо Запорозьке знову звертається за допомогою до московського царя, який однак, не йде на порушення міждержавних домовленостей і не втручається у «внутрішні» справи Речі Посполитої. Невзмозі придушити повстанський рух, польське командування пропонує мирний шлях розв’язання проблеми. Під час переговорів з С. Конєцпольським старшина знову намагається «виговорити» для себе якнайбільше «привілеїв». Переяславська угода 1630 р. між Військом Запорозьким та королівськими представниками завершила виступ козацької корпорації за свої «права» черговим компромісним варіантом.



Істориками поки що не встановлено, чи дали якийсь поштовх козацькому повстанню в українських воєводствах Речі Посполитої московсько-шведські переговори, які відбувалися від початку 1630 р. за ініціативою Густава II Адольфа у Москві. Головним питанням, яке ставив перед царем Михайлом Федоровичем представник Швеції Ж. Руссель, була проблема відриву від польського короля «Запорозької України»47. Окрім того, згідно з дослідженнями шведських істориків, у липні 1630 р. Густав II Адольф наставляв губернатора Ліфляндії щодо того, як розпалювати козацькі виступи проти Польської корони48. Відомі також більш пізні листи Руселя до московського царя, де він продовжував будувати плани розколу й ослаблення Речі Посполитої за рахунок українських земель49. У 1631 р. на переговори з Військом Запорозьким прибули шведські посли д’Адміраль і де Грев з пропозиціями до гетьмана І. Петражицького-Кулаги щодо укладення договору про союз («in tractationem confederationis») та відрив його від Речі Посполитої в обмін на надання кращих «прав і привілеїв»50. У разі прийняття таких пропозицій це означало б відмову козацтва від зверхності польського сюзерена й перехід до протекції Шведського королівства. У червні 1631 р. під час переговорів посла Швеції у Москві І. Мьолера обговорювалося питання спільних дій обох держав щодо відриву Війська Запорозького від Польсько-Литовської держави51. Однак козацький гетьман заарештовує шведів і відсилає їх під вартою до Варшави.

Наступного року Військо Запорозьке відправляє своїх представників на конвокаційний сейм 1632 р. з переліком своїх вимог. Увагу викликає навіть не сам зміст цієї петиції, що свого часу був досить належно опрацьований М. Грушевським52, а те, що Військо Запорозьке в цей час не тільки намагається вплинути на вибори короля (а отже, свого нового сюзерена), але й виступити як повноправний суб’єкт політичної системи Речі Посполитої. Українське козацтво не лише письмово задекларувало свою підтримку королевичу Владиславу в його домаганнях на батьківський трон померлого Сигізмунда III, але й за допомогою походу багатотисячного війська в напрямку Волині реально вплинуло на розвиток елекційних змагань і коронування необхідної для них кандидатури.

«Певні ми, що колись таки дочекаємося тої щасливої години — дістанемо поправу наших прав і вольностей рицарських і поручаємо просити пильно, аби [сейм] зволив ласкаво вложити до будучого короля, аби нас обдаровано вільностями, які належать людям рицарським»53, — говорилося в інструкції Війська Запорозького на сейм 1632 р. Отже, головним чином, йшлося про надання козацтву прав, аналогічних польсько-литовській шляхті, адже під «людьми рицарськими» розумівся ніхто інший, як військово-службова шляхта Речі Посполитої. Таким чином, до традиційного переліку суто «козацьких» вимог додавалися ще й «шляхетські». Зважаючи на те, що право вибору короля було одним із привілеїв шляхетського стану, Війську Запорозькому було відмовлено в прагненні стати на один рівень з ним.

Чергова відмова варшавських кіл (а поряд з недопущенням до повноправної участі у сеймових засіданнях козацтву було відмовлено і в більшості інших пунктів) знову призводить до демаршу козацтва в бік Московського царства — на раді Війська Запорозького після одержання негативної відповіді від сеймових послів було вирішено «бити чолом цареві»54. Але таке рішення, як і попередні апеляційні заяви щодо Москви, знову не мали практичних наслідків.

Натомість новообраний король Владислав IV, дякуючи козакам за підтримку, своїми універсалами за 1633–1634 рр. відновлює певні «вольності» православної церкви на українських землях. Однак затвердження окремим актом польського монарха «прав і привілеїв» Війська Запорозького в той час ще не відбулося. Певною компенсацією для невизнаного «рицарського люду» стало запрошення від імені короля взяти участь у польсько-російській (так званій Смоленській) війні 1632–1634 рр. Було споряджено близько двадцяти тисяч козацького війська, в той час, як коронні війська нараховували лише дев’ять тисяч чоловік. Припинення бойових дій уже вкотре вимагало врегулювання правового статусу Війська Запорозького, що бажало отримати привілейний універсал від Владислава IV й тим самим легітимізувати себе в соціально-політичній системі Речі Посполитої як автономного «колективного васала». Не отримавши його, гетьманський уряд у 1636 р. знову висилає чергове посольство до московського царя і вже вкотре повертається ні з чим.



У зв’язку з різними обставинами, головною серед яких була позиція впливового магнатства, король переадресовує справу щодо вирішення «козацького питання» на розгляд сейму. Той, у свою чергу, не пробачає козацтву зруйнування гетьманом І. Сулимою Кодацької фортеці у 1635 р. та «козацьку війну» 1637–1638 рр. й прийнятою на весняному сеймі 1638 р. постановою під назвою «Ординація Війська Запорозького» скасовує й так обмежені Куруківською й Переяславською угодами майже всі «права і вольності» українського козацтва. За наказом короля йому забороняється власне судочинство, вільне обрання гетьмана й старшин, обмежувалося поселення в містах, встановлювався шеститисячний реєстр на чолі з призначеними із Варшави полковниками, на Січі мав перебувати польський військовий гарнізон55.

В «Ординації» подавався також текст присяги, до якої мав бути приведений «старший» над Військом Запорозьким: «Я, такий то, присягаю Господу Богу, в Святій Трійці єдиному, що на цій посаді вірно і віддано буду служити найсвітлішому Владиславу IV, королю, моєму панові, його наступникам, королям польським, і Речі Посполитій...»56. Незважаючи на цю заборонну постанову й складення присяги частиною старшини поблизу Кумейок, повстання за поновлення втрачених прав продовжувалося.

«Через зрадників наших втрачаємо права і вольності, надані від св. пам’яті королів польських (Сигізмундом II, С. Баторієм, Сигізмундом III. — Т. Ч.) за наші криваві заслуги, втрачаємо все, що з давніх часів набуте виключно шаблею. Тому ліпше померти й один за другим скласти голови, ніж погодитися на таке перемир’я, як під Кумейками, бодай ніколи не вернулося...»57, — писав гетьман Війська Запорозького Д. Гуня до командуючого коронною армією С. Конєцпольського влітку 1638 р.

У першій половині 30-х рр. XVII ст. більш окресленими стають плани Московської держави та Шведського королівства щодо Речі Посполитої та Війська Запорозького. У випадку одночасного наступу на Польщу (із заходу — шведських військ, а зі сходу — російських), до Густава II Адольфа відходила б корона Речі Посполитої, а до московського царя — українські землі, які фактично контролювалися козацькими владними структурами. Шведські дипломати вже тоді передбачали можливість подвійного підпорядкування обом монархам Війська Запорозького. Про це переконливо свідчив один із тогочасних документів, де говорилося, що українськими козаками буде краще управляти після того, «як вони дадуть обіцянку обом маєстатам» служити58.

Треба відзначити й те, що протягом 1646–1647 рр. більшого (ніж у попередні десятиліття) визначення набуло правове становище козацької корпорації. У цей час, після довгих років «заборонних» постанов польсько-литовських владних органів, Військо Запорозьке нарешті отримує довгоочікуваний королівський привілей, у якому певною мірою окреслювався не лише його соціально-політичний статус, але й дозволялося проведення контрольованої польським монархом зовнішньої політики.



Свого часу окремі аспекти козацько-польських стосунків у передреволюційний період були грунтовно досліджені В. Соловйовим, В. Чермаком, М. Грушевським, В. Голобуцьким та Б. Флорею59. Польський історик Владислав Чермак ще наприкінці XIX ст. зробив висновок про те, що у квітні 1646 р. представники козацької старшини (серед яких був і Б. Хмельницький) перебували у Варшаві, де отримали з рук Владислава IV два привідейних листи. Перший з них дозволяв виступити козацькому війську в морський похід проти Османської імперії, другий — збільшував реєстр Війська Запорозького до 12 тисяч60. Єдине застереження стосувалося того, що ці два документи повинні бути секретними до часу оголошення Річчю Посполитою війни Туреччині. Ці «глейтовні» листи були скріплені особистою печаткою польського короля61.

Надані «вольності» спричинили справжній «психологічний переворот» у свідомості не лише козацтва, але й усього українського населення Речі Посполитої. Адже, як відзначив російський вчений Борис Флоря, протягом десятиріч у середовищі українців зберігалося стійке уявлення щодо свого нерівноправного становища у державі «двох народів»62. А тепер вони, опираючись на королівську протекцію, могли «мати при боці шаблю і переслідувати своїх кривдників»63 — представників магнатства та шляхти. Згідно зі свідченнями сучасників, під час другої зустрічі з Б. Хмельницьким, що відбулася у 1647 р., Владислав IV подарував йому свою шаблю. Вже згодом, у 1648 р., опосередковано підтверджуючи це, Хмельницький казав одному з польських послів М. Собеському — «Навіщо казав (Владислав IV — Т. Ч.) нам вольності шаблею діставати»64. Поряд з іншими причинами надання королем Війську Запорозькому вищеназваних привілеїв спричинило посилення сепаратистських тенденцій серед його провідників та більшої частини різних верств українського суспільства й було вміло використано козацькою верхівкою як доказ «законності» збройного виступу в 1648 р.

Тільки за допомогою потужнішої й краще організованої військової сили Польській короні на деякий час вдалося погамувати автономістські прагнення козацтва (що підживлювалися членами антигабсбургської коаліції), яке у перших десятиліттях XVII ст. стало справжньою контрелітою та невизнаним «політичним народом» Речі Посполитої65. До цього висновку слід додати ще й наступний: саме тоді закладаються підвалини полівасалітетної політики Війська Запорозького, коли воно у статусі «колективного васала» розпочинає боротьбу за відновлення своїх прав і з метою впливу на свого сюзерена — польського короля — звертається до сусідніх монархів (серед яких вирізнявся московський цар) із проханням про прийняття на військову службу та надання допомоги. Наслідком цих дій стало те, що українське козацтво як корпоративна військово-політична структура стає тією «єдиною силою, що порушила вже складену в ті роки у Східній Європі систему відносин»66 і, таким чином, протягом 1590-х — 1630-х рр., поступово набуває рис суб’єкта міждержавних стосунків.

__________



1 Яковлів А. З історії регістрації українських козаків в 1-й пол. XVI в. // Україна. — Т. 1. — К., 1907. — С. 266–273; Яковлів А. Бунт черкасців і канівців в 1536 р. // Там само. — С. 81–96; Сенютович-Бережннй В. Остап Дашкович (Дашкевич) — вождь козацький // Український історик. — 1969. — № 1–3. — С. 118–126; Дашкевич-Горбацький В. Про походження Остапа Дашковича // За державність. — Каліш, 1935. — Зб. 5. — С. 197–201; Черкас Б. Остафій Дашкович — черкаський і канівський староста XVI ст. // Укр. істор. журн. — № 1. — 2002. — С. 53–67; Chynczewska-Hennel Т. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w. — Warszawa, 1985; Serczyk W. Na dalekej Ukrainie: dzieje kozaczyzny do 1648 roku. — Kraków, 1984.

2 Щербак В. Формування козацького стану в Україні (друга половина XV — середина XVII ст.) — К., 1997; Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст. — К., 2000; Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.) — К., 1998; Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996; Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI — середині XVII ст. — К.; Запоріжжя, 1998; Брехуненко В. Взаємини козацьких спільнот Східної Європи в XVI — середині XVII ст. Автореферат... докт. істор. наук. — К., 2000; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XVI до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993.

3 Архив Юго-Западной России, издаваемый временною коммиссиею для разбора древних актов (далі — Архив ЮЗР). — Ч. 3. — T. I. — К., 1863. — С. 4–5.

4 Акты ЮЗР. — Т. 2. — С. 175.

5 Грушевський М. Історія України — Руси. — T. VII. — С. 144–145.

6 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. — К., 1904. — С. 54.

7 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. — К., 1904. — С. 70–74.

8 Цит. за: Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 46–47.

9 Документи Богдана Хмельницького. 1648–1657. — К., 1961. — С. 84–85.

10 Беличенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легітимності і тяглості в українській історіографії XVII–XVIII ст. // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. — Т. 1. — К., 1993. — С. 119.

11 Винар Л. Силуети епох. Дмитро Вишневецький, Михайло Грушевський. Історичні розвідки. — Дрогобич, 1992. — С. 39.

12 Цит. за: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI — середині XVII ст. — С. 158.

13 Флоря Б. З історії взаємовідносин українського козацтва і російського уряду (80-ті роки XVI ст.) // Укр. істор. журнал. — 1978. — №8. — С. 128; Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 61–62.

14 Listy Stanisława Żółkiewskiego Kanclera Koronnego i hetmana 1584–1620 / Wyd. Jan Tadeusz Tubomirski. — Kraków, 1868. — S. 27; Марочкін В. Антифеодальний і визвольний рух на Україні в першій чверті XVII ст. — К., 1989. — С. 81; Скрынников Р. Россия в начале XVII в. «Смута». — Москва, 1988. — С. 216.

15 Памятники дипломатических сношений Древней России с державами иностранными. — T. 1. — Санкт-Петербург, 1851. — Стлб. 1282; Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 62.

16 Акты исторические, относящиеся к России, извлеченные из иностранных архивов и библиотек. — Санкт-Петербург, 1842. — Т. 2. — С. 43–44.

17 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 102.

18 Дневник Эриха Лясоты из Стеблева // Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. — Киев, 1896. — Вып. 1. — С. 147–148.

19 Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — С. 96; Винар Л. Дипломатична місія Олександра Комуловича в Украшу 1594 року // Записки чину святого Василія Великого. — 1963. — № 10. — С. 42.

20 Nalewayka do Króla Zygmunta Trzeciego // Zbiór pamiętników do dziejów polskich. / Wyd. W. S. Brał-Rlater. — Warszawa, 1858. — T. 2. — S. 214–218.; Cac П. M. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша половина XVII ст.). — С. 223–237.

21 Сас П. Політична культура українського суспільства. — С. 224.

22 Сас П. Політична культура українського суспільства. — С. 235.

23 Сас П. С. Оріховський, Й. Верещинський: політико-правові концепції державного устрою // Польсько-українські студії. — Вии. I. — К., 1993. — С. 66–67.

24 Чухліб Т. Українське козацтво в політичних планах Речі Посполитої // Польсько-українські студії. — К., 1993. — Вип. 1. — С. 55–58.

25 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. 1. — С. 200.

26 Історія України в документах і матеріалах. — Т. III. — К., 1941. — С. 45.

27 Щербак В. Українське козацтво в суспільно — політичному житті Речі Посполитої (XVI — перша половина XVII ст.) // Україна в Центрально — Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). — Вип. 2. — К., 2002. — С. 191.

28 Історія України в документах і матеріалах. — Т. III. — С. 46.

29 Там само. — С. 47; Pisma St. Żółkiewskiego. — Lwów, 1861. — S. 319.

30 Pisma St. Żółkiewskiego. — S. 319.

31 Pisma St. Żółkiewskiego. — S. 320–321.

32 Pisma St. Żółkiewskiego. — S. 330–338.

33 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах (далі — ВУсР.). — Т. 1. — Москва, 1953. — С. 3–4; Документи Російських архівів з історії України. — Т. 1: Документи до історії запорозького козацтва 1613–1620 рр. — Львів, 1998. — С. 246.

34 Королюк В. К вопросу о посольстве в Москву от запорожского гетмана Петра Сагайдачного в 1620 г. // Славянский архив. Сборник статей и материалов. — Москва, 1958. — С. 34–38.

35 Щербак В. Динаміка зростання чисельності українського козацтва до середини XVII ст. // Національно — визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. — К., 1998. — С. 58–59; Biedrzycka A., Kaczmarczyk J. Kozacy zaporoscy w wojnie Hocimskiej 1621 roku // Там само. — С. 62–75.

36 Tretjak J. Historia wojny chocimskiej 1621 r. — Lwów, 1889. — S. 232–233.

37 Акты Московского государства, изд. имп. АН под ред. Н. Попова. — Т. 1. — Санкт-Петербург, 1890. — С. 448; Щербак В. Україна в політичних планах Швеції, Польщі і Російської держави в другій половині 20-х — на початку 30-х років XVII ст. // Україна і Польща в період феодалізму. Збірник наукових праць. — К., 1991. С. 99–100.

38 Крип’якевич І. Козачизна в політичних комбінаціях 1620–1630 рр. // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (далі — ЗНТШ). — Т. 117/118. — Львів, 1914. — С. 74.

39 Акты Московского государства. — Т. 1. — С. 215.

40 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... — С. 160–161; Сас П. М. Політична культура українського суспільства. — С. 163–164.

41 Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. (Опыт церковно — исторического исследования). — В 2 — т. — Т. I. — К., 1883. — С. 276.

42 ВУсР — Т. 1. — С. 50–51.

43 ВУсР — Т. 1. — С. 62; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648–1654 гг. — К., 1962. — С. 63.

44 Акты Московского государства. — Т. 1. — С. 215–216.

45 Сас П. Політична культура українського суспільства. — С. 166.

46 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — Т. I. — С. 284.

47 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — С. 260.

48 Wejle С. Sveriges politik mot Polen 1630–1635. — Uppsala, 1901. — S. 25.

49 Wejle С. Sveriges politik mot Polen 1630–1635. — Uppsala, 1901. — S. 24–26.

50 Грушевський M. Історія України — Руси. — T. VIII. — Ч. 1 — К., 1995 — С. 131–132; Баран О. Козаки в Тридцятилітній війні // На службі Кліо. Зб. наук.

праць на пошану Любомира Романа Винара, з нагоди 50-річчя його наукової діяльності. — К.; Нью-Йорк, 2000. — С. 170–175.



51 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — С. 259.

52 Грушевський М. Історії України-Руси. — Т. VIII. — Ч. 1. — С. 141–145.

53 Грушевський М. Історії України-Руси. — Т. VIII. — Ч. 1. — С. 144.

54 Акты Московского государства. — Т. 1. — С. 432.

55 Volumina legum. Przedzuk zbioru praw staraniem XX pijarów. — T. 3. — Peterburg, 1859. — S. 440.

56 Історія України в документах і матеріалах. — Т. III. — С. 97.

57 Селянський рух на Україні 1569–1647 рр. Збірник документів і матеріалів — К., 1993. — С. 301–302.

58 Поршнев Б. Тридцатилетняя война. — Москва, 1976. — С. 303.

59 Czermak W. Plany wojny tureckiej Władysława IV. — Kraków, 1895; Грушевський M. Історія України-Руси. — T. VIII. — 4. 2. — C. 463–464; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войни украинского народа. — К., 1962. — С. 77; Флоря Б. Запорозьке козацтво і плани турецької війни Владислава IV // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць. — К., 1992. — С. 79–104.

60 Czermak W. Plany wojny. — S. 305.

61 Czermak W. Plany wojny. — S. 305; Флоря Б. Вказ. праця. — С. 84.

62 Флоря Б. Вказ. праця. — С. 100–101.

63 Соловьев В. История Росссии. — Т. X. — С. 193.

64 Michałowski J. Księga pamietnicza. — Kraków, 1864. — S. 120–121.

65 Яковенко H. Українська шляхта з кінця XVI до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна) — С. 245; Горобець В. Еліта козацької України у пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. 1654–1665. — К., 2002. — С. 11.

66 Флоря Б. Османская империя, Крым и страны Восточной Европы в 20-е — начале 30-х гг. XVII в. // Османская империя и страны... Европы в XVII в. — Часть 1. — Москва, 1998. — С. 111.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка