Тарас Чухліб козаки І монархи


Політичні інтриги навколо Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р



Сторінка6/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45

3. Політичні інтриги навколо Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р.



Статті 1654 р. не були проголошені на Україні і не введені в життя; тільки в останніх місяцях перед смертю Хмельницького, коли недуга великого гетьмана і прояви упадку його авторитету у війську, в зв’язку з цією недугою, захитали лад і карність, утримуваний гетьманською рукою, — московське правительство зважилося піднести різні питання, що містилися в статтях і не сповнилися в дійсності»1 — писав у буремному 1917 р. Михайло Грушевський. Трохи згодом, через десять років, у дев’ятому томі «Історії України-Руси» видатний український історик вже більше обґрунтує цю тезу, відзначаючи, що московський уряд у березні 1654 р. у своїх резолюціях на прислані Богданом Хмельницьким «статті» відійшов від попередніх домовленостей між українською і російською сторонами в Переяславі. А, отже, це стало причиною того, що «статті і грамоти» царя Олексія Михайловича не були прийняті українською владою2.

Дані положення Михайло Грушевський доповнив висновком про те, що гетьман Хмельницький взагалі не повідомив про зміст своїх домовленостей з Москвою, так як не обнародував свого часу й текст Зборівського договору з Варшавою («тому що одне і друге не відповідало бажанням його і війська, і він не вважав їх для себе обов’язковими»)3. Ці важливі спостереження щодо дієвості актів 1654 р. були підтверджені Дмитром Одинцем, який відзначив, що вони зробилися нежиттєвими вже в часі їх затвердження4. Василь Герасимчук дослідив що Переяславсько-Московський акт злуки двох держав «був майже незнаним для сучасної суспільності, не був чомусь відразу опублікований, був чомусь уриваний і рівно ж неясним і не виясненим випадком лишився для будучини»5. Володимир М’якотін зазначив, що положення так званого Переяславського договору від часу його укладення зробилися нездійсненною «мертвою буквою», яка не знайшла втілення в реальному житті6. Про це писав також Андрій Яковлів, який здійснив одне з найґрунтовніших досліджень не тільки українсько-російського договору 1654 р., але й наступних угод між українськими гетьманами та московськими царями7.

Однак вперше питання про ратифікацію домовленостей 1654 р. було порушено Олександром Оглоблином в 1954 р., який у своїй узагальнюючій праці, виданій у Сполучених Штатах Америки і присвяченій угоді середини XVII ст., зробив висновок, про те що вона «не дістала ратифікації українського уряду»8. У зв’язку з відомими суб’єктивними причинами дана проблема лише через чотири десятиліття частково зацікавила «материкових» українських істориків Олену Апанович9 та Валерія Цибульського10.

Серед сучасних дослідників українсько-російських стосунків середини XVII ст. значну увагу проблемам «постпереяславського» періоду приділяв у своїх працях Віктор Горобець11. На його думку, саме «Березневі статті» й стали ратифікаційними актами спілки Чигирина й Москви у Переяславі12. Однак це була лише одностороння ратифікація з боку Олексія Михайловича. Разом з тим, вчений відзначив, що переяславсько-московські домовленості «не були широко відомі в Україні, оскільки Богдан, незадоволений доповненнями московської сторони, які обмежували суверенітет Війська Запорозького, не оприлюднив їх»13.

Згідно з визначенням одного з найповажніших дослідників цієї державної установи Лева Окиншевича, починаючи від 1648 р., Генеральна (козацька) рада була тим органом, який «вирішував найголовніші й найкардинальніші справи зовнішньої політики» Війська Запорозького14. Розглядаючи інституціоналістський механізм загальнокозацької ради в роки, які передували революції на чолі з Б. Хмельницьким, історики зауважували, що на той час гетьман, як вища посадова особа Війська Запорозького, потребував не лише директиви их ухвал ради, але і її законодавчої санкції для реалізації своїх владних рішень15. Очевидно, що така прерогатива цього владного інституту склалася під впливом політичної культури вищих станів Речі Посполитої, коли Вальний сейм (представницький та законодавчий шляхетський орган) мав право затверджувати договори, які польський король укладав з іншими європейськими володарями16.

Таким чином, під впливом політичної культури польсько-литовського суспільства до компетенції Генеральної ради (аналогічно з Вальним сеймом Речі Посполитої), вже «одержавленого» у результаті революційних подій Війська Запорозького, входило й питання ратифікації міжнародних домовленостей своїх правителів — українських гетьманів. Про це переконливо свідчить аналіз політикокультурної практики козацької старшини під час гетьманування Богдана Хмельницького, коли було проведено близько п’яти Генеральних рад. Уже на одній з перших рад (кінець травня — початок червня 1648) проводилися переговори з представниками королівської влади, керівник польської делегації А. Кисіль засвідчував «...зрештою була військова рада, що в ній було 70 000 козаків. Читано тоді мого листа; після довгих криків і хвилювань, сам Хмельницький почав пригадувати моє обнадіювання, допомогли йому в цім і наші козаки зі старшини; досягнув того висновку від них... слухати ради моєї й довіряти мені та послів виправляти, одмовитися від усякої ворожості; і орду затримати, а чекати на дальшу резолюцію»17. Коли 1649 р. Б. Хмельницький укладав Зборівську угоду з Варшавою, то, за свідченням московського посла Кунакова, до гетьмана в Чигирин прийшли «козаки и гультяйство многие люди шумом говорили ему, что он, Богдан с Польським королем помирился без их войскового совету»18. На вимогу рядового козацтва український гетьман санкціонував проведення Генеральної ради для того, щоб обговорити (а отже, ратифікувати або ж ні) Білоцерківську угоду 1651 р. з поляками19. Про те що ратифікація договорів міжнародного характеру належала до компетенцій Генеральних рад також засвідчує і процес укладення Гадяцької 1658 р. (з Польщею) та Корсунської 1657 р. (з Швецією) угод, перебіг яких детально висвітлений у вітчизняній та зарубіжній історіографіях20.

Та чи було ратифіковано Генеральною радою — найвищим законодавчим органом самопроголошеної на східних теренах Польської корони держави — домовленості між гетьманом Б. Хмельницьким та російським царем Олексієм Михайловичем, які були досягнуті в результаті січнево-березневих переговорів 1654 р. у Переяславі та Москві? Щоб відповісти на це питання та поглянути на цю проблему через призму політичної культури тогочасної української еліти, звернімося до висвітлення ряду зовнішньополітичних заходів українського уряду, які безпосередньо передували переяславсько-московському переговорному процесу.



На початку березня 1653 р. до Стамбула виїхало представницьке козацьке посольство. Як засвідчував турецький хроніст XVII ст. Наїма, Б. Хмельницький просив султана Мегмеда IV підтвердити своєю грамотою протекторат над Україною і, як символ зміцнення сюзеренно-васальних стосунків, надіслати йому прапор і барабан21.

Сучасний російський історик Б. Флоря, вслід за М. Грушевським, відзначав, що після здійснення відповідних актів Військо Запорозьке, аналогічно Молдавському та Волоському князівствам, повинне було розглядатися як частина Османської імперії, а військовий напад на нього мав розцінюватися як напад на саму імперію22. Йдучи назустріч проханням гетьмана, султан надіслав до України «велике» посольство на чолі з Мегмед-агою, яке перебувало у Чигирині з середини травня до кінця червня. Турецький урядовець привіз султанську грамоту, де йшлося про те, «щоб був гетьман у підданих султана»23. Окрім того, він вручив Хмельницькому «коруну, і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан». Османський посол запевнив українське керівництво, що султан Мегмед IV надасть йому військову допомогу у вигляді десяти тисяч вояків силістрійського паші й буде постійно захищати козацьку державу від іноземних вторгнень. Це були зобов’язання монарха Османської імперії як протектора України і разом з тим володаря-сюзерена відносно гетьмана-васала Б. Хмельницького. Тут треба відзначити, що дані положення були вироблені на основі традицій українсько-турецьких переговорів про підданство, починаючи з кінця 40-х років XVII ст.

Обов’язки Війська Запорозького як васальнозалежної держави перед султанською владою за пропозицією турецького посольства були наступними:

1) передача під султанське управління Кам’янця-Подільського;

2) щорічна сплата данини у розмірі 10 тисяч золотих і 10 тисяч волів та овець;



3) надання Порті своїх військових підрозділів у разі необхідності24.

Також Б. Хмельницький, разом з усією старшиною, мав скласти присягу вірності султану від імені всього населення України. Гетьману залишалося зробити один (але чи не найголовніший!) крок до правового оформлення угоди про васальну залежність Війська Запорозького від Османської імперії, а саме — скликати Генеральну раду, яка б легітимізувала попередній українсько-турецький договір.



Така рада відбулася наприкінці червня — на початку липня 1653 р. і на ній, після довгих суперечок, було відхилено не лише умови турецької сторони щодо підданства, але й, по-суті, положення українсько-турецького договору, який був укладений перед тим гетьманом та султаном Не останню роль у такому рішенні законодавчого органу козацької держави відіграв сам Хмельницький. Згідно з повідомленнями російських агентів зі Стамбула, український гетьман при відсиланні турецьких послів говорив їм: «...города (Кам’янця-Подільського. — Т. Ч.) не можу дати, ні іншої ніякої дані, я не маю держави багатої... тільки якщо люди військові, якщо знадобляться султану, бути мені готовим на його службу»25.

Причина відмови Стамбулу полягала не лише у надмірних вимогах Туреччини, але й у тому, що варіант з прийняттям османського протекторату був, на нашу думку, всього-на-всього певним відволікаючим маневром української дипломатії. Він мав відволікти урядові кола Речі Посполитої від головного напряму зовнішньої політики Війська Запорозького, яке, починаючи з 1649 р., намагалося отримати протекцію «православного володаря» — царя Московської держави.



Таким чином, виникла зовсім інша конфігурація у сюзеренно-васальних стосунках між королем Яном II Казимиром та Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким, який заявив, що задля «тривалого миру» з Польщею «упросили Й. М. (його милості — Т. Ч.) московського царя, п. н. м. (пана нашого милостивого — Т. Ч.), щоб він, використавши свою повагу, ласкаво й милостиво підтримав наші прохання, які торкаються віри, церков і вольностей Вашої Королівської милості Війська Запорозького»26. Це було висловлено у листі до польського короля в березні 1653 р.

З іншого боку, така рішуча заява гетьмана певним чином розв’язувала проблему українсько-російських переговорів. Якщо до цього часу вони велися в основному таємно, то відтепер Б. Хмельницький (хоча і в односторонньому порядку) міг офіційно зноситися з царським урядом. Уже від цього часу, зважаючи на обмін посольствами між Чигирином і Москвою, почали окреслюватися умови, на яких Україна буде приймати протекцію московського царя. Спочатку вони полягали у наступному: російський монарх, зі свого боку, мав забезпечити військову допомогу проти «ляхів» і не «попускав віри нашої православної і церков східних в поругання це»27, а у відповідь український гетьман буде вірно «служити» цареві. Коли у листопаді 1653 р. Л. Капуста привіз із Москви царську грамоту з рішенням Земського собору прийняти Український гетьманат під «міцну руку» Олексія Михайловича, Б. Хмельницький зі старшиною її «радісно прочитав». По тому, у листі до російських представників В. Бутурліна, І. Алфер’єва та Л. Лопухіна подякував цареві за згоду надати протекцію, але знову ж наголосив на проханні щодо військової допомоги проти поляків28.

Елементом тиску на московський уряд, як уже відзначалося вище, була політика переконання царя в серйозності українсько-турецьких переговорів, що тривали з початку 1653 р. і начебто мали завершитися прийняттям османського протекторату. У квітні 1653 р. про це заявили у Москві гетьманські посли С. Мужиловський і К. Бурляй29. Саме з цього часу, як дослідив Б. Флоря, з гетьманської канцелярії почали «витікати» тексти турецьких грамот, які з відомих причин відразу ж попадали у руки російським дипломатам30. Промовистими були і висловлювання самого Б. Хмельницького у розмові з посланцями путивльського воєводи Ф. Хілкова: «не відійти мені бусурманських невірних рук... приводить мені Бог обладану бути і слугою невірному царю (султану. — Т. Ч.31. Чи не тому однією з головних аргументацій учасників російського Земського собору була теза про те, що необхідно якомога швидше прийняти українців «під високу руку» царя, а то вони піддадуться «бусурманам».

Хід та рішення січневої Генеральної ради в Переяславі 1654 р. за участю представників не лише козацького, а й інших станів України, неодноразово висвітлювалися у вітчизняній та зарубіжній історіографіях32. Загальновідомим став факт невдоволеності Б. Хмельницького та генеральної старшини складанням лише однобічної присяги на вірність новому сюзерену. Адже згідно з усталеними у Західній та Центрально-Східній Європі принципами, він також мав присягнути в тому, що буде захищати privilegia et libertates свого добровільного підданого. З огляду на добру розробленість питання про політико-правовий зміст Переяславсько-Московського договору33, зупинимося лише на його характеристиці з точки зору сюзеренно-васальних стосунків між Московською державою та Військом Запорозьким.

«Служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських» згоджувалася українська сторона, але на умовах зобов’язань московського монарха «в тому всьому пожалування і милость свою царську указати»34. Ці побажання Б. Хмельницького і «всього Війська Запорозького» мали донести цареві посли С. Богданович-Зарудний і П. Тетеря, які з кінця лютого перебували у Москві. Затримка із відповіддю російської сторони — цар мав погодити привезені пункти та висунути свої вимоги, згідно з якими він збирався протегувати Україні — змусила Хмельницького 21 березня звернутися з додатковим листом до своїх послів. У ньому наказувалося, що під час ведення переговорів необхідно пригадати росіянам, що незадовго до ради у Переяславі турецький султан «...на всі статті наші і права і віри і вольності дозволяв і ніякої дані від нас не вимагав, тільки щоб ми на війну були готовими»35. Отже, тут знову застосовувалася відома з першої половини XVII ст. козацька тактика тиску на потенційного протектора — «лякати» одного монарха іншим. Окрім того, українським послам наказувалося нагадати цареві, що польський «король нині універсал свій присилає до всього посольства (українського — Т. Ч.) щоб до нього прихилялися»36. Саме таким чином, перед загрозою повернення українців до польської чи набуття турецької протекції, Олексій Михайлович мав пришвидшити з оформленням васалітетної залежності Війська Запорозького.

Наприкінці березня 1654 р. московський цар погодив (з певними виправленнями і доповненнями) 11 статей, які разом з «жалуваними грамотами» козацькому, шляхетському, міщанському станам, а також духівництву, були привезені до Чигирина українськими послами. З огляду на те, що зобов’язання новообраного протектора перед «гетьманом з усім Військом Запорозьким» були спрямовані на обмеження пропонованих цим колективним підданим «прав і привілеїв» (що переконливо засвідчило не лише «редагування» московською стороною пп. 14, 15, але й ігнорування деяких інших пропозицій української сторони), Б. Хмельницький робить усе можливе для того, щоб не скликати Генеральну раду й, таким чином, відтягнути затвердження січнево-березневих домовленостей з Росією. Від часу приїзду українських послів з Москви із погодженими царем «статтями», протягом квітня-грудня 1654 р., та наступного часу питання щодо скликання Генеральної ради задля ратифікації досягнутих рішень навіть не ініціювалося українським правителем. Отже, сюзеренно-васальні домовленості з царем (як перед тим із султаном) так і не були затверджені найвищим законодавчим органом Української держави й не легітимізовані з точки зору правових норм, що склалися на середину XVII ст. у Центрально-Східній Європі. А тому можемо говорити лише про їхній номінальний характер.



Доказом цьому є продовження дипломатичних стосунків Війська Запорозького з Османською імперією та Кримським ханством9 і, що найголовніше, ряд ціленаправлених кроків Б. Хмельницького у напрямку прийняття протекторату Шведської корони. Вони розпочалися ще у 1652–1653 рр. й відновилися в червні 1654 р., коли гетьман надіслав листа до І. Радзейовського з пропозицією укладення військового союзу проти Речі Посполитої37. Перед тим, у лютому (менше ніж через два місяці після Переяслава!), Хмельницький звертається до султана Мегмеда IV з проханням про заступництво Османської імперії та продовжує обмінюватися посольствами з його васалом — Кримським ханатом38. Весною в Стамбулі перебували представники гетьмана, які отримали від султана згоду на продовження стосунків з Кримом39. Саме тому 16 квітня Б. Хмельницький писав до Іслам-Гірея, що Військо Запорозьке «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь»40. Показовим також є оцінка Б. Хмельницьким у цьому листі своїх дій щодо прийняття московської протекції — «Що ж до Москви, з якою ми вступили в дружбу, то ми це зробили згідно з порадою Вашої Царської Милості (хана. — Т. Ч.). А з усього бачимо, що ляхи стягають людей із різних земель на нашу загибель, то чому б і ми не мали цього (домовленостей з Московською державою. — Т. Ч.) робити? Бо краще мати більше друзів...»41. У відповідь на це послання та посольство полковника С. Савича кримський хан у травні надіслав гетьману свою грамоту42.

Проблеми генезису та еволюції українсько-шведських стосунків за доби Б. Хмельницького певним чином уже були висвітлені у вітчизняній та зарубіжній історіографіях43. Зупинимося лише на основних моментах міждержавних відносин між українським гетьманом та шведським королем, характеризуючи їх через призму полівасалітетної моделі зовнішньої політики Війська Запорозького. Отже, наприкінці серпня 1655 р., перебуваючи поблизу Кам’янця, Хмельницький, у відповідь на прибуття до нього шведського посла Ю. Торквата, повідомляє у листі до короля Карла X Густава про свою радість, «що згідно з нашими (Війська Запорозького. — Т. Ч.) давніми проханнями, обіцяє (Карл X. — Т. Ч.) нам довір’я, захист і дружбу»44. Якщо під обіцянкою «дружби» між гетьманом і королем, згідно з уявленнями володаря України, розумівся процес укладення двостороннього договору, то згадка про «довір’я і захист» засвідчувала не що інше, як бажання Б. Хмельницького визнати протекцію («protectionem») Карла X Густава. Але, коли у жовтні під Львовом розпочалися безпосередні переговори, український гетьман трохи змінив тональність своїх звернень і листів. «...Його Милість шведський король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою»,45 — ці слова Хмельницького до львівських міщан засвідчили ту велику напругу в ході українсько-шведських переговорів, що виникли через суперечку щодо приналежності західноукраїнських територій.

Ця проблема не була вирішена й протягом наступного року, а тому гетьман використовує випробуваний дипломатичний хід, 12 червня він звертається до царя Олексія Михайловича зі скаргою на Карла X Густава, що той відбирає «рубіж князівства Російського по Віслу ріку»46. Таким чином, не погоджуючись із гетьманом, як васалом царя, король, на переконання Хмельницького, вступив у конфлікт з Московською державою. А тому володар Війська Запорозького висловив бажання воювати проти Шведського королівства, якщо той буде «противитися Вашій Царській Величності»47.

Уже на початку липня така позиція Хмельницького «дивним чином» стає відомою королю Швеції. Очевидно, що це було інспіроване гетьманською канцелярією з метою певного залякування і прихилення шведського короля до вигідного для України рішення територіального питання (ця тактика була дивовижно подібною на дії української еліти весною 1653 р., коли Чигирин таким же чином «зіштовхував» московського царя і турецького султана). У цьому випадку гетьман був начебто «змушений» виправдовуватися перед потенційним сюзереном: «...для підтвердження нашої приязні до Вашої Королівської Величності ми повідомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до цього нас часто закликали — ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би й поширювалася якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю проти Вашої Королівської Величності, то нехай Ваша Королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми (як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу»48, — писав 13 липня Б. Хмельницький до Карла X Густава.

Одночасно з московським та шведським зовнішньополітичними напрямками Військо Запорозьке, як уже зазначалося вище, продовжувало дипломатичні стосунки зі Стамбулом. У березні 1655 р. Б. Хмельницький приймав у Чигирині турецького посла Шагін-агу. Після завершення переговорів із ним до Порти відправилися українські дипломати, які наприкінці травня-червні вели переговори у столиці Османської імперії49. Головною їхньою темою знову було питання щодо прийняття Україною номінальної васальної залежності від султана50. У відповідь на лист Мегмеда IV, де засвідчувалася сюзеренна присяга Хмельницькому51, той наприкінці листопада 1655 р. відповідав, що «ми дуже раді були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві [Мегмеду IV]»52.

Таким чином, спираючись на вищевикладений матеріал, можемо стверджувати, що лютнево-березневі домовленості між Україною та Росією у 1654 р. так і не були схвалені на Генеральній раді. А січнева рада, що відбулася перед тим у Переяславі, лише дозволила розпочати процес узгодження пропозицій до майбутнього українсько-російського договору. Отже, згідно з тогочасними вітчизняними політико-культурними традиціями, договір 1654 р. не був ратифікований найвищим законодавчим органом ранньомодерної Української держави. На нашу думку, можна говорити лише про визнання гетьманом Б. Хмельницьким номінальної васальної підлеглості московському цареві Олексію Михайловичу. Але навіть і це не стримувало українського володаря від проведення самостійної зовнішньої політики, яка досить часто розходилася з планами Москви. Вагомим доказом цьому є зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду після 1654 р., що була направлена на збереження союзницьких відносин із кримським ханом та визнання протекції шведського короля і турецького султана.



Особливість оцінки Переяслава 1654 року полягає у надзвичайній заміфологізованості сутності цієї події та її ролі в українській і російській історіях53. Якщо в Російській імперії ухвала ради офіційно трактувалася як «возз’єднання» Русі, то у Радянському Союзі та сучасній Російській Фердерації — як «возз’єднання» України з Росією. Лише протягом 90-х рр. XX — початку XXI ст. сучасна українська історіографія (О. Апанович, В. Смолій, В. Степанков, Я. Дашкевич, Ю. Мицик, О. Гуржій, Д. Наливайко, В. Щербак, В. Сергійчук, В. Ульяновський, В. Горобець, В. Матях, Я. Федорук, О. Струкевич, В. Брехуненко та ін.) аргументовано спростувала наукову недолугість даних концепцій, в основі яких лежала імперська ідея етнічної й політичної єдності Русі54. За твердженням багатьох істориків, ні українська, ні російська сторони не виконували більшості з досягнутих домовленостей, а отже можна говорити лише про номінальний царський протекторат над Українською державою55. А вже після визнання зверхності московського царя у 1654 р., гетьман Богдан Хмельницький уклав угоди з турецьким султаном Мегмедом IV в 1655 р., угорським князем Д’єрдем Ракоці — у 1656 р., бранденбурзьким курфюрстом і пруським герцогом Фрідріхом Вільгельмом — у 1656 р.56

Ґрунтовний аналіз джерел 50-х рр. XVII ст. переконує, що значна частина українського населення не приховувала невдоволення необхідністю складати присягу й відмовлятися від неї. Як свідчив сучасник, після присяги гетьмана й старшини 19 січня 1654 р. «переяславських міщан гнали до присяги, — якій вони дуже опиралися. Місцевий війт (аж) захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви пречистої Богородиці. І він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги»57. А під час присяги 27 січня у Києві найвище українське православне духовенство відмовилося її складати, а керівники київського магістрату та міщанство «опиралися і не хотіли йти, але їх козаки гнали як бидло... Але вони, присягаючи, не називалися своїм власним іменем...»58. Відмовилися складати присягу частина козаків Уманського та Брацлавського полків, а населення Полтавського й Кропивненського полків взагалі збунтувалося проти присяги й побили представників царя киями. Поза оприсяжненням із зрозумілих причин залишилися й жителі західної частини українських етнографічних земель. Окрім того, не складала присягу й Запорозька Січ59. Таким чином, одностайного схвалення й сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало, а мали місце відмінні й, іноді, протилежні дії та оцінки різних верств і груп населення60.

Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р., переконливо засвідчили недотримання Москвою взятих на себе зобов’язань протектора перед козацькою Україною: у 1656 р., цар підписав Віленський трактат з найбільшим тогочасним ворогом України — Річчю Посполитою; в 1659 р. російськими урядовцями було сфальшовані «статті Б. Хмельницького» 1654 р.; у 1665 р. згідно з так званими Московськими статтями лівобережна частина Гетьманату мала перетворитися на станову автономію; в 1667 р. Росія уклала Андрусівське перемир’я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість; укладення «Вічного миру» 1686 р. остаточно завершило розподіл Козацької держави між Москвою та Варшавою. У свою чергу й Український гетьманат також не дотримувався обов’язків васальної держави. А це — укладення Б. Хмельницьким Раднотського договору 1656 р., що вступало у суперечність із зовнішньою політикою Олексія Михайловича; українсько-російська війна 1658–1659 рр. й підписання І. Виговським Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею; боротьба з московськими військами гетьманів Ю. Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка у 60-х — першій половині 70-х рр. XVII ст.; антиросійське повстання українського населення Лівобережжя на чолі з І. Брюховецьким у 1668 р. тощо.

Вічний мир 1686 р. між Московським царством і Річчю Посполитою засвідчив остаточний крах українсько-московських домовленостей не лише 1654, але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр., які передбачали існування єдиного Українського гетьманату під скіпетром російського монарха. Недотримання Москвою багатьох положень Коломацьких статей 1687 р. та Московських статей 1689 р., що були укладені з гетьманом Іваном Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра I та знищення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1708 р. остаточно вирішило проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь усе зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недовговічність та ефемерність Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р., що з часом під впливом певних суб’єктивних чинників перетворилися з рядової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на легенду про «возз’єднавчу» Переяславську раду.

__________



1 Грушевський М. Сполучення України з Московщиною в новішій літературі. Критичні замітки // Україна. — Кн. 3/4. — К., 1917. — С. 102.

2 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. IX. — Кн. 2. — К., 1997. — С. 812, 866.

3 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. IX. — Кн. 2. — К., 1997. — С. 866.

4 Odinec D. Pripojeni Ukrajiny k Moskovskemu statu // Sbornik ved pravnich a statnich. — Roc. XXVI. — Praha, 1926. — C. 47.

5 Герасимчук В. До питання про статті Б. Хмельницького // ЗНТШ. — Т. 100. — Львів, 1930. — С. 213.

6 Мякотин В. «Переяславский договор» 1654 года. — Прага, 1930. — С. 28.

7 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII–XVIII віках. — Варшава, 1934. — С. 43.

8 Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 року. — Нью-Йорк; Торонто, 1954. — С. 59.

9 Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К., 1994. — С. 34.

10 Цибульський В. Переяславська угода 1654 року у зарубіжній історіографії (1945–1990 рр.). — Рівне, 1993. — С. 47.

11 Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII першої чверті XVIII ст. — К., 1995; Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. 1654–1665. — К., 2001; Горобець В. Зовнішня політика Української держави другої половини 1650-х років у контексті геополітичного розвитку Центрально-Східної Європи // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. — Част. 1. — Одеса; Київ; Львів, 1999. — С. 181–188; Горобець В. Переяславсько-московський договір 1654 р. причини і наслідки історіографічної традиції та історичні реалії // Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків. — К., 1995. — С. 14–27; Горобець В. Між Кам’янцем та Озерною: українська зовнішня політика другої половини 1655 р. у контексті геополітичних перегруповань у Центрально-Східній Європі // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI–XVIII століть. — К., 2000. — С. 245–271.

12 Горобець В. Переяславсько-Московський договір 1654 р.: результати і наслідки (з історії українсько-російських відносин доби Богдана Хмельницького) // Доба Богдана Хмельницького (до 400-річчя від дня народження великого гетьмана). Зб. наук. праць. — К., 1995. — С. 84.

13 Там само.

14 Окиншевич Л. Генеральна рада на Гетьманщині XVII–XVIII ст. — К., 1929. — С. 83.

15 Сас П. Вказ. праця. — С. 111.

16 Про перейняття політико-культурних річпосполитських традицій елітою козацької України можна ширше ознайомитися у працях: Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою і Варшавою. 1654–1665. — К., 2001; Urwanowicz J. Wojskowe «sejmiki». Koła w wojsku Rzeczpospolitej XVI–XVIII wieku. — Białystok, 1996.

17 Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов. — Т. I. — С. 90–91.

18 Архив ЮЗР. — Т. 3. — С. 404.

19 Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині XVII–XVIII ст. // Праці комісії для виучування західно-руського та українського права. — Вип. 6. — К., 1929. — С. 263.

20 Див., напр.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. X. — Ч. 1. — К., 1998; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: причини і початок Руїни. — К., 1998; Горобець В. Еліта козацької України у пошуках політичної легітимації: між Москвою та Варшавою. — К., 2001; Kubala L. Wojny duńskie i pokoj Oliwski 1657–1660. — Lwów, 1922. та ін.

21 Sękowski J. Collectanea z dziejopisów tureckich rzeczy do historii polskiej służących. — T. 1. — Warszawa, 1824. — S. 204–205.

22 Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // Київська старовина. — № 3. — 2001. — С. 98–99; Грушевський М. Історія України-Руси — Т. IX. — Ч. 2. — С. 784, 1545.

23 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы (далі — ВУсР). — Т. III. — Москва, 1954. — С. 289, 302.

24 ВУсР. — Т. III — С. 289, 302.

25 Флоря Б. Вказ. праця. — С. 101.

26 Памятники изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. — Т. III. — Отд. III. — К., 1898. — С. 31–34.

27 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — Акты ЮЗР). — Т. VIII. (прибавление). — Санкт-Петербург, 1875. — С. 362–363.

28 ВУсР. — Т. III. — С. 497–498.

29 Там само. — С. 263; Флоря Б. Вказ. праця. — С. 101.

30 Флоря Б. Вказ. праця. — С. 102.

31 ВУсР — Т. III. — С. 320.

32 Основна новітня історіографія проблеми «Переяслава 1654 р.» викладена: Плохий С. Освободительная война украинского народа в латиноязычной историогрфии середины XVII века. — Днепропетровск, 1983; Смолій В., Степанков В. У пошуках нової концепції Визвольної війни українського народу середини XVII ст. — К., 1992; Цибульський В. Переяславська угода 1654 року в зарубіжній історіографії (1945–1990) — Рівне, 1993; Горобець В. Переяславсько-московський договір 1654 р.: причини і наслідки історіографічної традиції та історичні реалії // Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків. — К., 1995. — С. 14–27; Мицик Ю. Сучасна історіографія Національно-визвольної війни середини XVII ст. // Українська козацька держава: витоки та шля-хи історичного розвитку. — Вип. 7. — К., 2000. — С. 263–268; Basarab J. Perejaslav 1654: A Historiograflcal Study. — Edmonton, 1982; Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження) / Ред. П. Сохань та ін. — К., 2003 та ін.

33 Див., напр.: Розенфельд И. Присоединение Малороссии к России (1654–1793). Историко-юридический очерк. — Петроград, 1915; Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII–XVIII віках. — Варшава, 1934; Яковлів А. Договір Богдана Хмельницького з Москвою року 1654. — Нью-Йорк, 1954; Іваницький С. Переяславський договір з 1654 р.: Правна якість заложеного цим договором відношення сторін. — Нью-Йорк, 1954; Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654 року. — Нью-Йорк, 1954; Попов С. Юридична природа злучення України з Москвою // Літературно-Науковий вісник. — К.,1914 та ін.

34 Акты ЮЗР. — Т. X. — СПб., 1878. — С. 445–452.

35 ВУсР. — Т. III. — С. 559–560.

36 ВУсР. — Т. III. — С. 559–560.

37 ВУсР. — Т. III. — С. 364–365.

38 Державний архів Львівської області. — Ф. 26. Львівський університет, р. 1932, оп. 4, спр. 629, арк. 82–83 (Czerewko W.-S. Przebieg działań wojennych Chmielnickiego w latach 1654–1655. — Lwów, 1932).

39 Заборовский Л. Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине XVII в. — Москва, 1981. — С. 47.

40 Памятники, изданные Киевскою комиссиею (изд. 2). — Т. III. — С. 193–196.

41 Памятники, изданные Киевскою комиссиею (изд. 2). — Т. III. — С. 193–196.

42 Акты ЮЗР. — Т. X. — С. 588–597.

43 Див., напр.: Каманин И. Договоры Богдана Хмельницкого с Польшей, Швецией и Россией // Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. — Вып. 2. — К., 1916. — С. 93–108; Крип’якевич І. Данило Олівеберг де Грекані дипломат часів Хмельниччини // Доба Богдана Хмельницького (до 400-річчя від дня народження Великого гетьмана). Зб. наук. праць. — К., 1995. — С. 235–242; Владимирский-Буданов М. О взаимоотношениях Богдана Хмельницкого с Швецией в 1655–1657 гг. // Там само. — С. 253–264; Олянчин Д. Опис подорожі шведського посла на Україну 1656–1657 рр. // ЗНТШ. — Т. 154. — 1937. — С. 41–69; Кордуба М. Боротьба за польський престол по смерти Володислава IV // Жерела до історії України-Руси. — Т. XII. — Львів, 1911; Матях В. «Шведська карта» у політичних комбінаціях Богдана Хмельницького (з приводу неопублікованих праць І. Крип’якевича та М. Владимирського-Буданова) // Доба Богдана Хмельницького. — С. 235–242; Kubala L. Wojna moskiewska г. 1654–1655. — Kraków, 1910; Kubala L. Wojna szwecka w roku 1655 i 1656. — Lwów, 1913.

44 Документи Б. Хмельницького. — С. 438–439.

45 Документи Б. Хмельницького. — С. 456–457.

46 Документи Б. Хмельницького. — С. 502.

47 Документи Б. Хмельницького. — С. 502.

48 Документи Б. Хмельницького. — С. 513–514.

49 Заборовский Л. Указ. соч. — С. 137.

50 Грушевський М. Вказ. праця. — Т. IX. — Ч. 2. — С. 1098–1099; Заборовский Л. Указ. соч. — С. 138.

51 Архів Головний Актів Давніх у Варшаві. — Ф. «Архів Коронний», відділ «Козацький». — № 60; Мицик Ю. Нововиявлені документи з історії Національно-визвольної війни середини XVII ст. // Укр. істор. журнал. — 1998. — № 6. — С. 115–116.

52 Документи Б. Хмельницького. — С. 461–463.

53 Смолій В., Степанков В. У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу в XVII ст. — К., 1992; Степанков В. Переяславська рада 1654 року: ухвала та наслідки // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. Історичні науки. — Т. 11. — Кам’янець-Подільський, 2003. — С. 58.

54 Див.: Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження) / Ред. П. Сохань та ін. — К., 2003.

55 Див.: Грушевський М. Сполучення України з Московщиною в новішій літературі. Критичні замітки // Україна. — Кн. 3/4. — К., 1917; Мякотин В. «Переяславский договор» 1654 года. — Прага, 1930.

56 Чухліб Т. Переяслав 1654 р. та проблема міжнародного утвердження Українського гетьманату. — К., 2003. — С. 3.

57 Мицик Ю. Нові документи до історії Переяславської ради 1654 р. // Розбудова держави. — 1997. — №2. — С. 40.

58 Мицик Ю. Нові документи до історії Переяславської ради 1654 р. // Розбудова держави. — 1997. — №2. — С. 41.

59 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — Санкт-Петербург, 1878. — Т. X. — С. 442.

60 Воссоединение Украины с Россией: документы и материалы в трех томах. — Москва, 1953. — Т. III. — С. 535; Степанков В. Переяславська рада 1654 року: ухвала та наслідки. — С. 63–64; Мицик Ю. Нові документи до історії Переяславської ради 1654 р. — С. 39–41.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка