Тарас Чухліб козаки І монархи


Українсько-російська війна 1658–1659 рр. та міжнародна ситуація в Центрально-Східній Європі



Сторінка7/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   45

4. Українсько-російська війна 1658–1659 рр. та міжнародна ситуація в Центрально-Східній Європі



Через чотири тижні після смерті фундатора Козацької держави Богдана Хмельницького відбулися його похорони, а згодом і козацька рада. На ній «тимчасовим» («доки возмужає Богданів син Юрій Хмельницький») правителем України було обрано довголітнього генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського1. Генеральна старшина передала йому булаву, яку свого часу Хмельницький одержав із рук царя. У зв’язку з цим, новообраний гетьман подякував усім присутнім на раді і, зокрема, зазначив, що «ця царської величності булава [буде] доброму на ласку, а злому на карність»2. На прохання делегованих на раду полковників, сотників, отаманів, війтів та бурмістрів він зачитав «жалувану» грамоту московського монарха Олексія Михайловича, дану Війську Запорозькому у березні 1654 р. Потому було ухвалене рішення «служити великому государеві всім Військом Запорозьким вічно, аби він нас неприятелям не видав і своїх ратних людей нам на поміч присилав»3.

Уже 31 серпня 1657 р. в розмові з царським послом В. Кікіним Виговський окреслив зовнішньополітичні плани свого уряду: «Я з усім військом зносимо своє прохання до Царської Величності: коли він вважає потрібним замиритися з одним із двох неприятелів (Польщею або Швецією. — Т. Ч.), то нам здається кориснішим для нього замиритися з шведами, хоч на певне число літ, аніж з Королем Польським, бо поляки народ віроломний, ніколи в правді не стоять»4. Таким чином, гетьманом передбачався союз Москви й Чигирина зі Шведським королівством проти Речі Посполитої. 4 вересня 1657 р. гетьман заявив новому царському послові Матвєєву: «...так, як він (Б. Хмельницький. — Т. Ч.) віддав йому (Олексію Михайловичу. — Т. Ч.) вірне підданство і службу згідно з присягою, — так і ми повинні Царській Величності служити і за честь його помирати, як вірно піддані»5.

У той же час у Чигирині тривали переговори зі шведськими дипломатами. Вони завершилися 5 жовтня 1657 р., коли під Корсунем відбулася Генеральна рада Українського гетьманату. У своїй доповіді гетьман окреслив перспективи міжнародного становища України: «...присилав до нас Шведський король і зве нас у підданство до себе, а Царська Величність писав до нас грамоту з доганою, що ми без його государева відома сполучилися з Ракоцієм, і перед цим ми зрадили Литовському королеві і Кримському ханові, і Ракоцію Угорському і Волоському, а тепер мені хочете зрадити, і чи довго вам у таких хитаннях бути?»6. Після цього гетьман запропонував присутнім залишатися в підданстві московському цареві. З огляду на те, що раніше серед старшини й козаків ходили чутки про наміри царя обмежити козацький реєстр та забрати Ніжин, Переяслав і Білу Церкву в своє безпосереднє володіння, рада вирішила відрядити послів до Москви для узгодження спірних питань та умов майбутнього українсько-російського договору.

Одночасно на Корсунській раді було обговорено положення угоди зі шведським монархом Карлом X Густавом, де українці визнавалися як Liberta gente et nulli subiecta («Вільний народ і нікому не підлеглий»)7. У тексті договору зі Шведським королівством наголошувалося на необхідності здійснення «воєнної допомоги проти спільних ворогів..., за винятком світлійшого князя Московського, з яким Військо Запорозьке пов’язане тісним союзом і буде зберігати йому вірність»8.

Однак уже тоді гетьманський уряд із вагомих причин поступово відходить від орієнтації на московську протекцію. Серед населення козацької України поширюється думка, що «хоче цар наші вольності зламати і привести нас під свою волю..., царських воєвод не хочемо — хочемо від царя відступити»9. Частина козацької старшини бере участь у так званому «бунті Лісницького», провідники якого виступали під антиросійськими гаслами10. Причини, які штовхнули І. Виговського та його старшину відмовитися від сюзеренітету Олексія Михайловича: українці побоювалися того, що цар скасує гетьманське правління, започаткує воєводську управу, зменшить кількісний склад козацького реєстру, відбере «привілеї» в старшини, заборонить автономію церкви в Україні тощо11.

16 вересня 1658 р. у полковому місті Гадячі було підписано українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманату. Саме мотиви зовнішньополітичного плану не лише були визначальними на етапі становлення ідеї федеративного союзу між Україною, Польщею й Литвою12.

Майже одночасно з посольством до Польщі Виговський відправив до Москви делегацію на чолі з полковником Г. Лесницьким. Вона мала запевнити Олексія Михайловича у «вірному підданстві» йому «гетьмана та всього Війська Запорозького». У другому пункті дипломатичної інструкції, яку Лесницький передав московським боярам, відзначалося: «...якщо ми не хотіли бути прямими Царю, Його Милості, підданими і не під його Царської Величності міцною перебувати рукою, тоді б до іншого повернулися монарха, маючи від царя Турського великі обіцянки через Мегмета великого посла, що перебуває у Брацлаві, і дає нам прапор, булаву, і всі краї Польські придати до того обіцяв. Також і колишні Березівські комісари багатьма обіцянками прихилити хотіли й обнадіювали великого короля Польського жалуванням. Але ми для милості самої православної віри, не даючи для своїх прибутків схилитися їхнім намовам і для помочі всіх, добровільно обрали Царя, Його Милість, собі і церквам святим оборонця, на вірність без усякого присягнувши примусу, і до цього часу учиненої присяги тримаємося»13.

На нашу думку, оголошення цього пункту в Москві та передача всієї інструкції в руки росіянам мало подвійну мету. Крім запевнення українців у тому, що вони, незважаючи на різнобічні зовнішні відносини, таки не «зраджують» своєму московському сюзеренові, слова про можливий перехід під протекцію султана та переговори з поляками повинні були змусити царя прийняти вимоги Українського гетьманату щодо дотримання ним своїх попередніх зобов’язань.



Але замість того щоб гарантувати «права та вольності» козацтва та інших станів України й затвердити Івана Виговського на гетьманстві московський цар Олексій Михайлович почав розпалювати міжусобну боротьбу серед козацької старшини, й, спочатку спровокував громадянську війну серед українського суспільства, а потім в односторонньому порядку ввів свої війська для підтримки опозиційних сил на територію України.

В умовах українсько-російської війни, що розпочалася в жовтні 1658 р., дипломатія гетьманського уряду розвивалася такими основними напрямами — польському, московському, шведському, турецькому та кримському, — кожний з яких був важливий для справи утримання здобутків Української революції. 18 жовтня 1658 р. І. Виговський пише листа до шведського короля Карла X Густава, де висловлює жаль з приводу недієвості українсько-шведського союзу, який був укладений незадовго до цього в Корсуні14. Одночасно він звертається до брата короля Швеції герцога Адольфа з проханням про заступництво перед польським королем та надання військової допомоги15. Однак Шведське королівство не зважало на настирливі звернення гетьмана та його оточення — підписавши у 1658 р. перемир’я з Москвою, воно порушило дипломатичні плани українського уряду й позбавляло його надії на допомогу з боку шведської армії у боротьбі з російськими військами.

Ще на початку 1658 р. І. Виговський уклав військовий союз із кримським ханом Мегмед-Гіреєм IV, згідно з яким кримський уряд зобов’язувався підтримувати Україну як у зовнішньополітичних акціях, так і у внутрішніх конфліктах, що набирали сили в Козацькій державі16. Кримський хан натомість вимагав від гетьмана офіційно заявити про вороже ставлення до Росії. Невдовзі татарський монарх надає значні військові підрозділи для придушення антигетьманської опозиції, що викликало невдоволення певної частини козацької старшини. Окрім того, як відомо, саме сорокатисячне кримське військо допомогло Виговському розгромити російську армію під Конотопом у червні 1659 р.17

Незважаючи на підписання Гадяцького договору, проблема українсько-польських стосунків залишалася досить складним питанням у міжнародних відносинах на теренах Центрально-Східної Європи. Україна так і не одержала від поляків обіцяної військової допомоги проти росіян. Лише на початку 1659 р. в Україну «прийшли тепер на допомогу... ляські і німецькі війська» (всього близько 5–6 тисяч осіб)18. 16 січня український гетьман пише вдячного листа до Яна II Казимира, але знову ж таки прохає додаткової й більш дієвої допомоги 19. Просування російських полків углиб України змушує Виговського знову послати до короля посольство у складі Ю. Немирича, Г. Лісницького та С. Мазепи «просити людей на поміч»20.

Слід зазначити, що, одночасно з цими заходами українського зовнішньополітичного відомства, продовжувався ратифікаційний процес гадяцьких статей. Привезені до Варшави козацькими послами на чолі з Т. Носачем «пункти» польський уряд відхилив і відрядив до гетьмана Виговського спеціального посла К. Перетяткевича з вимогою відмовитися від основних положень трактату, які й визначали українську державність. Після ознайомлення з пропозиціями польської сторони гетьман, за свідченнями Перетяткевича, промовив: «...зі смертю приїхав і смерть мені привіз»21. Зауважимо, що саме напередодні Конотопської битви, 12 червня 1659 р., виправлений текст Гадяцької угоди було ратифіковано варшавським сеймом у найневигіднішому для Українського гетьманату варіанті. Це загострило внутрішньополітичну ситуацію й не дозволило українському війську виступити єдиним фронтом проти російської окупаційної армії.

Окремого й детальнішого розгляду вимагають тогочасні українсько-російські стосунки, що призвели до війни між гетьманатом і царством. Згідно з останніми дослідженнями, підписавши Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, Виговський не прагнув до повного розриву, а тим більше до початку війни з Московською державою22. В одному з варіантів гадяцьких домовленостей навіть містилося положення про збереження добросусідських відносин з царем. Про те, що український уряд намагався вирішити дане питання мирним шляхом, свідчить той факт, що відразу після підписання українсько-польського договору, 17 вересня 1658 р., І. Виговський відпустив до Москви російського посла В. Кікіна з листом, де стверджувалося, що він «буде чекати царської величності указу від цього числа три тижні і чотири дні»23. Протягом другої половини вересня український правитель дотримувався своєї обіцянки, неодноразово нагадуючи воєводі Г. Долгорукову про «відомість від Його Царської Величності»24. 18 жовтня, одночасно з листом до шведського короля щодо підтримки, Виговський пише до Олексія Михайловича, що він воював не проти російських військ, а проти «свавільників»25. Однак Москва проігнорувала позицію Українського гетьманату й оголосила про «зраду» Виговського, що означало різке загострення стосунків між обома країнами. Та, не зважаючи на це, в середині жовтня гетьман звертається до Олексія Михайловича: «Дісталася нам грамота друкована, писана іменем вашої Царської Величності, в якій з немалою жалістю прочитали, що мене за єдиного вважають зрадника, неначе я мав змінити присягу Вашій Царській Величності, Військо Запорозьке на віру латинську приводити»26. Засвідчуючи свої добрі наміри, Виговський відпустив до Москви затриманого раніше російського посла Я. Портомоїна й запропонував йому передати царю, щоб той не починав військових дій, а прислав в Україну «на договір своїх государевих ближніх людей». Однак якщо Росія все ж таки вирішить воювати з гетьманатом, то, попереджав І. Виговський, «...гетьман розпочне проти государевих ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські і волоські ратні люди і кримські татари та турський салтан...»27. Але московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції й дипломатичні погрози українського гетьмана: війська Г. Ромодановського окуповують на початку листопада 1658 р. полкові міста Полтавщини — Миргород і Лубни.

Щоб стримати ворожий наступ, до Москви для ведення переговорів висилається полковник І. Кравченко. У січні 1659 р. царський уряд пішов на деякі поступки, але гетьман, одержавши військову допомогу від поляків, уже не пристає на російські пропозиції. «Присягав де він гетьман на тому, щоб йому бути у царської величності в підданстві, а не на тому, щоб бути московським воєводам у містах і що москалям панувати; ніколи де того не буде»28, — говорив у цей час наступник Б. Хмельницького московському послові Булгакову. У листі до Олексія Михайловича в січні 1659 р. гетьман Виговський пояснив йому мотиви свого переходу в підданство королю Речі Посполитої. По-перше, зазначав він, цар не надав необхідної допомоги для придушення антигетьманських виступів Я. Барабаша та М. Пушкаря, по-друге, російські підрозділи князя Г. Ромодановського розпочали військові дії проти північних полків і міст, які підпорядковувалися І. Виговському, по-третє, «поляки, зачувши про ту міжусобицю, наступати на нас і турок закликати і татар від нас відмовляти почали»29.

Царські дипломати пропонують українцям перемир’я на основі пунктів Гадяцької угоди, що було фактично лише спритним дипломатичним ходом. Адже практичні дії російських воєвод в українських містах засвідчували протилежне. Підтримка росіянами самопроголошеного гетьмана Безпалого та жорстока політика щодо місцевого населення не переконали І. Виговського в щирості намірів Москви визнати утворення Великого князівства Руського. Тим паче, що саме цього часу у Варшаві відбувався сеймовий з’їзд, який мав затвердити остаточний текст Гадяцької угоди. А тому українсько-російська війна тривала.



«Після смерті вічної пам’яті Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, вони (росіяни) гадали, що наша Мала і Біла Русь спільно з Військом Запорозьким швидко загинуть. Тому й послів наших у Москві затримували довго і з ними поводилися гордовито і на свої прохання ми діставали холодні відповіді. Незабаром і московське військо на чолі з князем Григорієм Ромодановським, послане начебто на допомогу, просунулось аж до Переяслава і не побажало підкоритись гетьманові. Коли пізніше на гетьмана був обраний Іван Виговський, що він узяв провід, перебуваючи на посаді Генерального писаря Війська Запорозького, то Ромодановський перший не визнав цей офіційний титул, а за ним зробив те ж саме і Великий Князь (московський цар. — Т. Ч.30 — говорилося у «Маніфесті Війська Запорозького», який було укладено 1659 р. козацькою старшиною й відправлено до володарів багатьох європейських держав задля пояснення причин початку війни між козацькою Україною і царською Росією.

Під час війни з Росією український уряд продовжував дипломатичну діяльність в інших країнах Центрально- та Південно-Східної Європи. У квітні 1659 р. воєвода В. Шереметєв сповіщав до Москви: «...буде до гетьмана Івана Виговського на допомогу... Стефан, волоський колишній воєвода, з турськими людьми, та угорський новий король...»31. У цей час до Чигирина справді прибувають угорський та молдавський посли. Крім того, Виговський направляє посольство до Стамбула на чолі з А. Ждановичем — на випадок розриву союзницьких стосунків з Польщею гетьман засвідчував готовність прийняти зверхність турецького султана в обмін на військову допомогу («...Антону велів їхати до турецького султана говорити про те, що хоче бути в нього в підданстві й просити в нього наказав людей на поміч»)32.

Понад сто (за іншими даними — десять) осіб на чолі з Р. Гапоновичем та О. Астаматієм перебували в травні 1659 р. (саме тоді, коли наближався до завершення процес затвердження Гадяцької угоди) у столиці Османської імперії. Метою цього «великого» посольства, як дослідив М. Петровський, було приєднання Українського гетьманату до Туреччини на умовах васальної залежності33. Чи не найголовнішою умовою уряду І. Виговського в разі підданства султанові було надання Мегмедом IV дозволу кримському ханові збройно підтримувати свого нового васала. Зміна внутрішньополітичної ситуації в Україні, пов’язана з приходом до влади нового гетьмана Ю. Хмельницького, зупинила українсько-турецькі переговори 1659 р.

Одночасно ведуться активні переговори щодо прийняття протекції цісаря Австрійської імперії. Брат гетьмана Данило (за іншими даними, Ю. Немирич) зустрівся з представником Відня бароном Ф. Лісолею, якому заявив «із запевненням, що прагне вірності королеві зберегти..., аби Польська не впала і Королівство не стало розділене, вважаємо за потрібне шукати на майбутнє доброї протекції. Шукали її раніше у татар, потім у турка, недавно з москалями, зараз залишилася тільки надія в протекції цезаря і якщо Й[ого] Ц[есарська] М[илість] захоче їх прийняти, зобов’язуються щоб ціле військо Виговського було готове піддатися йому»34. Навесні 1659 р. українські дипломати мали переговори й з представниками німецького Бранденбурзького курфюрства, де також обговорювалося питання елекції Габсбургів у Речі Посполитій35. Як відзначали вже сучасники, така багато векторна полівасалітетна дипломатія І. Виговського була йому необхідна для того, щоб здобути собі незалежне становище («seorsivum statum»).

Від смерті свого наступника у серпні 1657 р. Іван Виговський (спочатку як регент малолітнього Юрія Хмельницького, а потім уже на гетьманській посаді) вміло застосовував принцип, який увійшов до практики вітчизняної політичної культури ще за Б. Хмельницького — «лякати короля царем, а царя королем». Тим самим він торував собі шлях до того, щоб «не бути ані під королем, ані під царем». Недотримання російським монархом узятих на себе сюзеренних зобов’язань та загроза окупації московськими військами північно-східних земель гетьманату змусило уряд Виговського пришвидшити підписання угоди з Польщею. Тим самим формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості 1654 р. Разом з тим, пошуки нового сюзерена гетьманським урядом Виговського не обмежувалися тільки стосунками з Варшавою — наступник гетьмана Богдана Хмельницького уклав договір зі Шведським королівством та продовжив союзницькі стосунки з Трансільванським князівством і Кримським ханством. Не очікуючи на впровадження гадяцьких домовленостей, він веде переговори зі Стамбулом та Віднем стосовно прийняття протекцій монархів Австрійської та Османської імперій. Однак складна внутрішньополітична ситуація в країні та наступ російських військ не дали змоги Івану Виговському завершити плани свого великого попередника щодо стабілізації зовнішньої політики Українського гетьманату.



«Так розкрилася хитрість і підступність тих, що без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, — рабське ярмо. На те, щоб його знищити, ми й доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законну оборону і змушено шукаємо допомоги сусідів в ім’я своєї свободи. Тому на нас немає вини і не ми є за причину цієї війни, що її тепер розпалили. Ми хотіли бути вірні Великому Князеві (Московському. — Т. Ч.) але нас змусили стати до зброї»36 — відзначалося у «Маніфесті Війська Запорозького до європейських монархів». Отже, російсько-українська війна 1658–1659 рр. з боку козацької України була справедливою та оборонною, а також виправданою з точки зору невиконання московським царем узятих на себе у результаті Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р. зобов’язань.

__________



1 Акты ЮЗР. — T. XI. — Санкт-Петербург, 1879. — С. 802; Грушевський М. Історія України-Руси. — T. X. — Ч. 1. — К., 1998. — С. 32–35.

2 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси. — T. X. — Ч. 1. — С. 33.

3 Акты ЮЗР. — T. IV. — Санкт-Петербург, 1863 — С. 11.

4 Акты ЮЗР. — T. XI. — С. 807–808.

5 Акты ЮЗР. — T. VII. — СПб., 1872. — С. 233.

6 Акты ЮЗР. — T. TV. — С. 44.

7 Цит. за: Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. VI. — С. 332–333; Грушевський М. Історія України-Руси. — T. X. — Ч. I. — С. 65 ; Konopczyński W. Dzieje Polski Nowożytnej (Wyd. 3). — Warszawa, 1996. — S. 428.

8 Цит. за: Грушевський M. Історія України-Руси. — T. X. — Ч. I. — С. 64.

9 Акты ЮЗР. — Т. IV. — С. 38–39.

10 Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — С. 240–242.

11 Грушевський М. Історія України-Руси. — T. VIII. — С. 55.

12 Горобець В. Гадяцька угода 1658 року у контексті міжнародних відносин. — С. 47.

13 Акты ЮЗР. — T. VII — С. 210.

14 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. VI. — С. 356.

15 Архив ЮЗР. — Ч. 3. — T. VI. — С. 357.

16 Наріжний С. Гетьманство Івана Виговського. — Б. м., Б. д. — С. 177.

17 Чухліб Т. Конотопська битва 1659 року в контексті міжнародної ситуації у Східній Європі // Конотопська битва 1659 р. Матеріали наукової конференції. — К., 1996. — С. 92.

18 Там само. — С. 267.

19 Памятники, изданные Киевскою комиссиею. — T. III. — С. 323–325.

20 Акты ЮЗР. — T. XV. — С. 368.

21 Цит. за: Степанков В. С. Гетьманство Івана Виговського... — С. 102.

22 Горобець В. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995. — С. 31.

23 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 163.

24 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 168.

25 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 179; Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. — С. 277.

26 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 184.

27 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 192.

28 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 271.

29 Акты ЮЗР. — T. VI. — С. 279.

30 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. — С. 180–181; Чухліб Т. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках (1660-ті — початок 1680-хрр.). — К., 2008. — С. 81.

31 Акты ЮЗР. — Т. XV. — С. 368–369.

32 Акты ЮЗР. — Т. IV. — С. 226, 230; Т. XV. — С. 295.

33 Петровський М. З матеріалів до історії українсько-турецьких взаємин другої половини XVII-гo віку // Східний світ. — К., 2000. — № 1–2’97. — С. 206–215.

34 Цит. за: Kubala L. Wojny duńskie і pokój Oliwski 1657–1660 — Lwów, 1922 — S. 244–245.

35 Kubala L. Wojny duńskie і pokój Oliwski 1657–1660 — Lwów, 1922 — S. 484–485; Горобець В. Еліта козацької України. — С. 209.

36 Переклад з латинської В. Андрушка за редакцією В. Нічик за вид.: Слово. — 1993. — № 11 (78). — С. 1–4. Див. також: Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право. — С. 180–186.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка