Тарас Чухліб козаки І монархи


«Від Москви до Стамбула — один крок?»: крах проросійської орієнтації уряду Івана Брюховецького



Сторінка9/45
Дата конвертації09.09.2018
Розмір3.12 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45

6. «Від Москви до Стамбула — один крок?»: крах проросійської орієнтації уряду Івана Брюховецького



Чуднівська кампанія 1660 р. спричинила до того, що частина полків Лівобережної України не визнали владу законнообраного гетьмана Юрія Хмельницького (а той, як відомо, склав присягу польському королеві) й фактично залишилися під зверхністю московського царя та наказним гетьманством переяславського полковника Якима Сомка. Історія урядування останнього досить добре висвітлена у працях вітчизняних та зарубіжних науковців1. Однак перед тим як перейти до характеристики особливостей зовнішньої політики його наступника в особі гетьмана Івана Брюховецького хотілося б зосередити увагу на тому, що цар Олексій Михайлович, не зважаючи на проросійські настрої Я. Сомка, у 1661, 1662 та 1663 рр. так і не затвердив його на посаді «повноцінного» українського гетьмана, хоча для того були всі підстави. Адже саме Сомко разом зі своїми соратниками утримав більшість населення Лівобережної України від переходу під зверхність Речі Посполитої й постійно закликав ревно дотримуватися російської протекції.

Як дослідив історик Віктор Горобець, велику тривогу в оточенні московського монарха викликали заяви Сомка щодо його бачення політичної моделі взаємовідносин між Українським гетьманатом та Московським царством2. Адже він був прибічником побудови авторитарного управління Козацькою державою. Наказний гетьман ще у середині 1661 р. у розмові з російським урядовцем Приказу таємних справ Ю. Никифоровим наголошував на тому, щоб гетьман «під рукою великого государя будучи в підданстві» над полковниками мав сильну владу, а не так як про те було ухвалено у Переяславських статтях 1659 р.3 Також Я. Сомко пропонував відмінити судовий імунітет частини козацької старшини та заборонити їй напряму («мимо гетмана») зноситися з царем. Чи не вперше в українсько-російських відносинах висловлювалася думка щодо запровадження при гетьманському урядові спеціального царського резидента. Власне саме те, що у стосунках із царем Сомко твердо виступав за дотримання принципів класичної васальної підлеглості й стало причиною негативного ставлення до нього з боку Москви. А тому царський уряд з великим задоволенням сприймає пропозиції кошового отамана Запорозької Січі І. Брюховецького, який для того, щоб стати гетьманом обіцяв північному сусідові значно обмежити прерогативи гетьманської влади. За влучним висловом сучасного російського історика Тетяни Таірової-Яковлєвої, цей процес можна було означити як «деградацію ідеї Гетьманщини»4.

Уже восени 1662 р. під час боротьби за гетьманську булаву І. Брюховецький заявив, що Україна не потребує уряду гетьмана (?), а Україні необхідно «...Князя Малоросійського від його царської величності, на яке Князівство бажаю Федора Михайловича мати...»5. А восени того ж року він оголосив, що усі прибутки які збиралися в Україні будуть направлятися в царську скарбницю6. Окрім того, кошовий отаман взагалі відмовлявся від претензій на вищу політичну владу в українському суспільстві: «...У Війську Запорозькому в них того від віку не було, що гетьман і полковники і сотники й усякі навчальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим... по привілеям королівським і володіли...»7. Зрозуміло, що після таких заяв, як відзначали дослідники цієї проблеми, політичні акції І. Брюховецького в Москві значно зросли8. Разом з тим, серед українського тогочасного політикуму Брюховецький використовував образ людини, що має підтримку православного монарха та мав у його особі не лише політичну, але й військову підтримку9. А тому за сприяння російських воєвод 17–18 червня 1663 р. на «чорній» раді поблизу Ніжина його обирають гетьманом «Війська Його Царської Милості Запорозького».

Восени того ж року в Батурині відбулися українсько-російські переговори, у результаті яких 21 листопада з певними застереженнями з боку гетьманського уряду було ухвалено так звані Батуринські статті, які регламентували взаємовідносини між московським царем Олексієм Михайловичем та українським гетьманом (який поширював свою владу на Лівобережжя та Запорожжя) І. Брюховецьким. Вони підтверджували та доповнювали Переяславські статті 1659 р. і складалися з п’яти статей. У першій гетьманський уряд брав на себе зобов’язання утримувати за свій рахунок московське військо, яке знаходилося в Україні, а також російські гарнізони в містах Лівобережжя. Друга стаття повторювала 16 пункт Переяславської угоди 1659 р. й проголошувала, що гетьман має ловити й повертати до Москви збіглих до України звідти росіян. У третій статті говорилося про запровадження козацького реєстру й опису прибутків гетьманського уряду. Але козацька старшина відмовилася затверджувати це положення. Четверта стаття оголошувала заборону продажу хліба «за Дніпро» окрім Києва. Згідно з 5-ю статтею українцям заборонялося продавати росіянам горілку і тютюн10.

Таким чином, з цього часу українсько-російські відносини мали спиратися на доповненні у Батурині статті, які були ухвалені ще урядом Ю. Хмельницького у Переяславі. Відразу ж після укладення угоди 1663 р. І. Брюховецький звертається до московського уряду з проханням надати йому право на ведення самостійної дипломатії з австрійським цісарем та кримським ханом. Невдовзі він отримав дозвіл з Москви на переговори з Кримським ханством11.

Протягом квітня-травня 1664 р. полки на чолі з І. Брюховецьким взяли участь у кількох битвах з військами великого коронного гетьмана Речі Посполитої С. Чарнецького і правобережного гетьмана П. Тетері, однак не змогли добитися своєї мети, а лише укріпилися в районі Канева. Звідти наприкінці літа — восени вони здійснили ряд безуспішних рейдів з метою оволодіння різними правобережними містами й селищами. Лише в травні наступного року війська Брюховецького разом з російськими й калмицькими підрозділами зуміли здобути перемогу над польською армією С. Яблоновського під Білою Церквою та оволодіти Фастовом, Корсунем і Мотовилівкою. Однак наприкінці червня 1665 р. перед загрозою надходження багатотисячної татарської орди І. Брюховецький відступає на Лівобережну Україну. А вже у вересні він уперше в українській історії очолює представницьке посольство, що виїхало до Москви для укладення договору з царем. Так завершилася спроба цього лівобережного гетьмана, використавши російську протекцію, об’єднати всю територію Українського гетьманату під своїм правлінням.



Навесні 1665 р. до Москви прибув головний політичний суперник гетьмана єпископ Мефодій, який перед тим був призначений місцеблюстителем кафедри Київського митрополита. Під час переговорів у Посольському приказі він запропонував обмежити не лише повноваження гетьманського уряду, але й скасувати ряд «привілеїв» для українського козацтва. Зокрема, він пропонував: залучити всі податки, які збиралися з українського люду до царської скарбниці задля подальшої виплати козакам за військову службу та на утримання в Україні московських ратників; вивести з-під гетьманського підпорядкування міщанське населення лівобережних міст; збільшити чисельність московських гарнізонів на Лівобережжі12. Єпископа Мефодія підтримував також впливовий київський полковник В. Дворецький, який у серпні звертався до воєводи П. Шереметєва: «...Жебы его царское пресветлое величество места все и села, будучие на Вкрайне, на себя взял, жебы большей нами гетманы не владели, бо от того псуются вельми; великих скарбов набывши, не хотят не кому послушными, але хотят быть великими монархами. Лучшей будет, як будут воеводы, жиючие на Вкрайне, владеть всеми маєтностями, не потреба будет некому просить о хлебе для ратных людей»13. Власне, пропозиції Мефодія та Дворецького, на думку дослідників, і спонукали московський уряд до майбутніх «реформаторських» заходів стосовно Лівобережної України14.

Восени 1665 р. між гетьманським і царським урядами у результаті майже місячного перебування української делегації з 535 осіб у Москві було укладено новий договір. 11 вересня українці прибули до російської столиці, а вже через декілька днів московський цар поставив перед урядом І. Брюховецького вимогу остаточно вирішити справу щодо надходження українських податків до царської скарбниці. Спочатку гетьман заперечував проти цього і при цьому відзначав, що ніяких грошових зборів із жителів Лівобережжя збирати «отнюдь немочно; да и заводить то ныне ненадобно, потому время воинское и шаткое поставят себе в оскорбление и чаят от того шатости»15. Та через деякий час Брюховецький погоджується на те, щоб грошові і натуральні податки збиралися українськими урядовцями і передавалися до Москви. Однак тут уже не погоджувалися росіяни — вони вимагали, щоб цією важливою справою займалися московські військові воєводи, які перебували у найбільших українських містах. Царський уряд також вимагав від гетьмана погодитися на те, щоб до компетенції воєвод перейшло право упрявляти некозацьким населенням міст і сіл України16. Невирішення цих питань призводило до постійних конфліктів між гетьманським урядом і воєводами. Останні скаржилися до Москви, що Брюховецький залишає їх «злиденними, голими й голодними»17. У свою чергу лівобережний гетьман повідомляв Олексію Михайловичу, що київський воєвода І. Чаадаєв не дозволяє йому відібрати у міщан Києва королівські привілеї, а інший воєвода Г. Ромодановський погано виконує свої військові обов’язки.

Російська сторона під час переговорів у Москві запропонувала Брюховецькому «...ударить челом государю всеми малороссийскими городами». Більшість із політичних ідей Брюховецького про обмеження суверенітету гетьманської влади «дивним чином» збігалися з поглядами на цю проблему царя та його оточення. У даному випадку треба звернути увагу на той момент, що якщо І. Брюховецький у 1665 р. пропонував московському монархові суверенно «володіти» козацькою Україною, то чи не означає це, що до цього часу, починаючи з 1654 р., він не мав на неї таких прав?!



Перед укладенням українсько-російського договору, 1 листопада, І. Брюховецький виголосив промову наступного змісту: «...Чтоб Великий Государь... пожаловал их, велел Малороссийские городы принять и с них всякие доходы имать в свою государеву казну, и послать в них своих, Великого Государя... воевод и ратных людей...»18. Так звані Московські статті 1665 р. передбачали заборону гетьманському урядові проводити самостійну зовнішню політику. Та чи не найголовнішим обмеженням державних прав Українського гетьманату було положення про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові та висвячення на митрополичу кафедру російського церковного ієрарха. Очевидно, що ідея російського представництва на кафедрі Київської митрополії належала самому Брюховецькому і була спричинена його протистоянням із колишнім «блюстителем» Мефодієм19.

Андрій Яковлів оцінював Московські статті як такі, що значною мірою змінили характер попередніх правних відносин між Українським гетьманатом та Російським царством, а саме, обмежили внутрішню автономію Війська Запорозького. Розвиваючи такі висновки свого попередника, В. Горобець відзначав, що тиск промосковськи налаштованої внутрішньої опозиції, в умовах несприятливої міжнародної кон’юнктури, змусили гетьмана прийняти невигідні для справи зміцнення політико-соціального статусу козацтва умови Московського договору 1665 р., за якими Військо Запорозьке втрачало права адміністративної автономії, понижуючи свій статус до автономії станової20.

Перед самим від’їздом до України І. Брюховецький уже не тільки як гетьман-регіментар, але й московський боярин подав на ім’я царя пункти-прохання, які не увійшли до Московських статей і включали також ряд запитань до царського уряду:

1) про військову допомогу (запитуючи про кількість московських військ, які прийдуть в Україну і терміни їхнього прибуття);

2) щоб цар дав йому (а також його дружині та дітям) грамоту на вічне володіння Шептаківську сотню у Стародубському полку з усіма селами;

3) підтвердив магдебурзьке м. Гадячу;

4) надати по одному селу Переяславському, Ніжинському, Київському, Лубенському, Чернігівському, Прилуцькому, Полтавському, Миргородському, Стародубському і всім, які «під рукою государською на цій і на тій стороні Дніпра» полковникам;

5) видати царську грамоту війтам і міщанам, які були членами українського посольства;

6) щоб наданий гетьману двір у Москві «осібно» був;

7) чи будуть постійно належати Війську Запорозькому Низовому мельниці на р. Ворскла?;

8) щоб мельниця його зятя, яка стоїть на Переяславській загаті належала до гетьманського двору;

9) дати дозвіл на стосунки з Калмицькою ордою;

10) щоб цар наказав розшукати «німчина» Якова Тура і полковника Грана, які чинять побутові розбої у Гадяцькій волості;



11) щоб була вчинена царська милість по чолобитним від козацької старшини і черні, яка перебувала у складі посольства;

12) не посилати з Києва (?) до Переяславського монастиря ігуменів, які мали б призначатися за дозволом «гетьмана і Війська Запорозького»21.

Разом з тим, лівобережний гетьман подав до Малоросійського Приказу список, де вказувалося про потрібну кількість московських «ратних людей» у таких українських містах: у Києві росіян мало бути 4000 осіб, Чернігові — 1000, Переяславі — 1000, Ніжині — 300, Новогородку — 300, Острі — 300, Полтаві — 500, Кременчуку — 300, Кодаку — 300, Каневі — 500. Окрім того, при гетьманському дворі мало постійно перебувати 100 ратників. Також обговорювалося питання допомоги цих гарнізонів військам І. Брюховецького під час «воєнної нужди»22. У відповідь цар Олексій Михайлович видав указ, кількість царських військ значно збільшувалася: у Києві, окрім 4000 піших, мало бути ще 1000 кінних, Чернігові — 1000 піших і 200 кінних, Переяславі — 1700 піших і 300 кінних, Ніжині — 1000 піших і 200 кінних, Полтаві — 1000 піших і 500 кінних, на Запорожжі — 1000 осіб, а при гетьмані — 300 ратників23.

20 березня 1666 р. гетьман І. Брюховецький надіслав до Москви «статті», які, на нашу думку, започатковували новий етап у відносинах між українським та царськими урядами. Тепер, незважаючи на існування Переяславських 1659 р., Батуринських 1663 р. та Московських 1665 р., які окреслювали кардинальні питання взаємовідносин, гетьман звертався до свого покровителя з проблемами більш дрібного та поточного характеру. Отже, у першій та другій «статтях» було викладено наступне: скарга на «злі задуми» лубенського полковника Г. Гамалії, неправомірні дії якогось К. Давидовича, який привіз до України дитину (?) московського патріарха Никона та перебування під арештом овруцького полковника Децика. Відзначалося, що всі вони перебувають в ув’язненні в очікуванні указу з Москви. Царська резолюція щодо цього пункту була такою: «которые люди у него гетмана сидят за караулом в каких своих винах, и он бы тех людей судил и карал по их войсковым правам; а буде виноватым по их войсковым правам будет свобода, а от них чаят впред какого дурна, и тех бы людей присылал к нему великому государю в Москву»24. У третьому пункті говорилося: «Мефодій, єпископ Мстиславскій и Оршанскій, со всем Кіевским духовенством писал к нему (Брюховецькому. — Т. Ч.), чтоб из них обран был митрополит на Кіевскую митрополію. И он писал к енму: без воли государской учинить того не может, да и не время тому быть»25. Натомість цар схвалював таку поведінку свого регіментаря. Четверта «стаття» містила пункт-прохання щодо ініціативи київського духовенства та полковника В. Дворецького відкрити в Києві «латинські» школи. Відповідь з Москви на диво була досить демократичною: «буде им против их вольностей будет не в оскорбление, и тех бы школ не заводить; а буде им против их вольностей то будет в оскорбление, и Великий Государь их пожаловал, велел им в Кіеве школы заводить и людей в них учить Кіевских жителей; а из непріятельских городов (Правобережної України. — Т. Ч.) в те школы никого не пускать и не учить, чтоб от них смуты и всякого дурна не было»26. У п’ятому пункті говорилося про «об’яву» гетьмана І. Брюховецького оженити сина єпископа Мефодія на «Дубягівні, в якої два рідних сина служило у короля». За це гетьмана хвалили й застерігали оберігати нареченого від «усякого дурна». Повідомлення про укладення мирної угоди між Кримським ханством і Ногайською ордою, напад калмиків на татарські землі та польсько-татарський наступ на прикордонні міста Миргородського полку містилися в шостій, сьомій і восьмій «статтях», за що у царській резолюції було наказано похвалити гетьмана. У дев’ятому пункті гетьман повідомляв про відомості, що надійшли до нього і які свідчили про можливість відходу Запорозької Січі від царської зверхності та їхній перехід на сторону турків та П. Дорошенка. На що І. Брюховецький послав до запорожців своїх представників вмовляти їх не робити цього. З огляду на це царська резолюція знову була похвальною.

Десята «стаття» містила питання щодо дозволу посилати «хлібні запаси» на Запорожжя. У відповідь було сказано: «хлебные запасы в Запороти по весне посылать, также и в городы в Кіев и в иные государевым ратным людем на корм, по Батуринским статьям, покаместа опищики городы не опишут и по описке воеводы примут»27. Царський дозвіл був даний українському гетьману і щодо одинадцятого пункту, в якому Брюховецький прохав Олексія Михайловича звернутися до калмиків, щоб вони весною прийшли на допомогу в Україну. «Своевольных собраные, которые начала своего не смотря и не повинующеся, поки-нув домы свои, в розных городах и деревнях купами и досады людем чинят; также и Ивана Донца прибралось было из Белгородских полков с человек пехоты в повете Гадяцкой; и он сослався писанием со боярином со князем Борисом Александровичем Репниным, розогнати их велел и ныне не осталось нигде»28 — відзначалося в дванадцятому пункті. «Гетмана за то похвалить» — такою була чергова відповідь. Скарга на те, що у полку російського воєводи Ф. Протасьєва, який перебував в Україні, залишилося менше ніж 300 чоловік, а останні розійшлися, становила тринадцяту «статтю». Царська реакція була категоричною: «переменить» цей полк разом з Протасьєвим. У наступній статті І. Брюховецький знову скаржився на російських воєвод, які забирали «військові армати» в тих містах, куди були призначені. Натомість гетьман відзначав, що артилерійські арсенали належали полковникам, а воєводи мали «прийняти наряд» на місто. Царська резолюція підтверджувала бажання гетьмана. Відносно проблеми перебування та утримання в Україні поблизу Глухова 500 молдаван у складі хоругви райці Митрашка говорилося у пятнадцятій «статті». «Говорить гетману, чтоб он его с полком взял к себе и послал бы его в Заднепрские городы, где пристойно, чтоб от них непріятелем был; а куда его с полком пошлет, о том бы писал к нему великому государю и в Киев к боярину и к воеводе»29 — давали розпорядження з Москви. Щоб московський цар дав наказ переяславському воєводі надіслати 500 ратників до Канева, який «нині малолюдний» — відзначалося в сімнадцятому пункті. Олексій Михайлович погоджувався це зробити, але через деякий час. У вісімнадцятій «статті» повідомлялося, що згідно зі свідченнями захопленого на Правобережжі «язика», там 20 лютого відбулася козацька рада. На ній П. Дорошенко разом зі старшиною вирішив усіх поляків вислати з Правобережної України до Польщі, а самим «приклонитися» до кримського хана, з яким весною наступати на Лівобережжя. І знову Брюховецький отримував подяку за вчасне повідомлення. Остання «стаття» також свідчила про події, що відбувалися на іншому «березі Дніпра»: київський воєвода вивів із Димера козаків, які оборонялися полякам, які за допомогою своїх підрозділів у Білій Церкві понищили це містечко і багато жителів взяли в полон. У резолюції цар наказував розібратися у цьому питанні.

Таким чином, можемо стверджувати, що так звані «Московські статті-2» висвітлювали той механізм взаємовідносин між гетьманом і царем, який встановлювався з огляду на положення попередніх Московських статей перетворювався з протектора на суверена козацької держави і відтепер мав право ухвалювати рішення щодо майже кожно-го більш-менш важливого питання, яке стосувалося майже усіх сфер життя Українського гетьманату. Інша справа, що такі рішення він повинен був приймати на прохання гетьмана, або ж ставлячи його до відома. Це засвідчувало те, що політична автономія на Лівобережній Україні все ж таки зберігалася.



Уже через місяць у листі до Олексія Михайловича 15 квітня 1666 р. гетьман Брюховецький дякував за затвердження «Московських статей-2» та присипку до українських міст «ратних людей». Одночасно він відзначав, що московських солдат прийшла дуже мала кількість і її не вистачить для відбиття ворожих нападів на прикордонну територію України. Знову наголошувалося на проханні щодо царського указу (п. 11 «Московських статей-2») для приходу Калмицької орди на допомогу козацьким військам та повторно вимагалося заборонити воєводі Протасьєву (п. 13) чинити «насильства» в Україні. Також Брюховецький скаржився цареві на присланого ним для різних судових розслідувань стольника П. Ізмайлова. Але той, згідно зі словами гетьмана, «ніякої ні малої справи не учинив кінця»30.

Разом з тим, частина козацької старшини не сприймала багатьох ініціатив свого гетьмана. Так, єпископ Мефодій у своїй травневій розмові з воєводою П. Шереметєвим повідомляв, що велике невдоволення діями Брюховецького, який «учал делать своєнравством», висловлюють на Запорожжі та у Полтавському полку. Зокрема, він призначив полковників у Полтаві, Переяславі та Миргороді без проведення козацької ради, а миргородського полковника Гамалію, лисянського полковника Височана, військового суддю Незамая «не сыскав за ними вины» відіслав до Москви. Окрім того, до російської столиці без козацького суду відсилалися й інші козаки й старшини, а «...в Малоросійских де краях люди таковы, что им легче смерть принять, нежели их к Москве отсылать»31. Окрім того, епископ Мефодій разом з іншими священиками був невдоволений тим, що у Московських статтях був пункт щодо призначення на Київську митрополію росіянина і тим самим українське духовенство начебто визнавалося невірним московському царю.

Опозиція, яка сформувалася до гетьманського уряду І. Брюховецького в рядах православного духовенства була представлена не лише єпископом Мефодієм, але й впливомим архімандритом Києво-Печерського монастиря Інокентієм Гізелем. Той теж повідомляв до Москви, що козацтво не сприймає владу Брюховецького заявляючи, що «у нас де в предках бояр не бывало, а он де заводит новой образец и вольности наши от нас все отходят, да и приход де к нему стал тяжек»32.

У цей час лівобережний гетьман виправдовувався перед російським воєводою П. Шереметєвим у тому, що повільно впроваджує податкову систему згідно з Московськими статтями. Це аргументувалося тим, що «великі побори» можуть викликати невдоволення серед українського населення, а тому треба «імати з них по невелику»33.

19 червня 1666 р. гетьман у черговий раз листовно звертається до Олексія Михайловича. Цей лист, очевидно, був викликаний звісткою про початок засідань російсько-польської комісії, яка мала б виробити умови майбутнього мирного договору між Московською державою та Річчю Посполитою. Що стало «мило жаданою новиною» для Брюховецького, який з огляду на це відкликав свої війська від Гомеля та з інших прикордонних міст. Він також повідомляв про те, що надіслав до Москви курінного отамана Л. Селецького. Він мав дізнатися від царя як у зв’язку з постановами російсько-польської комісії лівобережний гетьман «...мав отчину вашої пресвітлої царської величності від всіляких неприятелів оберігати...»34. У листі зазначалося, що гетьман згідно з царськими настановами розіслав у всі міста універсали в яких українським купцям Лівобережжя дозволялося торгувати і на Правобережній Україні. Окрім того, І. Брюховецький писав про прийом російських урядовців, які мали проводити перепис в Лівобережній Україні — їм у допомогу надавалося по два чоловіки, призначені гетьманом. Одночасно Брюховецький скаржився на одного з московських перепищиків, стольника К. Хлопова, який його «обезчестив» не прибувши на аудієнцію й приславши замість себе помічника С. Скриплєєва, що передав гетьману царську грамоту з обірваною печаткою.

22 червня московський цар Олексій Михайлович послав до Лівобережної України свого представника «жильця» Я. Болотнікова, а 7 липня — стряпчого І. Свіязєва. Болотніков передав гетьману Брюховецькому дві царські грамоти. У першій із них зазначалося, щоб він не посилав своїх військ проти поляків і литовців (йшлося про проблему Гомеля). Друга грамота містила подяку лівобережному гетьману за сприяння під час перепису московським урядовцем К. Хлоповим жителів Глухова. А стряпчий І. Свіязєв мав провести переговори з гетьманським урядом щодо недотримання Брюховецьким царських указів та своїх донесень в Москву відносно відводу козацьких військ з Білорусі. 5 липня російські дипломати, що брали участь в андрусівській комісії, спираючись на свідчення польських комісарів, повідомляли: «Черкаскіе полки опять задоры и зацепки почали чинить и подступают под Кричев около Слуцка, Глуска, Турова и Пинска... против великих и полномочных послов с Польскими и Литовскими комиссары договор чинят противно...»35. Саме тому цар через свого стряпчого наказував українському регіментарю розібратися у цій ситуації і «смертною карою» покарати винуватців. Після цього І. Брюховецькому наказувалося прибути до Андрусова для доповіді щодо білоруського конфлікту, а також скласти для царя спеціальний «статейний список».

Можливо, що дії українського гетьмана у тій ситуації були свідомо направлені на зрив російсько-польських переговорів, а може й справді він не міг керувати Чернігівським, Ніжинським і Стародубським полками, які були під Гомелем (перед тим він говорив, що відправив їх до Білорусії, побоюючись за їхні можливі антигетьманські та антимосковські виступи), але під час розмови зі Свіязєвим гетьман виправдовувався й говорив, що свої війська з білоруських земель він відкликав, а натомість на Лівобережжя у цей же час здійснювали напад правобережні козаки Дорошенка разом із поляками і татарами. У зв’язку з активізацією П. Дорошенка та антиросійським повстанням у Переяславському полку Брюховецький звертався через російського посла до Олексія Михайловича про присилку йому на допомогу «ратних людей».



17 липня 1666 р. гетьман знову скаржився до Москви на дії «зрадника» Дорошенка, який переманював до себе лівобережних полковників. А в тому його начебто підтримували поляки. Знову висловлювалося прохання щодо надання військової допомоги у вигляді надіслання московських гарнізонів до Переяслава, Кременчука, Канева, Миргорода, Лубен — тих міст, які вже перейшли, або ж збиралися перейти під владу П. Дорошенка. 22 липня у черговому листі до царя Брюховецький уже відвертіше висловлювався про підступність Польщі, яка, на його думку, може укласти мир із Кримським ханатом проти Московської держави. У цьому теж проглядався певний спротив лівобережного гетьмана майбутньому російсько-польському перемир’ю.

На початку серпня, з огляду на розвиток повстання у Переяславському полку, Олексій Михайлович відправляє до України І. Леонтьєва, який мав передати царські грамоти П. Шереметьєву, а також усім московським воєводам в українських містах. Їх зобов’язували: повідомляти про «всякі козацькі справи» гетьману (отже, до того вони цього не робили) та надсилати до нього бунтівників. Російський урядовець від царського імені мав такі завдання: подякувати Брюховецькому за дії щодо придушення повстання; сказати йому, що надалі козакам забороняється жити в Переяславі й переселити їх за місто — у слободи; щоб лівобережний гетьман написав листа до кошового отамана Запорозької Січі, аби він не піддавався до повсталих, а воювали проти царських ворогів. Також Леонтьєв мав пояснити гетьману невиконання його прохань щодо присилки російських гарнізонів та повідомити, що замість воєводи Ф. Протасьєва до України надсилається Д. Ліхачов з путивльськими «ратними людьми». Окрім того, росіянин мав дізнатися, чи не вводилися гетьманом нові податки, адже, як повідомляли царю, щодо цього скаржилися польському королю запорожці. Гетьман у розмові з І. Леонтьєвим відзначав, що поки що неможливо виселити козаків з Переяслава, адже це може викликати повстання в інших полках. «...А се де еще с Малоросійских городов на великого государя податей никаких по се время не сбирано и вновь никаких податей не наложено»36 — так відповідав Брюховецький на питання щодо введення нових податків.

У свою чергу лівобережний гетьман знову скаржився до Москви на поведінку російських воєвод і пояснював, що саме з-за цього в українських містах починаються антиросійські повстання. «...Воєвода Федор Протасьев и иные начальные люди как сами чинили, так и ратных людей, под начальством их будучих, допускали неправды, обиды, утеснения и насильства и неизносные беды людем, в ключе Гадяцком в городех будучим, чинити...»37 — писав Брюховецький у листі від 30 вересня до царя Олексія Михайловича. Про це йшлося і в наступному зверненні гетьмана до Москви, де, зокрема, говорилося, що воєвода Г. Вердеревський «зятя его Михеенка (Брюховецького — Т. Ч.) ...бить велел, в тюрму сажал безвинно.., тот Ивашка (представник російського воєводи Фірсов — Т. Ч.) ...несказаные обиды перяславским жителям чинит...»38. Але, незважаючи на це, І. Брюховецький у тому ж листі вже вкотре просив російського монарха терміново посилити гарнізони у багатьох містах Лівобережної України.

Наприкінці січня 1667 р. до Москви прибувають українські посли Я. Лизогуб та К. Мігалевський. Згідно з дипломатичною інструкцією, отриманою ними від гетьмана, було укладено чергові українсько-російські статті:

1) українці повідомляли царя про те, що, незважаючи на його укази, до України так і не надійшла військова допомога, а тому вони знову просили вирішити цю проблему. Царська резолюція: «...ратные люди по указаным статтям в Малоросійскіе городы присланы вскоре будут»;

2) віддати в Малоросійський приказ лист від запорозьких козаків до гетьмана. Резолюція: «...посланы были в Запороти одни сукна: 50 половинок...»;



3) передати двох «язиків», які були взяті у сутичці з «ляхами чигиринськими» під Чигирином, а також розповісти про ситуацію на Правобережній Україні. Резолюція: «За службу похвалить его (Брюховецького — Т. Ч.) и за языки. И о том написать, что с великим государем у короля Польского учинился мир и войны на обе стороны не будет; и он бы гетман на тое сторону Днепра войск и подъездов не посылал...»;

4) «О клятвопреступному изменнику Дорошенку объявить, что ныне он королю Польскому изменивши, на верность хану Крымскому и всем ордам со всеми своими тамобочными изменниками присягу совершивши, хотя себе, что Волоский воевода, воеводство себе удельное укрепить, подлинно бити ляхов на Украйне...». У царській резолюції на цю статтю було сказано, щоб Брюховецький не посилав на Правобережну Україну своїх військ і постійно повідомляв про те, що там відбувається;

5) з огляду на те, що гетьманському урядові стало відомо, що кримський хан пропонує цареві укласти мирний договір, повідомити Олексія Михайловича, що це «його нового хана явная обмана бусурманская». З цього приводу мав бути виданий царський указ;

6) повідомити царя про наказ турецького султана молдавському і волоському господарям «йти війною на Україну». Також мав бути виданий указ щодо цього;

7) об’явити, що всі українські жителі дуже бояться наступу турецьких військ, а тому просити царя прислати допоміжні війська. Резолюція: написати про це в «доповіді»;

8) розповісти про те, що в Києві, Каневі, Переяславі «малолюдно», а також, що у прикордонних містах «ратних государевих» людей немає та повідомити, що всі «ратні люди» воєводи Протасьєва розбіглися. Відносно цього мав вийти царський указ;

9) сказати про випуск грошей Дорошенком, який він налагодив у м. Тарговиці. У резолюції була похвала гетьману та наказ писати до Москви про всі новини;

10) повідомити про наступ поляків на Чернігівський і Стародубський полки і про те, що ніжинський протопоп Симеон обманув царя, повідомивши про облогу татарами Чигирина. Про це царю було відомо, говорилося в резолюції;

11) запропонувати цареві спільний військовий похід з метою відвоювання Чигирина. Резолюція: «отнюдь не ходить и не посылать»;

12) повідомити, що Дорошенко вигнав з багатьох правобережних міст польських комендантів, а його брат Андрій звільнився з полону; інформувати про атакування двох польських корогв з Білої Церкви населених пунктів Переяславського полку. Резолюція: «ведомо.., похвалить»;

13) поінформувати, що царські урядовці не мають книг для переписування і звертаються по них до гетьмана; лише один К. Хлопов вірно зробив перепис. Резолюція: похвалити К. Хлопова, послати до перепищиків указ та видати їм потрібні книги;

14) просити про видання царського указу щодо ніжинського полковника М. Гвинтовки, який був арештований гетьманом. Тут резолюції, по суті, не було;

15) повідомити про будівництво гетьманом під Конотопом церкви Сорока Мучеників на честь загиблих росіян та просити царя про фінансування відлиття дзвонів та надання двох гармат «з казни». Резоцюція царя: «За строение похвалить; а о споможенье указ впредь будет. А о пушках отписать: где они лежат и какие?»;

16) обговорити питання щодо різних «безчинств» українського духовенства, а також «бити чолом» відносно присилки Московським патріархом митрополита на Київську митрополію. Резолюція: «Написать в докладе»;

17) просити про надання Магдебургзького права для Стародуба та Погара. У резолюції говорилося про видання необхідного указу;

18) повідомити про переїзд до Києва з Правобережної України дружини Б. Хмельницького та доньки Г. Гуляницького, які оселилися в Києво-Печерському монастирі. Резолюція: «В доклад»;



19) запропонувати московському цареві щоб наказав воєводам в українських містах не дозволяти «мужикам» виробляти і продавати вино, що могли робити лише козаки. Царська резолюція: «Виписать из договорных статей (Московських 1665 р. — Т. Ч.) против того и написать»;

20) повідомити про взяття у листопаді 1667 р. полками Брюховецького правобережного містечка Мошни. Надалі цар зобороняв посилати війська на Правобережжя;

21) пояснити цареві що подільський полковник К. Мігалевський не хотів їхати до Москви добровільно і перед тим хотів учинити в Україні «самовільство»; передати арештованих гетьманом прибічників подільського полковника — полкового обозного Гудиму і зятя Т. Носача та спитати що робити з іншими «свавільниками». У резолюції Олексія Михайловича висловлювалася подяка Брюховецькому та говорилося про видачу царського указу щодо К. Мігалевського;

22) прохати про надання повторної царської грамоти на дворянство і маєтності канівському полковнику Я. Лизогубу (попередня згоріла під час Переяславського повстання) та військовому канцеляристу К. Мокрієвичу на маєтності у Чернігівському повіті. Резолюція: «Полковнику дать грамоту с прежнего отпуску, взяв у него сказку, за рукою; а о канцеляристе допросить: какая ему грамота?»;



23) наприкінці наказувалося «бити чолом» цареві щодо видачі указів по кожній зі статей39.

15 лютого, відпускаючи українських послів з Москви, Олексій Михайлович дав їм листа до гетьмана та «всього Війська Запорозького» у якій говорилося щодо вирішення більшості обговорених питань. Разом з тим, окремі статті потребували додаткового обговорення з українським урядом, для чого до Гадяча висилався стольник І. Телепнєв.

Аналізуючи статті 1667 р. між лівобережною частиною Українського гетьманату та Московським царством, можемо відзначити, що вони, спираючись на Московські статті 1665 р., регулювали не лише українсько-російські стосунки, але й вирішували багато внутрішньо- та зовнішньополітичних, економічних, соціальних, церковних проблем функціонування автономної Козацької держави.

Стольник І. Телепнєв після прибуття у середині лютого до Гадяча оголосив укладені перед тим у Москві статті. Під час його переговорів із І. Брюховецький останній говорив, що він задоволений царськими резолюціями. Разом з тим він оголосив ще ряд окремих прохань до царя, які не увійшли до затверджених статей. Зокрема, він хотів би отримати дозвіл царя на перенесення гетьманської резиденції з Гадяча до якогось іншого міста. Це аргументувалося великим «опустінням» тогочасної української столиці. Знову передавалося прохання щодо якнайшвидшої присилки московських ратників. У листі, який перед тим, 2 лютого 1667 р., направив до царя лівобережний гетьман, він також просив російського монарха не приймати у Москві послів від Запорозької Січі без його відома.



У червні того ж року Брюховецький відіслав до Москви осавула Ф. Донця, який мав звітувати про проведене ним за царським і гетьманським наказом розслідування щодо вбивства запорожцями російського посла до Криму Є. Лодиженського разом із супроводжуючими його татарами. Він також передав Олексію Михайловичу лист від гетьмана, в якому нагадувалося про неодноразове прохання щодо військової допомоги та зазначалося, що з цього приводу так і не було царського указу. У цьому листі, який датувався 5 червнем, уперше зустрічаємо відкрито (хоча й певним чином завуальовано) висловлене Брюховецьким занепокоєння щодо результатів російсько-польської комісії в Андрусові. Гетьман начебто виправдовувався перед царем щодо якогось Миколи Сподоби, який «...нестаточные из уст своих плодил речи перед посланым моим канцеляристом войсковым, перед Лаврентием Касперявым, на Москве, будто вы, великий государь, ваше царское пресветлое величество, через великих и полномочных своих послов при учиненьи любезно всем нам пожелаемого с королевским величеством покою, и на том приговорили и тайными статьями закрепили, чтоб с обоих рук Украину разорить...»40. У відповідь на це у листі до Брюховецького від 26 червня Олексій Михайлович пояснював, що російсько-польське перемир’я було укладено для «избавы народов христіянских» та, вже зі свого боку, висловлював занепокоєння подіями в Україні: «Да такіе же преступники в Малоросійских городах злые советы составливают о сборах по переписке денежных и хлебных доходов, и в тягость себе ставят, что на их же оборону наши великого государя ратные люди в городах живут, чем бы им быть сытым, спокойно...»41. А те переписчики были посланы не на раздраженіе в Украине народом». Також цар обіцяв надіслати необхідну військову допомогу.

22 липня 1667 р. гетьман І. Брюховецький надіслав чергове «чолобиття» до Москви, яке традиційно було оформлене у вигляді статей, на які мав дати свою резолюцію російський монарх. У шести статтях були такі пункти: прохання зняти «побори» з полтавських козаків, яких занесли у переписні книги, але вони проживають на Запорожжі; щоб українських посланців не затримували у Москві й вчасно видавали укази відносно присланих статей; щоб московський цар пожалів запорожців, які були безпідставно затримані за звинуваченням у вбивстві московського посла Ладиженського; запитання щодо арештованого переяславського козака, якого вимагає відпустити Дорошенко, а також відносно козацької вдови Суховія (батька запорозького писаря Петра), яку помилково записали до переписних книг «мужичкою»; щоб цар видав указ аби київський російський воєвода П. Шереметєв радився у всіх важливих справах із гетьманом. Резолюція відносно цих статей була такою: «Против сих статей о казаках и о казацкой жене Суховееве указ послать, податей с них против реестру, каков прислан он из Полтавы, имать не велено, и беглого человека Переяславского полку казака, Дорошенкову писарю, до указу великого государя не давать»42.

Накопичення невдоволення представників усіх станів українського населення владою І. Брюховецького протягом 1663–1667 рр. на початку 1668 р. набуло загрозливих форм і вилилося у невдоволення царською протекцією та конфлікти з московськими воєводами. Про це, спираючись на донесення своїх урядовців в Україні, писав 6 лютого Олексій Михайлович до лівобережного гетьмана та звинувачував його у невтриманні порядку: «...О сборе хлебных и денежных доходов на роздачу нашым служилым людем казаки не дают сбирати... и ты (Брюховецький — Т. Ч.) ...от своевольства казаков не сдержываешь...»43. Окрім того, російський монарх, очевидно отримавши певну інформацію щодо незадоволення Брюховецького умовами Андрусівського перемир’я (а воно, на нашу думку, виникло у лівобережного гетьмана під тиском політичних обставин: наступу Дорошенка на Лівобережжя та антиросійськими настроями українських жителів) й говорячи про Дорошенка, попереджав лівобережного регіментаря з допомогою православної риторики: «А как мы великий государь нынешнюю казацкую шатость слышим, что возненавидев согласной христіанской мир, взволновались на Восточную церковь. Іюдейскими сонмищи, яко на Христа, и такіе страшные несогласія, которые праведному суду Божію подлежат, нам же свойственнейшими всенадежное упованіе возложа на всесилную Божію помощь, заступленіем надежды христіянскіе Богородицы и Кіевопечерских чюдотворцев всечасные молитвы, и которые истинные христіяне сыны Восточные матери церкви в верном постоянстве обращутца, и за тех учнем, яко наше царское величество, так и брат наш, его королевское величество, и обоими нашими государствы стоять и оборонять всеми силами, сколько милосердный Господь Бог помощи подаст»44. Щоб не було ніяких чуток і невдоволень, московський цар посилав до гетьмана через І. Желябужського текст Андрусівського договору. Його, як відомо, було укладено 30 січня 1667 р., а до свого українського підданого Олексій Михайлович послав ці положення аж через рік — 6 лютого 1668 р. Саме це, на нашу думку, й стало основною причиною поступового відходження І. Брюховецького від російської протекції. У лютневому листі цар також виправдовувався, що ніколи не віддасть ворогові Київ (чомусь це були «турецькі бусурмани», а не поляки, до яких, згідно з андрусівськими домовленостями у 1669 р. мало відійти головне українське місто), а також говорив про відсилку в Україну військ та дозвіл Запорозькій Січі «случно» розпоряджатися «малоросійськими» податками. Однак цей царський лист було відправлено до Брюховецького з великим запізненням — лівобережний гетьман на початку лютого вже відмовився від російської протекції.

10 лютого 1668 р. І. Брюховецький у листі до жителів Новгород-Сіверська підписався як «гетман с вірним Військом Запорозьким», але вже без згадування про належність «царській величності». Тут він виклав причини своєї відмови від зверхності монарха Московської держави: «Коли посли Московські с Польськими комісарами мир, між собою домовившись, учинили і присягою підтвердили, що з обох сторін, тобто з Московської і Польської, Україну Вітчизну нашу милую розоряти, пустошити, і ні у що всіх великих і малих на ній жителів вигубивши обернути...»45. З огляду на вищевикладене, лівобережний гетьман вирішив відновити єдність України та запропонувати російським військам залишити її: «...від якої на нас задуманої погибелі ми з Військом Запорозьким відійшовши, захотіли зі своєю братією давню любов, від якої ми за неприятельською війною відлучені були (тобто російсько-польською війною. — Т. Ч.), і в братолюбний союз знову прийти (об’єднатися з Правобережною Україною. — Т. Ч.), ніж би з Москвою внутрішніми, справді злістю повними ворогами нашими перебувати, яких однак не захотіли єсьми з городів Українських шаблею вигнати, але без кровопролиття задумали єсьми до Московського рубежа в цілості провадити...»46. Так кардинально, порівнюючи хоча б із 1667 р., змінилися погляди Брюховецького. Але, як видається, з його боку це було всього-на-всього черговим політичним ходом задля збереження загальноукраїнської гетьманської булави перед загрозою її переходу до П. Дорошенка. У даному випадку І. Брюховецький переймав радикальні положення політичної програми правобережного гетьмана, які той намагався впроваджувати ще з 1666 р.

У другому листі до жителів Новгород-Сіверської сотні, який був датований 15 березнем 1668 р., І. Брюховецький збагатив арсенал власної аргументації щодо відмови від «високої руки» московського царя. Він писав, що «за особливим Божим захистом, ми взнали і побачили, що Москалі з нами хитро поводяться, а з Ляхами помирившись, з двох рук, се є Московське і Лядське, нас Військо Запорозьке і весь народ християнський Український вигубляти і Україну Вітчизну нашу до основи розорювати постановили...»47. Гетьман повідомляв новгород-сіверців про з’єднання з правобережним козацтвом та намагання населення Слобідської України звільнитися від московської влади й закликав до об’єднання всіх українців: «у багатьох містах і селах деякі проживаючі люди таким нашим старанням про цілість України вітчизни не бажаючи... чи зручна та справа неприятеля у вітчизні маючи і його єдинодушно не виганяючи, між собою один другого воювати і свою єдиноутробну братію, як неприятелів, виганяти...»48.

Листи подібного змісту також були направлені на Слобідську Україну, зокрема до населення Сумської, Колонтаївської та Суровської сотень. «...На комісії, як на Москві з послами Лядськими колишніми, поприсягалися вічним покоєм, оголосивши і обманувши християн, щоб Україну Вітчизну милу і усіх християн, у слобідських містах проживаючих, однаковим звичаєм, під меч віддати...»49 — говорилося у гетьманському зверненні до жителів Колонтаївської сотні, яке було відправлене 11 лютого.

Отже, проаналізувавши тексти вищеназваних листів гетьмана І. Брюховецького, можемо відзначити, що основним мотивом, що штовхав його до розриву з Москвою, було укладення російським царем невигідного для України договору з Річчю Посполитою. До цієї аргументації додавалася ще й інша, а саме — «свавільна» поведінка в українських містах російських воєвод.



Також у лютому 1668 р. Брюховецький направив листи до усіх царських воєвод, які перебували у багатьох містах Лівобережжя. Московським урядовцям пропонувалося вивести свої гарнізони за кордони України, залишивши гармати і рушниці. «...Понєваж великі людям кривди і незабутні образи вчинили»50 — писав у цей час Брюховецький до московського воєводи А. Толстого і наказував звільнити Чернігів. У відповідь на такі дії свого колишнього підданого, «холопа Івашки», цар Олексій Михайлович наказував своїм воєводам збирати й негайно відправляти до Москви інформацію щодо причин поширення антиросійських настроїв серед українців, а також не підкорятися гетьманським універсалам і протидіяти різними засобами намірам Брюховецького. Знаючи про фактичне об’єднання правобережного і лівобережного козацтва, московський монарх вирішив зберегти під своєю протекцією хоча б запорожців. Для цього він посилає до кошового отамана І. Білковського та всього товариства спеціальну грамоту, в якій всіляко хвалить низовиків за вірну службу та відмовляє їх від союзу з Брюховецьким. «И нам Великому Государю ведомо учинилося, что гетман Брюховетцкой богоотступную свою нехрістиянскую мысль всчав, без всякіе причины, невинное над московскими служилыми людьми, кторые в Гадяче его же богоотступника оберегали, кроворазлітие учинил и смертоносной свой яд всем явно излил, которым смрадом невинное заповетривает в Малоросійских городех христіянство и горши бусурманского гонит, Восточную нашу христіянскую церковь хотя в запустеніе предати, а в злых своих отступных делах хочет бусурманов себе на оборону взяти...»51 — у грамоті від 8 березня страхав запорожців володар Московського царства, який перед тим, згідно з положеннями Андрусівського перемир’я домовився з польским королем про спільну протекцію над Запорожжям. Січовикам посилалося велике «жалування» й наказувалося протидіяти усім «свавільникам» та «бусурманам».

Протягом першої половини 1668 р. було вигнано російські військові гарнізони з багатьох українських. При цьому неоднаразово відбувалися бойові дії. Так під час витіснення з Чернігова ратників воєводи Толстого місцеві козаки на чолі з полковником І. Самойловичем «...в малом городке... осадили накрепко, и покопали кругом шанцы, и из пушек и из мелкого ружья стреляют безпрестанно»52. Гадяцькі козаки на чолі з самим Брюховецьким убили 70 московських стрільців з гарнізону Гадяча і лише 30 росіянам вдалося втекли. Під час цих подій були арештовані Сосницький і Батуринський воєводи, а російських урядовців у Глухові та Новгород-Сіверському було вбито.

Для кращої протидії Московській державі гетьман І. Брюховецький звертається до Війська Донського. У листі від 26 квітня він розлого викладає усі ті причини, які штовхнули його до відмови від зверхності російського царя: «...Таковый обман людцкой и злоба развращенная правоверных бояр едва мене и всего верного и славного Войска Запорожского, густо увязанные сети разпростерши, не уловили... Аще, праведно Москва сотворила, что с древними главными врагами православному христіянству, Ляхами, побратався, уставили сице: чтоб православных христіян, на Украине живущих, всякого возраста и малых отрочать мечем выгубить и искоренить, в слободах обретающихся людей таковых же православных захватив, аки скот в Сибирь загнать, славное Запорожье и Дон разорити... Яко и сего времене те Московские царики на нас бедных невинных, которые ему были добровольно без насилія поддалися, не для чего иного, токмо ведаючи его, православного царя, но бояр безбожная лукавая мучительная злоба усоветовала присвоити себе в вечную кабалу и неволю...»53. У цій частині листа говорилося про згадувані раніше причини антиросійського виступу, які полягали у поганому поводженні московських воєвод та розподільчому характері Андрусівського договору. Читаючи далі звернення Брюховецького до донських козаків, зустрічаємо й аргументацію проти Москви трохи іншого, релігійного характеру: «...А нашу братію православных христіян никакими мерами, хотя единой матери нашіе Божіе церкви дети, свободити никогда не хотят, так яко и поганцов Жидов и иных иноверцов, но еще в большую кабалу и беду ведут... Ныне же не токмо штоб не присовокупитись, но и сами (росіяни. — Т. Ч.) приняли унею и ересь латинскую, егда и ксендзом в церквах служити произволили, и самая Москва уже не руским, но латинским письмом писати начала. Бороды також, которые казаки храбростію своею, не щадя здравія своего, саблею взяв, Москве под державу поддали были, те все Москва Ляхом в руки отдала, в которых городех, где ляхи учинили великіе смятєнія церкви Божіей и православію святому, а православным людем утесненіе и гоненіе содеваетца; понеже православным церквам насиліе, егда повелевают церкви обращати на унеяцкіе костелы...»54. Брюховецький застерігав донських козаків не вірити московському цареві, який не дотримав своїх зобов’язань перед Україною, а отже не буде їх виконувати й щодо Війська Донського.

Отже велика прихильність Івана Брюховецького до російської влади, яку він демонстрував разом із Якимом Сомком протягом 1661–1662 рр. на посаді кошового отамана та у 1663–1667 рр. у статусі володаря української булави різко змінилася такою ж великою ненавистю до «московських цариків». Цікаво, що так само негативно на Андрусівське перемир’я та політику Москви щодо Українського гетьманату реагував і довголітній противник Брюховецького, і палкий провідник усього російського єпископ Мефодій. Зокрема, він попереджав свого, тепер уже колишнього суперника, що Росія і Польща «...про нас торгуються» й радив гетьману остерігатися московських військ та зміцнювати стосунки із запорожцями55.

Розчарування у зверхності царя, який не виконував узятих на себе зобов’язань, спонукало Брюховецького до налагодження відносин із правобережним гетьманом П. Дорошенком та пошуку собі кращого сюзерена. Його він хотів бачити в особі турецького султана. На початку квітня 1668 р. посли від Лівобережної України прибули до Стамбула й заявили, що вони хочуть «бути під султановою рукою у вічному підданстві» і служитимуть володарю Османської імперії разом із козаками Дорошенка за наступних умов: по-перше, постійного перебування на території Гетьманату турецьких військ для захисту від російських воєвод і, по-друге, султан не повинен брати з України данину56. Монарх Османської імперії Мегмед IV виконав прохання українських послів і видав грамоту, в якій говорилося, що султан бере І. Брюховецького під свій захист і посилає йому на допомогу війська кримського хана57. Окрім того, на Лівобережну Україну відправили турецьке посольство, що мало укласти з Брюховецьким договір про підданство58. Але на цьому політична кар’єра лівобережного гетьмана несподівано (а, можливо, й закономірно) обірвалася — на загальноукраїнській козацькій раді, що відбулася на початку червня 1668 р., його було вбито, а гетьманом «обох сторін» Дніпра обрано П. Дорошенка.

Отже, проросійська політика Івана Брюховецького завершилася крахом. Незважаючи на те, що останній погодився передати московському цареві суверенні права на володіння Лівобережною Україною, російський монарх та його воєводи зіштовхнулися з великим опором усіх станів українського суспільства, які не хотіли втрачати своїх революційних здобутків. Усвідомивши свою політичну помилку, гетьман, так само як і його попередники, намагається знайти для себе іншого сюзерена, який би зміг забезпечити цілісність України та дотримання «прав і привілеїв» Війська Запорозького. Але бажання змінити російського царя на турецького султана не вберегло цього українського правителя не тільки від втрати булави, але й власного життя.



__________

1 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. — Москва, 1899; Востоков А. Козелецкая рада 1662 г. // Киевская старина. — 1887. — № 2; Wójcik Z. Ukraina w latach 1660–1663. Przyczynek do dziejów moznowładczej polityki (maszynopis pracy doctorskiej). — Warszawa, 1949; Яковлєва T. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659–1667). — К., 2003; Горобець В. Еліта козацької України. — К., 2001.

2 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 383–384.

3 Акты ЮЗР. — Т. V. — С. 94.

4 Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. — С. 423.

5 Акты ЮЗР. — Т. V. — С. 101.

6 Акты ЮЗР. — Т. VII. — С. 349–350.

7 Акты ЮЗР. — Т. VII. — С. 349.

8 Горобець В. Еліта козацької України. — С. 387.

9 Горобець В. Посольство гетьмана Івана Брюховецького до Москви 1665 року: правові підстави та політико-соціальні мотиви візиту // Україна та Росія: проблеми політичних та соціокультурних взаємин. Зб. нак. праць. — К., 2003. — С. 242.

10 Яковлів А. Українсько-московські договори. — С. 82–83.

11 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства. — С. 275.

12 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства. — С. 281–284.

13 Эйнгорн В. Сношение малороссийского духовенства. — С. 309.

14 Горобець В. Посольство гетьмана Івана Брюховецького до Москви 1665 року. — С. 245–248.

15 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 19.

16 Источники малороссийской истории. — Ч. 1. — Москва, 1858. — С. 142–144; Горобець В. Еліта козацької України. — С. 419.

17 Акты ЮЗР. — Т. V. — С. 222.

18 Источники малороссийской истории. — Т. I. — С. 155–156.

19 Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. — С. 470.

20 Горобець В. Проблема легітимації еліти козацької України в зовнішньополітичній діяльності Гетьманату: стосунки з Росією та Річчю Посполитою (1654–1665 рр.). Автореферат... докт. істор. наук. — К., 2002. — С. 28.

21 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 16–18.

22 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 18.

23 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 19.

24 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 86.

25 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 86.

26 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 86.

27 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 87.

28 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 87.

29 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 87.

30 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 109.

31 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 99.

32 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 101; Яковлєва Т. Руїна Гетьманщини. — С. 485.

33 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 102.

34 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 111.

35 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 121.

36 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 145.

37 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 149.

38 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 153.

39 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 159–163.

40 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 203.

41 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 205–206.

42 Акты ЮЗР. — Т. VI. — С. 207.

43 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 32.

44 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 32–33.

45 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 39.

46 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 39.

47 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 40.

48 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 41.

49 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 41.

50 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 43.

51 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 49.

52 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 42.

53 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 60–61.

54 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 61.

55 Акты ЮЗР. — T. VII. — С. 63.

56 Флоря Б. Начало открытой османской экспансии в Восточной Европе. — С. 85.

57 Hammer J. Histoire de l’empire Ottoman. — T. XI. — Paris, 1838. — Р. 369, 462.

58 Костомаров H. Собрание сочинений. — Кн. 6. — T. XV: Руина. Гетманства Брюховецкого, Многогришного и Самойловича. — Санкт-Петербург, 1905. — С. 114.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   45




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка