Тарас Григорович Шевченко


Тарас Григорович Шевченко



Сторінка2/5
Дата конвертації20.03.2017
Розмір1.68 Mb.
1   2   3   4   5

Тарас Григорович Шевченко

200 років від дня народження

(09.03.1814 – 10.03.1861)


«…Шевченко як явище велике й вічне —

невичерпний і нескінченний…

Він росте й розвивається в часі,

в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення.

Ми на вічнім шляху до Шевченка…»

І. Дзюба
Десятиріччями існував певний стереотип сприйняття Шевченка — селянин у великій смушевій шапці, у кожусі. І мало хто зосереджував увагу на тому, що це людина, яка вийшла з кирилівських бур′янів і стала високим інтелігентом, інтелектуальною, висококультурною особою.

Як запевняють сучасники, — і «друзі», і «вороги», — Тарас Григорович умів чудово триматися в товаристві, ніколи не розгублювався. Був надзвичайно тактовний. Більше того, Шевченко любив товариство, почував себе легко й вільно на людях, не скрізь, правда (манірності й фальші знатних домів, де нудьгують і хазяїни, і гості, він не виносив). Микола Костомаров згадував, що бесіда з Шевченком була надзвичайно приємною, він вмів жартувати, тішити співрозмовників веселими розповідями, ніколи не виявляв меланхолії. Агаті Усковій (коли письменник був на засланні) Шевченко видався дуже розвинутою людиною, із прекрасною пам’яттю, і теми для розмов були дуже різноманітними, далекими від місцевих пліток, що було приємно.

Загальновідоме пророцтво Шевченкового батька: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба — він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Цікаво, що спонукало батька зробити такі висновки? Напевне, уже тоді він відчував незвичайну долю свого сина.

Яка була Тарасова шкільна наука? Варфоломій Шевченко згадує: «В 1828 році мені було сім літ, як отець мій одвів мене у школу в Кирилівці. Вчителі наші не дуже пильнували про наше вчення… Били нас, і часто кріпко! Я нагадав про неї (школу) тільки через те, що там я вперше почув про Тараса Шевченка.

Раз якось учитель був дуже злий і пересік більшу половину школярів… ″Ех! нема на тебе Тараса!″ Почувши сі слова, вчитель ще більш розжеврівся.

Дитинне моє серце забажало довідатися, що то за Тарас такий, що його не можна й споминати у школі? Крицький розказав мені, що в школі нещодавно вчився школяр Тарас Грушевський (се уличне прізвище Шевченка); раз учитель вернувся в школу вельми п’яний, Тарас зв’язав його і висік різками, а сам покинув школу і тепер десь у панському дворі. А ще додав, що Тарас любив малювати».

Розчарувавшись у лакейських здібностях Шевченка і помітивши в ньому покликання до живопису, Енгельгардт (у якого служив Тарас) поступився перед проханнями і віддав його для навчання до живописця вивісок Ширяєва, за контрактом на 4 роки. У Петербурзі для Тараса відкрилося широке поле для вивчення мистецтва, хоча робота полягала у розфарбовуванні вивісок та парканів.

Уночі він ходив до Літнього саду і просиджував там до ранку, змальовуючи статуї та мріючи. На свята Тарас відвідував музеї і насолоджувався оригіналами великих майстрів та скарбами великого мистецтва, мріючи, може досягнути того ж.

Якось улітку, в один із місячних петербурзьких вечорів, прогулюючись у Літньому саду, Сошенко помітив, що якийсь обірванець у затрапезному халатику копіює олівцем статую на алеї. Помітивши південний тип фізіономії, Сошенкові захотілося побачити його роботу. Земляцтво, безсумнівний талант та жалюгідні обставини Тараса зворушили Сошенка, і він зважився зібрати про нього спочатку відомості, а потім представити його своєму професору, через якого дозволено було Тарасу Григоровичу відвідувати приватно Академію художеств.

Зробившись вільним громадянином (після викупу з кріпацтва), Шевченко гаряче взявся за свої улюблені заняття живописом. Тепер перед ним відкрилися двері Академії, куди давно рвалася його душа; він завзято почав працювати і швидко зробився улюбленим учнем-товаришем Брюллова.

У цей же час, відчуваючи недостатність своєї освіти, Тарас Григорович багато читав. Він читав кожної вільної хвилини, читав багато і за всіма галузями знань. Тут далася взнаки відсутність навчання в дитинстві — поетові наукове знання давалося важкувато. Але завдяки прекрасній пам’яті, природному розуму, він долав труднощі, і наукові факти укладалися в його голові не хаотично, а системою, так що Шевченко вражав компетентних людей ясністю поглядів, влучністю і сміливістю своїх висновків.

Чого не міг чи не встиг пізнати Шевченко шляхом читання та роздумів, давало йому спілкування з багатьма освіченими людьми, які самі шукали з ним знайомство, хто зі співчуття до молодого таланту, хто з цікавості до його оригінальної долі.

Він був вхожий до осель В. Жуковського, К. Брюллова, Є. Гребінки та інших, його завжди приймали гостинно.

Якось на одній із «Гребінчиних п’ятниць» (це були літературні вечори у Євгена Гребінки, де збиралося українське земляцтво та російські митці) гості почули поезію Шевченка. Спочатку модний на той час у Петербурзі поет Бенедиктов запропонував послухати свій новий вірш «Кудри девы чародейки…», від чого дехто з присутніх поблажливо всміхався, а Тарас скривився від такої поезії. Гребінка помітив це і, коли Бенедиктов закінчив, попросив: «Ану, Тарасе, прочитай що-небудь своє. Хай послухає миле товариство ще й українську лірику».

Шевченко спалахнув від несподіванки, але підвівся, трохи закинув голову назад, ніби дивився вдалину, і почав тихим голосом: «То не вітер, то пе буйний, Що дуба ламає…». Це був уривок з поеми «Катерина». Гості мовчать, уважно слухають. Це щось зовсім нове в поезії. Яка сувора правда, яка глибина почуттів, українська мелодика і справжній шекспірівський трагізм. Усі розуміють, що талант у Шевченка великий і самобутній, рідкісний талант.

«…Він був обдарований більше ніж талантом, йому був даний геній, і душа його, чутлива й добра, настроювала його цівницю на високе й святе» (В. Рєпніна).

Уперше поетичний геній Шевченка відкрився широкій публіці у 1840 році, коли вийшов друком «Кобзар». Видавець Петро Мартос розповів: «Шевченка я знав коротко, познайомився з ним в кінці 1839 року в Петербурзі у милого земляка Є. Гребінки, який рекомендував його, як талановитого учня К. Брюллова.

Я просив Шевченка намалювати мій портрет аквареллю, і для цього мені довелося їздити до нього. Одного разу, закінчивши сеанс, я підняв з підлоги кусок списаного паперу.

— Що се таке, Тарасе Григоровичу? — спитав я господаря. — Та се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець, — відповідав він.

— А багато у вас такого? — Та є чималенько…

— Дайте мені оці бумаги додому, — сказав я, — я їх прочитаю.

Взявши папери, я поїхав до Гребінки, і ми що могли прочитали. На наступному сеансі я нічого не говорив Шевченкові про його вірші, чекаючи, що він сам запитає, — але він мовчав. І тоді я сказав:

— Знаете що, Тарасе Григоровичу? Я прочитав ваші стіхі — дуже, дуже добре! Хочете — напечатаю?

— Ой ні, добродію! Не хочу, не хочу, далебі що не хочу! Щоб іще попобили! Цур йому!

Багато довелося вмовляти Шевченка, а коли він погодився, в 1840 році я надрукував ″Кобзаря″».

«Когда в малороссийской словесности явился достопамятный Шевченко со своим ″Кобзарем″ 1840 года. Перед этим новым певцом Украины все малороссийские стихотворцы остались назади...» (М. Максимович).

«… Между женщинами этих семейств начиналось стремление к национальной литературе; они наперерыв читали ″Кобзаря″ Шевченка, изданного в Петербурге [и встреченного критикой единодушным глумлением. Что украинки читали родного поэта — казалось бы делом весьма обыкновенным и по-видимому естественным; но кто знает строй тогдашнего общества, тот не может не подивиться…] Появление ″Кобзаря″ мигом разбудило апатию и вызвало любовь к родному слову, изгнанному из употребления не только в обществе высшего сословия, но и в разговоре с крестьянами, которые старались, и конечно смешно, выражаться по-великорусски» (О. Афанасьєв-Чужбинський).

Серед величезного сузір’я поетів і художників планети неможливо знайти такого, який би так любив, шанував, обожнював дівчину, жінку, жінку-матір і боровся за її щастя усією величезною силою свого генія, як це зробив Тарас Шевченко.

Тема жіночої долі — наскрізна у творчості Шевченка-поета. Провідною є вона і у творчій спадщині Шевченка-художника. Доля жінки була для нього не тільки соціальною, а й особистою трагедією. Насамперед, це доля його рідної матері, котру «Ще молодую у могилу Нужда та праця положила…», та сестер: Катрі, Ярини, Марії, отих «голубок молодих», у яких «у наймах коси побіліли».

Вигуком болю, що вирвався з його грудей: «О сестри! Сестри! Горе вам, мої голубки молодії, Для кого в світі живете?» й рознісся по світові, були його твори.

Джерелом створення ліричного жіночого образу стала народна пісня, яку поет знав ще з вуст матері, улюбленої сестри-няньки Катерини, і сам він був чудовим співаком. Народ у піснях прославляв красу почуттів жінки, дівочу вроду, жіночу честь і гідність.

Ось уже десятки років хвилюють серця читачів створені поетом-художником Шевченком жіночі образи і викликають у них захоплення вірністю і щирістю почуттів, відданістю дітям, умінням виховати в них прагнення до правди і волі. Й до сьогодні вони зберігають значення ідеалу матері й сестри, нареченої, дружини.

Чи побачить поет свою хату над Дніпром, свій залитий вишневим цвітом весняний садок, світлу українську ніч, молоду матір з дитиною на руках?

Із заможним своїм свояком, хазяйновитим Варфоломієм Шевченком, він листується, доручає йому знайти й купити для нього садибу. Особисто малює план свого майбутнього будинку, робить його проект. «… Думка про ґрунт і хату не покидала його, і я сподівався, що навесні 1861 року Тарас прибуде на Україну в свою хату… І, певно, прибув він, прибув навесні, але… як прибув!..» (В. Шевченко «Споминки про Тараса Григоровича Шевченка»). А він

… так мало, небагато

Благав у бога! Тільки хату,

Одну хатиночку в гаю

Та дві тополі біля неї… («Не молилася за мене»)

Шевченко любив жінок жвавого характеру, «щоб під нею земля горіла на три сажні». Друкувати на віршах посвят жінкам не любив. До заслання він і взагалі не писав ліричних віршів, які могли б стати біографам вказівкою на особисто пережите поетом. Лише на засланні Тарас Григорович стає відвертішим у віршах, пише про своє кохання, про те, що «снилось-говорилось».

Арештували Шевченка тоді (1847), коли він поспішав на весілля Миколи Костомарова, де мав бути за боярина. «… Перед Шевченком тоді широко стелилася вже життьова дорога… І от у весільному настрої й убранні поведено Шевченка до ″гегемона″, а згодом і опинився він під замком, спершу в Києві, а потім, 17 квітня, — у Петербурзі, у тюрмі при ″ІІІ отделении″, звідки вийшов 31 мая — тільки не на волю, а під червону шапку московську…

У дорозі до Петербурга Шевченко був, кажуть, такий веселий, поводився так безжурно і так жартував, що на одній станції смотритель завважив, що не можна пізнати, хто саме арештований і хто кого везе — чи поліціянт Шевченка, чи навпаки» (С. Єфремов).

На засланні високим повелінням поету заборонялося писати й малювати. Творив контрабандою: у нього були дві захалявні книжечки, мала і велика; одна служила чернеткою, а в другу він переписував уже начисто.

«… Здається, у червні 1852 року, — дозволено йому було і писати, і малювати, хоч і під наглядом призначеного для цього офіцера. Ну, довідались ми згодом і що за людина був Тарас, і за які такі гріхи потрапив під червону шапку… А як довідались, то всі його полюбили й почали приймати залюбки, і нежонаті, й сімейні, починаючи з коменданта, дітям якого він став давати уроки. Та як же було не полюбити його — одне, що вмів добре триматись та й вельми розумний був, а до того ще й дуже хороша, як то кажуть, щира людина…

Сходився він з людьми якось обережно, не одразу. При зустрічах з малознайомими або з тими, кого він недолюблював, не доб’єшся, бувало, від нього й слова… Та зате іноді, хоч і не часто, коли вже розійдеться, розбалакається та почне сипати різні свої приказки й анекдоти, — а він знав їх безліч! — або ж як візьметься при цьому зображувати купців, попів, дяків, старообрядців, — а він і на це був мастак, — тоді веселощам і сміху просто не бувало кінця!..» (М. Новицький «На Сирдар′ї в ротного командира»).

«Неволя не вбила Шевченка, не вбила його хисту зовсім. Але хто знає, що б дав наш великий Кобзар, коли б не трапитись було йому на шляху тієї громової стріли, що розколола так фатально його життя на дві половини коли б не перемучився він тих страшних десять літ… найкращих літ, коли чоловік був саме в розквіті сили й хисту свого і міг дати колосальні зразки аристократичної творчості…» (С. Єфремов «Шевченко за ґратами»).

На засланні «ніколи Шевченко жодним словом не поскаржився на своє становище, ніколи я не бачив його сумним і пригніченим. Він був фізично здоровий, рум′яний, погляд у нього був завжди ясний і відкритий. Щоправда, в ньому постійно жила якась дума, але дума ця була тиха і, так би мовити живила й підтримувала його дух. Іноді можна було подумати, що він слухає спів сфер: так заносила його звична і світла дума в сферу, тільки йому відому і приступну. Слід гадати, що в ньому проходила поетична течія, яка служила йому щитом проти ударів гіркої дійсності» (М. Савичев «Короткочасне знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком»).

Життєві випробування не змусили Шевченка відмовитися від своїх почуттів та переконань. Він вправі був сказати своїй музі:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, у нас нема

Зерна неправди за собою. («Доля»)

Для Шевченка настали світлі хвилини, коли після десятирічної розлуки він побачився з друзями, з рідними, з батьківщиною. «Недавно в якомусь історичному журналі з′явилася розповідь про те, як Шевченко, проїздом через Нижній, зустрівся зі своїм давнім другом, славетним актором Щепкіним. Зміст цієї розповіді, передрукованої мало не всіма газетами, полягав у тому, що Шевченко в кабінеті нижегородського губернатора Муравйова несподівано зустрів Щепкіна і що Муравйов, бачачи, як друзі ридають в обіймах один у одного, сам розплакався» (Г. Дем′янов «Т. Г. Шевченко у Нижньому Новгороді»).

Тарас Григорович любив дітей і діти його любили: якась неосяжна сила пов′язувала його чисту високу душу з цими непорочними істотами. «Найбільше він любив товариство моїх дітей. Побачивши його ще здалеку, вона (Наталя) бігла до нього скільки духу, обхоплювала його руками, тягнула, шарпала, висла на шиї, а він, весело всміхаючись, садовив її собі на плечі або гонився за нею по садку, вимовляючи якісь неймовірні звуки й удаючи, що він її хоче вкусити…

Та й не можна було не любити його. Він був такий добродушний, ласкавий, такий простий і добрий з усіма. А як інколи був веселий, як умів він дотепно жартувати, як умів комічно розповідати...» (З розповіді Агати Ускової).

«Нема що казати, діти любили Кобзаря! Не дурно він вже сам за себе говорив: ″Кого люблять діти, той, значить, ще не зовсім поганий чоловік!″. І то свята правда… Діти мають у собі якийсь інстинкт пізнавати справді доброго чоловіка…» (Н. Симонова-Кибальчич).

Якою людиною був Тарас Григорович, розповідають його сучасники.

«А як він любив квіти! Прості, польові маки, ромашку, волошки, дзвіночки. Вінки, букети й цілі кошики незабудок. Він встромляв у них своє перейняте захватом обличчя й на повні груди вдихав їх ніжні пахощі.

Щодо зовнішності, то Тарас Григорович не був гарний; постаттю громіздкий і манерами грубуватий. Але все це прикрашувала добродушна усмішка, правдива мова, лагідність, інтелігентність його душі» (З розповіді Агати Ускової).

«Лицо у Шевченка было не красиво, но выражение его показывало в этом человеке присутствие великого ума. Когда он говорил с женщинами, лицо его делалось необыкновенно приятным. Женщины его очень любили…» (З розповіді Ф. Ткаченка).

«Я встречал Шевченку у Гребенки. Шевченко всегда выказывал сильную привязанность к своей родине — Малороссии. Все малороссийское его веселило и приводило в восторг. Мотив или песня малороссийская вызывали слезу из глаз патриота» (М. Момбеллі).

«Він з якоюсь пристрастю любив свою Україну й не міг спокійно слухати її пісень, її мови. Усе обличчя йому змінялося, серце билося, як пташка в клітці, він готовий був зараз же, як брата, обняти й притиснути українця до своїх грудей» (З розповіді А. Ускової).

«… Наскільки Шевченко міг захоплювати навіть незнайоме товариство, може свідчити випадок, про який розповіли мені двоє його знайомих… [У світське товариство генеральші Т. Волховської]… Шевченко з′явився майже нікому не відомий. Не минуло й години після його приїзду, як серед російської і французької мови чулася й українська, через кілька годин припинилися танці, і господиня, поважна старенька, років за шістдесят, захоплена майже загальним настроєм гостей, протанцювала з Шевченком народну українську метелицю…» (А. Козачковський «Із спогадів про Т. Г. Шевченка»).

«…Прийшов якось до мене Тарас і почав тягти мене до лікаря Майделя на вечір… Треба знати, що таємний радник барон Майдель походив із родових аристократів і бував у найвищих сферах губернської знаті; але я наочно переконався, що мій Тарас і там був своєю людиною. І ніякої незграбності, ніякого дисонансу з гостями я не помітив. Поводився він з гідністю і навіть з деякою поважністю…» (Ф. Лазаревський «Т. Г. Шевченко в Оренбурзі»).

«… Тарас Григорович завжди брав дрібну монету для подання милостині. Співчуття до злиднів і горя інших приводило його іноді до найнаївніших сцен, і це ще більше вабило кожного до його особи. Правда, після нахабного обману, коли він позбувався останніх грошей, він сердився і давав слово бути обачнішим; але яке-небудь нове жебрання, спритно скорчена міна, жалібний голос — і Тарас не витримував. Певна річ, поважаючи таку його рису, я ніколи не казав йому про це, бо не влаштовувати ж слідство — варто чи не варто подавати милостиню; але багато знайомих із співчуттям радили Шевченку берегти свої фінанси.

— Я й сам знаю, — відповідав він, — та нехай лучче тричі одурять мене, а все-таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, шматка хліба…

Він був надто гуманний і на слабкості дивився поблажливо, стараючись у самому бруді знайти хоч крупинку золота. Гуманність його виявлялася в кожному вчинку, в кожному рухові; навіть на тварин поширювалась його голубляча ніжність. Не раз захищав він кошенят і цуценят від злих намірів вуличних хлопчаків, а пташок, прив’язаних на шворці, купував іноді у дітей і випускав на волю» (О. Афанасьєв-Чужбинський «Спомини про Т.Г. Шевченка»).

«… В мене й досі збереглась ясна пам'ять про тодішню благодушність Тараса Григоровича, про його жвавість, про його відкрите для людей серце… Якесь легке й світле враження залишалося від спілкування з цією людиною…» (О. Лазаревський «Зустрічі з Т. Г. Шевченком у Петербурзі»).

І коли поет помер, сила-силена людей прийшла з ним попрощатися. «Это случилось на Смоленском кладбище на похоронах Шевченки. Я не помню ни месяца ни числа, помню только, что в этот день шел сильный снег... За гробом шло много студентов, почти весь университет, вся Академия, все профессора и масса публики. Вся университетская набережная от Дворцового до Николаевского моста была буквально запружена народом. Я свидетельствую только, что из всех похорон, какие я видел с того времени, ни одни не носили на себе отпечатка и характера той искренности и простоты, безыскусственности и неподготовленности, как эти, Шевченкины» (С. Терпигорєв).

А серед народу ходили легенди про безсмертя Тараса. «… Недавно один галичанин, який побував у Київській губернії, повідомив, що там існує легенда про безсмертя Тараса Шевченка, що нібито він перебуває в Сибірі, прикутий до стовпа, що стовп той уже підгнив, а коли згниє зовсім, то Шевченко повернеться до своїх. Той самий Галабурда так казав про смерть Шевченка: ″Тарас три рази умирав, та не вмер: він і тепер живе, а поховали тільки його прозваніє″» (М. Біляшівський «Розповіді селян с. Пекарів про Т. Г. Шевченка»).

Пантелеймон Куліш у прощальному слові Шевченкові сказав: «Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша».

Щастя в житті було не для нього, його чекало інше, посмертне щастя — слава. «… Така людина не могла з′явитися просто так. Це був якийсь віщий знак упослідженій нації» (М. Жулинський).

Нові видання творів Т. Г. Шевченка


1. Шевченко, Тарас. Зібрання творів у шести томах : видання, автентичне 1–6 томам «Повного зібрання творів у дванадцяти томах» / Тарас Шевченко / [редкол. : Жулинський М. Г. (гол.), Бородін В. С. (заст. гол.), Кальченко С. А. (заст. гол.), Федорук О. К. (заст. гол.) та ін.]. — К. : Наукова думка, 2003. —

Т. 1 : Поезія 1837–1847 / перед. слово І. М. Дзюби, М. Г. Жулинського; ред. тому В. С. Бородін. — 781 с. : портр.

Т. 2 : Поезія 1847–1861 / ред. тому В. С. Бородін. — 781 с. : портр.

Т. 3 : Драматичні твори. Повісті / ред. тому Н. П. Чамата. — 589 с.

Т. 4 : Повісті / ред. тому В. Л. Смілянська. — 595 с.

Т. 5 : Щоденник. Автобіографія. Статті. Археологічні нотатки. «Букварь южнорусский». Записи народної творчості / ред. тому В. С. Бородін. — 492 с.

Т. 6 : Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т. Шевченком або за його участю / ред. тому В. С. Бородін. — 628 с.

2. Шевченко, Т. Г. Вірші. Поеми / Т. Г. Шевченко ; [худож.-оформлювач А. С. Ленчик]. — Харків : Фоліо, 2005. — 350 с. — (Укр. класика).

3. Шевченко, Тарас. Вибране : для серед. та ст. шк. віку / Тарас Шевченко ; [упоряд. текстів, підготовка комент., прим. та навч.-метод. матеріалів В. О. Шевчука, С. Л. Коби ; передм. В. О. Шевчука]. — К. : Школа, 2008. — 448 с. : іл. — (Шкільна хрестоматія).

4. Шевченко, Т. Г. Кобзар / Т. Г. Шевченко ; [текстол. підготов., післямова та прим. С. А. Гальченка]. — К. : Школа, 2006. — 808 с. : іл.


Про Т. Г. Шевченка
1. Вічний як народ. Не вмирає душа наша, не вмирає воля... Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка : навч. посіб. / Авт.-упоряд. : О. І. Руденко, Н. Б. Петренко. — К. : Либідь, 1998. — 272 с.

2. Жулинський, Микола. Слово і доля : навч. посібн. / Микола Жулинський. — К. : А.С.К., 2002. — С. 72–116 ; іл.

3. Зоре моя вечірняя… Т. Г. Шевченко й одвічна жіноча таїна / упоряд. В. А. Оваденко; перед. слово М. Г. Жулинського. — К. : Слов′янський град, 2002. — 136 с.

4. Єфремов, С. О. Шевченкознавчі студії / С. О. Єфремов ; передмова Е. С. Соловей ; упорядкув. О. В. Меленчук. — К. : Україна, 2008. — 368 с. : портр.

5. «І стежечка, де ти ходила» : науково-популярне та літературно-художнє видання про перше й останнє кохання Тараса Шевченка / упоряд. В. А. Оваденко. — К. : Слов′янський град, 2002. — 32 с. : іл.

6. «На тебе дивлюся, за тебе молюсь» [Ілюстрації] : [художні твори Т. Шевченка] / упоряд. В. Оваденко. — К. : Слов′янський град, 2002.

7. Чанін, С. В. Великий рід великої людини : наук.-популярн. нарис про Т. Г. Шевченка та його родовід / С. В. Чанін. — К. : ЕЛІБРЕ, 2008. — 160 с.

8. «Я дуже щиро Вас люблю…» : Шевченко у розповідях сучасників / упоряд., передм., прим. О. В. Ковалевського. — Х. : Прапор, 2004. — 352 с.



9. Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://litopys.org.ua/shevchenko/biogr.htm. — Назва з титул. екрана. — Мова укр., рос. — Перевірено : 17.09.2013.



Осяяний сонцем
Михайло Михайлович Коцюбинський

150 років від дня народження

(17.09.1864 – 25.04.1913)


«Сонце! Я тобі вдячний.

Ти сієш у мою душу золотий засів —

хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?»

М. Коцюбинський «Intermezzo»


Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Знайомство з сонцесяйною творчістю письменника підтверджує цю надзвичайно тонку й точну характеристику.

Коцюбинський «... був народжений для краси, для доброго золотого посіву на вселюдському полі» (М. Стельмах). Сталося це «на багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі»: 17 вересня 1864 року в місті Вінниці народився Михайло Михайлович Коцюбинський.

Ріс хлопець під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька. Саме завдяки старанням матері Михайлик мав можливість долучитися до зразків високого мистецтва ще з юних літ. Вона допомагала йому сформувати добрий естетичний смак, прищеплювала нахил до всього гарного та любов і розуміння природи.

Початкову освіту Коцюбинський отримав удома під керівництвом домашнього вчителя, який підготував хлопця зразу до третього, випускного, класу початкової школи в м. Барі. Свій талант до навчання підтвердив і в наступні чотири роки (1876–1880), будучи учнем Шаргородського духовного училища, де вирізнявся не тільки прагненням до знань, гармонії й краси, а й своїм аристократизмом: «Він мав вигляд паненяти і взагалі виріжнявся з околишнього гурту буруватих хлопчаків…» — згадував шкільний товариш.

Михайлик з дитинства виявляв неабиякі таланти. В училищі у нього утвердився нахил до красного письменства: «… Вже на 12 році я писав велику повість з фінського життя (по-російськи, правда)…» (М. Коцюбинський). «Українську мову чув з уст няньок, сільських дітей і народних пісень, але не розмовляв нею. Інтерес до української мови прокинувся в нього за дуже дивних обставин. Приблизно в дев′ятирічному віці захворів запаленням легенів і в напівпритомному стані (через високу температуру) заговорив по-українськи. Здивовані цим фактом, рідні ще довго обговорювали його, «і це збудило в хлопцеві вже свідоме до рідного слова зацікавлення. Зацікавлення це було таке велике, що у 9–10 років хлопець почав був складати пісні українською мовою на зразок народних. Ще кілька років мине і на зміну дитячому зацікавленню прийде й справжня вже свідомість національна, що позначить життьовий шлях — письменника і громадянина українського» (С. Єфремов).

Літературні таланти хлопця не залишалися непоміченими. Учитель словесності Шаргородської духовної семінарії-бурси, прочитавши твір Михайлика про різдвяні свята, зауважив: «Будемо мати свого літератора!».

Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину. Взаємності, звісно, бути не могло, і хлопець вирішив будь-що стати «великою людиною», аби завоювати-таки серце коханої. Що ж, як не книжки, могло допомогти мрійнику у здійсненні цього серйозного бажання? Твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником.

Після закінчення Шаргородського духовного училища хлопцеві довелося швидко подорослішати. Освіту продовжити не вдалося: мати осліпла, згодом помер батько. І відповідальність за досить велику родину (8 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886–1889 рр. він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а у 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.

Початок літературної діяльності Коцюбинського припадає на 80-ті роки, коли він брав участь у «ходінні в народ». З цих перших спроб прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).

Перший друкований твір Михайла Михайловича — вірш «Наша хатка» — з′явився на сторінках львівського дитячого журналу «Дзвінок» 1890 року. У той час на Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії, українською мовою художні твори видавати було заборонено, тому письменники «друкувалися» здебільшого за кордоном, в Галичині, що входила тоді до складу Австро-Угорщини.

У цьому ж році письменник побував у Львові, установивши творчі контакти з галицькими письменниками, зокрема Іваном Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях.

Михайло Коцюбинський — народник-реаліст на початку своєї творчості, згодом — носій нового напряму в українській літературі — імпресіонізму. Тобто творчість видатного українського письменника розділяється на два періоди: перший охоплює повісті й розповіді 90-х років, (оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник» (1891), «Ціпов′яз», «Маленький грішник», «Помстився» (1893), повісті «На віру» (1891), «Для загального добра», «На крилах пісні» (1895), казки «Завидющий брат» (1891), «Хо» (1894) тощо); і другий — від 90-х років до смерті, коли письменник виявив себе великим майстром-імпресіоністом і написав більшість своїх творів.

Коцюбинський підкреслював, що настав час покінчити з обмеженістю і провінційною тематикою української літератури, з описом сільського побуту; що українському письменникові необхідно взятися за опрацювання тем філософських, соціальних, психологічних, історичних і т. д.

На рубежі XIX–XX століть, коли розповідна манера вже не повністю задовольняла вимоги читача, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник та інші видатні майстри художнього слова цієї доби внесли в літературу багато нових прийомів, головні з яких — глибоке розкриття суті соціальних подій і людських характерів через напружені діалоги, внутрішні монологи, непряму мову героїв, соціально забарвлені психологічні пейзажі, ліричну схвильованість, барвисту мову.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського стає соціально-психологічна новела. Він великий майстер живописання словом, творець яскравих зорових образів. Недарма в підзаголовках своїх новел, визначаючи їх жанрову своєрідність, писав «образок», «акварель», «етюд». За словами Івана Франка, Михайло Коцюбинський — «один із найкращих наших новелістів. Його оповідання пливе натурально і свобідно, мов репродукція голої дійсності без ніякої примішки творчості. Стиль його простий, без жадної форсованої штучності, без риторичних ефектів».

У 1906–1912 роках, крім другої частини «Fata morgana», письменник створює новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), «Подарунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові» (1912).

Селянський рух в Україні у 1902 році й під час революції (1905–1907) викликали у письменника яскравий відгук. Він пише одне з великих своїх творів, неперевершений у літературі художній документ про революцію на селі — повість «Fata morgana».

Своєрідне місце у творчості Коцюбинського за змістом і стилем займає повість «Тіні забутих предків» (1911). Це художнє відкриття загальноукраїнському читачеві життя народу Гуцульщини.

Улітку 1910 року, повертаючись із-за кордону, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Враження, які охопили від знайомства з побутом, людьми, мовою, традиціями цієї землі, заворожили його: «Якби Ви знали, — пише він у листі, — яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою».

Згодом він ще двічі приїжджатиме у цей край, а свої враження увічнить чудовим твором «Тіні забутих предків», твором про короткочасне, як весна, щастя та трагедію Івана та Марічки, українських Ромео і Джульєтти.

«Літературі я відданий цілою душею», — писав Коцюбинський. Парадоксально, але тільки під кінець життя у Михайла Михайловича з’явилася реальна можливість цілком віддатися писанню. А до того працював у статистичному бюро Чернігівського губернського земства і це було майже єдиним засобом для існування. Донька письменника Ірина згадує: «Нудна робота, буденщина маленького чиновничого міста, як густе павутиння обплутувала батька, завдавала йому невимовного болю та страждання. Він ішов на роботу до земства, як на панщину, і дійсно, для батька це була панщина духу, що сковувала його творчі можливості, відбирала від нього сили, сушила мозок та гасила іскраві поривання, якими була повна душа письменника».

Коцюбинський звільняється зі статбюро й майже весь час проводить у мандрівках улюбленими місцями — Капрі й Карпатами. Об'їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.

Михайло Михайлович був один із тих незвичайних людей, при першій же зустрічі з якими у співрозмовника виникало магічне відчуття задоволення: «Саме цю людину ти давно чекав, саме для неї у тебе є якісь особливі думки!» — згадував про нього Максим Горький. «Людяність, краса, народ, Україна — це улюблені теми розмов Коцюбинського, вони завжди були з ним, як його серце, мозок і славні ласкаві очі», — відзначав Горький.

Сучасники письменника з дивовижною одностайністю відзначали рідкісний збіг між вишуканою досконалістю й красою творів та особистістю автора.

«Перше враження, яке викликав Михайло Михайлович своєю появою, було надзвичайно приємне… Його манера тримати себе відзначалася м′якістю і спокоєм. В поводженні з людьми він завжди був привітним, делікатним і милим. З його уст текли теплі, задушевні слова вільно, тихо, рівно. Ще й тепер, коли я читаю твори Коцюбинського, мені чомусь здається, що це не я читаю, а біля мене сидить в глибокому кріслі Михайло Михайлович і розповідає» (М. Мочульський «Чудовий художник слова»).

«Був високоосвіченою людиною і читав дуже багато. Знав 9 мов — 3 слов’янські: українську, російську, польську; 3 романські: французьку, італійську, румунську і 3 східні: татарську, турецьку та циганську. Почерк мав дуже гарний і виразний…» (В. Гнатюк).

«У Коцюбинського була ясна душа. Як у чистім, гарно одшліфованім дзеркалі, в ній одбивалась краса світу…» (М. Чернявський «Червона лілея»).

Письменник піклувався про виховання молодих літераторів. У себе на квартирі Коцюбинський проводив літературні «суботи», на яких збиралася талановита молодь. Ці «суботи» відвідували Павло Тичина, Василь Блакитний (Елланський), Микола Вороний, які з любов'ю називали Михайла Михайловича своїм літературним учителем.

Усі визначні майстри української літератури ХХ століття більшою чи меншою мірою вважають себе учнями Коцюбинського. Благотворний вплив Михайла Михайловича помітний на творчості Андрія Головка, Юрія Яновського, Петра Панча, Івана Ле, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара та інших письменників.

Великий чарівник слова, Коцюбинський створив мистецькі цінності світового значення і ще за життя здобув широке визнання: його твори перекладали російською, польською, чеською, німецькою, шведською та іншими мовами, про нього багато писали європейські дослідники й журналісти.

За творами письменника на Київській кіностудії ім. О. Довженка створені кінофільми «Коні не винні» (1954), «Кривавий світанок» (1955), «Дорогою ціною» (1956), «Пе коптьор» (1956), «Тіні забутих предків» (1974).

Він був і залишається одним із найоригінальніших наших прозаїків.

«Хто щасливий? Той, хто дає багато, а бере найменше. На чиїх слідах виростають найкращі квіти? Хто по своїй дорозі розкидає для вжитку всі самоцвіти…» (Михайло Коцюбинський).

Його життя і творчість були наснажені невситимими пошуками краси — у літературі й мистецтві, у природі, людях, побуті. І він знайшов свій материк Краси, хай і дорогим коштом, потративши на це багато життєвих і творчих сил.

У книжці вражень Вінницького музею Михайла Коцюбинського Андрій Малишко записав: «Пройшли десятиріччя, минуть, напевне, віки, а творчість Коцюбинського, як світла зоря, сяятиме над нами вічно, облагороджуючи душу...

Вічна слава його життю,

Вічна слава його таланту».

Нові видання творів М. М. Коцюбинського


1. Коцюбинський, М. Дорогою ціною / Михайло Коцюбинський. – К. : Нац. книжковий проект, 2010. — 272 с. — (Б-ка шк. класики).

2. Коцюбинський, Михайло. З глибини : повість, новели / Михайло Коцюбинський. — К. : Факт, 2005. — 208 с. — (Укр. класика. Меценатський проект).

3. Коцюбинський, Михайло. Збірка творів / Михайло Коцюбинський / [уклад. та передмова канд. філолог. наук Н. Левченко; рец. Н. Гафурова]. — Харків : Прапор, 2008. — 336 с.

4. Коцюбинський, М. М. Коні не винні : повість, оповідання / М. М. Коцюбинський / [худож.-офрмлювач А. С. Ленчик]. — Х. : Фоліо, 2006. — 317 с. — (Укр. класика).

5. Коцюбинський, Михайло. Тіні забутих предків та інші твори / Михайло Коцюбинський. — Донецьк : БАО, 2007. — 352 с.

6. Коцюбинський, М. М. Хвала життю : новели, повість / М. М. Коцюбинський. — К. : Дніпро, 1991. — 427 с.

7. Коцюбинський, М. Що записано в книгу життя : повісті та оповідання / М. Коцюбинський. — Х. : Фоліо, 1994. — 543 с.

8. Михайло Коцюбинський (1864–1913) : [коротка біогр., казки, оповідання] // Рідне слово. Українська дитяча література : хрестоматія : у 2 кн. / упоряд. : З. Д. Варавкіної, А. І. Мовчун, М. Ф. Черній. — К. : Либідь, 1999. — Кн. 1. — С. 346–354.

9. Михайло Коцюбинський (17.ІХ.1864 – 25.ІV.1913) : [коротка біогр., твори] // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття : навч. посіб. : у 4 кн. / упорядкув., ред. проф. В. Яременка. — К. : Аконіт, 2001. — Кн. 1. — С. 294–311.

Про життя та творчість письменника


1. Історія української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. : у 2 кн. : підручник [Михайло Коцюбинський: біографія, творчість] / за ред. проф. О. Д. Гнідан. — К. : Либідь, 2005. — Кн. 1. — С. 280–352.

2. Коляда, І. А. Михайло Коцюбинський / І. А. Коляда, О. Ю. Кирієнко / [худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко]. — К. : Укрвидавполіграфія, 2012. — 120 с.

3. Поліщук, Я. І ката, і героя він любив… : Михайло Коцюбинський : літературний портрет / Ярослав Поліщук. — К. : Академія, 2010. — 304 с. — (Життя і слово).

4. Спогади про Михайла Коцюбинського / упоряд., післямова та прим. М. М. Потупейка. — 2 вид., доп. — К. : Дніпро, 1989. — 278 с.

5. Михайло Коцюбинський (1864–1913) // Усі українські письменники / упоряд. : Ю. І. Хізова, В. В. Щоголева. — Харків : Торсінг плюс, 2008. — С. 187–194.

6. Коцюбинська, Н. Сто літ пам′яті : [М. Коцюбинський] / Н. Коцюбинська // Літературна Україна. — 2013. — 16 травня (№ 20). — С. 1–2.

7. Михайло Коцюбинський (1864–1913). Біографія [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://www.ukrlitzno.com.ua/mixajlo-kocyubinskij-1864-1913-biografiya/. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 20.09.2013.

8. Михайло Коцюбинський (1864–1913) [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://www.ukrlit.vn.ua/biography/kocubinsky1.html. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 23.09.2013.

9. Стахівська, Ю. Михайло Коцюбинський. Як бідному женитися, то ніч мала [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1126. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 23.09.2013.

10. Михайло Коцюбинський [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://myrefs.org.ua/index.php?view=article&id=374&titles. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 23.09.2013.






Шлях мученика, доля патріота

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка