Тарас Григорович Шевченко


Павло Арсенович Грабовський



Сторінка3/5
Дата конвертації20.03.2017
Розмір1.68 Mb.
1   2   3   4   5

Павло Арсенович Грабовський

150 років від дня народження

(11.09.1864 – 12.12.1902)


«… Чим би я не був, як би на що не споглядав, а в мені завжди жив перш над усе українець; прихильність до рідного слова та люду перевершала все інше…»

П. Грабовський


Павло Грабовський народився через три роки після «голодної волі» (селянської реформи 1861 р.), 11 вересня 1864 року, у родині Арсена і Ксенії Грабовських у селі Пушкарному Охтирського повіту Харківської губернії. Сім'я церковного паламаря була бідною. До того ж батько помер у молодому віці, залишивши п'ятьох дітей. Хлопець із дитинства пізнав і злидні, і щоденні важкі турботи про хліб насущний.

Вихователем вразливої його душі було саме життя. Уже з малку в ньому пробудилося почуття протесту проти світу соціальної несправедливості. Саме тому вже під час навчання в Охтирській бурсі він зачитувався книжками, де йшлося про героїв, які боролися за свободу людей.

Спочатку була церковно-парафіянська школа. А в десятирічному віці (1874) став учнем Охтирської бурси, котра, як зазначав письменник в автобіографії, нічого йому не дала.

З 1879 року Грабовський навчається в Харківській духовній семінарії, але піти духовним шляхом служіння Богові йому не судилося. У цей час Павло Арсенович ознайомлюється з передовою літературою, що сприяє формуванню його революційного світогляду. Вступає в організацію народників «Чорний переділ» і мріє всі сили, навіть життя, віддати за народ.

Грабовський розповсюджував нелегальні видання народників, підтримував зв'язки з політичними засланцями до Сибіру. За це його в 1882 році виключають з семінарії та відправляють у рідне село Пушкарне під нагляд поліції. З цього часу й починається двадцятирічний період арештів, ув'язнень, заслання, яких довелося зазнати цій глибокодумній особистості.

Перебуваючи під гласним наглядом поліції до квітня 1885 року, Грабовський безрезультатно намагався знайти роботу, а після зняття нагляду переїхав до Харкова, де працював коректором газети.

Майбутній письменник багато працює над самоосвітою, починає писати вірші, пройняті, як зазначали жандарми, ненавистю до «існуючих порядків». Восени 1885 року його призивають на військову службу, та саме тоді жандармерії вдалося розкрити участь Павла у розповсюдженні звернень народників до селян, присвячених 25-річчю «визволення» селян від кріпосної залежності («Русский народ», «Слово к народу»).

Революційна діяльність Грабовського, його листування з народниками і сповідування їхніх ідеалів призвели до того, що все свідоме життя поет прожив під гласним або негласним наглядом поліції.

Грабовського заарештовують в Оренбурзі, повертають до Харкова й ув'язнюють. На початку 1888-го в'язневі оголошують вирок: п'ятирічне заслання в Східний Сибір під наглядом поліції.

У Сибір у ті часи йшли пішки, оскільки ще не існувало залізничного сполучення. З Томська до Іркутська 1500 верст, які переважно етап долав за 3–4 місяці. Харківське губернське управління уточнило, що ув'язнений Грабовський повинен іти на заслання «незакованным, но под усиленным надзором конвоя». Дорогою весь час відбувалися сутички етапованих із конвоєм і начальством. Грабовський якраз потрапив до тієї партії, яка особливо часто домагалася своїх прав, а тому кожного дня потерпала від покарань.

2 березня 1889 року в Якутську було вчинено жорстоку розправу над політичними засланцями, яку історики назвали «якутською трагедією». Коли про це довідалися в'язні в Балаганському окрузі, то політичні засланці, серед яких і Павло Грабовський, підписали і надіслали до Міністерства внутрішніх справ протест «Русскому правительству». За сам протест і за його розповсюдження Грабовського та його товариші були заарештовані й три роки відбували в Іркутській тюрмі. До речі, всі ув'язнені спочатку були засуджені на каторгу. Але коли справа перейшла в Сенат, захищати підсудних узявся відомий адвокат і літератор В. Спасович. Його блискуча промова в Сенаті 9 березня 1892 року призвела до того, що вирок пом'якшили і замінили на поселення у віддалених місцях Сибіру. Павла Арсеновича вислали в Якутську область, він опинився у Вілюйську. Це місто вважали страшною дірою навіть найдосвідченіші революціонери. За словами М. Чернишевського, «Вілюйськ — це за назвою місто, але в дійсності воно навіть не село — навіть не ″деревня″ в російському значенні слова, — це щось таке пустельне і дрібне, чому подібного в Росії зовсім нема».

Відраду приносила тільки творчість. Грабовський тут укладає дві збірки оригінальних поезій і надсилає їх до Львова, де вони й побачили світ під назвами «Пролісок» (1894) і «З півночі» (1896). У Львові вийшли дві книжки перекладів — «Твори Івана Сурика» (1894) і «З чужого поля» (1895). Тоді ж було написано й опубліковано у львівських часописах низку статей, нарисів, нотаток («Лист до молоді української», «Дещо про творчість поетичну»). Тюремне начальство пильно слідкувало за поведінкою Грабовського, а численні шийки доносили, що він друкує твори в Галичині й не виявляє ознак покори, каяття і благонадійності.

Якутське заслання з усіх місць примусового проживання в Росії було найгірше за кліматичними умовами і найтяжче психологічно: роботи тут не було, бібліотек і духовного життя просто не існувало, права покидати селище ніхто не мав.

Психологічно Павло Арсенович зазнає таких же мук, які колись на засланні терпів Шевченко. Часом поетові здається, що від нього всі відвернулися, забули його. Тільки листи з України приносять Грабовському полегшення. Пошти він чекав із величезним нетерпінням, у сорокаградусний мороз декілька разів виходив за три кілометри назустріч. З розпачу в Грабовського народжувалися рядки:

Чи ви живі, чи повмирали;

Чи я діждусь коли, чи ні,

Щоб клаптик часом переслали

Паперу братнього мені?

(«Чи ви живі, чи повмирали», збірка «З Півночі»)

Долаючи приступи хвороби, яка особливо загострилася 1895 року, Грабовський прагне стежити за українським культурним життям, старанно перечитує все, що тільки можна було дістати. Він щиро дякує Борисові Грінченку за надіслані книжки, цікавиться творчістю Михайла Коцюбинського та Лесі Українки, збірниками фольклору, бібліографічними працями, словниками української мови.

Аж у 1899 році Грабовському дозволили поселитися в Тобольську. Тут він заприятелював з революціонеркою Анастасією Миколаївною Лук'яновою (молодою, вродливою, життєрадісною жінкою) і одружився з нею. У кінці 1901 року в Грабовських народився син Борис, названий на честь Бориса Грінченка, котрий підтримував Грабовського і найчастіше писав йому. Згодом син став видатним винахідником, одним із «батьків» сучасного телебачення: об'єктив сконструйованої ним телекамери вперше у світі транслював рухоме зображення, що повністю передається і приймається електронним методом.

У Тобольську Грабовського знали насамперед як сповідника української ідеї. Він не соромився своєї національності, не підпадав під вплив космополітизму і любив говорити про Україну з друзями навіть тоді, коли це були люди іншої національності й ніколи не жили в Україні. Найбільшою мрією поета було, щоби хоч перед смертю побачити рідний край: «Одного б ще бажав — перед смертю побачити Україну та українців; коли б се сталось, то мені, певно, здалось би, що се не дійсність, а казка».

У письменника було багато творчих планів, задумів, та восени 1901 року його здоров'я знову різко погіршується. За п'ять днів до смерті нетвердою рукою Грабовський пише останнього вже листа до Грінченка: «Я тяжко занедужав, нема надії прожити зиму... Умираючи накажу жінці переслати Вам дещо з листів та недопалків... Бувайте здорові, та й сили писати немає більш. Незабаром сподіваюся смерті. України так і не побачу». Грабовський домігся у Грінченка клятви, що той прилаштує його дружину й сина десь в Україні, а також дасть лад архівові. 11 грудня 1902 року поета не стало. За заповітом його поховано поруч із могилами декабристів. Так закінчилося чесне, страдницьке життя поета-громадянина.

Павло Арсенович створив прекрасні зразки оригінальної поезії. Це його найвагоміший внесок в українську літературу. Неперевершеним зразком громадянської лірики є поезії: «Справжні герої», «Уперед», «Надія», «До товариства», «Вночі». У них — узагальнений образ молодої людини, що не може змиритися з суспільним злом і рішуче вступає у нерівний бій з ним, хоч ясно усвідомлює всі труднощі, які їй зустрінуться.

«Коли я опинився в іркутській тюрмі з перспективою каторги або вічного поселення в Сибірі, — згадував Грабовський, — тяжкий сум за Україною стис моє серце; вона являлась перед мене в якомусь надзвичайно принадному світлі, панувала моїми думками». Так стала окреслюватися патріотична тема, що потім була реалізована в багатьох творах: «До України», «Україна приснилась мені», «Народові Українському», «О, яка ж ти сумна, Україно моя», «До Русі-України», «До галичан». Патріотизм Грабовського — це патріотизм революціонера, що бореться за «світло правди», воює проти «лютого зла» («Щоб настав час жданий», «Прийде день великої відради»).

Справжню майстерність і глибоку оригінальність Грабовський виявив у пейзажній ліриці (цикл «Веснянки», «Сон», «Квітень», «Вечір»). Теми оновлення природи, ніжного й вірного кохання, трудового піднесення, а також радісний настроєвий колорит, властиві народним веснянкам, завжди приваблювали поетів.

Дитяча тематика проявлялася у творчості Грабовського протягом усього життя. Широке пізнавальне, виховне і естетичне значення для дітей мають вірші поета «Сонечко та дощик», «Щоглик», «Соловейко», «Дніпр», «Метеличок». Окрему групу становлять вірші-звертання «До школи», «Дітям» (поет готував маленьких читачів до діяльного життя).

Не обмежувалась діяльна участь поета в літературному процесі 90-х років поетичними творами. Статті Грабовського торкаються різноманітних проблем тогочасного громадського й культурного життя в Україні, Сибірі та Галичині («Лист до молоді української», «Коротенькі вістки з Сибірі», «Дещо в справі жіночих типів», «Дещо до свідомості громадської», «Дещо про освіту на Україні» тощо). Багато нарисів та статей присвячено літературним діячам («Т. Шевченко в Нижнім Новгороді», «Московські переклади творів Шевченкових», «Тарас Григорьевич Шевченко», «Памяти Т. Г. Шевченко», «К пушкинскому вечеру в народной аудитории»).

Автор кількох збірок нев'янучої поезії, блискучий публіцист, він багато творив на ниві перекладу. «Перекладати мені легко, — писав Грабовський Грінченкові, — і сії праці я не думаю кидати й надалі; давно вже в мене ворушиться думка написати для українців хоч коротеньку історію поезії світової, та не саму історію, а щоб були і переклади з усіх більш або менш видатніших авторів». Завдяки Франкові та Грінченкові було видано три книжки поетичних перекладів Грабовського, його українські версії кращих європейських творів також було опубліковано на сторінках галицьких журналів.

Коло авторів, твори яких інтерпретував рідною мовою Грабовський, свідчить про його добру ознайомленість з європейською поезією, про його систематичну працю на цій ниві. Переклади зі слов'янських літератур — російської, польської, чеської, сербської, хорватської, болгарської — він здійснював із оригіналів; з інших літератур — з допомогою товаришів-засланців, що робили підрядковий переклад.

У книжках «З чужого поля», «Доля», «З Півночі» (розділ «Переклади»), «Кобза», у підготовленій, але не виданій збірці «Хвиля» (1899) вміщено переклади поетичних творів із 25-ти літератур світу. Українською мовою завдяки праці Грабовського зазвучали російські билини, твори Державіна, Жуковського, Пушкіна, Рилєєва, Полежаєва, Лермонтова, Тютчева, Огарьова, О. Толстого, Курочкіна, Некрасова, Добролюбова, Михайлова, Минаєва, Плещеєва, Майкова та ін.

Український поет досить широко представив лірику західних та південних слов'ян (М. Конопніцької, Х. Ботєва, П. Прерадовича тощо). Знаходимо й переклади з грузинської, вірменської, естонської (І. Чавчавадзе, А. Церетелі, О. Ованесян, Л. Койдула).

Різноманітністю імен характеризуються переклади та переспіви Грабовського з інших європейських літератур. Тут такі гіганти всесвітньої поезії, як Дж. Байрон, Р. Бернс, Й. В. Гете, П. Ж. Беранже, Ш. Петефі, П. Шеллі.

Павло Арсенович намагався відкрити для російського читача багатогранну творчість українських поетів. У важких умовах сибірського заслання він підготував антологію української поезії у власних перекладах російською мовою під назвою «Песни Украйны». Серед сорока трьох імен книжки — І. Котляревський, М. Шашкевич, П. Куліш, М. Костомаров, Ю. Федькович, Л. Глібов, М. Старицький, Б. Грінченко, І. Франко, Леся Українка, О. Маковей та ін.

Без особливого перебільшення можна сказати, що немає поета в українській літературі, який би на своєму творчому шляху не натрапляв на безкраї запашні луки народної творчості. Та не кожен із них ходив у ці луки за поезією.

Про що б не писав Грабовський, він завжди звертався до рідного краю, рідної пісні. «Знайомість з українською словесністю, — писав поет у одній зі своїх автобіографій, — почалася з пісень та побрехеньок, що оповідались та записувались серед бурсацького товариства. Чимало пісень я знав також від матері, що завжди їх співала, а казок переслухав від бабусі таку силу, що навіть потім не доводилось читати…».

Романтично-піднесеними тонами озвучені чудові слова Грабовського про українську пісню: «Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти зміцняєш мої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя… І де вже мені не доводилось бути; в таких місцях, що здавалося — крук кості української не занесе туди, а глянь — ллється мелодійна українська мова, долітає, буцім з далекої сільської улиці, українська пісня...». І сам поет популяризував у Сибірі українську пісню.

Його доля багато в чому подібна до Шевченкової. І не дивно, що для обох великих засланців народна пісня була животворною силою. Відгомони народної пісні й Шевченкових віршів звучать у поезії Павла Арсеновича:

Як умру — то не згрібайте

Землі наді мною,

А засипте в чистім полі

Свіжою травою.

В головах щоб зеленіли

Явір та тичина,

А в ногах — на спомин людям —

Червона калина.

(«Як умру — то не згрібайте», збірка «Кобза»)

Такий життєвий шлях цієї людини. «Засланець, замолоду одірваний од рідної землі, якутських тундр і снігів, Грабовський зумів викохати таку велику любов до рідного краю й народу, до якої навіть у нашому письменстві не зразу добереш аналогію» (С. Єфремов).

Хоч більшу частину свого життя письменник провів у тюремних казематах і на холодній Півночі, хоч замість людей бачив ґрати та фортечні стіни, усе ж ні на хвилину не згасав у ньому вогонь любові до людей. Благородство і сила духу цієї людини варті захоплення та глибокої поваги. Гідність, готовність до самопожертви, моральна чистота — ці риси визначали характер і поведінку Павла Грабовського. Його слово було і залишається голосом світлого розуму й чистого сумління.

Твори П. А. Грабовського


1. Грабовський, Павло. Вибрані твори / Павло Грабовський. — К. : Дніпро, 1974. — 350 с.

2. Грабовський, П. А. Поезії / П. А. Грабовський / [авт. вступ. слова Б. Олійник; упоряд., авт. приміт. Л. Ф. Дунаєвська]. — К. : Дніпро, 1989. — 428 с. : іл. — (Б-ка укр. класики «Дніпро»).

3. Павло Грабовський (1864–1902) : [коротка біогр., вірші] // Рідне слово. Українська дитяча література : хрестоматія : у 2 кн. / упорядкув. : З. Д. Варавкіної, А. І. Мовчун, М. Ф. Черній. — К. : Либідь, 1999. — Кн. 1. — С. 288–292.

4. Павло Грабовський (11.ІХ.1864 – 12.ХІІ.1902) : [поезії] // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття : навч. посіб. : у 4 кн. / упорядкув., ред. проф. В. Яременка. — К. : Аконіт, 2001. — Кн. 1. — С. 713–715.

5. Павло Грабовський. 1864–1902 : [коротка біогр., поезії] // Шляхи сподівань. Українська література кінця ХVІІІ – початку ХХ століття : навч. посіб. / упорядкув. і передм. В. І. Шкляра. — К. : Грамота, 2003. — С. 467–484.

Про життя та творчість письменника


1. Гаєвська, Н. М. Вивчення творчості Павла Грабовського : посібник для вчителя / Н. М. Гаєвська. — К. : Рад шк., 1989. — 144 с.

2. Історія української літератури ХІХ ст. (70–90-ті роки) : підручник : у 2 кн. : [Павло Грабовський: біографія, творчість] / за ред. проф. О. Д. Гнідан. — К. : Вища школа, 2003. — Кн. 2. — С. 328–353.

3. Скоробагатько, О. Т. «Крик болю і туги за рідною Україною» в поезії Павла Грабовського. Публіцистика / О. Т. Скоробагатько // Вивчаємо українську мову та літературу. — 2009. — № 19/21. — С. 45–49.

4. Грабовський Павло Арсенович — життєвий та творчий шлях [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://www.ukrtvory.com.ua/grab.html. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 17.09.2013.

5. Павло Арсенович Грабовський [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://shkola.ostriv.in.ua/publication/code-8657b32dbc56/list-b8afbc4326. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 17.09.2013.

6. Павло Арсенович Грабовський і фольклор [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/pavlo_grabovskij/pavlo_arsenovich_grabovskij_i_folklor/20-1-0-386. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 17.09.2013.



7. Павло Грабовський (1864–1902) [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://www.ukrlit.vn.ua/biography/grabovski.html. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 17.09.2013.


Слова і думи відданого українця



Володимир Іванович Самійленко

150 років від дня народження

(03.02.1864 – 12.08.1925)


«Він українець, свідомий українець,

усею душею відданий своїй країні та своєму народові…»

І. Франко


Тернистою, багатою на контрасти склалася життєва й творча доля Володимира Івановича Самійленка. Він віддавав скарби душі своєї рідному народові, а сам вів майже бездомне життя. Мав лагідну, спокійну вдачу, а жив у часи революцій і воєн. Дуже любив дітей, мав власних чотирьох — і всіх чотирьох поховав. Понад усе любив Україну, а доля закинула його в еміграцію, звідки повернувся, щоб померти на рідній землі.

Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого (22 січня) 1864 року в с. Великі Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині. Батьком його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко.

«Як моя мати мала літ шістнадцять, її мати й вітчим найняли служити до покоїв старої дідички Лисевички в х. Климово, верстов 10 від Сорочинець, у Зіньковецькому повіті, де вона проживала з сином своїм Іваном Олександровичем.

Іван Олександрович Лисевич був багатий землевласник: мав п'ять тисяч десятин землі й багато всякого добра; любив бенкетування, полювання й музику. За часів кріпацтва мав власний оркестр музикантів. Сам теж гарно грав на скрипці. В той час, як моя мати вступила на службу до його матері, він мав коло 40 літ; був нежонатий.

Побачивши у своєї матері мою матір, він хутко звернув на неї свою увагу; дівчат він дуже любив, а до того моя мама була дуже гарна з обличчя й струнка станом, та й натуру мала делікатну, можна б сказати, освіченої й культурної дівчини.

В результаті його закохання чи, може, тимчасової забаганки, він успів прихилити до себе серце молодої недосвідченої дівчини… Я народився вже в Сорочинцях у вбогій селянській хаті 22 січня ст. ст. 1864 р. Охрещено мене в церкві св. Спаса, до метрики записано, як незаконного сина ″крестьянки Александры Кондратьевны Самойленко″ (так це прізвище писалося в офіціальних рос[ійських] документах). Таким чином, згідно російським законам, я був приписаний до крестянського стану, а прізвище дістав від прізвища матері» (В. Самійленко).

Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім у Миргородській початковій школі. Заопікувався хлопчиком освічений і людяний О. Трохимовський, який навчив його читати й розмовляти французькою мовою, дозволив користуватися своєю бібліотекою з європейської класики, потому віддав на навчання в Полтавську гімназію. Літературний талант проявився саме тут. У 6-му класі хлопець пише сатиричні вірші російською мовою, українською почав писати після знайомства з «Кобзарем» Т. Шевченка.

«Гімназію скінчив у Полтаві і в 1884 році вступив на філологічний відділ Київського університету, де й прослухав повний курс, але державних іспитів не здавав і вийшов зі свідоцтвом про «зачет 8 семестров». (Причиною неохоти держати іспити на диплом було потроху розчарування і нехіть до деяких предметів і стан здоров'я.)

Скінчивши гімназію в Полтаві в 1884 році, я вибрав для університетських студій Київ, хоч мені радили подаватися до Петербурга, де наука була поставлена краще. Але мене не цікавила перевага петербурзьких наукових сил над київськими. Мені здавалося, що наука й тут, і там провадиться більш-менш однаково, а я знав уже тоді добре, що Київ є осередок українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, які тоді виходили в світ, друкувалися майже виключно в Києві, чув, що в Києві існують українські гуртки, що там живуть українські письменники й наші вчені, й я рішуче вибрав Київ.

Тоді в Києві існувало кілька українських організацій. Насамперед, т[ак] з[вана] ″Стара громада″, що складалася з діячів старшого віку, й кілька гуртків студентської молоді. Молодіж українська ділилася на ″політиків″ і ″культурників″. З цими останніми я швидко по приїзді познайомився і вступив до гуртка, який звався ″Читанкою″, або ″Хрестоматійним товариством″. Гурток цей справді займався складанням читанок і популярних книжок для народу.

Наша ″Хрестоматія″ збиралася звичайно, в кого-небудь із членів ″Старої громади″… Як я вже сказав, ми працювали над складанням популярних книжок для народу. Були то книжки з географії, фізики, астрономії й т. ін., але за тодішніх обставин майже нічого з того не могло побачити світу...

Товариство наше мало невеличкий склад книжок, із якого можна було їх набувати або брати дурно для роздачі при нагоді в селі. Кожний із нас, виїжджаючи на село, вважав своїм обов'язком роздати кілька примірників ″Кобзаря″ та метеликів, які тоді можна було знайти.

Невелика це була література: крім ″Кобзаря″ та оповідань Квітки, Стороженка, Марка Вовчка та Левицького-Нечуя, кілька брошур із географії, про небо та Землю, про земні сили, оповідання з Святого письма, оповідання про комах, ″Граматка″ Куліша та дрібні оповідання белетристичні.

Роковини Шевченка були в нас завше днем, до якого ми дуже готувалися. Треба було в нейтральних і тому безпечних із боку поліційного, але прихильних до українства кругах знайти помешкання під вечірку, яке могло б умістити сотню або дві осіб... Готувались реферати, хорові й солові співи, вірші. Ці роковини відвідував дехто з старших громадян, а Микола Віталійович Лисенко не відмовлявся диригувати хором або пригравав до співів. Часом пані Олена Пчілка читала на таких вечірках свої поезії.

Роковини ці робили на молодь дуже велике враження і для широких кіл, які ще не щільно зв'язані були з українством, безперечно, мали агітаційне значення. Вечіркам нашим щастило і в тім, що їх ні разу за моїх часів не зловили жандарми.

У 80-х роках київська ″Стара громада″ мала звичай посилати щороку двох-трьох молодих українців з студентських гуртків до Галичини, щоб вони бачили українське національне життя в вільніших конституційних умовах і, таким чином, докінчували своє національне виховання та загартовувалися в українській ідеї» (В. Самійленко).

У 1888 році під час студентських канікул Самійленко разом із групою київських студентів побував у Галичині й на Буковині. В автобіографії письменник напише: «Годиться тут коротенько розповісти про свою подорож до Галичини. Із місцевих діячів я завітав найперше до Івана Франка…

Особа Франка особливо імпонувала мені своєю високою інтелігенцією й залізною енергією, що світилася з його очей, і разом із тим він був надзвичайно простий у поведінці з людьми; ця риса його вдачі дуже до його притягала, побачивши його разів зо два, здавалося, що вже віддавна з ним знайомий.

Франко, як відомо, знав багато чужих мов… Між іншим, цей щирий український патріот російською мовою володів далеко краще, ніж зложених докупи десять галицьких москвофілів, що не визнають рідної мови, а мають нібито ″адин русский язык″… Він умів справді навчатися чужого, не цураючися свого, властиво, не цураючись, а ввесь вік працюючи невтомно на свойому рідному ґрунті.

Тодішня українська академічна молодь галицька влаштовувала щороку так звані мандрівки по краю…: в одному селі відкривали врочисто читальню, у другому співали службу божу в церкві, у третьому владжували народну забаву.

Мандрівка, як і взагалі побут у Галичині, залишила в мене сильне враження на все дальше життя.

Проживши ввесь раніший час під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування, дивно й радісно було бачити, що все те в цьому куточку України вже існує і хоч помалу та розвивається…

Звідавши Галичину, потім якось бадьоріше працювалося…; все це, почасти рідне й почасти незнайоме й нове, збагачувало душу повнішою й ширшою уявою українського життя».

Після навчання в університеті (1890) В. Самійленко служив на київському телеграфі «чиновником V разряда» близько 2-х років. З березня 1893 року переїхав до Чернігова на посаду секретаря редакції «Земского сборника», але фактично працював редактором. Тут зблизився з родинами Леоніда Глібова, Бориса Грінченка та Михайла Коцюбинського.

А склавши іспит на нотаря, відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де працював до 1917 року. Після Лютневої революції Самійленко їде до Києва. Він був прихильником вільної самостійної України (за української державності служив у міністерствах освіти і фінансів), тому після перемоги більшовиків змушений був емігрувати до Галичини (1919). Але через деякий час повертається на батьківщину, отримавши дозвіл (1924). У Києві став працювати редактором у видавництві художньої літератури. Та здоров'я поета було підірвано роками поневірянь, матеріальною скрутою, невдовзі він помер (1925).

Уже перші поезії Володимира Самійленка звернули на себе увагу. Критики відзначали різноманітність тем, широкий світогляд і поетичне чуття автора, простоту та ясність поезій, майстерність вірша й мови. Самійленко не замуровується в тісну загороду Дніпра та дівчат карооких. Заслугою поета вважалося й те, що в його поезіях помітна «прихильність до безщасних та пригнічених». І. Франко про вірші В. Самійленка писав, що вони «зразу вдарили мене чимсь незвичайним, щирим і близьким серцю».

У вірші «Поетові» (1889) В. Самійленко писав про завдання поета:

Годі тобі малювати Дніпро, нарікати на долю

Та про ті очі співать, що ти й не бачив нігде;

Краще людину змалюй, зазирни їй у душу душею,

Радість і смуток її в слові твоїм покажи.

Поет засуджував авторів, які писали лише про свою особисту долю. Не замикатися в особистих стражданнях, а служити людині і людству поет закликає й у віршах «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія».

У час повної дискримінації українства Самійленко знайшов мужність і письменницький хист стати на захист рідної культури. Незмінним зразком для поета в цьому питанні була творчість Т. Шевченка. Наслідуючи її, Самійленко й теоретично обстоював, і практично збагачував українську мову довершеними зразками своєї поезії. Рідна мова — «діамант дорогий», що лежав у пилюці; його підняла «мислива рука» Кобзаря і оправила в «коштовний вінець»:

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить…»

«Українська мова» (Пам′яті Т. Шевченка)

Слово Шевченка невмируще, «поет живе в серцях свого народу» — таким рефреном-клятвою поет завершує кожну строфу вірша «На роковини смерті Шевченка». Ця ж думка про необхідність виконувати заповіти Кобзаря була проголошена й у величально-іменинній поезії «26 лютого».

І поки житиме народ твій рідний,

Твоя душа не вмре в його душі.

У такому ж дусі уславлення діячів рідної культури написано й вірші «Пам′яті Л. Глібова», «На смерть Лесі Українки».

Високі почуття любові до батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать у віршах циклу «Україні», «Веселка»:

Наша славна Україна,

Наше щастя і наш рай!

Чи на світі є країна

Ще миліша за наш край?

Пейзажна та інтимна лірика Самійленка — це цикли віршів «Весна», «Сонети», «Її в дорогу виряджали». «Вечірня пісня» поета, покладена на музику Кирилом Стеценком, стала народною піснею.

Під час навчання в університеті Володимир Іванович уклав збірку «Хвиля», до якої увійшли твори молодих і відомих поетів, але цензура заборонила її. Цей і подібні йому факти дали Самійленкові матеріал для талановитих сатиричних поезій та гумористичних фейлетонів, спрямованих проти царських цензорів.

Володимир Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Найсприятливішу атмосферу для розвитку свого таланту гумориста й сатирика він знайшов у щотижневому сатирично-гумористичному журналі «Шершень», що виходив у Києві в 1906 році. Вірші, надруковані у «Шершні», спрямовані проти реакційної політики царського уряду, проти бюрократів. Поет називав реакційну газету «Киевлянин» багном, висміював українських діячів, які видавали себе за патріотів. Після виходу 26-го номера «Шершень» був заборонений. Кращі його сатиричні твори «Ельдорадо» (1886), «Як то весело жить на Вкраїні» (1886), «На печі» (1898), «Мудрий кравець» (1905), «Невдячний кінь» (1906). Поезії «Дума-цяця», «Міністерська пісня», «Новий лад» стали яскравими зразками нещадної політичної сатири.

З успіхом виступав письменник і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: «Драма без горілки» (1895), «Дядькова хвороба» (1896), «У Гайхан-бея» (1897), а також визначну драматичну поему «Чураївна» (1894).

Чимало зробив Володимир Самійленко і як перекладач українською мовою російської та зарубіжної класики. Перекладацьку діяльність розпочав ще в юнацькі роки і ніколи не припиняв її. Він знав російську, польську, французьку, італійську, іспанську, грецьку, латинську мови. У своїх перекладах поет точно передав зміст оригіналу, зберіг його ідейне спрямування й колорит, але водночас і творчо використав кращі традиції української і російської літератур. Про майстерність його перекладів М. Рильський писав: «Я думаю, що сам по собі, окремо взятий переклад Мольєрового ″Тартюфа″, виконаний так, як виконав його Самійленко, міг би становити гордість будь-якої культури, — особливо коли йдеться про культуру, будовану насупереч усім вітрам і хвилям, як це було з українською культурою...». Крім «Тартюфа», Самійленко переклав ще й інші п’єси Мольєра («Шлюб з примусу», «Лікар мимоволі», «Скнара», «Жорж Данден»), але не всі вони опубліковані. Відзначаються майстерністю його переклади «Весілля Фігаро» Бомарше й «Цар Федір Іоаннович» О. К. Толстого. Майстерно виконав переклади творів російських поетів: О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Нікітіна. Перекладав поезії Беранже, Барб’є та ін. З незакінчених перекладів В. Самійленка заслуговують на увагу «Ревізор» Гоголя, «Божественна комедія» Данте, «Дон-Кіхот» Сервантеса, «Декамерон» Боккаччо, «Іліада» Гомера. Своєю перекладацькою діяльністю Самійленко зробив значний внесок у духовну культуру рідного народу. Кращі його переклади є невід’ємною й цінною частиною прогресивної української культури.

У 1906 році Іван Франко з Михайлом Мочульським самі зібрали друковані й недруковані вірші поета за 1884–1906 роки та видали їх у Львові за його власним прізвищем під заголовком «Україні» з передмовою Франка. Своєю назвою збірка наголошувала на основній творчій темі Самійленка. Все, що він писав, було присвячене рідній країні, яку поет любив святою й нездоланною любов'ю.

Іван Франко сказав про Самійленка: «Він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, — і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини. От тим-то він такий дорогий і любий кожному українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного ґрунту. Він живо відчуває всі зневаги і всі — на жаль, такі нечисленні — радощі рідного народу».

Талановитий лірик, дошкульний сатирик, драматург і перекладач кращих перлин світової літератури — усі ці визначення поєдналися в особі всебічно обдарованої людини — Володимира Самійленка, твори якого стали коштовним надбанням української літератури.

Твори В. І. Самійленка


1. Самійленко, В. І. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади / В. І. Самійленко / [вступ. ст., упорядкув. і прим. М. Г. Чорнопикого]. — К. : Наук. думка, 1990. — 608 с. — (Б-ка укр. літ. Дожовт. укр. літ.).

2. Самійленко, В. І. Твори / В. І. Самійленко. — К. : Дніпро, 1990. — 686 с. — (Бібл. серія).

3. Самійленко, В. І. Україні : лірика, гумор і сатира, драма / В. І. Самійленко / [упорядкув., вступ. ст. В. П. Іванисенка]. —К. : Укр. письменник, 1991. — 224 с. — (Шк. б-ка).

4. Володимир Самійленко (1864–1925) : [коротка біогр., вірші, байки] // Рідне слово. Українська дитяча література : хрестоматія : у 2 кн. / упорядкув. : З. Д. Варавкіної, А. І. Мовчун, М. Ф. Черній. — К. : Либідь, 1999. — Кн. 1. — С. 364–370.

5. Володимир Самійленко (3.ІІ.1864 – 12.VІІІ.1925) : [поезії] // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття : навч. посіб. : у 4 кн. / упорядкув., ред. проф. В. Яременка. — К. : Аконіт, 2001. — Кн. 1. — С. 710–712.

6. Володимир Самійленко. 1864–1925 : [коротка біогр., поезії] // Шляхи сподівань. Українська література кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. : навч. посіб. / упорядкув. і передм. В. І. Шкляра. — К. : Грамота, 2003. — С. 485–496.


Про життя та творчість письменника
1. Володимир Самійленко (1864–1925) : [біографія, творчість] // Історія української літератури ХІХ ст. (70–90-ті роки) : підручник : у 2 кн. / за ред. проф. О. Д. Гнідан. — К. : Вища школа, 2003. — Кн. 2. — С. 397–419.

2. Володимир Самійленко (1864–1925) // Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття : підручник / за ред. П. П. Хропка. — К. : Вища шк., 1991. — С. 160–181.

3. Володимир Самійленко (1864–1925) // Нові імена в програмі з української літератури : посіб. для вчит. / упоряд. В. Я. Неділько. — К. : Основа, 1993. — С. 78–90.

4. Володимир Самійленко (1864–1925) // Усі українські поети / упоряд. Ю. І. Хізова, В. В. Гоголева. — Харків : Торсінг плюс, 2008. — С. 253–260.

5. Сипливець, С. Рецепція діяльності українського міста, села та хутора в драматургії В. Самійленка / С. Сипливець // Українська література в загальноосвітній школі. — 2011. — № 5. — С. 5–8.

6. Біографія: Володимир Самійленко (1864–1925) [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/220/. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 23.09.2013.

7. Володимир Самійленко (1864–1925) [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/BIOGRAPHY/samiilenko.txt. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 23.09.2013.

8. Автобіографічні нотатки і спогади : [Володимир Самійленко] [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://www.ukrcenter.com/Література/Володимир-Самійленко/57736-1/Автобіографія. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 23.09.2013.



9. Самійленко Володимир Іванович [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Самійленко_Володимир_Іванович. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 23.09.2013.

Умів робити добро


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка