Тарас Григорович Шевченко


Юрій Оліферович Збанацький



Сторінка4/5
Дата конвертації20.03.2017
Розмір1.68 Mb.
1   2   3   4   5

Юрій Оліферович Збанацький

100 років від дня народження

(01.01.1914 – 25.04.1994)


«Вас цікавить моя біографія?

Вона вся у моїх книжках»

О. Бальзак


Кожна людина має у своїй вдачі щось визначальне. У Юрія Збанацького визначальною була життєва мудрість, у яку перелився великий життєвий досвід. Цей чоловік ніколи не відповідав злом на зло. Чуйний, добрий від природи, він нікому не відмовляв у допомозі. Навіть тоді, коли це йому могло зашкодити.

Ті, кому пощастило спілкуватись із Юрієм Збанацьким, запам’ятали його як людину легендарної біографії, кумир покоління.

Народився майбутній письменник 1 січня 1914 року в селі Борсуків на Чернігівщині в родині хліборобів. Закінчив успішно семирічку в Острі. Потім — Чернігівський педтехнікум (сільський хлопець вибрав цей заклад, бо назва звучала солідно — педагогіка та ще й техніка) і Ніжинський педінститут, склав екстерном екзамени на історичному факультеті Київського університету.

Зовсім юним прилучився до творчості. Писав оповідання, повісті, складав вірші... Навіть п’єси. Одну з них, іще під час навчання в сьомому класі, віддав у кооперацію загортати оселедці. Але хто міг подумати, що драматичний твір сподобається продавчині — учасниці художньої самодіяльності, й потрапить на клубну сцену. Відтоді у закутку душі зародилася мрія — стати письменником.

Якщо оцінювати особистість за регаліями та займаними посадами, то вчителює з сімнадцяти літ, а в дев’ятнадцять — уже директор семирічки; завідував райвідділом народної освіти, редагував районну газету. У 28 — командир одного з найбільших партизанських з’єднань, потім — керівник Київської міської організації Спілки письменників України, Герой Радянського Союзу, лауреат усіх найпрестижніших письменницьких премій Української РСР. Складається враження, що життєвий шлях Юрія Збанацького вистелений трояндами. Утім… були й колючки: зрада, наклепи, лихоліття концтабору.

Торкнулася війна і Юрія Збанацького. Поривався на фронт, та залишили в підпіллі. Майбутній письменник очолив партизанський загін імені М. Щорса, що виріс у з'єднання, бойові дії якого принесуть його командирові найвищу військову нагороду — Золоту Зірку Героя Радянського Союзу.

Дії «щорсівців» Юрій Оліферович опише у художньому літописі «Ми — не з легенди» (1972). Як згадував письменник, головним бойовим лозунгом був тоді «Дайош рідний Дніпро! Дайош Київ!». Головне завдання Українського штабу партизанського руху — забезпечити переправу регулярних частин через Десну і Дніпро — з’єднання виконало і тепер підлягало розформуванню: кому випадало тримати зброю, були зараховані в діючу армію, а кому ні — по домівках.

Побував Збанацький і в чернігівській катівні, де його просто не встигли знищити, «розвантажуючи» переповнені каземати. Якось під час лагодження покрівлі майбутньому письменникові вдалося втекти. Але саме того дня прийшла до Збанацького з вузликом сухарів мати. Кинулися шукати бранця, а його немає. На мотоциклах, із собаками влаштували погоню. Добіг нещасний до болота, занурився у воду і просидів так до ночі. Маму ж, щоб помститися сину, знищили «душогубці», а 12-річного брата поліцаї замордували в рідному селі. Трагічні дні письменник схвильовано описав у повісті «Єдина» (1959). Образ матері, яка заплатила життям за сина, виписаний із неймовірною силою.

Юрію Оліферовичу та багатьом іншим командирам партизанських загонів довелося писати звіти про свої діяння. «Консультувалися, згадували, писалося туго й неохоче, казали, що воювати якось було ніби зручніше, ніж тепер пригадати всі оті подробиці та дати їм лад», — згадує Збанацький. Згодом ці звіти стали для багатьох надійною опорою під час полювання партійних та слідчих органів на «відьом».

Було б прикрою помилкою вважати, що нібито Збанацький вписався в так звані «золоті рамки» системи. «Не оминула гірка доля й мене, — писав письменник, — хоч і не дійшло до тюряги, але морально вдарило оглушливо, мало не смертельно». Він, людина вельми заслужена, піддався гонінню й переслідуванню: його виключили з партії, позбавили звання Героя Радянського Союзу. Перед черговим візитом на «розмову» Юрій Оліферович залишив на столі записку для дружини: «Дорога Олю! Мене забирають на Короленка, 33. Коли повернуся, не знаю. Бережи дітей». Після дворічного цькування Юрій Оліферович був поновлений у Спілці письменників України, на його грудях знову засяяла Золота Зірка героя. Півроку не міг тоді знайти хоч якусь роботу. І лише згодом допомогли друзі — влаштували викладачем у київський педінститут.

Після війни повністю віддався літературній діяльності і став класиком за життя. «Юрій Збанацький прийшов у літературу з чернігівських партизанських лісів, звідки виніс він повноту життєвих вражень, розмаїття образів і тем, що стали в його творчості визначальними» (О. Гончар). Його твори було включено до шкільної програми. Майже десять років (1972–1981) Юрій Оліферович очолював Київську міську письменницьку організацію. Його цінували за далекоглядність, розважливість, уміння залагодити стосунки між людьми, прийти на допомогу. «Добрий був чоловік», — і сьогодні можна почути в Спілці письменників.

Перші свої нариси та оповідання Збанацький друкує в 1944–1945 роках. Та справжнім початком літературної діяльності Юрія Оліферовича стала «Таємниця Соколиного бору», яка побачила світ 1949 року і принесла письменнику широке визнання. Захоплююча повість для дітей та юнацтва – справжній партизанський детектив з усіма атрибутами героїзму, пригодництва й карколомного сюжету. «Таємниця Соколиного бору» перевидавалась понад 20 раз і по праву ввійшла у скарбницю літератури для дітей та юнацтва.

Письменник подарував читачам багато інших книжок — повістей, романів та оповідань. І кожна з них одразу завойовувала велику популярність: «Літо в Соколиному» (1953), «Лісова красуня» (1955), «Між добрими людьми» (1955), «Переджнив′я» (1955), «Привітайте мене, друзі!» (1956), «Малиновий дзвін» (1958), «Морська чайка» (1959), «Єдина», «Сеспель» (1961), «Хвилі» (1967), «Кують зозулі» (1975), «Червона роса» (1981) та ін.

Юрій Збанацький — лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка 1970 року за роман «Хвилі», Премії імені М. Островського 1959 року за роман «Малиновий дзвін», Премії імені Лесі Українки 1975 року за повісті й оповідання, що вийшли в 4-х книгах протягом 1971–1974 років у видавництві «Веселка», Премії Чуваської автономної республіки імені М. Сеспеля 1967 року за історико-біографічний роман «Сеспель».

Повісті «Між добрими людьми», «Морська чайка», «Курячий бог», роман «Сеспель» екранізовані на Київській кіностудії ім. О. Довженка.

Усі книжки Збанацького повчальні, про що б у них не йшлося. А насамперед книжки, адресовані молодому поколінню. У творах для дорослих широко відбите багатство людського досвіду. Письменник воістину живе між добрими людьми і щедро заселяє ними сторінки своїх творів.

Охочих читати Юрія Збанацького мільйони: і юних, і дорослих. Починаючи з 1948 року, його твори були видані 155 раз загальним тиражем понад 12 млн примірників українською, білоруською, молдавською, німецькою, болгарською, польською, чеською, румунською, угорською, китайською, естонською, вірменською, башкирською, комі, казахською та іншими мовами.

Він «… прийшов у літературу як самобутній талант зі своїм оригінальним художнім світобаченням, що йде від мудрої щедротності народної душі, зі своєю манерою письма, що відображає народну, щиросердну, філософськи заглиблену, епічну повіствувальність» (А. Трипільський). Його твори — від першого до останнього — пройняті зворушливою любов’ю до України, її народу, мови, культури.

Віра в те, що в кожній людині є зерно добра, проходить через усе життя Збанацького-громадянина, через усю творчість Збанацького-письменника.

Проза Юрія Збанацького зостанеться в арсеналі здобутків української літератури ХХ століття.

Твори Ю. О. Збанацького
1. Збанацький, Ю. О. Твори : у 4 т. / Юрій Збанацький. — К. : Дніпро, 1984. —

Т. 1 : Малиновий дзвін : роман / передм. А. А. Дімарова. — 359 с.

Т. 2 : Єдина : повість; Хвилі : роман. — 552 с.

Т. 3 : Переджнив’я : роман. — 445 с.

Т. 4 : Сеспель : роман. Поліські билиці. — 1985. — 543 с.

2. Збанацький, Ю. О. На головній вулиці : нариси, статті, публіцистика / Юрій Збанацький. — К. : Рад. письменник, 1978. — 388 с.

3. Збанацький, Ю. О. Ошукана віра : невигадані оповідання… / Юрій Збанацький / [ред. П. Л. Швець]. — К. : Рад. письменник, 1989. — 333 с.

4. Збанацький, Ю. О. Пообіч Талі : повісті, оповідання, спогади / Юрій Збанацький / [рец. Г. М. Сивокінь]. — К. : Молодь, 1984. — 320 с.

5. Збанацький, Ю. О. Таємниця Соколиного бору : повість : для серед. шк. віку / Юрій Збанацький / [худож. А. Резниченко]. — К. : Веселка, 1978. — 309 с. : іл.

6. Збанацький, Ю. О. Хвилі : роман; Єдина : повість / Юрій Збанацький / [вступ. сл. Ю. Д. Бедзика]. — К. : Україна, 2003. — 640 с. — (Б-ка Шевченківського комітету).

7. Збанацький, Ю. Із збірки оповідань «Крилатий гонець» / Юрій Збанацький // Українська дитяча література : антологія / Вступ. ст. та упорядкув. Л. П. Козачок. — К. : Вища шк., 2002. — С. 343–361.

8. Юрій Збанацький (1914–1994) : [коротка біогр., оповідання] // Рідне слово. Українська дитяча література : хрестоматія : у 2 кн. / упорядкув. : З. Д. Варавкіної, А. І. Мовчун, М. Ф. Черній. — К. : Либідь, 1999. — Кн. 2. — С. 227–233.

Про життя та творчість письменника
1. Кириченко, Л. Н. Українська дитяча література : навч. посібник : [про Ю. Збанацького] / Л. Н. Киличенко. — К. : Вища школа, 1988. — С. 227–237.

2. Шевченко, М. Юрій Збанацький / М. Левченко // Літературні портрети : критико-біографічні нариси : у 2-х т. — К. : Рад. письменник, 1960. — Т. 2. — С. 594–620.

3. Письменники Радянської України : біобібліографічний довідник / авт.-упоряд. : В. К. Коваль, В. П. Павловська. — К. : Рад. письменник, 1981. — С. 91.

4. Про Юрія Збанацького : статті, етюди, есе / упоряд. : М. Т. Равлюк. — К. : Рад. письменник, 1983. — 287 с.

5. Стогнут, О. С. Юрій Збанацький : літературний портрет / О. С. Стогнут. — К. : Дніпро, 1968. – 118 с.

6. Городецький, В. Юрій Збанацький: «Не оминула гірка доля й мене, хоч і не дійшло до тюряги» / Володимир Городецький [Електронний ресурс] : [сайт газети «Хрещатик»]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/2632/art/1663.html — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 24.09.2013.



7. Збанацький Юрій Оліферович [Електронний ресурс] : [сканований текст передмови А. Дімарова до першого тому чотиритомного видання творів Ю. Збанацького]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://ikt.at.ua/publ/pamjat/literatory/zbanackij_jurij_oliferovich/25-1-0-254. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 24.09.2013.

Безсмертний і назавжди молодий
Михайло Юрійович Лермонтов

200 років від дня народження

(15.10.1814 – 27.07.1841)


«Нет другого поэта, который бы так

откровенно считал небо своей родиной,

а землю своим изгнанием»

С. Андрєєвський


Лермонтов був із дитинства індивідуальністю. Поет рано почав шукати слово. Він його знайшов. Знайшов і свою участь.

Геніальний російський поет, Михайло Юрійович Лермонтов народився в Москві 1814 року, у ніч з другого на третє жовтня (за новим стилем — з чотирнадцятого на п’ятнадцяте). 23 жовтня в церкві Трьох святителів біля Червоних воріт хрестили новонародженого Михайла. Хрещеною матір'ю стала бабуся. Вона недолюблювала зятя і наполягла на тому, щоб хлопчика назвали не Петром, як хотів батько, а Михайлом.

Вважається, що рід Лермонтова походить від шотландських Лермонтів. Проте це не було ні доведено, ні спростовано. Своїм імовірним шотландським корінням Лермонтов присвятив вірш «Бажання». В юності він також асоціював своє прізвище з іспанським державним діячем початку XVII століття Франсиско Лерма, що відбилося в написаному поетом уявному портреті Лерма, а також драмі «Іспанці».

Дитинство Михайла минуло в маєтку Тархани Пензенської губернії. Безпосередньо після народження онука бабуся Єлизавета за 7 верст від Тархан заснувала нове село, яке назвала на його честь — Михайлівським.

Тут, у Тарханах, хлопчик спостерігав картини селянського побуту й сільської природи, прислуховувався до народної пісні, переказів про Степана Разіна, Омеляна Пугачова. Він надто рано, у три роки, втратив матір і виріс в розлуці з батьком (через заборону бабусі зустрічатися батькові з сином).

Бабуся робила все для єдиного, обожнюваного внука. Хлопчик здобув домашню освіту: крім звичного гувернера-француза, у нього була бонна-німкеня та вчитель-англієць. З дитинства Лермонтов добре знав французьку та німецьку мови, малював та грав на музичних інструментах.

Десятирічним хлопчиком (1825) він уперше потрапив на Кавказ, де відчув відразу дві закоханості, одну — у дівчинку 9-ти років, іншу — у гори Кавказу, могутні й величні. З тих пір він вважав Кавказ своєю другою, поетичною, батьківщиною (враження від поїздок відобразились у ранній творчості: «Кавказ», 1830; «Сині гори Кавказу, вітаю вас!», 1832).

Тарханське життя продовжувалось до 1827 року, року переїзду до Москви. 1 вересня 1828 року Лермонтова зарахували півпансіонером до Московського університетського благородного пансіону, де він отримує гуманітарну освіту, доповнюючи її самостійним читанням. Під час навчання починає писати вірші, які вперше виходять в альманасі вихованців пансіону «Цефей». Далі був найдемократичніший навчальний заклад Росії, де ще зберігався дух незалежної студентської корпорації та спогади про декабристський рух. Майбутній поет навчається на морально-політичному відділенні Московського університету (1830).

Лермонтов спочатку тримався осторонь своїх товаришів. Його попереднє життя, трагічна історія стосунків між батьком та бабусею заполоняли його думки. Шістнадцятирічний юнак багато пережив, передумав і відчував себе більш зрілим за своїх товаришів. Один із них згадував: «Мы стали замечать, что в среде нашей аудитории, между всеми нами, один только человек как-то рельєфно отличался от других; он заставил нас обратить на себя особенное внимание. Этот человек, казалось, сам никем не интересовался, избегал всякого сближения с товарищами, ни с кем не говорил, держал себя совершенно замкнуто и в стороне от нас… по обыкновению, подпершись локтем, он читал с напряженным, сосредоточенным вниманием, не слушая преподавания профессора. Даже шум, происходивший при перемене часов, не производил на него никакого впечатления… Мы знали только то, что фамилия его — Лермонтов…».

Він багато читав, учився, подумки розмовляв з героями творів великими людьми. Так проходило його дозвілля. Відриваючись від світу ідей і входячи в життя суспільства або товаришів, він не знаходив між ними нічого спільного. Різниця між життям ідей та дійсністю була натільки велика, що не могла не викликати в ньому гіркої насмішки.

Незадоволення Лермонтова лекціями професорів і невдоволення професорів нечемними відповідями та зухвалістю студента, що вважалося недозволеним, призвели до того, що він подав заяву про звільнення і залишив університет 1832 року.

Однак треба було продовжувати освіту, і Лермонтов розраховував зробити це в Петербурзькому університеті. Але йому відмовилися зарахувати два роки, проведених у Московському університеті, запропонувавши вступити знову на І курс. Лермонтова таке довге студентство не влаштовувало, і він під впливом петербурзьких родичів, наперекір власним планам, вступає до Школи гвардійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів, де перебував два «нещасливих роки», як він сам висловлюється.

Напередодні вступу до школи поет написав вірш «Парус». Хто просить «бурі» у хвилини незворушного спокою? Це все та ж, з дитинства невгамовна, душа поета:

Под ним струя светлей лазури,

Над ним луч солнца золотой...

А он, мятежный, просит бури,

Как будто в бурях есть покой!

Творче життя Лермонтова тривало 13 років. Уже в Тарханах хлопець зацікавився літературою. Його приваблювали, перш за все, Пушкін і російська «байронічна поема». У 1828–1829 роках Лермонтов написав декілька «байронічних поем»: «Корсар», «Злочинець», «Олег» і «Два брати». Неодмінний мотив у такій поемі — трагічне кохання.

Чим молодшим був Лермонтов, тим більшою в ньому була надія зустріти рідну душу. Відтого 15-, 16-річним хлопцем він метався від одного кохання до іншого (Катерина Сушкова, Наталія Іванова). Пізніше він пристрасно закохався у Варвару Лопухіну. Це була глибока прихильність, яка супроводжувала поета все життя. Образ цієї дівчини, а потім заміжньої жінки, з'являється у багатьох творах поета, роздвоюється потім у «Герое нашего времени» в особі княжни Мері та Віри.

Взагалі, творчий шлях письменника поділяють на два періоди: ранній (1829–1836) і зрілий (1837–1841). Такому розмежуванню дає підстави той факт, що практично до появи вірша «Смерть поета» (відгук на загибель Пушкіна в січні 1837 року) ім'я Лермонтова було невідоме.

Коли 9 лютого 1837 року на дуелі був смертельно поранений Пушкін, серед натовпу, який зібрався біля будинку письменника на Мойці, був тоді ще нікому не відомий поет, корнет лейб-гвардії гусарського полку Михайло Лермонтов. Наступного дня він написав вірш «На смерть поета», який відтворював настрій людей, що зібралися біля будинку Пушкіна. А ще через кілька днів дописав 16 рядків, де сміливо вказав на істинних винуватців загибелі великого російського поета.

Відомий критик В. Стасов, а на той час вихованець училища правознавства, згадував: «Проникшее к нам тотчас же, как и всюду, тайком, в рукописи, стихотворение Лермонтова ″На смерть поэта″ глубоко взволновало нас, и мы читали и декламировали его с беспредельным жаром в антрактах между классами. Хотя мы хорошенько и не знали, да и узнать-то не от кого было, про кого это речь шла в строфе: ″А вы, толпою жадною стоящие у трона» и т. д., — но все-таки мы волновались, приходили на кого-то в глубокое негодование, пылали от всей души, наполненной геройским воодушевлением, готовые, пожалуй, на что угодно, — так нас поднимала сила лермонтовских стихов, так заразителен был жар, пылающий в этих стихах. Навряд ли в России стихи производили такое громадное и повсеместное впечатление. Разве что лет за двадцать перед тем ″Горе от ума″».

Так почалася літературна слава Лермонтова. Уже через три роки, ще до виходу першого, єдиного прижиттєвого збірника віршів Михайла Юрійовича (1840), В. Белінський передбачував його місце в російській літературі: «Черт знает — страшно сказать, а мне кажется, что в этом юноше готовится третий русский поэт и что Пушкин умер не без наследника».

До «Смерті поета» Лермонтовим було написано близько 300 віршів, що складає переважну більшість всього його ліричного спадку, 24 поеми, 5 драм, а також повість «Вадим» та роман «Княгигя Ліговська». З цього до 1837 року було надруковано тільки один вірш «Весна» (1830) та поему «Хаджи-Арбек» (1833–1834), які залишилися непоміченими. Та й пізніше, за життя поета, з ранніх творів було надруковано тільки один вірш «Ангел» (1831) та повість у віршах «Казначейша» (1836). І жодного драматичного твору.

Художній досвід Лермонтова-лірика, автора поем, драматурга та прозаїка сконцентрувався в романі «Герой нашего времени» (1840), в якому письменник оголює у своєму героєві трагічне протиріччя між глибиною його натури та безплідністю дій; герой усвідомлює, що він перебуває під владою якихось загальних і позаособистісних законів, за межі яких не може вирватися.

Перше видання роману було швидко розкуплено, і майже відразу з'явилася критика на нього. Майже всі, крім Бєлінського, вважали, що Лермонтов в образі Печоріна зобразив самого себе і що такий герой не може бути героєм свого часу. Саме тому друге видання, що з'явилося майже відразу за першим, містило передмову автора, в якій він відповідав на ворожу критику. У «Передмові» Лермонтов провів межу між собою і своїм героєм і зазначив основну ідею свого роману.

Спостерігаючи за світським життям, драму «Маскарад» (1835) письменник задумував так: «Комедія, на зразок ″Горя от ума″, різка критика на сучасні порядки».

З вірша про смерть Пушкіна почалася не тільки слава Лермонтова, але й біди. При дворі вірш сприйняли як «заклик до революції». Поета заарештували, а згодом найвищим велінням він був переведений у Нижегородський драгунський полк, що діяв тоді у Грузії. Розпочалося перше кавказьке заслання Лермонтова.

Дорогою поет затримався в Москві, що саме готувалася до святкування 25-річчя Бородинської битви. Поет переробляє свій юнацький вірш «Поле Бородіно» — з'являється «Бородіно», опубліковане в «Современнике» 1837 року.

Кавказьке заслання було випробуванням для поета, але надзвичайно розширило діапазон його творчих вражень. Лермонтов об'їздив усю Кавказьку лінію, зустрічався з опальними декабристами, познайомився з грузинською інтелігенцією, дуже цікавився фольклором гористих народів, їх побутом і мовою.

Перше перебування Михайла Юрійовича на Кавказі тривало всього кілька місяців. У 1838 році, після старань бабусі та клопотання В. Жуковського, його перевели в Гродненський гусарський полк, що стояв під Новгородом, але дорогою до місця нової служби Лермонтов затримався в столиці.

У Петербурзі Лермонтов виправив помилку молодості й цілком успішно почав завойовувати «пушкінське коло». За посередництва Жуковського у відомому «Современнике» була надрукована поема «Тамбовська казначейша», а завдяки знайомству з А. Краєвським, під редакцією останнього вийшла в додатку до «Російського інваліда» «Пісня про царя Івана Васильовича». Лермонтов систематично співпрацював із журналом «Отечественные записки», а також увійшов до так званого «гуртка шістнадцяти», що мав виразний опозиційно-аристократичний нахил.

Майже все, що створив Лермонтов за період між двома засланнями, так чи інакше пов'язано з Кавказом. Кавказькі теми й образи знайшли широке відображення в його творчості: у ліриці та в поемах, у романі «Герой нашего времени» (1840). Вони знайшли відбиток і в численних замальовках і картинах Лермонтова, обдарованого живописця.

Найвищі досягнення романтичної поеми Лермонтова — «Мцыри» (1839) і «Демон». Для Демона світ тісний і жалюгідний, для Мцирі — ненависний, тому що в ньому немає волі, немає втілення ідеалів, вихованих пристрасною уявою сина природи.

Лермонтов відвідував поетичні вечори, зустрічався з відомими людьми. На ньго дивилися як на спадкоємця Пушкіна. «В Росії з'явилося нове могутнє обдарування — Лермонтов», — оголошує Бєлінський.

Неодмінний атрибут того часу — дуель. Лермонтов мав славу розпачливого дуелянта, і в 1840 році він зіткнувся з сином французького посла де Барантом нібито за епіграму, написану ще в роки юнкерської школи та адресовану іншій людині. Дуель відбулася за Чорною річкою, недалеко від того місця, де відбувалася дуель між Пушкіним і Дантесом. Вона закінчилася без крові: противники помирилися. Але про подію стало відомо начальству, поета заарештували і передали до військового суду за «недонесення» про дуель. Вирок був винесений і затверджений: цар дав розпорядження знову заслати Лермонтова на Кавказ, в армійський полк, який воював у найвіддаленішому і небезпечному пункті Кавказької лінії.

Друге заслання на Кавказ кардинально відрізнялося від попереднього, коли він міг ознайомлюватися зі східними традиціями, фольклором та подорожувати. Лермонтов занурився в бойове життя і на перших же порах проявив, згідно з офіційним повідомленням, «мужність і холоднокровність» (у вірші «Валерик» він ні слова не говорить про свої подвиги). Поета хочуть нагородити золотою шаблею з написом «За хоробрість», але Микола І забороняє нагородження.

Узимку 1841 року, отримавши двомісячну відпустку, Лермонтов приїжджає до Петербурга, сподіваючись отримати відставку й залишитися в столиці для літературної діяльності. Але і в цьому йому відмовлено, як і в нагороді за сміливі дії у боях на Кавказі. Поет навіть вчинив посадовий злочин, прострочивши свою відпустку в Петербурзі. Але йому наказано протягом 48-ми годин покинути столицю і слідувати у свій полк на Кавказ.

Щоб не було приводу для нагороди Лермонтова, відправляючи черговий раз на Кавказ, йому забороняють брати участь у бойових діях. Звичайно, Михайлу Юрійовичу було неприємно, адже в той час, коли його товариші захищали Вітчизну, він сидів без діла. І коли солдати повертались із поля бою, розповідаючи про свої подвиги, Лермонтов тамував ненависть до влади.

Дорогою в полк Лермонтов затримався для лікування в П'ятигорську. Тут він зустрівся з колишніми знайомими і, зокрема, зі своїм товаришем зі школи юнкерів М. Мартиновим. Таємні недоброзичливці, що добре знали, як ставляться до Лермонтова у придворних кругах, сприяли виникненню сварки між ним та Мартиновим і не запобігли дуелі, що закінчилася вбивством поета. Сталося це 27 липня 1841 року близько 5-ї години вечора, між горами Машук і Бештау.

Коротке лермонтовське життя. Прожив поет усього двадцять шість років, декілька місяців недоживши до двадцяти семи.

Поет знав, що помре. У листі до бабусі він пише: «Дорогая бабушка, пишу Вам с того света. Когда Вы получите это письмо, меня уже не будет в живых. Завтра у меня дуэль с Мартыновым, Мартышкой, черкесом с большим кинжалом. Сам виноват; не шути с дураком, нарвался на вызов. Стрелять я в него не стану, а он выстрелит и не промахнется. Я понял по его злобному взгляду. Письмо это перед самой дуэлью передам Монго…». У листі також містилось прохання до бабусі, щоб вона не сумувала за внуком.

У записнику Лермонтов помістить свої останні вірші: «Завещание», «Листок», «Выхожу один я на дорогу», «Пророк», «Нет, не тебя так пылко я люблю».

З приводу цієї трагічної смерті Белінський писав: «... Нова, велика втрата осиротила бідну російську літературу».

Михайло Лермонтов був одним із найулюбленіших поетів Тараса Шевченка. «Пришліть, ради поезії святої, Лермонтова хоч один том, велику превелику радість пришлете з ним вашому вдячному і безталанному землякові», — писав Шевченко у грудні 1847 року з Орської фортеці Михайлу Лазаревському. Напевно, Тарас Григорович відчував у російському поетові споріднену душу. Як писав Максим Рильський: «Можливо, в усіх слов'янських літературах не було більших співців гніву, обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко».

Своє ставлення до поезії Михайла Юрійовича Тарас Григорович висловив у вірші «Мені здається, я не знаю», в якому писав про безсмертя Лермонтова, про силу його мистецтва. Ці вірші викликали в Шевченка радість, підтримували його сподівання на волю.

… Жива

Душа поетова святая,



Жива в святих своїх речах,

І ми, читая, оживаєм

І чуєм Бога в небесах…

Ти переслав мені в неволю

Поета нашого... На волю

Мені ти двері одчинив!..

Мемуаристи писали, що в день смерті Шевченка томик творів Лермонтова лежав у нього на столі.

Натура в Лермонтова була жагуча і горда, із сильною волею. Він самотній усе своє життя, легко йде на ризик, бере участь у дуелях, ніколи не був улюбленцем суспільства.

Лермонтов і сьогодні наш сучасник. Він близький нам глибиною почуттів та гостротою думки, висловлених у своїх творах, своїм активним ставленням до дійсності, своїм патріотизмом. Часто вживані крилаті слова з його творів: «А он, мятежный просит бури», «Да, были люди в наше время!», «Печально я гляжу на наше поколенье», «Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно» та багато інших.

В. Бєлінський після зустрічі з поетом у казематі зазначив: «Недавно я был у Лермонтова в заточении, в первый раз поразговорился с ним от души. Глубокий и могучий дух! Какой глубокий и чисто непосредственный вкус изящного. О, это будет русский поэт с Ивана Великого! Чудная натура!». Критик мав рацію: Михайло Юрійович Лермонтов — великий поет!

Твори М. Ю. Лермонтова
1. Лермонтов, М. Ю. Герой нашего времени : роман / М. Ю. Лермонтов. — М. : Астрель; Аст, 2004. — 172 с. — (Б-ка школьника).

2. Лермонтов, М. Вибране : для ст. шк. віку / Михайло Лермонтов / [передм., упорядкув., наук.-метод. матеріали О. Мельника]. — К. : Школа, 2009. — 288 с. : іл. — (Шк. хрестоматія).

3. Лермонтов, М. Ю. Избранное : стихотворения, поэмы, проза / Михаил Лермонтов. — М. : Эксмо, 2003. — 672 с. — (Рус. классика).

4. Лермонтов, М. Ю. Избранные произведения / Михаил Лермонтов. — Львов : Каменяр, 1983. — 296 с. : портр.

5. Лермонтов, М. Ю. Полное собрание стихотворений : стихотворения и драмы : у 2 т. / М. Ю. Лермонтов / [вступ. ст. Д. Е. Максимова; сост., подг. текста и примеч. Э. Э. Найдича]. — Л. : Сов. писатель, 1989. — Т. 1. — 688 с. : портр. — (Б-ка поэта. Большая серия).

6. Лермонтов, М. Ю. Стихотворения. Поэмы. Маскарад / Михаил Лермонтов. — К. : Дніпро, 1981. — 310 с.

Про життя та творчість письменника
1. Андреев-Кривич, А. С. Всеведенье поэта / А. С. Андреев-Кривич. — [изд. 2-е]. — М. : Сов. Россия, 1978. — 272 с.

2. Андронников, И. Лермонтов / Ираклий Андронников. — М. : Сов. писатель, 1951. — 317 с.

3. Афанасьєв, В. Тропа к Лермонтову : документ.-художест. книга-справочник жизни и творчества М. Ю. Лермонтова / В. В. Афанасьев, П. К. Боголепов; под. общ. ред. В. И. Коровина. — М. : Дет. лит., 1982. — 286 с.

4. Висковатов, П. А. Михаил Юрьевич Лермонтов. Жизнь и творчество / П. А. Висковатов / [вступ. ст. Г. М. Фридлендера; коммент. А. А. Карпова]. — М. : Современник, 1987. — 494 с. : портр. — (Б-ка «Любителям российской словесности»).

5. Герштейн, Э. Г. Судьба Лермонтова / Э. Г. Герштейн. — [2-е изд. испр. и доп]. — М. : Худож. лит., 1986. — 351 с.

6. Заславський, И. Я. Лермонтов и Украина : литературно-критический очерк / И. Я. Заславский. — К. : Дніпро, 1989. — 349 с.

7. Коровин, В. И. Творческий путь М. Ю. Лермонтова / В. И. Коровин. — М. : Просвещение, 1973. — 288 с. : ил. — (Б-ка словесника).

8. Лермонтов М. Ю. в воспоминаниях современников / [редкол.: В. Вацуро, Н. Гей, Г. Елизаветина и др.; вступ. ст. М. Гиллельсона]. — М. : Худож. лит., 1989. — 672 с. — (Литературные мемуары).

9. Ломунов, К. Н. М. Ю. Лермонтов : очерки жизни и творчества / К. Н. Ломунов. — М. : Дет. лит., 1989. — 176 с. : фотоил.

10. Лермонтов Михайло Юрійович (1814–1841) : [текст за В. Вацуро] [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://www.ukrlit.vn.ua/zaruba/biography/lermontov.html. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 24.09.2013.



11. Лермонтов Михайло Юрійович [Електронний ресурс]. — Електрон. текст. дані. — Режим доступу: http://znaimo.com.ua/Лермонтов_Михайло_Юрійович. — Назва з титул. екрана. — Мова укр. — Перевірено : 24.09.2013.

Есхіл музики

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка