Таврійський вісник освіти


Дослідницькі вміння включають



Сторінка7/10
Дата конвертації11.09.2018
Розмір1.85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Дослідницькі вміння включають:


    • здійснення інформаційного пошуку;

    • аналіз проблеми, синтез інформації, виявлення помилок у професійній діяльності йвизначення їх причин;

    • генерація ідей, перенесення знань в нові проблемні ситуації.

Етап рефлексії передбачає оцінку власних професійних дій. Уміння рефлексії пов’язані з контрольно-оцінювальною діяльністю педагога, що спрямована на себе:

    • з’ясування, наскільки інші учасники навчально-виховного процесу розуміють його як педагога;

    • аналіз власної діяльності;

    • причини успіхів і невдач, помилок і утруднень в ході реалізації поставлених навчально-виховних цілей і завдань.

На думку Н.Кузьміної, педагогічна рефлексія – це, перш за все, розуміння себе, колег та учнів. Сучасні дослідники ствер­джують, що вдосконалення майстерності педагога передбачає наявність у нього позитивної Я-концепції як системи поглядів, уявлень, суджень, оцінок особисто себе, що існує у свідомості педагога [6]. Самооцінка педагога, який має позитивну
Я-концепцію, базується на систематичному аналізі, що здійснюється в логіці перебігу професійної діяльності. Самоаналіз, що передбачає дослідження найважливіших індивідуальних та особистісних якостей, які виявляються в спілкуванні з іншими людьми (взаємодії) та інших видах діяльності, дає найбільш об’єктивну інформацію.

Педагог із сформованою позитивною Я-концепцією здатен глибоко та всебічно аналізувати себе, оточуючих у взаємодії в умовах освітнього процесу.



Висновок. Таким чином, під час перепідготовки фахівців у системі післядипломної освіти реалізуються всі етапи їхньої перепідготовки й відповідні їм групи вмінь. Тільки за комплексної реалізації перепідготовки можна говорити про вдосконалення їхнього педагогічного профілю.

Література:

    1. Глазкова І. Підготовка майбутнього вчителя до організації навчального діалогу в професійній діяльності: дис... к.пед.н.: 13.00.04. – Х.: ХДПУ ім. Г.С.Сковороди, 2003. – 270 с.

    2. Кобзев М., Страхов В. Психолого-педагогические основы внеаудиторной работы в педагогическом вузе // Профессиональная направленность внеаудиторной работы в педагогическом вузе. – Саратов: Изд-во СГПИ, 1985. – 138 с.

    3. Хмель Н. Теоретичні основи професійної підготовки вчителя: Автореф.дис... д-ра пед. наук. – Київ, 1986. – 46 с.

    4. Васильєва М. Теоретичні основи деонтологічної підготовки педагога: дис... д-ра пед.наук: 13.00.04. – Х.: ХДПУ ім. Г.С.Сковороди, 2003. – 432 с.

    5. Филимонюк Л. Готовность к конструктивно-проективной деятельности как результат профессионального становления будущего педагога: дисс… к.пед.н.: 13.00.08. – Ставрополь, 1999. – 199 с.

    6. Мушкина И.А. Педагогическая рефлексия как основа совершен­ствования профессионального мастерства учителя (организационно-педагогический аспект): Дисс… к.пед.н.: 13.00.01. – М., 1999. – 152 с.

Туркот Т. І., Паланиця М.М., Тетьоркіна О.Є.

Засоби реалізації індивідуально-творчого підходу до студента у вищих навчальних закладах Німеччини

Підготовка гармонійно розвиненої особистості, здатної до творчої життєдіяльності в суспільстві, що інтенсивно трансфор­му­ється, є глобальною проблемою, на вирішення якої в першу чергу спрямовують свої зусилля вища та загальноосвітня школи України.

Проблеми освіти завжди були й залишаються одними з кар­ди­нальних у контексті становлення суспільства, тому приєднан­ня України до Болонських угод висуває низку вимог до розвитку освітньої системи, найсуттєвішими серед яких постають:



  • збагачення національної системи в контексті загально­європейських, світових освітніх процесів;

  • визначення стратегії й пріоритетів у підготовці спеціа­лі­стів відповідно до глобальних соціально-економічних та демогра­фіч­них процесів;

  • упровадження інноваційних, прогресивних форм організа­ції навчально-виховного процесу з урахуванням новітніх інфор­маційних та інших технологій;

  • напрацювання досвіду організації підготовки спеціалістів за різними системами дистанційної, заочної та інших систем освіти;

  • удосконалення методичного, організаційно-технічного забезпечення навчального процесу;

  • зміна парадигми підготовки сучасних викладачів відповід­но до завдань та основних особливостей розвитку освіти;

  • упровадження нових форм підвищення кваліфікації науко­во-педагогічних працівників, сучасних керівників, спеціалістів народного господарства. [1; 8; 9; 10; 11; 12].

Для вирішення цих актуальних проблем і завдань нами було здійснено аналіз набутого вітчизняного й світового досвіду в га­лу­зі освіти з перспективою впровадження його кращих зразків у навчально-виховний процес вищих навчальних закладів.

Насамперед зазначимо, що в розмаїтті інститутів вищої освіти у світі чітко виокремлюються дві основні системи: унітарна й бінарна. Вища освіта за унітарною системою представлена університетами або іншими, прирівняними до них, навчальними закладами, які надають загальні академічні ступені. Програми навчання різної тривалості й рівня є глибоко професійними за характером, академічною та теоретичною орієнтацією. Англо-американські країни (Велика Британія, США) використовують саме таку систему. Так, в Айовському державному університеті (США) освіта бакалаврів здійснюється у відповідних коледжах: сільськогосподарському, бізнесу, ветеринарної медицини, сіль­сько­господарської інженерії тощо. Після їх закінчення студенти одержують ступінь бакалавра науки, мистецтва, архітектури, гуманітарних дисциплін, доктора ветеринарної медицини тощо. У Луїзіанському державному університеті (США) поряд із коле­джами в навчальному процесі беруть участь школи: бібліотечних та інформаційних наук, музики та мистецтва, соціальної роботи, а також інші навчальні підрозділи, наприклад, університетська лабораторія. Коледж магістратури надає рівень магістра. Викладачі коледжів, які за своїм рівнем і фаховим спрямуванням були вибрані до загального факультету магістратури, можуть читати деякі предмети для магістрів. Еквівалентний рівню магістра – рівень спеціаліста зі спеціальності «Шкільна психологія» потребує вдвічі більшого аудиторного навантаження та 600 годин практики в школі (ординатура). Ознаки унітарної системи можна знайти також в Італії, Іспанії, Швеції.

За бінарної (або подвійної) системи традиційний універси­тет­ський сектор існує паралельно із сектором неуніверситетської вищої освіти. Розрізняють програми з поглибленим теоретичним курсом, спрямованим на ґрунтовний науковий пошук та програми професійного навчання високого рівня. Переважає академічний розвиток неуніверситетського сектору, а університети приймають більшу участь у професійно орієнтованій діяльності. Бінарна система збереглася в Бельгії, Австрії, Голландії, Фінляндії, Німеччині та Ірландії. Для Норвегії притаманна тенденція співпраці та інтеграції обох секторів.

Ураховуючи досить високий рівень інтересу школярів та студентів України до вищих навчальних закладів Німеччини та власний досвід навчання в Köln Fachhochschule одного із співавторів статті, зупинимося детальніше на характеристиці німецької системи вищої освіти, і зокрема такої її ланки як Fachhochschulen (фахова вища школа), яка готує фахівців для аграрної галузі, легкої та важкої промисловості.

Законодавчою основою сучасної німецької освіти є Феде­ративний закон про вищу освіту (Hochschulrahmengesetz des Bundes (HRG)) та закони про вищу освіту окремих земель. Згідно з цими законами завдання вищої школи полягає в подальшому розвитку наук і мистецтва та підготовці студентів до професійної діяльності в цих галузях [4]. З метою вирівнювання шансів у Федеральному Законі про підтримку освіти (Bundesaus­bildungsförderungsgesetz (BaföG)) окреслено коло осіб, які претендують на державну стипендію. Спільною ознакою всіх вищих шкіл зі статусом університету, у яких навчаються 1,5 млн. студентів, є традиційне право надавати академічні ступені. Цієї можливості позбавлені, як правило, випускники спеціальних ВНЗ, що посідають друге за значенням місце після університетів у системі академічної освіти. Навчання в них є зорієнтованим на практичну професійну підготовку, а тривалість його менша.

Загалом ВНЗ у Німеччині поділяються на: університети загального профілю (Universitäten) та технічні (Technishe Universitäten), вищі технічні школи – (Technishe Hochschulen) та спеціальні (Fachhochschulen), гуманітарні вищі навчальні заклади. Останні, у свою чергу, поділяються на коледжі мистецтв (Musikhochschulen, Kunsthochschulen), педагогічні ВНЗ (Pädagogishen Hochschulen), ВНЗ із підготовки чиновників (Verwaltungsfachhochschulen) і священиків (Kirchlischen Hochschulen). У землях Гессен і Північний Рейн – Вестфалія є ВНЗ, що поєднують під одним дахом класичні університетські програми та більш короткі, спеціалізовані. Існує також суто німецький тип – професійна академія (Berufsakademie), куди приймають тільки співробітників німецьких фірм.

Зазначимо, що основною властивістю всіх ВНЗ Німеччини є максимальна увага до індивідуальності студента, його запитів, інтересів та творчого розвитку. Його індивідуальні потреби реалізовуються вибором програм і форм навчання, можливістю вибору семінарів, напрямів науково-дослідної роботи. Німецькі ВНЗ демонструють розмаїття видів навчальних занять, що дає можливість розвивати творчу індивідуальність студента. Лекція (Vorlesung) – класична університетська форма. Під час традиційних лекцій викладачі пояснюють матеріал, студенти роблять нотатки, а потім (поза лекцією) опрацьовують тему додатково. Часто викладачі проводять із студентами спеціальні заняття, на яких можна придбати додаткові навички із практичного застосування нових знань. На деяких факультетах ці заняття називаються туторіями, їх проводять студенти старших курсів. На семінарах (Seminar) студенти та викладачі разом опрацьовують навчальний матеріал. У багатьох університетах семінари на початкових курсах навчання мають зміст «просемінарів» (Proseminar), а на основному курсі поділяються на «середні» та «основні» (Mittel – und Haupt / oder Oberseminar). На багатьох факультетах під час семінарів студенти виступають із рефератами, які потім обговорюються. Після успішного відвідування семінарських занять студенти отримують спеціальне свідоцтво (Schein). Подібні свідоцтва про участь у семінарах, лекціях або практичних заняттях є важ­ливими документами студентського життя. До іспиту студента допускають лише в тому випадку, якщо він може представити означену кількість подібних свідоцтв [3].

Навчальний рік, як і в Україні, поділяється на два семестри, але є відмінності у їх назвах та термінах. Усього за рік у сту­дентів Fachhochschulen біля 5 місяців канікул. Але цей час передбачено не тільки для розваг: студенти повинні займатися творчою діяльністю: написанням дипломних, курсових робіт і готуватися до іспитів. Бажаючі проходять у цей час практику, стажуються за кордоном, що особливо важливо для студентів спеціальних вищих шкіл (Fachhochschulen). У межах навчального процесу у ВНЗ Німеччини передбачено обов’язкову практику в німецьких фірмах. Термін стажування коливається від 3-х мі­сяців до 1 року.

Невід’ємною складовою навчального процесу є навчальні екскурсії, починаючи з нетривалих загальнокультурного характе­ру, які є необов’язковими, та закінчуючи фаховими екскурсіями, участь у яких передбачено програмою, а їх тривалість може бути значною. Наприклад, широко практикуються двотижневі екскурсії до Франції, Голландії, Італії та інших країн. Поглибленим екскурсіям можуть передувати кілька виїзних засідань на вихідні з обговоренням доповідей відповідної тематики. Останні, як правило, організовуються та фінансуються, в основному, для студентів спеціальних вищих шкіл (Fachhochschulen) та коледжів мистецтв (Musikhochschulen, Kunsthochschulen) [7].

У кінці навчання у ВНЗ Німеччини студенти складають державний іспит (Examen), або іспит вищої школи (Diplom, Magister). Усе більше університетів Німеччини пропонують інтернаціонально визнані ступені (Bachelor, Master), щоб скоротити відносно довгий термін навчання та полегшити перехід до професійної діяльності.

Термін навчання у ВНЗ Німеччини має складати чотири-п’ять років, реально ж навчальний процес дещо довший: це пов’язано зі специфікою німецької організаційної моделі вищої освіти. Студенти повинні дотримуватися певної навчальної програми, яка окреслює набір необхідних предметів і терміни їх вивчення. Конкретне кількісне (навантаження) та якісне (перелік дисциплін) «наповнення» семестру цілком залежить від бажання студента. Відсутність сталого розкладу на кшталт шкільного усуває поняття студентської групи, бо студент, відвідуючи різні семінари за власним вибором, опиняється щоразу в новому оточенні. Проте велика навчальна завантаженість не означає, що «позааудиторне» студентське життя бліде та невиразне: навпаки, воно екзистує дуже інтенсивно на рівні факультету, що сприяє спадкоємності та тіснішим зв’язкам між різними «поко­ліннями» студентів. Студенти «старших» семестрів опікають «початківців» та майбутніх абітурієнтів, улаштовуючи «дні від­кри­тих дверей», інформуючи зацікавлених електронною поштою тощо. Важливо підкреслити, що в німецьких ВНЗ роз­винута система дорадництва з різних питань студентського життя. Студентські спілки (AstA, UstA, StuRa) окремих факультетів мають можливість впливати на організацію навчального процесу, наприклад, висловлюючи власні думки з приводу того чи іншого кандидата на обіймання професорської посади тощо.

Отримання вченого ступеня магістра – академічне закін­чен­ня професійної освіти. Вона передбачає як мінімум 8 семестрів. Передумовою отримання вченого ступеня магістра є успішно складені магістерські іспити. Ступінь магістра, який можна отримати в Німеччині, є рівноцінним ступеню магістра в англо­мовних країнах та США. Для головного дипломного іспиту необ­хідне написання дипломної роботи, яке займає від 1 до 2 се­местрів. Порядок дипломного іспиту регулюється відповідним факультетом.

Українським абітурієнтам, студентам та їх наставникам, мабуть, цікаво знати як отримати вищу освіту в Німеччині, тому деталізуємо цю проблему.

Для вступу до вищого навчального закладу Німеччини іноземці повинні скласти іспит на знання німецької мови DSH (Deutsche Sprachprüfung für den Hochschulzugang auslandischer Studienbewerber). Метою DSH є підтвердити володіння німецькою мовою на рівні, необхідному для участі в навчальному процесі німецького вищого навчального закладу. Тільки деякі ВНЗ (за певних умов) можуть звільнити від цього іспиту. DSH проводиться, як правило, за 2-3 тижні до початку лекцій [6; 7].



DSH можуть не складати:

  • абітурієнти, які закінчили школи з німецькою мовою навчання;

  • абітурієнти, які мають «Диплом з німецької мови (Рівень II) конференції міністерств культури» (DSD II: Deutsches Sprachdiplom, Stufe II);

  • абітурієнти, які мають «Малий диплом з німецької мови» («Kleines deutsches Sprachdiplom») або «Великий диплом із німецької мови» («Grosses deutsches Sprachdiplom»). Дипломи можна отримати в інституті ім. Гете за дорученням університету ім. Людвіга Максиміліана у Мюнхені;

  • абітурієнти, які мають посвідчення про складений «Центральний іспит вищого рівня з німецької мови» («Zentrale Oberstufenprüfung») в інституті ім. Гете;

  • абітурієнти, які з добрим результатом склали тест «TestDaF».

Набір на деякі факультети в німецьких університетах обмежено: у цьому випадку місця розподіляє Головна установа надання навчальних місць у Дортмунді ZVS (Die Zentralstelle für die Vergabe von Studentenplätzen) на основі середнього бала атестата зрілості, тестів і співбесід.

Іноземні громадяни також можуть продовжити освіту для отримання вченого ступеня доктора наук. Необхідною вимогою для цього є закінчення німецького ВНЗ (рівня магістра) або рівноцінного іноземного ВНЗ за даною спеціальністю. Як правило, німецькі ВНЗ не надають іноземцям стипендії. Винятком є студенти, які приїжджають до Німеччини за програмами DAAD. [5; 6; 7].

Вища освіта в Німеччині коштує більше, ніж в інших країнах. Витрати на одного студента з першого семестру і до закінчення навчання складають близько 120 тис. євро (порівняно із середньостатистичним європейським числом у 72 тис. євро). До того ж німецькі ВНЗ випускають значно менше фахівців, ніж ВНЗ інших країн. Частка німецьких школярів, які отримують право на подальше навчання у ВНЗ (35%) дуже низька: за даними Організації економічної співпраці та розвитку (OECD) у Фінляндії та Швеції 72 і 69% молоді мають право на здобуття вищої освіти. До невисокої частки абітурієнтів додаються інші сумні факти: велика кількість студентів Німеччини не закінчують ВНЗ, а тривалість навчання не є оптимальною [2; 3; 4].

Подальшими заходами покращення якості вищої освіти в Ні­меччи­ні можуть стати відповідні методи оцінювання й акриди­тації, підтримка кваліфікації викладачів і пильніша увага до ком­петенції здобувачів вищої освіти, створення ефективної системи управління вищою школою, покращення якості студентських наукових досліджень через підтримку дослідницької діяльності, необхідність більш широкого упровадження діалогічних форм у навчальному процесі замість традиційних лекцій. Подібна позиція може виявитися особливо плодотворною не тільки для німецьких, а й для українських ВНЗ: критичне оцінювання фактів на основі опрацювання різних джерел інформації повинно стати для студентів більш творчим видом діяльності, аніж звичне «зубріння» лекційних конспектів або одного підручника.

Щоб зробити Німеччину в майбутньому привабливішою для навчання іноземних студентів, сьогоднішня політика в галузі науки та навчання спрямована на наближення німецьких універ­ситетських дипломів до міжнародного стандарту. Незважаючи на те, що німецька система дипломів і магістерських посвідчень спирається на давню європейську університетську традицію та забезпечує досить високий науковий рівень, вона повинна враховувати міжнародні стандарти, в основі яких лежить англо-американська модель ступеневого навчання, метою котрого є сер­тифікація ґрунтовної освіти, орієнтованої на здобуття професій­ної кваліфікації, присвоєння звання бакалавра й подальшої поглибленої освіти, що базується на попередньому ступені та присвоєння звання магістра.

Реалізуючи подібні вимоги, сучасні німецькі вищі школи впроваджують елементи освітньої моделі Bachelor / Master, вводять модульний розподіл навчального процесу та використовують Європейську систему кредитів (ECTS).



Отже, спираючись на вище викладене, можна сформулювати деякі пропозиції щодо удосконалення системи вищої освіти в Україні, а саме:

  1. Головним шляхом адаптації вітчизняного змісту освіти до європейського може бути детальний аналіз та узгодження про­грам навчальних дисциплін, їх удосконалення, запровадження європейської системи трансферів кредитів – ECTS.

  2. Підвищення якості навчання можливе за більш широкого впровадження методів і форм навчання з урахуванням індивідуальних потреб студента, що є характерним для європейських вищих навчальних закладів.

  3. Необхідне суттєве збільшення кількості спеціальних курсів, елективних дисциплін та модулів вільного вибору студентів, які б могли задовольнити індивідуальні пізнавальні запити майбутніх фахівців вищої кваліфікації та забезпечити їх конкурентоспроможність на європейському ринку праці.

Література:

  1. Стратегічні напрями розвитку вищої освіти України: Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Київ – Судак, 2003. – 136 с.

  2. Танчик С. П., Дмитришак М. Я., Кравченко Ю. С. Система освіти в аграрних ВНЗ світу // Наука і методика: Збірник науково-методичних праць. – К.: Аграрна освіта, 2004. – Вип.. 2: Кредитно-модульна система. – С. 23-32.

  3. Шевченко Н. С. Німецька система вищої освіти: сучасний стан, проблеми, перспективи розвитку // Наука і методика: Збірник науково-методичних праць. – К.: Аграрна освіта, 2005. – С. 12-18.

  4. Малюта С. І., Рогач Ю.П., Коломієць С. М. Деякі особливості планування навчального процесу підготовки інженерів сільського господарства в Німеччині // Наука і методика: Збірник науково-методичних праць. – К.: Аграрна освіта, 2004. – С. 96-100.

  5. Ziel Deutschland: Wegweiser fur Internationale Studierende // Deutscher Akademischer Austauschdienst (DAAD). – Ref. 093 – Information, Medien, Kennedyalee 50, Bonn.

  6. Studium in Deutschland: Information für Auslander оder das Studium an deutschen Fachhochschulen // Deutscher Akademischer Austauschdienst (DAAD). – Kennedyalee 50, Referat 233, Bonn.

  7. Стипендійні програми ДААД для навчання та науково-дослідної роботи у Німеччині на 2005/2006 рр. // Офіс ДААД у Києві, шосте видання, серпень. – 2004.

  8. Вища освіта України і Болонський процес // Навчальна програма. – Київ. –Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім. В. Гнатюка, 2004. – 18 с.

  9. Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За редакцією В. Г. Кременя. Авторський колектив М. Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш.В. Д. Шинкарук, В. В. Грубіянко, І. І. Бабин. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 384 с.

  10. Ушкаренко В. О., Морозов В. В., Смолієнко Н. Д. Положення про модульно – рейтингову систему навчання студентів та оцінювання їх знань. – Херсон, РВВ «Колос»; 2005. –19 с.

  11. Ушкаренко В. О., Морозов В.В., Смолієнко Н.Д. Вдосконалення навчального процесу. – Херсон, РВЦ ХДАУ «Колос». – 2004. – 80 с.

  12. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес / упорядники М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, К.М. Лемківський, Ю.В. Сухарніков; відп. Ред. М.Ф. Степко. – К.: 2004. – 60 с.

Чабан Н.І.*

ВПЛИВ РОМАНТИЗМУ НА РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ
ХІХ СТОЛІТТЯ

Епоха романтизму в культурі й мистецтві бере свій початок з подій Великої Французької буржуазної революції 1789 року. Епоха Просвітництва з її вірою в соціальний прогрес, суспільне виховання людини нібито представили всі можливі сценарії політичних змін: від революції (Велика французька революція) до єдинодержавності (імперія Наполеона). Ідеальні мотиви й гасла епохи Просвітництва, зі світлої віри в яку починалися перетворення, були втрачені.

У літературі, поезії, музиці, образотворчих мистецтвах цей перехід представлений появою нового стилю – романтизму. Він народжувався в активній літературній полеміці прихильників романтизму з прихильниками класики – класицизмом. Такого протистояння критиків не знали попередні епохи: кожна художня виставка супроводжувалася шквалом рецензій з однієї й іншої сторони, поява нового літературного твору викликала найжвавішу реакцію сучасників.

Подібна ситуація була підспудно запрограмована новим культурним віянням: романтики прагнули відкрити неповторну індивідуальну, ні на кого не схожу сутність окремої людини (і, як наслідок, у простір мистецтва входить «маленька людина», не герой, не вершитель доль, а людина, зайнята влаштуванням свого особистого щастя – життя в тому виді, як вона його розуміє сама).

«Світ повинний бути таким, яким я хочу, щоб він був; що я хочу, те я можу», – висловлює своє кредо німецький поет Новаліс. Опору людина шукає не в зовнішньому світі (тим більше не в суспільному порядку), а у своєму внутрішньому, духовному існуванні (так проявляється екзистенціалізм).

«Я у всім і все в мені» – гасло такої своєрідної єдності «в дусі» «кожної піщини всесвіту і людини» народжує уявлення про обов’язковий синтез мистецтв. Виразником такої глобальної гармонії могла стати музика; для мистецтва романтизму це провідний вид творчості. Тільки мелодія могла зняти суперечливе зіткнення індивідуального й загального – соціального. Основою творчої уяви могла бути тільки фантазія. Новаліс навіть пропонував назвати науку про мистецтво «фантастиологією». Миттєве прозріння в художньому образі доль світу не тільки змусило звучати музично всі види мистецтва (саме тоді з’явилося визначення архітектури як застиглої музики), але й порушило питання про народження принципово нових художніх форм (інтерпретація античних форм не приймалася); зросла роль інтуїції у творчості. Але нове виникало і на теоретичній науковій основі: майже всіх романтиків торкнулася проблема колористичного бачення й аналізу кольорів. Поет Ґете і художник Рунге ставлять досліди в галузі колірного спектра. Бачить світлотінь не коричневою, а кольоровою французький художник Делакруа, звіряючи свої колористичні відкриття зі світовою традицією Тиціана, Веронезе, Веласкеса. Своїх сумнівів Делакруа припускається не тільки в Луврі, де зберігається всесвітньо відома колекція живопису всіх часів і народів, але й уважно розглядаючи природу. Проводяться експерименти з хімічним складом фарб, і завдяки цьому художники наступних десятиліть одержать фарби в тюбиках, а це значить, можливість роботи не в майстерні, а на свіжому повітрі – «пленері». Романтизм нібито готує прихід імпресіоністів з їхнім інтересом до особистого переживання, що по-особливому представляє й офарблює натуру, природу [1].

Романтизм уперше ставить проблему мови мистецтва. «Мистецтво – мова зовсім іншого роду, ніж природа; але
й у ньому вкладена та ж чудесна сила, що настільки ж таємно і незрозуміло впливає на душу людини» (Вакенродер і Тик). Художник – тлумач мови природи, посередник між світом духу і людьми. «Завдяки художникам людство виникає як цільна індивідуальність. Художники через сучасність поєднують світ минулий зі світом майбутнім. Вони є найвищим духовним органом, у якому зустрічаються один з одним життєві сили всього зовнішнього людства і де внутрішнє людства виявляється насамперед» (Ф. Шлегель).

Романтики (і з цим пов’язане найменування стилю) звернули увагу культури на середньовіччя – епоху, зневажувану Просвітництвом і класицизмом. Християнське мистецтво середньовічної Європи в дослідженнях романтиків одержало суто національні риси: французька готика відрізняється від німецької готики, іспанська – від італійської і т.д. Романтики порушують питання про так званий «національний дух». «... Твір мистецтва – це не те, що представляється почуттям, а те, що збуджується в душі цим сприйняттям» (Клейст).

Якщо родоначальницею класицизму була Франція, то корені романтичної школи варто шукати в Німеччині. Там народилася вона, і там утворили свої смаки сучасні італійські та французькі романтики.

Романтизм у німецькій літературі був дійсно значним яви­щем, він дав корені багатьом сьогоднішнім літературним і філо­софським школам, наприклад, екзистенціалізму й герменевтиці. Імена багатьох знаменитих німецьких письменників і філософів відносяться до цієї школи: брати Шлегелі, Тик, Новаліс, брати Гримми, Шопенгауер, Гофман, Гейне, Шіллер і т.д. Надзвичайно близькі до літераторів були музиканти-романтики – Шуман, Шуберт.

У галузі образотворчих мистецтв на значну увагу заслуговують Рунге і Фрідріх. Рунге одним з перших художників-романтиків поставив перед собою задачу синтезу мистецтв: живопису, скульптури, архітектури, музики. Ансамблеве звучання мистецтв повинне було виразити єдність божественних сил світу, кожна часточка якого символізує космос у цілому. Художник фантазує, підкріплюючи свою філософську концепцію ідеями знаменитого німецького мислителя Якоба Беме. Світ – деяке містичне ціле, кожна часточка якого виражає ціле. Дана ідея близька романтикам усього європейського континенту. У віршо­ваній формі англійський поет і художник Вільям Блейк те ж саме виразив так:

В одном мгновенье видеть вечность,

Огромный мирв зеркале песка,

В единой горстибесконечность

И небов чашечке цветка.

Цикл Рунге, чи, як він його називав, «фантастико-музична поема» «Години дня» (ранок, полудень, ніч) – вираження цієї концепції. Він залишив у віршах і прозі пояснення своєї концептуальної моделі світу. Зображення людини, пейзаж, світло й колір виступають символами завжди мінливого коловороту природного й людського життя. У «Ранку» природа відкривається назустріч життю, як немовля, людина тягнеться до світу. «Полудень» – час зрілості природи й людини. «Ніч» сковує все навколо, але й збирає сили, що повинні пробудитися з настанням ранку. У центрі композиції «Ранку» – фігура молодої жін­ки – ранкової зорі, а перед нею на передньому плані весела дитина – народжений день. Художник дуже довго відпрацьо­ву­вав цю побудову картини, удосконалював малюнок, займався пошуками незвичайної колірної гами. Колорит «Ранку» з’явля­єть­ся в синювато-лілових, рожевих, жовтуватих тонах. Сприйняття мальовничої програми припускало музичний супровід [1].

Інший видатний живописець-романтик Німеччини Каспар Давид Фрідріх зволів усім іншим жанрам пейзаж і писав протягом свого сімдесятирічного життя тільки картини природи. Біографія цього майстра – «класичне» втілення розуміння художником-романтиком свого місця у світі й суті творчості. «Якщо ти хочеш приректи себе мистецтву, почуваєш до нього покликання, хочеш присвятити йому своє життя – тоді уважно прислухайся до свого внутрішнього голосу, тому що це і є голос мистецтва», – говорить Фрідріх. Він вважає, що художник у гонитві за грошима і славою втрачає свою душу. Мистецтву може служити тільки піднесена й добра людина, тому що «відчуття художника для нього закон». Творець подібний до дитини в щирості й чистоті своїх серцевих поривів. Єдиним справжнім джерелом мистецтва є наше серце. Воно говорить мовою чистої дитячої душі. Кожен дійсний твір мистецтва планується художником у годину просвітління й потім щасливо народжується (часто зовсім несвідомо) у нестримному серцевому пориві [3].

Основним мотивом творчості Фрідріха є ідея єдності людини й природи. «Прислухайтеся до голосу природи, що говорить усередині нас», – дає наставляння художник своїм учням. Внутрішній світ людини уособлює нескінченність Всесвіту, тому, почувши себе, людина в змозі осягти й духовні глибини світу.

Позиція вслуховування визначає основну форму «спілку­ван­ня» людини з природою та її зображення. Дуже часто в ланд­шафтний простір своїх картин Фрідріх не дозволяє «увійти» фігурі, але в тонкій проникливості образного зображення просторів, що розкинулися, відчувається присутність почуття, переживання людини. Суб’єктивізм у зображенні пейзажу приходить у мистецтво тільки з творчістю романтиків, передвіщаючи ліричне розкриття природи в майстрів другої половини ХІХ століття. Дослідники відзначають у роботах Фрідріха «розширення репертуару» пейзажних мотивів. Автора цікавлять море, гори, ліси й різноманітні відтінки стану природи в різний час року й доби.

Більш формальним здається розмежування з художниками-«класиками» – представниками класицизму іншої галузі роман­тичного живопису Німеччини – назарійців. Заснований у Відні й обґрунтований у Римі «Союз Святого Луки» поєднував май­стрів ідеєю відродження монументального мистецтва релігійної проблематики. Середньовіччя було улюбленим періодом історії для романтиків. Але у своїх художніх шуканнях назарійці звернулися до традицій живопису раннього Відродження в Італії та Німеччині. Овербек і Гефорр були ініціаторами нового союзу, до якого пізніше приєдналися Корнеліус, Ю. Шнофф, Фейт Цюрих [1].

Цьому руху назарійців відповідали свої форми протистояння академікам-класицистам у Франції, Італії, Англії. Наприклад, у Франції з майстерні Давида виділилися так звані художники-«примітивісти», в Англії – прерафаеліти. У дусі романтичної тра­ди­ції вони вважали мистецтво «вираженням часу», «духом на­ро­ду», але їхні тематичні чи формальні переваги, що спочатку зву­чали як гасло об’єднання, через якийсь час перетворилися на такі ж доктринерські принципи, як і в Академії, що заперечуються ними.

Мистецтво романтизму у Франції розвивалося особливим шляхом. Перше, що відрізняло його від аналогічних рухів у інших країнах, – це активний наступальний («революційний») характер. Поети, письменники, музиканти, художники відстоювали свої позиції не тільки створенням нових здобутків, але й участю в жур­нальній, газетній полеміці, що дослідниками характери­зується як «романтична битва». У романтичній полеміці «відточили свої пера» знамениті В. Гюго, Ф. Стендаль, Жорж Санд, Берліоз і багато інших письменників, композиторів, журналістів Франції.

З іншого боку, романтики народилися у Франції під крильцем у класицистів. Прапором французького романтизму, творцями маніфестних здобутків цього напрямку стали два видатних майстри – Теодор Жеріко та Ежен Делакруа.

У 1812 р. Жеріко показує картину «Офіцер імператорських кінних єгерів під час атаки». Це був рік апогею слави Наполеона та військової могутності Франції. Композиція картини представляє вершника в незвичайному ракурсі «раптового» моменту, коли кінь здибився, а вершник, утримуючи майже вертикальне положення коня, повернувся до глядача. Зображення такого моменту нестійкості, неможливості пози підсилює ефект руху. Кінь має одну точку опори, він повинний обрушитися на землю, угвинтитися в сутичку, що довела його до такого стану. Багато чого зійшлося в цьому здобутку: безумовна віра Жеріко в можливість володіння людиною собою, жагуча любов до зображення коней і сміливість майстра-початківця в показі того, що раніше могла передати тільки музика чи мова поезії – азарт бою, початок атаки, гранична напруга сил живої істоти. Картина відкрила епоху «помилок» художників, що вони почали робити, переслідуючи ту чи іншу мету художнього впливу на глядача. Молодий автор будував свій образ на передачі динаміки руху, і йому було важливо настроїти глядача на «домірковування», домальовування «внутрішнім зором» і по­чут­тям того, що він хотів зобразити. Жеріко пише не ситуацію, у якій можливе розгортання в часі, а передає мить бою, життя, що залишає слід «не в оці», а в «почуттях і переживаннях» людини.

Традиції такої динаміки мальовничого оповідання романтики в себе у Франції практично не мали, хіба що в рельєфах готичних храмів, тому, коли Жеріко вперше потрапив в Італію, він був приголомшений прихованою силою композицій Мікеланджело. «Я тремтів, – пише він, – я засумнівався в собі самому і довго не міг оговтатися від цього переживання». Картина Жеріко заявила не тільки про народження нового художнього таланту, але й віддала данину захопленню й роз­чаруванню автора ідеями Наполеона. З цією темою пов’язані ще кілька творів: «Офіцер карабінерів», «Офіцер кірасира перед атакою», «Портрет карабінера», «Поранений кірасир». Новаторство Жеріко відкривало нові можливості для передачі руху, що хвилював романтиків, прихованих почуттів людини, колористичної фактурної виразності картини.

Спадкоємцем Жеріко в його пошуках став Ежен Делакруа. Він зумів не тільки довести правоту романтизму, але й благословити новий напрямок живопису другої половини ХІХ століття – імпресіонізм.

Делакруа добре представляв, що в мистецтві настали часи сильних емоційних потрясінь. Спочатку нову для нього епоху він пробує осмислити через відомі літературні сюжети. Його картина «Данте і Вергілій» – спроба через історичні асоціативні образи двох поетів: античності – Вергілія – та Відродження – Данте – подивитися на киплячий казан, «пекло» сучасної епохи. Колись у своїй «Божественній комедії» Данте взяв у проводирки по всіх сферах (раю, пекла, чистилища) землі Вергілія. У творі Данте ви­ни­кав новий ренесансний світ шляхом переживання середньо­віччям пам’яті про античність. Символ романтичного світу як син­тезу античності, Відродження й середньовіччя виникав у «жаху» бачень Данте і Вергілія. Але складна філософська алегорія вийшла гарною емоційною ілюстрацією передренесансної епохи та безсмертного літературного шедевра [2].

Французька революція 1830 р. запалює художника романтикою перемог. Він пише картину «Воля, що веде народ» (1831). Спочатку Делакруа компонує сюжет як сутичку повсталих з урядовими військами, включає в ескіз портретні зображення героїв революції. В остаточному варіанті зображені тільки повсталі, очолювані, а точніше, що надихаються фігурою Волі, що, як антична напівгола богиня, веде вперед. Виглядом цієї жінки художник підштовхує глядача до символічного сприйняття картини. Вона нереальна й у той же час, як жива людина, піднялася над барикадою, невразлива, на відміну від полеглих перед нею на передньому плані повсталих. Художник виписує поруч з фігурою Волі ще кілька людей – студента, робітника, хлопчиська, одягнених у звичайні для парижан костюми; уся інша юрба слабко видна в димі бою. Картина «Воля, що веде народ» закріпила перемогу романтизму у французькому живописі.

Історичні картини 40-х років «Узяття Константинополя», «Правосуддя Траяна» представляють нову манеру художника в повну силу. Мовою кольору романтики вперше заговорили у творах Делакруа. Критик і письменник Т. Готьє так передав зачарування від кольору картини: «У смислі кольору «Правосуддя Траяна», може бути, найпрекрасніша картина Делакруа; рідко коли живопис давав очам настільки блискуче свято: нога Траяна, що впирається у своєму котурні з пурпуру й золота в рожеве стегно коня, – це найсвіжіший букет тонів, що коли-небудь, знімали з палітри, навіть у Венеції» [2].

Відкривши можливості кольору, Делакруа прагне випробу­ва­ти їх у всіх видах і жанрах живопису: він створює монументаль­но-декоративні розписи, пише пейзажі, портрети, натюрморти. Портрети людей, близьких йому духовно, удавалися йому дуже добре. Серед них видатні діячі мистецтва ХІХ століття: письмен­ниця Жорж Санд, композитор і піаніст Шопен, скрипаль Паганіні. Для характеристики своїх друзів художник щоразу вибирає особливу техніку письма: від карбованої лінеарності в Жорж Санд до мальовничого, нервового марева кольору в Паганіні.

Делакруа як романтик стан своєї душі фіксував не тільки мовою мальовничих образів, але й літературно оформлював свої думки. Він добре описав процес творчої роботи художника-романтика, свій досвід про колір, міркування про взаємини музики й інших видів мистецтва. Його щоденники стали улюбленим читанням для художників наступних поколінь.

Французька романтична школа зробила значні зрушення в галузі пластичних мистецтв. Завдяки романтизму особисте суб’єктивне бачення художника приймає форму закону. Імпресіонізм до кінця зруйнує перешкоду між художником і натурою, оголосивши мистецтво враженням. Романтики говорять про фантазію художника, «голоси своїх почуттів», що дозволяє припинити роботу тоді, коли майстер вважає це потрібним, а не як вимагають академічні мірки закінченості.

Якщо фантазії Жеріко зосередилися на передачі руху, Делакруа, німецьких романтиків – на чарівній силі колориту, а німці ще додали до цього «дух живопису», то іспанські романтики в особі Франсиско Гойї показали фольклорні джерела стилю, його фантасмагоричний і гротескний характер. Сам Гойя і його творчість виглядають далекими від будь-яких стилістич­них рамок.

В офортах «Капричос» Гойя досягає виняткової сили в пере­дачі миттєвих реакцій, стрімких почуттів. Чорно-біле виконання, завдяки сміливому сполученню великих плям, відсутності характерної для графіки лінеарності, здобуває всі властивості мальовничого добутку.

Розписи церкви Святого Антонія в Мадриді Гойя створює, здається, на одному подиху. Темпераментність мазка, лаконізм композиції, виразність характеристики діючих осіб, типаж яких узятий Гойєю прямо з юрби, уражають. Художник зображує чудо Антонія Флоридського, що змусило воскреснути й говорити убитого, котрий назвав ім’я вбивці й тим самим врятував безневинно засудженого від страти. Динамізм яскраво реагуючої юрби переданий Гойєю і в жестах, і в міміці зображених людей. У композиційній схемі розподілу розпису в просторі церкви живописець наслідує Тьєполо, але реакція, яку він викликає в глядача, не барочна, а суто романтична, що торкається по­чуття кожного глядача, що закликає його звернутися до себе [4].

Англія була класичною країною романтичної літератури. Байрон, Шеллі стали прапором цього руху далеко за межами «туманного Альбіону». У Франції в журнальній критиці часів «романтичних битв» романтиків називали «шекспіристами». Основною рисою англійського живопису завжди був інтерес до людської особистості, що дозволив плідно розвиватися жанру портрета. Романтизм у живописі дуже тісно пов’язаний із сентименталізмом. Інтерес романтиків до середньовіччя породив велику історичну літературу, визнаним майстром якої є Вальтер Скотт. У живописі тема середньовіччя визначила появу так званих прерафаелітів. Вільям Блейк – це дивний тип романтика, який пише вірші, ілюструє свої й чужі книги. Його талант прагнув осягнути й виразити світ у цілісній єдності. Найбільш відомими його творами вважаються ілюстрації до «Книги Іова», «Божест­венної комедії» Данте, «Загубленого раю» Мільтона. Він населяє свої композиції титанічними фігурами героїв, яким відповідає і їхнє оточення нереального проясненого чи фантасмагоричного світу. Особливий характер англійської культури й романтичного мистецтва відкрив можливість появи першого художника-пленериста Джона Констебля, що заклали основи світло-повітряного зображення природи ХІХ століття. Констебль обирає пейзаж основним жанром свого живопису: «Світ великий; не буває двох схожих днів і навіть двох схожих годин; від створення світу на одному дереві не було двох однакових листів, і всі твори справжнього мистецтва, як і створення природи, відрізняються друг від друга», – говорить він.

Романтики відкривають світ людської душі, індивідуальне, ні на кого не схоже, але відверте й від того близьке всім чуттєве бачення світу. Миттєвість образу в живописі, як говорив Делакруа, а не послідовність його в літературному виконанні визначила націленість художників на складну передачу руху, заради якого були знайдені нові формальні й колористичні рішення. Романтизм залишив у спадщину другій половині XІХ століття всі ці проблеми й розкріпачену від правил академізму художницьку індивідуальність. Символ, який у роман­тиків мусив виражати сутнісну єдність ідеї та життя, у мистецтві ХІХ століття розчиняється в поліфонічності художнього образу, що захоплює ідеї та оточуючий світ.

Література:


  1. Власов В. Стили в искусстве. – СПб., 1995.

  2. Делакруа Э. Дневник. 1848 // Мастера искусства об искусстве. Избранные отрывки из писем, дневников, речей и трактатов: В 4-х т. – М.-Л.: Гос. изд-во изобр. искусств, 1966. – Т. II.

  3. Курбэ Г. Отрывки из бесед и речей // Мастера искусства об искусстве. Избранные отрывки из писем, дневников, речей и трактатов: В 4-х т. – М.-Л.: Гос. изд-во изобр. искусств, 1966. – Т. II.

  4. Французская живопись. – М., 1972.



матеріали
НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ


«Взаємодія міліції та органів освіти з профілактики делінквентної поведінки учнівської молоді»

Нікітенко О.І.*

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОЧИНІВ СЕРЕД НЕПОВНОЛІТНІХ ПРИ ВЗАЄМОДІЇ З ОРГАНАМИ ОСВІТИ

Одним із наслідків економічної та соціальної кризи в Україні є те, що «стан злочинності серед неповнолітніх порівняно з ми­нулими роками значно погіршився». Цей висновок з аналізу матеріалів судової практики Верховного Суду України підтвер­джу­ється статистичними даними: якщо в 1992 р. було засуджено 11 629 неповнолітніх, то в 2004 – 21 806, тобто майже вдвічі більше. Отже, в Україні постала ще одна складна проблема – за­безпечення достойного майбутнього підростаючому поколінню.

Ця одвічна проблема загострюється, як свідчить історія, у ча­си суспільних катаклізмів і перетворень. Один із шляхів її розв’язання знайшли в кінці ХІХ ст. у США, де під час спалаху злочинності підлітків у Чикаго був створений перший ювеналь­ний суд. Досвід США перейняли на початку минулого століття в багатьох країнах, зокрема й у Російській імперії (1910 р.)

Основним принципом цього правосуддя є доктрина «parens patriae» (від. лат. – «батько країни, спаситель»), згідно з якою держава відповідає за неповнолітніх, захищаючи їх від шкідливого оточення й застерігаючи від небезпечної поведінки.

На Всеукраїнській науково-практичній конференції Верхов­но­го Суду України «Створення та розвиток системи ювенальної юстиції в Україні» підкреслювалось, що підлітки за своїми психо­логічними особливостями ще не здатні повною мірою усвідомлювати свої вчинки і відповідати за них перед законом, проте їх можна перевиховати та допомогти адаптуватися в суспільстві. Що ж до реального втілення цих принципів у життя, то кожна країна, де є спеціалізовані суди для неповнолітніх, запроваджує ці принципи відповідно до свого національного законодавства та інших чинників, насамперед соціальних. Зрозуміло, що ювенальна юстиція виходить далеко за межі власне юриспруденції. До роботи з підлітками, які вступили в конфлікт із законом, залучаються працівники соціальних служб і недержавних організацій, педагоги, психологи й фахівці інших галузей. Центральною установою ювенальної юстиції все ж є суд, але з багатьма специфічними особливостями.

Україна як соціальна держава, що визначено у ст.1 Консти­туції України, нині має взяти на себе відповідальність за ту частину підростаючого покоління, яка стала на злочинний шлях.

Не менш важливим аспектом цієї болючої проблеми є за­побігання злочинності дітей та неповнолітніх.

В обговоренні взяли участь відомі вчені, представники судо­вої системи України, Міністерства юстиції, Генеральної прокура­тури, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства освіти і науки, Міністерства у справах молоді та спорту (раніше – у спра­вах сім’ї та молоді). Міністерства внутрішніх справ, Державного департа­мен­ту з питань виконання покарань, Державного центру соціальних служб для молоді, Всеукраїнського комітету захисту прав дітей, Українського центру «Порозуміння», міжнародні експерти, з допомогою яких визначається зарубіжний досвід, здійснюються відповідні проекти і розроблюються основоположні документи щодо зазначеної системи правосуддя, представники громадськості та журналісти. При цьому теорію було перенесено у практичну площину.

Під час проведених конференцій, круглих столів і робочих зустрічей наголошувалося, що запровадження ювенальної юстиції є комплексною проблемою, до вирішення якої залучаються представники як міністерств і відомств України, так і недержавних організацій.

Як не прикро визнати, розбудовувати нову Україну, нову дер­жаву виявилося значно складніше, ніж це уявлялося. Втілення в життя перетворень, які були зумовлені ідеологією реформування державного, суспільного й економічного устрою, відбувалося та відбувається в умовах деструктивних економічних і соціальних процесів у країні, кризових явищ у промисловості, кредитно-банківській та фінансовій сферах, соціального розшарування, занепаду моральних устоїв.

На наш погляд, ці глобальні процеси і явища змусили більшість людей змінити спосіб життя та типи поведінки і, руйну­ючи стереотипи, знаходити у нових умовах нові можливості забезпечити свої матеріальні та духовні потреби.

Значною мірою все це вплинуло на стан злочинності, яка стала істотним деструктивним чинником у житті суспільства.

Особливе занепокоєння викликають кількісні та якісні показники, що характеризують злочинність неповнолітніх, оскільки тенденції у динаміці такої злочинності, які можна виявити на основі статистичних даних, і вивчення конкретних кримінальних справ, є невтішними.

Певна стабілізація кількісних показників на рівні 17-19 тис. засуджених була відзначена у 1997-1999 рр., однак у 2000 р. їх зростання поновилося, і немає підстав вважати, що в 2005 р. настане якийсь спад. Таким чином, на сьогодні кожний десятий засуджений вчинив злочин у неповнолітньому віці.

Одночасно зростає і кількість неповнолітніх, що вчинили суспільно-небезпечні діяння, однак не притягнутих до криміналь­ної відповідальності, до яких застосовано примусові заходи виховного характеру (у 1994 р. – 3,6 тис., а в 2004 р. – майже 5 тис. осіб).

Зростання цих показників відбувається за рахунок злочинів: проти особи; корисливих і корисливо-насильницьких; пов’язаних із незаконним заволодінням транспортними засобами та з обігом наркотичних засобів. Злочини, які вчинюють неповнолітні, все частіше відзначаються немотивованою жорстокістю, малознач­ні­стю мотивів, цинізмом і бездушністю та все частіше вчинюються у складі організованих груп та в транснаціональній злочинності.

Злочинність неповнолітніх з кожним роком невпинно «молодшає»: за 13 років кількість засуджених вікової категорії 14-16 років у загальному масиві неповнолітніх засуджених зросла з 17 до 30%.

Економічні та політичні потрясіння, системні кризи в ідео­ло­гічній і духовній сферах, що супроводжують процес трансформа­ції суспільства від тоталітаризму до демократії, є загальним підґрунтям усіх негативних явищ і тенденцій, які ми спостері­гаємо останнім часом. Всі вади, що є у суспільному житті, є тим поживним середовищем, у якому проростають так звані корені злочинності неповнолітніх. До них, на мою думку, належать:



  • недоліки у вихованні та навчанні дітей;

  • втрата (сподіваємося, тимчасова) багатьох традиційних засобів, з допомогою яких віками виховувалися молоді покоління;

  • високий рівень безбатченківства (майже половина із числа засуджених виховувались у неповних сім’ях);

  • відкритість суспільства до некращих надбань чужих культур;

  • лібералізація сексуальних стосунків;

  • незадовільна протидія наркоманії та алкоголізму;

  • недоліки у роботі органів освіти й охорони здоров’я;

  • відсутність контролю за розвитком та функціонуванням підліткових субкультур тощо.

Істотним чинником, що впливає на рівень злочинності неповнолітніх, є маргіналізація молоді. Достатньо сказати, що третина неповнолітніх на момент вчинення злочину не працювали і не навчалися. За даними Держкомстату, 16% від зайнятої молоді працює у тіньовому секторі економіки. При цьому неповнолітніх залучають до виконання найбільш низько кваліфікованих робіт, що в свою чергу перешкоджає їх професійному розвитку.

На стан злочинності неповнолітніх істотно впливає медикодемографічна ситуація, яка характеризується зростанням рівня захворюваності підлітків. Вроджені вади розвитку, хромосомні аномалії, ендокринні патології, високий рівень захворюваності на СНІД, сифіліс, туберкульоз, алкоголізм, наркоманію, розлади психіки і поведінки – це неповний перелік тих проблем, які мають сьогодні молоді люди.

Стан злочинності неповнолітніх залежить також від таких чинників, як зниження рівня соціального контролю над злочинністю, падіння престижу правоохоронних органів, втрата поваги до них.

Не хочеться драматизувати ситуацію. В інших країнах теж спостерігаються подібні процеси. До певної міри вони зумовлені і такими факторами, які умовно можна віднести до об’єктивних, – лібералізація суспільного життя, природна акселерація, принципово нові можливості одержання інформації тощо. Проте, зрозуміло, не можна сидіти склавши руки і чекати подальшого розгортання цих негативних тенденцій.

У суспільстві все голосніше звучить думка про те, що виправити становище з допомогою одних засобів кримінально-правового впливу на неповнолітніх правопорушників неможливо. Низька ефективність покарання у вигляді позбавлення волі, яке застосовується до кожного п’ятого неповнолітнього злочинця, загальновідома. Не більш ефективними є й інші покарання, до яких засуджуються підлітки. У результаті рецидивізм серед осіб, які вперше були засуджені у неповнолітньому віці, є надзвичайно високим. Таке становище значною мірою зумовлено слабкістю тих заходів, які вживає держава до соціальної реабілітації підлітків, що мали конфлікт із законом.

Особливо необхідно особливо підкреслити цю проблему з точ­ки зору наруги чи сексуальної експлуатації неповнолітнього і розуміння цих тенденцій і застосування проактивних стратегій дозволять ОВС та освіті, батькам відіграти помітну роль у про­філактиці і ранньому виявленні цього виду злочину.

На нашу думку, при взаємодії з працівниками правоохорон­них органів та педагогічних колективів органів освіти належить бути спостережливим і регулярно патрулювати ті місця, де діти проводять багато часу, під час великої перерви, після занять, у пар­ках, на майданчиках тощо (з практики відомо, що деякі зазіхачі вчащають до таких місць, придивляючись до дітей, так само торгівці живим товаром і сутенери також полюбляють вести агітацію біля в’їзду на територію школи). Часто злочини попереджуються через те, що всі навколо просто говорять про подібні злочини і про заходи з безпеки; більше того, в ході бесід із населенням правоохоронці можуть отримати цікаві для себе відомості. Досі на джерела оперативної інформації не дуже покладалися, хоча діти дуже добре знають про всіх «дивних дядьків», які вештаються навколо, навіть вдавалось уникнути наруги, опираючись кривдники.

Якщо міліція та органи освіти почнуть прислухатися до по­діб­них оповідей дітлахів, варто продумати, яким чином зберіга­ти­меть­ся така інформація та яких оперативних заходів слід ужити.

Вплив на криміногенні фактори має бути системним, а ді­яль­ність всіх причетних до цього органів – скоординованою. Тільки за таких умов процеси, що продовжують антисоціальну поведінку неповнолітніх, можуть стати контрольованими і керо­ва­ними.

Ми бачимо, що злочинність серед неповнолітніх вийшла далеко за межі кордонів України і зараз ситуація потребує від усіх зацікавлених міністерств і відомств спільно займатися профілактикою антисоціальної поведінки в суспільстві, в сім’ї, серед дітей і тісно співпрацювати в цьому напрямку із зарубіжними фахівцями.



Письменний О.В., Великий В.М.*

Каталог: tvo
tvo -> Творчість юрія клена в контексті українського неокласицизму
tvo -> Таврійський вісник освіти
tvo -> Олесь Гончар Крапля крові Роман
tvo -> Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів
tvo -> Методичний кабінет
tvo -> Таврійський вісник освіти
tvo -> Конкурсу рефератів з патріотичного виховання «Твої герої Запорізький край»
tvo -> Самопідготовка 6 клас 23. 10. 2014
tvo -> Л. А. Гончаренко Відповідальний секретар В. В. Кузьменко


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка