Таврійський вісник освіти


КОНФЛІКТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ХЕРСОНСЬКОЇ МОЛОДІ



Сторінка8/10
Дата конвертації11.09.2018
Розмір1.85 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

КОНФЛІКТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ХЕРСОНСЬКОЇ МОЛОДІ

Система ціннісних і поведінкових орієнтацій людини форму­єть­ся в мо­лодому віці. Звичайно, з віком і набуттям відповідного життєвого досвіду вона зазнає певних коригувань, проте в основ­ному лишається практично незмінною впродовж усього життя. Тому ситуацію в молодіжному середовищі можна, з деякими застереженнями, розглядати як своєрідну модель майбутнього украї­нського суспільства, що висвітлює найбільш характерні тенденції і перспекти­ви подальшого розвитку країни.

Так, аналіз конфліктних характеристик молодіжного середо­ви­ща, особ­ливостей сприйняття молодими українцями рівня соціальної напруженості пев­ною мірою дозволяє передбачити ймовірні шляхи еволюції сприйняття й оцін­ки суспільством суперечливих реалій існування, ставлення населення до різних форм відстоювання своїх інтересів, найбільш поширених намірів щодо участі в масових акціях соціального протесту.

Оцінюючи конфліктний потенціал Херсонської молоді, ми виходили з методологічної настанови, згідно з якою під соціальним конфліктом слід ро­зуміти ситуацію неузгодженості життєво важливих інтересів учасників соціаль­ної взаємодії, а під соціальною напруженістю – ступінь усвідомлення суб’єктами соціального життя наявності та джерел такої неузгодженості.

Застосований під час моніторингових соціологічних дослі­джень інстру­ментарій дозволяє оцінити динаміку сприйняття респондентами рівня соціаль­ної напруженості в місці їхнього проживання, а також виявити особливості їх ставлення й готов­ності брати участь у різних формах протестної поведінки за­лежно від соціально-демографічних характеристик, зокрема віку. Попри очевидну невідповідність між розумінням феномена соціальної напруженості на теоретичному рівні виконавцями дослідження та сприйняттям на­пруженості на рівні здорового глузду респондентами, отримані дані дозволя­ють намалювати доволі показову картину щодо протиріч суспільного життя та намірів населення стосовно їхнього подолання, визначити особливості конф­ліктного потенціалу молодіжної частини українського суспільства.

Аналіз об’єктивних і суб’єктивних чинників, які впливають на виникнен­ня і розвиток соціальних конфліктів, у перспективі дозволить накреслити шля­хи їх інституціоналізації та спряму­вання в кероване річище.

За обставин, коли сформована за радянських часів система життєвих цінностей і орієнтирів населення зруйнована, а спроби створити нові, зрозумілі й прийнятні для населення аж ніяк не можна назвати успішними, відсутність в українському суспільстві ясно сформульованих і загальноприйнятих соціаль­них норм об’єктивно створює передумови для виникнення такого виду соціального конфлікту, як аномія (порушення єдності суспільства у зв’язку з відсутністю ясно сформульованих і прийнятних для більшості населення соціальних норм).

Аномія українського суспільства визначається зокрема роз­біжностями в ціннісних орієнтаціях двох великих вікових когорт: старшого по­коління, змістовні характеристики життєвих цінностей і настанов якого сфор­мувалися за радянських часів, та молоді, на свідомість якої вирішальний вплив чинять реалії ринкового сьогодення. Як приклад порушення такої соціальної єдності є нерозуміння деяких явищ молодого покоління старшим і навпаки (особливості іміджу, інтересів, смаків і взагалі ставлення й сприйняття навколишнього світу

На думку Е. Дюркгейма, серед можливих наслідків аномії для суспіль­ства найбільш небезпечними є так звані ненорматив­ні реакції: екстремізм і соціальний цинізм. Як це буде показано нижче, екстремістські прояви на Херсонщині в цілому і серед молоді зокрема внаслідок різноманітних обставин не набули значного поширення, але соціальний цинізм, тобто пере­творення позанормовості на індивідуальну норму свідомості і поведінки, на сьогодні є явищем досить поширеним. Соціальний цинізм виявляється не лише в нехтуванні загальноприйнятими нормами поведінки, але й у недовірі до соці­ального оточення й інститутів. На нашу думку, перспективи подо­лання аномії визначатимуться зокрема розвитком економічної сфери, засвоєн­ням суспільним загалом кращих здобутків світової та національної духовної спадщини.

Стрімкі зміни в матеріальних умовах існування Херсонщини випереджають трансформацію нематеріальної сфери життя. Традиції, переконання і забобони минулих часів внаслідок інертності масової свідомості відстають від змін у формах і засо­бах організації суспільного життя. Така ситуація спричинює виникнення ще одного виду соціального конфлікту – куль­турного запізнення. Подолання культурного запізнення можливе лише протягом тривалого часу, як результат оновлення системи цінностей, усвідомлення нових реалій життя. Оскільки майбутнє українського суспільства, його змістовні характеристики визначатимуться в першу чергу позицією молодих громадян – тих, хто сьогодні лише вступає до активного суспільного життя, показовими є вікові відмінності в розподілі відповідей щодо чинників, які найбільше турбу­ють респондентів.

Свідомість сучасної молодої людини формується внаслідок складної та суперечливої взаємодії соціальних і психологічних чинників. Особливості сімейного виховання, традиції оточення, вплив соціального середовища, позиція засобів масової інформації накладаються на особистісні чинники – життєвий досвід, тип нервової системи, рівень освіти тощо. Результати такої взаємодії визначають практичну поведінку молодої людини в різних сферах її особистого і громадського життя, зокрема при відстоюванні власних інтересів, які доволі часто не збігаються з інтересами соціального оточення.

Низький рівень участі молоді в політичному житті, відсут­ність практики реальної політичної діяльності об’єктивно створю­ють небезпеку зростання конфліктного потенціалу суспільства до критичних.

З одного боку, необізнаність значної частини молоді в полі­тич­них питан­нях начебто має свідчити про сталість суспільно-політичної ситуації. Можна припустити, що середньостатистична молода людина не вбачає скільки-небудь суттєвого зв’язку між політичною активністю та вирішенням особистих про­блем, а то­му й не вважає за необхідне якимось чином визначати своє місце в розмаїтті політичних течій. Але в сучасному українському суспільстві, якому притаманні різноманітні негаразди і протиріччя в усіх сферах соціального життя, відсутність можливості відстоювати інтереси через участь у політичній діяль­ності об’єктивно свідчить про небезпеку формування і некерованого розвитку конфліктного потенціалу.

Одним з необхідних, але недостатніх чинників протестної поведінки є усвідомлення суб’єктами соціальної взаємодії наявності й оцінка рівня соціаль­ної напруженості.

Під час опитування респондентам було запропоновано оцінити рівень соціальної напруженості в місті Херсоні.

З урахуванням згаданої вище неадекватності сприйняття ре­спондента­ми поняття «соціальна напруженість» і його наукової інтерпретації отримані дані, скоріше, характеризують особливо­сті суб’єктивного відчуття молоддю соціального неспокою.

У травні 2004 р. 62% респондентів 14-22 років оцінили ситуацію в своєму місці проживання як більш-менш спокійну. 14% гадали, що соціальної напру­женості немає зовсім, а ще 18% її рівень визначили як незначний, зокрема 6% оцінили соціальну напруженість як «сильну». Порівняння цих даних з результатами опитування старшого населення (старших за 28 років) дозволяє зробити висновок, що істотних відмінностей між сприйняттям рівня соціаль­ної напруженості за віком немає: серед респондентів віком 28 років і старших 28% вважають, що в місті, де вони проживають, існує сильна соціальна напру­женість (сума відповідей «існує сильна соціальна напруженість» та «існує за­гроза серйозних конфліктів») більш-менш спокійною ситуацію вважають 22% інформантів, а 50% переконані, що напруженості немає зовсім або ж вона неістотна (сума відповідей «соціальної напруженості немає, становище нор­мальне, спокійне» та «є не­знач­на соціальна напруженість»).

Освітній рівень молодих людей визначає ступінь розуміння складних і суперечливих залежностей у суспільному житті. Вочевидь, саме тому із зрос­танням освітнього рівня збільшуєть­ся питома вага тих, хто оцінює соціальну ситуацію у своєму населеному пункті як загрозливу.

Слід зазначити, що гострота відчуття молоддю соціального неспокою має помітну тенденцію до зменшення, адже в травні 2003 року, наприклад, відповідні показники були помітно вищими, що певним чином свідчить про стабілізацію соціально-політичної ситуації в очах молодих людей.

Спокійніше за інших сприймають ситуацію в місті молоді респонденти, які оцінили рівень свого добробуту як «середній» і навпаки – хто вважав рівень свого добробуту «низьким» – напруженіше. Це дозволяє припустити, що чинники, які зу­мовлюють соціальне незадоволення, є різними для різних за добробутом і віком груп населення, зокрема для молоді матеріальний чинник відіграє порівняно меншу роль, ніж для дорослого населення.

На сприйняття особою рівня соціальної напруженості впливають як об’єктивні (соціально-економічна і соціально-політична ситуація), так і суб’єктивні чинники. Серед найбільш впливових факторів, які визначають особливості світосприйняття й поведінки, є характеристики психологічних особливостей людини, зокрема її емоційного стану. Адже конфліктний потенціал суспільства не реалізується сам собою, учасниками конфлікту завжди є цілком конк­ретні люди з притаманними лише їм особистісними характеристиками: уні­кальним життєвим досвідом, засвоєною впродовж життя системою цінностей, світоглядними настановами, типом нервової системи тощо. Тому виникнення, розвиток і розв’язання конфліктних ситуацій, з одно­го боку, мають об’єктивні передумови, а з іншого – завжди мають особистісне забарвлення.

Попри численні проблеми і негаразди переважна більшість молодих херсонців схильна до більш життєрадісного, порівняно із старшим поколінням, сприйняття дійсності. Так, на запитання «Яке з суджень найбільш точно відби­ває Ваш емоційний стан?» варіанти відповідей «частіше у мене гарний, підне­сений настрій» та «гарний настрій майже ніколи не полишає мене» серед


14-28-річних у сумі становлять 54%, у вікових групах 29-19 років та старше 50 років – відповідно 29 і 16%.

Відчуття пригніченості, невдоволення і поганого настрою, навпаки, більш поширені серед старшого покоління (відповіді «мене рідко полишає відчуття пригніченості, невдоволення» та «частіше у мене поганий настрій, хоча й не завжди» обрали 43% тих, хто старший 50 років, 25% респондентів 29-49 років та лише 8% 14-28-річних).

Розподіл відповідей, на нашу думку, може, по-перше, свод­чи­ти про об’єктивно краще становище молодих людей в укра­їнському суспільстві.

На емоційний стан молодої людини вирішальний вплив чи­нить її матері­альне становище. Із підвищенням рівня добробуту лінійно зростає відсоток тих, хто здебільшого має гарний і під­несений настрій і, відповідно, зменшується питома вага респондентів, які перебувають у стані емоційної пригніченості.

Аналогічні тенденції виявлені й серед дорослого населення, хіба що заз­начені вище залежності є дещо менш виразними: за вибіркою в цілому кількість респондентів, які зазначили, що часто або майже завжди мають гарний настрій, збільшується від 18% серед опитаних з «дуже низьким» рівнем добробуту до 64% – серед тих, хто оцінює свій добробут вище середнього.

За результатами опитування, існує пряма залежність між особливостями емоційного стану молодих людей та сприйняттям ними рівня соціальної на­пруженості в Херсоні: 14-28-річні респонденти, котрі перебу­вають здебільшого в пригніченому стані, оцінюють соціальну ситуацію більш гостро порівняно із своїми оптимістично налаштованими однолітками.

Слід зазначити, що в молодіжному середовищі уявлення про можливість змінити життя завдяки власним зусиллям поши­рені значно більше, ніж серед старшого покоління: переконані, що доля залежить від самої людини, 30% 14-28-річних та лише 13% старших 50 років. Здобуття молоддю освіти сприяє подо­ланню фаталістичних настроїв у молоді: з підвищенням освітньо­го рівня кількість тих, хто вважає, що життя визначається перебігом зовнішніх обставин, лінійно зменшується.

Вочевидь, малозабезпечені верстви молодіжного се­редови­ща змирилися із своїм становищем і пасивно очікують покращення сво­го життя внаслідок дії якихось зовнішніх чинників на кшталт урядових рішень, сприятливої кон’юнктури, вдалого одруження, отримання спадщини, виграшу в лотерею тощо.

На нашу думку, насамперед цією обставиною пояснюється парадоксаль­на ситуація, коли за наявності вагомих об’єктивних передумов для виникнення і розвитку соціальних конфліктів (кризової соціально-економічна ситуації в країні, низький рівень життя переважної більшості громадян тощо) реальна участь населення в цілому і молоді зокрема в протестних заходах обмежується поодинокими і локальними випадками.

Переважна більшість молодих людей Херсонщини переко­на­на в доцільності посту­пового розвитку українського суспільст­ва шляхом його реформування. Таку думку висловили 68%
14-28-річ­них респондентів. 13% дотримуються проти­лежного по­гля­ду, вважаючи, що ситуація в суспільстві вимагає радикальних і революційних змін. 2% молоді виявилися цілком задоволеними станом речей, обравши варіант відповіді «нашому суспільству не потрібні ніякі перетворен­ня». Ще 17% не мають певної думки щодо шляхів подальшого розвитку украї­нського суспільства.

Цілком зрозуміло, що серед прибічників радикальних змін питома вага тих, хто оцінює рівень соціальної напруженості як високий, помітно вища, ніж серед тих, хто переконаний у необ­хідності поступового реформування су­спільства.

У разі виникнення відповідних передумов найбільш імовірною є участь молодих людей у дозволених законом акціях протесту: звернення з вимогами до органів влади (46% опитаних брали або готові взяти участь у таких захо­дах), збір підписів під колективними зверненнями (відповідно 46%). 40% мо­лоді готові взяти участь (або навіть мають відповідний досвід) у законних мітин­гах і демонстраціях. Щодо можливої участі 14-28-річних у законних страй­ках відповідний показник становить 32%.

Переважна більшість молоді категорично заперечує можли­вість власної участі в недозволених законом акціях протесту. Так, зазначили, що ніколи не стали б брати участі в захопленні приміщень або будівель, 88% опитаних, у вуличних заворушен­нях та погромах – 87%, у створенні незаконних збройних формувань – 85%.

Як правило, юнаки налаштовані рішучіше порівняно з дівча­та­ми. Прак­тично по кожній з можливих форм протестної поведін­ки питома вага юнаків, які готові взяти в них участь, вища за від­повідну серед дівчат. І навпаки, дівчата частіше за юнаків ствер­джують, що ніколи не стали б брати участі в тій чи іншій акції.

Готовність взяти участь у дозволених страйках серед молодих людей помітно вища, ніж серед старшого покоління: відповідні показники становлять 38% серед 14-28-річних та 24% з-поміж тих, хто старший 50 років. Юнаки частіше за дівчат схвально ставляться до страйків: готові або навіть уже брали участь у них 44% юнаків і 35% дівчат. Ставлення до такої форми протестної поведінки практично не залежить від рівня добробуту і освіти молодих людей.

З огляду на небезпеку некерованого розвитку конфліктних ситуацій на особливу увагу заслуговує ставлення молоді до недозволених законом форм протестної поведінки.

Отже, можемо зробити певні висновки.

1. Гострота відчуття соціального неспокою населенням Херсону в ціло­му і молоддю зокрема має помітну тенденцію до зменшення, що певною мірою свідчить про стабілізацію соціально-політичної ситуації в суспільстві.

2. Потенціал соціальної напруженості, як правило, лінійно зменшується із покращенням рівня матеріального добробуту респондентів.

3. Переважна більшість молодих херсонців схильна до більш життєраді­сного, порівняно із старшим поколінням, сприй­няття дійсності. Відчут­тя пригніченості, невдоволення і поганого настрою, навпаки, поширеніші серед старшого покоління.

4. На емоційний стан молодої людини вирішальний вплив чинить її ма­теріальне становище. Із підвищенням рівня добробу­ту зростає пито­ма вага тих, хто здебільшого має гарний і під­несений настрій, і відпо­відно зменшується питома вага респондентів, які перебувають у стані емоційної пригніченості.

5. Переважна більшість молоді переконана в доцільності поступового розвитку українського суспільства шляхом реформування.

Приходько В.М.*

ЗМІСТ ТА ТЕХНОЛОГІЇ ПРЕВЕНТИВНОГО ВИХОВАННЯ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

Постановка проблеми. Глибокі зрушення в соціально-економічному, політичному, освітньому і культурному житті суспільства зумовлюють зміну парадигми педагогічного мислення й однаковою мірою педагогічної науки. Сучасна педагогічна наука в Україні відстає від практики, не встигає за кар­динальними змінами, інноваційними процесами, що відбува­ються в роботі шкіл, дитячих закладів у системі вищої освіти.

Такий стан педагогічної науки викликав у науковців прагнення, з одного боку, знайти й аргументувати нові підходи до розуміння теоретико-методологічних, концептуальних засад педагогіки, її структури, цілей, завдань і змісту, до визначення нової парадигми своєї науки, а з іншого – науково описати, підвести науковий фундамент під сучасні процеси, що відбуваються в освітньо-виховному просторі України.



Метою статті є акцентуація уваги на змісті та технологіях превентивного виховання учнівської молоді.

Використання ще не зовсім звичного та зрозумілого терміна превентивне виховання у педагогіці обумовлюється щонайпер­ше об’єктивними потребами сучасної науки та практики. Термін латинського походження превентивний (preavent) переклада­ється як «випередження, попередження», а термін грецького походження профілактика (prophilaktikos) – як «запобіжний, охо­рон­ний, захисний»; він з’явився у нашому психолого-педагогіч­ному лексиконі нещодавно – з осені 1994 року, після започатко­ваного контракту між ЮНЕСКО й Академією педагогічних наук України. Цей термін стосується превентивності правопорушень, наркозалежності, СНІДу, охорони здоров’я та навколишнього середовища. Йдеться не лише про фізичне, а й про психічне, духовне та соціальне здоров’я, створення позитивної психоемоційної атмосфери для життєдіяльності людини.

Отже, превентивне виховання – це здійснення комплексу профілактичних заходів з метою попередження негативних явищ, правопорушень у молодіжному середовищі та зменшення шкоди від факторів ризику [3].

Оскільки предметом превентивного виховання є попере­джен­ня відхилень у поведінці на докриміногенному рівні та надання психолого-педагогічної, соціально-педагогічної, медико-психологічної допомоги дітям і сім’ям групи ризику, то основним аспектом здійснення превентивного виховання є превентивна практика, в якій задіяні установи й соціальні служби різних відомств (освіти, охорони здоров’я, соціального захисту, правоохоронних органів та інших).

Основу превентивного виховання складають такі концепту­аль­ні підвалини, як: призначення та мета превентивного виховання; система цінностей професійної діяльності; основи знань практичної спрямованості; принципи, форми, методи, засоби та педагогічні технології, використовувані у превентивній роботі [1, с. 6].

Мета превентивного виховання полягає у досягненні сталої відповідальної поведінки, сформованості імунітету до негативних впливів соціального оточення.

Головними завданнями превентивного виховання є такі:


  • вироблення умов для формування позитивних якостей особистості у процесі різних видів трудової, навчальної, позашкільної та іншої діяльності;

  • забезпечення соціально-психологічної діяльності, педагогічно зорієнтованої на протидію втягуванню дітей і молоді в негативні ситуації;

  • надання комплексної психолого-педагогічної та медико-соціальної допомоги тим неповнолітнім, які її потребують;

  • забезпечення адекватної соціальної реабілітації неповнолітніх, які вчинили протиправні дії чи зловживають психоактивними речовинами;

  • стимулювання неповнолітніх до здорового способу життя;

  • сприяння виробленню інтегрованих міждисциплінарних підходів до підготовки спеціалістів (педагогів, психологів, медиків, соціологів, юристів, соціальних працівників), навчанні батьків тощо;

  • об’єднання зусиль різних суб’єктів превентивної роботи [1, с. 7].

Система превентивного виховання як нова галузь вибудову­ється на теоретико-методологічних засадах особистісно-орієнтова­ного гуманістичного підходу до особистості відповідно до Закону про освіту, змісту виховання в національній школі, на основі Конвенції про права дитини, міжнародних актів і рекомен­дацій щодо становища дітей і молоді, положень Національної програми «Діти України», національних програм протидії зловживанню наркотичних засобів, профілактики захворюваності на СНІД, боротьби зі злочинністю тощо. Вона може розглядатися поліаспектно.

Педагогічний аспект превентивної діяльності полягає у фор­муванні такої позиції особистості, яка конкретизується культурою цінностей, самоактуалізацією, свідомим вибором моделей просоціальної поведінки.

Правовий аспект полягає в охороні та захисті прав особистості, формуванні правової культури.

Соціальний зміст превентивного виховання передбачає по­єднання зусиль суб’єктів превентивної діяльності на міжгалузе­вому рівні, спрямованих на узгоджену, своєчасну реалізацію попереджувальних заходів, нейтралізацію та поступове усунення детермінант, які викликають негативні прояви.

Психологічний аспект превентивної діяльності передбачає диференційований індивідуально-психологічний, статево-віковий підходи до виявлення генези деструктивних проявів у поведінці особистості та розроблення науково обґрунтованих програм соціалізації та корекції девіацій.

Відповідно до Концепції превентивного виховання дітей і мо­лоді, суб’єкт-об’єктами превентивного виховання є:



  • діти дошкільного віку, учні загальноосвітніх шкіл, ПТУ, середніх спеціальних навчальних закладів, студенти;

  • неповнолітні, які є на обліку (шкільному, кримінальному, наркологічному);

  • неповнолітні, соціалізація яких відбувається під впливом негативних явищ (груп ризику);

  • неповнолітні, які перебувають у закладах соціальної реабілітації, місцях позбавлення волі або повернулися з них;

  • неповнолітні, які не мають умов сімейного виховання й оцінки сироти; неповнолітні з алкоголе – й наркозалежних ро­дин; діти, батьки яких перебувають у місцях позбавлення волі);

  • молоді сім’ї, які потребують консультативної допомоги з догляду за дітьми;

  • родини, які мають дітей з хибними проявами поведінки, наркозалежністю чи протиправними вчинками;

  • педагогічні колективи навчально-виховних, позашкільних культурно-освітніх та інших закладів;

  • працівники служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді, кримінальної міліції й інших правових установ, медичних закладів;

  • працівники засобів масової інформації;

  • трудові колективи, громадські, благодійні організації, релігійні конфесії;

  • центри превентивного виховання.

Незалежно від типу, всі навчальні заклади повинні здійсню­вати основні завдання превентивного виховання дітей і молоді:

1) створювати умови для формування позитивних якостей особистості в процесі різних видів трудової, навчальної, позашкільної й іншої діяльності, що сприяють інтелектуальному, морально-етичному, естетичному розвитку, виробленню стійкості до негативних впливів;

2) забезпечувати соціально-психологічну діяльність, педаго­гіч­но зорієнтовану на протидію втягуванню дітей і молоді в нега­тив­ні ситуації;

3) надавати комплексну психолого-педагогічну та медико-соціальну допомогу тим неповнолітнім, які її потребують;

4) забезпечувати адекватну соціальну реабілітацію неповнолітніх, які вчинили протиправні дії або зловживають психоактивними речовинами;

5) стимулювати неповнолітніх до здорового способу життя та позитивної соціальної орієнтації, сприяти валеологізації навчально-виховного процесу, навчанню з раннього віку навичок збереження власного життя і здоров’я;

6) сприяти виробленню інтегрованих міждисциплінарних підходів при підготовці спеціалістів (педагогів, психологів, медиків, соціологів, юристів, соціальних працівників), батьків та ін.; об’єднанню зусиль різних суб’єктів превентивної роботи.

Вирішення завдань превентивного виховання сприятиме:



  • активізації діяльності українських науковців, спеціалістів, консультантів, практичних працівників у дослідженні та вирішенні проблем превентивного виховання;

  • залученню освітніх, медичних, соціальних і правоохорон­них закладів до вирішення проблем попередження право­пору­шень і злочинності, координації зусиль суб’єктів превентивної діяльності;

  • посиленню тенденції до зниження вживання наркотиків, алкоголю, тютюну, ВІЛ-інфікованості, формування у молодого покоління здорового способу життя;

  • зміні установок і моделей поведінки неповнолітніх «груп ризику»;

  • соціально-психологічній адаптації неповнолітніх, які ма­ють життєві проблеми;

  • збільшенню кількості волонтерів й осіб, які пройшли реабілітацію, для здійснення превентивної роботи [1, с. 8].

Ми поділяємо думку тих дослідників, які вважають, що ідея превентивності має пронизувати весь навчально-виховний процес у системі «дошкільна ланка – школа – навчальні заклади різних типів і рівнів акредитації – громадські організації».

Виходячи з того, що в науковій літературі педагогічна технологія розглядається як сфера знання, яка включає методи, засоби навчання та теорію їх використання для досягнення мети освіти, а під технологією навчання розуміють шлях освоєння конкретного навчального матеріалу (поняття) в межах певного предмету, теми, питання і в межах обраної технології, під педагогічною технологією маємо на увазі набір операцій констру­юван­ня, формування та контролю знань, умінь, навичок і ставлення відповідно до поставленої мети [2]. Мета мусить бути конкретною і вимірювальною; операції відтворювальними (імовірність реалізації технології окремим суб’єктом повинна бути значною, інші педагоги мають можливість оволодіти цим набором операцій й успішно їх використовувати); операції повинні мати закінчений процес по досягненні мети; суб’єктивізм педагога необхідно звести до мінімуму. Оскільки на реалізацію технології впливає багато перемінних, пов’язаних як з особливо­стями викладачів, так і з особливостями студентів, і умовами, у яких завершується педагогічний процес, то творчість не можна виключати. Творчість визначається в будь-якій технології на рівні окремих операцій і дій.

Загальновизнано, що саме використання педагогічних технологій дає змогу проектувати й реалізувати сукупність методів, прийомів і впливів, застосованих для досягнення мети цієї підготовки. Саме технологія гарантує кінцевий результат.

У цьому і полягає головна відмінність технології від методики. Методика – це сукупність рекомендацій з проведення навчального процесу. Технологія – це сукупність способів, спрямованих на оволодіння системою знань, досвіду, умінь і прак­тики роботи суб’єктів превентивної діяльності.

Отже, цілком логічно, що перш за все виникла потреба виро­бити науково-педагогічні орієнтири, які мають бути покладеними в основу розроблення технології превентивного виховання.

За важливу вихідну позицію ми вважаємо розуміння того, що визначення педагогічних технологій може бути в кожному з компонентів – у превентивній підготовці як науці; превентивній роботі як у циклі навчальних дисциплін і в превентивній роботі як виді професійної діяльності.

У розмаїтому потоці літератури натрапляємо на різні класифікації соціально-педагогічних технологій.

Ми не ставили собі за мету здійснити предметно-логічний аналіз цих класифікацій. У своїй роботі розрізняємо тільки два типи технологій – педагогічні та психологічні. У педагогічних технологіях операції та дії фізично відчутні. Психологічні технології мають прихований характер: це процеси у психіці конкретної людини. Проте провести чітку межу між ними доволі важко. При розробленні педагогічної технології актуальним є визначення пізнавальних процесів.

У зв’язку з тим, що у превентивній діяльності найбільшої уваги заслуговує внутрішня схильність до захисту свого «Я», що актуалізується у ситуації приниження, зневаження, недоброзич­ливого ставлення, загрози ображення, ми у своїй діяльності ви­ко­ри­стовували технологію активного соціально-психологічного навчання (скорочено – АСПН), розроблену українським психоло­гом, дійсним членом АПН України, професором, завідувачем кафедри педагогіки і психології Черкаського державного педагогічного університету Т. Яценко [4].

Враховуючи своєрідність превентивного виховання, водно­час із традиційними формами виховної роботи необхідно значну увагу приділяти таким технологіям, як:



  • розвивальний проблемно-рефлексивний полілог (РПРП);

  • технологія вербальної взаємодії (ТВВ);

  • педагогічний консиліум (ПК); (РІТМ) розвиток індивіду­аль­ного творчого мислення;

  • ДІАЛОГ (диференціація, інтеграція, активність, орга­нізація, громадськість);

  • ІММП (інтегрований, маломасштабний підхід);

  • «3-І» (індивідуалізація, інтелект, інтерес).

Ці технології дозволяють оволодіти педагогам такими вмін­ня­ми і навичками: тактовно і цілеспрямовано вступати у взаємо­дію з дітьми та їх батьками, знаходити до них індивідуальний під­хід, прогнозувати результати превентивної роботи на післядію.

Сьогодні національна система освіти перебуває в процесі реформування, пошуку більш адекватних до вимог сучасного життя орієнтирів і форм організації навчання. Саме тому Концепція освіти «рівний-рівному» виходить з ідей реформу­вання національної системи освіти на утвердження здорового способу життя, формування духовно, психічно, фізично й соці­ально здорової особистості, розширення демократичних засад взаємодії дорослих з молодим поколінням.

Досвід щодо запобігання проявам негативної поведінки неповнолітніх, показує, що найоптімальнійшим методом профілактичної роботи є навчання однолітків однолітками, коли молода людина оволодіває знаннями, набуває соціального досвіду в ході спілкування з ровесниками.

Освіта «рівний-рівному» спрямована на дітей і молодь віком 12-18 років різного соціального статуту. Переваги цього методу полягають у тому, що підліткове середовище є природним соціокультурним середовищем для однолітків, доступність до якого дорослим обмежена віком, соціальним статусом, мовою, стилями комунікації та ефективності впливів. Поняття «освіта «рівний-рівному» випливає із того, що головну участь у поши­ренні знань бере сама молодь.

Реалізація методу базується на технології ступеневого навчання: підготовці педагогів-тренерів, навчанні педагогами-тренерами підлітків-лідерів та веденні підлітками-лідерами просвітницької роботи серед ровесників віком 12-18 років. А це потребує підготовки педагогів до реалізації програми.

Підготовка педагогів-тренерів і навчання підлітків проводиться за навчальними модулями. Поданий тренінг-курс включає п’ять модулів: «Методика освіти «рівний – рівному», «Спілкуємось та діємо», Знаємо та реалізуємо свої права», «Твоє життя – твій вибір», «Прояви турботу та обачливість».

Ми впевнені в тому, що застосування саме цих технологій і ме­тодик змінює такі особистісні якості, які заважають профе­сій­ному зростанню. Особливо це стосується вчителів, у яких дуже швидко формуються стереотипи і настанови у сфері міжосо­бистісної взаємодії, що заважають їм ефективно перекваліфіко­вуватись психолога-практика чи соціального педагога.

Литература:


  1. Концепція превентивного виховання дітей і молоді. Затверджено Президією АПН України 25.02.98 р. Протокол №1-7/3-21 // Учитель. – 2000. – №1-3. – С. 6-11.

  2. Педагогічні технології у неперервній педагогічній освіті: Монографія. С.О.Сисоєва, А.М.Алексюк, П.М.Воловик, О.І.Кульчицька, Л.Є.Сігаєва, Я.В.Цехмістер та ін.; За ред. С.О.Сисоєвої. – К.: ВІПОЛ, 2001. – 502 с.

  3. Словник основних термінів і понять з превентивного виховання / Упорядники: В.М.Оржеховська, В.Є.Виноградова-Бондаренко, І.І.Доброскок, О.І.Пилипенко, Т.Є.Федорченко, В.М.Приходько. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – 64 с.

  4. Степанов С.Ю. Организация развивающего проблемно-рефлексив­но­го полилога в процессе группового творчества // Творчество и педагогика. – М.: ИФАН, 1998. – Т. IV. – С. 40-46.

  5. Яценко Т., Аврамченко С. Поняття «дезінтеграція» та «інтеграція» в контексті групової психокорекції // Шлях освіти. – 2003. – №1. – С.30-34.

Приходько М.І.*

ДО ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ МОДЕЛІ ПРЕВЕНТИВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ З ПРОФІЛАКТИКИ ДЕЛІНКВЕНТНОЇ ПОВЕДІНКИ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

Постановка проблеми. Зростання правопорушень серед учнівської молоді значною мірою детермінується загостренням соціально-економічних чинників: зростаючим соціальним розша­ру­ванням населення, порушенням принципів соціальної спра­вед­ли­вості, крахом соціальних ідеалів, тенденцією до дегума­нізації тощо. Серед чинників, сконцентрованих у соціально-еко­номічній сфері, треба відзначити кілька обставин, які мають очевидний тісний зв’язок із деліквентної поведінки молоді. Це її незайнятість. Погіршення стану здоров’я. Зміна структури поза­шкіль­ної зайнятості. Відсутність соціального захисту в сфері до­звілля. Практично поза увагою правової сфери залишаються «проблемні» підлітки, групи ризику. Соціальна адаптація частини учнівської молоді відбувається у спотвореній криміногенній обстановці.

Руйнівні сили вказаних чинників цілком закономірно пов’яза­ні з прорахунками в державній політиці щодо дітей і під­літків. Вона на даному етапі розбудови України найменш забезпечена дійовими правовими, соціальними і моральними механізмами реалізації.



Метою статті є усвідомлення основних складових моделі превентивної регіональної політики з профілактики делінквентної поведінки учнівської молоді.

Наявність чіткого уявлення про сутність, структуру і зміст превентивної регіональної політики з профілактики делінквентної поведінки учнівської молоді потребує звернення до понятійно-термінологічного апарату моделювання досліджуваного явища.

У сучасній науковій літературі широко вживаються такі тер­міни, як превентивне виховання, делікт, делікнквент, делінк­вен­т­ність, соціальна політика, державна молодіжна політика.

Делікт (від лат. delictum – «провина, помилка») – юридич­ний термін, що означає будь-яке правопорушення, тобто неза­кон­на дія, проступок, злочин; у більш вузькому розумінні – цивіль­не правопорушення, яке не складає кримінально карної дії і передбачає лише обов’язок відшкодування нанесеного збитку. Делінквент – той, що учиняє злочин, з юридичної точки зору це правопорушник. Деліквентність – сукупність протиправних вчин­ків та злочинів, які не відповідають формально зафіксо­ваним юридичним нормам. Д. – різновид девіантної поведінки, за яку несуть карну відповідальність.

Термін превентивне виховання (лат. рraeventus), що в пе­ре­кладі з латинської мови означає «запобіжний, захисний, застережний, попереджувальний, охоронний», з’явився у психо­ло­го-педагогічній літературі з осені 1994 року, після започаткованого контракту між ЮНЕСКО й Академією педагогічних наук України. Цей термін стосується превентивності правопорушень, наркозалежності, СНІДу, охорони здоров’я та навколишнього середовища. Саме тому питання превентивної освіти та виховання вже давно є пріоритетним у системі психолого-педагогічних, правових, медичних досліджень у різних країнах світу в рамках ЮНЕСКО.

Стосовно діяльності термін превентивне виховання викори­стовується в трьох основних значеннях. По-перше, як функція, як спеціальний вид діяльності суб’єктів та об’єктів виховання. Основними функціями превентивного виховання є: діагностично-прогностична, корекційно-реабілітаційна, освітньо-консультатив­на, організаційно-методична, інтегративно-просвітницька. По-дру­ге, як певна категорія людей, які здійснюють роботу з дітьми. По-третє, як спеціальна галузь знань, яка допомагає здійснювати цю діяльність.

На основі аналізу літературних джерел (Г. Амман, С. Бєліче­ва, В. Бочарова, Жанна ван ден Брук, Ф.Гельмут, С.Дєвіс, Н. Заверіко, В. Оржеховська, Ш.Рамон, С.Саррі, С.Шардлоу та ін.) зроблено висновок, що термін превентивне виховання, на від­міну від традиційно вживаних термінів перевиховання, проф.­лак­тика, соціальна терапія, соціальна реабілітація та інших, застосовується тоді, коли необхідне попередження відхилень у поведінці, особливо тих, хто перебуває у несприятливих умовах виховання, характеризується негативною поведінкою, або ж став на хибний шлях асоціальної та протиправної поведінки.

Уточнюючи поняття «превентивне виховання», сучасні дослідники виходять з того, що процес превентивного виховання є випереджальним, застережливим процесом, а профілактика – запобіжним, захисним, охоронним.

Основу превентивного виховання складають такі концепту­альні підвалини, як:



  • призначення та мета превентивного виховання;

  • система цінностей професійної діяльності;

  • основи знань практичної спрямованості;

  • принципи, форми, методи, засоби та педагогічні технології, використовувані у превентивній роботі [3, с. 9-10].

Отже, щоб створити модель, необхідно провести розумове імітування реальної сутності системи шляхом створення спеціальних аналогів, в яких відтворюються принципи організації та функціонування цієї системи.

У нашому дослідженні розуміння сутності створення моделі превентивної регіональної політики з профілактики делінквентної поведінки учнівської молоді проходить через осмислення основних понять та опис її структури.



У короткому тлумачному словнику української мови слово модель (франц. modele, від modulus – «міра, мірило, зразок») визначено як предмет, відтворений у зменшеному, іноді в збіль­шеному або натуральному виді [2, с. 143]. Ми вважаємо, що основні ланки моделі превентивної регіональної політики повинні складати:

  • аналіз сучасної політичної ситуації в Україні щодо превентивної роботи з молоддю;

  • ухвалення законодавчих актів, програм, спрямованих на реалізацію високого рівня соціальних і правових гарантій учнівської молоді;

  • ґрунтування превентивної регіональної політики на таких загальнолюдських цінностях, як право на життя, свобода, рівність і недискримінація, справедливість, солідарність та соціальна відповідальність;

  • економічна та географічна ситуації в регіоні: кожен регіон перебуває на певному рівні економічного розвитку, має певний рівень добробуту та територіальні передумови;

  • соціально-демографічні передумови: демографічні пе­реду­мо­ви мають впливати на процеси відтворення населення, а соціальні створювати систему спеціальних програм або заходів для підвищення якості превентивної роботи з учнівською молоддю;

  • медико-соціальні передумови – створення системи соціальних служб для молоді, чітка робота системи державної служби зайнятості. За деякими даними європейських медиків, ще в першій половині XXI століття все населення України віком від 14 до 45 років вимре від алкоголю, наркоманії, СНІДу, туберкульозу та інших захворювань. Майже 20% населення України – неповнолітні. На кінець 2004 року в Україні було створено майже 457 соціальних служб та 263 центри для молоді (на жаль, точні статистичні дані відсутні);

  • дієвість законодавства України про діяльність не держав­них організацій соціальної сфери (усього в нашій країні, за да­ними Довідника неурядових організацій України, укладеного Творчим центром «Каунтерпарт», зареєстровано 18 тисяч НДО). З них до Довідника занесено дані лише 5,4% – як таких, що «активно діють та займають досить вагоме місце в третьому секторі України», в роботі з молоддю [1];

  • профілактична підтримка та корекційно-реабілітаційна допомога.

На жаль, остання, ця найнеобхідніша ланка реабілітаційного простору, основним завданням якої є профілактика соціальної дезадаптації учнівської молоді, має досить тужну історію. Ще в 1991 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, чим взяла на себе зобов’язання перед Комітетом ООН з прав дитини сприяти введенню ювенальної юстиції. З метою координації міністерств та інших органів виконавчої влади було створено Міжвідомчу комісію (голова – віце-прем’єр-міністр України) з координації дій щодо виконання Конвенції ООН про права дитини. Однак далі справа не пішла. Між тим очевидно, що включення в регіональну політику превентивної профілактики делінквентної поведінки учнівської молоді експертної оцінки відповідності законодавства України міжнародним документам щодо захисту прав дітей – давно уже визріла проблема у нашій країні.

Існування дитячої злочинності свідчить про необхідність удосконалення превентивної роботи, зокрема правового виховання учнівської молоді, пошуку ефективних форм взаємодії всіх зацікавлених організацій, спрямованих на запобігання втягненню підлітків у протиправну діяльність. Нерозв’язаними залишаються проблеми адаптації неповнолітніх після звільнення з місць позбавлення волі.

У сучасних умовах проблема створення моделей превен­тив­ної регіональної політики з профілактики делінквентної пове­дінки учнівської молоді набуває особливої значущості. Її розв’я­зання залежить не тільки від діяльності суспільних інститутів, які беруть участь у соціалізації, вихованні та навчанні, а й від фор­му­вання державної політики, спрямованості соціальної політики стосовно учнівської молоді на зменшення впливу на неї негатив­них явищ, що виникають у ході реформування суспільства.

У зв’язку з викладеним виникла потреба в розробці конкретних заходів щодо моделі превентивної регіональної політики з профілактики делінквентної поведінки учнівської молоді, метою та основними завданнями якої є:

1) вдосконалення законодавства щодо соціального і право­вого захисту учнівської молоді;

2) удосконалення механізмів підтримки учнів, які перебу­вають у скрутних та надзвичайних умовах;

3) розвиток мережі та підвищення ефективності діяльності центрів превентивного виховання.

Реалізація цих заходів сприятиме:



  • запобіганню дитячої бездоглядності, безпритульності, злочинності;

  • запобіганню негативних впливів на свідомість учнівської молоді інформації, яка містить елементи жорстокості, бездухов­ності, насильства, пропагує антисоціальну поведінку;

  • розробленню засобів психокорекційного впливу на учнів-делінквентів;

  • удосконаленню системи статистичної звітності про становище учнівської молоді;

  • оптимізації соціально-педагогічної профілактики, превен­тив­ної допомоги і корекції, адаптації, реабілітації, ресоціалізації;

  • виробленню інтегрованих міждисциплінарних підходів при підготовці спеціалістів (педагогів, психологів, юристів, соціальних працівників), батьків та ін.;

  • об’єднанню зусиль працівників служб у справах неповнолітніх, кримінальної міліції та інших правових установ, медичних закладів.

Модель превентивної регіональної політики з профілактики де­лінквентної поведінки учнівської молоді ми розуміємо і як ці­ліс­ну систему алгоритму базисних (діагностична (оціночна), прогно­стич­на, перетворююча) та спеціальних функцій (комунікативна, організаторська, правозахисна, превентивна, психолого-терапев­ти­чна, рекламно-пропагандистська, соціально-медична, соціаль­но-педагогічна, соціально-економічна) [4, с. 76], концептуальних підходів готовності до превентивної діяльності з делінквентами (біхевіористський (від англ. behaviour – «поведінка»), когнітивний (від лат. cognito – «знання, пізнання»), втручання у кризових си­туаціях; проблемно-орієнтований; психосоціальний; систем­ний; соціальне навчання; трансактний аналіз, екзистенційний (від лат. exsistentia – «існування»); екологічний (від грец. оikos – «дім, житло, місцезнаходження») [4, с. 79].

На основі аналізу сучасних досліджень готовим працювати з делінквентами можна вважати спеціаліста, який: оволодів обсягом знань, умінь і навичок відтворення еталонів професії на рівні майстерності (нормативні критерії); відповідає професійним вимогам професії та професійному статусу (об’єктивні критерії); особисто схильний до професії, мотивований до праці в ній, задоволений, ціннісно орієнтований (суб’єктивні критерії); використовує соціально прийнятні прийоми, способи, технології, професійні знання, навички для досягнення конкретних резуль­татів виховання та навчання підростаючих поколінь (процесу­альні критерії); досягає бажаних результатів у своїй діяльності (результативні критерії); володіє умінням вступати у конкретні відносити на ринку послуг виховання та навчання; готовий до оволодіння даною професією, водночас усвідомлює та має перспективу розвитку, вдосконалення своєї майстерності (критерії професійної придатності до навчання); відданий своїй професії, спроможний захистити та підтримати її навіть у склад­них умовах (критерії конкурентоспроможності) [3, с. 16].

При врахуванні недоліків попередньої практики реалізації профілактичних завдань головна увага має бути спрямована на вироблення нової філософії виховання, на підвищення наукового рівня теорії методології та педагогічної технології превентивного виховання, визначення шляхів посилення педагогічної майстер­ності у здійсненні превентивної роботи, вдосконалення тради­ций­них і нетрадиційних форм і методів, побудову нових стратегій даного напряму виховання. Така превентивна діяльність має здійснюватись з урахуванням ситуації життєдіяльності дітей і мо­лоді, наявних у суспільстві ресурсів, можливостей, коштів, державного бюджету, а також міжнародних програм і фондів.

При цьому слід враховувати те, що у зв’язку зі змінами суспільного розвитку та їхнім впливом на особистість, збільшу­ватиметься питома вага превентивного виховання в структурі загальної виховної діяльності суспільства.



Література:

  1. Довідник неурядових організацій України / Творчий центр Каунтерпарт. – К., 1998. – 519 с.

  2. Короткий тлумачний словник української мови / Уклад. Д.Г.Гринчишин, Л.Л.Гумецька, В.Л.Карпова та інш.; Відп. ред. Л.Л.Гумецька) – К.: Рад. Школа, 1978.

  3. Приходько В.М. Підготовка майбутніх педагогів до превентивного виховання дітей із неблагополучних сімей. Автореф. дис... канд. пед. наук. 13.00.04 – теорія і методик професійної освіти. – К., 2005. – 21 с.

  4. Сидоров В. Ролі та функції соціальних працівників // Соціальна робота в Україні: перші кроки. – К.: Видавничий дім «KM Academia», 2000. – С. 46-86.

  5. Словник основних термінів і понять з превентивного виховання / Упор. В.М.Оржеховська, В.Є.Виноградова-Бондаренко, І.І.Добро­скок, О.І.Пилипенко, Т.Є.Федорченко, В.М.Приходько. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – 64 с.

Сєдова А.П.*

ОСОБЛИВОСТІ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ПІДЛІТКІВ

Девіантна поведінка підлітків не відповідає закономірностям «дорослої» з відхиленнями. Так, наприклад, кримінологія пояс­нює порушення злочинцями суспільних норм наявністю в них специфічної системи цінностей, що протистоїть офіційно схвалюваним чи загальновизнаним нормам поведінки. І тому аналіз злочинності, насамперед професійної, спирається на теорію асоціальних субкультур. Але стосовно до неповнолітніх такий підхід правомірний не завжди. Частіше буває, наприклад, що підліток не заперечує самого факту вчиненого, не визнаючи в той же час своєї провини.

Для пояснення таких явищ звичайно звертаються до теорії нейтралізації, суть якої полягає в тім, що підліток стає правопорушником, засвоюючи прийоми нейтралізації загально­прийнятих норм, що протилежні цим нормам [1, с. 314-321].

Інакше кажучи, підліток прагне несвідомо ніби розширити у відношенні себе дію пом’якшувальних обставин, виправдати свої дії, навіть внести в них елемент раціональності. Так, наприклад, опитування показують, що більшість підлітків бачать причину свого злочину в зовнішніх обставинах. Четверта частина опитаних переконана: в аналогічній ситуації зробив би подібне [2, с. 61]. Характерна також неадекватна оцінка ступеня порушенні шкоди.

Крім того, досить часто використовуються методи «осуду осудливих» («а судді хто?») заперечення наявності жертви, звертання до більш важливих зобов’язань (не міг кинути товаришів, не мав права боятися). Все це свідчить про високий рівень інфантилізму, нездатність співпереживати, співчувати. На жаль, подібне відношення до свого поведінки значною мірою обумовлюється недостатнім правовим вихованням.

В основі ж усіх відхилень підліткового поведінки лежить нерозвиненість соціально-культурних потреб, бідність духовного світу, відчуження. Молодіжна девіація є зліпок із соціальних відносин у суспільстві.

У вітчизняній соціології дотепер мало дослідженої залиша­єть­ся проблема аддикції (пагубна схильність до чого або). Тим часом без розуміння механізму виникнення і протікання цього явища, на наш погляд, важко аналізувати алкоголізм, наркоманію і деякі інші форми деструктивної поведінки.

Суть аддиктивної поведінки полягає в тім, що підліток прагне змінити свій психічний стан за допомогою прийому збуджуючих речовин, прагне фіксувати увагу на визначених предметах чи видах діяльності.

Процес уживання такої речовини, прихильність до чи пред­мета дії супроводжується розвитком інтенсивних емоцій і прий­має такі розміри, що починає керувати життям людини, позбавляє його волі.

Така форма поведінки характерна для людей, підлітків з низь­кою витривалістю щодо утруднень і прагненням досягти психофізіологічного комфорту. Аддикція стає для них універ­сальним засобом втечі від реального життя. Для самозахисту люди з аддиктивним типом поведінки використовують механізм, що називається в психології «мислення за бажанням». Усупереч логіці такі люди вважають реальним лише те, що відповідає їх бажанням. У підсумку порушуються міжособистісні відносини, людина відчужується від суспільства.

Які речовини чи предмети можуть бути засобом для людей з аддиктивною формою поведінки? Це – наркотики, алкоголь, тютюн, азартні ігри (включаючи комп’ютерні), тривале прослуховування ритмічної музики тощо.

Аддиктивна поведінка формується поступово. Початок відхилення пов’язаний з переживаннями інтенсивної гострої зміни психічного стану людиною у зв’язку з прийняттям зазначених речовин. Людина розуміє, що існує визначений спосіб, за допомогою якого вона може змінити свій психологічний стан, випробувати радість, почуття підйому, екстаз.

Далі формується стійка послідовність запобігання до засобів аддикції. Поступово така поведінка стає звичним типом реагу­вання на вимоги життя. Аддиктивна поведінка стає частиною особистості, тобто виникає інша особистість, що витісняє і руй­нує колишню. Цей процес супроводжується боротьбою, виникає почуття тривоги. Одночасно включаються механізми, що сприя­ють збереженню ілюзорного почуття психологічного комфорту. Захисні формули можна звести до того, що особистість думає: «я не маю потреби в людях», «я поступаю так, як мені подобається», «якщо я захочу, то все зміниться» і т.п.

У підсумку аддиктивна частина особистості цілком визначає поведінку людини. Вона відчужується від суспільства, утрудняються контакти з людьми не тільки на психологічному, але й на соціальному рівні, настає самотність. Разом з цим з’являється страх перед самотністю, тому аддикт воліє стимулювати себе поверхневим спілкуванням, перебуває в колі значного числа людей. Але до повноцінного спілкування така людина не здатна. Головне для неї – ті предмети та дії, що є для неї засобом аддикції.

Проблема адиктивної поведінки включає не тільки аналіз таких явищ, як наркоманія й алкоголізм, але і набагато менш досліджених – «работоголізм», проблему дорослих дітей алкоголіків (ВДА), проблему «сухого алкоголізму». Вивчення механізму виникнення і розвитку цих явищ дає можливість зрозуміти їхнє реальне місце в структурі суспільних відносин і прогнозувати наслідки їхнього поширення.

Які ж можуть бути заходи соціального впливу? Усвідомлення неминучості й відхилень у поводженні частин людей не включає необхідності постійної боротьби суспільства різними формами патології. У суспільній свідомості ще існує сильніша віра в заборонно-репресивні міри як найкращий порятунок від цих явищ, хоча весь світовий досвід свідчить про неефективність твердих санкцій з боку суспільства. Позитивний ефект дає робота за такими напрямками:



  • відмова від карного чи адміністративного переслідування «злочинців без жертв» (проституція, наркоманія, алкого­лізм, гомосексуалізм тощо), зважаючи на те, що тільки соціальні міри дозволяють зняти чи нейтралізувати дані форми соціальної патології;

  • створення системи служб соціальної допомоги: суїцидо­ло­гіч­ної, наркологічної, специфіки вікової (геронтологіч­ної, підліткової) соціальної реадаптації.

За радянських часів вважалося, що наркоманія притаманна винятково західному способу життя. Сьогодні вже ніхто не запе­речує, що наркоманія існує й у нас, усі розуміють вагу її наслідків і для особистості, і для суспільства в цілому, однак усе ж таки гострою залишається проблема ефективної боротьби з нею. Результати соціологічних досліджень показують, що головні мотиви споживання наркотиків – спрага до задоволень, бажання випробувати гострі відчуття, ейфорія. А оскільки мова йде про підлітків, молодих людей, ці мотиви підсилюються соціальною незрілістю, безтурботністю, легкодумством.

Більшість опитаних наркоманів (77,1%) пристрастилися до наркотиків під впливом інших осіб, головним чином споживачів, наркоманів з числа друзів, знайомих, причому прилучення відбувалося в компанії гедоністично налаштованої молоді. Споживання наркотиків у молодіжному середовищі дуже часто має саме груповий характер [3, с. 156]. Багато наркоманів приймають наркотики в громадянських місцях (на вулицях, у дво­рах, у кінотеатрах, у кафе, на пляжах, у під’їздах), деякі можуть це зробити в «будь-якім місці».

Виявляється, що сьогодні населення краще інформоване про небезпечні наслідки споживання наркотиків. Велика частина наркоманів у якомусь ступені усвідомлює небезпеку і критично ставиться до своєї пристрасті: 12% вважають його пагубним, 66,5% ставляться негативно [там же, с. 112]. Не бачать у спожи­ванні наркотиків нічого поганого в основному починаючі молоді курці гашишу, та й нерідко навіть хизуються цим. Наступаюче після прийняття наркотику збудження, піднятий настрій багато хто через недосвідченість і невігластво приймають за сприятливий вплив цієї речовини на здоров’я. Але на визначеній стадії фізичної і психічної деградації більшість наркоманів чітко усвідомлюють, що чекає їх далі, хоча вже не в силах відмовитися від цієї звички.

В історії боротьби суспільства з наркоманією можна знайти декілька напрямків:

1) обмеження доступності наркотиків, скорочення їхнього продажу і виробництва;

2) підвищення цін, жорсткість каральних мір за порушення заборон і обмежень;

3) зусилля, які спрямовані на зменшення потреб у нарко­тиках;

4) поліпшення економічних і соціальних умов життя;

5) ріст загальної культури і духовності, спокійна зважена інформація про шкоду наркоманії, формування в населення антинаркотичних типів поведінки.

Проблема подолання наркоманії є дуже складною, вона включає економічний, соціальний, культурний, психологічний, демографічний, юридичний і медичний аспекти. Тільки з урахуванням усіх цих аспектів можливо успішне рішення наркоманії.



Література:

  1. Коен А. Зміст делінквентної субкультури // Соціологія злочинності. – М., 1996.

  2. Курганов С.И. Мотивы действий несовершеннолетних правонаруши­телей // Социс. – 1989. – №5.

  3. Габиани А.А. На краю пропасти: Наркомания и наркоманы. – М., 1990.

Тимофієнко О.А., Сєдова А.П.*

СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

Термін соціальний контроль стосується сукупності норм і цін­ностей суспільства, а також санкцій, що застосовуються з метою їхнього здійснення.

Соціальний контроль передбачає зусилля навколишніх, спрямовані на запобігання девіантного поводження, покарання девіантів і їхнього виправлення. Процес соціалізації виховує в лю­дях конформізм. Однак соціалізація ніколи не буває ідеальною, соціальний контроль також викликаний регулювати виконання стандартів, що склалися в суспільстві.

Т. Парсонс запропонував три інструменти соціального контролю:

1) ізоляція (в’язниця);

2) відокремлення: обмеження контактів девіанта з іншими людьми;

3) реабілітація: девіанти можуть підготуватися до повер­нення до нормального життя і здійснення своїх і ролей у житті.

Існують формальні і неформальні методи контролю:



Неформальний контроль. Іноді санкції застосовуються неформально, наприклад, коли люди перебувають у тісному контакті з порушником та виражають йому несхвалення.

Кросбі (1975 р.) виділив 4 основних типи неформального контролю:

1) соціальні винагороди – посмішка, схвалення, підвищення в посаді. Це непрямий осуд девіації;

2) покарання – хмурий погляд, критичні зауваження – все це спрямовано проти девіантних вчинків;

3) переконання. Тренер може переконати футболіста, що пропускає тренування, у необхідності підтримувати свою спортивну форму.

4) переоцінка норм – це більш складний тип соціального контролю. Поведінка, що вважалась девіантною, оцінюється як нормальна.



Формальний контроль. Система формального контролю включає організації і правила, які функціонують з метою захисту конформізму. Соціальний захист і профілактику серед неповно­літніх регулює Комітет у справах неповнолітніх Кабінету Міністрів України та служби у справах на місцях, загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти, цент­ри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх органів охорони здоров’я, притулки для неповнолітніх, органи Кримінальної міліції у справах неповнолітніх та дільничні інспектори міліції. Співробітники цих органів регулюють дотримання правил, що передбачені законодавством, хоча багато інших правил пов’язані лише з бюрократичними процедурами.

Кримінальне право варто вважати основною системою методів формального контролю: на цій основі ми можемо виділити етапи процесу «обробки» девіантів: він піддається арешту, з’являється перед судом у кримінальних справах, по яких виноситься вирок. І, нарешті, він може потрапити до в’язниці чи піддатися іншому виду покарання.

Таким чином, для трьох етапів характерна одна важлива риса – взаємодія між девіантом і представником соціального контролю.

Під час арешту працівник міліції взаємодіє з підозрюваним і суддею, адвокатами, присяжними і іншими учасниками процесу.

Для злочинності неповнолітніх властива підвищена латентність, оскільки багато їх діянь сприймаються як пустощі, викликані недостатньою соціальною зрілістю (крадіжки у сім’ї, сусідів, навчальному закладі; хуліганські бійки, відбирання грошей та речей у молодших тощо). Про такі вчинки, як правило, не повідомляють до органів внутрішніх справ. Тому реальним є облік тяжких насильницьких і корисливо-насильницьких злочинів, які скоюють неповнолітні, – убивства, тяжкі тілесні ушкодження, згвалтування, грабежі та розбійні напади.

Так, можна зазначити, що стан злочинності неповнолітніх багато в чому залежить від якості боротьби з нею усіх суб’єктів профілактики злочинів. Тому у схожих за багатьма показниками регіонах можуть бути значні розбіжності у рівнях такої злочинності. У злочинності різних груп неповнолітніх теж є певні відмінності. Так, злочини осіб у віці 14-15 років відрізняється від 16-17 річних.

У структурі злочинності неповнолітніх переважають крадіжки приватного майна (45%), крадіжки державного і колективного майна (26%), грабежі (6%), розбійні напади (2%), злісне хулі­ганство (6%). Чимало також убивств, тілесних ушкоджень і згвал­тувань. Майже 10% злочинів пов’язані із незаконним вживанням наркотиків.

Частка злочинів неповнолітніх у загальній структурі злочин­но­сті становить 10%. Жіноча злочинність неповнолітніх співвід­но­ситься з чоловічою у пропорції 1:15, міська до сільської – 1:3, молодшої вікової групи (14-15 років) до старшої (16-17 років) – 1:3. Групові злочини серед неповнолітніх становлять 60-70%; 15% усіх злочинів вчиняється у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. 80% злочинів неповнолітні вчинюють неподалік від свого місця проживання, навчання чи роботи.

Зазначимо, що частка осіб чоловічої статі серед неповно­літніх злочинців перевищує її питому вагу серед населення цієї вікової групи. Частка дівчат-злочинців навпаки – значно менша. Суттєвим є і те, що питома вага осіб жіночої статі в злочинності неповнолітніх у 3-4 рази менша порівняно з аналогічними показниками дорослої жіночої злочинності.

Вкажемо на негативні тенденції у сучасній злочинності неповнолітніх:



  1. її кількісні показники зростали в середині 90-х років минулого століття, потім намітилася стабілізація;

  2. спостерігається все більша орієнтація на корисливі і ко­рисливо-насильницькі злочини (крадіжки, грабежі, розбійницькі напади);

  3. збільшення кількості злочинів, що потребують криміналь­ної «кваліфікації» (квартирні крадіжки, вимагання автомото­транспорту, вимагання і інші);

  4. подальше «омолодження» злочинності. Так, 25% злочи­нів вчиняються підлітками, які не досягли 14-річного віку, тобто ще не є суб’єктами злочину;

  5. зростання питомої ваги дівчат серед злочинів, їх участі у тяжких злочинах (розбійницьких нападах, згвалтуваннях і вбивствах);

  6. вчинення тяжких злочинів з незначних приводів, а то й взагалі без приводу, їх виняткова жорстокість і зу­хвалість;

  7. поява «нетрадиційних» для неповнолітніх злочинів (ритуальних убивств, самозахоплень, вандалізму тощо);

  8. збільшення так званих «фононових» проявів (вживання наркотиків, пияцтво, токсикоманія, проституція, небажання займатися суспільно-корисною працею, поширення венеричних хвороб та СНІДу);

  9. зростання кількості осіб, що мають відхилення від норми, перебувають у пограничному з неосудністю стані;

  10. часті випадки злиття неповнолітніх злочинців з доросли­ми, які виступають у ролі організаторів.

  11. посилення групового характеру злочинності неповно­літніх, яка набуває дедалі більшої організованості.

На останньому пункті зупинимося докладніше. Злочинні групи створюються, як правило, не одразу. Спочатку вони мають передкримінальний характер, культивуючи аморалізм і його прояви. В цьому разі йдеться про групи кримінального ризику, члени яких балансують на грані злочинів. На відміну від попередніх років такі групи мають в основному корисливу спрямованість. Члени цих груп усю свою поведінку підкоряють інтересам, де і як дістати гроші, вживають наркотики, спиртне, займаються груповим сексом, цинічно ставляться до людей, у то­му числі своїх близьких. Вони намагаються будь-якою ціною довести свою зверхність над іншими, найчастіше шляхом приниження людської гідності та фізичної розправи.

Щодо кримінологічної характеристики осіб неповнолітніх злочинців, то можна сказати, що їм властиві певні біологічні та психологічні особливості. До них належать: відсутність життєвого досвіду, незавершеність формування соціальних установок; підвищена навіюваність, високий рівень конформізму; орієнтація на неформальну групу, прагнення у ній самоутвердитися; демонстрування своєї незалежності; підкреслено зневажливе ставлення до моральних і правових норм; злочинна «романти­ка», готовність «взяти на себе» чужу провину; плазування перед авторитетом рецидивістів; втрата почуття відповідальності за свої вчинки; орієнтування на хвилинну втіху.

У кримінологічній літературі виокремлюють такі основні типи неповнолітніх злочинців:


  1. особи, які в цілому мають позитивну спрямованість і вчи­нюють злочини через легковажність, непідготовленість до правильного виходу зі складної ситуації, а також через випадковий збіг обставин;

  2. особи, яких до злочину приводить ситуація, але які характеризуються нестійкою соціальною спрямованістю.

  3. особи з негативною спрямованістю, що не досягла що не досягла рівня усталення, і з передкримінальним досвідом.

  4. особи, що характеризуються сформованою, антисоціальною спрямованістю і мають кримінальний досвід.

Іншими словами, девіація завжди нагадує вулицю з двосто­роннім рухом. Тому характер взаємодії між девіантом і спів­ро­біт­ни­ками органів соціального контролю вирішує результат процесу.

Фелющенко І.В.*

ПРИЧИНИ АНОМАЛІЇ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ

Одним із головних показників неблагополуччя сім’ї є анома­лії у процесі виховання дітей. Тому коли йдеться про психічний розлад, в основі якого лежить неблагополуччя сім’ї, ми завжди маємо на увазі неправильне виховання підростаючого покоління. Неблагополуччя в сім’ї в тій чи іншій мірі практично завжди призводить до неблагополуччя у психічному розвитку дитини, її інтелекту, дисгармонії дозрівання емоційно-вольової сфери.

Тому метою статті є визначення типових помилок у прин­ципах батьківського виховання, для окреслення яких доцільно з’ясувати причини формування їх помилкових поглядів, основа яких найчастіше криється у батьківських установках, що у свій час мали місце в їх родинах. Так, на майбутню матір можуть впливати батьківські установки таких типів:

«Перш ніж народжувати дитину, треба твердо стояти на ногах в матеріальному і професійному відношенні», – культивування такої установки сприяє формуванню у дівчини власної незрілості й нереалізованості.

«Поява дитини приносить дуже багато клопоту і хвалю­вань», – батьки формують у дочки уявлення про те, що роль матері пов’язана тільки з труднощами і не приносить ніякої радості.

«Ти ще сама дитина», – така установка пов’язана з прагнен­ням батьків демонструвати свою зверхність над дочкою.

«Ти – егоїстка, а мати повинна жертвувати усім заради дітей», – прихований зміст цієї установки: мати має повністю відмовитись від власних бажань, від особистого життя та мрій.

Отже, майбутня мати повинна переосмислити свій життєвий досвід, усвідомити почуття, що виникають у неї під час вагітності, адже це так важливо для виховання майбутньої дитини.

Соціальна ж роль батька набагато складніша, бо вона ство­рює багато «пасток» при її засвоєнні. Виділимо основні з них:



  • пастка простої цілі («Я годую, одягаю дитину, то чого ще треба?»);

  • пастка «обов’язку перед батьком» («Я тобі батько, тому ти повинен мене любити й поважати»);

  • пастка «нормальності» («У нас вдома все так, як у лю­дей») – відмова від розуміння й прийняття унікальності свого життя і життя членів своєї сім’ї;

  • пастка правоти сили, або «проти лому немає прийому» – орієнтація на силові засоби розв’язання конфліктів у сім’ї, пов’язаних із демонстрацією сили;

  • пастка віку («Я ще молодий чоловік, мені хочеться погуляти»);

  • пастка подарунку («Я своїй дитині все купую, що вона забажає») – ігнорування особистісного спілкування, духовного контакту;

  • пастка соціальної цінності чоловічої статі («Чоловік завжди знайде собі нову сім’ю»);

  • пастка ревнощів до дитини – небажання рахуватися з тим, що дружина опікується не тільки чоловіком, але й дітьми.

Таким чином, батько і мати по-різному проявляють свою любов стосовно дітей. Материнська любов найчастіше має безумовний характер: «Я люблю тебе тому, що ти є». Бать­ківська ж любов, особливо по відношенню до сина, дуже часто має умовний характер: «Я люблю тебе тоді, коли ти виправдовуєш мої очікування, виконуєш мої вимоги».

Ідеальним варіантом можна вважати сім’ю, в якій мати своєю поведінкою демонструє суто жіночі риси – м’якість, терпимість, доброту, толерантність, здатність до емоційної підтримки і співчуття, а батько – енергійність, впевненість у собі, силу волі, розум, діловитість. Діти в такій сім’ї легко засвоюють моделі чоловічої і жіночої поведінки, безболісно минають кризи психосексуального розвитку.

«Першим чоловіком» у житті дівчинки є її батько. Саме з ним вона буде порівнювати поведінку хлопців і чоловіків, що трапляться на її життєвому шляху. Для хлопця «перша жінка» – його мати. Якщо мати дозволяє собі фізично карати дитину, подавляючи її емоційно, категорично вказуючи, що і як треба робити, то вона формує у хлопця хибну уяву про жінок взагалі. У майбутньому йому буде важко знайти супутницю життя, адже в його поведінці будуть присутні такі риси, як залежність, прагнення підкорятися, безініціативність.

Слід зазначити, що причинами аномалії у вихованні дитини є і систематичні порушення подружжям етики сімейних відносин, відсутність взаємної довіри, поваги та піклування один про одного, відсутність психологічної підтримки та захисту. Нерідко причиною такого роду аномалій є неоднозначність розуміння подружжям сімейних ролей чоловіка – дружини, батька-матері та завищені вимоги один до одного. Але найсуттєвішими факторами, що негативно впливають на виховання дітей, є несу­місність моральних позицій подружжя, неузгодження їх точок зору на честь, мораль, совість, обов’язки перед сім’єю, міру відповідальності за стан справ у сім’ї. Тому основними шляхами практичного усунення негативного впливу перелічених факторів на виховання є досягнення взаєморозуміння і гармонізація особистісних взаємовідносин подружжя.

На особливу увагу заслуговують і такі аномалії у вихованні, як виховання за типом «Попелюшки»: дитину не люблять у сім’ї і постійно їй на це вказують. На цю гірку істину діти реагують по-різному: замикаються в собі, тікають у світ мрій і фантазій, намагаються викликати до себе жалість, прагнуть догодити батькам, щоб вони їх врешті-решт полюбили, хочуть звернути на себе увагу, часто озлоблюються, можуть навіть помститися своїм батькам.

На особливу увагу заслуговує ще один різновид аномаль­ного виховання – гіперопіка: з дитини «здувають пилинки», утримують її в оранжерейних умовах, не дають їй проявити елементарну самостійність, не дозволяють мати особисту точку зору та поводитися відповідально й рішуче в різних життєвих ситуаціях. Із таких дітей часто виростають примхливі, інфантильні чоловіки й жінки, що не спроможні відстоювати власні життєві принципи. Такі люди з віком стають схильними до соціальної пасивності, нерідко до п’янства та інших негативних форм поведінки.

Дуже розповсюдженим є так зване суперечливе виховання: мати говорить одне, батько – інше, вимагаючи від дитини взаємовиключних форм поведінки. Неврозами та іншими порушеннями психіки нерідко розраховується дитина за незгоду й суперечність у вихованні.

Отже, створення сприятливого психологічного клімату в сім’ї є важливою умовою гармонійного, всебічного розвитку дитини. Недотримання психологічних умов, що забезпечують повноцінне спілкування дитини з дорослими та однолітками на всіх етапах шкільного дитинства, призводить до формування у неї негатив­ного ставлення до школи, навчання, неадекватного ставлення до самої себе та до оточуючих її людей. Ефективне навчання й виховання, всебічний розвиток особистості дитини в таких умовах просто неможливі. Тому чільне місце у процесі виховання підростаючого покоління відводиться вчителю, діяльність якого повинна бути спрямована не тільки на роботу з учнями, але й з батьками, що є важливою складовою у системі сімейного виховання. Розробка оптимальних методів та форм розвитку самосвідомості батьків в умовах навчального закладу, пошуки ефективних шляхів вирішення цієї проблеми є частиною загального завдання організації роботи вчителів з батьками. Згуртованість та мобілізація спільних зусиль батьків, дітей та вчителів дають змогу ефективніше вирішувати проблеми особистісного розвитку дітей.

Вчитель повинен уміти в процесі своєї роботи викори­стовувати цілісний психокорекційний комплекс методик. Для реа­лізації та розробки такого комплексу вчитель у першу чергу повинен зробити психологічний аналіз біографічної довідки учня, щоб отримати повну інформацію про особливості сімейного виховання, бо без цього неможливо розібратися у генезисі пев­них психолого-педагогічних проблем. Наприклад, з метою з’ясу­ван­ня особливостей взаємодії всіх членів сім’ї та загальної пси­хо­логічної атмосфери вдома вчителю доцільно провести проек­тивне інтерв’ю з дитиною, використовуючи такі питання: «Хто є членами твоєї сім’ї?», «Кому із членів своєї сім’ї ти довірив би свою таємницю?», «Як ти будеш виховувати своїх дітей, коли станеш дорослим?» Вивченню психологічного клімату сім’ї також сприяють проективні методики «Малюнок сім’ї», «Дім, дерево, людина». За характером відповідей і малюн­ків вчитель робить висновки про місце дитини в сім’ї, роль інших її членів, стосунки між батьками і дитиною, стиль виховання тощо.

Вчителю доцільно організувати для батьків постійно діючий семінар, на якому б обговорювались психологічні особливості дітей різного шкільного віку та проблеми сімейного виховання. Корекційну роботу з батьками бажано організувати у формі «Батьківського семінару», що включає такі активні методи навчання й виховання батьків:

а) дискусійні методи (групова дискусія, аналіз конкретних ситуацій і ситуацій морального вибору, батьківський психокорек­ційний семінар);

б) ігрові методи (рольові та ділові ігри, елементи психо­драми, психотехнічні вправи, розроблені в різних консулата­ційних практиках);

в) соціально-психологічний тренінг.

Активні методи навчання, окрім значного формуючого потенціалу, мають і діагностичне значення. Саме в обговореннях питань з проблем виховання дітей з іншими батьками, у від­творенні життєвих ситуацій найбільш яскраво виявляється позиція батьків щодо виховання своєї дитини. Ефективними в цьому плані є круглі столи із залучанням батьків, дискусійні клуби, де діти разом з батьками і вчителями обмінюються думками з питань навчання й виховання. Тематика їх може бути досить різноманітною, наприклад «Які причини того, що діти часто використовують нецензурну лексику?», «Які мотиви агресивної поведінки дітей?», «Чому діти не вміють слухати один одного, не здатні до співпраці, орієнтовані на лідерство?» Безумовно, що такі форми взаємодії згуртовують дітей, учнівський колектив, батьків, педагогів.

Методи надання психолого-педагогічної допомоги і підтрим­ки навчального процесу спрямовані на створення умов для цілісного психологічного розвитку дитини і на розв’язання певних проблем, що виникають у родині. До них ми відносимо: індиві­ду­альне і групове консультування, психологічну корекцію, активне соціальне навчання (тренінг). Тренінг – це сукупність методів, спря­мованих на засвоєння знань, соціальних установок, умінь та навичок самопізнання та саморегуляції. Найефектив­ні­шими при­йомами при проведенні тренінгу з батьками є: рольова гра, гру­по­ва дискусія, психогімнастика, тренування поведінкових на­ви­чок, аналіз ситуацій тощо. При консультуванні сім’ї педагог орієн­тований на оптимізацію взаємовідносин усередині сім’ї та її со­ці­ального оточення. Консультування може бути індивідуаль­ним або груповим і обов’язково потребує професійних знань та досві­ду педагога, його ґрунтовних знань з психології, вміння ро­бити психологічну корекцію, під якою розуміємо спрямований пси­хо­ло­гічний вплив на ті чи інші психологічні структури з метою за­без­печення повноцінного розвитку і функціонування особистості.

Спираючись на вищесказане, визначимо найбільш типові помилки, що припускаються батьками у процесі виховання своїх дітей:

1. Негативна оцінка будь-якої діяльності дитини. Батьки не повинні говорити дитині: «Ти не вмієш малювати, танцювати, співати, ліпити…», – це призводить до того, що дитина втрачає інтерес до будь-якої діяльності і стає невпевненою у собі.

2. Не можна допустити, щоб негативна оцінка будь-якої діяльності дитини поширювалась на її особистість – це блокує розвиток дитини і формує комплекс неповноцінності.

3. Важливим у спілкуванні батьків з дітьми є емоційне забарвлення мови, зверненої до них, так як діти реагують не тільки на зміст, але й на інтонацію.

4. Не можна порівнювати дитину (її справи, поведінку, досягнення та вчинки) з іншим дітьми – це психотравмує дитину і формує негативізм, егоїзм, заздрість.

5. Батьки завжди повинні пам’ятати, що проблемні стосунки між самими батьками завжди були, є та будуть головною причиною виникнення основних дитячих емоційних проблем.

Храпко Т.А.*

ПРОПЕДЕВТИЧНА РОБОТА З УЧНЯМИ,
СХИЛЬНИМИ ДО ДЕЛІНКВЕНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

Сучасні неможливо вирішувати проблеми виховання, не враховуючи загального соціального фону. Негативні соціально-економічні і політичні процеси, які відбуваються у суспільстві, тяжко вразили і школу. Гострота проблеми злочинності і право­порушень серед школярів посилюється. Причин чимало: погір­шен­ня криміногенної обстановки в умовах кризових явищ в еко­номіці, падіння виробництва, порушення колишніх виробничих стосунків, дедалі зростаюча активність ділків тіньової економіки, шахрайство та ін. Освіта перебуває в жебрацькому стані.

Делінквентна поведінка спостерігається у підлітків частіше, аніж в інших вікових групах. Одна з причин – соціальна незрілість і фізіологічні особливості людини, що формується. Проявляються вони у прагненні випробувати нові відчуття, у допитливості, цікавості, недостатній здатності прогнозувати наслідки тієї чи ін­шої дії, у підвищеному бажанні незалежності. Підліток не завжди відповідає вимогам, які висуває до нього суспільство щодо виконання ним певних соціальних функцій; сам же він, в свою чергу, вважає, що не одержує від суспільства того, на що має право розраховувати. Подібний сплав біологічних і соціальних факторів, мотивацій ускладнює соціальну адаптацію дітей та підлітків.

Нерідко підлітки скоюють правопорушення під безпосереднім впливом чи за участю родичів [2; 4; 5]. Найбільш типовим помилками сімейного виховання є такі:

1) дефіцит позитивного спілкування батьків з підлітками;

2) відсутність у дорослих стійких власних моральних установок;

3) організація життя в сім’ї не сприяє формуванню у дитини моральних звичок;

4) батьки не знають і не розуміють внутрішнього світу своєї дитини;

5) недоброзичливе, грубе ставлення дорослих до підлітка.

Умови сімейного виховання дитини створюються протягом всього життя і служать відправним моментом формування особистості. Сім’я, з точки зору пред’явлених до неї вимог, повинна максимально забезпечувати адаптацію її членів до умов суспільного життя, а також підготувати ґрунт для прийняття дитиною соціальних норм, тобто вона перша включається у ви­рішення завдань соціалізації індивіда.

Останніми роками збільшується час, який проводять підлітки поза сім’єю і школою, зростає питома вага товариства однолітків, яка нерідко перевищує вплив батьків і вчителів. Саме по собі це не шкодить. Однак товариство однолітків, як фактор соціалізації, неоднорідне. З одного боку, це керовані дорослими навчальні, виробничі та інші дитячі та юнацькі колективи й організації. З ін­шого боку – це різноманітні неформальні стихійні товариства, здебільшого різновікові і змішані в соціальному відношенні. Безконтрольність цього виду спілкування створює потенційно небезпечні ситуації, і недарма «вулиця» здається такою страшною багатьом вчителям і батькам.

Спроби «знищити» вулицю приречені на невдачу. Наукова стратегія виховання вимагає врахування не лише міри і ефектив­ності впливу дорослих та однолітків, а й відносин організованих стихійних дитячо-юнацьких груп, особливостей їх складу, структури, типу лідерів і – головне – їхніх явних і латентних психологічних функцій.

Чимало правопорушень обумовлено незайнятістю підлітків корисними справами, слабкістю бази і прорахунками в організації дозвілля. Гуртки і секції для роботи з підлітками за місцем проживання малочислені, а в багатьох районах практично ліквідовані, та й розраховані вони переважно на дітей молодшого шкільного віку.

Відмова педагогів від індивідуального підходу, формальне ставлення до роботи призводить до того, що не реалізується повною мірою завдання формування моральної відповідальності учнів, які достатньо не «загартовуються» проти антигромадських впливів і несприятливих ситуацій, не закріплюють навичок правильної самооцінки, управління своєю поведінкою чи відчужуються від навчального колективу, втрачають інтерес до навчання. Контакти підлітків поповнюються, як правило, за рахунок підлітків, що покинули школу або погано вчаться. Вказані обставини призводять до послаблення соціальних зв’язків, полегшують контакти з джерелом негативних явищ. Крім того, низький освітній рівень більшої частини підлітків призводить до звуження запитів і інтересів особистості, послаблює самоконтроль і спотворює самооцінку.

Прорахунки в державній політиці пов’язані і з неготовністю державних установ стимулювати розвиток діяльності в добре зарекомендованих формах виховної діяльності. Наприклад, слід визначити, що негативним впливом відбився недалекозорий підхід щодо фінансування гуртків та інших видів позашкільної діяльності. В цій ситуації були повністю ігноровані матеріальні можливості більшості сімей, особливо проблемних. Відтік підлітків зі сфери позашкільної зайнятості привів до росту негативних вчинків.

Відсутній диференційний підхід до роботи з підлітками, схиль­ними до делінквентної поведінки та функціонально-неспро­мож­ними сім’ями. Діти і підлітки все частіше стають об’єктом впливу міської та сільської асоціальної структури. Дитяча безпритульність у великих містах на сьогодні є масовим явищем.

Загальна криміногенна обстановка, все більш зростаюча кількість підлітків з делінквентною поведінкою поглиблюються нескоординованістю і безсистемністю в роботі школи, різних служб у справах неповнолітніх. Неефективність пояснюється їх низькою гуманістичною спрямованістю. Функції «караючого меча» не дають бажаного пропедевтичного результату.

Причини соціальної дезадаптації підлітків можуть бути взаємопов’язані і взаємообумовлені, але для пропедевтики порушень поведінки важливо у кожному конкретному випадку визначати, що первинне [8, с. 1].

Отже, основні причини правопорушень неповнолітніх, їх соціальної дезадаптації, антисоціальна спрямованість особисто­сті породжують:


  • протиріччя між ще й досі існуючими догмами, лозунгами і фактичним станом справ у різних сферах життя, які спричиняють розчарування, падіння авторитету виховних установ, озлоблення;

  • кризові явища в економіці;

  • зростаюча активність ділків тіньової економіки, наявність засобів і сфер нетрудового збагачення, бізнес через нелегальні азартні ігри, сутенерство, рекет;

  • майнове розшарування суспільства;

  • вплив негативного соціального фону на емоційно-духовний стан суспільства, перевага таких почуттів, як ненависть, заздрість, гнів, злоба;

  • відсутність цілеспрямованої молодіжної політики, в ре­зуль­таті чого в країні протягом багатьох років не вирішуються найгостріші соціальні проблеми молоді;

  • відсутність нормальних умов для лікування неповнолітніх алкоголіків, наркоманів;

  • крах ідеалів, бездуховність як результат споживацького ставлення до життя, апатія, байдужість до себе та інших, відчуження від школи, знань, сім’ї;

  • соціальна незахищеність підлітків, яка нерідко стають причиною зривів і конфліктів у сфері навчання і праці;

  • наростання альтернативних, неформальних рухів серед підлітків, культ сили, зневажливого, зверхнього ставлення до оточуючих;

  • дегуманізація освіти, штучне відокремлення її від виховання, примітивна соціалізація навчальних норм;

  • нескоординованість роботи ланок, що займаються профілактикою відхилень у поведінці учнів;

  • відсутність позашкільної зайнятості, яка давала б можли­вість ефективному розвитку процесу соціальної адаптації неповнолітніх.

Для успішного вирішення цих проблем державі необхідно:

1) визначити пріоритетні напрямки розв’язання соціально-педагогічних проблем неповнолітніх на основі аналізу сучасної ситуації в Україні;

2) забезпечити економічні, правові, організаційні умови і га­ран­тії для життя, самореалізації неповнолітніх, визначити їх права та соціальний статус у суспільстві;

3) активізувати інтерес державних органів і суспільних інститутів, громадськості до соціально-педагогічних проблем дітей та підлітків;

4) створити систему роботи з пропедевтики антигромадських проявів у дитячому та підлітковому середовищі, соціальному захисті неповнолітніх у нових соціально-політичних і економічних умовах розвитку держави.

Все це свідчить про необхідність науково-педагогічного обґрунтування самого явища важковиховуваності неповнолітніх та відхилень у їх поведінці, розроблення концепції нових підходів до роботи з учнями в сучасних умовах, вироблення чіткої організаційно-педагогічної структури виховного впливу на учнів з відхиленням в поведінці.

Що стосується соціально-психологічних причин делін­квент­ної поведінки учнів, слід зазначити, що на питаннях виховання підростаючого покоління зараз зосереджена особлива увага громадськості, педагогів, психологів, вчених, письменників. Найбільш актуальні ці проблеми з погляду статистичних даних, які подаються працівниками різних соціально-психологічних служб, співробітниками комісій у справах неповнолітніх та центрів громадських зв’язків МВС. За даними, що отримані цими організаціями, за останні роки стрімко зросла злочинність серед неповнолітніх підлітків. Часто ми чуємо тривожні слова «злочинність помолодшала». Зросли показники дитячих крадіжок, шахрайства, розбійних нападів, злочинів з використанням насильства, які супроводжуються все більшою жорстокістю.

Психологи відзначають, що загалом у дітей зросла асоціальна спрямованість, вони стали більш агресивними, вразливими, швидко виходять із стану рівноваги. Значно зросла кількість психічних захворювань, безпосередньо пов’язаних із соціальними умовами. В окремих дітей розвиваються хибні якості: жорстокість, брехливість, лють; у значної частини підлітків порушуються ціннісні орієнтації. Можна сказати, діти відтворюють у своєму характері всі ненормальності сучасного суспільства.

Крім згаданих вище соціальних причин делінквентної поведінки учнів, слід вказати на деякі найбільш загальні психологічні причини агресивності дітей підліткового віку.

Підлітковий вік – гострий і напружений період переходу від дитинства до дорослості. Його часто називають критичним, оскільки організм має підвищену чутливість до якихось певних зовнішніх і внутрішніх впливів, які саме в цей час призводять до дуже важливих, безповоротних наслідків.

Проте не всі діти однаково виходять із цієї кризи. Серед основних причин, що обумовлюють труднощі і протиріччя розвитку молодої людини на особистісному рівні, є:


  • недостатній рівень самостійності, що обумовлює схильність підпадати під вплив негативних груп або лідерів, некритично засвоювати асоціальні норми поведінки;

  • неадекватна самооцінка і рівень домагань, що призводять до агресивності, висування підвищених вимог до суспільства і, від­повідно, готовності до обрання неадекватних, несприят­ли­вих, з погляду суспільної моралі, засобів їх реалізації;

  • несформованість світогляду, моральних еталонів та ідеалів;

  • прояв підліткового негативізму, агресивності, відсутності конкретних життєвих цілей;

  • незадоволення собою;

  • високий рівень ситуативної тривожності;

  • підлітковий максималізм.

На мікрогруповому рівні труднощі проявляються у трьох сферах: у сім’ї, спілкуванні з учителем і однолітками і мають такі ознаки [7; 6; 3]:

  • несформованість навичок спілкування (замкнутість, мала ерудиція, низька культура мови тощо);

  • переважання егоїстичних тенденцій, деформоване понят­тя справедливості;

  • надмірна критичність;

  • неприйняття позицій і вимог дорослих, відсутність поваги і визнання авторитетів;

  • неадекватні тенденції, орієнтації на статус і роль у групі;

  • яскраво виражені тенденції до демонстративності й оригі­нальності.

Звичайно, навряд чи можна говорити про те, що учень скоїв правопорушення тому, що в нього, скажімо, слабка память, бідна уява, недостатня зосередженість тощо. Водночас результати вивчення особистості неповнолітніх правопорушників свідчать, що саме ці, на перший погляд, незначні фактори стали своєрід­ним поштовхом до формування протиправних дій. Відхилення у психічному розвитку учня не дали йому змоги досягти значних успіхів у навчанні, яке є домінуючим у шкільному віці. Це, у свою чергу, може призвести до сильних емоційних переживань, емоційного дискомфорту, конфліктів з учителями, батьками, однолітками, втрати інтересу до навчання і школи взагалі, пошуку нових друзів, нових видів діяльності за межами школи, де легше реалізувати потребу в самоствердженні й визнанні.

Поступово відбувається процес соціальної деформації особистості, її спрямованості: спостерігаються значна диспропор­ція у розвитку матеріальних і духовних потреб, відсутність стійких інтересів (пізнавальних, трудових, читацьких), моральних ідеалів, формується негативне ставлення до різних видів суспільно-корисної праці.

Залежно від можливості задовольнити потреби в самоствер­дженні, самовизначенні, самореалізації, самооцінці підлітків мож­на умовно поділити на три групи. Перша має одні можливості, у другої причини обмежені, у третіх цих можливостей зовсім немає. Відбувається первинне розшарування середовища підлітків, розподіл на «гарних» та «поганих», «слухняних» та «порушників», «здібних» та «нездібних». При цьому «нездібні», «погані», «порушники», отримавши таке соціальне тавро, намагаються його виправдати, для чого використовують вияви непокори та агресії.

Дитина підліткового віку прагне уваги, розуміння та довіри дорослих. Вона намагається грати певну соціальну роль не лише серед однолітків, а й серед дорослих, тобто проявляє соціальну активність. Але іноді дорослі стримують цю активність через те, що в їхньому середовищі затвердилася позиція, що підліток – це насамперед дитина і тому має слухатись. Внаслідок цього між дорослими та підлітками зростає психологічний бар’єр, який намагаються подолати більшість кількістю підлітків, застосовуючи агресивні форми поведінки.

Підлітки, які не знаходять взаємопорозуміння з найближчими їм людьми – у сім’ї, дуже часто набувають агресивних форм поведінки. І отут не обов’язково мова йде про неблагонадійні сім’ї, хоча стан дитини в них, як правило, важкий і пов’язаний із спотворенням процесу розвитку особистості. Стиль життя в таких сім’ях з постійним проявом неповаги один до одного, брутально­сті, сварок, неуваги, неорганізованості побуту і залишає незадоволеними основні нужди дитини. До цього додаються зразки асоціальної, а то й антисоціальної поведінки дорослих. Психологи відзначають [7], що сукупність цих факторів призводить до затримки як інтелектуального, так і морального розвитку дитини, порушень нормального формування емоційної сфери. Дитина не вміє адекватно відповідати соціальним вимогам і стикається з невдачею, несхваленням, покаранням; створюються переваги для негативних емоцій (тривоги, страху, пригнічення, розлючення, образи). При цьому закріплюється позиція агресивності, ворожості по відношенню до дітей (однолітків), що вдало соціалізуються, до вимогливих дорослих (учителів, вихователів та ін).

На нашу думку, окремо слід виділити ще й таку причину актуалізації агресивних дій серед дітей і підлітків, які призводять до делінквентної поведінки, як непослідовність батьків у вихо­ванні. Якщо дорослі не звертають уваги на будь-які вчинки підлітка або коли й заохочують дитину до них, а через деякий час (як правило, у громадських місцях, у присутності сторонніх людей, які на думку батьків, не схвалюють такої поведінки) роблять зауваження, або, ще гірше, б’ють дитину за такий самий вчинок з метою демонстрації свого вміння суворо виховувати її, – це неодмінно викликає агресивну реакцію підлітка, сприяє зростанню психологічного бар’єру між підлітком і батьками.

Причиною агресивної поведінки підлітків може бути також намагання пристосуватися до сучасної реальності за допомогою девіантних форм поведінки. Деякі підлітки використовують агресивні дії, щоб продемонструвати свою «сучасність», так зва­ну «крутість», уміння протистояти життєвим труднощам і пробле­мам. На жаль, у багатьох сучасних підлітків існує досить неадекватне уявлення про мужність, яку нерідко ототожнюють із грубощами, жорстокістю, агресивністю. Більше того, такі форми поведінки також провокуються різними засобами масової інформації, референтними групами однолітків (де забіякуватість, агресивність часто сприймається як доказ мужності, самостійності) і деформацією сім’ї, яка найчастіше не тільки не створює в підлітків почуття психологічної захищеності, а й сприяє розвитку брутальності, демонстративної не скори, як це було зазначено вище.

Інші підлітки використовують, так би мовити, «агресивний щит», тобто напускну агресивність з метою відгородитися від реальної дійсності з її проблемами, позбавитись небажаного спілкування тощо. Прагнучи відгородити себе від жорстокого реального світу, вони відштовхують однолітків або дорослих агресивною поведінкою. Деякі з таких підлітків, замкнувшись в со­бі, відокремлюють себе від оточуючих стіною недовіри та страху. Якщо педагоги чи батьки своєчасно не звернуть на це уваги, ніким і нічим не захищена маленька людина може зламатися.

Отже, будь-яка форма агресивної поведінки є засобом вирішення певних проблем, які викликані певними життєвими обставинами і значно залежать від спрямованості потреб та інтересів дитини, її життєвих труднощів чи проблем.

Слід також констатувати, що в нашому суспільстві, на жаль, склалася повна залежність дитини від батьків, педагогів, суспіль­них організацій. Педагог викликає, запитує, перевіряє, контролює, оцінює, карає. І в школі, і в сім’ї дитина змалку зустрічається з постійними заборонами, покараннями, примусом, нескінченни­ми доганами. Все частіше у наш час підліток стикається з безтак­товністю, брутальністю, а інколи й неприхованою агресивністю вчителів: за кожну помилку карають, осуджують, принижують перед колективом однолітків. Усе частіше педагоги не скупляться на грубощі, жаргонні фразеологізми, звертаються до дітей на прізвиська, щедро роздають погані оцінки, не замислюючись над тим, як усе це впливає на незміцніле емоційне здоров’я підлітка. Отже, проблема педагогічного такту поки що не вирішена. Саме через це, на наш погляд, необхідно не тільки загострити увагу вчителів на дитячій агресивності, а й іноді примусити замис­ли­тись над своєю поведінкою.

Ми вважаємо, що корекція делінквентної поведінки підлітків повинна бути спрямована, насамперед на усунення причин, які викликають таку поведінку.

Поки не буде з’ясована причина, не можна прогнозувати на­слідок. Тому планування корекційної роботи з агресивними підліт­ками, на нашу думку, обов’язково повинно включати такий етап, як з’ясування так званого «соціального анамнезу» – вивчен­ня соціального оточення підлітка, взаємовідносин його з членами сім’ї, з однолітками, з учителями, з вуличними референтними гру­пами тощо. Корисно також періодично проводити дослідження з метою з’ясування соціометричного статусу дитини в різних ко­лах його спілкування: у класі серед однолітків, вдома серед чле­нів сім’ї, у неформальній вуличній компанії, у гуртках за інтереса­ми та інших первинних колективах дітей і референтних групах.

Своєчасне психодіагностичне дослідження може допомогти не тільки констатувати наявність відхилень в емоційно-вольовій сфері підлітка або в його поведінці, а й з’ясувати причини того чи іншого відхилення. Звичайно, проведення ґрунтовних психодіаг­ностичних досліджень – це прерогатива практичних психологів, але й педагог може зробити чимало. В його арсеналі є такі методи дослідження, як спостереження і його різновиди, анкетування, бесіди, методи узагальнення незалежних характеристик та експертних оцінок і ще багато інших методів, до яких зараз звертається все більше вчителів і які дають змогу отримати картину реальної сфери спілкування підлітка.

Таким чином, будь-які форми педагогічного або психологічного впливу на агресивних, емоційно-неврівноважених підлітків, планування профілактичної та психокорекційної роботи з ними повинно спиратися, у першу чергу, на знання причин формування та закріплення агресивних тенденцій поведінки таких дітей. Учителю важливо не тільки правильно оцінити той чи інший вчинок школяра, визначити загальну спрямованість його дій, а й знати їх витоки, виявити фактори, що допомогли закріпитися небажаним вчинкам і перетворитися в стійкі форми поведінки. Це дасть змогу значно поліпшити психологічний мікроклімат у дитячих колективах, взаємовідносини вчителів з дітьми та батьками, знизити кількість порушень і право пору­шень серед дітей підліткового віку.



Література:

  1. Андриенко В.К. Неблагоприятные условия семейного воспитания, способствующие возникновению педагогической запущенности и пра­во­нарушений школьников // Сб.-к науч. тр. – М.: Педагогика, 1980. – С.15-18.

  2. Алемаскин М.А. Пути повышения эффективности воспитательной работы с педагогически запущенными подростками во внеурочное время // Семья в системе нравственного воспитания. Актуальные проблемы воспитания подростков. – М.: Педагогика, 1979. – С.155-162.

  3. Боссарт А.Б. Парадоксы возраста или воспитания?: Книга для учителя – М.: Просвещение, 1991. – 80с.

  4. Вилкс А.Я. Механизм защиты несовершеннолетних от отрицатель­но­го влияния взрослых правонарушителей // Проблемы социальной и правовой защиты несовершеннолетних. – М.: Мир, 1990. – С.82-97.

  5. Гиренко С.П. Причины школьных конфликтов между педагогами и учащимися // Придніпровський науковий вісник: Педагогіка і філософія. – №23(34) – 1997. – С.1-5.

  6. Заслуженюк В.С., Семиченко В.А. Родители и дети: Взаимоотно­ше­ние или отчуждение?: Книга для родителей. – М.: Просвещение, 1996. – 191с.

  7. Заика Е.В., Крейдун Н.П., Ячина А.С. Психологическая характеристика личности подростков с отклоняющимся поведением // Вопросы психологии. – 1980. – №4. – С.83.

  8. Зимняя И.А. Педагогическая психология: Учеб. пособие. – Ростов на Дону: Издательство «Феникс», 1997. – 480с.

  9. Теоретические основы предупреждения преступности // Юридиче­ская литература. – 1977. – №4. – 256 с.

Цибуленко Г., Цибуленко Л.*

ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ЩОДО ПОДОЛАННЯ ДИТЯЧОЇ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ
ТА БЕЗДОГЛЯДНОСТІ
(1920-1940 роки)

Національна програма 1996 р. «Діти України» визнала, що у сфері розвитку дітей простежується демографічна криза, яка характеризується погіршенням не лише кількісних, а й якісних характеристик населення, зокрема загостренням проблеми здоров’я дітей, а також визнавалося помітне зростання дитячої бездоглядності, злочинності й проституції [1]. Подальший суспільно-політичний, а головне соціально-економічний розвиток країни суттєво погіршив ситуацію в цій сфері. Вже в додаткових заходах (2001 р.) щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року переглядалися ключові положення соціальної програми захисту дітей і, найго­ловніше, було чітко визнано нові соціальні проблеми, що охопили усе суспільство. Це й дитяча безпритульність, бездо­глядність, жебрацтво, поширення в сільській місцевості такого явища, як «діти вулиці», існування дитячої злочинності [2, с. 65-66]. Усе це змусило державу розпочати комплексні заходи щодо подолання визначених проблем. Одним із головних елементів цієї боротьби виступали ОВС.

Проте, попри увесь комплекс дій, ситуація у сфері захисту дітей не дала позитивного результату. Початок ХХІ століття додав до існуючих проблем нові жахливі явища – дитячу проституцію, дитячий порнобізнес, торгівлю дітьми та дитячими органами, дитяче рабство, дитячу наркоманію.

На жаль, наше суспільство вже не вперше стикається з аналогічною проблемою. Глобальні потрясіння ХХ ст., викли­кані соціальним експериментом побудови комунізму, страшними наслідками війни, виносили на поверхню одну з найболючіших проблем суспільства – захист дитини, а точніше – створення гідних умов життя.

Виступаючи як найуразливіша соціальна верства, діти за­зна­ють найсильнішого удару в умовах глобальних соціально-еко­номічних та суспільно-політичних зрушень, наслідком чого є зро­стання всіх означених вище соціальних явищ. Відбувається зни­щення певної частки нового покоління, деградація іншої, а в ці­лому під загрозою опиняється все покоління, а отже – майбутнє країни.

У зв’язку з цим нами пропонується розглянути ситуацію 1920-1940-х років. Проблема молодого покоління для ОВС тих часів була не просто важливою, а однією з найгостріших. Саме в цій сфері розгорталася робота, пов’язана з ліквідацією дитячої безпритульності, яка визначалась у 20-х рр. ХХ ст. однією з най­не­безпечніших проблем. Це пояснювалося тим, що безпритуль­ність виступала живлячою силою для злочинності й базою ком­плектування рецидивістів. Саме з середовища безпритульних та бездоглядних дітей формувалися злочинні групи, які терори­зували населення [3, с. 267]. Якщо у 1923-1924 рр. намітилося зниження злочинності серед неповнолітніх, то вже в 1925 р. держава зіткнулася з її різким зростанням. Тільки по Харкову за 1925 р. було зафіксовано 2491 правопорушень, серед яких першість належала грабежам і крадіжкам [4, с. 69-70].

На 1926 р. в Україні налічувалося 110 тисяч бездоглядних дітей, з яких 21 тисяча залишалася на вулицях [3, с. 311-312]. Викриваючи причини такого стану в бесіді з представниками преси, голова ВУЦВК Петровський сказав: «Уже котрий рік ми боре­мося з дитячою безпритульністю, проте завдання ще не вирішено, бо в результаті імперіалістичної та громадянської воєн і голоду в нас лише в одному Донбасі після жорстокої розправи білогвар­дійців над робітниками зараз налічується близько 40 тисяч сиріт. Є чимало безпритульних дітей і в інших місцевостях України… Деякі з них вже підросли, і якби наша промисловість і сільське господарство розвивалися більш енергійними темпами, то цих дітей можна було б зайняти в цих галузях господарства. Але з відомих причин наше господарство розвивається не так, як ми б того бажали» [4, с. 70-71]. І хоч сучасні соціально-економічні та суспільно-політичні чинники інші, сутність проблеми у сфері захисту дітей відбивається в аналогічних явищах і зумовлена спільними проблемами.

Однією з форм роботи ОВС у сфері профілактики цього явища стала співпраця з громадськими організаціями і в першу чергу з організацією «Друзі дітей» [3, с. 312-313]. Проте ця сфера в умовах перехідного періоду теж зазнала на собі значного впливу. Під час революції та громадянської війні діяльність благодійних організацій майже припиняється. Діяли лише зем­ства та деякі богодільні притул­ки, які були на межі виживання [5]. Після закінчення громадянської війні ревкомами створювалися повітові відділи (колегії) соціального забезпечення, а з часом були створені підвідділи опіки та піклування [6, с. 29], охорони материнства та дитинства, в управляння до яких перейшли богадільні та притулки. Проте стан їх був жахливим. Так, по Херсонському округу лише за один місяць 1920 р. померло 18 осіб. За цих умов державна політика в сфері організації системи влаштування безпритульних дітей пішла шляхом об’єднання існуючих установ під єдиним керівництвом [8, с. 101]. У травні 1920 р. дитячі притулки (дитячі будинки та колонії) були передані повітовим відділам народної освіти. Внаслідок структурної реорганізації відбулися суттєві якісні зміни (діти не просто перебували в притулках, а й навчалися відповідно до свого віку, що було, безумо­вно, позитивним моментом) [9, с. 38]. На підвідділи охорони здоров’я дітей покладалася відповідальність за притулок вихова­нців, де утримувалися діти від народження до 4 років [9, с. 9].

Одним із найважливіших напрямків співпраці ОВС з громад­ськими організаціями стала реабілітація звільнених з місць позбав­лення волі. Для роботи з ув’язненими та звільненими у Харкові при сприянні ОВС було створене товариство боротьби із злочинністю «Геть злочинство», головними завданнями якого стало запобігання рецидиву та повернення цих осіб у су­спільство [3, с. 216].

Комплексний підхід до проблеми дитячої безпритульності та виведення їх з кримінального середовища, а також активне спрямування ОВС діяльності громадськості дало результати за якими дитяча безпритульність була ліквідована, що не тільки зменшило криміногенну ситуацію, а й, що найголовніше, ліквідувало базу рекрутування злочинним світом найагресив­нішого контингенту.

Важким випробуванням для нової системи захисту дітей, що постала в радянській державі, став голод 1921-1922 рр. Тільки у Дніпровському повіті в 1922 р. померло 5858 дітей, більшість з яких становили без­притульні [8, с. 19]. Для запобігання такому лихові активізувалася робота по збиранню пожертв дитячим будинкам, безпритульним голодуючим дітям [10, с. 16], на всіх рівнях влади створювались комісії та комітети допомоги голодуючим [8, с. 18], на які відповідно до постанови ВУЦВК від 13.09.1921 р. покладалося завдання залучення до справи захисту дітей всіх верств населення. Одним із механізмів вирішення проблеми рятування дітей від голоду стало за Постановою Раднаркому УРСР від 14.10.1921 р. розміщення дітей серед населення під контролем підвідділу опіки повітового соцзабезу [11, с. 72].

У вересні 1922 р. у Херсоні було відкрито 4 їдальні місії, де годували 2000 дітей, а на кінець року вже діяло по Херсонському повіту 23 їдальні, з яких 12 було в місті. Також велику роль у боротьбі з голодом зіграло створене у листопаді 1921 р. Українське товариство Червоного Хреста та інші організації. Так, Херсонське відділення відкрило 80 пунктів харчування, видало харчові пайки, надавало медичну допомогу [9, с. 10]. Для збільшення ефективності роботи влада здійснила роботу з кон­центрації дитячих установ. У ході злиття в Херсоні було створено 1, а в окрузі 7 дитячих будинків. Це дозволило вперше провести оздоровчу кампанію, яка охопила 30% дітей [12, с. 19].

Проте такі дії були можливими лише з тими, хто перебував у відповідних установах. Значна частина безпритульних залиша­лася «гастролерами», мандруючи з дитячих будинків на вулицю [4, с. 70]. Для них створювалися нічліжні будинки з їдальнями та відкриті дитячі будинки [13, с. 9]. Але проблема залишалася гострою як і раніше. Попри всі рішучі дії правоохоронців щодо безпритульних, яких вони виявляли і негайно відправляли до розподільників Народного комісаріату освіти, та спільних дій з різ­ними організаціями та комісіями щодо роботи з безпри­туль­ними, на 1929 р. в Україні знову почала зростати чисельність безпритульних, яка досягла 5 тисяч. Нова когорта безпритульних на 30% складалася з тих, хто втік з дитячих будинків та колоній, інші – це діти, які перебували на утриманні в сільській місцевості й, не маючи можливості прогодуватися в селянських сім’ях, тікали до міста, а третя група – втікачі з Росії. Саме остання група виявилася найскладнішою, тому що її локалізація надзвичайно була важкою у зв’язку з неузгодженістю дій ОВС Української та Російської радянських республік. Таким чином, створювалися умови, за яких, переміщуючись з однієї території до іншої, бездомні уникали кампаній по боротьбі з цим явищем [3, с. 317].

У цій сфері теж активну допомогу надавали громадські організації, і в першу чергу «Друзі дітей». Ця організація визначалася як найбільш активна в порівнянні з іншими [3, с. 312] і досить широко розгор­нула мережу своїх осередків. Так, на 1926 р. у містах нараховувалося 1965 осередків, в селах – 1117 і на транспорті – 365 [4; 313]. Черговим завданням цих осередків визначалося привертання до себе уваги всієї країни й особливо сільського населення, яке давало до 70% безпритульних дітей [3, с. 312].

Для посилення неформального єднання професіональних правоохоронних сил країни та різних верст і в першу чергу молоді стало налагодженню якісно нових умов роботи пролетарського спортивного товариства «Динамо» [3, с. 70], на яке покладалося не тільки фізична підготовка, а й, що найголовніше, через моральне усвідомлення потреби активної громадської позиції у допомозі ОВС в боротьбі з криміналом, формування добровільних помічників.

Активна робота правоохоронних, державних і громадських структур дозволила на початок 30-х рр. подолати безпритуль­ність в країні й значно зменшити розміри злочинності неповно­літніх. Проте суцільне одержавлення всіх сфер поширилося


й у цій галузі. Таким чином, коли гостроту проблеми було знято, у сфері захисту дитини розпочалися процеси одержавлення, а отже – суцільної формалізації громадського руху на паритетній співпраці суспільства і влади.

Така тенденція мала надзвичайно негативний наслідок, адже на фоні подальшого розгортання тотального одержавлення та соціального приниження людини з одночасним позбавленням її права впливати на владу та цілодобової її експлуатації породило в 30-х рр. ХХ ст. нову проблему – проблему бездоглядності [3, с. 320]. Саме вона стала надзвичайно складною для подолання. Проблема полягала в тому, що позбавивши батьків реально піклуватися та виховувати дітей, з одного боку, і заформалізувавши громадську мережу, з іншого, країна отримала ситуацію, за якою значна кількість підлітків, формально перебуваючи під опікою сім’ї, залишалися бездоглядними. Подальша руйнація духовних, суспільних, культурних та ідеологічних цінностей перетворила цю тенденцію на загальнодержавну проблему.

До того ж хотілося б зосередити увагу на проблемі подолання дитячої безпритульності, що набула значного розмаху після Великої Вітчизняної війни. Ця проблема, на відміну від 20-30-х рр. ХХ ст., була досить швидко вирішена і її вирішенням знов опікувалися правоохоронні органи.

Проте це вирішення мало суто технічний характер. У по­даль­шому така тенденція спричинила до формування в СРСР мережі дитячих колоній та дитячих будинків, фактично з режим­ним утриманням. За таких умов проблеми прибиралася з публіч­ного простору, ховалася в закриту сферу. За таких обставин вирішувалися питання годування, вдягання, догляду, але ство­рен­ня гідних умов життя державна структура вирішити не зуміла. Це було зумовлено відсутністю не тільки контролю, а й примату волі суспільства. Попри усі декларації реальна проблема соціально вражених дітей замовчувалася.

Сучасна Україна, успадкувавши проблеми, пов’язані з на­слід­ками радянського ладу, реформаційними зрушеннями в су­спільно-політичній, соціально-економічній та культурній сферах, знову зіткнулася зі складним явищем дитячої безпритульності, бездоглядності, підлітковою злочинністю. Подолання цих боліс­них для суспільства явищ – надзвичайно складний процес і ре­аль­но можливий за умов консолідації зусиль влади і суспільства. Одним із механізмів вирішення проблеми може стати широко спланована співпраця ОВС з громадськими організаціями. Саме вона дозволить поєднати ресурси державної політики та потужний потенціал активної частки суспільства у вирішенні питання захисту дитини. В цій системі ОВС повинно належати важливе місце одного з координаторів зусиль, на якого покладено відповідальність саме боротьби зі злочинністю і за­хис­ту прав людини.

Література:


  1. Національна програма «Діти України» // ЛІГА: Указ Президента Укра­їн­и «Про Національну програму «Діти України» від 18 січня 1996 року. – №63/96.

  2. Додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року // Офіційний вісник України: Щотижневий збірник актів законодавства. – К., 2001. – №4.

  3. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у докумен­тах і матеріалах: У 3 т. – К., 1999. – Т.2 (1926-1945).

  4. Міліція України: історичний нарис, портрети, події / За заг. ред. Ю.О.Смирнова. – К., 2002.

  5. Державний архів Херсонської області (далі – ДАХО), ф. 6, оп. 1, спр. 23, арк 1-29.

  6. ДАХО, ф. Р-37, оп. 1, спр 20.

  7. Касьяненко А.Е. Очерки історії обласної партійної організації. – Сім ферополь, 1981.

  8. ДАХО, ф. Р-361, оп. 1, спр 6.

  9. ДАХО, ф. Р-608, оп. 1, спр 604.

  10. ДАХО, ф. Р-673, оп. 1, спр 18.

  11. ДАХО, ф. Р-668, оп. 1, спр 29.

  12. Орлова Ю.О. З історії благодійництва на Херсонщині. – Вип.. 1. – Херсон, 2000.

  13. ДАХО, ф. Р-440, оп. 2, спр 64.

Яськович О., Зайцева М., Зайцева Т.*

ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ ДІЛЬНИЧНОГО ІНСПЕКТОРА МІЛІЦІЇ
З ПОПЕРЕДЖЕННЯ ПРАВОПОРУШЕНЬ СЕРЕД НЕПОВНОЛІТНИХ

У системі МВС України існує служба з теплою домашньою назвою ДІМ – «дільничні інспектори міліції». Цей випадковий мовний збіг понять має, мабуть, глибокий підтекст, бо саме дільничний інспектор міліції як ніхто інший з правоохоронців є найближчим до населення. Він першим приходить на допомогу – правову, соціальну, психологічну, фізичну. ДІМ є уособленням міліції, її образом в очах багатьох людей, представником правоохоронних органів; на нього можна покластися в скрутний час як – за аналогією – на домашнього лікаря.

Згідно зі службовим функціональним обов’язками на ввіре­ній ділянці ДІМ є представником фактично всіх служб ОВС, зокрема: він і розшуковець, і працівник Державної служби бо­роть­би з економічними злочинами, і слідчий, і дізнавач, і співро­бітник кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

Дільничний інспектор міліції тісно взаємодіє з працівниками інших підрозділів міліції шляхом обміну оперативно значущою інформацією, сумісним плануванням і реалізацією спільних заходів щодо попередження правопорушень серед неповнолітніх тощо. Однак, на жаль, недосконалість чинного законодавства створює перешкоди для більш злагодженої роботи різних структур міліції щодо більш ефективного подолання проблеми профілактики злочинів, зокрема і серед учнівської молоді.

Так, наприклад, правопорушення та злочини, що вчинюють­ся неповнолітніми, є предметом прямої уваги Кримінальної мілі­ції у справах неповнолітніх. Але призначенням цієї правоохорон­ної служби є зосередження уваги лише на проблемах припинення правопорушень, що вже вчинені неповнолітніми, та на забезпечені умов перевиховання підлітків. На жаль, в межах функцій цієї структури законодавчо не обумовлені завдання профілактичної роботи серед учнівської молоді, яка належить до так званої групи ризику. Саме тому профілактична діяльність з попередження злочинів серед учнівської молоді практично цілком лежить в межах професійних зобов’язань саме ДІМ.

Зміст Положення «Про дільничних інспекторів міліції» закріплює основні завдання даної структури, що спрямовані на попередження протиправної поведінки підлітків. Серед них особливо важливими, на наш погляд, є такі:

1. Здійснення заходів з попередження та припинення злочинів і адміністративних правопорушень серед неповнолітніх; всебічне, повне й об’єктивне дослідження причин і умов, вияв­лен­ня обставин, що сприяють вчиненню правопорушень; в ме­жах існуючих повноважень вжиття заходів щодо усунення негативних чинників цього характеру.

2. Підвищення ефективності організації роботи дільничних інспекторів на основі проведення індивідуальної профілактичної роботи з особами (зокрема і з неповнолітніми), що є схильними до здійснення правопорушень і злочинів, надання їм своєчасної правової допомоги.

3. На основі принципу партнерства з населенням встанов­лен­ня довірливих відносин з громадянами з метою отримання інформації, що сприяє попередженню та розкриттю злочинів та інших правопорушень.

4. Встановлення серед мешканців дільниці осіб, які незакон­но виготовляють, зберігають, перевозять, пересилають і збува­ють наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги або прекурсори, а також займаються незаконним посівом або вирощуванням заборонених до виробництва наркотичних рослин; вжиття заходів щодо притягнення таких осіб до відповідальності, передбаченої законодавством України. Оскільки саме підлітки найчастіше підпадають під такий негативний вплив, ДІМ повинен вести роботу з такими підлітками, їх батьками та членами родини.

Співробітник дільничної інспекції організовує безпосередню роботу в формі індивідуально-профілактичних бесід з мешкан­цями: а) членами родини, яким було винесено офіційно попере­дження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї; б) непов­но­літніми правопорушниками, стосовно яких здійснюєть­ся профілактична робота з боку підрозділів кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Зміст цієї роботи базується на роз’яс­нен­ні прав та обов’язків батьків та їх дітей, державі, характеру наслідків насильства в сім’ї з боку доросли стосовно неповнолітніх тощо. ДІМ також веде облік неблагополучних сімей, проводить індивідуальні бесіди з членами родини.

Відомо, що безконтрольність з боку батьків сприятиме правопорушенням серед підлітків та учнівської молоді. Адже поки дорослі зайняті на роботі, діти надані самі собі, вони часто змушені самостійно думати не лише про організацію свого вільного часу, а й про добування шматка хліба. Ст. 184 КупАП саме і передбачає юридичну відповідальність батьків за невиконання ними (або особами, які їх замінюють) обов’язків щодо виховання дітей. Юридична відповідальність настає внаслідок ухилення батьків від виконання обов’язків, які передбачені законодавством стосовно забезпечення необхідних умов життєдіяльності та повноцінного розвитку дитини.

На жаль, у наш час низького рівня економічного забезпе­чен­ня значної частини населення України поширені випадки, коли дорослі змушують дітей та підлітків займатися жебрацтвом. Тому зусилля ДІМ розповсюджуються й на попередження та припи­нен­ня фактів експлуатації дитячої праці, що принижує гідність дитини.

В суспільстві склалась складна ситуація з підлітками. Багато з тих, хто ступив на злочинний шлях, згодом опиняються у прий­мальниках – розподільниках і колоніях для неповнолітніх. У таких закладах перебувають неповнолітні, що вчинили злочини й на­правлені сюди за рішенням суду. Потрапляють до подібних уста­нов діти віком від 11 до 14 років, які скоїли суспільно-небезпечні діяння, але не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність при умові необхідності їх ізолювання.

Слід зазначити, що ефективність діяльності ДІМ щодо попередження правопорушень серед учнівської молоді прямо залежить від рівня його авторитету серед населення. Якщо працівнику міліції вдасться змінити стереотипи негативного відношення до міліції з боку громадян (що, на жаль, є характер­ним на сьогодні для України), сформувати свій позитивний образ професійного сприйняття та самосприйняття, це надасть йому можливість закласти міцний фундамент почуття довіри з боку громадян, спиратися на їх реальну допомогу.

Проблема підвищення рівня довіри до міліції з боку грома­дян знайшла своє відображення у окремій Програмі формування позитивного іміджу міліції України, що була схвалена Рішенням колегії МВС України 10.01.03 р. і яка розрахована на період з 2003-2007 рр. У рамках цього директивного документу окрес­лені ефективні шляхи профілактиці правопорушень серед неповнолітніх, зокрема:



  • спільно з місцевими державними адміністраціями, науковцями, представниками навчальних закладів та громадськості вивчити та розробити відповідні заходи щодо декриміналізації молодіжного середовища;

  • на основі взаємодії з навчальними закладами організовувати комплексні заходи з правового виховання дітей дошкільного та молодшого шкільного року;

  • спрямовувати керівництво дошкільних закладів, шкіл, інших освітніх закладів на формування позитивного іміджу правоохоронця серед молоді; проводити бесіди із залученням працівників ОВС;

  • брати участь у створенні в найбільших населених пунктах областей під патронатом ОВС дитячих «міліцейських шкіл», в яких діти та підлітки можуть в ігровій формі набувати правових знань, спортивного гарту, корисних навичок законослухняної поведінки;

  • на базі спорткомплексів структур і підрозділів ОВС, навчальних закладів системи МВС України створювати спортивні секції для підлітків;

  • в опікунської роботі над дитячими закладами акцентувати увагу саме на виховних процесах.

Встановлення в суспільстві правопорядку, зменшення кількості правопорушень, зокрема і серед неповнолітніх, забезпечується системним підходом на основі об’єднання зусиль різних структур державного та громадського призначення, взаємоповаги її представників. Тому служба ДІМ повинна проводити роботу щодо попередження правопорушень серед учнівської молоді разом із громадськістю на основі принципів довіри та самоповаги.

Дмитренко М.С*.

Телепередача «Освітній простір Херсонщини»


як засіб розповсюдження педагогічних знань серед батьків

Соціальні зміни, що відбулися в нашій державі, актуалізують нові завдання у сфері освіти, зумовлюють необхідність пошуку прогресивних методів і підходів для реалізації цих завдань.

Перехід до освіти майбутнього – це перш за все перехід до прогресивної філософії, основні положення якої стануть головним орієнтиром на шляху наповнення нової системи освіти дійсно новим змістом.

Які основні недоліки старої системи освіти? Чому такою актуальною стала необхідність її оновлення? За допомогою яких засобів залучити дітей до процесу навчання? Чому вчити і як виховувати? Як народжується особистість?

Ці та інші питання сьогодні хвилюють суспільство. Тому спеціалістами Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів уже два роки як започаткована на обласному телебаченні передача «Освітній простір Херсонщини» в рубриці «Спільна мова». Ініціатором та керівником цієї справи став ректор інституту, кандидат педагогічних наук, професор Зубко А.М. Саме він очолив творчу групу інституту з питання підготовки телепередач, став постійним її ведучим.

Кожна кафедра спільно з відповідними відділами, лабораторіями інституту вивчали запити батьків, учителів, громадськості відносно тих проблем, які виникають у процесі навчання й виховання. Потрібно було проводити свого роду педагогічний всеобуч, чого так не вистачає сьогодні нашому суспільству.

Батьки мають бути обізнаними з методами й прийомами виховання дітей, уміти роз’яснювати їм певні норми, правила, вимоги, і, що найголовніше, правильно організувати діяльність дітей, тобто володіти певною системою педагогічних знань. У цьому має допомогти батькам педагогічний всеобуч. Ось чому завдання передачі – значно поліпшити постановку педагогічної освіти батьків.

І батьки, і педагоги, уся громадськість повинні розуміти, що молоде покоління зіткнеться з необхідністю оволодіння наукою виживання на основі розвитку соціально-психологічних засобів пристосування до будь-яких ситуацій. Спектр здібностей, які в даному зв’язку має розвинути освітній процес, надзвичайно широкий: від фізичних якостей, які потрібні і для зустрічі з природою, і для спілкування з людьми, до вміння вижити в співтоваристві інших, залишаючись при цьому повноцінною, вільною й відповідальною особистістю. На цьому саме і будувалися сюжети майбутніх телепередач. «Питання батьків – відповідь спеціалістів» – ось схема ефірного діалогу. Причому, питання були різнопланові:

–Як підготувати дитину до школи?

– Чому в нас так мало відмінників?

– Як допомогти дітям, які потребують особливої уваги?

– Чому наші діти стали такі агресивні? і т.д.

У кожній передачі брали участь не тільки викладачі й методисти інституту, а й учителі-практики, психологи шкіл, керівники загальноосвітніх навчальних закладів різних типів. Розглядаючи тему «Сучасна школа: реалії та перспективи», глядачі почули відповіді з вуст директора Чаплинської спеціалізованої ЗОШ №1 Л.С.Смаровоз, директора ЗОШ №46 міста Херсона О.Ю.Дмітрієнко. Тему «Формування духовної особистості» розкривали директор Херсонського навчально-естетичного комплексу «Художня школа» А.Л.Сліпич, директор Таврійського ліцею мистецтв О.Г.Альохіна, директор приватної школи мистецтв «Ювента» Ф.А.Тимофєєва.

А скільки цікавих порад почули батьки від працівників Обласного медико-педагогічного центру С.П.Булахової, Г.І.Войтенко, учителів початкових класів ЗОШ №4 м.Херсона О.М.Гришаєвої, ЗОШ №56 Л.А.Костюкевич, практичного психолога ЗОШ №24 Ю.А.Агачевої. Не менш цінними були думки директора Любимівської ЗОШ Нововоронцовського району Ж.Д.Ткаченко, директора Дудчанської ЗОШ цього ж району Т.В.Мельник, які відкрили своє бачення нових орієнтирів сільської школи. Директор чоловічої гімназії Т.В.Макаренко-Нітовкіна брала участь у передачі разом з представником батьківського комітету І.В.Жидченко. Саме тут прозвучала думка, що значною перешкодою в процесі навчання й виховання всіх часів була невідповідність між закликами дорослих та їх особистим життям і переконаннями. Тому не можна недооцінювати вплив сімейного виховання, де кожен із батьків виступає для дитини безпосереднім життєвим прикладом.

Виховання має виходити з необхідності розвитку в дітей якостей, які допоможуть їм реалізувати себе і як частину суспільства, і як неповторну індивідуальність зі своїми специфічними запитами й індивідуальними засобами самореалізації. При цьому мається на увазі не лише звичне «ким бути» і «яким бути», а передусім – «як жити», тобто як побудувати свій індивідуальний спосіб життя, обрати оптимальний режим інтелектуальних, емоційних, фізичних навантажень, спосіб реакції на невдачі й успіхи, відповідний тип трудової діяльності й форми проведення вільного часу. Навчитися жити – значить виробити свою позицію в житті, свій світогляд, ставлення до себе, до навколишнього середовища, зрозуміти себе й інших.

І в цьому всьому повинні допомогти дітям ми – дорослі.



Кузьменко Л.Є.*

Принципи й методи формування комунікативно-мовленнєвих умінь першокласників у процесі вивчення рідної мови

Початкова освіта як складова частина загальної середньої освіти спрямована на всебічний розвиток молодших школярів. Освітня галузь «Мова й література» передбачає опанування молодшими школярами української мови як засобу спілкування та пізнання. Головне завдання початкового етапу навчання української мови – формування комунікативних умінь, що передбачається Державним стандартом початкової загальної освіти. Комунікативна змістова лінія, яка є основною, передбачає розвиток усного й писемного мовлення учнів, їхнього вміння користуватися мовою як засобом спілкування, пізнання, впливу. З цією метою розвиваються, удосконалюються усні види мовленнєвої діяльності, якими учні певною мірою оволодівають у дошкільному віці. Серед змістових ліній навчання української мови перевага надається комунікативній. Тому вчителю потрібно будувати свою роботу так, щоб оволодіння культурою спілкування відбулося комплексно, з опорою на всі види мовленнєвої діяльності. Уроки української мови надають великі можливості для ознайомлення учнів з найважливішими правилами усного та писемного мовлення й спілкування, практичного засвоєння формул увічливості, які виховують культуру, інтелігентність. Процес формування комунікативно-мовленнєвих умінь першокласників ґрунтується на принципах, які організовують і роблять його цілеспрямованим.

Розглянемо сутність поняття «принципи навчання». Принципи навчання – «категорія дидактики, що характеризує способи використання законів навчання відповідно до мети виховання й освіти. Принципи навчання визначають зміст, методи і організацію навчання... є для педагога надійним керівництвом до дії» [3, 46].

Принципи навчання слугують підґрунтям для організації навчального процесу та вибору методів формування комунікативно-мовленнєвих умінь. Широке коло науковців поняття «метод» розглядають як спосіб упорядкованої взаємопов’язаної діяльності вчителя й учнів, направленої на розв’язок навчально-виховних завдань.

Слід зазначити, що як у дидактиці, так і в методиці викладання рідної мови є різні класифікації методів навчання: за джерелом одержання знань (А.М.Алексюк, Є.Я.Голант, С.Г.Шаповаленко, І.Т.Огородников, М.А.Сорокін, Є.М.Дмитров­ський, Л.П.Федоренко), за рівнем пізнавальної діяльності (І.Л.Лернер, М.І.Скаткін), за характером навчально-пізнавальної діяльності учнів (К.М.Плиско), за способом мислення (О.В.Дудников), за основними компонентами процесу навчання у взаємозв’язку викладання й учіння (Ю.К.Бабанський), за способом взаємодії вчителя та учнів на уроці (О.М.Біляєв) та ін.

Оскільки навчання мови в школі спрямовується на засвоєння теоретичних знань і розвиток та вдосконалення на їх основі мовленнєвих умінь усного та, здебільшого, писемного мовлення, Л.П.Федоренко [5, 93] класифікує методи навчання рідної мови так: методи теоретичного вивчення мови (бесіда, повідомлення, читання правил у підручнику); методи теоретико-практичного вивчення мови (вправи граматичного, орфографічного та стилістичного характеру); методи практичного вивчення мови (збагачення мовлення в процесі використання мови як засобу пізнання всіх шкільних предметів).

Сучасна методика навчання української мови в початкових класах пропонує окремі групи методів для навчання читання та письма, уроків позакласного читання, вивчення орфографічного матеріалу. У процесі розвитку мовлення використовуються методи, розроблені в дидактиці. О.Я.Савченко [3, 100] розглядає такі основні методи навчання: словесні (розповідь, зв’язний виклад учителя, пояснення, бесіда), наочні, практичні (вправи та дидактичні ігри), надаючи при цьому великого значення методам пошукового характеру, а також самостійній діяльності учнів.

Дидактичні принципи навчання учнів початкових класів визначила О.Я.Савченко [3, 92-10]: всебічного розвитку особистості, цілісного впливу навчально-виховного процесу, природовідповідності організації навчання, науковість, доступність, систематичність, наступність та перспективність, взаємозв’язку навчання й розвитку, мотиваційного забезпечення навчального процесу, співробітництва, наочності, міцності результатів навчання. Саме тому вважаємо за необхідне розглянути сутність тих із них, які набувають важливого значення у світлі лінгводидактичних особливостей формування комунікативного мовлення 6-річних учнів.

Під час моделювання процесу спілкування на уроці Ю.І.Пассов вважає за необхідне звернути особливу увагу на такі його параметри: особистісний характер комунікативної діяльності суб’єкта спілкування; взаємодію та взаємовідносини мовленнєвих партнерів; ситуації як форми функціонування спілкування; змістову основу процесу спілкування; систему мовленнєвих засобів, засвоєння яких забезпечило б комуні­кативну діяльність у ситуаціях спілкування; функціональний характер засвоєння та використання мовленнєвих засобів; евристичність.

Принцип усебічного розвитку особистості та співробітництва

Принцип полягає у створенні оптимальних умов для «цілеспрямованого розвитку фізичних, пізнавальних, духовних якостей дитини, гармонізації впливів різних видів діяльності на її розвиток і соціалізацію» [3, 93]. Як стверджують психологи (Л.Б.Божович, І.О.Зимня, О.Л.Кононко), період до 7-8 років є сенситивним для соціалізації особистості.

Отже навчання спілкуватися шляхом здійснення комунікативно-мовленнєвої діяльності, організованої як активна взаємодія двох або більше мовців, що є суспільною потребою людини, задовольняє вимогам розвитку, самореалізації особистості в шестирічному віці. І навпаки, лише тоді мовлення дитини відповідатиме зростаючим потребам її усної й писемної комунікативної діяльності, тобто потребам розвитку дитини, коли його розвиток буде відбуватися в контексті соціальної сфери учня.

Принцип співробітництва в дидактиці розглядається як такий, що передбачає особистісно організоване спілкування. Це означає, що в процесі формування комунікативних умінь, прийомів зміст і форма вправ мають віддзеркалювати особистість учня, його індивідуально-психологічні особливості. Як зазначає Ю.І.Пассов, «розвиток говоріння повинен відбуватися в умовах максимального залучення всіх сфер свідомості, всіх компонентів особистості» [4, 21].



Принцип мотиваційного забезпечення

Цей принцип ми розглядаємо в ракурсі проблеми розвитку комунікативного мовлення першокласників як один із найбільш впливових факторів оптимізації цього процесу. Методисти розглядали немотивоване навчання як навчання, позбавлене психологічного змісту, навчання заради форми.

Л. В. Заков [1, 65] указував на те, що вимога вчителя відповідати на поставлені запитання є досить слабким мотивом для виникнення мовлення учня, оскільки не викликає в школяра особистої потреби говорити. У 6-річному віці діти не здатні усвідомлювати необхідність оволодіння мовленням, проте вони мають потребу в спілкуванні.

Для дітей 6-річного віку збуджуючими емоційними факторами можуть бути ігри та ігрові прийоми, змагання, заохочування учнівських висловлювань. Основною метою перелічених факторів є створення в дитини бажання говорити.

Учені (В.Х.Вілюнас, Г.Х.Шингаров) пов’язують появу інтересів із позитивними емоціями, що з’являються в процесі діяльності й слугують посередником між потребами та їх задоволенням. Саме тому для дітей шестирічного віку збуджуючими емоційними факторами можуть бути різноманітні ігри (у тому числі рольові) та ігрові прийоми (як стверджує О.М.Леонтьєв, мотив ігрової дії лежить не в результаті дії, а в самому процесі); змагання (їх можна організувати як під час індивідуальної, так і в процесі групової або парної роботи); заохочення учнівських висловлювань; пропозиції поділитися особисто значущою для учнів інформацією на близьку для них тему (за умови наявності зацікавлених слухачів); участь у колективно важливому завданні (запросити батьків або співробітників школи на свято, привітати їх, отримати потрібну (цікаву) для учнівського колективу інформацію); виконання завдань, що підвищують самооцінку дитини, роблять її у власних очах дорослішою, відповідальнішою (проведення екскурсій по школі для дошкільників, навчання одне одного, обговорення та підготовка сюрпризів для однокласників і т. ін.).

Розвитк комунікативного мовлення, яке є втіленням ментальності народу, має забезпечити надійне мотиваційне підґрунтя для оволодіння рідною мовою.



Принцип індивідуалізації та диференціації навчання тісно пов’язаний із попереднім, оскільки розглядається як найбільш дієвий засіб створення мотивації й активності під час навчання мовленнєвої діяльності. До того ж, здатність до засвоєння мови є індивідуальною характеристикою кожної людини, що пов’язано з особливостями розвитку її психічних процесів.

Принцип покликаний забезпечити індивідуальний підхід до формування часткомовленнєвих та комунікативних умінь учнів і диференціацію, у зв’язку з цим, вправ відповідного навчального змісту та рівня складності.



Принципи наступності, систематичності й послідовності передбачають урахування вихідного рівня готовності дітей до навчання в межах кожного його етапу, рівня попередньої підготовки. Відбір матеріалу доцільно подавати за тематико-ситуативним принципом.

Принцип свідомості

У випадку, коли дитина ще до школи оволодіває на певному рівні рідною мовою, уміння українського мовлення в неї формуються несвідомо, у процесі забезпечення природної потреби в спілкуванні з оточуючими «внаслідок стихійного процесу розвитку мислення в онтогенезі» [1, 36].

Таким чином, принцип свідомості знаходить свою реалізацію в усвідомленому формуванні граматичних, лексичних умінь українського мовлення першокласників.

Принцип наочності полягає в забезпеченні чуттєвого пізнання виучуваного, необхідність чого мотивується перевагою конкретно-образного мислення молодших школярів.

Специфічною наочністю в процесі розвитку комунікативного мовлення виступає мовлення людини (учителя, учнів, людей, у тому числі й аудіозаписів), що є взірцем правильної вимови звуків, інтонації різноманітних відтінків, джерелом збагачення словникового запасу. У зв’язку з цим до мовлення вчителя ставляться особливі вимоги: він має володіти всім багатством словника, різноманітністю граматичних форм і синтаксичних конструкцій, його мовлення має бути простим і доступним для сприймання та розуміння, точним, виразним, образним, грамотним.



Принцип використання міжпредметних зв’язків особливо актуальний для навчання українського мовлення дітей. Необхідність використовувати міжпредметні зв’язки викликана потребою розширення сфери практичного використання української мови, оскільки родинне мовленнєве середовище не може забезпечити дітям україномовного спілкування.

Принцип взаємозв’язку навчання й розвитку

Цілеспрямований розвиток особистості, пізнавальних і творчих можливостей дитини в різних видах діяльності.

Крім зазначених і проаналізованих дидактичних принципів, слід назвати й лінгвістичні принципи, що дуже важливі для формування українського комунікативного мовлення учнів перших класів:

1. Принцип випереджального формування усного мовлення щодо писемного.

2. Принцип формування й розвитку чуття мови.

3. Принцип практичної мовленнєвої спрямованості навчального процесу.

4. Принцип комплексного підходу до формування мовленнєвих умінь.

5. Принцип народності.

XXI століття ставить перед освітою нові вимоги. Людство помітно змінює орієнтації в бік демократії, піднесення авторитету особистості. Має стверджуватися стратегія прискореного розвитку освіти, що забезпечить розвиток особистості. На цьому наголошує Національна Доктрина розвитку освіти.

З огляду на те, що проблема нашої статті стосується формування комунікативно-мовленнєвих умінь першокласників, для нас важливими є положення теорії мовленнєвої діяльності (О.М.Леонтьев); про взаємозв’язок аудіювання і говоріння в процесі усного мовлення (І.О.Зимня); про необхідність навчання мовлення в контексті провідної вікової діяльності та мовленнєвої функції (А.К.Маркова); про навчання усного мовлення шляхом «втілення» його в комунікативні аспекти (В.А.Артемов).

Формування вмінь українського комунікативного мовлення першокласників має спиратися на такі принципи:

всебічного розвитку особистості та співробітництва; мотиваційного забезпечення; індивідуалізації та диференціації навчання; наступності, систематичності й послідовності; свідомості; наочності; використання міжпредметних зв’язків; взаємозв’язку навчання й розвитку; випереджувального формування усного мовлення щодо писемного; формування й розвитку чуття мови; комплексного підходу; практичної мовленнєвої спрямованості навчального процесу; народності. Під час формування вмінь українського комунікативного мовлення найбільш доцільно використовувати такі методи: пояснювально-ілюстративний метод, імітаційний, репродуктив­ний, оперативний, продуктивно-творчий (комунікативний).



Література:

        1. Занков Л.В., Кузнецов Н.В. Опыт обучения русскому языку в 1 клас­се. – М.: Издательство АПН РСФСР, 1961. – 150 с.

        2. Зимняя И.А. Психология слушания и говорения. Автореферат дис. докт. псих. наук. – М., 1974. – 40 с.

        3. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. Підручник для студентів педагог. факультетів. – К.: Генеза, 2002. – 368 с.

        4. Пасов Е.И. Основы методики обучения иностранным языкам. – М.: Русский язык, 1997. – 224 с.

        5. Федоренко Л.П. Закономерности усвоения родной речи: Учебное пособие для студентов педагогических институтов. – М.: Просвещение, 1984. – 159 с.

        6. Хорошковська О.Н. Розвиток українського мовлення молодших школярів // Початкова школа. – 1997. – №8. – С. 14-17.

Каталог: tvo
tvo -> Творчість юрія клена в контексті українського неокласицизму
tvo -> Таврійський вісник освіти
tvo -> Олесь Гончар Крапля крові Роман
tvo -> Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів
tvo -> Методичний кабінет
tvo -> Таврійський вісник освіти
tvo -> Конкурсу рефератів з патріотичного виховання «Твої герої Запорізький край»
tvo -> Самопідготовка 6 клас 23. 10. 2014
tvo -> Л. А. Гончаренко Відповідальний секретар В. В. Кузьменко


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка