Тема Епоха «розвиненого соціалізму» або «роки застою» в СРСР (1965-1985)



Скачати 95.69 Kb.
Сторінка3/6
Дата конвертації11.09.2018
Розмір95.69 Kb.
1   2   3   4   5   6

Як і в промисловості, основним результатом «реформи» стало виникнення нових адміністративних структур з ризиком ще більш обтяжити бюрократичне управління сільським господарством. Щоб зменшити цю небезпеку і в надії зацікавити колгоспників у їх праці заохочувалося створення бригад, працюючих на колективному договорі. Члени бригад несли відповідальність за всі сільськогосподарські культури, вирощувані па відведених дільницях, а їх праця оплачувалася за досягнутими результатами.

Бригадний метод, який не ніс в собі нічого революційного, зустрів опозицію з боку багатьох керівних працівників АПК на місцях, стурбованих відродженням всередині колгоспного ладу ніби «сімейних» господарств, оскільки більшість членів бригад знаходилися між собою в родинних відносинах.

Цей опір на місцях виразно проявив міцність умонастроїв, укорінених в період насильної колективізації села. Зі свого боку колгоспники також були навчені не довіряти державі, яка грабувала й обманювала їх. Саме існування колективного господарювання, силою насадженого в 30-х рр. і потім суспільно-економічного контролю, підтримуваного відповідною системою, ставило перешкоди підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва вже в психології та образі поведінки як селян, так і їх керівників.

Брежнєвська стратегія, яка консервувала колишні структури шляхом значних фінансових ін'єкцій у сільське господарство, не змогла вирішити його глибинної проблеми: відчуження селянина від землі. Аграрна політика цього періоду сприяла лише зростанню витрат і марнотратства. Якщо після смерті Сталіна сільське господарство в СРСР перебувало в поганому стані, але витрати на нього були мінімальними, то після смерті Брежнєва сільське господарство залишалося таким же слабким, але суспільству доводилося витрачати на нього величезні капіталовкладення.

Така ж відмова від розв'язання структурних проблем у промисловості зіграла вирішальну роль у справжній кризі радянської індустрії, яка почалася з середини 70-х рр. у системі, в якій тепер, здавалося б, була присутня вся сукупність рис промислово розвиненої економіки. Про кризу свідчив ряд симптомів: різке падіння темпів промислового росту, продуктивності праці (на фоні погіршеної демографічної ситуації), зниження віддачі від капіталовкладень, інвестиційний бум і зростання незавершеного будівництва, зменшення споживання...

Таке становище було результатом різних довгострокових тенденцій і тієї специфічної економічної політики, проаналізованої памп вище, яка саме з середини 70-х рр. придбавала все більш консервативний, навіть реакційний зміст.

Серед довгострокових тенденцій важливу роль грали:

- несприятлива демографічна ситуація, передусім у зв'язку із зменшенням частки працездатного населення. Починаючи з 1975 р. стало вже неможливо будь-якими засобами підтримувати економічне зростання, вдаючись, як раніше, до масового залучення нової робочої сили. Економіка наштовхнулася на демографічний бар'єр і тепер темпи її зростання залежали тільки від зростання продуктивності праці (темпи якого весь час знижувалися). За цих умов уряд вирішив піти «обхідним шляхом», який полягав у масовому імпорті іноземної техніки та технологій в надії швидко підняти продуктивність праці. Такий шлях приваблював керівництво більше, ніж реформа організації праці, від якої можна було чекати лише повільних та імовірних результатів; виснаження традиційної сировинної бази та постійне зміщення добувної промисловості, передусім паливно-енергетичного комплексу, на схід, що вело до зростання собівартості сировини, а також загострювало становище з транспортом - ще однією серйозною проблемою в СРСР;

- фізичний знос і моральне старіння обладнання й основних фондів:

- зростання питомої ваги військових витрат, що безпосередньо відбивалося на розвитку цивільного виробництва ;

- криза організації праці, що привело до гальмування й невдачі реформи, яка безупинно перекроювалася, а також консервативний ухил політики правлячої верхівки, який дехто розцінював як «неосталінізм».

Безсумнівно, останній чинник виявився для існуючої кризи вирішальним, на що ще в 1983 р. вказувала академік Т.Заславська в своїй знаменитій тепер «Новосибірській доповіді» (яка прозвучала в той час лише на закритих зборах Академії наук та на партійних нарадах, а потім «таємно» потрапила на Захід). На думку Т.Заславської та її співробітників (більшість яких об'єднувалася навколо журналу «Еко», що видавався новосибірським Інститутом економіки та організації промислового виробництва), причина кризи корінилася в нездатності існуючої системи забезпечити ефективне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу суспільства. Система залишалася по суті тієї ж самою, що й при її виникненні в 30-і рр., незважаючи на проведені після смерті Сталіна реформи: надмірна централізація, директивне планування, відсутність ринкового ціноутворення та організації використання ресурсів, контроль усіх засобів матеріального стимулювання трудящих центром, обмеження або просто заборона всіх видів індивідуальної трудової діяльності населення у виробництві, сфері послуг, торгівлі. У цьому полягала принципова вада системи загалом: трудящі могли розраховувати тільки на діяльність в громадському секторі. Будь-яка особиста ініціатива вважалася нелегальною і відносилася до тіньової економіки, невизнаної офіційно, якою б корисною економічно вона не була. Суспільний сектор був до того ж абсолютно несприйнятливий до індивідуальної творчої ініціативи трудящих. Теоретично віталася всяка ініціатива, але різні форми участі трудящих в управлінні підприємствами завжди стикалися з обмеженістю прав самих підприємств: як брати участь в управлінні, якщо єдине, що дозволено, - це «обігнати план»? Бригадний експеримент засновувався на допущенні дуже обмеженого самоврядування крихітним відрізком загального процесу виробництва, але навіть на цьому рівні вияв ініціативи повністю залежав від виділених бригаді коштів. Таким чином, якщо й передбачалося, що трудящі повинні безпосередньо діяти в інтересах суспільства, то у будь-якій особистій позиції та відповідальності в цьому відношенні їм було відмовлено. Той, хто «добре» працював, щонайбільше отримував «премії», які в той же час все менше залежали від реальних результатів, індивідуальних або колективних. В основному вони нараховувалися автоматично, що зводило їх стимулюючу роль до нуля. Не менш істотне значення в підриві матеріальної зацікавленості грав постійний дефіцит товарів, який робив безглуздим прагнення до більш високого заробітку. Запаморочливе зростання заощаджень в ощадних касах було переконливим свідченням неможливості для величезної більшості населення задовольнити свої потреби.

Ці протиріччя, робила висновок Т. Заславська, не були чимось новим. Але навіть якщо існуюча система працювала - економічно і соціально - в 30-40-х рр., навіть в 50-х, коли робітники та службовці підкорялися військовій дисципліні, а селяни були загнані в колгоспи, позбавлені паспортів і права переїхати в місто, то в 70-80-их рр. через глибокі зміни, що відбулися в самому суспільстві, вона стала нетерпимою.

Академік Заславська не залишала вибору: щоб вийти з кризи, викликаної передусім провалом системи організації праці, яка була введена в 30-х рр. і відтоді зберігалася в головному й основному, було необхідно допустити приватну ініціативу, визначивши оптимальну, з точки зору суспільства, сферу її прикладення. Що ж до перспектив суспільного сектору, то найбільш радикальні економісти на чолі з академіком А. Аганбегяном, який керував журналом «Еко», прогнозували в 1982-1984 рр. можливість трьох варіантів реформ. Перший варіант зводився до свого роду програми «стабілізації» становища в економіці: передбачалося домогтися поліпшення без кардинальних змін, - наприклад, розширюючи прана підприємств, розвиваючи прямі зв'язки між ними і створюючи міжгалузеві проекти. Другий варіант являв собою «помірну» реформу, внаслідок якої була б скорочена більшість галузевих міністерств. Нарешті, третім варіантом була «радикальна» реформа із скасуванням усіх «економічних» міністерств. Компетенція Держплану була б обмежена виключно плануванням макроекономічних співвідношень; підприємства отримали б иайширшу самостійність в управлінні. По суті, в останньому варіанті малася на увазі економічна модель угорського типу.
4. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ
«Поки Брежнєв дрімав, його країна переживала справжню соціальну революцію», - писав у 1986 г. М.Уокер в роботі, присвяченій аналізу зародження перебудови. Дійсно за два десятиріччя - з 1965 по 1985 р. - в радянському суспільстві сталися глибокі зміни, що перетворили і форми функціонування економіки, і зміст відносин між суспільством та владою.

Ми вже згадували про дуже важливу зміну, яка істотно вплинула на економіку: зменшення припливу в народне господарство нових трудових ресурсів через зниження народжуваності на 25% і збільшення смертності на 15% за період з 1960 до кіпця 70-х рр. До того ж відбувалася зміна в структурі зайнятості трудящих на користь сфери обслуговування за рахунок сільського господарства. У довгостроковому плані найбільш важкі наслідки були пов'язані з поглибленням розриву в темпах приросту населення по регіонах. Так, протягом всього цього періоду неслов'янське населення збільшувалося значно швидше. Загалом мусульманське населення, яке нараховувало в 1959 р. 22,5 млн. чол. (або 10,7% від загального числа), до 1979 р. зросло до 42 мли. жителів, що становило вже 16%. Потрібно зауважити, що ісламська культура продовжувала сильно впливати па деякі радянські народи, навіть якщо їх національна самосвідомість визначалася насамперед приналежністю до певної етнічної групи, а вже потім укоріненням мусульманських традицій. Важливо було, однак, і те, що протягом десятиріч відбувалося «вростання» мусульманської еліти в соціальну систему радянського суспільства за допомогою просування ієрархічними сходами, оволодіння російською мовою (перепис населення 1979 р. показав, наприклад, що молоде покоління середньоазіатських республік все краще й краще володіло російською мовою як необхідною умовою успіху), а також певною солідарністю перед зовнішнім світом, що контрастувало з етнічними протиріччями, які залишалися гострими, а останнім часом ще й посилилися.

Інші важливі соціальні зміни, «основоположні», за визначенням М. Левіна, пов'язані з урбанізацією та її неминучим наслідком у вигляді підвищення загального рівня освіти. Якщо в 1939 р. в містах проживало 56 мли. радянських громадян, то на початку 80-х рр., городян було вже більше 180 млн. Статистика констатувала збільшення числа міст, причому великі центри займали особливе місце в цьому процесі: за 20 років число міст, населення яких перевищувало 1 млн. жителів, виросло з 3 до 23; на сьогоднішній день в них проживає більше чверті радянського населення. Таким чином, в період з початку 60-х до середини 80-х рр. в місто мігрувало більше 35 млн. жителів.

Цей новий міський соціум, вважає М.Левін, був, передусім, новою робочою силою. До кінця 50-х рр. переважна більшість міського населення (біля 70%) була зайнята в промисловості, будівництві та на транспорті. У більшості випадків види виконуваних робіт не вимагали високої кваліфікації і були цілком до снаги вчорашнім селянам, які, ставши робітниками, продовжували займатися фізичною працею, тільки іншою. Однак, робітничий клас, який «асимілював» селянство, мав у своєму розпорядженні дуже невелику кількість справжніх майстрів. Потрібно також зазначити, що в 1956 р. 69% директорів заводів і 33% головних інженерів підприємств були «практиками», які мали в основному початкову або неповну середню освіту. У 60-70-і рр. соціальна структура міста сильно змінилася, стала більш складною і диференційованою в професійному відношенні. На початку 80-х рр. «спеціалісти» з вищою або середньою спеціальною освітою становили вже 40% міського паселення. За останнім даними, серед 35,5 млн. «фахівців» 13,5 млн. мають вищу і більше 18 млн. - середню спеціальну освіту.

У середині 80-х рр. більше 5 млн. студентів навчалися у вищих учбових закладах, прослуховуючи курси півмільйоиної армії викладачів. Таким чином, підвищення професійного та освітнього рівнів, початок якому був покладений в 30-і рр., саме за два-три останніх десятиріччя привело до кардинальної зміни самого поняття «інтелігенція». Інтелігенція, яка ще вчора була елітою, перетворилася сьогодні на величезну масу людей, до складу якої входили численні соціальні групи і категорії: інженерів, адміністративно-управлінського персоналу, вчених, артистів, викладачів, політиків. Радянські соціологи Л.Гордои та В.Кемеровський виділяють три покоління, які наприкінці 70-х рр. складали активне міське населення: особи, народжені біля 1910 р.. які вступили у трудове життя в 30-і рр. і оволоділи професійною майстерністю в 50-і рр.; їхні діти, що народилися в 30-і рр., почали свій трудовий шлях в 50-і рр. і досягли свого кращого професійного рівня до 70-х; їхні онуки, що народилися в 50-і рр. і почали трудове активне життя в 70-і. Від покоління до покоління все менше людей працювало руками і більше третини кожного покоління підіймалося па кілька сходинок вгору соціальпо-професійними сходами (чи не в цьому полягає одна з головних умов підтримки деякого соціального «консенсусу»?).

Такий підхід дозволяє краще зрозуміти відносини між поколіннями та конфлікти, якими супроводжується їх зміна. Перше покоління здійснило індустріалізацію країни. Це люди, які займалися важкою фізичною працею, робітники традиційного типу, серед яких було багато селян. Навіть досягши до 50-х рр. вершини своєї кар'єри, 80% з них залишилися на фізичній роботі. Друге покоління мало в своєму розпорядженні великі можливості для просування. Воно було першим поколінням, представників якого в промисловості було більше, ніж в сільському господарстві; першим, в якому число кваліфікованих робітників порівнялося з числом робітників некваліфікованої ручної праці. Що ж до третього покоління, то в ньому істотно виросло число зайнятих у сферах обслуговування та інформації і ще більше поменшала частка робітників некваліфікованої ручної праці. З самого початку своєї кар'єри в два рази більше число представників цього покоління виконує інтелектуальну роботу. Воно живе в іншому соціальному оточенні: його можливості досягти кращого становища через освіту дуже широкі, в той же час становище, яке склалося в економіці і виробничі відносини його більше не задовольняють. На думку Гордона та Комаровського, в наявності була суперечність між існуючою соціопрофесійною структурою, адекватною потребам науково-технічної революції, і системою виробничих відносин, яка склалася в минулу технологічну епоху, і держава робила все, щоб втримати першу в рамках останньої.

За відсутності справжньої реформи значне зростання рівня утворення і професіоналізму не могло не спричинити соціальної кризи. її виявами з другої половини 70-х рр. стало загальне невдоволення своєю роботою молодих фахівців, які отримали хорошу освіту і високу професійну підготовку; нездоровий «соціально-психологічний клімат» (якщо вживати радянський вислів) на багатьох робочих місцях; використання не за спеціальністю інженерів і вчених, вимушених виконувати роботу техніків та обслуговуючого персоналу через недостачу останніх; і, навпаки, висунення на відповідальні пости «сірих», некомпетентних людей. Чи не розгубило в результаті третє покоління своїх можливостей?

Одним із важливих наслідків розвитку урбанізації соціолог О. Яницький вважає виникнення «міських мікросвітів». З його точки зору, «розвиток науково-технічної революції та урбанізації базується та нерозривно пов'язаний з принципом активності, самодіяльності особистості, спілкування індивідів як індивідів».

Не обмежуючись різними формами соціального життя в малих групах: сім'я, друзі, різного роду гуртки, - розвиток «міських мікросвітів» дуже швидко призвів до виникнення мережі неформальних об'єднань, які в свою чергу почали грати важливу роль у формуванні громадської думки у власному значенні слова. Протягом довгого часу існування неформальних об'єднань заперечувалося як радянською політичною наукою, так і західною радянологі-єю, що виходили з принципів ідеологічного детермінізму, який виключає можливість будь-яких спонтанних соціальних процесів. На практиці ж значення громадської думки визнавалося, хоча й неявно, вже з початку 60-х рр., коли хрущовський проект реформи системи освіти зустрів такий широкий опір впливових верств населення, що від нього довелося відмовитися.

У 70-80-1 рр. розвиток міської субкультури, підвищення загального рівня освіти породили значно складнішу суспільну структуру, що відрізнялася цілою гаммою «неформальних утворень», «мікросвітів» та куточків «самоврядування» зі своєю соціальною базою, культурою та «контркультурою». дослідниками і вченими, молодіжними групами, професійними та міжпрофе-сійними асоціаціями. Це «неформальне» життя помалу примушувало прислухатися до своєї думки та своїх вимог. Пробним каменем (або дослідним полем) для цих перших спонтанних виявів громадської думки частіше за все служило культурне життя. У цьому значенні показовий приклад В.Висоцького (помер в 1980 р. у віці 42 років), який став справжнім суспільним явищем, що дозволило вийти на поверхню не тільки паралельній культурі, але й неформальним об'єднанням, які охопили значно ширшу масу людей, ніж традиційні гуртки інтелігенції. Відношення влади до співака було ворожим (за життя вийшла всього одна його платівка), оскільки його пісні, які йшли врозріз із загальною тенденцією, були звернені до народу, говорили мовою народу, викривали вади системи. Висоцький став виразником всіх обійдених і знедолених верств радянського суспільства, його слухали десятки мільйонів людей усіх категорій, потай розмножували мільйони магнітофонних касет. Він мав можливість виступати тільки в місцях, що надавалися йому «неформальними об'єднаннями», перед публікою, яка без будь-яких оголошень заздалегідь знала про концерт. У день його похоронів десятки тисяч людей зібралися перед театром на Таганці, актором якого він був. Ця демонстрація, яка виникла стихійно, була найзначнішою в радянській столиці після смерті Іоф-фе в 1927 р.

Чи не було це явище свідченням народження в 70-80-і рр. дійсно громадянського суспільства? Ця гіпотеза була висловлена, зокрема, М.Левіним, який вважає, що «під громадянським суспільством ми розуміємо сукупність структур та інститутів, які або існують та діють незалежно від держави, або виходять з неї, самостійно виробляючії свою точку зору з питань приватного або загального значення, потім намагаються переконати в її правоті своїх членів, потім малі групи і, зрештою, владу. Ці соціальні об'єднання необов'язково знаходяться в опозиції до держави, вони є як би противагою по відношенню до офіційно визнаних державних установ і користуються деякою автономією.

Незалежні тенденції та неформальні групи з'явилися також і в самому серці бюрократії радянської держави. Суспільні умонастрої проникли до державних та партійних установ. Поняття громадянського суспільства, що циркулює в самому серці бастіону державності - в широких прошарках чиновників, аж до партійного апарату та політичних лідерів, - відкрито кидає виклик уявленням, що склалися про радянську державу. Але це нове поняття припустиме лише стосовно нової ситуації».

Ця нова ситуація не залишилася повністю поза контролем з боку влади. Усвідомлюючи необхідність охопити й контролювати області нових мікро-автономій, державні структури намагалися додати суспільному життю офіційно оформлений характер і поліпшити, за допомогою самого суспільства, контроль за виявами його активності. З того моменту, як ця діяльність стала узаконеною, власті почали закликати до участі в ній і заохочення громадські організації, аж до випадків передачі останнім, зокрема професійним союзам, функцій державних органів. Саме поняття «загальнонародна держава», а також зміцнення «соціалістичної демократії» з властивим їй ритуалом виборів, покликаних сприяти згуртуванню радянського суспільства (більше 20 мли. чоловік залучалося до організації виборчої кампанії в країні) і пропонувати йому соціальні програми, подані кандидатами; розширення мережі комітетів «народного контролю» і «народних дружин»; активізація діяльності Рад (хоча здебільшого й контрольованих зверху) - все це б\ ло не чим іншим, як заохоченням участі в суспільному житті суспільства. КІІРС залишалася головною структурою, яка залучала людей до суспільної о життя. За п'ятнадцять років - з 1965 по 1980 р. - число її членів виросло па 42% (щорічно в партію вступало півмільйона чоловік), і до початку 80-х рр. партія нараховувала 17 мли. комуністів. Значно виросла частка членів КПРС з вищою освітою: до кінця 70-х рр. більше чверті членів партії мали вищу освіту, серед тих, хто вступали в неї, з вищою освітою було вже більше 45%. Партійний квиток ставав все більш і більш корисним «доповненням» до диплому, сприяючи кар'єрі і накладаючи лише мінімальні й формальні зобов'язання на його власника. Вони полягали головним чином у «повазі до правил гри», що означало не критикувати відкрито режим, закривати очі на протиріччя між політичними промовами і реальним життям, в якому панували апатія, цинізм і корупція і, в більш загальному плані, переважання особистих інтересів над суспільними. У цих умовах комуніст жив з «подвійною мораллю», лояльно служачи режиму і не поділяючи при цьому в глибині душі переконань, що виражаються привселюдно.

Із 17 млн. комуністів майже чверть займала виборні посади в 400 тис. первинних партійних організацій. Ці 4 млн. комуністів, які з великим перебільшенням називалися «активом», складали свого роду «політичний віварій», в якому відбувався подальший відбір приблизно 400 тне. вивільнених працівників апарату. Насправді шлях сходинками виборних посад, який забезпечував висунення активістів з низових організацій (комуністи з профспілок, Рад, різних громадських організацій, первинних партійних організацій), все рідше приводив до бажаних постів, що входили до союзної, республіканської, регіональної номенклатури. Кандидати на такі посади, все більш тісно пов'язані з адміністративними та політичними функціями, все частіше підбиралися і призначалися безпосередньо у вищестоящих організаціях. 70-80-і рр. були відмічені міцною стабілізацією еліти і припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою та закритою.

Номенклатура - поняття, що увійшло в повсякденні розмови після успіху однойменної книги М.Восленського, - являла собою справжню касту з чисельністю, яка важко піддавалася оцінці (кілька сот тисяч сімей або кілька мільйонів, якщо враховувати більш або менш широку «периферію» цього ієрархічного співтовариства) і особливим місцем в радянському суспільстві. Політична стабільність брежнєвського періоду дозволила розцвісти могутній еліті, впевненій у собі, у своїх правах та привілеях, у можливості самовідтворення. Однак вкорінення цією, немов перенесеною із феодального суспільства еліти зі своєю ієрархією, територією і двором, входило у все більшу суперечність з іншою стороною політики влади, яка полягала в залученні маси у суспільне життя: чи варто було прагнути до активної участі в ній, якщо досяжним був лише формально почесний статус, але не реальна приналежність до обраних?

За умов, коли номенклатура змикала свої ряди, коли все глибше ставало провалля між партійною елітою та пересічними громадянами, заохочувана владою участь у нових суспільних об'єднаннях, які могли б скласти громадянське суспільство, ставала все більш і більш формальною.

У цій ситуації було неминучим повільне, але неспинне зростання виявів протесту. За межами країни особливу увагу набув феномен дисидентства -найбільш радикального, помітного й мужнього вираження незгоди. Його символом став виступ 25 серпня 1968 р. проти радянської інтервенції в Чехословаччину, який відбувся па Червоній площі. У ньому брало участь вісім чоловік: студентка Т.Баєва, ліні віст К. Бабицький, філолог Л. Богораз, поет В. Делопе, робітник В. Дремлюга, фізик П.Литвинов, мистецтвознавець В. Файпберг і поетеса Н. Горбаневська. Однак існували й інші, менш відверті форми незгоди, які дозволяли уникнути адміністративного й навіть карного переслідування: участь у товариствах захисту природи або релігійної спадщини, створення різного роду звернень до «майбутніх поколінь», без шансів на публікацію тоді та виявлених сьогодні, нарешті, відмова від кар'єри - скільки молодих інтелігентів 70-х рр. вважали за краще працювати двірниками або опалювачами. Поет і бард Ю.Кім писав недавно у зв'язку зі своїм останнім спектаклем «Московські кухні», який пройшов з великим успіхом, що брежнєвський час залишиться у пам'яті московських інтелігентів як роки, проведені на кухні, за бесідами «у своєму колі» про те, як переробити світ._ Хіба не були свого роду «кухнями», нехай іншого рівню, університет в Тарту, кафедра професора В.Ядова в Ленінградському університеті, Інститут економіки Сибірського відділення Академії наук та інші місця, офіційні та неофіційні, де анекдоти про убозтво життя і про заїкання генсека перемежа-ли суперечки, в яких передбачалося майбутнє?


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя

Скачати 95.69 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка