Тема Епоха «розвиненого соціалізму» або «роки застою» в СРСР (1965-1985)



Скачати 95.69 Kb.
Сторінка4/6
Дата конвертації11.09.2018
Розмір95.69 Kb.
1   2   3   4   5   6

Найбільш активні форми протесту були характерними головним чином для трьох прошарків суспільства: творчої інтелігенції, віруючих і деяких національних меншин. Творча інтелігенція, розчарована непослідовністю Хрущова, байдуже зустріла його падіння. Нова правляча верхівка, в якій роль головного ідеолога виконував Суслов, з перших же днів не приховувала свого бажання остаточно покінчити з епохою культурної відлиги. У вересні 1965 р. були арештовані письменники А.Синявський та Ю.Даніель за те, що видали за кордоном, під псевдонімами, свої твори, які потім вже в надрукованому вигляді були ввезені до Радянського Союзу. У лютому 1966 р. воли були засуджені до кількох років таборів. Це був перший відкритий політичний процес у післясталінський період. Він був задуманий як приклад і попередження; його головне значення полягало, передусім, в тому, що обвинувачені були письменниками, засудженими за статтею 70, прийнятого при Хрущові Карного кодексу, яка визначала склад злочину як «агітацію або пропаганду, що проводиться з метою підриву або ослаблення Радянської влади... поширення з тією ж метою наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний устрій». Згодом ця стаття широко застосовувалася для переслідування різних форм дисидентства. Реакція в колах інтелігенції на процес Спнявського та Даніеля свідчила про великий шлях, пройдений нею після «справи» Пастернака: 63 члена Союзу письменників, до яких приєдналися 200 інших представників інтелігенції, звернулися з листом до ХХШ з'їзду КПРС і в Президію Верховної Ради СРСР, вимагаючи звільнити письменників і віддати їх на поруки. Проте, за процесом Синявського та Даніеля пішли інші арешти і засудження. Зокрема, були арештовані: А.Гіпзбург, який склав «Білу книгу» з протестів проти лютневого процесу

1966 р., П.Литвинов і Ю. Галанськов, засновник «самвидавівського» журналу «Фенікс», А. Марчеико, автор першої книги про табори хрущовського періоду («Моє свідчення»), широко розповсюдженої у «самвидаві». З квітня 1968 р. дисидентському руху вдалося розпочати видання «Хроніки поточних подій», яка підпільно виходила кожні два-три місяці, повідомляючи про зазіхання влади па свободу. Обезголовлена хвилею арештів у жовтні 1972 р., редакція журналу насилу відновлювалася, і журнал став виходити епізодично.

У кінці 60-х рр. основні течії дисидентів об'єдналися в «Демократичний рух» з дуже розмитою структурою, яка представляла три «ідеології», що виникли в післясталінський період і були швидше програмами: «справжній ма-рксизм-ленінізм», представлений, зокрема, Роєм та Жоресом Медведєвими; лібералізм в особі А.Сахарова; «християнська ідеологія», яку захищав О.Солженіцин. Ідея першої програми полягала в тому, що Сталін спотворив ідеологію марксизму-ленінізму і що «повернення до джерел» дозволило б оздоровити суспільство; друга програма вважала можливою еволюцію до демократії західного типу при збереженні суспільної власності; третя пропонувала цінності християнської моралі як основу життя суспільства і, слідуючи традиціям слов'янофілів, підкреслювала специфіку Росії. «Демократичний рух» був все ж дуже нечисленним і нараховував усього кілька сотень прихильників із середовища інтелігенції. Однак завдяки діяльності двох видатних особистостей, що стали свого роду символами - О.Солженіцина і А.Сахарова, - дисидентство, ледве помітне й ізольоване в своїй власній країні, знайшло визнання за кордоном. За кілька років (1967-1973) питання про права людини в Радянському Союзі стало міжнародною проблемою першої величини, яка довгі роки визначала непривабливий образ СРСР в світі (показово, що діяльність Наради по безпеці та співпраці в Європі, що розпочалася в 1973 р., значною мірою була присвячена цій проблемі). Таким чином. 70-і рр. відмічені:

- рядом очевидних успіхів КДБ («створеного самим суспільством для свого самозахисту від підступів імперіалістичних розвідок і дій ворожих елементів» і «який будує свою роботу на принципах соціалістичної демократії», зі слів його глави Ю.Андропова, сказаних у грудні 1967 р.) в боротьбі проти всіх форм дисидентства: арешт членів Комітету на захист громадянських прав, заснованого в 1970 г. А.Сахаровим, членів Групи спостереження за виконанням Хельсінкських угод, створеної в 1975 р. з ініціативи Ю.Орлова і учасників національних рухів України, Вірменії, Грузії та Прибалтійських республік;

- безперервним падінням міжнародного престижу СРСР внаслідок репресій, про які переважна більшість радянських людей не підозрювала, таких, як: поміщення дисидентів у психіатричні клініки («справа» Григоренко (1969 р.), «справа» Плюща (1972 р.), «справа» Щарапського (1978 р.)); заслання і потім вигнання Солженіципа (лютий 1974 р.), що відбулися після виключення його із Союзу письменників (листопад 1969 р.) і присудження Нобелівської премії з літератури (жовтень 1970 р.); заслання Сахарова в Горький (1980 р.). Істотне значення мали й скандали, викликані «зрадою» радянських артистів, які залишилися під час гастролей за кордоном і були позбавлені радянського громадянства (Ростропович, Лгобимов та інш.).

Крім досить вузьких кіл інтелігенції активний, хоч і широко не відомий протест виражали інші верстви суспільства, серед яких були:

- католицькі кола Литви;

- радянське єврейство: питання про все більше обмеження в період 1970-1985 рр. прав євреїв на еміграцію з СРСР стало найбільш гострим в радянсько-американських відносинах;

- деяка частина національної інтелігенції, особливо на Україні, в Грузії, Вірменії, Прибалтиці, стурбована масовою міграцією в республіки (особливо в Естонію й Латвію) з Росії та інших регіонів СРСР і політикою русифікації, що полягала у введенні російської мови як другої національної мови і обов'язковості її вивчення для здачі деяких екзаменів у вищій школі.

У країні, в якій будь-яка влада, будь то влада колективу на нижчому рівні, бюрократична па середньому або деспотична на верхньому, завжди залишалася ворожою до вільного висловлення думок, які йшли врозріз із прийнятими установками і проти самої природи цієї влади; до того ж в умовах репресій дисидентство як вираження радикальної опозиції та альтернативної політичної концепції, що захищала перед державою права особи, не могло охопити широких верств суспільства. Невдоволення й незадоволення проявлялися в радянській дійсності по-різному. У цьому значенні показове робітниче середовище. Дві спроби створити незалежну профспілку (спочатку інженера Клебанова, в кінці 1977 р., потім учасників правозахисного руху, які організовували СМОГ - Союз міжпрофесійних об'єднань трудящих) завершилися невдачею, так і не зібравши у своїх рядах більше кількох сотень чоловік. Страйковий рух, ще зовсім нечисленний, вже не був, однак, винятковою формою дій: в 1975-1985 рр., за різними джерелами, сталося біля 60 великих страйків. Невдоволення робітників проявлялося головним чином у пасивних та прихованих формах, які широко розповсюдилися з 30-х рр.: низька продуктивність праці, плинність кадрів, прогули, низька якість продукції, зростаючий алкоголізм. Те ж можна сказати й про численні об'єднання, які користувалися деякою автономією і виступали за соціальио-економічні зміни, про що згадувалося вище. .Як у самій політичній сфері, так і поза нею, в області культури, в деяких суспільних науках почали виникати дискусії, зароджуватися різного роду діяльність, яка, якщо й не була відверто «дисидентською», то, принаймні, свідчила про явні розходження з офіційно визнаними нормами та цінностями. Серед виявів такого роду незгод найбільш значними були:

- протест великої частини молоді, привабленої зразками західної культури (зокрема, «поп»-, а потім «рок»-музикою);

- екологічні кампанії (проти забруднення озера Байкал, що проводилася під керівництвом Залигіна, а також проти повороту сибірських рік в Середню Азію);

- критика деградації економіки молодими «технократами», які часто працювали у престижних наукових колективах, віддалених від центра (наприклад, в Сибіру);

- створення творів нонконформістського характеру у всіх областях інтелектуальної та художньої творчості (які чекали свого часу в ящиках письмових столів або в майстернях їх авторів).

Всі ці напрями і форми протесту отримають визнання і розцвітуть в період «гласності».

брежнєв радянський союз криза

5. СРСР У СВІТІ


Починаючи з 1945 р. зовнішня політика СРСР здійснювалася на кількох рівнях: дипломатія радянської держави як така, взаємовідносини ВКП(б) -КПРС із зарубіжними комуністичними та робітничими партіями, СРСР -країни соціалістичного табору і країни соціалістичного табору - інший світ.

Взаємозв'язок цих різних аспектів зовнішньої політики залежав від багатьох змінних, і насамперед - від пануючих тенденцій та протиріч внутрішньої політики Радянського Союзу. У жовтні 1964 р., коли нове керівництво взяло владу в свої руки, в «пасиві» волюнтаристської зовнішньої політики Хрущова були наступні доробки: єдність соціалістичного табору похитнулася через розкол з Китаєм та румунською фрондою; відносини між Сходом та Заходом загострилися внаслідок Карибської кризи; німецька проблема залишалася невирішеною; нарешті, Радянський Союз так і не досяг відчутних результатів політики відносно країн третього світу.

Брежнєвська група поставила три пріоритетні задачі:

- усунути загрозу розпаду соціалістичного табору і ще тісніше об'єднати його в політичних, військових та економічних відносинах;

- нормалізувати відносини між Сходом та Заходом («співіснування у співпраці»). Цей курс, проте, був взятий тільки після загострення на початку 70-х рр. конфлікту з Китаєм і початку зближення останнього із Сполученими Штатами, коли радянські керівники відчули виникнення нової небезпеки;

- послідовно проводити політику підтримки «прогресивних» рухів і режимів у всьому світі. Ця політика була особливо активною (іноді переростаючи в пряму інтервенцію) відносно країн, які знаходилися в безпосередній сфері впливу СРСР (наприклад, Афганістан).

Реалізація цих задач може бути проілюстрована трьома найважливішими подіями у зовнішній політиці 1965-1985 рр.: радянська інтервенція в Че-хословаччину, підписання двох перших угод про обмеження стратегічних озброєнь під час візиту Ніксона до Москви у травні 1972 р., вторгнення Радянського Союзу в Афганістан. Очевидно, що не всі ці події сприяли розрядці міжнародної напруженості, однак вони були тісно пов'язані між собою. Протягом довгого часу у протиріччях зовнішньої політики СРСР багато хто намагався побачити результати зіткнень всередині правлячих кіл між «яструбами» та «голубами». Насправді ж в основі цих дій, які здавалися на перший погляд повністю несумісними, була своя логіка, що виникала з існування трьох аспектів зовнішньої політики СРСР: соціалістичний табір, відносини між Сходом та Заходом і відносини з усім іншим світом.

Зміцнити позиції Радянського Союзу, що похитнулися в соціалістичному таборі і серед компартій країн третього світу, було першою зовнішньополітичною турботою наступників Хрущова. У цьому напрямку вони діяли дуже обачно (принаймні, до чехословацької кризи), в основному методом проб і помилок, але все ж домагаючись відчутних результатів.

Нові керівники почали з миролюбного жесту у бік Пекіна, припинивши полеміку і відклавши конференцію компартій, яку Хрущов мав намір скликати в грудні 1964 р. Примирливі настрої, які допускали можливість деяких поступок, переважали й у відношенні до Румунії, яка відстояла свій економічний вибір і форми своєї участі в РЕВ. Зміцнення радянських позицій сталося й серед комуністичних партій Латинської Америки, які зібралися в грудні 1964 р. на конференцію в Гавані. СРСР схвалив результати конференції та підтримав озброєну боротьбу в багатьох країнах Латинської Америки, продемонструвавши тим самим тверду рішучість нового керівництва Радянського Союзу не поступатися районами озброєних дій китайському впливу. Ця позиція сприяла зближенню з Кубою та погіршила відносини з Китаєм, який після «історії» з радянськими ракетами па Кубі зміцнив свої позиції в третьому світі. СРСР надав велику економічну та військову допомогу Північній Кореї та Північному В'єтнаму, які були швидше «клієнтами» Китаю. Завдяки цій допомозі обидві країни зайняли позицію суворого нейтралітету по відношенню до радянсько-китайського конфлікту.

Компроміс, на який пішов Радянський Союз з Ф. Кастро з питання про озброєну боротьбу в Латинській Америці, як і допомога Ханою в момент посилення американського втручання у В'єтнам вказували на те, що СРСР віддавав перевагу налагодженню відносин із соціалістичним табором - навіть па шкоду своїм відносинам із Сполученими Штатами.

Прийняті на ХХШ з'їзді КПРС в березні 1966 р. рішення підтвердили тенденцію до більш жорсткої зовнішньої полі тики у післяхрущовський період. Мирне співіснування вже не розглядалося як «генеральна лінія зовнішньої політики Радянського Союзу». Ця ідея, звісно, залишалася у відносинах між Сходом та Заходом, але у всіх інших випадках «змагання між двома таборами було як ніколи активним». Якщо мирне співіснування й залишалося метою радянської політики, воно, проте, перестало бути грандіозним задумом урегулювання різноманітних аспектів еволюції міжнародної системи. Посилення американського військового втручання у В'єтнамі, яке довело Радянському Союзу, що він не може утримати Сполучені Штати від «експорту контрреволюції», напряму стосувалося переоцінки радянським керівництвом ідеї «мирного співіснування». В цьому контексті зміцнення соціалістичного табору набувало незаперечного пріоритету

Незважаючи на безперечні успіхи радянських керівників у прагненні відновити повний контроль над соціалістичним табором, їм належало долати й певні складності, особливо у відносинах з кубинцями, китайцями і, незабаром, із чехами та словаками. На ХХШ з'їзді КПРС] делегат Куби виступив із прямим докором на адресу Радянського Союзу, який, на його думку, не йшов «на необхідний ризик у своїх відносинах із В'єтнамом». Радикалізм кубинської опозиції міг підштовхнути в тому ж напрямку інші латиноамериканські компартії, тим більше за умов,, коли Че Гевара закликав «створити два, три, багато В'єтнамів, щоб позбавити Сполучені Штати їх могутності».

Треба зазначити, що у в'єтнамському конфлікті радянський уряд діяв обережно. Він утримувався, наприклад, від надання Ханою деяких видів зброї, які могли б відразу різко загострити конфлікт (неядерні ракети «земля - море», які могли б вражати великі кораблі 7-го американського флоту, з яких проводилося бомбардування Північного В'єтнаму). Китай, який хоч і не прийняв у 1965 р. радянських пропозицій щодо надання спільної військової та економічної допомоги Ханою, не утримався від того, щоб затаврувати «радянське боягузтво» перед обличчям американської агресії. У 1965 р. він зажадав від своїх союзників викривати позицію Радянського Союзу. Однак «культурна революція», що почалася в 1966 р. в Китаї «майже повністю виключила його з міжнародного життя на велику радість Радянського Союзу. На цей час Китай перестав відносити такі країни, як Куба, Північна Корея та Північний В'єтнам, до «соціалістичних». Військовий переворот в Індонезії восени 1965 р. обезголовив могутню компартію цієї країни, найчислениішу поза межами соціалістичного табору, і позбавив Китай головного союзника як в його азіатській політиці, гак і в комуністичному русі (у полеміці Китаю з Радянським Союзом індонезійські комуністи займали сторону Китаю).

У Східнііі Є!вропі радянському керівництву вдалося стабілізувати ситуацію та ліквідувати наслідки подій 1956 р. Безпрецедентним прикладом гнучкого наведення порядку стала «кадаризація» в Угорщині: політичне життя, звісно, продовжувало залишатися під абсолютним контролем партії, однак у сфері культури була допущена деяка свобода, а головне, тямуща економічна політика забезпечувала Угорщині виняткові для комуністичної Східної Європи умови життя. Становище в Угорщині сильно контрастувало із ситуацією в Чехословаччині, найбільш розвиненій країні Центральної Європи у передвоєнний період. Суворий політичний режим, економічні зриви, які особливо важко переносилися через те, що країна знала кращі часи, народжували дух опору, який вже не обмежувався інтелігентськими гуртками, проникаючи в саму партію. У червні 1967 р. з ініціативи письменників-комуністів відкрито виступив проти керівництва партії З'їзд письменників. До осені, після масових студентських демонстрацій та страйків, опозиція владі ще більше посилилася. У січні 1968 р. Новотпий був вимушений поступитися керівництвом партією Дубчеку. З цього моменту події почали набувати все більш стрімкого характеру. Щоб завоювати довіру, нове партійне керівництво вирішило негайно провести ряд реформ. В атмосфері свободи й скасування будь-якої цензури розвивалася політична діяльність; КПЧ погодилася провести вибори своїх керівників; дрібні партії всередині Народного фронту змогли повернути колишню самостійність і розпочати відстоювати особисті точки зору, постало навіть питання про можливість існування дійсно опозиційної партії соціалістичного напрямку, яка суперничала б із комуністичною. В економічному плані була підготовлена реформа, яка передбачала в рамках планування, не стільки директивного, скільки ініціативного, самостійність підприємств і ринкові умови їх господарювання. Самостійність підприємств дозволяла трудящим зробити й ряд кроків для переходу до самоврядування.

Зміни, які відбулися в керівництві Компартії Чехословаччини і спочатку були доброзичливо зустрінуті в Москві, здавалося, вели в умовах дуже швидкої і неконтрольованої еволюції партії до справжньої політичної кризи радянської системи в Чехословаччині. Ця криза характеризувалася переходом, з одного боку, від економічних реформ до політичних і, з іншого, від опозиційного руху інтелігенції і робітників до кризи всередині самої партії. Приклад міг стати заразливим, і керівники НДР та Польщі вже виявляли певну наполегливість на конференціях компартій Східної Європи в Дрездені (березень 1968 р.), потім у Варшаві (липень 1968 р., за відсутності Чехословаччини, яка, зазнавши різких нападок у Дрездені, відмовилася брати участь у цій конференції).

Зустріч Брежнєва й Дубчека в Черні та нарада «шести» 3 серпня у Братиславі привели тільки до зовнішнього примирення, оскільки чехословацькі комуністи вирішили не відмовлятися від розпочатих ними реформ. Нарешті, після досить тривалих коливань і під тиском керівництва НДР, радянська сторона наважилася розпочати інтервенцію - «на прохання чеських товаришів». У ніч з 20 па 21 серпня 1968 р. війська п'яти країн - учасниць Варшавського Договору вступили у Чехословаччину. Ставлення до цієї акції населення країни переконало радянське керівництво в необхідності «перехідного періоду»: 26 серпня в Москві була прийнята угода про «нормалізацію становища», а 16 жовтня у Празі укладена угода про «тимчасове знаходження військ Варшавського Договору» в Чехословаччині. Однак триваючі демонстрації протесту проти окупації привели радянське керівництво до рішення усунути Дубчека та його оточення від керівництва країною і поставити па чолі КПЧ Г.Гусака (17 квітня 1969 р.). Провівши в країні широку чистку «ворожих» елементів, Гусак підписав 6 травня 1970 р. новий договір про союз із СРСР і змусив ЦК КПЧ схвалити радянську інтервенцію.

Як представляється, ця акція СРСР переслідувала дві мети: перша була продиктована стратегічними міркуваннями зовнішньої політики; друга, безперечно більш істотна, внутрішнім положенням у Чехословаччині та еволюцією її комуністичної партії.

Разом з Польщею та НДР Чехословаччина утворювала те, що називалося «залізним трикутником» Варшавського Договору. Чехословаччина, яка прикривала країни Договору з південного флангу, була головним плацдармом СРСР. Радянських лідерів та їх союзників не могли не стривожити деякі заяви вищих керівників Чехословаччини (генерала Пршліка, наприклад), які вимагали перегляду положень Варшавського Договору, щоб зменшити керівну роль Радянського Союзу на користь східноєвропейських країн. З іншого боку, в атмосфері «празької весни» сильно слабшала звичайна сторожкість чехословацького керівництва по відношенню до ФРН, нове керівництво збиралося нормалізувати свої відносини з цією країною, яка зі свого боку, здавалося, була готова надати Чехословаччині солідний кредит. Це зовсім не влаштовувало НДР, найбільш вороже настроєну до «празької весни» східноєвропейську державу. Нарешті, встановлення особливих відносин між Югославією, Румунією та Чехословаччиною (незадовго до радянської інтервенції, 9 серпня Тіто, а 20 - Чаушеску був влаштований тріумфальний прийом у Празі) не могло не непокоїти Москву, яка побоювалася відновлення нової «малої Антанти», що об'єднувала ці три країни в період між світовими війнами. Комуністичну «малу Антанту» могло об'єднувати тільки бажання послабити гегемонію Радянського Союзу в Східній Європі.

Еволюція чехословацької компартії непокоїла радянських керівників не менше, а можливо, й більше, ніж геополітичні проблеми. Скасування цензури, як і процес демократизації партії примушували їх побоюватися «соціал-демократизації» КПЧ. На початок вересня 1968 р. був уже призначений партійний з'їзд, на якому повинні були бути внесені зміни в статут і у формулювання принципів демократичного централізму. Саме щоб перешкодити КПЧ зробити рішучий крок у цьому напрямку, 21 серпня іі була здійснена військова інтервенція. (Ще в середині липня, по закінченні варшавської зустрічі п'яти компартій, її учасники звернулися в ЦК КПЧ із загрозливим листом, в якому затверджували: «Або ви втратили контроль над ситуацією, або ви не хочете нічого робити, щоб її контролювати»).

Дійсно, на відміну від подій 1956 р. військова інтервенція в 1968 р. була викликана швидше передчуттям небезпеки, ніж конкретними обставинами. Глибоко консервативна радянська верхівка не могла дозволити ситуації вийти з-під її контролю.

«Нормалізація» становища в Чехословаччині прискорила процес інтеграції, який розпочався наприкінці 50-х рр., як військової, так і економічної Східної Європи та СРСР. Крім Варшавського Договору та РЕВ Радянський Союз виступив ініціатором створення близько 30 міждержавних установ, призначених координувати роботу промисловості й транспорту, розподіл енергії, хімічне виробництво та виробництво озброєнь. Для цих установ була характерною тенденція до швидкого розширення сфери їх діяльності і посилення в результаті контролю Радянського Союзу над економічним життям «братських держав». Так па ділі реалізовувався принцип «обмеженого суверенітету», або гак звана «доктрина Брежнєва». Цей процес, однак, спричинив опір, і найбільш наполегливим він був від Румунії, яка перешкодила в 1974 р. Радянському Союзу встановити ще більш тісну координацію військового командування країн Варшавського Договору.

Пробити найбільш серйозний пролом у, здавалося б, замкненій системі східноєвропейських режимів було призначено Польщі. Різке підвищення цін в 1970 р. викликало масові заворушення робітників її балтійських портів. Гомулка вимушений був поступитися керівництвом партією і країною Тереку. Протягом подальших десяти років польські власті проводили економічну політику, засновану на широкому імпорті, що дозволило обійтися без негайного проведення структурних реформ, але збільшило й так уже виключно велику зовнішню заборгованість країни. Результатом стала необхідність підвищення цін на продукти харчування, що в свою чергу викликало нову хвилю страйків, на цей раз ще більш численних, могутніх та послідовних, які досягли свого апогею літом 1980 р. у Гданьську. Уряд опинився перед необхідністю визнання незалежної профспілки «Солідарність», мережа організацій якої протягом кількох тижнів покрила всю країну. Політичний рух у Польщі не був зобов'язаний партії, і в цьому була його головна відмінність від Будапешту або Праги. Після празьких репресій і невиконання другої обіцянки Герека в 1970 р. пом'якшити режим у поляків вже не було ілюзій відносно реформ зверху, і польський рух розвивався абсолютно самостійно, створюючи власні організаційні форми. Не претендуючи на встановлення будь-яких форм самоврядування підприємств, «Солідарність» проте, виконувала роль противаги офіційної влади і, спираючись на основні вимоги польського суспільства, ставила під сумнів багато які аспекти діяльності єдиного пар-тійио-державного організму. Враховуючи ці абсолютно нові обставини, радянське керівництво лише ціною великих зусиль могло безпосередньо втрутитися в польські справи без ризику пролиття крові. Тому «нормалізація» становища в країні була доручена поляку, генералу Ярузельському, і в цьому полягала головна відмінність від подій 1968 р. Проте, і за відсутності прямого втручання Радянського Союзу проведена «нормалізація» (відразу за введенням в країні 13 грудня 1981 р. Ярузельским військового становища) була занесена міжнародною громадськістю до чорного списку справ, звершених Радянським Союзом. Результатом цього була безперервна девальвація іміджу Радянського Союзу, дії якого все більше асоціювалися із зневаженням прав людини як всередині СРСР, так і в сусідніх країнах.


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя

Скачати 95.69 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка