Тема. «Мне дали имя при крещенье – Анна» Цілі



Дата конвертації19.11.2018
Розмір70 Kb.
#64982
Тема. «Мне дали имя при крещенье – Анна»

Цілі: через мелодійність слова донести до учнів особливості творчої манери пое­теси як яскравого явища жіночої пое­зії XX століття; розкрити узагальне­ний портрет епохи, роль митця за ча­сів народної трагедії; виховувати по­чуття естетичної насолоди від читання та осмислення поезії.

Обладнання: репродукція портретів А. Ах­матової, М. Гумільова та їх сина; книж­кова виставка збірок поетів; підсвіч­ник, ваза з гвоздикою.

Тип уроку: зустріч у салоні.

Пусть когда-нибудь имя мое

Прочитают в учебнике дети...

А.А.Ахматова


ХІД УРОКУ

Клас поділений на три групи.

Звучить музика, чути голоси.

— Ви чули? Ахматову і Зощенка виключили зі Спілки письменників?

— Правильно, вони звідти давно виписались.

— Ахматова у війну із блокадного Ленінграду втекла. І жодного вірша про наших воїнів не написала!

— Вся країна на межі великих звершень, а вона все про любов...

— Правильно, правильно.

— Ахматова? Якесь прізвище знайоме...

— Якесь прізвище дивне...

– Чому ж дивне? А взагалі... Хто вона?

Учитель. Переказувати біографію Поета завжди важко. Де знайти слова, які б не спаскудили і не приземлили думок і вчинків великої людини? Адже в них, крім звичайного, «прозаїчного» змісту, завершена неповторність, унікальність життя генія.

Сьогодні ми зібралися з ваші в салоні А. Ахматової. Темою нашої розмови будуть слова самої поетеси...

Під час нашої розмови ми не будемо повністю розглядати біографію чи глибоко аналізувати її твори. Ми згадаємо декілька дат з її життя, які були більш суттєвими для розвитку внутрішнього стану А: Ахматової і її поезії.

Найбільше в житті хвилювало поетесу те, щоб про неї знали, щоб її любили в майбутньому. Адже довгі роки слова її та ім'я були заборонені.

Тому девізом нашого уроку будуть слова із поезії Ахматової:

Пусть когда-нибудь имя мое

Прочитают в учебнике дети...

Багато вже написано і сказано чимало про А. Ахматову. Говорили і писали про неї в різні часи по-різному: хто піднесено, хто з усмішкою, а хто зі зневагою. Пізніше заговорили з повагою, а також крадькома, з боязню. Тепер пишуть і говорять — урочисто.

Тож ніколи і ніщо не змогло зламати внутрішньої сили духу Ахматової. Вона в славі й без неї завжди залишалася сама собою.

То хто ж вода — ця жінка, ім'я якої хвилювало сотні тисяч прихильників, друзів і змусило тремтіти її ворогів?

На фоні музики «Лебідь» Сен-Санса звучать ахматівські рядки у виконанні учениці.

В то время я гостила на земле.

Мне дали имя при крещенье –Анна,

Сладчайшее для губ людских и слуха.

Так дивно знала я земную радость.

И праздников считала не двенадцать.

А столько, сколько было дней в году...

Анна Ахматова народилася 11 червня (за старим стилем) 1889 року в один рік із Чапліним, «Крейцеровою сонатою» Л. Толстого та Ейфелевою баштою.

Її батько був на той час відставним інженером-механіком флоту. Річною дитиною вона перевезена на північ — у Царське Село. Ось її перші царськосільські враження: зелена розкішність парків, вигін, куди Анну водила няня, іподром, де вистрибували строкаті коні, старий вокзал і багатшого іншого.

Літературний монтаж у виконанні двох учениць

1-а учениця

Я к розам хочу в тот единственный сад

Где лучшая в мире стоит из оград,

Где статуи помнят меня молодой

А я их под невскою помню водой.

2-а учениця.

Кожне літо я проводила під Севастополем, на березі стрілецької бухти, і там подружилася з морем. Найсильніше враження цих років — давній Херсонес.



1-а учениця

И замертво спят сотни тысяч шагов.

Врагов и друзей, друзей и врагов.

А шествию теней не видно конца

От вазы гранитной до двери дворца.

Там шепчутся белые ночи мои

О чьей-то высокой и тайной любви

И все — перламутрой и яшлой горит,

Но света источник таинственно скрыл

2-а учениця. Читати я навчилася за абеткою Льва Толстого. У п'ять років, слухаючи, як учителька займалася зі старшими дітьми, я також почала говорити французькою.

Першого вірша я написала, коли мені було одинадцять років. Вірші почалися для мене не з Пушкіна і Лєрмонтова, а з Державіна і Некрасова.

Вчилась я в Царськосільскій жіночій гімназії.

Учитель. Предка Анни Ахматової хана Ахмата убив уночі підкуплений російський убивця, і цим закінчилось на Русі монгольське іго. Одна з княгинь Ахматових Парасковія Ігорівна в XVIII столітті вийшла заміж за багатого поміщика Мотовилова, який був Анні прадідом. А його дочка Анна Ігорівна .— її бабуся, на честь якої назвали Анну Ахматову. (Сюди можна включити коротку інформацію про значення імені «Анна».)

1-а учениця. Я була вівцею без пастуха. І тільки сімнадцятирічне шалене дівчисько могло вибрати татарське прізвище для російської поетеси... Мені тому спало на думку взяти собі псевдонім, що батько, дізнавшись про мої вірші, сказав: «Не ганьби мого ім'я».

— І не треба мені твого імені! — сказала я. Звучить «Прелюдія № 4» Шопена.



Учитель. У поетичній топоніміці Ахматової посів своє місце і Київ, де вона навчалася в гімназії, де вона в 1910 році вийшла заміж за М. Гумільова, де написала велику кількість віршів і, звичайно, що дуже важливо,— відчула себе поетом. Я вважаю, що Київ назавжди залишився в її творчій спадщині прекрасними віршами...

Читання вірша «Древний город словно вымер...».



Учитель. Анну Андріївну Ахматову Чуковський знав з 1912 року. На одному із літературних вечорів його підвів до неї чоловік, Микола Степанович Гумільов. Тоненька, струнка, подібна до сором’язливої п’ятнадцятирічної дівчини, вона ж на крок не відходила від свого чоловіка, який тоді, при першому знайомстві, назвав її своєю ученицею. Пройшло два, три роки, і в її поставі позначилася найголовніша риса її особистості — величавість. Слово «свята» приходило в голову всім, хто знав А. Ахматову.

Анна Ахматова виходить заміж за друга своєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він закоханий у неї уже три роки, і вона вірить, що її доля — бути його дружиною. Чи любить вона його, вона не знає, але здається їй, що любить...



Учень читає вірш «Вот я один в вечерний тихий час...» на фоні музики Л. ван Бетховена «Елізі».

Учитель. Микола збирається приїхати до Анни. Вона дуже щаслива. Він пише їй незрозумілі слова, і вона ходить з листом до знайомих і просить поради.

2-а учениця. Він так любить мене, що навіть страшно. Як ви думаєте, що скаже батько, коли дізнається про моє рішення. Коли він буде проти шлюбу, я втечу, таємно обвінчаюся з Ніколя.

3-я учениця (читає вірш)

Помолись о нищей, о потерянной,

О моей живой душе...

Голоси:

— Пригадайте, перший шлюб у Ахматової був нещасливий.

— Так, так. Вона не тільки отруїла життя собі, але й чоловікові.

1-а учениця. Я отруєна на все життя, гірка отрута нерозділеного кохання. Чи зможу я знову почати життя? Звичайно, ні. Але Гумільов моя доля, і я покірно їй віддаюся. Не судіть мене, якщо можете. Я клянусь Вам усім для мене святим, що цей нещасний буде щасливим зі мною.

Он любил три вещи на свете:

За вечерней пенье, белых павлинов

И стертые карты Америки.

Не любил, когда плачут дети,

Не любил чая с малиной

И женской истерики.

...А я была его женой.



Учитель. Анна Ахматова обіцяла, що ніколи не заперечуватиме Гумільову їхати, куди він захоче. Ще до того, як одружилися, обіцяла. Заговорили тоді про одного їхнього друга, якого дружина не пускала на полювання. Микола Степанович запитав:

— А ти би мене пустила?

— Куди хочеш, коли захочеш.

Через півроку після весілля М. С. Гумільов вирушає в Абіссінію.



2-а учениця

Сегодня мне письма не принесли,

забыл он написать, или уехал;

Весна как трель серебряного смеха,

Качаются в заливе корабли,

Сегодня мне письма не принесли...

Он был со мной еще совсем недавно,

Такой влюбленный, ласковый и мой,

Но это было белою зимой,

Теперь весна, и грусть весны отравна,

Он был со мной еще совсем недавно...

Я слышу, легкий трепетный смычок,

Как от предсмертной боли, бьется, бьется,

И страшно мне, что сердце разорвется,

Не допишу я этих нежных строк...

Учень. «Я весь день згадую твої рядочки про приморську дівчинку, вони не тільки подобаються мені, вони мене п'янять. Люба Аня, я знаю, ти не любиш і не хочеш зрозуміти цього, але мені не тільки радісно, але й необхідно, у міру того, як ти заглиблюєшся для мене як жінка, зміцнювати і висувати в собі чоловіка. Я ніколи б не зміг догадатися, що від щастя і слави безнадійно старіють серця, але, напевно і ти ніколи б, ніколи не змогла зайнятися дослідженням країни Голла, зрозуміти, й побачивши місяць, що він алмазний щит богині воїнів Паллади».

Звучить «Місячне світло» Е Паулюса.

Учень. Був ще лист, який Гумільов надіслав дружині з фронту.

«Дорога моя Анечко, я вже в справжній армії. Поранених чимало, а рани всі якісь різні, дивні: ранять не в груди, не в голову, як описують у романах, а в обличчя, в руки, в нога. Під одним нашим уланом куля пробила сідло саме в той час, коли він піднімав риси, секунда до чи після, і його би поранило... Я вже читаю Іліаду, надзвичайно слушне читання. У археїв також були й окопи, і загородження, і розвідка. Сам я нічого не пишу — літо, війна та й ніде..”



Звучить соната № 14 Л. ван Бетховена. Учениця читає вірш «Не смеялась и не пела...»

Учитель. У 1921 році побачила світ збірка віршів «Подорожник». Марина Цветаева, яка дружила з Ахматовою, з цього приводу писала:

«Дорога Анно Андріївно!.. Спасибі за чергове щастя мого життя — "Подорожник".

Ви мій улюблений поет... Я розумію Ваше кожне слово, увесь політ, усю складність... Ах, як я Вас люблю і як я вам радію і як мені боляче за Вас, і як високо від Вас. Якби були журнали, яку би я статтю про Вас написала! Мені так шкода, що все тільки слова — любов — я так не можу, я би хотіла справжнього вогнища, на якому би мене спалили».

3-я учениця читає вірш «Я научилась просто, мудро жить...».

Учитель. У рік розлучення Анни Андріївна подарувала Гумільову збірку віршів «Белая стая» з надписом «Моєму дорогому другу Н. Гумилеву с любовью. А, Ахматова 10 июля 1918 год. Петербург».

Учень читає вірш «И когда друг друга проклинали...».

Учитель. Кожний із них пішов назустріч своїй трагедії. М. С Гумільов був розселяний в 1921 році за участь у контрреволюційній змові. За останніми даними, жодних активних дій проти радянської влади поет не Здійснював.

3-я учениця читає вірш «Не бывать тебе в живых...».

Голоси:


—Все про любов та про любов!

— А у війну із блокадного Ленінграду втекла. І жодного вірша про наших воїнів не написала.

— Неправда, є такі вірші.

1-а учениця читає вірш «Клятва».

Багато друзів Ахматової виїхало закордон, але вона залишити батьківщину не змогла.



2-а учениця читає вірш «Не с теми я, кто бросил землю...».

Звучить «Реквієм» Моцарта, запалюють свічки.

3-я учениця. Уроки єжовщини я провела 17 місяців у тюремних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось упізнав мене. Тоді жінка з чоловіком, яка стояла за мною і яка, звичайно, ніколи в житті не чула мого імені, прокинулась від властивого нам усім заціпеніння і запитала пошепки (там усі говорили пошепки):

— А це ви можете опирати?

І я сказала:

— Можу.


І ніби усмішка пробігла по тому, що колись було її обличчям.

Учитель. Цей випадок став життєвою основою поеми «Реквієм».

Удари посипались градом. Одним із них була сумна знаменита постанова 1946 року „Про журнали „Зірка” і „Ленінград”, в якій Ахматову і її вірш буквально засипали бульварною лайкою. Послужливі журналістів в той час писали про неї так:

«Я гадаю, що соціальне середовище, вигодувавши творчість Ахматової, — це середовище поміщицького гнізда і панського особняка. Світ Ахматової незвичайно вузький. Ні широти розмаху, ні глибини захвату у творчості Ахматової немає».

1-а учениця читає вірш «И всюду клевета сопутствовала мне...».

Учитель. Син Анни Андріївни і Миколи Степановича став ученим, а не поетом, але репресій не уник. Його арештовували тричі: в 1935, 1939, і останнього разу — в 1948 році звинуватили в замаху на Жданова.

4-а учениця читає вірш «Уводили тебя на рассвете...».

Учитель. Чи пам'ятала Анна Андріївна свою пророчу рокову «Молитву» 1945 року?

2-а учениця читає вірш «Дай мне горькие годы недуга...».

Учитель. Цю молитву їй пригадала підчас зустрічі Марина Цветаева:

«Як ви могли написати: "Отыми и ребенка и друга. И таинственный песенный дар..."Хіба Ви не знаете, що у віршах усе збувається?»



3-я учениця.

Помирает царь,

Православный царь.

Колокол стозвонйый раскачал звонарь.



4-а учениця

Раскачалась звонница, дон-дон.

Собирайся, вольница, на Дон, на Дон.

Вольная головушка, хмелю не проси,

Грозный царь представился на Руси.

Учитель. Помер Сталін. У житті Ахматової відбуваються зміни: 1955 року — звільнення сина, а 1956-му побачила світ збірка її перекладів.

1-а учениця читає вірш «Тот день всегда необычаен...».

Учитель. У грудні 1964 року Ахматова їде в Італію, де й присуджено премію «Етна-Таорміна».

Коли Ахматова прибула на місце церемонії, вона жахнулась, їй, змученій і хворій, треба було подолати багатоступінчасту круту сходову старого храму.

Звучить «Аве Марія» Ф. Шуберта.

4-а учениця. Урочистість і величність моменту були такі, що, якби я хоч трохи захиталася, мене би негайно посадили в крісло і понесли наверх. Такої ганьби я допустити не могла. І я рушила сміливо вперед. Так я піднялася на вершину слави, задихаючись...

Учитель. У червні 1965 року в Англії Ахматовій вручають диплом почесного доктора Оксфордського університету.

3-я учениця. І хто би повірив, що я задумана так надовго, і чому я того не знала... Минуле обступає мене і вимагає чогось...

Тепер, коли все позаду — навіть старість, і залишились тільки дрихлість і смерть, виявляється, все якось болісно прояснюється (яку перші осінні дні) — люди, події; власні вчинки, цілі й навіть страшне почуття виникає при цьому... (Читає вірш Л. Озерова.)

Протянется недолго, мнилось...

Но то не строки — письмена.



(Читає вірш О. Берггольц.)

Я иду за тобою след в след...

Знаю так же, как ты, что смерти нет.

Учитель. Анна Ахматова померла в березні 1966 року. Цивільна панахида відбулася в тісному приміщенні моргу Інституту Скліфосовського без попереднього повідомлення. Там нікого не було з керівництва Спілки письменників. Церемонію відкрив, стримуючи сльози, Арсеній Тарковський, гарно говорив і Лев Озеров. Потім друзі та учні повезли тіло Ахматової в Ленінград, де відбулося богослужіння в храмі Миколи Морського. А похована вона на кладовищ в Комарові.

Минають роки і століття відходять у небуття покоління людей, змінюються їхні звичаї, вірування та погляди, та великі мистецькі твори залишаються, надовго переживають їх творців, по-новому розмовляють з кожним роком.

Справжнім тріумфом після смерті А. Ахматової став її столітній ювілей, який широко відзначався, за рішенням ЮНЕСКО, у всьому світі.

Важким і складним був шлях А. Ахматової. Починаючи з акмеїзму, вона прийшла протягом свого довгого і напруженого життя до реальності й історизму. Титулована ще колись званням «Сафо XX століття» вона справді вписала до великої книги Любові нові сторінки.



То ніжний яблуневий цвіт падає додолу то щедрий листопад стелиться до землі. Все спливає безмежним морем часу, хоч із величезним запізненням, а все ж таки повертаються з небуття не тільки тисячі імен незаслужено забутих, викреслених з життя видатних людей, але й відроджуються їхні ідеї. І я впевнена, що сьогодні, слухаючи вірші А. Ахматової, ви візьмете і покладете їх до своєї душі, пронесете через усе життя у своїх серцях. Нехай вони живуть там як вияв поваги, любові, співчуття до великого таланту скромної жінки.


Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка