Том V вступне слово



Сторінка29/44
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1.22 Mb.
#84734
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   44

Примітки



1) Див. т. III 2 c. 291.

2) Арцибіскуп галицький — Theiner І ч. 890 (адреса в ориґіналї звучить: archiepiscopo galiacensi — Абрагам, Powstanie organiz. kościoła łac. c. 262). Кілька місяцїв пізнїйше (в сїчнї 1372 р.) папа, зовсїм іґноруючи сього арцибіскупа й не згадуючи про нього, віддає нагляд за вірними галицької дієцезії, quibus episcopus scismaticus de facto preesse dinoscitur, біскупу серетському — Bullarium Francisc. VI ч. 1165.

3) Звістки про них зібрав найновійше Абрагам c. 239 і далї. Він пробує довести, в противність давнїйшим дослїдникам, що перемиський біскуп Іван не був біскупом in partibus; але на се нема нїяких доказів, а той факт, що про його наступника Миколая так само не чути в його дієцезії (він мав опацтво в Тремешнї й виступає лише в Польщі), і відзив першого осїлого перемиського біскупа Еріха про своїх попередників (див. низше c. 430), не позволяють зробити для сього Івана виїмку з поміж иньших тодїшнїх біскупів іменованих для Руси.

4) Абрагам, ратуючи прийняте в польській історіоґрафії переконаннє про велику ревність і старання Казимира в справі орґанїзації латинської церкви на Руси, висуває цїлий ряд здогадів про заходи Казимира в сїм напрямі (часом навіть, виставивши з початку певну гадку в формі гіпотетичній, потім повторяє її в катеґоричнім тонї — пор. нпр. сказане про номінацію холмського біскупа на c. 243 і 252) та шукає ріжних перешкод, які мовляв перебивали дорогу zabiegów i starań Kaзимира; але все се більш нїж гіпотетичне.

5) Theiner Monumenta Polonie І ч. 826. Реґесту листу Казимира з папських протоколів видав Абрагам дод. IX.

6) Документальний матеріал зібрав Абрагам c. 260-1. Лїтература про орґанїзацію латинської церкви в руськмх землях вказана в т. III прим. 23.

7) Янко з Чарнкова — Моn. Роl. II c. 643. Історія про заснованнє Казимиром у Львові першого латинського костела в 1340 р. і катедри в р. 1350, переказана в процесї львівського арцибіскупа Сєраковского з маґістратом і переповіджена у Захаріясєвича Vitae episcoporum praemisliensium c. 32, походить з такого каламутного джерела, що не може йти в рахунок.

8) 1 Новг. c. 350, Воскр. І c. 215.

9) Theiner Monumenta c. 532 (ч. 702).

10) Див. вище c. 391-2

11) Папська буля з 23/V 1372 у Скробішевского Vitae archiep. leopoliensum c. VI, про неї Абрагам ор. c. c. 291.

12) Bullarium Francisc. VI ч. 1165.

13) Theiner I ч. 910.

14) Буля у Тайнера ч. 964, див. тамже ч. 908 і 963.

15) Theiner ч. 988, Длуґош т. III c. 360, Акты Зап. Р. т. II ч. 198.

16) Akta gr. і ziem. II ч. 51. В Тустани бачать звичайно теперішнїй Урич, в Стрийщинї (про нього т. II 2 прим. 13).

17) Theiner І ч. 967 і II ч. 8.

18) Nos tamen eandem ecclesiam cum multis suis possessionibus a scismaticis reperimus occupatam, Проф. Абрагам бере вповнї серіозно сї слова, як і згадку про забрані православними маєтности галицького арцибіскупа в булї A. g. z. III ч. 51, і думає, що десь коло р. 1370 був якийсь рух в Галичинї против католицтва, і тодї забрані сї маєтности (с. 291-2, 317). Але сї звістки треба розуміти мабуть як результат звістного нам погляду на православні катедри як на католицькі, неправно опановані схизматиками, і мова тут іде, правдоподібно, про маєтности православних катедр. Подібно мабуть треба розуміти згадки про перемиську діецезію перед часами Казимира (A. g. z. VII ч. 20), де Абрагам бачить слїди істновання сеї катедри за часів Юрия-Болеслава (c. 239).

19) quod cum ipsa nullus unquam ante nos personaliter katholicus sponsus scilicet pontifex habitavit.

20) Theiner I ч. 1006, Akta gr. i ziem. VII ч. 15, VIII ч. 14 і 20.

21) Длуґош IV c. 149.

22) Piechowski Cornucopiae infulae Chełmensis (1717), Niesiecki Herbarz т. I, Райфенкуґляор. гл. XI

23) Про конфлїкт луцької й володимирської катедри виписки з актів в статї Абрагама Udział Polski w soborze Pizańskim — Rozprawy т. 47. Дотаційні грамоти луцької катедри — Акты литов.-рус. госуд. Д.-Запольского ч. 5 і 9.

24) Про камінецьке біскупство Роллє (Antoni J.) Zameczki podolskie II, X; дотаційна грамота його в моїх Актах Барскаго староства І ч. 18.

25) Див. Theiner І ч. 966, Okolski Chioviensium episcoporum ordo et numerus (1646, нове вид. 1853, Краків), Niesiecki l. c., Райфенкуґель, 1 с. Dobszewicz Wiadomości o biskupstwie kijowskiem.

26) Криловскій в своїх повних баламуцтв статях (Архивъ IX c. 14, пор. 10) твердить, що Ягайло, знїсши (!) в 1414 р. галицьку митрополїю, тодї ж надав право іменовання намістників галицькому старостї. Але се зовсїм безосновно.

27) cum omni iure et poenis spiritualium, que ab antiquo adiacere et pertinere spectantur pro tutore dicti manasterii Crilosz, alias na mitropolita, ac etiam cum marduribus de poponis (зам. marduris de poponibas) districtus Hal., ab antiquo super metropolitum exigendis annis singulis... et omnes popones sub monasterio Crilos degentes non coram alio nisi ipso Roman pro omnibus excessibus in iure spirituali respondere debebunt.

28) Akta grodz. і ziem. VII ч. 51 і XII ч. 4286. Ся остатня записка усуває всяку непевність що до дати сеї угоди й її автентичности: в Supplementum ad histor. Russiae monumenta вона була видана з датою 1408 р., а видавцї поправляли її на 1508 (так і у Криловского ще).

29) Ocasione institutionis vicegerentium ritus ruthenici, alias namiestmki, in Leopoli, in Krylos et alibi in dioecesi sua Leopoliensi.

30) Codex ep. Vitoldi ч. 1018.

31) Supplementum ad histor. Russiae mon. ч. 50.

32) Акты Зап. Рос. II ч. 198.

33) Damusque illi facultatem in causis et rebus spiritualibus iudicandi et singula faciendi secundum iura et consuetudines ritus ruthenici, quaecunque ad officium et dignitatem ipsius archimandritae pertinent, et quae quondam wladyka seu metropolites haliciensis in ipsis districtibus exercebat.

34) Suplementum ad hist. Rus. mon. ч. 51 i 52, Архивъ Югозап. Рос. І т. X ч. 7 і 8.

35) Акты Зап. Рос. II ч. 141, витяги з грамоти 1523 у Зубрицкого Галицкая Русь въ XVI ст. c. 39.

36) Грамоти цитовані в попередній нотцї. М. Макарій (IX c. 217) думав, що сей перехід Гдашицького під зверхність митрополита став ся за згодою короля, але се зовсїм неправдоподібно, а слова „водлугь воли и листовъ господара”, на яких опираєть ся погляд Макарія, значать тільки, що митрополит признав з свого боку за Гдашицьким всї ті права й прероґативи, які перед тим, без його відома, надав був йому король.

37) Supplementum ч.53 і 54.

38) Першу певну таку грамоту маємо з 1509 р. — Акты Зап. Poссіи II ч. 55. Про документи з сим титулом, з давнїйшою датою див. Макарія т. IX c, 205.

39) Акты Зап. Россіи II ч. 182 і 193; що гошівський піп представив ся висланником православних Галичан, виходить з текста листа ч. 193, а що він був одною особою з архимандритом Йосифом, згаданим в ч. 182, виходить з того, що Галичане иньших намісників окрім гошівського попа й Сикори не знають в листї ч. 193.

40) Король називає його nobilis — Архивъ І. X ч. 11, пор. Нєсєцкого Herbarz IX c. 144.

41) Акты Зап. Р. II ч. 193. Дата сього документу означена хибно: як справедливо завважив Макарій (IX с. 239), він мусить належати до 1535 р.; се видко з порівняння його з докум. ч. 185 і 197.

42) Supplementum ч. 53, Акты Зап. Р. II ч. 185 і 197. Що документ ч. 197 — лист Галичан до митрополита, і дальший — ч. 198, датовані видавцем на слїпо 1539 р., до сього року належати не можуть, завважив уже Макарій IX c. 244, але не постарав ся докладнїйше уставити хронольоґію їх і описаних ними подїй. Тим часом се можна зробити зовсїм докладно на підставі вказівок самих листів: коротке канцлєрство Яна Хоєньского й іменованнє Тучапського епископом дають докладні хронольоґічні границї, і між ними треба розложити подїї. Перший лист був писаний перед осїннїм краківським соймом — се бурливий сойм 1536/7 р. (Бєльский вид. Туровского c. 1073-4, Volum. legum І c. 253-4 і нова розвідка Прохаски Rokosz lwowski w r. l537 — Kwart. hist. 1902 c. 210 і далї); отже сей лист писаний 8/IX 1536. Історія заходів Галичан коло уневажнення привилея для арцибіскупа припадає на початок l537. Побут короля у Львові — на лїто (під час звістної „курячої війни”). Довге перебуваннє Тучапського „в Кракові” (треба розуміти — взагалї в Польщі) — на 1537/8 р., і в груднї 1538 р., перед новим соймом, скликаним до Кракова при кінцї 1538 р., писаний був другий лист до митрополита — ч. 198.

43) Акты Зап. Р. II ч. 198, Supplementum ч. 54 і 56 (хибна дата 1539 р.).

44) Пор. Архивъ Югозап. Рос. I т. X ч. 164 — грамота короля з 8/X 1537, дана в Кракові, де король признає права арцибіскупа над намісництвом.

45) Акты Зап. Р. II ч. 198.

46) Акты Зап. Рос. II ч. 201, Supplementum ч. 57.

47) Supplementum ч. 55, Архивъ Югоз. Рос. X І ч. 11.

48) Decreta et constitutiones synodales Petric., друк. 1544; р. (Краків).

49) Архивъ І, X ч. 167 і 18-20.

50) Supplementum ч. 58.

51) Архивъ IX ч. 23, пор. 25.

52) Monumenta confraternitatis Stauropigianae ч. 45-50 і 58 (друковані також в Supplementum ч. 169-176 і Архивъ І. X ч. 24) і Архивъ І. X ч. 26 і 30.

53) У Гарасевича c. 79.

54) Et saliquas contribuciones repeteremus a comunibus poponibus ad thesaurum nostrum, каже король — A. g. z. III ч. 87.

55) Volumina legum II c. 10-1.

56) Див. вище c. 280.

57) Див. вище c. 242.

58) Нпр. Архивъ І. X ч. 4 (Перемишль, 1493), Матеріали р. 1578 (Щирець), і т. и.

59) В дїйсности в Дрогобичу знаємо кілька церков в тім часї; чи стояли вони за границями міста в тїснїйшім значінню слова, не знаю, але здаєть ся, що католики не хотїли позволити поставити взагалї нову церкву.

60) Про сей епізод див. Шараневича Rzut oka na beneficya kościoła ruskiego c. 17-8, мою замітку в Записках т. XXVII „До історії руського обряда в старій Польщі”, й реплїку дра Прохаски з моїми замітками під тим же заголовком тамже в т. XXX. Подібна справа мала місце, очевидно, і в Городку — див. Матеріали част. II р. 1547.

61) illud statutum iuris terrestris, quod disponit nullam sinagogam de cetero in partibus Russie edificare, solum proximam casui aut ruine reformare, non attendendo — Archiwum komisyi historycznej VIII c. 451.

62) „Князи наши и панове, вся земля, мають на то право и записы отъ предковъ нашихъ и отъ отца нашого и отъ насъ, и то въ правЂхъ написано, што церкьвей греческого закону больш не прибавляти, — ино намъ тыхъ правъ предковъ нашихъ и отца нашого и нашихъ не годит ся рухати” -Акты Зап. Рос. I с. 141. Кілька лїт пізнїйше, коли Москва справою православної церкви далї допікала. Литві, казав Олександр відповідати в більше толєрантнім тонї: „Король єго милость ховаєт свои подданые какъ были хованы за отца єго мсти короля Казимира: хто у которомъ законе хочетъ мешкати, тотъ нехай в томъ мешкаєтъ, и церкви хто какия хочетъ, тоть тыє будетъ, такъ рускии, какъ и римскии; ачкольве не дозволено было Руси церквей будувати, але тыми разы король єго мсть то имъ допустилъ”. Сборникъ Муханова ч. 74 (Лит. Метрика, Записи V л. 247).

63) До неї відкликуєть ся пізнїйший біскуп Задзік — ordinationi іllmі ex rmi olim Martini Szyszkowski antecessoris nostri episcopi cracoriensis dto Bodzantini 5 febr. 1626 factae, qua multiplicatio eiusdem ritus graeci ecclesiarum et presbyterorum in clave Muszynensi interdicitur — Перемишльський схематизм 1879 р. c. 265.

64) Ex nunc nullus christianorum vel christianarum ritus romani audeat pueros suos in scismaticam sectam quoquomodo baptisare, et si baptisati sunt — ad ritum suum catholicum reducantur — Codex ер. Vitoldi ч. 1018. Отже той же припис, що до недавна істнував в Росії, на великий і оправданий жаль ріжновірцїв. Ріжниця була тільки та, що в старій Польщі, при слабій її екзекутиві, се правимо нїколи не бувало вповнї переведене, — хоч до секатур давали матеріал.

65) Про інтенцію навертання Русинів на латинство — вистане нпр. пригадати, що краківську академію фундовано між иньшим для здобування neophitarum gentium Lithuaniae, Rutheniae et Walachiae — Codex dipl. univ. Cracoviensis I c. 38. Пор. комплїменти папи Ягайлови й Витовту — Codex ер. saec. XV т. II ч. 67.

66) cuiuscunque conditionis aut religionis fuerint — sive sint prophani sive scismatici sive catholici — Akta gr. i ziem. III ч. 100.

67) de omnibus hominibus, tam katholicis quam scismaticis, in iure theutonico residentibus.

68) Akta gr. i ziem. II q. 90, VI ч. 121, див. також ч. 115.

69) Нпр. A. g. z. II ч. 41, 61.

70) Др. Прохаска, в згаданій своїй реплїцї (Записки Наук. тов. ім. Шевченка XXX, Misc. c. 6-7), доводячи брак усякого релїґійного гнету зі сторони польської королївської власти, відкликуєть ся до загальних привилеїв — Володислава Ягайловича 1469, Олександра 1499 і партикулярних привілєґій Жиґимонта для владик, нпр. львівського. Та з названих ним привилеїв перший був виданий на користь унїятів, другий — виймає духовенство перемишльської дієцезії з юрисдикції цивільних властей, отже належить до партикулярних, дієцезальних привилеїв, а третїй належить не до Корони, а до в. кн. Литовського. Що до партикулярних привилеїв, то власне історія згаданого дром Прохаскою привилея для галицької катедри дуже докладно поучує нас, скільки та королївська толєранція коштувала.

71) Harasiewicz Annales ecclesiae ruthenice c. 78-81.

72) Akta gr. і ziem. VII ч. 26. Питанню автентичности грамоти присьвятив видавець, проф. Лїске, значний екскурс і ряд приміток, але його оцїнка автентичности випала досить слабо. Документ був предложений до першого потвердження в 1535 р. в копії, бо ориґінал мовляв згорів. Стилїзація документа дуже недоладна, навіть в іменах маєтностей, і Лїске толкував се тим, що маємо тут лихий переклад з руського ориґіналу. Се можливо, але текст в кождім разї лишаєть ся не дуже певний — сам Лїске зазначив одну правдоподібну інтерполяцію. Але головно, митр. Кипріян, що виступає інїціятором сеї грамоти й сьвідком, не жив уже в 1407 р. Остатня подорож його до Ягайла належить до рр. 1404-5, і тому Ан. Левіцький датував згаданий привилей 1405 р. (не підносячи нїяких сумнївів до автентичности його теперішньої форми) — Sprawa unii, Kwart. histor. 1897 с. 327.

73) A. g. z. VII ч. 60.

74) Архивъ І, X ч. 2.

75) Supplementum ad hist. Russiae mon. ч. 55.

 

СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В КН. ЛИТОВСЬКІМ: ВІДНОСИНИ ВЕЛИКИХ І МІСЦЕВИХ КНЯЗЇВ; ЗАКОНОДАТНІ ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ ПРАВОСЛАВНИХ, ПРИВИЛЕЇ РІВНОПРАВНОСТИ 1432 І 1434 Р., ПРИНЦІП НЕДОПУСКАННЯ РУСИНІВ ДО УРЯДІВ, ПОТВЕРДЖЕННЯ ЙОГО В XVI В., ФОРМАЛЬНЕ ЗРІВНЯННЄ ПРАВОСЛАВНИХ 1563 Р. СТАНОВИЩЕ ПРАВИТЕЛЬСТВА В. КНЯЗЇВСТВА СУПРОТИ ПРАВОСЛ. ЦЕРКВИ, БРАК РІВНОГО ТРАКТОВАННЯ З КАТОЛИЦЬКОЮ, ПРИВИЛЕЇ ДЛЯ ВЛАДИКІВ.

В в. кн. Литовськім православні не чули себе так пониженими, хоч і тут становище православної церкви в порівнянню з староруськими часами погіршило ся дуже, і від охрещення Литви на латинство вона й тут зійшла на становище релїґії низшої в порівнянню з католицтвом.

До переходу на латинство Ягайла, себто до Кревської унїї 1385 р. й її дальших консеквенцій, православна церква не була тут такою низшою. Правда, в. князї держали ся поганства або принаймнї православности своєї не манїфестували (Ольґерд і Ягайло); але хоч не уважали своїм обовязком дуже розбивати ся за інтересами православної церкви, то шанували її як релїґію культурнїйшої й численнїйшої части своїх підданих, можна сказати — вищу релїґію. До тогож переважно вона мала до дїла не з самими в. князями, а з князями місцевими, що сидячи по руських землях, самі були православними й стараючи ся йти у всїм слїдами своїх попередників, князїв руської династії, уважали своїм обовязком опікувати ся й православною церквою. Такими були Любарт Гедиминович і його син Федір — князї волинські, Володимир Ольгердович київський і його потомки — Олелько й Олельковичі, Скиргайло й його наступник (властиво намістник тільки) Іван Ольгимунтович, Гедиминовичі пинські, сїверські, дрібнїйші волинські, почасти також Свитригайло (хоч сам був католиком).

Від першої ґенерації Гедиминовичів з українських земель ми взагалї маємо мало документального матеріалу, хиба пізнїйші ремінїсценції, убрані часом в більше або меньше апокрифічну форму, як нпр. грамота Любарта луцькій православній катедрі на маєтности, доходи й суди (фальзіфікат очевидний), як ріжні більше або меньше автентичні записи на евангеліях про надання князїв та згадки пізнїйших документів 1). Але пізнїйші грамоти можуть послужити до ілюстрації становища, яке взагалї займали супроти православної церкви сї руські Гедиминовичі. Ось нпр. як починає оден з синів Володимира київського Андрій свій звістний тестамент, списаний 1446 р. в Київі, в печерськім монастирі (рукою старця Пахнутия, Лихачевого брата): „Се азъ рабъ божій князь Андрей Владимировичъ пріЂздилъ єсмь въ Кіевъ съ своєю женою и съ своими дЂтками, и были єсмо въ дому Пречистыя, и поклонили ся єсмы пресвятому образу єя и преподобнымъ и богоноснымъ отцемъ печерскымъ, и благословили ся єсмы у отца нашего архимандрита Николы и у всЂхъ святыхъ старцевъ, и поклонихом ся отца своєго гробу князя Владимира Олькгердовича, и дядь своихъ гробомъ, и всЂхъ святыхъ старцевъ гробомъ въ печерЂ, и размыслихъ на своємъ сердци — колико то гробовъ, а вси тыи жили на семъ свЂтЂ, а пошли вси къ Богу, и помыслилъ єсмь: помалЂ и намъ тамо поити, гдЂ отци и братіа наша, и подумалъ єсмь съ своєю княгинею и съ отцомъ своимъ съ Николою архимандритомъ печерскымъ и съ святыми старцы и съ своими бояры, и отписалъ єсмь...” і т. д. 2).

Під управою таких князїв, де вони задержали ся, (як нпр. за Свитригайла на Волини, за Олельковичів в Київщинї, під князями пинськими, острозькими, і т. и.) не тільки в XIV, а й пізнїйше — в XV в., православні не відчували так дуже упослїдження православної церкви, хоч уже від самої унїї 1385 р. становище її зміняєть ся дуже на гірше. Уже від тодї великокняже правительство стає на становищі протеґовання латинської церкви й латинників та обмежування прав православних.

І так уже на початку 1387 р., по охрещенню Литвинів на латинство, видає Ягайло в Вильнї дві грамоти, де виразно зазначує таке своє становище. В першій грамотї — так званім першім земськім привилею, він признає ряд привілєґій для литовських шляхтичів, що приймуть латинство, для заохоти їх до сього. Бояре-католики дістають право розпоряджати своїми маєтностями й володїти ними таким правом як шляхта польська; їх маєтности звільняють ся від ріжних робіт і повинностей; вони можуть свобідно роспоряджати шлюбами своїх своячок, і вдови-шляхтянки можуть свобідно виходити замуж за кого хочуть, але з тим обмеженнєм, що лише за католиків 3). В другій грамотї, виданій два днї пізнїйше, Ягайло постановляє для скріплення католицької віри, що всї Литвини, чи в землях литовських, чи руських, мусять перейти на латинство; шлюби латинників з православними забороняють ся на далї, а як би такий шлюб став ся, православна сторона мусить перейти на латинство, і до того можна її змушувати навіть фізичними карами; маєтности католицької церкви увільняють ся від всяких данин і повинностей 4).

Далї розвивав сї принціпи звістний Городельський привилей Ягайла й Витовта 1413 р. Потверджуючи ріжні шляхетські привілєґії, признані давнїйшим привилеям, він з притиском підносить, що користати з тих привілєґій можуть лише католики 5). Окрім того постановляє він, що як новоутворені на польський взір уряди воєводів і каштелянів, так і всякі иньші земські уряди будуть роздавати ся тільки католикам 6); так само до ради короля й в. князя будуть допускати ся тільки католики, „бо часто ріжниця в релїґії витворює ріжницю і в змаганнях, і тайні справи через те розголошують ся” 7).

Таким чином православні сими актами виключали ся від шляхетських привілєґій, від урядів і від ради в. князївства, не кажучи вже про таку річ, як заборона мішаних шлюбів та насильне примушуваннє не-католицьких супругів до переходу на католицтво.

Розумієть ся, нема що й думати, аби все се було переведено в житє! В радї в. князя далї засїдали православні князї, уряди по руських землях обсаджувано переважно місцевими панами — православними; часами діставали ся вони й на уряди столичні, до центральної адмінїстрації. Не тільки бували мішані шлюби, без переходу не-католицької сторони на католицтво, але трапляли ся й переходи з латинства на православну віру Литвинів і Поляків, як показує устава Витебської землї 8). Але таки неприхильна для православних полїтика правительства давала їм себе знати. Таки католики дїйсно відтїсняли православних від найбільше впливових урядів, з ради в. князя. Недурно Славили потім Поляки Ягайла й Витовта, що за їх часів тримано Русинів „у зелїзних кайданах” (in virga ferrea), та недопущувано до нїяких впливових посад 9). Не була та система так консеквентно переводжена, але досить і того, що така система була.

Се приготувало реакцію по смерти Витовта. Як ми знаємо, на верх вийшов Свитригайло, що мав дати коли не перевагу, то бодай рівновагу руським, православним елєментам в державі. Стараючи ся повалити його, польське правительство уважало вказаним зробити якісь уступки Русинам, і королївські відпоручники, висаджуючи на великокняжий стіл Жиґимонта Кейстутовича, спадкоємця Витовтових традицій, заразом видають в імени короля привилей Русинам, де розтягають на них шляхетські привілєґії признані давнїйшими привилеями (головно привилеєм 1387 р.): маєткові права на взір польської шляхти, свободу шлюбів, свободу від повинностей, та позволяють Русинам також приступати до польсько-литовських гербів, як ознаки шляхецтва. А хоч сей привилей мав в собі деякі формальні непевности, що роблять сумнївним його правосильність, то півроку пізнїйше видає від себе також і в. князь Жиґимонт привилей такогож самого змісту, і сей уже без всякого сумнїву був правосильний 10).

Та полишаючи на боцї справу правосильности, деякі обставини дуже богато уймали значіння обом сим привилеям — і королївському і великокняжому (р. 1432 і 1434). Передовсїм варто уваги, як я мав уже нагоду піднести 11), що вони говорять все про „Русинів і Литвинів”, а не про православних і католиків, і хоч безперечно сї етноґрафічні назви уживали ся в тих часах і в конфесійнім значінню, але все таки лишало ся місце ріжним ваганням в інтерпретації: при охотї можна було розуміти се так, що мовляв мова йде про Русинів-унїятів, або й Русинів-латинників. Але важнїйше те, що привилеї надавали Русинам власне те, що вони властиво й перед тим мали, або те, з чого скористати не могли — ті шляхотські привілєґії, з яких спора частина лишила ся й по попереднїх привилеях на папері лише 12), так що з них не користали й латинники, і тепер певне не скористали й Русини, а з другого боку — з чого користали бояре-шляхта римської віри, певно, того не відмовлювано й православним: конфесія в дїйсности, певно, не робила ріжницї анї в маєткових анї в податкових правах бояр. За те не знесено ограничення, зробленого Городельським актом — ограничення власне найбільше реального й болючого — про недопущеннє Русинів до урядів і ради. Так що властиво потїха Русинам від тих привилеїв 1432 і 1434 рр. була дуже мала 13).

Хоч мовчаннє пізнїйших привилеїв, по городельськім, про ограниченнє прав православних до урядів до певної міри його ослабило, і Русини, хоч зрідка розмірно, діставали ся на вищі уряди, одначе голосний епізод, що мав місце при іменованню кн. Константина Острозького в р. 1522 воєводою троцьким, показав, що виключеннє Русинів від ради й урядів в правительственних кругах не уважало ся справою вповнї пережитою. Литовські пани тодї запротестували против сього іменовання, покликуючи ся на Городельський акт, і в. князь мусїв видати грамоту, де признавав, що по городельському привилею він не повинен був давати сього уряду „нїякому Русину і схизматику”, і зробив се лише за згодою і звільненнєм від сеї заборони, даним йому від ради в. князївства виїмково на сей раз, і сей виїмок не уймає сили городельській постанові, і на будуче від неї не можна буде відступити і давати Русинам „того рода гідности і уряди” тільки за згодою старших сенаторів 14).

Здаєть ся, подражнила тут Литвинів головно та обставина, що в. князь при тім признав Острозькому ad personam перше місце серед сьвітських сенаторів 15). А на таких посадах православні пани й перед тим бували часом, і в. князь в своїм привилею згадує, на усправедливленнє, що Конст. Острозький вже перед тим займав уряд виленського каштеляна. Але литовські пани, допускаючи виїмки, нїяк не хотїли принціпіяльного зрівняння Русинів в праві на уряди, і хоч при кодіфікації права, в Литовськім статутї обмеження для Русинів не зазначили виразно, то в привилею виданім слїдом за опублїкованнєм Лит. Статуту, з нагоди проголошення Жиґимонта-Авґуста в. князем, в осени 1529 р., се обмеженнє було повторено знову, в дуже катеґоричній формі: в. князь з'обовязав ся, в дусї Городельського привилею, і навіть його словами подекуди, що воєводства, каштелянства, уряди двірські й земські буде давати тільки католикам, і тільки їх буде допускати до ради 16). Се з'обовязаннє повторене було Жиґимонтом-Авґустом потім, коли він приймав управу в. князївства 17), і ще пізнїйше, дванадцять лїт перед формальним рівноуправненнєм не-католиків з католиками, не тільки всї отсї грамоти, що обмежали права Русинів до урядів — Городельський привилей, грамота 1522 р., привилей 1529 р. були включені в великий конфірмаційний привилей Жиґимонта-Авґуста й на ново потверджені, але в. князь іще спеціально приобіцяв на закінченнє, що коли давнїйше з постанов тих привилеїв щось не додержувало ся — спеціяльно що уряди давали ся часом людям грецької віри, то на далї в. князь приобіцює, що того не буде, і він не буде давати людям руської віри, некатоликам, нїяких урядів і не буде припускати їх до тїснїйшої ради 18).

Та саме вже се усильне припімнюваннє сього обмеження показувало, що в дїйсности воно було захитане, і справдї ледво минуло десять лїт від сього останнього королївського приречення, як против сього обмеження проявила ся така сильна опозиція, що прийшло ся його знести формально. Справа була порушена в звязку з ревізією Литовського Статуту, порученою мішаній комісії, нарівно з латинників і православних. Коли рішено було втягнути в нову редакцію Статута земські (шляхотські) привилеї, піднесено було потребу спростувати ті точки Городельського акту, що обдаровували привілєґіями лише шляхту католицьку. Як справедливо здогадують ся, мала тут значний вплив та обставина, що сим заінтересовані були не тільки православні, а також і протестанти, тодї дуже численні й впливові в радї й на соймі, і що завдяки сьому союзу православних з протестантами домаганнє формальної рівноправности удало ся. Може бути також, що в. князь хотїв приєднати Русинів для своїх унїонних плянів. Так чи инакше в. князь і сойм сповнили їх бажаннє. Мотивовано се тим, що не тільки католики, але й православні все похвально сповняли ріжні служби, займаючи всякі уряди, в тім і сенаторські, а Городельську постанову евфемістично об'яснено тим, що „стани Руських земель” не були на тім з'їздї присутні 19). Тож в. князь „съ порадою и съ призволеньємъ пановъ радъ духовныхъ и свЂтскихъ” постановляє, що панове, шляхта і бояре, без ріжницї національности й релїґії (отже й протестанти та всякі сектанти), також без ріжницї, чи походять вони з родів гербових чи нї, мають користати однаково з усїх шляхетських привілєґій і допускати ся однаково до всяких посад і гідностей, урядів земських і двірських і участи в радї в. князя 20). А що Городельський акт був виданий на спільнім соймі литовсько-польськім, в. князь приобіцяв, що сю свою постанову, як би була потреба, переведе також і через спільний сойм, що одначе нїчого не уймає правосильности сїй постанові литовського сойму 21).

Се означало повне зрівняннє православних з католиками, та прийшло воно тодї, як православний елємент в в. князївстві о стільки підупав в своїх впливах і так зійшов на другий плян, що й се формальне зрівняннє йому нїчого не могло додати. Фактичні відносини зістали ся такі самі, як і були, й акт мав тільки формальне значіннє.

Що до самої православної церкви то в відносинах литовського правительства до неї також є певна ріжниця від польського. Правительство в. кн. Литовського чуло себе правительством не тільки католиків, а й православних, і поводило ся з православною єрархією й церквою з більшим поважаннєм, нїж польське. Маємо грамоти, де в. князь литовський зве православного митрополита своїм „отцем”, рада в. князя, себто правительство, — „отцем і господином”, а епископів і сьвящеників — почесним іменем „своїх богомольцїв” 22). Такої обидливої ріжницї в термінольоґії між православною й католицькою церквою, яку ми бачимо в актах польських, в документах в. князївства ми майже не стрічаємо. Правительство навіть почувало ся до обовязку опікувати ся православною церквою й запобігати непорядкам в нїй: вел. князь називає себе супроти православної церкви „фундатором и наивышшим оборонцею”, або „зверхним оборонцею костеловъ и церквей божихъ и размноженья вшелякого порядку въ церквахъ закону хрестіяньского”, і нпр. в порученню митрополиту скликати собор, 1546 р., в. князь мотивує се тим, що він має бачність на церкви божі й віру християнську, й хоче „въ доброй спра†яко и костелы наши римскіи, такъ и ваши церкви подлЂ вЂры вашоє заховати” 23). Не часто, що правда, такі спасенні гадки йому приходили, а участь його в церковній управі зовсїм розминала ся з такими добрими замірами, але цїнити мабуть і такий висказ треба.

Але рівноправности православній церкві з католицькою не признавано й тут. Митрополит і епископи православні не мали місця в радї в. князївства й прикро се відчували. В 1568 р. митр. Іона між иньшими петиціями просив також в. князя, щоб на взір біскупів латинських і йому з владиками признане було „мЂстцо и вотумъ въ радЂ єго милости господарской”, та покликував ся на „обичай звиклий” — що його „предки архіепископи” мали таке місце. Не знати, які часи й які факти розумів тут митрополит, але практики такої в дїйсности не було, й в. князь збув се прошеннє заявою, що він полагодженнє сеї справи відкладає „на иншій часъ”. І на соймах митрополит і владики являли ся тільки часом, тодї здаєть ся, як мали якусь потребу, або їх для якоїсь спеціальної потреби кликали 24). В руських землях за те мали вони досить важну ролю в місцевій самоуправі, засїдаючи на чільнім місцї в зборах місцевих панів та репрезентуючи землю й на зверх, як то ми бачили вже вище 25).

Було і більше того. З уст в. князя, в приложенню до земель в. князївства чули ми висказ, що нових православних церков будувати не вільно 26). А як далеко правительственні круги уважали можливим толєрувати православну релїґію в землях в. кн. Литовського, може до певної міри ілюструвати грамота Ягайла для Луцької землї 27), видана 1432 р., коли луцькі бояре заявили були охоту прилучити ся до Польщі. Признаючи станам і народностям Луцької землї такі права, які мають стани й народности земель Львівської й Краківської, Ягайло понадто ще приобіцяв, що церков православних не будуть руйнувати, анї обертати їх на костели католицькі, анї православних не будуть примушувати до переходу на латинство 28). Хоч тут Ягайло говорить як король польський і обіцяє се Лучанам як підданим коронним, але очевидно, що для заохоти їх він хотїв їм дати нїяк не меньше, нїж могло їм дати в. князївство, а певно більше, так що сї обіцянки можуть служити за mахіmum благодатей, на які могли православні числити в в. кн. Литовськім.

Привилеї, давані великими князями литовськими руській церкві, подібні до коронних: вони головно забезпечають компетенції церковного суду, церковної власти и епархіяльні доходи. Цїкаво, що вихідною точкою для них служать фальзифікати. Так в 1499 р. митрополит предложив в. кн. Олександру „свиток Ярославль”, себто перерібку Ярославової церковної устави, не знати — чи власної редакції, чи в готовій, як її знайшов, і просив її потвердити. В. князь потвердив, і в потвердженню своїм заборонив урядникам і всяким властям мішати ся в справи церковного суду, а дїдичам — поставляти сьвящеників без благословення митрополита й віддаляти їх власновільно. Чотири роки пізнїйше з таким самим прошеннєм звернув ся до в. князя владика полоцький і дістав грамоту такогож змісту 29). Потім в 1511 р. митрополит і епископи, за протекцією кн. Константина Острозького, дістали грамоту подібногож змісту, в потвердженнє Ярославового свитка, від нового в. князя Жиґимонта 30), і пізнїйше не раз видавали ся подібні грамоти про нетикальність духовного суду і власти.




Каталог: word
word -> На реферат надається письмова рецензія передбачуваного наукового керівника або іншого фахівця, призначеного приймальною комісією
word -> Т. Г. Сокол основи туристичної діяльності
word -> Програма для студентів спеціальності 030300 Історія Затверджено
word -> Наказ №20 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 березня 2005 р за №306/10586 579 Про затвердження Правил охорони праці в деревообробній промисловості
word -> Друкарське
word -> Конспект и лек ц ій Підготували мр. Таня Гаев та Зоряна Гук Белград, 2008
word -> Частина І методологічні засади рекреаційної географії розділ 1 рекреаційна географія як наука
word -> Володимир Пахомов


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   44




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка