Том V вступне слово



Сторінка6/44
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1.22 Mb.
#84734
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

Примітки



1) До історії шляхетської верстви в. княз. Литовського див. особливо Любавского Сеймъ гл. V, також Обл. дЂленіе с. 534 і далї, В.-Будановъ Крестьянское землевладЂніе с. 27 і далї, Леонтовичъ Панскій дворъ.

2) Див. т. III c. 284 і далї.

3) На сю обставину й її значіннє в суспільній еволюції в. князївства звернув увагу Довнар-Запольский (Госуд. хозяйство с. 10). Тільки він безпотрібно кладе натиск на те, що правительству треба. було кінного війська. Земські походи в давнїй Руси були кінні — пригадати хоч би подробицї київської революції 1068 р. Але се земське військо не обовязане було до походів в справах, що безпосередно не дотикали землї, й нездатне було до далеких і частих походів.

4) Див. т. III c. 286, 329. В сїй справі ще полєміка моя з проф. Линниченком в ИзвЂстіях отд. рус. яз. за 1904 р. кн. І і IV.

5) Мої: Кілька київських документів XV-XVI в. ч. 1 (Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. XI). Ревизія пущъ с. 226. Виривки з невиданих актів у Любавского Сеймъ c. 432- 3, Област. дЂленіе c. 541.

6) Любавскій Сеймъ с. 433.

7) Документы архива юстиціи с. 10, Любавскій Областное дЂленіе с. 544-5.

8) Акты Зап. Россіи III с. 88.

9) Див. В.-Буданова op. c. с. 29.

10) Ревизія пущъ с. 282.

11) Акты виленской коммиссіи т. XXIV ч. 19-21.

12) Любавский ор. c. 435 (з невиданого докум.).

13) Устава на волоки 1557 р., що переводила путних бояр в катеґорію селян, так описує їх обовязки: „которыхъ служба будетъ — єздити з листы нашими до дворов оному врадови приясглыхъ, а с пенезми платовъ нашыхъ до Вилни до скарбу и за крывъдами подданыхъ (зі скаргами?) колеєю з росказанья врадового єздити” (арт. 1).

14) Так устава для дворів Виленського й Троцького воєводств 1529 р. виразно зве військову службу обовязком путних бояр: ”боярове наши путныя и осочники, которыи зъ стародавна повинни войну служити и сЂна косити, также теж рыболовы, бортники, ковали и иншыи подданыи дворовъ нашихъ, которыЂ тяглой службы не служатъ, тыи будутъ повинни” і т. д. (Акты Зап. Россіи II с. 196). В описи Овруцького замка 1552 р.: „для доведання вестей гдеж колвекъ винни єхати бояре тамошниє и слуги путныє; на погоню з старостою и єго намЂстникомъ повинни єхати бояре тамошниє ихъ и слуги путныє и мещане — Архивъ Югозап. Россіи IV l c. 40. Що більше, в тяжких обставинах правительство взивало путних бояр навіть до далеких походів — як нпр. підчас війни з Москвою в 1514 р.. Акты Зап. Р. II с. 114.

15) Див. попередню нотку.

16) Архивъ Югозап. Россіи VIII с. 120-1, пор. 117-9, т. IV I с. 41-2.

17) Нпр. в описи мозирського замка читаємо: „то суть слуги путныє, которыхъ вчинилъ слугами панъ Михайло Гагинъ, державца первый мозирский, а передъ тымъ были тяглы” — Архивъ Югозап. Россіи VII I с. 625.

18) Działyński Zbiór praw litewskich c. l.

19) Dziaiyński c. 7, Kod. Polski Жищевского І ч. 162. З наданнєм гербів городельським привилеєм звязуєть ся небезінтересний спір, що розвів ся недавно в польській науковій лїтературі — чи мали Русини й Литвини герби, або печатні знаки перед тим, чи доперва від Поляків герби перейняли? Сю останню гадку боронив Пєкосїньский, але вона викликала загальну опозицію. Розумієть ся, вона дїйсно не стійна, о скільки мова йде про уживаннє знаків власности чи печатних — ми маєно їх прецїнь уже на Володимирових монетах, а про печатки чуємо в трактатах з Візантиєю (див. мою рецензію працї Пєкосїньского, як низше). Але опоненти взагалї більше орудували теоретичними арґументами, як студиями фактичного історичного й археольоґічного матеріялу лїтератури. Лїтература: Piekosiński O dynastycznem szlachty polskiej pochodzeniu, 1888, 2 вид. 1896. Петрушевича Вопросы и отвЂты, Новий Галичанин, 1889 ч. 21-4, Яблоновского рецензія в Вислї 1891, замітка в Kwartaln. histor. 1898: W sprawie średniowiecznej heraldyki litewsko-ruskiej, тамже відповідь Пєкосїньского і статя Малецкого Znaczenie unii horodelskiej w roku 1413 z punktu widzenia heraldycznego. Piekosiński O žródłach heraldyki ruskiej — Rozprawy wydz. hist. fil. т. XXXVIII; моя рецензія на се в т. 41 Записок.

В цитованій статї Малецкий, аналїзуючи городельський акт, між иньшим доводить, що він не ограничував так тїснїйше шляхетської верстви в порівнянню з актом 1387; але його толковання досить натягнені.



20) Див. т. IV c. 180.

21) predictos principes, nobiles et boiaros Ruthenorum eisdem graciis et libertatibus, privilegiis et commodis gaudere et utifrui volumus, quibus principes, nobiles et boiari Lithvanie pociuntur et fruuntur.

22) Codex epist. saec. XV т. III c. 522.

23) Про питаннє правосильности його: W. Czermak, Sprawa równouprawnienia schizmatyków i katolików na Litwie — Rozprawy wydz. hist. т. 44, і рецензія моя в т. 53 Записок H. тов. ім. Шевченка.

24) ne inter earundem terrarum populos divisio aut aliquod dispendium subsequatur in futurum, quo status terrarum predictarum (Lithvanie et Russie) ledi possit — повторено буквально з грамоти 1432 р.

25) Codex epist. saec. XV т. III c. 529.

26) Див. т. IV c. 182.

27) praefatis ducibus, prelatis, boiaris, militibus et nobilibus terrae Lucensis, tam in fide s. romanae ecelesiae quam etiam orientalis seu graecae constitutis, omnia iura, libertates, immunitates et gratias tales, quales habent, eis gaudent et fruuntur prelati, barones et nobiles regni nostri Poloniae; omnibus autem (доповнити; civitatibus, без того неясно в сїм текстї), ut puto Polonis, Teutonicis et Ruthenis ius teutonicum. — Codex epist. saec. XV т. І c. 77.

28) Акты Западной Россіи III c. 119-120.

29) „И тогожъ часу панове литовскіи зваснивши ся — Иванъ Кгаштольтъ воєвода виленский, Ивашко Монивидовичъ воєвода троцкий, Кезкгалъ староста жомоитский, Нетрашъ Монктрдовичъ маршалокъ земский, а зваснивши ся и гербы ихъ имъ отослали, а своими старыми печатовать стали”. — Pomniki do dziejów litewskich c. 58.

30) Codex ер. saec.XV т.III с. 9. Про дату привилея див. примітку 4.

31) Привилей Олександра у Жищевского Codex dipl. Pol. I c. 345 (також у Дзялиньского Zbiór c. 58 і далї, і Броель-Плятера Zbiór pamiętników І c. 17). Привилей Жиґимонта 1506 р. — Жищевский І c. 364. Привилеї 1529 р. і привилей 1547 р. Жиґимонта Авґуста видані недавно, з копії привилея 1551 р. (що містить в собі тексти попереднїх) при перекладї Литовського Статута в Archiwum kom. prawniczej VII с. 270 і далї (з них тільки оден з привилеїв 1529 р. був виданий давнїйше в Zbiór praw lit., в хибною датою 1522). Про привилеї 1529 р. у Якубовского ор. c., І (він реставрує там ще проєкт невиданого великого привилея з 1529 р.).

32) Привилей 1563 і 1565 рр. в Актах Зап. Р. III ч. 32 і 38, привилей 1564 р. — Любавскій Сеймъ дод. 48, городенський — Акты Юж. и Зап. Р. II ч. 146 (видано з пізнїйшої польської транскрипції).

33) Дотичні постанови вказую по зводу Ясинского Уставныя грамоты — сюди належить розд. XXV (c. 128).

34) Ibid. розд. 29, 89, 103.

35) Ibid. розд. 92, 95.

36) Ibid. розд. 53, 58.

37) Лїтература Литовських Статутів і їх права в прим. 1.

38) Статут 1529 р. розд. VII арт. 29, розд. XI арт. 1-4 (c. 64-5, 88-9 вид. московського істор. товариства).

39) Ibid. розд. III арт. 14 (c. 22-23), розд. XI арт. 1 і 4 (c. 88 і 89).

40) Ibid. розд. XIII арт. 7-9 і 16.

41) Ibid. розд. II арт. 14.

42) Розд. III арт. 18, розд. XI арт. 12.

43) Роздїл III, арт. 5, розд. IV.

44) Про сей процес відграничення шляхетської верстви в XVI в. цїнні й справедливі спостереження у Любавского Соймъ c. 436 і далї.

45) Нпр. бачимо сю формулу в Жиґимонтовім привілєю 1434 р. — рrіnсіреs et bоіаrі, тільки.

46) Уже в Городельськім привилею поруч barones et nobiles маємо й barones, nobiles, bоіаrі. Taк само в Казимировім привилею — principes, barones, nobiles et bоіаrі.

47) На точцї тих термінів — боярин, земянин, шляхтич — була маленька полєміка в лїтературі. Проф. Антонович в своїй розвідцї про Київщину в XIV-XVI в. представляв земян і бояр XVI в. як дві осібні суспільні верстви, вищу й низшу (Моноґрафія І ч. 249-50). Против сього виступив д. Любавский в своїй розвідцї Областное дЂленіе (c. 539 і далї). Він справедливо вказав, що земяне були льокальною (до певної міри) назвою для тоїж суспільної верстви, що в иньших землях і в иньших актах звала ся й далї боярською; але при тім він сам за богато признав реального значіння сїй термінольоґічній ріжницї, занадто відграничаючи сї дві назви (c. 534) та припускаючи, що назву земян заносили в українські землї польські кольонїсти й задержували сю назву „з огляду на хитке, не зовсїм докладне суспільно-полїтичне значіннє назви боярин”. Просто се була відмінна назва, яку, так само як і „шляхецьку”, приймали члени привілєґіованої верстви подекуди, з огляду на хитке значіннє” боярського імени, привязуючи до неї більше значіння, більше прецизії, нїж мала назва боярина.

48) Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 36, Акты Зап. Россіи II ч. 30, 54, 164.

49) Такий факт наводить з 1529 р. Любавский (Сеймъ с. 434) з невиданих актів.

50) Сей інтересний казус наводить з актів Литовської Метрики Любавский Сеймъ с. 433-4.

51) Видрукована Любавским Сеймъ с. 440.

52) Статут 1529 р. розд. III арт. 11. Судовий матеріал про вивід шляхецтва зібраний у Любавского ор. c. c. 437 і далї, також Акты виленской коммисіи т. XXIV Ч. 218.

53) Кілька таких казусів у Любавского ор. c. c. 445, пор. також Акты Виленской коммисіи XXIV c. 378; тамже факти пізнїйшого (з XVII-XVIII в.) покликування на попис 1528 р. — ч. 30, 32.

54) Акты Зап. Россіи II c. 197.

55) Пор. ibid. c. 201-2.

56) Ibid. III c. 72.

57) Відомости про територію помірів, по части з надрукованих актів, подає д. Любавский Сеймъ с. 451-2.

58) Описи 1545 р. друковані в т. VI Zródła dziejowe, описи 1552 — в Архиві Югозап. Россіи ч. IV т. І (Овруч, з хибною датою 1455 р.) і ч. VII т. І і II (решта).

59) Додати до річи, що в тім же часї і в українсько-руських землях Польської корони переводили подібну евіденцію ревізії королївщин 1564 і 1569 р.

60) ut iuribus similibus utantur et fruantur, quibus et caeteri nobiles in terris aliis regni nostri Poloniae potiuntur, ne videantur in iuribus dispares, quos eidem coronae subiectos fecit unum.

61) Як описує се привилей: omnia quae ex sucessione paterna possidet.

62) Barones, nobiles, boyari terrarum nostrarum Lyttwaniae donationibus, privilegiis etc. per nos datis gaudeant, prout barones et nobiles regni Poloniae suis pociuntur — Городельський привилей. Prelatis, principibus, baronibus, nobilibus et civitatibus terrarum m. d. Litthuanie etc. dedimus — eadem iura, libertates et imunitates, prout habent prelati, principes (!), nobiles et civitates regni Polonie — привилей Казимирів, теж повторяє й Олександрів.

63) Див. реґести привілєґій у Пєкосїньского Rycerstwo polskie wieków średnich I2 c. 212 і далї — найстарший з таких привілєїв, з 1252 р., містить potestatem iudicandi ad omnes sentencias iuxta formam curie (ducis), videlicet ad aquam et ferrum candens, ad duellum baculorum et gladiorum, ad suspendium et mutilationem membrorum homines suos. Про практику з кінця XIV в. — Hube Sądy, ich praktyka i stosunki prawne spoleczeństwa w Polsce ku schylkowie XIV w. (Prawo polskie w XIV w.) c. 22-3. Постанови нєшавські — Bandtkie Jus Polonicum c. 270. Bobrzyński O ustawodawstwie nieszawskiem, 1873, Hube Statuta Nieszawskie, 1875.

64) Про се ширше — гл. III.

65) Пор. Hube Sądy etc. c. 23.

66) Се право, як давнїйше признане й практиковане, в Польщіпотвердила конституция 1496 р. — Volum. legum I c. 120.

67) Нпр. Свидригайло дає в 1438 р. свому кухмистру Мишцї маєтности в Кремінецькім пов., з обовязком служити з них „двЂма копьи” (ставити двох вояків) — Акты Зап. Рос. І ч. 36, але ся грамота зроблена на взір надань в руських землях Польської корони. Серед записей надань Казимира стрічаємо надання „в особную службу” — себ то, що сеї маєтности обдарований має ставити ще одного вояка понад то, що ставив з дотеперішних своїх маєтностей, або й докладнїйші значіння: даєть ся земля, а з неї „две служъбе єму служити” — Документы архива юстиціи І c. 11 (11), 27 (1) і т. и. В. кн. Олександр передає зятеви Яна Мишковича маєтности тестя і застерігає: „а они мають намъ съ тыхъ имЂней службу земскую заступати — по осми коней у зброяхъ” (подано у Любавского Обл. дЂленіе c. 547).

68) Подібні приклади зібрані у Любавского ор. c. c. 544-5.

69) Прекарний характер володїння землею в в. кн. Литовськім вияснив по містецьки проф. В.-Буданов в розвідцї: ПомЂстное право Литов.-рус. государства, але при тім обмежив ся майже виключно самим дрібно-боярським володїннєм, по друге — не застановив ся близше над питаннєм, чи і які були ріжиицї між отчиною и державою. Деякі цїнні доповнення й поправки дав Любавский в працї Областное дЂленіе c. 544 і далї.

70) bona ipsorum paternalia liberum habebunt vendendi etc. facultatem, nostro tamen consensu ad hoc specialiter accedente.

71) Нпр. серед надань в. кн. Казимира княгиня Михайлова дістає „село под Игнатомъ Юряжичомъ Меншоє на Цепре, за нюж уже Игнатъ не можетъ служити; а Игнату далъ былъ король же”. В. кн. Олександр дає писарю свому Сопівї село Смолин Конецъ, що вислужив боярин Мартин за Казимира, й землю Чепиницьку, куплену ним від кн. Одоєвских, бо „тотъ Мартинъ вже при старости, а жоны и дЂтей не маєть”. Документы архива юст. І c. 31 (13), Любавский c. 559-60, тамже ще кілька казусів з невиданих актів Л. Метрики.

Компроміси, якими годжено інтереси держави й можність розпорядження володарів аналїзує В.-Буданов в вище цитованій розвідцї c. 93 і далї.



72) Нпр. Витовт відбирає землю від велюнських бояр і прилучає до ґрунтів велюнського двору, а тим дає натомість „сирий лїс” на розробленнє; коли вони його розробили, „підпросили” сю розроблену ними землю у в. кн. иньші велюнські бояре, і аж пізнїйше вернено сю землю їх попереднїм державцям. Серед надань в. кн. Казимира: „У Федя отнято шестнадцать чоловЂковъ и противъ того дано єму шесть человековъ у Высокомъ Дворе”. Документы с. 28 (6), 38 (2), подібне ще 29 (12).

73) Ясинскій Уставныя грамоты розд. 72-3.

74) Роздїл І арт. 15, пор. 19.

75) Ще одно ограниченнє, дуже значне, але що до тенденції своєї не ясне, полягає в тім, що кождий властитель може на власну руку розпоряджати тільки третиною своєї маєтности — воно звістне з практики XV в. і санкціоноване вперше в Статутї 1529 р. (розд. І арт. 15 і 16). Казуси XV-XVI в. у Любавского Областное дЂл. c. 562 і далї. З ріжних толковань більш правдоподібною здаєть ся минї гадка, що се ограниченнє мало на оцї інтереси рода, а не інтереси держави: мало забезпечити від повної рострати майно, на яке мала „близькість” родина. Сей погляд боронить Любавский 1. c., виступаючи против погляда В. -Буданова, висловленого ним в коментарі до Казимирового привилею — Христоматія II с. 28. Ограниченнє се було знесено Статутом 1566 р.

76) Устава з 1/V 1528 — Акты Зап. Россіи II ч. 152, доповнення 1529 р. — ib. ч. 161 і Д.-Запольского Акты Литов.-рус. госуд. І ч. і. 98. Литов. Статут 1529 і пізнїйші присьвячують сїй справі роздїл другий.

77) В уставі 1529 р. маємо натяк на проґресивність сього обовязку: хто має 400 служб, має ставити 50 коней, хто має 700, ставить 100; але пізнїйша практика не знає проґресії.

78) Zbiór praw litewskich c. 397-400.

79) Кілька таких фактів указано у Любавского Обл. дЂленіе c. 560, з невиданих актів.

80) Ibid. c. 398-401, Акты Зап. Россіи III c. 58 і 121.

81) Див. про се мою студентську роботу: Южнорусскіє господарскіе замки въ пол. XVI в., київські Унив. ИзвЂстія 1890, II.

82) Акты Зап. Россіи III с. 28 і 54.

83) Дневник сойму 1569 р. вид. Кояловичом c. 290.

84) Ibid. c. 450 і далї.

85) Див. c. 36-7.

86) Роздїл III арт. 12, пор. петицію 1551 р. — Акты Зап. Рос. III, с. 26-7.

87) Археографическій сборникъ І c. 12.

88) Статутъ 1566 р. розд. III арт. 4, Статутъ 1588 р. розд. III арт. 5.

89) Акты Зап. Рос. III с. 64.

ШЛЯХТА В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ КОРОНИ: СФОРМОВАННЄ ШЛЯХЕЦЬКИХ ПРАВ В ПОЛЬЩІ XIII-XIV В., ОБОВЯЗКИ ШЛЯХТИ В УКРАЇНСЬКИХ ПРОВІНЦІЯХ ПОЛЬЩІ, ВІЙСЬКОВА СЛУЖБА В НАДАННЯХ КАЗИМИРА, ДЖЕРЕЛО СИХ ОБОВЯЗКІВ, ЗАСТЕРЕЖЕННЯ НАДАНЬ ВОЛОДИСЛАВА ОПОЛЬСЬКОГО, JUS FEODALE, НАДАННЯ ЯГАЙЛА, ЗАСТАВНЕ ВОЛОДЇННЄ, ПОДІБНОСТИ З ЛИТОВСЬКИМ ВОЛОДЇННЄМ. ЗМАГАННЯ ШЛЯХТИ РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО ЗРІВНЯННЯ З ПОЛЬСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ, ПРИВИЛЕЙ 1425 Р., ПРИВИЛЕЙ ЄДЛИНСЬКИЙ, НАДАННЄ ПОЛЬСЬКОГО ПРАВА 1435 Р., ОСТАНКИ НЕПОВНОПРАВНОСТИ ШЛЯХТИ; ШЛЯХТА БЕЛЗЬКА.

В українських землях корони Польської шляхетська верства також не сформувала ся відразу, хоч був для неї готовий взірець — в шляхтї польській, котрої правне й державне становище в часї прилучення українських земель уже виробило ся вповнї. Але правительство польське, щоб улекшити для держави тягарі оборони сих нових дуже загрожених провінцій, хотїло зложити сї тягарі в значній мірі на плечі місцевої шляхти, і для того не роздавало тут земель на польськім шляхетськім праві, а обтяжало їх ріжними з'обовязаннями, незвістними в польських провінціях Корони.

В польських провінціях шляхта в XIV в. володїла своїми землями на праві абсолютної власности, jure hereditario, що виробивши ся дорогою спеціяльних імунїтетів XIII-XIV в., містило в собі право повного й свобідного розпорядження своїми землями і право спадку в потомстві мужеськім чи женськім; селяне таких шляхетських земель безпосередно не мали нїяких обовязків перед державою: держава знала лише їх пана; вони не підлягали юрисдикції державних урядників, і право суда і кари, аж до кари смерти, разом з всякими доходами від суда (грошевими карами), належали їх панови 1). Обовязки шляхтича супроти держави, так як вони виробилися ся попередньою практикою, запечатало законодавство XIV в.: великопольський статут Казимира постановляє, що шляхта має служити „як може лїпше” (servire in armis sicut melius poterint), але тільки в границях держави; участь в заграничних походах може мати місце тільки за добровільною згодою, або за винагородою від короля 2). Кошицький привилей 1374 р. увільняє шляхетські землї від усїх служб, податків і повинностей окрім річної плати по 2 гр. польських з залюдненого лану; шляхтичі беруть участь „по змозї” (cum omnimoda eorum potestate) в загальнім походї для оборони землї, а в заграничні походи йти не обовязані хиба з доброї волї, і король в такім разї винагороджує їм понесені шкоди; городова робота обмежуєть ся тільки направою пограничних замків під час війни, звичайну ж направу має робити державець замку; в будові нових замків бере шляхта участь тільки в такім разї, коли на се буде ухвала ради панів 3).

В противність сьому шляхетському володїнню на польськім праві — абсолютному, нїякими застереженнями не звязаному й обтяженому мінїмальними обовязками супроти держави, в руських землях польське правительство заходило ся завести инакший тип — володїння служебного, під умовою певних обовязків і звязаного ріжними застереженнями, що не в однім пригадує нам боярське володїннє в. кн. Литовського. Подібність ся мусить бути толкована передовсїм спільною цїлею, до якої стреміли обидва правительства — перенести військову службу на землю, на шляхетське землеволодїннє; при тім же переводили ся отсї норми на однім і тім самім історичнім ґрунтї, а може — і не без певного вплива практик одної держави на другу, в данім разї — Литовської на Польську 4).

Вже в зверхнїй формі грамот-надань маєтностей на Руси виступає виразно ріжниця від шляхетських надань польських: сї остатнї вичисляють привилеї й імунїтети, перші — обовязки шляхтича, а при тім головний натиск кладеть ся на детайлїчне нормованнє воєнної служби, тим часом як шляхетські надання польських земель про неї нїколи не говорять 5). При тім, коли в Польщі взагалї розвій шляхетських привілєґій змагав ся в сїм часї — в другій половинї XIV в., що до руських земель, слїдячи за змістом надань, можна бачити тенденцію просто противну — тут розвиваєть ся як раз служебний, „прекарний” характер шляхетського землеволодїння, так само як мусїло то бути і в землях в. кн. Литовського.

Казимирові надання маєтностей руським боярам і приходням ріжних національностей в Галичинї (дотепер звістні починають ся від р. 1357) все дають докладне означеннє військової служби, але більше нїяких застережень не роблять. В них означаєть ся, чи властитель дає ставити ся „до кождого походу” сам, чи ще має поставити другого „коня”, чи вивести „одну сулицю” (cum una hosta) — так звав ся оден вповнї узброєний кінний вояк з кількома лекше узброєними помічниками, чи поставити окрім того кількох „стрільцїв” (sagittarii, balistarii); инодї вказуєть ся ще, яке має бути узброєннє (decenter armati), який кінь (in equo valente sex marchas) — однакової формули для сього застереження не було вироблено 6). Зрештою обдарований має повну свободу в розпорядженню маєтностию, він має дїдичні права, право продати, дарувати, заміняти, iure hereditario: сей термін, в пізнїйших грамотах замовчуваний, в Казимирових стрічаєть ся ще досить часто 7).

Се застереженнє військової служби, як я вже сказав, виразно відріжняє сї Казимирові надання в руських землях від надань на польськім праві. Але вони не дають найменьшого натяку також і на те, щоб се застереженнє було спадщиною по праві староруськім. Особливо інтересні з сього погляду ті грамоти Казимира, де він потверджує маєтности на підставі грамот Львових (маємо тепер таких три): в них анї слїду нема, аби військова служба вимагала ся на підставі давнїйшої практики, противно — вона виступає досить виразно, як нова вимога 8). Взагалї ті обовязки, що прийняті були місцевою практикою, не згадують ся в галицьких грамотах. Вони нпр. всї мовчать про хлїбну дань, або городову роботу 9), аж до знесення їх в 1435 р., — хоч таких обовязків, в тій формі не знало польське право. За те підчеркують ті обовязки, які являли ся новиною супроти місцевої практики.

Зрештою можемо вказати з усякою певностию, звідки взяв Казимир сї застереження що до військової служби: вони звістні були в Польщі здавна, тільки не в наданнях шляхтичам, а в привилеях на нїмецьке право. В сих наданнях, почавши від кінця XIII в. королї і князї застерігають собі військову службу від війтів таких осад нїмецького права, докладно означаючи розмір і форму сеї служби 10), й порівняннє сих грамот з Казимировими наданнями для галицьких бояр і шляхти не лишає сумнїву що до ґенетичного їх звязку. Казимир розтягнув на тутешню шляхту, без ріжницї національности, обовязки польських війтів нїмецького права, що в порівнянню з шляхтою стояли на низшім, півпривілєґіованім становищу 11).

Цїль сеї реформи ясна: Казимир хотїв тим забезпечити новоздобутій, загроженій провінції службу шляхти, не sicut роterint, а найлїпшої якости і в зовсїм певній, застереженій наданнями великости. Відповідно до них, від кождого села мала бути виведена в похід, „коли буде потрібно”, себ то, на кождий поклик королївського старости, цїла „сулиця”, а окрім того ще й кількох стрільцїв: в сумі се мусїло дати зовсїм показну воєнну силу.

Ряд нових застережень знаходимо в наданнях Володислава Опольського. Уже в перших грамотах (від р. 1373), поруч обовязку воєнної служби, докладнїйше означеного і в більше меньше стереотиповій формі вистилїзованого 12), застерегає собі Володислав річну плату з кождого селянського господарства 13) по 2 гр. широких, чи 4 польських (замість 2 гр. польських з лану, застережених кошицьким привилеєм Людовика) 14). До сього прилучаєть ся слїдом (в грамотах від р. 1374) застереженнє, що обдарований з своєю родиною буде постійно мешкати в Галичинї (quod cum uxore et pueris residenciam personalem facere tenebitur in terra Russie) 15). Се висловляєть ся часом в мякшій формі — начеб як переконаннє Володислава 16), часом в острійшій, себ то в формі з'обовязання, а инодї згадуєть ся навіть про зложене обдарованим з'обовязаннє в сїй справі 17). Нарештї в пізнїйших грамотах (1375 p.) стрічаємо ся з застереженнєм, що обдарований може передати свою маєтність третїй особі тільки за спеціяльним дозволом князя (nostro consensu speciali accedente) 18). Судячи по тому, що грамоти дуже часто відкликують ся до місцевої практики (eadem libertate et consuetudine, qua ceteri nostri vasalli bona ipsorum tenent, i т. и.), треба думати, що сї застереження були обовязкові взагалї для місцевої шляхти: що в міру того як правительственна практика виробляла сї застереження; вони розтягали ся на всю місцеву боярсько-шляхетську верству, і їх треба розуміти і там, де вони не згадують ся спеціально.

Окрім такого рода нових, виразно зазначених застережень, Володиславові грамоти ріжнять ся від попереднїх іще тим, що прикладають до шляхетського землеволодїння термінольоґію лєнну, зовсїм чужу сучасному польському землеволодїнню. Галицьких бояр-шляхту зве Володислав в сих своїх наданнях своїми васалями, а самі надання зве наданнями по праві леннім, iure feodali, не уживаючи таких термінів як iure hereditario, iure polonicali. На жаль, грамоти його не поясняють близше, що розумів він під сим терміном; iure feodali. Пізнїйше в Польщі прикметою лєнного володїння (iure feodali) признавало ся обмеженнє спадщини самим лише мужеським потомством (таке обмеженнє дїйсно істнувало в західнїм лєннім праві). Дуже можливо, що в такім значінню уживав Володислав сей термін і в своїх наданнях: вирази „hereditarie, iure feodoli”, що в такій комбінації стрічають ся нераз в його грамотах, досить за сим промовляють.

Чи зачерпнув Володислав для практики галицького шляхетського землеволодїння іще щось з західнього лєнного права — добре звістного йому, як князю шлезькому, годї сказати. Застереженнє, що „васаль” не може передати своєї маєтности без дозволу, звістне і в лєннім праві Заходу. Так само приреченнє Володислава, повторюване досить часто в його наданнях 19): що коли б під час походу шляхтич попав в неволю, або понїс шкоду в конях чи иньшу, то він сам викуп заплатить, а шкоди нагородить; се належить до загальних обовязків сюзерена до свого васаля 20). Але таке приреченнє висловлене було і в Кошицькім привилею 1374 р., отже могло з'явити ся і без безпосереднього запозичення з західнього лєнного права. Так само й застереженнє против свобідного розпорядження шляхетськими маєтностями могло бути подиктоване безпосередно тами ж мотивами, що й примусове мешканнє в Галичинї (residentia personalis): бажаннєм привязати шляхтичів до їх земель, в інтересах оборони краю, і держати з сього погляду в контролї властителїв маєтностей — о скільки вони в станї нести наложені на їх маєтности військові обовязки.

В пізнїйших привилеях — з часів Ягайла, ми вже не стрічаємо звичайно сього терміна: iure feodali, противно — маємо грамоти, де він переводить шляхтичів de iure feodali alias szluskiego в катеґорію veros et legitimos heredes, в значінню польського шляхетського права 21). Але служебний характер землеволодїння в руських землях задержуєть ся далї. В цитованій грамотї при увільненню від ius feodole задержують ся в силї застереження, наложені в грамотї Володислава: 2 гр. широкі з дима і обовязок служби; в иньшій анальоґічній задержують ся всї місцеві практики шляхетського землеволодїння 22). Докладно реґляментована воєнна служба задержуєть ся, як загальна норма, далї. Знаємо, що при ревізії документів королївською канцелярією під час побуту Ягайла в Галичинї в р. 1417, додатково визначувано й дописувано обовязок воєнної служби до тих грамот, що сього обовязку не містили 23). Зістаєть ся далї примусове мешканнє (residentia): стрічаємо її в подїльських наданнях Ягайлових і пізнїйших — Володислава і Казимира Ягайловичів 24). В пізнїйших грамотах вона навіть загострена часом погрозою, що инакше маєтність буде відібрана 25). Так само практикуєть ся застереженнє, що в иньші руки маєтність не може перейти без спеціального дозволу (сї застереження не завсїди висловлені, але очевидно піддержували ся практикою). Крім того застерігають ся часто ще ріжні місцеві дани й престації шляхетських підданих (подимщина, стації, дани).

Як взірець такого особливо повного всякими застереженнями надання можна вказати наданнє Сатанівської волости (на Поділю) Петрови Шафранцеви 1404 р.; тут застережено, що — а) дїдич сам або через рівного собі заступника має жити в наданих маєтностях; б) він має ставити в заграничні походи 6 сулиць і 12 стрільцїв, а коли треба оборони краю — ставити ся з усїма своїми людьми; в) передати свою маєтність третїй особі може він тільки за королївським дозволом; г) піддані його мають сповняти всї служби й давати податки, які були за давнїйших володарів Поділя (Коріатовичів) 26).

Поруч такого дїдичного, але ріжними застереженнями обтяженого володїння, за Ягайла розвиваєть ся володїннє заставне: король дає маєтність в державу, забезпечаючи, що як би ся маєтність мала бути відібрана королем, чи за його дозволом — якоюсь третьою особою, то першому державцеви буде виплачена певна, в грамотї означена сума. Пізнїйше — головно в XVI в., при тім часто давала ся також ґваранція від викупу на певний час: до живота першого державця, або також і до живота його дїтей. Але в XV в. такі ґваранції стрічають ся незвичайно рідко: державець дістає свою маєтність на час неограничений, аж до евентуальної виплати записаної йому суми.

Такі „записи в сумах” маєтностей особливо широко практикували ся що до Поділя: тут тільки в перших роках XV в. стрічають ся надання на вічність частїйше, потім дуже і дуже рідко. Записи бувають або т. зв. голі — то значить без застережень, або з ріжними застереженнями — такі трапляють ся далеко частїйше. Тут повторяють ся ті ж застереження, які бачили ми вже в галицьких наданнях XIV в., в ріжних комбінаціях (звичайно не вичисляють ся вони докладно, бо нормувала сї обовязки однаково земська практика) 27).

Сей спосіб надань мав ту вигоду, що давав правительству спромогу як найширшої контролї й мішання в шляхетське землеволодїннє. Коли якийсь державець був непоручним, або його маєтність на щось потрібна була правительству, її зараз можна було відібрати, сплативши йому записану суму або позволивши иньшій особі сплатити її (така сума звичайно все була низша дїйсної вартости держави, а окрім того наслїдком здешевлення гроша з часом тратила на вартости, так що охочого сплатити таку суму завсїди можна було знайти). Що правда, і з шляхтичами, що сидїли на праві дїдичнім, правительство в руських землях не робило собі великих церемонїй: воно відберало й замінювало собі маєтности, коли се було потреба для якихось комбінацій, без усяких скрупулів 28).

Таким чином становище шляхти в руських землях Польської корони значно ріжнило ся — гірше було від иньших коронних земель. Особиста свобода її була ограничена примусовим мешканнєм в певній землї. Свободи розпорядження маєтностями не було. Замість військової служби „по спромозї”, то значить в розмірі добровільнім, і то лише в границях держави, тяжів на нїй докладно реґляментований обовязок ставлення певного числа відповідно узброєних вояків. І то не тільки для оборони держави, а й для всяких заграничних походів; до краєвої ж оборони подекуди (на Поділю) вони були з'обовязані ставити ся з усїма своїми підданими. Шляхетські піддані давали замість 2 гр. ланового (як в Польщі) 4 гр від дима, досить значну хлїбну дань, ріжні побічні оплати, відбували городову й мостову роботу (про се низше). Окрім того шляхта руських земель не мала тої шляхетської самоуправи, яка виробила ся вже в землях коронних.

Сей ограничений, „прекарний” характер шляхетського володїння, що значно пригадує нам землеволодїннє литовського права, і ті далеко більші від иньших коронних земель тягарі були прикрі місцевій шляхтї, й серед неї розвиваєть ся змаганнє до увільнення від сього підрядного становища, до переходу з сього „служебного” права, як воно зветь ся часом 29), на „право дїдичне”, „право польське”, „право земське”. Уже вище я згадував про перенесення поодиноких шляхтичів, за їх прошеннєм, на польське право за Ягайла: такі факти звістні нам уже з XIV в. (коли дата вірна). Але сї перенесення були більше номінальні, та й у всякім разї такі одиничні привілєґії не могли б змінити річи. Шляхта руських земель жадає загального зрівняння в правах і обовязках з щляхтою иньших земель і дїйсно здобуває собі в остатнїх роках Ягайлового пановання важні приречення від нього цїною прислуг, які робить його династичним інтересам.

В остатнїм десятолїтю свого пановання Ягайло дуже заходив ся коло забезпечення польської корони своїм малим синам. На соймі в Берестю, весною 1425 р., вів він про се переговори з зібраними станами, і результатом торгів були ріжні спеціальні уступки, за які стани з'обовязали ся по смерти Ягайла признати королем його сина Володислава. Руська земля при тім дістала обіцянку зрівняння свого (себто тутешньої шляхти, розумієть ся) з иньшими землями. В брестськім привилею Ягайла звучить воно так: „обіцяємо також, що всї землї Польської держави зведемо і зводимо сим до одного права, рахуючи в тім і землю Руську, з тим виїмком, що вівсяна дань буде давати ся тут іще за нашого житя” 30).

Коли б полягати на сих словах, виходило б, що вже тодї, привилеєм 1425 р. зрівняно Руські землї в устрою з иньшими землями, а шляхту тутешню з шляхтою польських провінцій, з одиноким виїмком що до вівсяної дани. Так одначе в дїйсности не було. Длуґош, оповідаючи про зрівняннє галицької шляхти з коронною, переведене Володиславом Ягайловичом, каже, що він пішов далї, нїж заміряв то його батько, бо Ягайло хотїв, зробивши иньші пільги, на завсїди задержати тутешню збільшену військову й городову службу, хлїбну дань і вищі грошеві чинші; тому, каже повне зрівняннє, переведене Володиславом, обудило велике незадоволеннє серед польських сенаторів. Що в кождім разї Ягайло дійсно резервував не саму тільки вівсяну дань, як каже привилей 1425 р., а більше, на се маємо й документ: з'обовязаннє руської шляхти, що вона буде платити й сповняти до смерти Ягайла дани й служби, застережені ним для всїх мешканцїв руських земель „як католиків так і схизматиків” при наданню їм „прав, юрисдикцій і судів”. Вона з'обовязуєть ся: давати овес, два гроші з лану, своїм коштом, без всякої винагороди ходити в походи домашнї чи заграничні, замки старі поправляти й нові будовати — „від фундаментів аж до кінця” 31).

З'обовязаннє се дати не має; досить, що належить до тих торгів в справі наслїдства по Ягайлї. З нього виникало б, що по смерти Ягайла всї ті ограничення мали упасти eo ipso, але слова Длуґоша, що представляє Володиславів привилей актом особливої його ласки і твердить про незадоволеннє з сеї причини сенаторів, показують, що з тими свободами руської шляхти справа за житя Ягайла не стояла так ясно. І спеціально привилей 1425 р. коли мав які впливи на становище землї, то досить невеликі: обовязки шляхти (з їх підданими) й орґанїзація земель зістали ся по давньому, і від привилея 1425 р. при нинїшнїм станї наших відомостей можна хиба датувати початки соймикування 32), та перші кроки в запровадженню польських земських урядів в Галичинї (так лїтом 1425 р. у перше стрічаємо уряд підкоморія 33), иньші бачимо доперва з р. 1435).

Переведеннє „польського права” тому мусїло служити далї предметом змагань галицької шляхти й її торгів з королем на ґрунтї престолонаслїдства. Се останнє питаннє тому живо інтересує місцеву шляхту. Поруч напряму династичного, що казав держати ся династиї Ягайла і з ним торгувати ся, стояв напрям з більш радикальною закраскою, що стремів до вільної елєкції. Шляхтї приходило ся виберати між торгами з Ягайлом і евентуальними торгами при елєкції. Династичний напрям перемагав 34). Так звістно, що в 1427 р. в поодиноких руських землях і повітах Корони відбували ся соймики шляхти, де прийнято рішення в інтересах Ягайлових синів 35). Близше змісту постанов зовсїм не знаємо, але судячи з тих численних соймиків (звістно їх аж сїм з того року, місцевих і ширших- кількох земель разом), мусимо припускати, що мова йшла не тільки про се престолонаслїдство, а й більш інтересні для шляхти річи — її власні права й обовязки 36).

Чи мало се своїм результатом якісь нові уступки зі сторони Ягайла, за браком джерел не можемо знати. В єдлинськім привилею його з р. 1430 знаходимо тільки буквальне повтореннє наведеного вище приречення з привилея 1425 р. 37). Але, очевидно, й його не можна брати буквально. Справа тягнула ся далї. З р. 1433 маємо звістки про соймикові ухвали галицьку й подільську, знову тільки в коротеньких реґестах — знаємо, що шляхта ухвалила вибрати королем одного з Ягайлових синів, але постулятів її знову не знаємо. Сї ухвали стояли в звязку з скликанім в сїй справі соймом в Кракові, з початком року, де потверджено єдлинський привилей, в тім і звістне вже нам приреченнє 1425 року 38). Нарештї при коронації Володислава, по смерти Ягайла, як оповідає Длуґош, шляхта руських земель звернула ся до молодого короля, чи властиво — його сенаторів з прошеннєм, аби відповідно до приречень Ягайла, руські землї зрівняно з коронними, і незважаючи на певну опозицію сенаторів, руську шляхту звільнено від усїх служб і данин, яких не знала шляхта коронна 39).

На жаль, ми не маємо сього Володиславового привилею, анї таких матеріялів, які б нам докладно виказали круг реформ, заведених з сим наданнєм польського права. Що можемо вказати наглядно — се заведеннє польського адмінїстраційного й судового устрою та шляхетської самоуправи в Галичинї й на Поділю 40). Появляють ся з 1435 р. виборні земські суди, окремі від них ґродські себто старостинські, й суди вічеві; польське право заводить ся de iure, хоч уже перед тим панувало de facto; появляють ся уряди сенаторські й земські.

З усякою правдоподібністю можна припускати, що разом з тим знято з руської шляхти й ті тягарі, що відріжняли її від коронної. Можна одначе сильно сумнївати ся, чи від разу уложили ся тут коронні практики що до шляхетських служб і обовязків, і стратили всяке значіннє місцеві. Бачимо, що й далї на Руси — в Галичинї, а особливо на Поділю землї роздавали ся з ріжними ограниченнями) польському шляхетському праву незвістними. Я вже згадував, що нпр. примусове мешканнє, і то під страхом конфіскати, практикуєть ся далї в шляхетських (подільських) наданнях 41). Стрічаємо також застереження що до воєнної служби в більших против коронної норми розмірах, специфікованих часом на давнїй взір (стільки і стільки сулиць і стрільцїв) 42). Задержують ся роботи й престації, давнїйше практиковані, особливо стації 43). Коли давали ся нові надання, хоч би в формі записей, в такім родї, можна припускати, що в практицї не стратили, принаймнї — не зовсїм стратили значіннє і подібні давнїйші застереження.

При тім треба памятати, що поруч шляхти повноправної, що підійшла під се наданнє польського права, зістали ся в руських землях Корони дуже значні ґрупи шляхти служебної, що не була признана за повноправну й далї відбувала ріжні служби, аж до панщини включно! Про неї буду говорити низше, а тут тільки зазначу, що дальше істнованнє такої служебної шляхти, не відграниченої докладно від повноправної, мусїло давати на кождім кроцї поводи до спорів і потягань також і шляхтичів повноправних до ріжних служебностей, від яких вони уважали себе звільненими.

Піднесу хоч би ту обставину, що й по наданню „польського права” правительство раз-у-раз покликувало шляхту руських земель до заграничних походів, зовсїм не питаючи її згоди й не винагороджуючи. Се привело до цїкавого епізоду: коли по кількох походах на Волощину покликано в 1450 р. знову до такого походу, шляхта руських земель піднесла протест, і король мусїв видати її грамоту з застереженнєм, що її участь в походї, яко добровільна, не буде служити прецедентом наперед. Шляхта по сїм пішла в похід, але над Днїстром застрайкувала знову. Оповідає нам про сю справу провідник (ethman) сього походу Конєцпольский, але дуже неясно; здаєть ся, руська шляхта взяла в опіку шляхтичів белзьких, участників походу, що кривдували собі й жадали мабуть зрівняння в правах з шляхтою галицькою. Конєцпольский мусїв з'обовязати ся за короля, що той заплатить їм по пять гривен за сулицю і потвердить їх права й привилеї, і по сїм військо пішло далї 44).

Про белзьку землю, що належала до князїв мазовецьких, але зовсїм подібно була орґанїзована, як і иньші руські землї Корони, взагалї досї не маємо відомостей, як і коли переведено там зрівняннє з коронними землями. Польські уряди й судівництво заведене було тут, очевидно, разом з Галичиною. 45) Але чи разом з тим місцеву шляхту зрівняно в правах і обовязках з коронною, не знати. Хто зна, чи й згаданий страйк белзької шляхти під час походу 1450 р., підтриманий руською шляхтою, не стремів до того, аби белзьву шляхту зрівняно в правах з галицькою й коронною. Але в кождім разї з переходом Белзької землї під безпосередню власть польських королїв в 1462 р. таке зрівняннє мусїло наступити.

Взагалї, протягом XV в. в руських землях Корони сформованнє шляхетської верстви на взір польської — з широкою автономією, з участию (дорогою сойму) в управі держави, з мінїмальними обовязками й широкими привілєґіями та правами, було довершене, і в XVI в. перейшли тільки слабі відгомони сього процесу. Вправдї, ще в XVI в. стрічаємо ми факти увільнення поодиноких шляхтичів від ріжних служебностей, вичислених в їх перших документах 46) — доказ, що сї застереження не зовсїм стратили всяке значіннє й по наданню польського права. Теж саме доказує й дебата над інтерпретацією лєнного права, про яку припадком довідуємо ся з конституцій сойму 1579 р.: постановлено тодї, що лєнними маєтностями мають признавати ся тільки ті, про які в наданнях виразно означено, що дають ся вони iure feudali, — і що се лєнне право не буде інтерпретовано з чужого права. 47) Постанова, як бачимо, досить неясна, а треба її толкувати мабуть так, що при екзекуції прав в правительственних кругах старали ся інтерпретувати значіннє надань на лєннім праві з нїмецького лєнного права (тим часом як одиноким ограниченнєм надань сього права в Польщі уважало ся виключеннє женського потомства від дїдичення) й хотїли підтягати сюди також і надання з всякими застереженнями, взагалї всякі, що відріжняли ся від польського шляхетського права 48). Тим часом шляхта взагалї мала велику неохоту до лєнного права й поволї все зменьшала число таких маєтностей, випрошуючи для них признаннє польського дїдичного права 49).



Всякі ограничення зістали ся удїлом шляхти неповноправної, котрої значні маси зістали ся в руських землях і далї — до огляду сих minores gentes тепер і перейдемо.


Каталог: word
word -> На реферат надається письмова рецензія передбачуваного наукового керівника або іншого фахівця, призначеного приймальною комісією
word -> Т. Г. Сокол основи туристичної діяльності
word -> Програма для студентів спеціальності 030300 Історія Затверджено
word -> Наказ №20 Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 березня 2005 р за №306/10586 579 Про затвердження Правил охорони праці в деревообробній промисловості
word -> Друкарське
word -> Конспект и лек ц ій Підготували мр. Таня Гаев та Зоряна Гук Белград, 2008
word -> Частина І методологічні засади рекреаційної географії розділ 1 рекреаційна географія як наука
word -> Володимир Пахомов


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка