Україна-росія: протистояння чи діалог культур?



Сторінка1/6
Дата конвертації10.06.2018
Розмір0.95 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Іван ДЗЮБА
УКРАЇНА–РОСІЯ:

ПРОТИСТОЯННЯ ЧИ ДІАЛОГ КУЛЬТУР?

[Україна–Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин. — К., 2001. — Розділ V. — С. 265–333.]


  1. 1. Через минуле до майбутнього

Не лише на політичну, а на всю сучасну, в тому числі й мовно–культурну ситуацію в Україні істотно впливає російський фактор. Те, що діється в Росії, наочно засвідчує, що значна, якщо не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України — саме як втрата, з погляду російських імперських інтересів, сприймається самий факт існування незалежної Української держави. Цілковито відкидається, в цих колах, бодай якась можливість існування інтересів українських. З роками, в міру утривалення державного статусу України, дедалі хитромудрішою стає «аргументація» необхідності реваншу, «реінтеграції», нового «возз’єднання» тощо… Тож варто звернути увагу на деякі нові мотиви в старих піснях, покликані надавати їм привабливішого і сучаснішого звучання.

Коли читаєш російську публіцистику відповідного штибу, насамперед вражає те, що вона незворушно ігнорує реальний стан людської спільноти наприкінці XX століття, а натомість і далі гарячково оперує категоріями «холодної війни», сталінськими категоріями «ворожого оточення» або й чороносотенськими категоріями світової змови проти Росії — всілякої: чи то жидомасонської, мондіалістської, мусульманської, чи то неозначеної бісівської взагалі. Характерною в цьому відношенні є назва статті одного із високих православних достойників, опублікована в «Нашем современнике»: «Силы зла идут на нас». Іншим поширеним найменуванням цих диявольських сил є «мировая закулиса», що день і ніч кує підривні інтриги проти Росії. У діалозі двох видатних представників цього напряму російської думки Ігоря Шафаревича та Володимира Бондаренка — стан країни названо «Третьей Отечественной». Ігор Шафаревич додає: «У меня такое чувство, что эта война теперь проиграна»1.

Вся історія Росії інтерпретується в імпер–патріотичній літературі як постійне протистояння ворожому світові й мало не Всесвіту. Одні автори зберігають при цьому традиційний мажорний тон і зазвичай вихваляються «неизменными победами русского оружия над несметными полчищами»2. Інші приперчують гординю страждальної винятковості ностальгічною скорботою: «Наша русская история прямо–таки пишется кровью: нашествие за нашествием. Подсчитано, что из каждых пяти лет жизни мы три года воевали. В последнее время, позволив развалить могучую страну, мы в одночасье сузили свои национальные границы и тем самым отдали во вражеский полон около 30 миллионов своих сородичей»3. А ще інші — погрожують: «Вооруженный русский придет и возьмет свое»4. Це, сказати б, пострадянська профанація Достоєвського: «…Русские люди берут свои посохи и идут сотенными толпами, провожаемые тысячами людей, в какой–то новый крестовый поход»5. Або й таке сакраментальне згадується: «Русский народ потому и владеет шестою частью земного шара, что этому убогому, бедному народу дано от Бога то, чего нет у многих более культурных племен: инстинкт государственности»6.

На жаль, усе це стосується не лише минулого, а й проектується на майбутнє. Віктор Кочетков:

Пророчество о будущем России

в грядущеє небесное окно.

Державе этой в смуте и бессилье

прожить остаток века суждено.

Но только век закончится двадцатый,

Господь ее захочет возродить,

вернуть ей все потери и утраты

и беды все поможет победить.

Восстанет вновь она необорима,

в деяниях и помыслах чиста.

Законною наследницею Рима,

воительницей Грозного Христа7.

Таке, з дозволу сказати, політичне мислення, — а воно значною мірою впливає і на зовнішню політику уряду Росії, — являє велику небезпеку для сусідніх держав, зокрема, а може й особливо — для України, оскільки фактично заперечує її право на власне буття, власну орієнтацію в світі, самостійну зовнішню політику. Її кроки або й лише наміри, продиктовані життєвими національними інтересами, розглядаються як спрямовані проти Росії, як такі, що, в контексті усе тієї ж світової змови, стратегічної облоги Росії, обмежують імперські її можливості. Ось як, наприклад, відома літераторка Ксенія Мяло інтерпретує ідею Балто–Чорноморського транспортного коридору: «Замком является Черное море, и сегодня проект создания Балто–Черноморского (или Черноморско–Балтийского) санитарного коридора, запирающего Россию в геополитической ловушке, очевиден для всех»8.

У згаданому вже діалозі з В. Бондаренком І. Шафаревич висловив претензії до зовнішньої політики не лише України, а й Грузії та Молдови: «Всі ці три країни — і Грузія, і Молдова, і Україна — беруть участь у маневрах НАТО. Причому на Україні маневри тривають так довго, що вже втрачається різниця між маневрами і окупацією (! — Авт.). Маневри мають підкреслено антиросійський характер».

Припустімо, що це приватні думки публіцистів, а не державних діячів. Та хіба не схожим чином мислять і політичні керівники Росії, протидіючи і створенню Балтійсько–Чорноморського коридору, і нафтового коридору Азербайджан — Грузія — Україна — Молдова, і зближенню України з ЄС та НАТО, і проведенню спільних українсько–натовських військових навчань і т.д. Можна зрозуміти, що це, звичайно, не в інтересах Росії, але ж не все, що не відповідає інтересам якоїсь країни, є ворожими діями проти неї. З таких позицій ніякого порозуміння між державами світу не можна було б досягти.

Для певної частини російської публіцистики саме існування України як держави є неприпустимим викликом Росії. І сама ідея незалежності України подається як виплід тупого егоїзму невдячних і темних «хохлов–салоедов»: «Тихо жужжал телефакс рядом со столом Родионова (…) Снова какой–то далекий и неведомый Рух жаловался: «Москаль з’ив твой хлиб. Москаль випив твою горилку». C того самого дня, когда впервые был установлен в кабинете телефакс, он нестанно и регулярно посылал этот сигнал бедствия, к которому все давно уже привыкли»9 (До речі, неодмінна в українофобів «знущальна» згадка про хохлацьке сало є неусвідомленим виявом специфічної закомплексованості на ньому компенсацією глибокої кривди, втрати. Порівняймо із отими недолугими кривоустими «кпинами» романіста Владислава Артемова просту і щиру патетику «Романа без вранья» Анатолія Марієнгофа з часів революції, щоб усе стало на свої місця: «В весеннюю ростепель собрались в Харькове. Всякий столичанин тогда втайне мечтал о белом украинском хлебе, сале, сахаре, о том, чтобы хоть недельку–другую поработало брюхо, как в осень мельница»).

Та, на жаль, нерідко навіть «респектабельні» автори не проминають нагоди повправлятися в сарказмі на українські теми. В оповіданні Юрія Кузнецова «Випадок у Дублінському готелі» вчений папуга виголошує модні гасла перед екзальтованою аудиторією: «… демократические свободы, цивилизованные страны, ще не вмерла Украина (в зале самостийный крик: «Юрко, повтори!»)»10.

Взагалі ж примітивно–фарсовий рівень пародіювання української незалежницької аргументації панує в російській імперпатріотичній публіцистиці і наперед відкидає будь–яку перспективу вислуховування і зрозуміння.

Специфічну російську дрімучість щодо розуміння України виявляють і деякі автори «ліберального» штибу: «Сегодня я вижу, как украинские националисты, добиваясь прежде всего не процветания страны, не блага Петрусей да Пидорок [! — Авт.], а незалежности, приводят Украину к бедности, культурной изоляции, к разрыву связей между миллионами людей, окружая страну феодальными таможнями, давно рухнувшими между странами, в которых слово «националист» обозначает дикого реакционера и обскуранта»11.

Що ж, наївно було б сподіватися адекватного уявлення про реальні проблеми України від сусіднього інтелектуала, який гадає, що то країна, в якій живуть пейзани Петрусі та Підорки з літератури початку XIX століття і якою керують озвірілі «націоналісти»…

Натомість на рівень національного завдання Росії виводиться сьогодні завдання об’єднання Росії, Білорусі й України, тобто, фактично, нового приєднання їх до Росії. Спочатку про це говорили літератори певного штибу, тепер заговорили й політики комуністично–імперського табору. Офіційна російська політика поки що не акцентує це питання, але фактично формується під великим тиском подібних тенденцій.

Оскільки ідея повномасштабного відновлення СРСР втрачає свою перспективність навіть в очах її пропагаторів, розробляються ідеї більш модернізовані, розраховані на порівняно більше наближення до реальності. Випробовуються і різні варіанти євразійського проекту (до речі, новітні євразійці дуже вибірково використовують ідеї автентичного євразійства 20–х років: так, «забуто» основоположну тезу батька євразійства М.С.Трубецького про те, що Київська Русь не була предком Росії, оскільки ще за сто років до монгольської навали розпалася на вісім суверенних держав), і проект відновлення імперської Росії без релігійно і культурно несумісних з нею Прибалтики, Закавказзя і Середньої Азії. Але з Україною «розлучення» не передбачається в жодному з цих проектів. Так, Сергій Фомін у статті «Русский вопрос и будущее России» визначає три рівні спільності народів колишнього СРСР. Найнижчий, з найменшою міцністю зв’язків, — це корінні народи Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, Прибалтики і Молдови (за винятком Придністров’я). З ними, вважає Фомін, краще перестати морочитися. Другий рівень спільності — народи Поволжя, Уралу, Сибіру: вони хоч і не одне ціле з Росією, але мають з нею «тісні культурні і побутові зв’язки»; «більшість цих народів ніколи не мала іншої державності», ніж російська. Але найвищий рівень спільності у Росії, Білорусі й України, вони — «органическая общность» і, виходить, існувати можуть тільки разом, в одній державі12.

Реваншистські ідеологи намагаються призвичаїти свою аудиторію до формул «славянорусский народ», «русские народы» і узаконити їх як можливе відмикало до душ українців і білорусів. «Русским народам надо срочно начать взращивать и воспитывать своих — русских детей!» — щедро ділиться з нами своїм патріотизмом Веніамін Башлачов13. В іншій своїй статті той же В. Башлачов з особливо зворушливим щиросердям викладає суть ідеї «русских народов»: «В неразберихе «развода» белорусские и украинские «кони» потеряли в «Русь–тройке» прочную связь c «коренником». Вполне понятно, что «кони» потянули — каждый по себе. Ясно, что в таком состоянии «кони» потратят уйму сил впустую. Ясно, что русские народы в конце концов все равно потребуют одного «ямщика», чтобы он «наладил постромки»14.

Але треба мати на увазі, що далеко не всі інтегратори висловлюються з такою прямолінійністю і тупуватою одвертістю. Не всі зі старту декларують давню ієрархію — «корінника» і «припряжних». З’явилися тут нові і дуже цікаві ноти. Частина імпер–патріотів раптом забула про другосортність українства і заходилася робити йому шалені компліменти як споконвічному співтворцеві російської держави, культури і мови. Все це наше спільне, запрошують вони українців, то нащо ж вам обмежуватися малим, маючи таке велике багатство.

З першого погляду, це скидається на простісіньку облуду. Проте, як мені здається, справа може бути і складнішою. Російська імперська свідомість, захитавшись від втрати України, справді відчуває потребу переглянути її, так би мовити, статус у російській історії, оскільки з нею і тільки з нею пов’язані будь–які можливості просування Росії в південно–західному стратегічному напрямку, в напрямку т.зв. «греко–православного Заходу», що уявляється частині російських ідеологів як реальна альтернатива нереальному євразійству. Тут можна піти і на широкомовне визнання українських заслуг у минулому, сподіваючись підбити на нові заслуги в майбутньому.

У цьому зв’язку час звернути увагу на нові аспекти в інтерпретації значення приєднання України до Росії в 1654 році. Загальновизнано, що ця історична подія докорінно змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі на користь Росії. Але ці зміни розглядаються переважно в аспекті зміцнення державної могутності Росії, її стратегічних і мілітарних можливостей, збройного просування на Південь, а також — почасти — під кутом зору залучення до творення Російської держави і культури українського інтелектуального та духовного потенціалу, київської вченості, з якою впроваджувалися в Росії елементи європейської освіченості.

Однак є ще два аспекти, які раніше не привертали великої уваги, але тепер несподіваним чином набувають нової актуальності. Перший з них: прорив на Південь, на терени серцевинної Київської Руси, дав могутній поштовх розвиткові російського націонал–імперського самоусвідомлення в напрямку самоідентифікації з усією духовною і культурною спадщиною Київської Руси, а не тільки в плані вибудовування генеалогічного древа російських монархів, як переважно було до того. Другий: вихід через Україну до Чорного моря відкрив новий напрям експансії — у простір південного слов’янства та греко–візантійського православ’я. Для цього потрібна була не тільки мілітарна сила, але й модернізована ідеологія. Росія мала постати на Південному Заході й Півдні носієм православ’я у формі, більш–менш прийнятній для народів, від яких це православ’я, а власне християнство, і прийшло в саму Росію. І тут саме й знадобилася часткова асиміляція київської духовності, масове залучення «малоросійських» учених до церковних реформ і «виправлення книг», до духовної освіти тощо. Росія готувалася до «духовного возз’єднання» з православними братами Заходу і Півдня.

Ось саме цей немовбито безнадійно архаїчний мотив і почав набувати нової артикуляції в певній частині російської публіцистики — в тій, яка не вірить в успіх євразійства, а ідею «реінтеграції східного слов’янства» вважає за необхідне підкріпити ідеєю православного греко–візантійського Заходу. Без Заходу сьогодні не обійтися хоча б тому, що стихійне озирання на Захід стало масовим рефлексом, якщо не елементом буденного самоусвідомлення, — не кажучи вже про політичні стратегії та загравання. Але «нам» потрібен «наш», «свій» Захід, альтернативний ворожому західному Заходу. Цей припряжний Захід зусиллями деяких російських публіцистів нарешті знайдено: ним має стати православний греко–візантійський Захід, дарма що і з географічними, і з духовними координатами тут не все гаразд. А шлях до цього південно–західного Заходу лежить, звісна річ, через Київ. Звідси несподівані панегірики Києву — мовляв, греко–візантійському (не кажемо тут про спотворення духовно–культурного обличчя реального історичного Києва, який редукується під візантійську Москву), звідси і заклик визнати його первородство й провіденціальну роль, його велику місію в недалекому майбутньому.

Те що має відбутися в цьому недалекому майбутньому під егідою Києва — і воно має бути великою втіхою для українців, компенсацією за всі їхні історичні поневіряння — називатиметься вже не приєднанням України до Росії, а… приєднанням Росії до України. Київ же буде ощасливлений роллю духовної столиці нової православної імперії (тягар політичного центру, природно, залишить за собою жертовна як завжди Москва).

Щоб хтось не подумав, ніби я шаржую чергових московських благодійників, наведу цитату з праці Олександра Панаріна «Похищение России», де ця та деякі інші концепції викладені особливо чітко. «Некогда вся Россия ходила на богомолье в Киев, в Печерскую лавру. Там еще витал дух византийской святости. Я убежден, что и сегодня путь в незримую Византию, в древнюю, глубоко родственную нам, материнскую Европу, лежит через Киев. Это не великодержавный путь нового присоединения Украины к России, a покаянный путь присоединения России к Києву как центру возрожденческого византийского движения (…) При таком движении будет воссоздан великий принцип мировых религий: разделение духовной и политической власти. Политический центр воссозданной восточно–славянской федерации сохранится, по всей вероятности, в Москве. Но полностью независимый от нее общий духовный центр будет в Києве. Нашим украинским братьям будет предложена великая вдохновляющая перспектива: стать новой Византией — хранительницей священного письма и священного авторитета всего православного мира при полной политической автономии от Москвы. Тем самым будет исправлена трагическая «ошибка» или деформация нашей истории, когда, после падения Византии, центр православия переместился в Москву, а там попал в зависимость от политической власти (…) У Києва сегодня есть шанс возродить православие как мировую религию, не кланяющуюся земным авторитетам»15.

(«…Наша вера токмо одна душеспасительная, а другия от единства тоя веры развратительные» — так установил «воложанин Матфій Жданов» у трактаті «О единстве веры», який вручив Петру І 24 квітня 1720 року16).

Але ця роль пропонується Києву, зрозуміло, не задурно. Попри все московське сладкогласіє, або, як казали запорожці, «ласкательство», чітко поставлені і конкретні передумови: «Для этого Києву необходимо отстоять свою независимость как от Москвы, так и от собственных националистов, готовящих ему удел столицы незадачливого государства–маргинала Центральной Европы». І ще: «На Украине активно действуют силы, пытающиеся присоединить Киев к Галиции, а оттуда увести на романо–германский Запад. В униатском движении, сегодня ставшем политической силой на Украине, такая программа заложена. Но я верю, что у Києва — другая историческая судьба — стать духовной столицей восточного славянства, ищущего второй Рим (или вторую Европу), завещанная нам Византией»17.

Як уже зрозуміло, для цього Києву треба пройти крізь московсько–візантійське чистилище, позбутися скверни «українського націоналізму» і галичанства. (Цікаво, що на початку століття галицьку карту намагалися розіграти в прямо протилежному сенсі. Так звані «москвофіли» бадьоро доповідали: «Идею единства русского народа исповедуют образованныи русскии галичане и буковинцы сознательно [підкреслення. — Авт.], массы же простонародья стихийно в силу исторических преданий и врожденного им чувства родства […] Стоячи на общенародной почве, русско–народная партия в Австрии признает тоже все произведения на местных наречиях вкладом в общенародную культурную сокровищницу, но считает в то же время основанием существования и дальнейшего успешного развития русского народа в пределах Австрии его самое тесное приобщение к общерусской культуре, выражением которой есть и остается общерусский язык и общерусская литература»18.

Як чудово все складалося! Та не вийшло… Підступний змій націоналізму спокусив галичан, і вони знехтували зусилля москвофілів та їхніх зверхників).

Цей останній момент — антигаличанства — особливо знаменний. Інтегратори прекрасно розуміють, що не бачити їм Києва своєю «духовною столицею» (а по суті — лише духовним козирем у політичній грі), не доконати розколу українського народу, поки не вибито з нього національну самосвідомість, те, що вони називають «українським націоналізмом», вогнищем якого вважають Галичину. Саме тому у російській імпер–патріотичній публіцистиці посилено розробляється теза про дві України — істинну, вірну матушці–Росії, і зрадницьку, зіпсуту, західницьку. Ось який погляд пропонує, скажімо, згадувана вже «собирательница земель русских» Ксенія Мяло:

«Украина бывает разной, и еще во времена Андрусовского мира XVII века она делилась на левобережную, тяготеющую к Москве, и правобережную, устремленную к Польше (Западу), заключала в себе и «Остапа», и «Андрия».

Вона закликає російських політиків «определиться, кто же выбирается нашей опорой на Украине — «Остап» или «Андрий», а не «топить вопрос в словопрениях о «дружбе» и «Украине вообще»19.

Здається, чимало з цих політиків «определились» — з допомогою наших–таки «дядьків отечества чужого».

Деякі російські публіцисти згодні відмовитися від Західної України як безнадійно зіпсутої націоналізмом, відсікти її як суху гілку, але решту українського древа все–таки взяти в свої невилазні обійми.

Галичанофобія зайвий раз висвітлює весь фальш так званої слов’янської ідеї. Адже від слов’янства відсікають більшість слов’янських народів, а ненависть до хорватів і поляків не знає меж. Деякі російські літератори далеко переплюнули тут найреакційніших царських трубадурів періоду польських повстань XIX століття. Ось що дозволяє собі писати сьогодні письменник Ніколай Кузьмін: «Польша, лукавая, двуличная, шипящая по–змеиному и по–змеиному же вечно щурившая свои жадные глаза, была мерзкой паршой на всем великом теле восточноевропейского славянства»20.

У світлі цього політичного контексту варто, на мою думку, звернути увагу на нові моменти у традиційних для України мовно–правописних війнах. Одна з дуже наголошуваних нині тенденцій стає свого роду лінгвістичним акомпанементом, а може, й артсупроводом отих зусиль розщепити українську націю на «східняків» і «західняків», «галичан». Гіркий парадокс тут у тому, що по обидва боки «лінії фронту» лютують щирі українські патріоти. Одні з них під гаслом чистоти і автентичності української мови намагаються заперечити ті зміни, що відбулися в ній протягом XX століття, оголосити незаконними живі народні форми і впровадити мертві для більшості українського люду — типу екзотичних «фльоти» і «кляси». Інші ж, навпаки, почасти слушно вказуючи на химери «діаспоризації» української мови в практиці окремих видань та авторів, але перебільшуючи масштаби цієї небезпеки, використовують це як ще один привід для атак на всяке розширення літературної української мови за межі т.зв. києво–полтавського діалекту. Пропонуючи законсервувати наддніпрянський стандарт, вони ігнорують ту обставину, що мова Наддніпрянщини не охоплює всіх мовних багатств українського народу; що мова наддніпрянських письменників XIX століття не могла врахувати мовної практики тих мільйонів українців, які перебували поза межами царської Росії; що протягом уже більш як століття українська літературна мова збагачується і вдосконалюється також і завдяки внескові талановитих письменників, учених, публіцистів Галичини, Буковини, Закарпаття, Волині, Поділля.

Після цього нав’язувати українській літературній мові київсько–полтавський мовний провінціалізм — прикрий анахронізм. Фальш аргументів від «шевченківської мови» блискуче показав ще Михайло Грушевський:

«Сі земляки признають тільки мову Шевченка. Правда, що й тої мови не знають на ділі, бо й у Шевченка знайдуть не одне з того, що їх так гніває (…) А якби Шевченко встав та й став справді писати, міг би вийти скандал в благороднім сімействі. Писати так, як він писав у сорокових чи п’ятдесятих роках, Шевченко тепер певно не став би, бо життя йде і мова не стоїть, а змінюється. Прийшлося б і від Шевченка відректися». І ще: «…За нападками на слова «ковані» пішли в сих кругах глузування й нарікання на слова «галицькі». Ними виправдували свою байдужість і недбальство різні люди, які «не мали часу», а головне охоти познайомитися ближче з українським письменством, з літературою: не можуть, мовляв, стерпіти «галицьких» слів і через те не хочуть читати книжок чи газет, писаних такою незрозумілою мовою. І хоч потім виявлялося дуже часто, що слово, яке так образило народне чуття шановного земляка, зовсім не галицьке, а народне українське або утворене українськими письменниками на Україні, — дарма! Шановний земляк і український патріот, «не внимая аргументам», вже відкинув одну, другу, третю українську книжку, журнал, газету, загнав оцим сім кольок в печінку редакторам, авторам і видавцям, які будуть довго ломити собі голову, якою б такою українською мовою писати, щоб вона була зрозуміла, приваблива й мила українським землякам, що давно забули (або й не знали) українську мову, — почвалав собі до єдино зрозумілої, єдиної і близької усім таким «правдивим українцям» — російської книжки чи газети»21.

Чи не правда — знайома картина, хоч і намальована 90 років тому.

Важко зрозуміти таку мовну оспалість. Адже незмірно збагатилася українська літературна мова в 20–і роки, коли було зроблено широкий крок, хай і зупинений, по дорозі культурної інтеграції роз’єднаного українства. Адже у 80–і й 90–і роки триває процес національно–культурної інтеграції, до нас вертаються твори майстрів українського слова, які репрезентують цілий пласт нашої позарадянської, позацензурної культури. То невже так важко зрозуміти, що це також реальний чинник змін і розвитку й літературної мови? Не кажу вже про те, якою безмежно багатою, гнучкою і досконалою стала наша мова під пером поетів і прозаїків XX століття, як розвинулися її наукові стилі, — і цей процес триває.

Протидія збагаченню і розвиткові української літературної мови, протидія інтеграції різних її допливів — це протидія інтеграції українства. Її режисери та діячі спираються на величезну силу мовного лінивства і мовної глухоти обивателя, на фундаментальні здобутки радянської практики «зближення української мови з братньою російською» — та на могутню підтримку з боку російського мовно–культурного гегемонізму.

А останній пропонує сьогодні нові концепції та проекти, які претендують на інтелектуальну рафінованість і респектабельність, культурологічну приманливість. Це, зокрема, ідея «великої писемної традиції», яка об’єднує народи і поза якою, мовляв, малі писемні традиції в сучасному світі безперспективні. «Великая традиция, — пише цитований уже О.Панарін, — это способ интеграции этносов в цивилизационную общность, создающую большое пространство (общность ареала) и большое время (общность исторической судьбы»22.

Думка наче й безневинна, але висновок з неї відомий: немає чого українцям силкуватися творити свою традицію, коли є в них велика — спільна з росіянами. Проте О.Панарін дуже дбає про те, щоб зробити таку перспективу привабливою для українців. Він підкреслює, що літературна російська мова не була і не є етнічною мовою великоросів (це не нова для науки думка), а є мовою книжного походження, у створенні якої українці брали не меншу участь, ніж великороси (про це також говорило багато вчених), отже, це мова, спільна для росіян, українців і білорусів, це їхня велика писемна традиція, це їхня православна (греко–візантійсько–східнослов’янська) цивілізація, яка тільки у своїй цілісності й може протистояти цивілізації чужого Заходу. Висновок відомий, той, про який уже говорилося: немає потреби українцям і білорусам мати власні національні мови. Більше того, їхнє намагання мати ці мови і власні національні культури (так, ніби вони не є вже доконаним фактом!) небезпечне для майбутнього всіх трьох народів, оскільки в сучасному глобалізованому житті здатні вижити лише народи, що репрезентують великі культурні світи, великі писемні традиції: германо–романську, мусульманську, греко–візантійсько–православну.

Тут можна було б звернути увагу на те, що сама історична дійсність заперечує такі поспішні й категоричні висновки. По–перше, причетність до великої цивілізаційної спільноти забезпечується не спільністю мови і не потребує цієї спільності, як показують приклад країн Європи або наявність у світі малих країн з блискучою і життєздатною культурою. По–друге, в межах цивілізаційної спільноти або великої писемної традиції існують різні ступені і форми інтегрованості в них чи причетності до них. По–третє, є народи, чия культура причетна не до однієї, а до кількох «великих писемних традицій»: скажімо, українська — і до церковнослов’янської, греко–візантійської, і до латинської, католицької, не кажучи вже про загальноєвропейську секулярну. По–четверте, і східноправославна, і західнокатолицька традиції — все–таки складники єдиної християнської цивілізації. По–п’яте, ми живемо в добу формування загальноєвропейської цивілізації, яка в ідеї має об’єднати різні цивілізаційні світи зі збереженням їхньої своєрідності, — і смертельне протистояння цьому процесові коштом утвердження тієї «великої писемної традиції», яка заперечує право цілого народу (в цьому випадку українського народу) творити власну писемну традицію — безнадійний анахронізм.

А йдеться, власне, про це — про заперечення права українського народу мати своє місце у «великій писемній традиції». І тут аргументи й уявлення рафінованого культуролога О. Панаріна на диво невіглаські. Він просто повторює старі байки вчених російських культурекспансіоністів минулих часів — велемудрих, але глибоко темних в «українському питанні». Посудіть самі: з метою «отсоединения Украины от России и присоединения ее к Галиции», «…был замыслен отказ от великой письменной традиции, объединяющей наши народы, в пользу малой, местной. Задуман был проект создания нового языка на основе простонародной речи, почти сплошь сельськой. И поскольку эта малая устная традиция не располагает лексикой, способной обозначать события большого мира, то приходится сочинять язык, чем и занимаются столь активно украинские националисты. Дело доходит до того, что предпринимаются попытки даже Церковь перевести c великого письменного языка на местную «мову». Греко–римские и библейские имена святых — заменяются простонародними кличками — Тимошь, Василь, Гнат, Горпина, Наталка, Полинорка». Ось на цьому анекдотичному рівні сучасний інтелектуал О. Панарін солідаризується з «класиком» російського націоналізму Ульяновим (цитуючи з недавно перевиданої в Москві його праці)23.

Виявляється, він поняття не має про те, що Україна мала свою власну форму і міру причетності до «великої писемної традиції»; що українська Церква має досвід ритуального використання мови свого народу; що є низка перекладів Біблії українською мовою, які не поступаються точністю і виразністю перекладам будь–якою іншою мовою; що, крім духовних академій навчального типу, діє наукова Українська Богословська академія; що є велика бібліотека богословських праць українською, що українською мовою вийшла перша в світі «Енциклопедія кібернетики»; виходять наукові праці з будь–яких галузей знання; що українська мова під пером поетів, прозаїків, публіцистів, науковців XX століття досягла того рівня розвитку й досконалості, коли вона може виразити будь–які висоти й будь–які нюанси людської думки і почуття, а зусилля українських перекладачів з різних мов, здобутки української перекладацької школи знайшли визнання і фахівців тієї ж Росії. Ми добре знаємо, скільки ще в нас проблем і бід в культурі і, зокрема, в національній писемності, — але вони лежать у зовсім іншій площині, аніж чванькуваті претензії культурімперіалістів.

До речі, про мову церковних богослужінь. В апостольському посланні «Світло сходу» Папа Іоанн–Павло II наголошує: «Христос говорить мовою різних народів»24.

Питання про обмеження монополії церковнослов’янської мови в богослужінні обговорюється і в Росії: «Сам язык богослужения требует ощутимого обновлення за счет перехода в ряде мест c церковнославянского языка к русскому — при значительном сохранении и церковнославянской торжественности. Однако этот труд не может быть выполнен только на основе квалифицированного богословия. Такое освежение богослужебного языка есть труд и боговдохновенный, и поэтический, требующий гениального чувства обоих языков» 25. Отже, проблема ця актуальна і для росіян.

Ось такі, на перший погляд, нібито нові акценти в антиукраїнській пропаганді й учених викладках російських імперців. Та коли придивитися, неважко помітити, що новизна цих акцентів відносна. Здебільшого це просто нова артикуляція старих настановлень російського націоналізму кінця XIX — початку XX століття. Тут и «русские народы», вони ж «единый русский народ», і «искусственный язык, который тщатся создать сепаратисти», і «галицийская интрига», вона ж польська, вона ж австронімецька, і історична місія православної Церкви, що має порятувати імперію, і «великая письменная традиция», яка має бути сторожем великої примусової спільності. Наймолодшим із цих аргументів не менше ста років. Їх давно спростувала наука, їх заперечила історія, їх перекреслили культурна і мовна енергія українського народу, інтелектуальні його здобутки. Але вони знову пропонуються в трохи підремонтованому вигляді для нових поколінь, які не знають їхнього старого обличчя і можуть сприйняти їх як нове слово. Вони знову на озброєнні потужних політичних сил — і в цьому їхня небезпека і нова загроза для України.

Російська імперія завжди мала специфічні «секрети» супроти України, зокрема щодо того, як з нею вправлятися. Ще один із «птенцов гнезда Петрова» князь Б. І. Куракін в «Записке об отношениях России к Литве, Малороссии и Запорожью» (1722–1724) інструктував: «…К содержанию того народа малороссийского надобно некоторые пункты секретов иметь и всегда того смотреть»26. Князь Б.І.Куракін визначив вісім «секретів»: від утримання московських гарнізонів в українських містах — до пильнування, аби гетьман «в полковники и в старшинства своих свойственников и согласных не ставил».

У XIX столітті на перше місце вийшов інший «секрет»: за будь–яку ціну не допустити розвитку нової української літератури і культури, повноцінного функціонування української літературної мови. Звідси і постійні заборони, і шалена кампанія дискредитації, і переконування українців у тому, що вони — частина єдиного з великоросами народу, єдиної культури, «роз’єднувати» яку — великий злочин («предательское отщепенство от русских наций, культуры, имени и родства», як скаже пізніше епігон безнадійного москвофільства в Галичині27). Все це тривало впродовж усього XIX століття: від «неистовства» Віссаріона Бєлінського супроти Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша з кирило–мефодіївцями — до відомих «прогресистських» тез П. Б. Струве про те, що історія велить українцям відмовитися від злохимерних мрій про власну культуру і визнати найбільшим щастям — брати участь у творенні все тієї ж єдиної російської. Не так звабливо, зате прозоріше пояснив велику ідею відомий борець із мазепинством С. Щоголєв: «Русская культура лучше пушек и штыков сохраняет целостность государства и всякий урон ей является угрозой для всякого звена великой империи»28.

Інерція мислення в дусі «культурного імперіалізму» (формула Д.Лихачова стосовно ролі російської культури в СНД) виявилася надто живучою. А втім, може це не інерція, може, це — з категорії тих «секретов» «к содержанию… народа малороссийского», які заповідав нащадкам прозірливий «птенец гнезда Петрова»?

Ось, скажімо, стратегічний прожект великого О. І. Солженіцина: «…Чтобы поднять украинскую культуру до уровня международной — сколько еще десятилетий понадобится», — а тим часом «надо широкодушно предложить Украине интенсивный «культурный обмен» [певно, не випадково Олександр Ісайович узяв цей вираз у лапки — своє під ним розуміє! — Авт.]. Националисты отшатнутся? Тем и покажут, что русский язык и русская культура — их Державе опаснее всяких ракет»29. Кого введе в оману слівце «националисты» — слівце, яким розперезане братолюб’я припечатує кожного, кому дорогі українська мова і українська культура? Отож вдумаймося в слова великого «ненаціоналіста» всі — і українці, і росіяни, і російськомовні, і українонемовні: на культуру хочуть покласти функцію зброї масового ураження, культурний обмін перетворити на культурну експансію (бачте, імперіалізм дредноутів — це негарно, а от «культурний імперіалізм» — це не те що благородно, а просто святе!). І чи не відбувається на наших очах така підміна — якщо оглянути хроніку культурних подій на терені Україна — Росія?

(Цікаво порівняти: «Если бы ныне, здесь, нам русским, дана была возможность, в школах для нашего населения, учить и воспитывать молодежь по–русски, никакого украинского и белорусского сепаратизма бы не было, а малорусские и белорусские особенности нашего народа в культурном развитии, выражении и обогащении скорее бы от этого только выиграли […] Украинцы знают это и пуще всего боятся этого. И на пункте этого они всегда весьма чувствительны. Всякое проявление и усиление здесь русской культуры они следят c явной тревогой, как смертельную для себя опасность»30).

У зв’язку з вищенаведеними «підходами», — а вони є, хоча рідко висловлюються настільки одверто, — постає і необхідність теоретичного осмислення сутності і механізму взаємодії культур у сучасному світі, їхньої складної діалектики, яка не зводиться до успадкованої нами з радянських часів політично наснаженої тези про виключно благотворний вплив однієї культури на другу і банальної фрази «культури не воюють», тоді як насправді, по–перше, культури успішно використовуються у протистояннях і війнах держав, цивілізацій, рас; по–друге, взаємодія самих культур може включати і стимулювання однією другої, і загрозу знеособлення, і захисну реакцію, що теж можна розглядати як стимулювання від супротивного, і вибірковість у сприйнятті явищ інших культур.



  1. Каталог: authors -> Dziuba Ivan
    authors -> Товаришки оповідання І
    authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
    authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
    authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
    authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
    authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
    authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
    authors -> Від матки до альцгеймера
    Dziuba Ivan -> Іван дзюба «Інтернаціоналізм чи русифікація?»


    Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка