Україна в революційну добу



Сторінка12/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41

Цим справа не обмежилась. Невдовзі Тимчасовий уряд надіслав відповідь на декларацію, в якій зухвало відкинув усі вимоги українців: від видання акту про автономний устрій України до визнання компетенцій Центральної Ради. «...Встановлюючи основні положення своєї поста­нови, уряд звернув увагу на такі принципові міркування, — говорилось у цьому документі. — Чи можливо визнати Центральну Українську раду правомочною у розумінні визнання її компетенції щодо вираження волі всього на­селення, місцевостей, що їх ця рада бажає включити у числі 12 губерній у територію майбутньої автономної України. Оскільки ця Рада не обрана всенародним голосуванням, то уряд навряд чи може визнавати її виразницею точної волі всього українського народу. Тому уряд вважає, що як з формального, так і з тактичного боку питання про встановлення автономії України можуть вирішити тільки Установчі збори. Тому для уряду було б важко видати акт з цього питання, бо це мало б вирішальне значення. Крім того, без точного визначення змісту поняття автономії України, видання такого акту призвело б до непорозумінь у територіальному та інших відношеннях...»2.

Природно, відповідною була реакція і на прохання щодо створення національних військових підрозділів: «Що до справи самостійного українського війська, Тимчасове правительство признало можливим тимчасове порішення цієї справи тільки в тім об'ємі, в якім це означив міністр війни у своїх заявах українським організаціям в Києві»1.

Опублікована в газетах відповідь Тимчасового уряду викликала хвилю обурення і протестів українського насе­лення. Зокрема, вона була розвінчана делегатами Все­українського селянського з'їзду, які водночас висловили невдоволення й діями Центральної Ради. У дні роботи з'їзду делегати дізналися про ще один «демократичний» крок Тимчасового уряду — заборону другого Всеукраїн­ського військового з'їзду, який мав відкритися через кілька днів. Впадала у вічі саме антиукраїнська спрямованість акції. Адже в ті дні у Петрограді відбувався польський військовий з'їзд, скликався Всеросійський з'їзд рад робіт­ничих і солдатських депутатів. Узагалі, то була перша заборона будь-якого з'їзду з часу повалення самодержав­ства. Всі ці обставини ще більше загострювали ситуацію.

Центральна Рада засідала кілька днів поспіль, намага­ючись знайти вихід із становища, що склалося. Нарешті, З червня за пропозицією українських есерів була ухвалена резолюція, в якій ішлося про необхідність звернутися до українського народу «із закликом організуватися і присту­пити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні»2. Для викладення суті своїх вимог Цент­ральна Рада планувала видати спеціальний Універсал. Природно, містила резолюція й вельми характерний для Ради пасаж: «...Центральна рада використала всі способи, щоб увійти в згоду з Тимчасовим урядом у справі прого­лошення принципу автономної України і, взявши до уваги, що стихійне зростання українського руху набуває дедалі більших розмірів, що відмова Тимчасового уряду може цей рух спрямувати по небажаному шляху, УЦ Рада ухвалила тепер з ще більшим напруженням сил приступити до організації і спрямування цього руху, щоб не привести край і всю Росію до анархії й занепаду здобутків рево­люції»1.

Цим документом Центральна Рада, змушена під тиском мас висунути хоча б обмежені вимоги щодо автономії України, все ж залишала відкритим шлях для можливої угоди з Тимчасовим урядом.

***

Паралельно з Центральною Радою, очолюваними нею силами, дедалі масштабнуу діяльність в Україні розгортав і політичний табір, що виборював у 1917 р. альтернативний курс. Це були місцеві організації більшовиків. Надзвичайно важливою передумовою завоювання ними помітних позицій став доволі високий рівень їх ідейної єдності, досягнутий уже в ході обговорення Квітневих тез і рішень VII (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б).



За винятком Київської організації більшовиків, про яку йшлося вище, всі місцеві організації надзвичайно оперативно і схвально сприйняли ленінську платформу, згуртувалася навколо висунутих вождем лозунгів. На це, власне, й була спрямована цілеспрямована робота, розмах якої виявився вражаючим. Квітневі тези та інші твори В. Леніна, які пропагували та деталізували стратегічний курс партії, стали широко відомими в Україні. Сотні примірників “Правды” з текстом ленінського документа, одержаних в регіоні, передрук тез харківськими більшовиками в своєму органі – “Пролетарий”, і катеринославськими – в “Звезде”, видання їх листівкою в Києві і вміщення до брошури, що побачила світ в Харкові, дозволяє вважати, що загальна кількість примірників Квітневих тез, поширених у краї, досягала 30 тисяч.

Після обговорення більшовики Макіївки, Луганська, Горлівсько-Щербинівського і Берестово-Богодухівського районів Донбасу, Харкова, Катеринослава, Маріуполя, Конотопа, ряду сільських партійних організацій підтримали запропонований В. Леніним курс. Настрої більшовиків України багато в чому висловив представник партійної організації селища Нелепівки (Катеринославська губернія) Н. Дубовий, який уже на зборах більшовиків-учасників Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів 5 квітня 1917 р. заявив: “Все, що тут товариш Ленін пропонує, все це правильно. Потрібно брати нам фабрики й заводи та виганяти капіталістів. Ось у нас хазяїв немає. На нашому руднику 10 тис. робітників, і ми зараз працюємо самі, без хазяїна. Поставили охорону рудника, весь порядок виконуємо... Тов. Ленін в усьому, що він говорив, в усьому правий”1.

Активно підтримавши на загальнопартійній конференції ленінські ідеї і настанови, переважна більшість делегатів від партійних організацій України багато зробили для їх пропаганди в масах. На численних зборах, мітингах виступали С. Гопнер, М. Копилов, М. Майоров, О. Ємельянов (Сурик), О. Іванов, І. Гаєвський, Ф. Бурий, Ф. Земіт, І. Вишняков та ін. У дусі рішень конференції повсюдно приймались резолюції, розгорталась, активізувалась робота партійних організацій в масах.

У центрі уваги більшовиків був насамперед пролетаріат – основна революційна сила у здійсненні соціалістичної революції. Робітничий клас України складав приблизно п’яту частину загальнопролетарської армії країни – 3,5 з 18,5 млн. чоловік. Найзгуртованішим, найорганізованішим і політично зрілим загоном були промислові робітники, чисельність яких тут на початок 1917 р. перевищувала 1 млн. чоловік. Дві третини всіх промислових робітників України було зосереджено у Донецькому і Криворізькому басейнах, що й визначило особливу роль цього району як своєрідного бастіону в боротьбі пролетаріату України і всієї країни за владу рад.

Більшовики України провели величезну роботу щодо створення мережі пролетарських організацій – рад, профспілок, фабзавкомів, загонів Червоної гвардії – і своєю активною, цілеспрямованою політикою забезпечували революційний, наступальний характер їх діяльності. В Україні не припинявся процес організації й зміцнення рад робітничих і солдатських депутатів, захопивши після великих міст і практично всі інші населені пункти, гарнізони. Майже на кожному підприємстві з більш-менш значною кількістю робітників були створені фабрично-заводські, рудничні і шахтні комітети. Так, лише в Києві на початок літа 1917 р. діяло 320 фабрично-заводських комітетів. Повсюдно відновлювались старі і створювались нові профспілки. Найміцніші позиції більшовики завоювали серед металістів, які мали свої профспілки в усіх великих промислових центрах України; лише в 11 найзначніших з них налічувалось 128 тис. чоловік.

Ударна міць робітничого класу концентрувалася в загонах Червоної гвардії, створенню і зміцненню яких РСДРП(б) надавала великого значення, природно вбачаючи у озброєнні пролетаріату, інших верств трудящих надійний гарант забезпечення революційних інтересів, в тому числі і в умовах двовладдя.

У процесі розгортання революційної боротьби відбулось поступове об’єднання дій рад, профспілок, фабзавкомів, інших пролетарських організацій, створювались умови для дальшої консолідації робітничого класу. Необхідною умовою згуртування рядів пролетаріату був перехід робітничих мас, насамперед їх організацій на ленінські позиції, їх неухильна більшовизація. Процес цей набув досить значних масштабів уже навесні – влітку 1917 року.

Слюсар Олександрівського рудника, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії більшовик В. Стожок писав у “Правду”: “Ленінці! Ленінці – кричать нам кожен день... Особисто Леніна ми не знаємо, але що він говорить – знаємо. Він говорить те, що нам потрібно...”1.

Справа полягала в тому, що В. Ленін, партія запропонували таку політичну і соціально-економічну платформу, таку стратегію боротьби за нове життя, які виявилися близькими і зрозумілими масам, вони втілювали в наукові концепції і теорії те, що народ відчував, до чого він інстинктивно прагнув.

Найрадикальніше налаштовані представники пролетаріату вливались у ряди більшовиків. Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Донецькому і Криворізькому басейнах, де на липень 1917 р. було зосереджено більше 60% членів РСДРП(б), що працювали в Україні.

Під впливом більшовиків зростала організованість пролетарів, які домагалися все більших успіхів у боротьбі за запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, встановлення контролю над виробництвом.

Значної уваги надавали партійні організації і політичній освіті, організації біднішого селянства – найближчого союзника пролетаріату. Питома вага цієї категорії трударів на Україні була досить високою – 57% від загальної кількості сільських жителів. Міські партійні організації регулярно направляли в сільські райони агітаторів і пропагандистів для роз’яснення програми, політики та лозунгів більшовиків, а також для надання допомоги селянській бідноті в організації революційної боротьби за землю, у створенні селянських рад та комітетів, вивільненні їх з-під впливу зажиточних елементів, іменованих по простанародному куркулями, земських чиновників.

Більшовики прагнули якомога ширше розвинути ініціативу селянської бідноти, підвести її до розуміння необхідності спільної з пролетаріатом боротьби за перемогу соціалістичної революції. Через газету “Голос социал-демократа” більшовики Києва, наприклад, роз’яснювали трудівникам села: “Для того, щоб земля була забезпечена селянству, щоб урожай не дістався поміщикам, щоб влада захищала інтереси селян, а не поміщиків, необхідно, щоб вона була народною, а не поміщицькою і буржуазною, а такою вона буде, коли вся влада перейде до рук рад робітничих і селянських депутатів. Ця влада не допомагатиме, як Тимчасовий уряд (коаліційне міністерство) поміщикам проти селян, а допомагатиме селянам проти поміщиків. До цієї влади повинен прагнути весь бідний люд”1.

Позиція більшовиків у аграрному питанні привертала до себе дедалі більшу увагу й середнього селянства, яке хоч і довіряло ще переважно есерам, з кожним місяцем пересвідчувалось у нездатності, а може й небажанні Тимчасового уряду, угодовців здійснювати реальні практичні кроки назустріч прагненням трудящих.

Так поступово селянство залучалося у революційну боротьбу, логікою якої підводилося до необхідності повалення експлуататорського ладу. Досить показова у цьому плані вітальна адреса від селян села Старо-Михайлівки Бахмутського повіту Катеринославської губернії, яку вони прийняли на першотравневому мітингу, проведеному спільно з робітниками Вознесенського рудника. “У цей великий день 1 Травня, день міжнародного єднання усіх трудящих, - зазначалось у документі, - ми, громадяни с. Старо-Михайлівки, з радістю приєднуємо свій голос до багатомільйонного голосу товаришів робітників усього світу, даємо вірне слово йти з вами пліч-о-пліч у боротьбі за кращу вашу і нашу долю, за кращий справедливий суспільний лад, аж до здійснення заповітних сподівань усіх трудящих – міжнародного соціалізму”1.

Успіхові більшовиків України в селянському середовищі істотно допомагала широко розгорнута робота партійних організацій в армії, переважно селянської за своїм складом. На Південно-Західному і Румунському фронтах, а також у військах тилових гарнізонів України налічувалось близько 3,5 млн. солдатів. 40 тис. чоловік служило на Чорноморському флоті. Організації РСДРП(б) взяли щонайактивнішу участь у бурхливому процесі демократизації армії, поступово зміцнюючи свої позиції на фронті і в гарнізонах, дедалі ефективніше впливали на умонастрої солдат, їх дії. Свідченням цього, зокрема, стало практично повсюдне проведення братання – тактики, проти якої виступали всі політичні партії і групи країни, окрім більшовиків.

Взагалі, тісний взаємозв’язок між питаннями про характер влади і характер власності, в тому числі і земельної, про закінчення війни справляли чимдалі більше враження не лише на робітників, трудящих селян, солдат, а й на більш широкі демократичні верстви. Це ж багато в чому визначало кінець-кінцем тяжіння до спільного русла власне соціалістичного та демократичних рухів, учасники яких все менше вірили у можливість розв’язання назрілих проблем без кардинальних змін у політичному курсі країни.

Більшовицькі лозунги дедалі проникали і в середовище учасників національно-визвольного руху, ставали предметом обговорення, порівняння з позиціями інших партій. В переламні часи, коли маси швидко проймалися настроями революційного нетерпіння, програмні положення більшовиків про право націй на самовизначення аж до державного відокремлення, конкретизовані в 1917 р. в гасла утворення Української республіки рад і перетворення колишньої “тюрми народів” на союз вільних республік виглядали не лише привабливо, а й достатньо радикально, порівняно перспективніше за позиції тих, хто закликав іти легітимними шляхами до розв’язання українського питання, переконувати владний центр у необхідності робити певні поступки.

Певний ефект мали й пропагандистські зусилля більшовиків, спрямовані на взаємопоєднання національних і соціальних аспектів революційної боротьби, заклики боротися проти і “своєї” й “чужої” буржуазії. Орган Катеринославського комітету РСДРП(б) газета “Звезла” писала: “Наше завдання – роз’яснювати, що поза класовою боротьбою національне розкріпачення немислиме”1.

Звісно, партія більшовиків сприймалася більшістю учасників українського визвольного руху як проросійська, великодержавна сила, а її лозунги кваліфікувались здебільшого як оманні, нещирі. Однак, відсутність помітного прогресу у розв’язанні національного питання на основі поміркованої позиції лідерів Центральної Ради давала певну поживу для сумнівів щодо вірності обраного курсу. Одним з наслідків цього було й те, що спочатку поодинокі, а потім і дещо численніші погляди зверталися у бік більшовицької платформи як можливої засади досягнення національних ідеалів. Так поволі зароджувалися точки тяжіння, елементи для наближення різних потоків визвольної боротьби з, хай на початках вельми невиразною й проблематичною перспективою їх взаємодоповнення, поєднання.

Намагаючись спрямувати наростаючу активність мас на досягнення все нових і нових рубежів, обираючи для цього досить рішучі форми і методи досягнення цілей, більшовики до липня 1917 р. орієнтувалися здебільшого на мирний шлях розвитку революції. І хоч вони нещадно викривали і своїх “найближчих” політичних суперників – меншовиків, есерів, національні партії, нерідко допускаючи і елементи сектантства (блоки і угоди вважалися доцільними лише з інтернаціоналістськими елементами), курс на мирний розвиток революції не закривав можливостей для співпраці з іншими політичними течіями, партіями, організаціями. Певні перспективи для здійснення широких демократичних кроків і перетворень об’єктивно створювались, зокрема, у радах робітничих, солдатських і селянських депутатів, у ймовірному проведенні в життя лозунгу “Вся влада радам!” Проте навіть повна перевага угодовців у радах, практично безперешкодна, гарантована можливість зосередження всієї влади у своїх руках поступилися у розрахунках цих партій орієнтації на вже існуючий лад, на підтримку Тимчасового уряду, його органів на місцях.

В результаті більшовики, що й так виявляли настороженість і недовіру до тимчасових, ситуативних попутників, партнерів, дедалі обставинами потрапляли у позицію політичних гравців, для яких можливості маневру, вільного вибору невпинно звужувались, а лінія поведінки жорстко детермінувалась всією сукупністю малозалежних від них чинників.


IV. ЗЛЕТИ І ПАДІННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ ХВИЛІ ВЛІТКУ 1917 Р.


Уже перші дні червня 1917 р. давали усі підстави думати й говорити, що Україна виступила в дуже жарке політичне літо. Невідворотність чогось надзвичайно важливого, відповідального, воістину доленосного вгадувалась, відчувалась майже всіма і практично на кожному кроці.

Незважаючи на заборону Керенського, 5 червня у Києві, в атмосфері крайнього нервового збудження, безперервних демонстрацій почав роботу II Всеукраїнський військовий з'їзд, на який прибуло 2 308 делегатів, які представляли понад 1,6 млн. солдатів. У багатьох виступах його учасників лунали заклики до повного розриву з Тимчасовим урядом, припинення будь-яких переговорів із ним. Центральній Раді не вдалося схилити з'їзд до поміркованої позиції. У схваленій резолюції з'їзд зажадав відміни рішень Тимчасового уряду і негайного визнання вимог, сформульованих Радою: «З'їзд пропонує Українській Центральній раді з цього приводу до уряду більше не звертатися і негайно приступити до фактичного втілення в життя основ автономного ладу»1.

Що ж до власне військових питань, то з'їзд, засудивши позицію командних ешелонів російської армії у справі її українізації, поставив перед ними вимогу затвердити Український Генеральний військовий комітет (його склад було поповнено десятьма особами) як «українську військову інституцію», заявив про обов'язковість рішень останнього для українських військових формувань. Комітетові доручалось також розробити докладний практичний план українізації армії, враховуючи, зокрема, процес створення загонів «Вільного козацтва», що набирав сили2.

Українська Рада, вочевидь, могла б скористатися цією хвилею справді широкого народного антиурядового обурення (незадовго до цього схожі резолюції ухвалив також Український селянський з'їзд). Проте навіть у цей критичний момент вона не виявила достатньої твердості, побоюючись, щоб її дії не викликали ворожості, якихось ка­ральних акцій з боку Тимчасового уряду. Про це свідчила, зокрема, телеграма до Петрограда, відправлена від імені губернської Ради об'єднаних громадських організацій комісаром М. Суковкіним з проханням пом'якшити ставлення уряду до українського питання.

«Для збереження на Україні й надалі спокійного життя й можливості планової праці для потреб армії, — говорилось у телеграмі, — губернський виконавчий комітет уважає необхідним, щоб Тимчасове правительство якнайскоріше вжило рішучих заходів, щоб заспокоїти населення України. Український рух набрав великої сили, яка безперервно розвивається, через те його дальшого ігнорування цілком не можна допустити. Найкращим способом заспокоєння, що мав би забезпечувати також інтереси цілої держави, виконавчий комітет уважає потребу видання правительственного розпорядку про найскоріше скликання до Києва осібної наради з представників Тимчасового правительства, національних і політичних організацій і партій при умові, що українці дістануть відповідне пред­ставництво. Сій нараді треба поручити підготовлення для Установчих Зборів підстав автономії України та взаємних відносин України до цілої держави»1. І саме направлення телеграми, і її текст, за визнанням В. Винниченка, були погоджені з керівництвом Центральної Ради.

Однак Тимчасовий уряд все ще вважав, що момент для угоди не настав, і тому не поспішав з відповіддю.

Водночас збуджений настрій українських мас свідчив про те, що далі зволікати уже не можна. Делегати військового з'їзду відмовилися залишити Київ, вимагаючи певних рішень. Вони заявили про свою рішучість у разі відмови вдатися до найрадикальніших заходів. Кожен день, а то й година зволікання могли призвести до стихійного вибуху з непередбачуваними наслідками. Все це змушувало лідерів Української революції прискорити роботу над ство­ренням універсалу.

Викладені вище факти дають змогу об'єктивно оцінити розмах і глибину революційних процесів, що відбувалися в Україні навесні — на початку літа 1917 р., дійсну роль у них Центральної Ради. Варто зазначити, що чимало істориків перебільшують вплив Ради на перебіг подій, ступінь її опозиційності Тимчасовому урядові, конфронтації з ним. Досліджуваний фактичний, документальний матеріал свідчить, що українська справа ставилась на поря­док денний історії досить скромно. Навіть за умов, коли стосунки Української Ради і Тимчасового уряду набули виразних рис конфліктності, лідери українського руху прагнули втриматися на поміркованих позиціях. Сутність ситуації досить чітко виклав у одній з перших публікацій (якщо не першій) про тогочасні події М. Грушевський. У брошурі, що вийшла двома виданнями уже в 1917 р., — «Українська Центральна Рада й її Універсал» (редакція другого видання — «Українська Центральна Рада й її Універсали, перший і другий»), висвітлювані події озаглавлено досить промовисто: «Як У. Ц. Рада шукала порозуміння з Центральним Рос. Урядом» (лейтмотив дій Ради визначено гранично чітко); «Як поставився Центр. Рос. Уряд до домагань Українського народу» (зневажливо відкинув їх, виявив «якесь завзяте бажаннє ні в чім ані найменшім не дати згоди, не лишити ні тіні гадки про можливість порозуміння, або про охоту до неї»); «Як стрів се Український народ» (з великим обуренням, Всеукраїнський селянський з'їзд і, особливо, другий Український військовий з'їзд, що зібрався всупереч забороні О. Керенського, підштовхнули Центральну Раду до активізації дій, підготовки Універсалу)1.

Не підлягає сумніву, що зростання напруженості у стосунках обох сторін було викликане, насамперед, відверто шовіністичною політикою Тимчасового уряду, яку підтримувала великоросійська демократія. Це ображало почуття українців, породжувало зворотну оборонну реакцію, будило в масах бажання домогтися своїх прагнень, незважаючи на будь-чию протидію. Віддзеркаленням стану розвитку українського руху і став Перший Універсал, підготовлений і оголошений Центральною Радою спочатку на засіданні військового з'їзду (10 червня 1917 р.), а потім усенародно.

Історія підготовки Універсалу, аналіз його змісту, значення цього документа для подальшого розвитку революції і процесу державотворення, як правило, опинялися в центрі уваги всіх, хто намагався писати про події 1917 р. в Україні. Проте найцінніші тлумачення, очевидно, все ж належать М. Грушевському. Не тільки тому, що він, як ніхто, знав ситуацію, так би мовити, зсередини. А й тому, що оцінював він її здебільшого у контексті подій, які ще не перейшли у завершальну стадію, не з позицій врахування кінцевого результату, як це робила переважна більшість дослідників, коли можна було «розумувати» заднім числом.

Голова Центральної Ради у своїх мемуарах розкрив досить суттєві моменти, пов'язані з самим механізмом підготовки документа. Він згадує про враження, яке справила офіційна відмова Тимчасового уряду виконати вимоги українців, про те, в якій атмосфері Рада зважилася на відповідний крок, і як, урешті, готувався сам документ, які при цьому довелося долати суперечності. Серед іншого звертає на себе увагу такий епізод: «...Саме тоді вироблявся проект обіцяного Центральною Радою Універсалу. Винниченко взявся зробити перший начерк, звичайно дуже поміркований в [національних] домаганнях, сим разом унісся настроями хвилі і написав свій начерк в таких різких тонах, що присутній Єфремов рішуче запротестував, вважаючи такий напрям чистим авантюризмом, і заявив, що не тільки в редакції його брати [участь] не хоче [і] не підпише, але й у президії р[ади] не останеться. Винниченко заявив повну готовність «вигладити». Гладили так, що, як з жалем потім говорив один з молодих членів редакційного комітету прапорщик Потішко, від ген[ерального] військового комітету тільки й остався заголовок «Універсал». Дійсно, деяка загальність і невиразність в стилізації з'яви­лася як наслідок сеї операції»1.

М. Грушевський досить тонко вловив і відтворив фено­менальність рішення про найменування документа «Універсалом», що само по собі справляло часто більше враження, аніж його зміст: «Магічне слово «універсал», несподівано винесене на поверхню демократичного, селянського, соціалістичного, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Се слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перетопленої і о[чи]щеної в огні нового революційного руху, відкликалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових, кращих формах. Се була та містика, яка проноситься так часто в великих революційних рухах. Гасло, яке говорило кожному своє, не укладалося в ніяку формулу, вихоплювалося з усякого прецизування і будило несказану емоцію в підсвідомих покладах життя. У-ні-версал! ...Воно вело в незнану далечінь нових національних досягнень, іще не явлених розумові, і тому мало таку чарівну силу»2.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка