Україна в революційну добу



Сторінка14/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   41

“Відмовлення в цих найскромніших і найзаконніших вимогах з боку Тимчасового уряду, – пише лідер РСДРП(б), – було нечуваною безсоромністю, дикою зухвалістю контрреволюціонерів, справжнім проявом політики великоруського “держиморди”, – і есери з меншовиками, знущаючись з їх власних партійних програм, терпіли це в уряді і захищають це тепер у своїх газетах! До якої ганьби впали есери і меншовики! Які жалюгідні викрути їх органів сьогодні, “Дела Народа” і “Рабочей Газеты”.

Хаос, сум’яття, “ленінство в національному питанні”, анархія – ось які вигуки дикого поміщика спрямовують обидві газети проти українців”1.

В.Ленін у цій статті знову висловився на підтримку справедливих, законних вимог українців, вважав необхідним негайно їх задовольнити.

„Зовсім нічого страшного, ні тіні анархії і хаосу в рішеннях, ні у вимогах українців нема, – наголосив В.Ленін. – Поступіться перед ними, цими найзаконнішими і найскромнішими вимогами... Поступіться українцям – це говорить розум, бо інакше буде гірше, силою українців не вдержиш, а тільки озлобиш. Поступіться українцям – ви відкриєте тоді шлях до довір’я між обома націями, до братерського союзу їх, як рівних!”2.

Такий же лейтмотив і ленінської замітки “Ганьба”, надрукованої “Правдою” у ті ж дні3.

Ленінські статті “Не демократично, громадянине Керенський!”, “Україна”, “Україна і поразка правлячих партій Росії”, інші праці були схвально зустрінуті в Україні. Більшовики Харкова надрукували статтю “Україна” в “Пролетарии”, а Луганська – в “Донецьком пролетарии”. На сторінках “Пролетария” була опублікована стаття “Україна і поразка правлячих партій Росії”. Друкувалися й інші твори.

Більшовики прагнули ознайомити з положенням праць свого вождя якомога ширші маси населення. Так, один з більшовицьких агітаторів зачитав надруковану в “Пролетарии” статтю “Україна” на зборах селян села Михайлівки Лебединського повіту Харківської губернії. Селяни схвально зустріли ленінське слово4.

Навіть лідери українського руху змушені були визнавати обґрунтованість прихильність ленінської позиції щодо України. Наприклад, орган Української соціал-демократичної робітничої партії “Робітнича газета” 20 червня 1917 р. передрукувала статтю В.Леніна “Україна”, відзначивши її спокійний, дружній тон, “дійсне бажання говорити як рівний з рівним, як вільний з вільним”. Поряд були вміщені матеріали з меншовицької преси, що відбивали великодержавні позиції їх авторів. Всю добірку газета подала під характерною назвою “Де справжній соціал-демократизм?”.

Значно уважніше стали ставитися до українського руху, його вимог і потреб більшовики Києва, хоча подолати специфічну позицію Г.Пятакова і його прибічників вдалося далеко не відразу. Лише 23 липня 1917 р. під час обговорення питання про УІ з’їзд РСДРП(б) екстрене засідання міської організації вирішило повернутися до обговорення національного питання. Зібранню було запропоновано дві резолюції – Г.Пятакова і УІІ Всеросійської конференції (це було зроблено О.Горвіцем). Більшістю голосів було ухвалено резолюцію Квітневої конференції більшовиків, тобто ленінську резолюцію5. Це мало істотне значення, проте зовсім не означало, що в практичній діяльності київські більшовики надалі не допускали відходів від загальнопартійної тактики, завжди здійснювали вивірені політичні кроки. Все це достатньо гостро сприймалося суперниками, використовувалося в революційному протиборстві і часом достатньо виразно позначалося на перебігу подій в Києві – в центрі діяльності українських партій, національно- визвольного руху.

Звісно позиція більшовиків в українському питанні викликала лють у таборі великодержавників. Тимчасовий уряд, який у ході липневих подій висунув проти В. Леніна, інших лідерів РСДРП(б) звинувачення в державній зраді й розпочав їх переслідування, не знайшов нічого кращого як приписати В. Леніну, як німецькому агенту, агітацію серед українських військовополонених у німецьких таборах за відділення України від Росії1. Це був грубий наклеп, оскільки В. Ленін відверто не один раз заявляв про те, що є палким прибічником єдності українських і російських робітників, вітав факти, коли серед українських полонених „близькість до великоросів брала гору”. Він завжди доводив, що українське питання може бути ефективно розв’язане лише на засадах повної демократизації життя у цілій Росії, в тому числі й гарантуванням кожній нації свободи відділення2.

***


Головним завданням Української революції після появи Першого Універсалу стало впровадження в життя накресленої у ньому прог­рами, тобто рух до реальної автономії в складі демократичної федеративної республіки Росії. Цілком логічним був перший, багато в чому визначальний щодо наступного, крок —формування органу української виконавчої влади. Вже 15 червня 1917 р. на закритому засіданні президії (комітету) Центральної Ради був сформований Генеральний Секретаріат у складі: В. Винниченко (Голова Секретаріату і секретар з внут­рішніх справ, УСДРП), С. Єфремов (секретар з націо­нальних справ, УПСФ), X. Барановський (секретар з фінансових справ, позапартійний), Б. Мартос (секретар із земельних справ, УСДРП), М. Стасюк (секретар з продовольчих справ, УПСР), С. Петлюра (секретар з військових справ, УСДРП), В. Садовський (секретар судових справ, УСДРП), П. Христюк (генеральний писар, УПСР). 26 червня секретарем у справах народної освіти був призначений І. Стешенко (позапартійний). На думку організаторів, Генеральний Секретаріат мав стати зародком українського уряду, хоча. на момент створення він замислювався швидше як технічно-виконавчий орган Центральної Ради. Чи не найпроникливіше оцінював процес творення і сутність владного органу — Генерального Секретаріату — його перший голова В. Винниченко. «Це не було Міністерство в звичайному розумінню, — зазначав він. — Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомої, організованої демократії. Це був уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили. Це був ідеальний Уряд, прообраз тих Урядів, які колись матиме людськість, коли позбавиться від усіх засобів насильства й грубого, злочинного примусу. Основою його була добра воля, довірря й спільна мета тих, хто визнавав його»1.

В. Винниченко звертає увагу на, здавалось би, пара­доксальне становище Генерального Секретаріату. Не воло­діючи владою в традиційному розумінні слова (Секретаріат не мав у своєму розпорядженні жодного солдата, не мав впливу на жодного урядовця, не мав бюрократичного апарату, не мав коштів навіть для забезпечення свого існування), однак став «справжнім Правительством з великою моральною силою, з неписаними, необставленими тюрмою, нагайом і жандармом законами»2. Не випадково й розділ Першого Універсалу, присвячений народженню Генерального Секретаріату, його Голова на­звав «Організація морально-правової влади»3.

Значно заземленіше відтворює процес утворення Генерального Секретаріату і сутність його тогочасних завдань П. Христюк. Він виводить потребу нового органу з того, що Комітет Ради (Мала Рада) просто не міг упоратись із обсягом технічної роботи, який безперестанно збільшував­ся, й Генеральний Секретаріат задумувався просто як «технічно-виконавчий орган» . При цьому автор указує на негативне ставлення й до Універсалу, й до кроків щодо його реалізації, у тому числі й до плану створення урядової установи не лише «переляканих есерів» (це ж визнає і В. Винниченко), а й правого («опортуністичного») крила українських соціал-демократів — Б. Мартоса та ін.1

За оцінками фахівців, створення Генерального Секретаріату стало важливим моментом у розвитку Української революції, українського державотворення ще й тому, що знаменувало собою початок розмежування владних функцій. Центральна Рада зосереджувалась віднині переважно на законодавчій діяльності, дедалі більше набуваючи рис парламентської інституції, а Генеральний Секретаріат брав на себе функції виконавчого органу.

Скрутне матеріальне становище обох органів, яке, за патетичними оцінками В. Винниченка, було нічого не варте у порівнянні з революційним оптимізмом й ентузі­азмом українських державотворців, насправді негативно позначалося на діяльності владних структур, про що з сумом й іронією писали М. Грушевський2 та й інші сучасники. Взагалі М. Грушевський з часом дедалі критичніше оцінював і мотиви, і сам факт утворення Генераль­ного Секретаріату, і його потенціал та й результати роботи. «...В дальшім сей крок привів до великих ускладнень, ся екзикутива Ц. ради, «Генеральний] секретаріат» ані адміністраційної машини України царської формації не могла опанувати, ані своєї окремої сфери ділання не потрапила собі вимежувати, і се засуджувало Ц. раду на гострий, хронічний конфлікт з центром, розтятий, а не розв'язаний більшовицьким переворотом. Але для даного моменту він був логічним завершенням гасел універсалу і служив твердим і серйозним потвердженням їх»3.

В. Винниченко дає чи не найголовніший ключ до розуміння того, яка роль відводилася власне державотворчим процесам у здійснюваній національній революції. В окремому параграфі книги, що має гранично чітке фор­мулювання, — «Мета: національність, засоб: державність» В. Винниченко розкриває основні труднощі, які чекали на ініціаторів впровадження ідеалів революції в життя, і на патетичній ноті завершує: «...Нашою метою, істотною, ґрунтовною, була не сама державність. Наша мета була — відродження, розвинення нашої національности, пробудження в нашому народі своєї, національної гідности, почуття необхідности рідних форм свого розвитку, здобуття сих форм і забезпечення їх. Державність же є тільки засіб для сеї істотної цілі. І через це самий процес здобування сеї державности вже мав би служити пробуджуючим, на­штовхуючим і усвідомляючим фактором. Чи вигралось би чи програлось, а процес був би все одно й він уже сам викупив би й покрив би всі можливі неудачі»1. Безумовно, як і наступний параграф книги «Народ творить з нічого», наведений сюжет поряд із переконливою констатацією слабкої готовності нації в цілому до державотворчої діяльності, свідчить і про очевидні ілюзії щодо функцій створюваної держави, які визначали для неї лідери українства, і впевненість, що саме обраний шлях приведе до бажаного результату.

Переконує в тому і «Декларація Генерального Секретаріату», схвалена сесією Центральної Ради 26 червня 1917 р. В документі, передусім, доводиться феноме­нальність формування української влади, її унікальність і цілковита відмінність як від європейських, так і від російських зразків: «Не фізичне та економічне насильство; не темнота, затурканість і економічна залежність класів поневолених; не застрахування та гіпнотизування релігією, не нацьковування одної частини приспособлених на другу — не такі засоби дали нам, зібраним отут, право і силу вирішувати норми життя, обов'язкові для кожного, хто визнає себе українцем, — стверджується в Декларації. — Це право родилось і виросло з одного довір'я, чистого, не підмішаного ніяким примусом, законним чи незаконним. І Центральна Рада, приймаючи на себе ту волю і довір'я народу, стала невіддільною, органічно злитою частиною цього великого цілого»2.

Сучасний момент визначався як надзвичайно важливий і відповідальний, коли згладжувалася межа між двома владами — моральною і публічно-правовою, коли формувалося справжнє народоправство з абсолютною довірою Центральній Раді. Остання, усвідомлюючи, що цей процес ще не завершено, здійснювала необхідні кроки до його прискорення. «Головним завданням Центральної Ради до деякого часу було об'єднання української демократії на грунті тільки національно-політичних домагань, — говорилось у декларації. — Але життя потроху розсунуло ці вузькі рамці. Самих національно-політичних домагань стало мало, час ставить вимоги ширші; народ хоче об'єднатись для задоволення і розв'язання всіх питань, які висуває йому і економічна, і соціальна обстановка. І через те Центральна Рада мусіла поширити свою платформу, мусіла стати національним сеймом, в якому мають освітлюватися і розрішатись всі ті питання, які висуває життя.

І тому-то утворення Генерального Секретаріату було необхідним щаблем розвитку іншого представницького органу. Тому-то Інститут Генерального Секретаріату має обхоплювати всі інтереси українського народу. Згідно з цими потребами поділено роботу між окремими секретарями: по внутрішніх справах, фінансових, судових, продовольчих, земельних, освітніх, міжнаціональних, праці, доріг, військових, торгу, промисловості»1.

Далі в документі коротко окреслювались найголовніші завдання кожного секретарства. Варто зауважити, що вже обговорення декларації зборами Центральної Ради викли­кало суперечливе ставлення до неї, бажання фракцій удос­коналити документ, проте досягти цього скільки-небудь ефективно так і не вдалося2. Вочевидь, мав рацію П. Христюк, доводячи: «Коли порівняємо її (декларацію. — В. С.) з Універсалом, то вона видається далеко меньш радикальною, ніж сам Універсал. Про ню можна сказати словами самої ж декларації, що в ній дійсно «стерті межі двох влад — моральної і публічно-правової» і що дійсно трудно сказати «в якій саме половині менше чи більше» стоячим уявляв себе Генеральний Секретаріат»3.

Ще критичніше оцінював декларацію, а з нею й позицію Генерального Секретаріату М. Грушевський. Піз­ніше він зазначав: «Декларація була написана сіро, блідо, туманно і не викликала в Ц. Раді ні одушевлення, ні зацікавлення. Видима річ, автори її (правдоподібно, голов­но Винниченко з Христюком, голова з писарем) пильно вважали, щоб не заявити виразних претензій на публічно правову, загальнообов'язкову краєву владу і вимежувати для Генерального] секретаріату якусь спеціальну сферу ділання, щоб воно і не входило в конфлікт з російською державною машиною (провінціальною) і, з другого боку, не зіставалось тільки в межах «морального авторитету» національного осередка, ні для кого не обов'язкового, крім тих, хто схочуть добровільно йти за його директивами»1. М. Грушевський зауважує, що такий документ мало задовольняв Центральну Раду і відповідав інтересам подальшо­го розвитку революції, але почасти й виправдовує його загальним небажанням ставати на шлях узурпації влади. Водночас, він виводив характер документа з персонального складу Генерального Секретаріату: «В більшості він складався з дуже поміркованих укр[аїнських] соц[іал]- демократів], які рішучо були противні всяким таким «узурпаціям» і стояли на тім, що Генер[альний] секретаріат] має тільки «підготовляти підвалини» автономному ладові, а не братися до нього»2.

Хоч би якими обмеженими уявлялися кроки лідерів Центральної Ради (навіть їм самим — й у момент здійснення, й ретроспективно), вони справили велике враження. З одного боку, ці кроки стимулювали поглиблення процесів Української революції, давали нові поштовхи визвольному рухові, з іншого — шокували Тимчасовий уряд. У Петрограді зрозуміли, що подальше зволікання з розглядом українського питання стає дедалі небезпечнішим — слід терміново знайти якесь рішення (розпливчасте звернення до українського народу від 16 червня брати до уваги не можна — це вже тоді не було ні для кого таємницею).

Великого вибору в Петрограда не було. П. Христюк уважає: «Временне Правительство мало два шляхи до розв'язання української справи: один, що його радили кадети — буржуазний, і другий — демократичний, що намітив Всеросійський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів своєю постановою в українській справі... По першому способу, треба було просто розігнать Центральну Раду, заарештувати членів Малої Ради і Військового Генерального Комітету і кінець. По другому —треба було їхати до Київа і миритись з Центральною Радою, йти на уступки, признаватись в своїх помилках. Не без боротьби було вибрано другий спосіб. Наперекір представникам буржуазії у Временнім Правительстві, демократично-соціялістична частина його, виконуючи постанову Всеросійського з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів, настояла на тому, щоб попробувати «помиритись з українською демократією», для чого і було послано міністрів Керенського, Церетелі та Терещенка до Київа»1.

М. Грушевський оцінює кроки Української революції щодо петроградського центру як «шах королю» — «він ставив Тимчасовий] уряд щільно перед загрозою конфлікту і змусив його до уступок»2.

В. Винниченко вважає, що Центральна Рада своєю надто обережною політикою, поміркованою тактикою виключала можливість репресій щодо українства: «Не було ні одного вчинку, який би дав право на таке насильство». Водночас на переговори уряд пішов не з доброї волі, а під тиском обставин, серед яких Голова Генерального Секретаріату виділяє не лише розстановку сил в уряді, а й розмах Української революції, якого побоювались в Петрограді. Враховувалось і те, що на момент переговорів представники загальноросійських політичних партій в Україні дійшли згоди з Центральною Радою, були готові делегувати своїх представників до її складу, підтримати державотворчі починання3. Власне, останню обставину М. Грушевський і П. Христюк уважають надзвичайно важливою, кваліфікують як «грунт» для порозуміння з Тимчасовим урядом4.

На цікаву деталь у підготовці переговорів звертає увагу Д. Дорошенко. З посиланням на книгу П. Мілюкова «История второй русской революции», він наводить дані, згідно з якими Тимчасовий уряд планував відрядити до Києва спеціальну комісію на чолі з товаришем (за­ступником) міністра внутрішніх справ князем Д. Урусовим. До комісії мали ввійти відомі шліссельбурзькі в'язні князь П. Кропоткін і Г. Лопатін, а також В. Вернадський, С. Ольденбург, М. Авксентьєв, В. Короленко. Зрозуміло, що на великі повноваження така комісія претендувати не могла і її діяльність не стільки прискорила б порозуміння в українських справах, скільки відтягла б розв'язання назрілої проблеми. Та зміна обстановки змусила відмовитись від початкового варіанта і направити повноважну міністерську делегацію1.

Важлива й інша деталь — міністри Тимчасового уряду, що прибули до Києва, за твердженням М. Грушевського, заявили, що «їм дана була повна власть на угоду з Ц. Радою». Однак у книзі П. Мілюкова зазначається, що «міністри кадети, які залишилися на місці (себто в Петербурзі), настояли на тому, щоб ніяких остаточних рішень прийнято не було»2.

Сам же Голова Центральної Ради вносить у наведені відомості додаткову, на перший погляд, приголомшливу ноту: «Кн. Урусов був масон, особисто знайомий зо мною й нашими київськими масонами, російськими й українськими, і, очевидно, на сім грунті сподівався знайти спільну мову з українцями»3.

Справді «масонський слід» «засвічується» у контактах російсько-українського політичного істеблішменту не вперше (і не востаннє)4. Примітно, що на відміну від інших учасників лож 1917 р. М. Грушевський розголосив традиційні для масонства таємниці порівняно швидко. Він, зокрема, розкрив і спроби впливу масонів особисто на нього, супроводжуючи факти відвертими міркуваннями й оцінками: «Пригадали мене собі після довгої перерви і браття-масони. Я був запитаний телефоном, чи не схотів би прийняти участь у відновленій діяльності ложі. Маю те враження, що ложа, може, й не переривала своєї діяльності, але ж перервала тільки зв'язки перед тим зі мною, і тепер, коли я раптом виплив на такій показній позиції, браття захотіли використати старі зв'язки напровсяке. Масонська організація працювала широко, вона здійсню[ва]ла свій здавна прийнятий тактичний план при всякого роду політичних можливостях використовувати свої зв'язки й проводити своїх людей на впливові становища. Заміщення вищих позицій — і столичних, і київських (тут се для мене було особливо ясно) — стояли в очевиднім зв'язку з масонською організацією, напр[иклад], судові пости заміщав Керенський з Григоровичем]-Барським перед усіма братами. Отже, вважали потрібним використати й мене. Перші збори, одначе, мали характер обережного промацування, та й формально не вдались...»1.

На друге засідання Голову Центральної Ради викликали до квартири Ф. Штейнгеля, що очолював місцеву ложу. «Рядом обережних, «наводящих» запитань мене, очевидно, хотіли опам'ятати, щоб я не заривався в українській політиці. Штейнгель, напр[иклад], питав мене, чи не перебільшую я свідомості української людності — чи можна собі уявити, щоб селянство свідомо ставилося до гасел, голошених Ц. радою, і сумнівно хитав головою над моїми, мовляв, оптимістичними поглядами. Очевидно, мене після сього признали непопутчиком, більше не кликали і замкнулися передо мною навсігди»2.

Слід також мати на увазі й динаміку розвитку ситуації, що дедалі ускладнювалась для Тимчасового уряду. Провал червневого наступу російської армії на Південно-Західному фронті, що проходив територією України, зму­шував Тимчасовий уряд шукати опору в особі Центральної Ради, здатної вплинути на його стабілізацію через солдатів-українців. Ставало також дедалі очевидніше, що на Раду можна цілком покластися й як на своєрідну силу, стурбовану «наведенням порядку», «збереженням спокою» на Україні, тобто як на чинник, готовий активно протистояти революційній кризі, що наростала. Сам М. Грушевський, роз'яснюючи в ті дні політику Центральної Ради, недво­значно підкреслював: «Завданням ради є охорона краю від розкладу, анархії та економічної експлуатації. Універсал видано під тиском життєвих умов. Центральна рада весь час вважала бажаним контакт з Тимчасовим урядом, який неправильно орієнтувався у вимогах Центральної ради. Оскільки Центральний уряд знайде можливість виправити свою помилку, остільки й Центральна рада вважатиме своїм обов'язком співробітництво з ним». М. Грушевському вторив В. Винниченко, який заявив, що у разі, якщо Тимчасовий уряд відмовиться визнати крайовий орган, «Центральна рада не думає стати на захватний шлях. Центральна рада не закликає йти проти уряду»1.

Центральна Рада погодилася ввести до свого складу представників «неукраїнської демократії», сподіваючись, що це також позитивно вплине на подальші стосунки з Тимчасовим урядом. У свою чергу, в Тимчасовому уряді розв'язання української проблеми було покладено насамперед на представників «демократії» — меншовиків та есерів. Саме завдяки їхнім старанням І Всеросійський з'їзд рад ухвалив 21 червня 1917 спеціальну резолюцію з українського питання. У ній зокрема говорилося: «Визнаючи у згоді зі своєю позицією з національного питання за всіма народами Росії право на вільний національний розвиток, з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів обіцяє революційній демократії України свою повну підтримку в справі здійснення демократичної автономії України із забезпеченням прав національних меншостей. Визнаючи далі, що ця автономія може бути остаточно здійснена у Російських Установчих зборах, з'їзд вважає за необхідне відповідно до побажань, висловлених Центральною Українською Радою, негайне створення Тимчасового уряду, який представляв би демократію всіх націй, що населяють Україну, для розробки засад автономного устрою України і для керівництва всією підготовчою роботою, зокрема, по скликанню з'їзду з представників усього населення України.

З'їзд пропонує Тимчасовому урядові ввійти в угоду з органами української революційної демократії для реалізації вказаного Тимчасового крайового органу і для проведення конкретних заходів, необхідних для задоволен­ня національних потреб українського народу...»1.

Привертає увагу той факт, що у вирішенні конкретного українського питання, автори резолюції відступали від абстрактно декларованого принципу «самовизначення націй» до туманного терміна «право на вільний національний розвиток». Обіцяючи «повну підтримку в здійсненні автономії» України, меншовики та есери відразу ж перестраховувалися застереженням про неможливість розв'язання цього питання до Всеросійських Установчих зборів. Вель­ми невизначена й вимога «негайного створення Тимчасового органу» «для розробки засад автономного устрою України». Можна припустити, що угодовці тут ураховували досвід власної участі у різного роду коаліційних органах і комісіях, робота яких майже ніякого ефекту не мала, однак ілюзію турботи про народні інтереси на якийсь час ство­рювала.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка