Україна в революційну добу



Сторінка16/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   41

__________________________________________________________________



Довідка: Оберучев Костянтин Михайлович (1865-1929) – військовий діяч, полковник російської армії, командир гарматної бригади. За участь в революційному русі в 1907 р. був звільнений з військової служби, емігрував до Швейцарії. Співробітничав у журналі “Киевская старина”. Після повернення до Києва на початку 1917 р. був заарештований, однак у березні звільнений разом з іншими політичними в’язнями. Вступив у партію соціалістів-революціонерів, був призначений комісаром Київської військової округи, а з травня 1917 р. став її командуючим. Звільнений з останньої посади в листопаді 1917 р. рішенням Генерального Секретаріату УНР.

__________________________________________________________________


Головнокомандуючий Південно-Західним і Західним фронтами А Денікін повністю поділяв такі ж оцінки і навіть ще жорсткіше висловлювався на адресу українізації армії, УГВК, персонально С. Петлюри, П. Скоропадського. Генерал вважав, що за українізацією в значній мірі стояло елементарне небажання воювати, прагнення ухилитися від участі в бойових діях і, як наслідок, все це неминуче вело до дестабілізації і розвалу фронту2.

Не абсолютизуючи наведених міркувань, водночас не можна з ними певною мірою і не погодитися. Це підтвердив і розвиток подій, настрій солдатів у Грушках. Вони серйозно вагалися. Нерішучість виявили і УГВК і Центральна Рада. Саме в цей час вони потрапили в надзвичайно складну

ситуацію.

Генеральний військовий комітет настільки поринув у розв'язання проблеми з грушківцями, що перебрав на себе і відповідальність за подальше існування цього солдатського гурту.

Представники грушківців 19 червня 1917 року зверну­лися до УГВК з вимогами:

"1) Ми просимо признати нас 2-м козацьким полком імені гетьмана Полуботка;

2) признати виборну нашу старшину;

3) просимо порад і літератури;

4) вимагаємо зброї, одежі, їжі"1.

Ці вимоги Генеральний комітет виконати відмовився, почасти з принципових міркувань, почасти тому, що не міг виконати їх із об'єктивних причин. Він призначив певний строк (яким він був, встановити так і не вдалося, хоч це, очевидно, і не так важливо, але ясно, що було це до 21 червня), після якого грушківці мали відправитися на фронт, "в іншому випадку УГВК буде вважати їх не українцями і зречеться їх"2.

Остання теза надзвичайно симптоматична: навряд чи можна з такою легковажністю формулювати вимоги, навіть погро­жувати, неприкрито тиснути на маси. Якщо ж така заява не блефування, а формула реальної політики - тоді, як мовиться, слід чекати біди.

І біда справді наближалася. Солдати прислали до УГВК депутацію, яка заявила, що після видачі обмундирування (про зброю мови вже не було) і відпочинку (ця позиція викликала зрозуміле здивування) вони готові відправитися на позиції під українським прапором як полк імені гетьмана П. Полуботка.

За свідченнями М. Падалки виходить, що ідея організації полку і присвоєння йому ім'я П. Полуботка належала Українському військовому клубу імені П. Полуботка в Києві3, тим його членам, які були невдоволені нерішучою політикою Централь­ної Ради, її лояльним ставленням до російського уряду. "Сюди належали, - пише М. Падалка, - деякі члени клубу імені Полу­ботка, як напр. п.п. Міхновський, Лук'янів, Павелко, члени Генеральної комісії та Центральної Ради, наприклад, Горемика та інші. Ці особи, а також деякі старшини Полуботківського полку були ідейними організаторами, які накинули думку виступу полуботківцям... Вони хотіли силою подій, силою фактів повернути історичний руль, направити діяльність Центральної Ради по інших шляхах і тим самим прискорити визнання її з боку Тимчасового Правительства як Уряду України. Вони гадали, що поставлена перед фактом Центральна Рада відкине попередню тактику і піде по бажаному для організаторів повстання напрямку, сама стане на шлях рішучої політики..."1.

Так, масове незадоволення солдатів-новобранців, що­денне погіршення їх становища переростало в обурення, яке направлялося в русло виступу під цілком визначеними полі­тичними гаслами і цілком усвідомленою, хоч і недостатньо обґрунтованою, продуманою метою. Кинуті в солдатське сере­довище заклики знаходили в їх серцях відгук і почали поширю­ватися. Частина солдатів побувала на вокзалі і вела там агітацію серед тих, хто від'їжджав на фронт, з метою схилити і їх на свій бік, але ці спроби були марними. Одночасно була до­сягнута домовленість провести 21 червня разом з представни­ками полку імені Б. Хмельницького і українських військ Київського гарнізону нараду, щоб остаточно вирішити долю солдатів-новобранців.

Того ж дня питання про грушківців розглядалось і на сесії Центральної Ради. Доповідь зробив член УГВК, член Малої Ради М. Полозов (Полоз). Він поставив питання про те, що не всі українізовані частини підпорядковуються УГВК як "вищій інституції організованого українського війська". Зокрема це стосується організованого в Чернігові полку під проводом Павленка. Генеральний Комітет намагався перевести полк до Києва, аби далі відправити його на позиції в один із українських корпусів. Коли вони прибули до Києва, то підлягли впливу з одного боку каторжан, жандармів і пристава, а з другого - недисциплінованих українських елементів, котрі умовляли їх не їхати на фронт, а залишатися тут у Києві, бо тут наш фронт, тут треба боронити волю України1.

М. Полозов доводив, що задовольнити вимоги солдатів-грушківців УГВК просто не може, оскільки матеріально-техніч­не забезпечення здійснюється в сформованих уже запасних полках. "Генеральний Комітет переконався, - відзначив доповідач, - що люди цього ешелону просто не хотять йти на фронт, прикриваючись лише своїм українством"2.

Член Української Ради військових депутатів Вротновський-Сивощатка з посиланням на інформацію від козаків 1-го українського полку додав, що "до цього ешелону в Чернігів приїздили самостійники, обіцяли їх перевезти до Києва, озброїти і там залишити. Треба роз'яснити, бо вони не знають, хто такий Генеральний Комітет; чи то Полозов чи П.Міхновський"3. Вротновський-Сивощатка запропонував вжити до полуботківців найрішучіших заходів.

Мельник, що також брав участь у переговорах, інфор­мував про заперечення грушківцями наявності в їх середовищі карних злочинців і колишніх жандармів, які вже нібито усунуті. Він схилявся до того, що полуботківці - "справжні патріоти-українці" - вимагають їх відправити на фронт як українські частини, хочуть, щоб з ними рахувались і їх визнали як УГВК, так і російські власті. За твердженням Мельника, "ешелон хоче, щоб Київ було українізовано."

На пропозицію В. Винниченка було ухвалено негайно спорядити до солдатів від Української Центральної Ради "поважну делегацію, щоб нейтралізувала той недобрий настрій, який існує серед 5000 солдатів, який може бути загрозою для решти українського війська". До складу делегації включили В. Винниченка, М. Ковалевського, С. Петлюру, О. Шульгіна, Д. Стасюка, Діденка, Пугача і Левченка4. Однак солдати дуже прохолодно зустріли останніх, залишилися байдужими до промов В. Винниченка і С. Петлюри.

Взаєморозуміння на нараді досягти не вдалося, і 22 червня Центральна Рада повернулася до питання про солдатів, які вже визначено іменували себе полуботківцями, хоч в інформаціях слова "полк Полуботка" іронічно бралося в лапки. Декілька представників від солдатів прибули на сесію Ради. Один із них особливо протестував проти тверджень М.Полозова про те, що в складі полуботківців є карні елементи. М. Полозов дав довідку, що в розпорядженні УГВК є відповідні офіційні відомості від чернігівського прокурорського нагляду.

Доповідач Вротновський-Сивощатка був змушений визнати, що зусилля В. Винниченка і С. Петлюри, які напередодні намагалися надоумити солдатів-грушківців, не мали впливу на слухачів, зустрілись ними холодно, тоді як промови Майстренка та Гудієнка, проводирів "полуботківців", зустрічались оплесками. Врешті було поставлено питання руба: "Хто має стояти на сторожі інтересів Українського народу? Чи Центральна Рада й Генеральний військовий комітет, чи 5000 "полуботківців"? Чи признають "полуботківці" авторитет Української Центральної Ради і чи будуть вони коритися постановам її, чи ні?" Тоді виступив Гудієнко і вніс таку пропозицію: "полуботківці" будуть коритись Українській Центральній Раді, коли її постанови будуть добрими. Після цього була виголошена промова (очевидно, когось із пред­ставників Центральної Ради – В.С.), котра вплинула на "полуботківців", і під час голосування всі підняли руку за те, що будуть коритись Українській Центральній Раді без застережень1. Д.Журавель повідомив, що напередодні представники полуботківців на чолі з прапорщиком Майстренком вели підбурливу агітацію у полку імені Б. Хмельницького. Полк захвилювався, і представникам Центральної Ради довелося докласти чимало зусиль щоб утихомирити солдатів.

Д. Гречко відстоював думку, що серед полуботківців переважна більшість - гідні люди, патріоти, і не варто доводити справу до того, щоб розійшлися недобрі, компрометуючі чутки про Центральну Раду.

В. Винниченко у своєму звіті висловив думку, що полуботківці бояться їхати на фронт і потрапити там до неукраїнських частин. Він також відзначив, що солдати перебувають під впливом агітації елементів, які свої власні, особисті інтереси прикривають патріотизмом1.

Виступив також представник полуботківців Осадчий. Він, зокрема, заявив, що полуботківці мають одну мету - боро­нити Україну, але ось вони вже четвертий день сидять без хлі­ба, голі, босі, без офіцерів, без організації. У багатьох прострочені документи, що може дати привід кваліфікувати їх дезертирами. "Ми прохаємо, - жалівся солдат, - дати нам лі­карську допомогу, бо люди хворіють, не маючи їжі. Прохання упорядкувати полкову канцелярію, що для нас вельми необ­хідно. Нарешті, ми прохаємо не забувати нас своєю порадою, присилати нам газети і літературу. Просимо навідуватись до нас, бо нас бояться, ніби ми якісь звірі, каторжани, розбійники. Про нас говорили бог зна чого. Ми ж люди, як всі. Просимо зняти з нас через пресу ту грязь, котру кинули на нас з радістю російські газети і дехто з членів Генерального Комітету. Се для нас найважніше...Рада козаків доручила нам, делегатам, висловити Українській Центральній Раді повне своє довір'я, а також Генеральному Комітетові, котрий нас зрікся..."

Із великою доповіддю виступив С. Петлюра. Він детально розповів про історію виникнення конфлікту. Навів дані, що, власне, з Чернігова прибуло лише 700 осіб. До них приєдналися близько 1000 новобранців, із яких УГВК мав на меті поступово сформувати 2-й запасний полк, та до них самочинно вже на розподільчому пункті приєдналося 2600 чоловік, що мали йти на фронт як маршова рота. Ось цих "2600" С. Петлюра і вважав ініціаторами бродіння, непокори, загальної дезорганізації. І саме цим "2600" УГВК три дні тому заявив, що "він зрікається".

Обговорення доповідей було дуже бурхливим. Із запереченням С. Петлюрі і М. Полозу знову виступили козак Осадчий і Д. Волошко. Останній, зокрема, відкинув спробу голови УГВК роз'єднати полуботківців. "Нас не 2000, понад 5000"1, - категорично заявив він .

Після довгих дебатів було ухвалено резолюцію: "Українська Центральна Рада, вислухавши доклади делегації товаришів солдатів, що мешкають в Грушках і членів Центральної Ради, які були надіслані 21 червня в об'єднане засідання представників української частини місцевого гарнізону, постановила:

I. Закликати товаришів солдатів, що мешкають в Грушках, до національної громадської дисципліни, яка мусить керувати озброєною революційною українською демократією.

II. В інтересах української національної справи запропонувати товаришам солдатам негайно виконати приказ Генерального Комітету і виступити до указаного комітетом українського запасного полку"2.

Суперечності набули нових масштабів. Солдати -грушківці дедалі активніше йшли шляхом самочинної організації. Вони обрали собі командира полку ім. П. Полуботка - прапорщика Романенка і виконком полкового комітету у складі: голова - прапорщик Майстренко, члени -прапорщик 98-го запасного піхотного полку Стріленко, рядовий 635-го піхотного Киселинського полку Сподаренко, рядовий Осадчий, секретар-єфрейтор лейб-гвардії Гродненського гусарського полку Квашенко3. 23 червня в друкованому органі УСДРП - "Робітничій газеті" з'явилася стаття "Хто робить дезорганізацію?". її автори зробили спробу підвести громадську думку до висновку про те, що винні у загостренні ситуації з солдатами-полуботківцями вищі військові командири на чолі з військовим міністром, які чинять перешкоди щодо направлення українського поповнення саме у корпуси, визначені для українізації. "Результати такої політики ми бачимо вже. У Києві збилося декілька ешелонів з різних губерній. Ці ешелони мали йти на фронт. Дізнавшись, що українців обманюють, вони зупинились у Києві й не хотять їхати, поки їх не сформують у полк і не гарантують, що пошлють тільки в українські корпуси.

Розуміється, що це вчинок неправильний, самочинний. Він порушує той план реформування українських частин, який виробив Український Генеральний Військовий Комітет і на який згодився уряд. Це непорядок, дезорганізація. З цим треба боротись.

Але ж, хто перший той непорядок заводить? Чому вищі російські військові власті так безцеремонно ламають своє слово і сміються як з самих себе, так і з українців? Для чого вживаються такі заходи, щоб не додержати свого обіцяння?"1.

Проте Центральна Рада, УГВК добре розуміли, що лише такими статтями справі не зарадити. Тим більше, що анархічно-диструктивна пропаганда поширювалася в солдатському середовищі і загрожувала надзвичайно неприємними наслідками. Український Генеральний Військо­вий Комітет 26 червня звернувся до українців Київського гарнізону зі спеціальним наказом-відозвою (наказ № 5). У документі, зокрема, говорилося: "Ходять чутки по Києву про те, що провокатори та прислужники старого царського уряду під'ючують українців-солдат до безчинств і погромів. Ходять чутки, що ці пройдисвіти під'ючують темних людей навіть розігнати Центральну Раду і Український Генеральний Військовий Комітет і захопити власть у свої руки. Сі пройдисвіти каламутять людей, викликають неспокій, не дають ні Центральній Українській Раді, ні Українському Генеральному Військовому Комітету працювати на добро України"2.

Попереджаючи солдатів про небезпеку подібної агітації, УГВК разом за тим звертався до свідомості українських солдатів і офіцерів: "Стійте на сторожі революції і ладу на Україні, не допустіть до того, щоб наша довгождана і великими жертвами здобута воля України була скаламучена і знесилена темними людьми та всякими пройдисвітами!"3. Саме в той час до Києва прибули міністри Тимчасового уряду О. Керенський , М. Терещенко та І. Церетелі. У складних тяжких переговорах з Центральною Радою йшов пошук компромісу. Ситуація з полуботківцями на цьому фоні виглядала не лише невчасною, непривабливою, а й просто розпачливою.

Можна, очевидно, зрозуміти М. Грушевського, який на засіданні Центральної Ради 28 червня на запит М.Біляшівського про хід влаштування справ з полуботківцями ухильно відповів, що УГВК у цьому питанні ввійшов у необхідні зносини з відповідними інституціями1. Насправді, Генеральний Комітет удався до одного з відчайдушних, водночас ризикованих кроків - розпорядився зовсім припинити видавати їжу полуботківцям. У відповідь ті провели 29 червня демонстрацію біля Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада.

У передчутті дуже неприємної перспективи 1 липня 1917 р. питання про полуботківців обговорював на своєму засіданні Генеральний Секретаріат Центральної Ради. Спроби деяких українських лідерів зняти з себе відповідальність за вчинки грушківців були відкинуті. Підполковник Поплавко (член УГВК) вступив у полеміку з генералом Л.Кондратовичем (теж членом УГВК) і доводив, що Генеральному Комітету, незалеж­но від того, визнають його військові власті, Тимчасовий уряд чи ні, слід вдатися до рішучих дій. Адже УГВК закликав українських солдатів до українізації і тепер не має права відходити в сторону від їхніх домагань. "Ми стоїмо перед "полуботківщиною", - прямо заявив Поплавко. - Коли ми не за­довольнимо тих бажань, з якими йдуть до нас люди, то знай­дуться інші, котрі зіграють на бажанні людей і поведуть їх за собою. Ми стоїмо перед загрозою втратити всякий авторитет і вплив на маси"2.

С. Петлюра був змушений змиритися з тим, що як на фронті, так і в тилу наростає стихійний рух солдатів-українців3. Ситуацію ускладнювали постійні домагання військових властей вивезти з Києва полк ім. Б. Хмельницького - найнадійнішу опору Ради. Ю. Капкан стверджував, що він скільки міг відтягував відправку богданівців на фронт, "вважаючи, що полк потрібен в Києві". Він просив Центральну Раду як найвищу українську владу врешті-решт визначитися в цьому питанні і дати йому вказівку, що він мав робити1.

Довідка: Капкан Юрій Євгенович (1875-?) – військовий діяч, підполковник російської армії. Командир Першого українського полку ім. Б. Хмельницького. На І Всеукраїнському військовому з’їзді обраний членом Українського генерального військового комітету, а відтак автоматично став членом Центральної Ради. Наприкінці 1917 р. – командир Першої Сердюцької дивізії, був призначений командуючим збройними силами УНР на протибільшовицькому фронті. Полковник армії УНР, у 1919 р. – інспектор піхоти армії УНР.


Але, судячи з усього, вийти на якісь чіткі, розумні рішення не вдалося. "Масла у вогонь" додало обнародування Другого Універсалу Центральної Ради, який був розцінений радикально налаштованими елементами українства як крок назад у порівнянні з Першим Універсалом, як "здача позицій". У бік керівників Ради відразу полетіли політичні стріли. За таких обставин саме полуботківці виявилися тим середовищем, де нападки на лідерів руху, крайні лозунги сприймалися з особливим ентузіазмом.

Тим часом надходили відомості з фронту, де спроба наступу завершилася повним провалом. У пресі з'явилося чимало матеріалів, що досить яскраво і детально відтво­рювали трагедію. Звісно, це не додавало рішучості полуботківцям, дедалі пригнічувало їх.

Власне, фронтові події вплинули на все політичне життя Росії. Лавиноподібно накопичувалася нова криза. її спалахи в Києві віщували невідворотні громові удари, зважаючи саме на настрої полуботківців, на перспективу їх підтримки в інших військових частинах міста. З липня на засіданні Малої Ради С. Петлюра повідомив у позачерговому виступі про новий наказ головнокомандуючого щодо відправки на фронт полку ім. Б. Хмельницького. Голова УГВК схилявся до виконання наказу, висловлювався і за конкретну дату - 5 липня, вважаючи що є достатньо сил, щоб дати відсіч будь-яким контрреволюційним намірам. Та ось знову виринуло питання про ставлення до полуботківців, і його обговорення значно змінило тональність загальної розмови. "Вісті з Української Центральної Ради" так передають хід дебатів: "Д.Садовський: "Я думаю, що ми мусимо розв'язати сю справу в той спосіб, аби збутись мілітаристичних впливів, які б вони не були. Ми мусимо позбутись військової диктатури, яка може нам загрожувати" .

Д. Стешенко настоює на тому, аби полк залишити. На це ми маємо не тільки моральну підставу, але й погляд Оберучева, який гадає, що нам мілітарна підпора обов'язково потрібна.

Д. Поплавко подає середню вихідну. Полк Полуботка за­лишити, але з тим, щоби вони усунули від себе всі непевні еле­менти.

Д. Шульгін рішуче заявляє про висилку полку.

Полковник Пількевич: "Ми підійшли до справи не з належного боку. Ми повинні мати на увазі, що ми, Генеральний Комітет, сил не маємо, що зауважив і Керенський, а тому ми приказів видавати не можемо і відповідати за них теж не можемо"1.

Приймається резолюція Петлюри: "В тих випадках, коли до Генерального комітету звертаються різні українські військові частини з запитаннями, чи йти на фронт, чи ні, і для яких постанови Генерального Комітету являються з їх власної волі обов'язковими, то Генеральний Комітет має право давати вказівки відповідно до загального становища, на якому в даному моменті стоїть Центральна Рада."

Приймається пропозиція про звернення до Верховного Головнокомандуючого, аби полк Богдана Хмельницького залишити в Києві2.

Увечері того ж дня відбулося засідання представників українських військових частин, які перебували в Києві. Хід цього засідання досить повно відтворив М.Падалка (до речі в інших документах знайти наведені ним подробиці не вдалося, що дає серйозні підстави вважати М.Падалку учасником цього засідання). Інтерес становлять і авторські оцінки того, що відбулося:

"Майже перед самим днем виступу зроблено було ос­танню, спробу запобігти повстанню шляхом вироблення спільної платформи між Центральною Радою, Генеральним Комітетом та представниками опозиційно настроєних війсь­кових частин, яких морально підтримували організатори виступу.

3-го липня 1917 р. у Києві на Златоустівській вулиці в помешканні початкової школи відбулось історичне засідання з ініціативи полуботківців. На це засідання біля 9-ої години вечора прибули: представники полуботківського полку -поручник Романовський, бунчужний Бондаренко та інші старшини і козаки, старшини Богданівського полку на чолі з командиром того полку полковником Капканом, який був разом з тим членом Генерального Комітету, ад'ютант полковника Капкана поручник Шаповал, штабс-капітан Ластівенко (після командир Богданівського полку, забитий більшовиками в грудні 1917 року в м. Полтаві), прапорщик Калініченко, поручник Демуцький та інші, також сотенні ради й козаки.

Прийшли представники інших частин м. Києва. Полуботківці нарікали на Центральну Раду та на Генеральний Комітет за їх недбальство до полку й домагалися, щоб було запрошено на засідання голову й членів Центральної Ради та Генерального комітету. їхнє бажання задовольнили. "Біля 11 години ночі в залу засідання прибули голова Генерального Комітету С. Петлюра, Винниченко, Шульчин і представник фронту. Після відкриття засідання виступили промовці, які обвинувачували Генеральний Комітет та Центральну Раду в байдужому ставленні до страждань полуботківців, яких голих і босих полковник Оберучев хотів вислати на фронт, так рівно ж і до інших частин українського війська."1.

Після виступів прапорщика Калініченка, С. Петлюри, В. Винниченка полуботківцям було запропоновано "виступити на фронт, позаяк їх оборона непотрібна для Центральної Ради, бо на її захист у будь-який момент може прибути з фронту півтора мільйона українських вояків.

Після цього голова Генерального Комітету вніс запитання зібранню, чи довіряє воно Генеральному Комітету. Гучними оплесками більшості дано було противну відповідь, і о 2-й годині ранку 4-го липня члени Центральної Ради і Генерального Комітету покинули залу засідання. Таким чином, єдності думки не було досягнуто. На свої пекучі питання полуботківці не найшли співчуття. Представники їх із загрозами на адресу противної партії вийшли. Засідання не розвіяло тяжкої атмосфери, всі передбачали, що в найближчому часі вдарить грім"2.

Відсутність у Центральної Ради усталених поглядів на проблеми, подібні тим, які породили полуботківці, навіть страх перед ними досить красномовно підтвердив епізод, який відтворив у своїх спогадах М. Грушевський. Він пригадував: "4 липня прийшла до мене, до Центральної Ради, депутація від ешелону, що йшов з Саратова на фронт. Заявили, що вояки сього ешелону - українці - проголосили себе полком мого імені і просять мене прийняти від них парад. Я послав їх до Генерального військо­вого комітету і незадовго одержав відповідь Генерального комітету, що він принципово згоден признати їх "другим українським полком Грушевського", коли вони з того титулу не збираються ухилятися від військових наказів. Депутати сказали, що вони з титулу не бажають собі ніяких привілегій і цілком послушно йдуть на фронт. Як потім виявилось, між старшиною знайшлись українські романтики, один з них прислав книжку своїх віршів, де був один, присвячений моєму поворотові з заслання - в шевченківськім стилі, затитулований, скільки пригадаю: ."Повертається Грушевський". Прикро було мені прив'язувати своє ім'я до полку - але не мав я духу й відмовити. Якби я мав змогу - я б сей полк мого імені розіслав додому, орати і сіяти, і творити життя. Але що я міг зробити? Я "прийняв парад", привітав се (...) людське стадо, послане на заріз, поцілував ікону - полкову святиню, котру мені показали. За тиждень потім їх відправили на фронт - вони пішли без всякого отягання. Потім з фронту приїздили до мене їх делегати, я розпитував, як їм ведеться, вони казали, що нічого. Наспіли на фронт уже після галицької різні і в огонь не пішли. Але пізніш, в грізні січневі дні, опинилися в Києві, попали в тутешній огонь, і мені незмірно було тяжко чути, як розстріляли якогось солдата, що йшов з полкової канцелярії "за пакетами", тому тільки, що він назвав себе вартовим, які його затримали, - солдатом "полку Грушевського"1.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка