Україна в революційну добу



Сторінка21/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   41

Отже, обстановка, в якій розвивалася Українська революція, була надто складною. І без її врахування не можна обійтися, намагаючись зрозуміти, оцінити те, що було зроблено політичним проводом українства в період, коли здійснювались лише перші кроки в запровадженні автономного ладу.

Особливо важливого значення надавалось у досліджуваний момент перетворенню Центральної Ради з національного на крайовий орган, де були б представлені національні меншини. Їхнім представникам була надана можливість направити до Центральної Ради 202 депутатів, — 25 % від загального складу, що відповідало питомій вазі неукраїнського населення. При цьому молдавани отримали 4 місця німці й татари — по 3, білоруси, чехи й греки — по 12. Складніше точно визначити, яким виявилося представництво від росіян, євреїв і поляків. Справа в тому, що, крім пропорційного представництва від відпо­відних національних груп, вони мали досить значний від­соток в інтернаціональних за своїм складом організаціях — таких як Київська Рада робітничих депутатів, Київська Рада солдатських депутатів і Київська Рада об'єднаних громадських організацій. Ці органи посилали до Централь­ної Ради значну кількість депутатів — відповідно: З0, 20 і 10. В.Верстюк, хоч і з певними застереженнями, відніс усі ці 60 мандатів на рахунок росіян. У результаті виходить, начебто росіянам належало 14 % усіх місць, євреям — близько 6 %, полякам — 2,5 %3.

На підтвердження об'єктивності одержаних у такий спосіб даних дослідник наводить розподіл місць у комісії для розробки «Статуту автономної України», сформованої наприкінці червня П'ятими загальними зборами Цент­ральної Ради. Із 100 місць у комісії 71 відводилось українцям, 11 — росіянам, 8 — євреям. По 2 — німцям і полякам, по 1 — білорусам, татарам, молдаванам, чехам, грекам і болгарам1.

Однак слід узяти до уваги, що тут принцип націо­нально-пропорційного представництва був реалізований, так би мовити, «у чистому вигляді», тобто у повній від­повідності зі складом населення України.

Порівняно ж вища активність євреїв у всіх масових громадських організаціях, плюс — наявність відразу кількох партій, що також направляли своїх членів до Ради (Бунд, Поалей-Ціон, Ціон-Ціон, СЄРП, сіоністи) зумовила й більше їхнє представництво в Центральній Раді. В будь-якому разі, навіть поверховий персоніфікований аналіз питання на етнічному зрізі дає змогу зробити висновок, що влітку—восени 1917 р. до Центральної Ради входило набагато більше євреїв, ніж 50 (6 % мандатів, що їм належало за нормами пропорційно-національного представництва). Проте їхня кількість не була сталою і час від часу змінювалася, делегати часом замінювали один одного. Є підстави вважати, що представництво євреїв було досить вагомим і якоюсь мірою, певно, проблему віддзеркалює їхня питома вага у Малій Раді. Після певних узгоджень і перестановок євреї дістали тут 16 мандатів з 66 (понад 24 %), посівши друге місце після українців (36 членів) і значно перевищивши представництво росіян (руських) — 9 місць2.

Досягнута після проведеного реформування Ради єдність української і неукраїнської демократії, звичайно, була серйозним здобутком національно-визвольного руху, давала надію на припинення суперечок і конфронтацій, які раніше час від часу виникали. Однак глибинні причини складних національних відносин, безперечно, не зникли. Не виключеними були й колізії, пов'язані з тим, що інтернаціональні, загальноросійські та єврейські організа­ції і партії принципово дотримувались гасел єдиної і неподільної Росії, що могло в певних ситуаціях викликати чималі розбіжності з інтересами українського визвольного руху. В першу чергу це стосувалося російських меншовиків і есерів, бундівців і представників інших єврейських партій. Більшовики взагалі відмовились увійти до складу Центральної Ради, оскільки їхню інтернаціональну гідність ображала та обставина, що місце в крайовому органі їм (як і іншим) надавалося за принципом національного пред­ставництва. Від цієї позиції вони відступали лише епізо­дично, в екстремальних умовах, коли, за їхніми оцінками, контрреволюційні сили суттєво порушували рівновагу на свою користь, серйозно загрожуючи демократичним процесам у Росії, або ж, уникаючи перспективи відриву від мас, виникнення суперечностей з їхніми настроями і суспільними пориваннями.

Однак, на думку лідерів Української революції, очікуваний позитив настільки переважав потенційний негатив, що поповнення Ради представниками національних меншин викликало гаряче схвалення. Прикладом тут може бути формула П. Христюка: «Гарний, весняний період, коли Центральна Рада була органом лише української революційної демократії, одійшов 25 липня нового стилю (коли одбулось перше засідання нової, поповненої представниками меньшостей Малої Ради) в історію, і наступив новий, не меньш гарний період, коли Центральна Рада стала територіяльним революційним органом, тим центром, де сходилися нитки від трудових мас всієї України, довгий час бився один революційний пульс всіх тих мас, без ріжниці національностей»1.

Д. Дорошенко вважає, що захоплена практичними справами, які в цілому просувалися успішно, Центральна Рада проґавила момент вирішального зміцнення позицій більшовиків в Україні. Цей момент він відносить до тих самих червнево-липневих днів, коли, на його думку, остаточно з'ясувалося, що більшовикам чужа ідея національної державності, що вони прагнуть завоювання влади1.

Що ж стосується інших загальноросійських партій в Україні, то тут історик робить висновок, з яким навряд чи можна погодитись: «Революційна демократія, яка тепер прибирає назву демократії меншостей, вже не ставила опору, мовчки визнала себе переможеною і добивалася тільки якнайширшого представництва в Ц. Раді»2. Події кінця літа—осені 1917 р. не раз доводили, що загальноросійські партії, їхні організації користувались у краї досить високим авторитетом і активно впливали на перебіг подій. Це підтверджується не тільки діяльністю власне неукраїнських політичних партій на теренах України, що є предметом спеціальної розмови. Як свідчать факти, під ідейний вплив загальноросійських партій, зокрема біль­шовиків, потрапляли й окремі потоки українського руху.

Так, 11—14 липня 1917 р. в Києві проходив І Всеукраїнський робітничий з'їзд. Скликаний пізніше за селянський та військові і порівняно нечисленний (300—400 делегатів) форум, з одного боку, продемонстрував загальний, не вельми втішний стан українського робітничого руху, а з іншого — висвітлив проблеми, які невдовзі мала розв'язу­вати Українська революція, передусім її лідери, й до яких вони були мало готові.

З'їздом було заслухано доповіді «Сучасний момент в українському житті і українське робітництво» (В. Винниченко), «Установчі збори та українське робітництво» (Д. Антонович), «Автономія і федерація» (М. Ткаченко), «З аграрного питання» (Б. Мартос), «Про робітничу полі­тику» (В. Садовський), «Продовольче питання» (С. Веселовський) і виступ генерального секретаря у справах освіти І. Стешенка3.

Тон з'їздові задав (принаймні намагався це зробити) Голова Генерального Секретаріату. Інстинктивно вловивши настрої делегатів і намагаючись перехопити ініціативу, якоюсь мірою стати попереду суспільних прагнень, він виголосив доповідь, що значно відрізнялася від усіх інших його публічних виступів у 1917 р. Характеризуючи ситуа­цію в Україні, визначаючи перспективи боротьби, В. Винниченко кілька разів звертався до феномена більшовизму, формулював ставлення до нього. Цікаво, що це поставило в скрутне становище репортерів українських газет, які в результаті по-різному подавали ці сюжети в своїх виданнях. «Більшовики (звичайно, ідейні) реально і правдиво дивляться в будучину, — викладала зміст слів В. Винниченка «Робітнича газета». — Вони найбільше відчувають мер­зоти, які творяться в житті, найбільше чутливі до волі та завдань революційного руху. Агітація їх, як осередка, се з боку психологічного є агітація щиро революційного напрямку»1.

Дещо конкретніше передавала виступ Голови Генерального Секретаріату «Нова Рада». За варіантом її кореспондента, доповідач заявив: «...Більшовики не у всьому помиляються. І коли згадати, що дещо з того, про що вони говорили з початку революції, що так лякало багатьох людей, а особливо буржуазію, уже переведено в життя, то нам стане ясно, що і вони теж мають під собою грунт. Згадаймо, — продовжував він, — агітацію більшовиків за восьмигодинний робочий день, або їхній лозунг переходу влади до рук робітничих і солдатських депутатів». Врешті-решт він заявив, що «коли б не було більшовиків, то революція не посувалась би»”2.

Формулюючи завдання майбутнього робітничого пред­ставництва в Центральній Раді, що перетворювалася на справді народний, крайовий парламент, лідер УСДРП висловив переконання, що пролетаріат різних національ­ностей буде боротися за кращу долю, «активно творити наше національно-політичне життя во ім'я ясної будуччини нашої — соціалізму. І будуччина та вже не така далека, як нам це здавалося... І коли більшовики говорять, що соціалізм можна завести зараз, то в їх словах є частина правди. Тепер вже соціалізм не є пустим звуком —він ясно став перед очима пролетаріату. Тому національне визволення не задержить наших стремлінь — воно єсть тільки засобом до будучого світлого визволення, яке прийде разом з соціалізмом»1.

І хоч в інших виступах (до і після з'їзду) В. Винниченко ніколи більше не висловлював таких симпатій до більшовиків, не солідаризувався з їхніми гаслами, тактичний виграш на робітничому з'їзді виявився незаперечним.

Надалі велика кількість делегатів, причому не лише більшовиків (І. Кулик, В. Примаков), а й членів українських партій (Дудич, Лобко, Лобода, Сокальський та ін.) висловлювались на підтримку курсу РСДРП(б), але їхні виступи йшли начебто в річищі розуміння цієї проблеми проводом Української революції, а поєднана з такими сюжетами критика соціально-економічної лінії Центральної Ради вже не мала вигляду такої радикальної реакції з місць, з низів, якою б вона психологічно сприймалась без центральної промови В. Винниченка2. Це, зрештою, допомогло ухвалити і резолюції в дусі платформи УСДРП.

Однак гострота ситуації знімалася лише до певної міри, оскільки розрив між суспільними настроями і політикою проводирів революції нікому не було під силу зліквідувати тактичними хитрощами. Ретроспективно оцінюючи на­слідки роботи робітничого зібрання, один з його активних учасників П. Христюк писав: «...З'їзд виявив радикалізм одночасно як в справах соціяльно-економічних, так і в справах національно-політичних. На З'їзді робітники нарікали на Центральну Раду не тільки за її не цілком «революційно-демократичний» склад і загальну політику, а також і за її угоду з Временним Правительством, яку робітництво все вважало за відібрання прав у Центральної Ради, як, до речі, воно потім до деякої міри й вийшло»3.

Варто згадати й про те, що, крім питань національно-політичних, не вдалося хоч скільки-небудь наблизити платформи українських соціал-демократів й українських есерів, унаслідок чого майже всі резолюції з'їзду ухвалювались у редакції, запропонованій фракцією УСДРП, тоді як фракція УПСР голосувала проти й навіть залишала його засідання на знак протесту, оскільки до її голосу не бажали прислухатись1.

Усе це було промовистим неприємним симптомом, оскільки в Центральній Раді, до якої мала приєднатись Всеукраїнська Рада робітничих депутатів, обрана з'їздом, співвідношення партійних сил було зовсім не на користь українських соціал-демократів. Не обіцяло це нічого доб­рого й Генеральному Секретаріатові, що перебував у стадії становлення і лише виробляв власний погляд на поточні справи й шляхи визвольної боротьби, національно-державного будівництва.

З позицій перспектив суспільного розвитку, що на той час вимальовувались, дуже важливо об'єктивно оцінити «Статут вищого управління Україною», в якому, власне, матеріалізувались тлумачення проводирями Української революції рівня розвою української державності. З'явився він рівно за місяць після створення Генерального Секретаріату (передусім статут виконавчої влади) — 16 липня 1917 р.

У преамбулі документа Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України, наголошувалося також, що головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до остаточного здій­снення автономного ладу і довести її до Українських Установчих Зборів і Російського Учредительного зібран­ня». Центральна Рада «утворює Генеральний секретаріат, який являється вищим органом управління на Україні»2. Як і в інших документах, автори «Статуту» не забули наголосити (з цього починається документ), що робиться це на підставі угоди з Тимчасовим урядом. Далі було сформульовано 21 пункт, якими регламентувалась робота Генерального Секретаріату, визначались межі його компетенції, права і обов'язки. Кожен з пунктів мав своє значення. Разом із тим, варто звернути увагу на найпринциповіші, найістотніші моменти. Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідаль­ним перед нею й затверджуватися Тимчасовим урядом.

Документ називав 14 секретарів — у справах внутрішніх, фінансових, військових, продовольчих, земельних, юстиції, освіти, національних, торгівлі і промисловості, пошт і телеграфів, праці, шляхів, генерального контролера та генерального писаря. При секретареві в національних справах призначались три заступники секретаря — від великоросів, євреїв і поляків.

В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною Радою, враховуючи й бюджетні видатки.

При Тимчасовому уряді передбачалась посада статс-секретаря у справах України, якого призначав би Тимча­совий уряд за погодженням з Центральною Радою.

Закони Тимчасового уряду мали набувати чинність в Україні після їх обнародування в крайовому урядовому вісникові українською мовою1.

Сама Центральна Рада надавала «Статуту Генерального Секретаріату» особливого значення. О. Шульгин поспішив відразу ж після прийняття «Статуту» назвати його «конституцією України»2. Проте то було черговим виявом романтичної ейфорії, якій, однак, піддалися не всі. Так, Д. Дорошенко вважав основною вадою документа відсутність чітких положень щодо механізму організації крайової влади. «Єсть підстави думати, — зауважував він, — що автори «Статута» справді не здавали собі справи про його практичну непридатність. Вони взагалі мало задумувались над тим, що таке реальна влада, що таке ведення адміністрації й народнього господарства. Вони мислили теоретичними категоріями і загальними поняттями, вони замкнулись в тісні рямки парламентського життя, думаючи, що можна регулювати життя краю при помочи відозв, резолюцій і деклярацій. І власне тому, що часи, які переживалися, були часами революції, коли події розвивалися гарячковим темпом, Ц. Рада, прикована до вироблення формул і статутів, почала відставати від реального життя і тратити вплив в тих кругах, які ще недавно стояли за нею»1.

Чи не найістотнішим недоліком позиції Центральної Ради, Генерального Секретаріату Д. Дорошенко вважав відсутність чіткого документального закріплення кордонів України. Критикуючи «Статут вищого управління Україною», він наголошував, що в ньому «...зовсім не було окреслено території, яка обхоплювалась поняттям «Україна». Зроблено було це, можна думати, з розмислом.

... Для того, щоб мати пізшше вільну руку при установ­ленні гряниць автономної України»2.

Брак революційності, твердості позицій провідників українського руху наочно виявився під час візиту нової делегації Української Ради до Петрограда в другій половині липня 1917 р. Це відчував і Тимчасовий уряд, який, скориставшись зі зміни розстановки сил після липневих подій на свою користь, намагався закріпити завойовані позиції в «Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату», розробленій ним на противагу привезеному В. Винниченком, X. Барановським і М. Рафесом «Статуту вищого управління Україною».

Делегація Центральної Ради кілька днів не могла домогтися прийому в уряді, принизливо оббивала пороги й змушена була вислуховувати правоповчальні настанови експертів Тимчасового уряду — Б. Нольде і О. Гальперіна, які відверто глузували з низької юридичної підготовки генеральних секретарів.

Нарешті В. Винниченко і М. Рафес не витримали й залишили Петроград. Лише після цього, 2 серпня 1917 р., X. Барановського було ознайомлено з проектом інструкції. Повноваження Секретаріату обмежувалися п'ятьма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавсь­кою і Чернігівською — без північних, неукраїнських повітів), не були визнані чотири секретарства (військових, юстиції, продовольчих справ, пошт і шляхів). Генеральний Секретаріат визначався органом центрального уряду, який при­значав його за поданням Ради.

Протести представника Центральної Ради не були взяті до уваги, і 4 серпня текст документа був опублікований під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Української Центральної ради, затверджена Тимчасовим урядом».

Тимчасовий уряд без зайвих умовностей ставив Центральну Раду «на місце».

«1. Аж до розв'язання питання про місцеве управління Установчими зборами у справах місцевого управління Україною вищим органом Тимчасового уряду є Генеральний секретаріат, призначений Тимчасовим урядом за поданням Центральної ради.

2. Повноваження Генерального секретаріату поширюються на губернії Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, за винятком Мглинського, Суразького, Стародубського, Новозибківського повітів. Вони мо­жуть бути поширеними і на інші губернії або частини їх у разі, якщо утворені в цих губерніях на підставі постанови Тимчасового уряду земські установи висловляться за бажаність такого поширення.

3. Генеральний секретаріат утворюється з генеральних секретарів за відомствами: а) з внутрішніх справ; б) фінансів; в) землеробства; г) освіти; д) торгівлі і промисловості; є) праці, а також секретаря з національних справ і генерального писаря. Крім цього при Генеральному секретаріаті стоїть для контролю по його справах генеральний контролер, який бере участь у засіданнях генерального секретаріату з правом вирішального голосу. З числа секретарів не менше чотирьох повинні бути особами, що не належать до української національності. При секретаріаті з національних справ встановлюються три посади товаришів секретаря з тим, щоб усі чотири найчисленніші національності України мали кожна свого представника в особі секретаря чи одного з його товаришів.

4. Генеральний секретаріат розглядає, розробляє і подає на затвердження Тимчасового уряду пропозиції, які стосуються життя краю і його управління. Пропозиції ті можуть бути, до подання їх Тимчасовому уряду, винесені на обговорення Центральної ради...»1.

Логіка поведінки Тимчасового уряду під час переговорів з представниками Центральної Ради й ухвалення «Інструкції» значною мірою залежала від усвідомлення червневих поступок емісарів Петрограда в Києві й бажання нового складу уряду будь-що виправити справу. 24 липня 1917 р. О. Керенський сформував другий коаліційний Тимчасовий уряд, в якому значно посилились позиції кадетів, а І. Церетелі, на чиєму слові трималась угода, «випав» із «міністерської колоди». Щоправда, можливості у Тимчасового уряду були обмеженими, та він намагався, наскільки міг, гальмувати відцентрові процеси в країні. «Петербургське правительство, —вказував Д. Дорошенко, —скріпивши серце, ішло на визнання Генерального Секретаріату — але як органу центрального уряду, як його експозитуру, на яку цент­ральний уряд мав би свій постійний вплив. І це була найбільша уступка, на яку вважали можливим іти. Тимча­сове правительство не мало екзекутивної сили, не могло нікого до чогось змусити, але воно могло не погодитись, не дати своєї санкції. Ця пасивна резистенція була одинокою зброєю в руках Тимчасового правительства, і воно за цю зброю тепер твердо трималось»2.

Певний сенс у таких поясненнях, очевидно, є, хоч вважати їх абсолютними також не можна. Визначальним чинником появи інструкції у такому «агресивному» вигляді ймовірніше варто вважати реальне співвідношення сил між Петроградом і Києвом, точніше — його тогочасну оцінку, в якій, можливо, применшувався потенціал українського руху й перебільшувались можливості Тимчасового уряду.

Оцінка документа українським проводом була переважно негативною, такою, що породила гостроконфліктну ситуацію. При цьому найбільше ображало почуття лідерів українства не стільки обмеження прерогатив Ради, Генерального Секретаріату (зменшення кількості секретарів, особливо з ключових галузей державного функціонування), скільки суттєве урізування території України (з 9 до 5 губерній), по суті наказова, безапеляційна форма такого важливого акта (який в умовах демократичної рево­люції, здавалося, мав набути зовсім іншого забарвлення).

Голова делегації до Петрограда не міг угамувати свого обурення навіть по кількох роках після описуваної події. «Таким способом замісць Констітуції ми мали Інструкцію, — буквально вибухає він. — Основним завданням цього кадетського твору було звести нанівець інстітут окремої національної влади на Україні. Навіть саму ідею такої влади витерти з договорного акту.

Через це, насамперед, Генеральний Секретаріат було названо Генеральним Секретаріатом не Центральної Ради, не України, а Тимчасового Правительства... Джерело його повновластей уже не є українська демократія, не з широких народніх мас він дістає силу, а від Тимчасового Правительства. Отже, виходячи з цього, всі права належали тільки Генеральному Секретаріатові. Центральна ж Рада мала бути при йому немов би якимсь дорадчим приватним органом...

Словом, уся Інструкція було ні що инче, як ціничне, безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня (за новим стилем. — В. С.) й отверте бажання видерти з рук українства всі його революційні здобутки»1.

Дещо інший, досить цікавий підхід до оцінки тимчасової інструкції Генеральному Секретаріату демонструє Д. Дорошенко. Він уважає, що Центральна Рада, захоплена успіхами своєї діяльності в Києві, не дуже прислухалася до настроїв на місцях. А оскільки там успіхів не було зовсім, то українські працівники раділи будь-якому практичному крокові на шляху зміцнення своїх позицій. Одним із таких реальних кроків вони вважали навіть ті обмежені можливості, які відкривала Інструкція2.

До того ж, як крайовому комісарові Галичини й Буковини, Д. Дорошенкові довелося взяти участь у нараді губернських комісарів України, яку після від'їзду з Петрограда В. Винниченка і М. Рафеса провів X. Барановський. У нараді брали участь М. Суковкін (Київська губернія), А. Вязлов (Волинська), А. Лівицький (Полтавська), М. Іскрицький (Чернігівська) і М. Страдомський (м. Київ). «Всі комісари, — стверджує Д. Дорошенко (тут він виступає як свідок-мемуарист), — радили прийняти інструкцію, щоб на її основі приступити нарешті до реальної праці — до організації влади й опанування провінції. Знаючи ста­новище на місцях, вони инакше уявляли собі справу, ніж політики, що сиділи в Київі. Барановський телеграфував про висліди наради до Київа»1. Заперечувати певну логіку наведених міркувань, очевидно, не слід, хоч не варто й погоджуватись з ними в цілому, оскільки тут відбився підхід до проблеми соціалістів-федералістів. І партія в цілому, і Д. Дорошенко, зокрема, значною мірою солідаризувалися з позицією Тимчасового уряду, готові були йти навіть на більші поступки.

***

Інструкція Тимчасового уряду викликала в українсь­кому середовищі величезне обурення. Однак стихійну хвилю народного гніву не вдалося трансформувати у певні організаційні форми, перевести в цілеспрямоване річище. Українська нація в той момент, здавалося, вся злилася в напруженому очікуванні заклику Центральної Ради. Та останню, судячи з усього, непокоїло зовсім інше.



За першою реакцією більшості Ради (передусім фракції українських есерів) — відкинути інструкцію, поступово почала брати гору точка зору поміркованих україн­ських соціал-демократів, уособлювана В. Винниченком. Вона грунтувалась на тому, що в момент, який може бути використаний реакцією проти революції, керуватись емоціями, а не тверезим розрахунком — не лише необачно, а й шкідливо, навіть злочинно. «Відкинувши інструкцію, ми зірвемо [угоду] з неукраїнською демократією, а без її підтримки трудно нам буде справитися з контрреволюцією, — доводив В. Винниченко на сесії Української Ради, — в результаті: ростіч з не-українцями, розділ між самою українською демократією, сварки й може різня — а організаційної роботи не може бути. Говорять про заклик народу до рішучої боротьби. Та забувають на загальне воєнне положення. Для нас небажаний прорив фронту й поява німців. Спинитися тільки при організаційній роботі при розриві, нам не вдасться. Наш розрив зрозуміють народні маси по своєму, переходячи від слова до діла, а розвитку їх поступовання ми не хочемо передбачити. Тому треба виходити від розуму, а не від почування... Я передбачаю настрій в разі відкинення Інструкції: не буде Центральної Ради, а буде нелегальна організація. Зачнеться упадок, апатія. Не треба позволити себе спровокувати!»1


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   41




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка