Україна в революційну добу



Сторінка22/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   41

З подібною логікою погоджувався й М. Грушевський, який пізніше змушений був з жалем визнати, що «Центр[альна] рада, пустившися на переговори з Тимч[асовим] урядом для оформлення свого публічно-правового значен­ня під гаслом спільного революційного соціалістичного фронту зробила се в нефортунний момент, коли сей уряд пішов «...направо» і соціалісти вилітали з його сідла один по другім, а котрі й сиділи, то дійсно як сорока на плоті, і з ними не було що говорити»2.

Під час обговорення питання аргументи В. Винниченка переважили і врешті-решт переміг саме його підхід, хоч і критики запропонованої фракцією УСДРП резолюції виявилося вдосталь, а есери та позапартійні депутати висували власні проекти резолюцій. У схваленому 9 серпня 1917 р. документі (за — 247, проти — 16, утримались — 62) вказувалось на всі недоречності і неприйнятні моменти інструкції Тимчасового уряду (порушення угоди від З липня 1917 р., недовіра до української демократії, імперіалістичні тенденції російської буржуазії тощо). Центральна Рада визнала за необхідне: подати на затвердження Тимчасового уряду 9 з 14 генеральних секретарів, означених в інструкції; доручити Малій Раді й Генеральному Секретаріатові розробити статут, що визначав би відносини між Центральною Радою та її Генеральним Секретаріатом; доручити Генеральному Секретаріатові розробити «ряд законопроектів в справі планомірного задоволення потреб трудящих мас людності, а саме: в справі робітничій, земельній, харчовій та освітній»; негайно розпочати підготовчу роботу до скликання Установчих зборів України і Всеросійських Установчих зборів. Визначався й ряд інших завдань1.

Ухвалений Центральною Радою документ викликав чимало критичних зауважень. П. Христюк, зокрема, охарактеризував його так: «Звичайно, це не було прийняття Інструкції Временного Правительства. Підкреслення, що Генеральний Секретаріат являється органом Української Центральної Ради, що Інструкція «служитиме перешкодою в дійсній роботі по організації краю», вказівка на те, що «в інтересі добрих взаємних відносин між Україною і Росією» необхідно реалізувати умови від 3 липня, нарешті, підкреслення, що Центральна Рада подасть Временному Правительству не просто «девять Секретарів», а девятьох з 14, які вона має і буде далі мати, хоч про них і не говориться в Інструкції, а також і накреслення близчої програми роботи Секретаріяту, що виходила цілком за межі визначеної Інструкцією компетенції Секретаріяту, — говорили зовсім не про прийняття Інструкції. Не даремно ж по прийняттю наведеної резолюції Центральною Радою, укр. соц.-дем. Єфреміїв (очевидно, М. Єреміїв. — В. С), член президії соц.-дем. фракції, в імени останньої запитав: «Як же розуміти наше відношення до Інструкції Временного Правительства, з огляду на те, що в резолюції нічого не говориться про прийняття Інструкції?» на що одержав коротке Винниченкове: «приймається до відома».

Таким чином Інструкцію приймалось до відома, чи, краще сказати, ухвалювалось попробувати використати її, не приймаючи»2.

Значно об'єктивніше оцінював рішення Ради, спроби «зробити веселу міну при поганій грі» М. Грушевський. Не без тіні збентеження він писав: «...Хоча, таким чином, як бачимо, «невідкинення інструкції» було обліплено всякого роду додатками і застереженнями, які мали до мінімума звести сю капітуляцію перед Тимч[асовим] урядом, чи краще сказати, — перед російською] буржуазією, і дава­лось властиво гасло боротьби всякими способами против інструкції, все-таки гірке почуття капітуляції і тривоги, що Центральна Рада фактично підтримає нею свою революційну силу (як то підносили не тільки самостійницькі, але й інші, радикальніше настроєні промовці) [лягало] тяжким каменем на душі учасників.

...Взяте ним (пленумом Центральної Ради. — В. С.) рішення в даних умовах, може, й було неминучим, але умови були незвичайно трудні, анормальні, й винесене рішення було тільки констатуванням сих труднощів, а не розв'язкою їх. Щоб виконати се рішення, треба було сприятливих обставин і великого, незвичайного такту виконавців. Сього такту, правду сказавши, я не бачив у кандидатів на ген[еральних] секретарів, обставини не ста­вали сприятливими...»1.

Хоч ухвалене Центральною Радою рішення не мало скільки-небудь серйозних наслідків для процесу державотворення, воно негативно позначилось на моральному стані українства, призвело до гальмування темпів, звуження масштабів революційного піднесення.

Останню тезу певною мірою підтримав і своєрідно розвинув П. Христюк. У пошуках пояснень суперечливого характеру розвитку Української революції він висловив припущення: «...Для рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним Правительством, що було під її впливом, не були належно підготовлені в той час українські народні маси». Головну причину такого становища історик вбачав у тому, що «Центральна Рада і Генеральний Секретаріат перед цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом та солдатами II Універсалу Центр. Ради та Декларації Временного Правительства — ідеї примирення з Правительством і необхідности вбгати революційний український рух в звужені національні і соціяльні рямці. Отже не можна було так різко і раптово міняти свою попередню позицію. Не можна було сьогодні кликати народ до самостійного творення автономного життя без уваги на Временне Правительство, завтра — до якоїсь міри одмовлятись від цього самого самочинного творення і кликати до згоди і співробітництва з Правительством, а після завтра — кликати знову до самочинного творення автономії, що з необхідністю виллялось би в форму боротьби не тільки з буржуазією, а й з тим самим Правительством. Даремно, прогаявши більше місяця до­рогого часу, викликавши навіть деяке прохолодження чуття щирої і палкої прихильности народніх мас до Ради, було б великим риском, не виждавши часу, йти на нову рішучу акцію»1.

Зовсім не применшуючи ролі об'єктивних чинників у розвитку тогочасних процесів, слід усе ж наголосити, що доля Української революції дедалі більшою мірою залежала від суб'єктивного чинника, від дій і навіть від настроїв її ключових фігур. Є прямий сенс звернути увагу на те, що саме в момент обговорення інструкції зробив спробу відійти від справ безумовний лідер революції, Голова Центральної Ради М. Грушевський. Сам він пізніше пояснював свою тодішню поведінку так: «Я був страшно стомлений і збентежений ...переживаннями і, передчуваючи в дальшім не менш тяжкий і невеселий шлях, боявся за свої сили, за свою психічну рівновагу, тому хотів звільнитися з роботи в Центр[альній] раді. Літературно-наукова робота, котру я старався регулярно вести, — працюючи ранками, до певної міри утримувала мене в психічній рівновазі, але, видимо, її не вистачало. Я не відірвався ні на єдиний день від сеї томлячої нервово-напруженої тривожної діяль­ності... При тім ми всі жили в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу і т. ін. Око контррозвідки ми чули на собі безнастанно. Відійти від сього цього на якийсь час, виїхати, змінити режим і роботу — се було необхідністю»2.

М. Грушевський вдався до цього кроку, зробивши звіт про діяльність Української Ради за попередній місяць, у день відкриття Шостої сесії Ради 6 серпня 1917 р. Наведену вище мотивацію він доповнив міркуванням мати в такий відповідальний момент на чолі руху людину зі свіжими силами і сильними нервами. Однак промовці, що відразу почали один за одним брати слово, умовляли М. Грушевського не покидати своєї відповідальної посади у вирі­шальний момент і врешті-решт навіть було ухвалено відповідну резолюцію, після чого професор відступив.

Серпневі дні загрожували й іншими втратами для Української революції, всієї справи українства.

Річ у тім, що В. Винниченко, в якого, як голову делегації до Петрограда, в ході обговорення інструкції полетіли критичні стріли, оголосив, що складе з себе повноваження Голови Генерального Секретаріату неза­лежно від результатів розгляду питання в Центральній Раді. 9 серпня, після прийняття Центральною Радою інструкції Тимчасового уряду, В. Винниченко заявив, що виконавчий орган у повному складі подає у відставку, продовжуючи виконувати функції до сформування Малою Радою нового Секретаріату1. Виникла урядова криза.

Головну причину кризи в Генеральному Секретаріаті Д. Дорошенко вбачав у партійних амбіціях українських есерів. їхню критику на адресу В. Винниченка і соціал-демократичної більшості в Секретаріаті він вважав безпід­ставною, частково надуманою. «Та підклад неприхильности укр. ес-ерів до Винниченка полягав у тім, — пише історик, —що ес-ери, бідні на випробовані політичні сили, хоч самі були й численні в Ц. Раді, давно вже дивилися дуже нерадо на те, що головну ролю в політиці грають ес-деки, і серед них на першім місці Винниченко. Вони мирилися з ним доти, доки він був необхідний, але тепер, коли він своє діло вже зробив, вони хотіли його позбутись. Та Винниченко й сам не чіплявся за владу і готовий був її покинути»2.

Від позицій українських соціал-демократів і українських есерів дещо різнилася позиція соціалістів-федералістів. Один із їхніх лідерів — Д. Дорошенко — пояснював свої розходження з М. Грушевським і В. Винниченком власним розумінням підходу до можливостей використання ситу­ації, що склалася в 1917 р. стосовно запровадження авто­номії, головне — щодо її масштабів і темпів здійснення. Д. Дорошенко вважав за можливе хапатись за будь-яку, навіть найменшу можливість, навіть за куцу автономію й запроваджувати її якнайшвидше. Це сприятливо вплинуло б на формування національної свідомості в широких колах українського населення, яке, відчувши її реальні переваги, вже не відступилося б від досягнутого. А програму й тактику варто було базувати не на тимчасовій слабкості центрального уряду, не на боротьбі за рамки формальних взаємин з Петроградом, а на внутрішньому будівництві, на «націоналізації цілого суспільного життя на Україні. А до цього будівництва треба було притягти, на мою думку, якнайширші круги українського населення, в тім числі й землевласницькі, кріпко зв'язані з краєм, з його інтересами. Будувати нову Україну за допомогою лише тих, в значній мірі здеклясованих кругів, що наповняли своїми представниками ряди членів Ц. Ради, і на космополітичній «революційній демократії», що засідала там же, яко «меншости», я вважав ледве чи здійснимим... Що ж до обкроєння території автономної України, то я гадав, що нашим ділом було би наладнати життя у їй так, що вона, являючись осередком упорядкованого життя серед усе зростаючої всеросійської анархії, служила б аттракційною силою, яка дуже скоро притягла би решту українських територій і приєднала би їх до основного пня»1.

Саме в контексті можливих альтернатив подальшого розвитку Української революції, суспільно-політичних процесів і полягало значення особистісного зрізу розв'я­зання урядової кризи в Україні. Автори ж численних праць чомусь прагнуть приглушити значення цього чинника. Можливо, через модне відкидання свого часу теорії «героя і юрби», можливо, через те, що криза в Генеральному Секретаріаті, зрештою, виявилася «бурею у склянці води», практично все і всіх залишивши на своїх попередніх місцях. Однак із вищевикладеного ясно видно, наскільки лінія, обстоювана В. Винниченком, відрізнялася від позиції Д. Дорошенка.

Проти В. Винниченка — найпопулярнішого тоді українського лідера — Тимчасовий уряд розпочав масовані ідеологічно-політичні атаки. Особливе роздратування Петрограда викликало інтерв'ю В. Винниченка кореспондентові французької газети «L`intrenciegeant», в якому йшлося про зміцнення в Центральній Раді германофільських настроїв на противагу шовіністичному тискові з Петрограда. І хоча В. Винниченко спростовував неправильні тлумачення кореспондентом його міркувань щодо наростання сепаратистських (самостійницьких) настроїв, хтось був явно заінтересований у поширенні чуток про можливе вислання В. Винниченка за межі Росії (що таки могло статися за умов воєнного часу).

Однак загальним знаменником реакції на інсинуації Петрограда стало їх рішуче відхилення Центральною Радою та висловлення нею довіри В. Винниченкові. Останній врешті-решт і сам погоджувався на те, щоб очолити оновлений Генеральний Секретаріат. За цих умов офіційний Петроград відкинув будь-яку дипломатичну гру і відверто заявив (М. Грушевський точно не пригадує, називає ймовірно А. Зарубіна), «що супроти отих неприємних поголосок про Винниченка Тимч[асовий] уряд не вважає його відповідним кандидатом, а краще б бажав бачити на чолі його Дорошенка, що так, мовляв, гарно показав себе на уряді головного комісара Галичини й Буковини. Наверх мотивувалось се так, що, мовляв, Винниченко, як яскравий соціаліст, не підходить під напрям теперішнього кабінету —коаліційного, а не чисто соціалістичного. Коли се переказано було Винниченкові, він заявив на засіданні 13 серпня, що він відмовляється від формування кабінету і складає свій уряд. Мала Рада рішила вийти з сього неприємного становища, доручивши формування кабінету самим фракціям»1.

Так, нарешті, всі погодились на кандидатуру Д. Дорошенка.

М. Грушевський, який надає чимало місця цьому епізодові в своїх мемуарах (момент справді міг стати переломним. — В. С), не вельми схвально характеризуючи особистість Д. Дорошенка, обминає мовчанням своє особисте ставлення до нього. Не виключено, що він просто змушений був підкоритись масонській дисципліні (на зв'язки по масонській лінії з Петроградом — і свої, і Дорошенкові — через барона Ф. Штейнгеля, він кілька разів обережно посилається в інших місцях спогадів).

Хоч би як там було, Д. Дорошенко, що збирався балотуватись на губернського комісара рідної Чернігівщини і майже гарантовано посів би цю посаду, взявся за формування Генерального Секретаріату і розробку його платформи. Він зауважував, що сформувати високоавторитетний, кваліфікований Генеральний Секретаріат з досвідчених політиків і добрих фахівців виявилось дуже нелегкою справою. Більшість з тих, кому були запропоновані посади генеральних секретарів, від них відмовлялись.

«Очевидно, — припускає він, — вони вважали становище Ген. Секретаріате ще дуже непевним і не хотіли заангажовуватись, не знаючи, чи зможуть вони справді працювати практично»1. Цікаво при тому зазначити, що барону Ф. Штейнгелю було запропоновано посаду генерального секретаря торгівлі і промисловості.

Та найбільші ускладнення виникли в іншій площині. Коли Д. Дорошенко виголосив у Малій Раді коротку декларацію з приводу платформи Секретаріату, вибухнув конфлікт. За словами М. Грушевського, «се була присяга на вірність чиновника, пошанованого довір'ям начальства, а не парламентерського прем'єра, яким ми всі уявляли собі голову Ген[ерального] секретаріату: Дорошенко заявив, що приймаючи уряд голови Генер[ального] Секретаріату, відповідального перед Тимчас[овим] урядом, він, як досі на своїх комісарських урядах, буде точно виконувати всі доручення уряду і т. д.

Се був чистий скандал, особливо в тодішнім моменті, коли ми збирались вести організовану боротьбу з інструкцією, Тим час[овим] урядом московською нарадою, конвенцією, буржуазією і т. д.»2

Хоч і дещо м'якше, та по суті так само оцінював епізод і В. Винниченко. «...Перший же виступ Д. Дорошенка перед Центральною Радою, — писав він, — показав, що він не відповідав тим завданням, які складалися на голову українського революційного Уряду.

Д. Дорошенко, стоявши весь час поза життям і діяльністю Ц. Ради, не бравши безпосередньої участи в революційному ходові всіх подій, не розумів і не відчував духу й змісту нашого напряму.

Він дуже точно, совісно підійшов до Інструкції, принявши її, як справжню Конституцію, якої треба строго додержуватись. З його невеличкого експозе Ц. Рада побачила, що в його особі був би не революціонер, не борець за дальший розвиток здобутків, а акуратний і совісний урядовець Тимчасового Правительства.

Розуміється, це не могло задовольнити Ц. Раду»1.

Під впливом М. Грушевського Д. Дорошенко погодився на зміну декларації, наближення її положень до платформи Другого Універсалу й оперативно це здійснив. Однак, незважаючи на прохання голови Центральної Ради до репортерів не вміщувати розповсюджений серед них завчасно текст попередньої декларації, «Киевская мысль» його оприлюднила. Це, природно, додало масла у вогонь, а в самого Д. Дорошенка викликало нові сумніви щодо правильності прийнятого політичного рішення.

«До того ж, — повідомляє М. Грушевський, — як він (Д. Дорошенко. — В. С.) мені розповів — приїхав з московської наради Штейнгель — його протектор в городськім союзі, — поділився з ним враженнями, що кадетський противукраїнський курс зміцнюється, перспективи української автономії і «краєвого органу» дуже слабі, отже з того виходило, що Генер[альний] секретаріат — установа ілюзорна, і Дорошенкові ніяк не треба зв'язу­ватись з нею й рискувати постом чернігівського губернатора, з котрого він був таким щасливим... Отже, Дорошен­ко заявив мені, що він не хоче бути в Генеральнім секретаріаті.

Було се дуже недоречно, грозило новими проволоками і ускладненнями, бо Винниченка уряд міг би не затвердити. Але не було що робити. Дорошенко ніяк не хотів рискувати своїм щастям, а за те обіцяв їхати до Петербурга і просити за затвердження Винниченка. Кінець кінцем рішено було помиритися з сим фактом і пробувати щастя з Винниченком — за браком якоїсь іншої комбінації. По закритім засіданні 18 серпня, що затяглось в глибоку ніч, проголошено відмову Дорошенка; вона мотивувалася тим, що метод фракційного формування не оправдав себе: кандидати, визначені до Генерального секретаріату фракціями, часто в їх неприсутності, без попереднього порозуміння, відмовлялися від сих доручень, і справа протягається. Тому Мала рада прийняла відмову Дорошенка до відому й доручила формування кабінету Винниченкові. Він дав згоду й намітив зараз же план нового кабінету...»1.

Д. Дорошенко доводить, що М. Грушевський, незважа­ючи на певні розходження, які виникли між ними, дуже вмовляв його залишитись на посаді Голови Генерального Секретаріату, однак перешкодила та обставина, що його вважали креатурою Тимчасового уряду (саме так було витлумачене й інтерв'ю заступника російського прем'єр-міністра М. Некрасова, опубліковане в ті дні).

Д. Дорошенко пише, що він узявся вмовити В. Винниченка повернутись на залишену посаду й очолити той склад Генерального Секретаріату, який сам же й запропонував, пообіцявши якнайшвидше владнати з Тимчасовим урядом питання про затвердження Секретаріату і домігся цього2. Знову ж таки, варто зауважити, що й Ф. Штейнгель, якому Д. Дорошенко запропонував війти до складу Генерального Секретаріату, більше не фігурував як претендент на секретарську посаду. Д. Дорошенко остаточно відмовився від посади Голови Генерального Секретаріату 18 серпня, а 21 серпня В. Винниченко зробив доповідь на засіданні Малої Ради, де оголосив новий склад Секретаріату. Він був схвалений 17 голосами при 11 тих, хто утримався. Незважаючи на те, що зібранню не вистачало кворуму, ухвалу було визнано правочинною, а список секретарів надіслали до Петрограда, де 1 вересня їх було затверджено1.

Персонально для В. Винниченка, та й для українського руху таке завершення кризи можна вважати за почесну, в чомусь принципову перемогу. Адже весь серпень офіційний Петроград безупинно намагався довести, що український уряд очолює германофіл, провідник сепаратистського курсу, вигідного воєнним противникам Росії2. З огляду на поточний момент, останнє зовсім не скидалося на дитячі пустощі. М. Грушевський стверджує, що український рух в 1917 р. перебував у полі «дуже пильного секретного нагляду російської контррозвідки», яка продовжувала «збирати обтяжуючий матеріал проти діячів укр.[аїнської] революції на випадок можливості притягти їх до відповідальності. Логіка тих, хто мав вести боротьбу з ворожим шпигунством, була простою, виходила з того, що український рух ведеться «на німецькі гроші»3.

Ситуація ускладнювалася тим, що «доволі неприємну тінь кидали на нашу українську роботу різні підозрілі діячі з «Союза визволення України», такі як O. Скоропис-Йолтуховський, Степанківський, Залізняк, що після того, як український рух набрав розголосу, почали й собі шукати доріг на Україну і старались так чи інакше зв'язатись з Центр[альною] радою». Щодо названих осіб, а також численних галичан, які волею долі в 1917 р. опинились у Києві, були відомості, частково просто підозри, про їхні зв'язки з ворогами Росії «і при неприхильних в грунті справи відносинах російських громадянських і урядових кругів до нашої роботи се був доволі неприємний момент»4.

Узагалі, слід визнати, що в досліджуваний період Центральна Рада не приділяла належної уваги розвиткові національно-визвольного руху на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини. Щоправда, абстрактно-теоретично питання про возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі порушувалося не раз. Але до будь-яких практичних, політичних кроків справа не доходила. Потреба ж у цьому була, оскільки в 1917 р. активізували свою діяльність Українська парламентарна репрезентація у Відні (голова — Є. Петрушевич) та Народний Комітет у Львові. їхня діяльність характеризувала­ся поміркованістю, лібералізмом у порушенні назрілих питань національного розвитку. При цьому помітно вирізнялися дві течії. Одна мала австрофільську орієнтацію і вимагала культурно-національної, частково національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини. Інша, радикальніша, яка була представлена здебільшого молод­дю, критично ставилася до обмежених вимог у культурній сфері, обстоювала право на самовизначення й об'єднання всього українського народу в межах його етнічної території. Ця течія дедалі посилювалася, оскільки уряд Австро-Угорщини не лише відхиляв практично всі вимоги українців, а й схилявся до того, щоб до створюваної Польської держави приєднати Східну Галичину й інші західноукраїнські землі, що входили до складу імперії1. Влітку 1917 р. у процесі підготовки Стокгольмської кон­ференції II Інтернаціоналу голова Української соціал-демократичної партії, що діяла на території Галичини і Буковини, В. Темницький проінформував світову громад­ськість про прагнення галицьких і буковинських соціал-демократів домогтися забезпечення українському народові права на вільний національний розвиток, на створення «самостійної української держави, в яку мають увійти всі землі, заселені українцями»2.

Проте ані Українська парламентарна репрезентація, ані соціал-демократи Галичини і Буковини не ставили на порядок денний питання про створення реальних соціально-політичних передумов для розв'язання національного питання. Сподівання трудящих західноукраїнських земель усе більше зверталися на схід, вони з великим ентузіазмом сприймали повідомлення про нові революційні завоювання братів у Наддніпрянській Україні, і це не залишалося непоміченим Тимчасовим урядом, анти­українськими силами узагалі.

Тому-то й зводити суть української урядової кризи до випадкових кроків, чиїхось симпатій чи антипатій було б виявом поверховості. У відмові Центральної Ради від програми, яку пропонували українські ліберальні кола, уособлювані Д. Дорошенком, виявилась свого роду політична інтуїція, навіть інстинкт самозбереження Української революції. Водночас слід зважити, очевидно, й на те, що ті ж самі чинники виключили можливість різкого коливання вліво, у бік крайнього радикалізму. І якщо в такий спосіб оцінювати кінцевий результат, то можна стверджувати, що Українська революція втрималася на обраному ще з весни курсі й послідовно розвивалася в річищі автономістсько-федералістських орієнтацій, не вдаючись до скільки-небудь різких рухів, відходу від вельми поміркованої, реформістської тактики. Саме в такому контексті — як логічне продовження, поглиблення Української революції — є сенс оцінювати невиразну реакцію Центральної Ради на інструкцію Тимчасового уряду, завершення урядової кризи, затвердження Петроградом після певних зволікань 9 з 14 секретарів і всього Генерального Секретаріату на чолі з В. Винниченком. «...Найголовніший, найважніший здобуток усієї нашої боротьби за цей період — ідею української державности — було затверджено, зреалізовано, введено в життя, — писав В. Винниченко. — Яка б ні була та Інструкція, які б обмеження й перепони вона ні ставила, а все ж таки це була Констітуція автономної України, це був державний правосильний акт, це був історичний, великої ваги факт, який провів виразну, чітку лінію в відносинах України й Росії...


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка