Україна в революційну добу



Сторінка23/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   41

Це найкращий період у боротьбі за відродження нашої нації. Революційний, одважний, повний віри, натхнення, ентузіазму.

Це період акції воістину самого народу, широких творчих мас його. І тільки цим можна пояснити наші такі значні успіхи в сфері національних здобутків»1.

Здається, наведеному висновкові В. Винниченка, практично кожному його слову, можна дуже суттєво заперечити. Проте в будь-якому разі доведеться погодитись з тим, що на розглядуваний момент провідники Української революції майже й не прагнули досягти більших заво­ювань, аніж ті, що стали політичною реальністю. І з цього погляду, за всієї своєї обмеженості, скромності, вони, очевидно, й мають сприйматися як інтегрально позитивні. Значною мірою збігається з думкою Винниченка підсумкова оцінка даного етапу Української революції П. Христюком, який, однак, суттєво її доповнює. Застерігаючи, що він не прагне давати вичерпну «правдиву оцінку довершеним українським народом в цей період його боротьби за краще існування ділам», один з лідерів УПСР зазначає: «Були і в цей час помилки, але досягнені результати, безумовно, покривають їх, свідчучи про великі творчі сили пробудженого до нового життя українського робітника, селянина і солдата. З тих результатів два являються найбільш значними: перший — це ствердження факту державного відродження України, і другий — примирення між українською і не українською демократією, тобто створення на Україні єдиного революційного демократичного фронту. Обидві ці перемоги українського народу однаково значні і доповнюють одна одну. Після цього вже не було вороття до старих часів безпросвітньої неволі, коли український народ викреслювався цілком з великої книги всесвітнього буття».2

Однак це зовсім не означає, що слід заплющувати очі на справді суттєві хиби в діяльності українського проводу, на серйозні прорахунки, які вже на той момент закладали підмурок майбутніх трагічних подій. У концентрованому вигляді вони віддзеркалюються у відносинах Центральної Ради з Тимчасовим урядом з приводу українізації армії й загалом у ставленні до цього, значною мірою малоконтрольованого, навіть більше — стихійного процесу.

***

В усій поведінці Петрограда у липні—вересні 1917 р. найсимптоматичнішим було вилучення зі складу Генерального Секретаріату військової структури. Це ще раз продемонструвало справжні позиції Тимчасового уряду, який після липневих подій поводив себе щодо України дедалі зухвало, однозначно було свідченням прагнення будь-що не допустити зміцнення сил, які виборювали автономію України. Зрозуміла річ, що за таких обставин державо­творчі задуми Центральної Ради ставали дедалі пробле­матичнішими, значно ускладнювались.



Домагаючись затвердження українського уряду в серпні—вересні 1917 р., Центральна Рада, побоюючись нових суперечностей у відносинах з Петроградом, питання про генерального секретаря у військових справах не пору­шувала, хоча ще 16 червня на цю посаду було призначено С. Петлюру. На думку В. Кедровського, цим було завдано шкоди й діяльності Українського Генерального військо­вого комітету, який також, до речі, очолював С. Петлюра, оскільки військове командування просто перестало на нього зважати1. Лише в «Декларації Генерального секретаріату України», схваленій Малою Радою 29 вересня, знову порушувалось питання про необхідність затвердження секретарства військових справ з досить обмеженою компетенцією: формування українських військових частин, право на подання верховній військовій владі для затвердження й підвищення військових чинів у військових округах в Україні й в українських військових частинах.

Природно, що за таких обставин надзвичайно складним, суперечливим, майже розпачливим був морально-психологічний стан керівників українського руху. В. Винниченко в своєму щоденнику чесно зізнавався самому собі у неймовірній плутанині тогочасних думок, настроїв, почуттів: «І злість, і сум, і сміх. Генеральний Секретаріат України є крайова вища влада. Це всім, хто читає газети, відомо. Але всім, хто читає й не читає їх, видно, що проявів тої влади покищо дуже мало. Панки Кирієнки тішаться з того, глузують, стараються на цьому грунті підкопатись і завалити той фундамент, який з такими труднощами, камінець за камінцем, ми складаємо...

Правда, ми всі — дитяча нація. Ми щойно вилупились і на нас ще тільки жовтенький пушок державності в куточках дзюбиків, ще цілком свіженькі заїди, і як часом і смішно, і сумно, коли стане пухнате, з заїдами створіннячко бойовничим півнем, напинається, кричить і наїжує свій жовтенький пушок...

А з Півночі вп'ялися в ту власть і ні на сантиметр не хочуть упустити. Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими централістичними пальцями за «єдіную недєлімую» власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пускається на провокації»1.

Остання обставина, здається, теж відігравала немало­важну роль. Очевидно й те, що, крім урахування об'єктивних чинників (військовий стан, абсолютна перевага на боці Тимчасового уряду тощо), неабияке значення мало небажання Центральної Ради загострювати проблему українізації війська, виходячи зі своїх уявлень про федеративний устрій Російської держави і відповідних принципів військового будівництва. Цим же пояснюється і її дещо прохолодне ставлення до випадків самочинної українізації війська, які дедалі частішали з розвитком подій на фронті й були одним з природних виявів наростання демократичних процесів.

Так, певний час Українська Рада дистанціювалася від подій, що відбувалися в 34-му армійському корпусі VII армії Південно-Західного фронту. Корпус складався з двох дивізій — 104-ї і 153-ї, частини яких дислокувалися від лінії фронту аж до Білої Церкви. Командував корпусом генерал-лейтенант, великий поміщик П. Скоропадський (що само по собі викликало настороженість демократичних елементів до цієї особи). Та сталося так, що саме йому, нащадкові старовинного гетьманського роду, було запропоновано провести українізацію корпусу, перейменувавши його на 1-й Український корпус. Висунув цю пропозицію, а 18 липня 1917 р. видав спеціальний наказ Верховний головнокомандуючий генерал Л. Корнілов1. Ця обставина, очевидно, також певною мірою насторожувала керівництво Центральної Ради. Хоча запідозрювати генерала в якихось політичних інтригах було не варто — з прямолінійністю мислення військового і болем патріота, який тяжко переживав анархію і руїну на фронті, Л. Г. Корнілов убачав в українізації один із засобів підвищення боєздатності армії. Щоправда, то був лише швидкоплинний епізод і незабаром своєї мети генерал уже прагнув досягти зовсім іншим шляхом — встановлення в Росії військової диктатури.

Проте, хоч би як там було, наказ Л. Корнілова надав поштовху для українізації 34-го корпусу. П. Скоропад­ський, повагавшись деякий час, з ентузіазмом узявся за справу, хоч це й призвело до виникнення гострих супереч­ностей і навіть конфліктів між військовослужбовцями росіянами і українцями2. Урешті-решт 34-й армійський корпус дістав назву Першого Українського Корпусу і почав поповнюватись воїнами запасу, добровольцями, сотнями «Вільного козацтва», досягнувши загальної чисельності в 40 тис. бійців3 (за іншими даними, корпус восени 1917 р. налічував 60 тис). Полки 1-ої дивізії дістали спеціальні назви: Київський полк ім. гетьмана Б. Хмельницького, Стародубський полк ім. гетьмана І. Скоропадського, Пол­тавський полк ім. гетьмана П. Сагайдачного, Чернігівський полк ім. гетьмана П. Полуботка. Старшини (їх особливо бракувало, тому на службі залишалися й добрі про­фесіонали-неукраїнці) дістали відзнаки: блакитні погони з жовтими смугами4.

Восени українізація значною мірою охопила й 6-й армійський корпус ХІ-Ї армії (4-а і 16-а дивізії) Південно-Західного фронту, особливо 16-у дивізію, де був обраний командний склад з українців5.

На фронтах, віддалених від України, чи не найбільшого розмаху українізація набула на Північному (Ризькому) фронті, особливо в ХІІ-й армії, де служило понад 120 тис. українців (всього на фронті у складі 1-ї, У-ї та ХІІ-ї армій перебувало 360 тис. українців). Культурно-просвітницька діяльність тут розпочалась ще навесні 1917 р. Згодом організувалася армійська Рада, а 6 травня 1917 р. в Ризі відбувся з'їзд українців ХІІ-ї армії, на якому було схвалено рішення звернутися до властей з проханням про українізацію 21-го армійського корпусу і про формування в інших частинах українських сотень і куренів. Але належ­ного зв'язку між українцями різних армійських підрозділів налагодити не вдалося, спорадичними вони були і з Цен­тральною Радою, яка, на думку солдатів, не виявляла до них належної уваги чи інтересу. Як наслідок цього український рух у 136-й піхотній дивізії, в 3-й піхотній Особливій дивізії і 21-му армійському корпусі лише поде­куди вдалося закріпити організаційно, проте цього вия­вилось замало для того, щоб частини діяли як українські й принесли користь справі української державності1.

Схожі процеси відбувалися також у 9-му корпусі Західного фронту і 36-му Румунського фронту . Загалом же на корпусному рівні українізація війська широких масштабів не набула, хоч тенденція до неї виразно спостерігалась на всіх фронтах.

На рівні менших військових з'єднань також позна­чалися ті самі загальні тенденції, хоча в одних випадках масштабніше, результативніше, в інших же справа не пішла далі декларацій, зрозумілого вияву політичних симпатій, які не завершилися визначеними організацій­ними кроками й рішеннями.

Так, наприклад, в Умані солдати-українці 14-го пі­хотного резервного полку зажадали перейменування їх на український полк ім. І. Ґонти. В Житомирі один з піхотних полків перейменував себе на український полк ім. П. Са­гайдачного. В Ростові-на-Дону сформувався полк ім. П. По­луботка (5000 солдатів-українців). В Саратові сформувався полк ім. І. Мазепи. В Москві було створено Український Запорозький полк2. В інших містах також формувалися полки, батальйони і сотні. Проте активної участі в на­ступних змаганнях вони не брали.

Учасники подій не раз зазначали, що на рівні невеликих військових частин українізація здійснювалась переважно самочинно, як реакція на почуту ідею, заклик, проте без втручання, скеровуючої ролі українського центру — Центральної Ради. Так, Ю. Науменко пише, що в штурмовому курені (ударному батальйоні смерті) 102-ї піхотної дивізії 39-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту ініціатива була цілком за низами: «Мушу зазначити, що цілий цей процес повільного перетворення російської частини в українську відбувався цілком самочинно, без будь-яких наказів згори і навіть без заохо­чувань чи підтримки українських чинників з Києва»1.

Слід, звичайно, враховувати, що без серйозної підтримки проводити українізацію в невеликих частинах, з неукраїнським командним складом, в оточенні інших частин, що нерідко з різних причин не симпатизували подібним спробам, було дуже нелегкою справою. Ефективніше цей процес здійснювався в Києві, де військове міністерство у вересні 1917 р. дало згоду на українізацію запасного гарматного дивізіону, запасного інженерного полку, телеграфної запасної роти, запасного батальйону самокатників і розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двобатальйонного складу. Обіцявся дозвіл на формування нового запасного піхотного полку й двох кавалерійських2.

Розуміючи, що процес українізації багато в чому залежатиме від наявності українських командних кадрів, С. Петлюра домігся від Верховного головнокомандуючого Корнілова згоди на переведення офіцерів-українців в частини, які визначались для українізації, і заміни офіцерів-неукраїнців3. А у вересні Український Генеральний військовий комітет узяв дозвіл на відкриття в Києві двох українських піхотних шкіл підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській військових школах1. До першої української школи підпрапорщиків було зараховано близько 250 курсантів, а її урочисте відкриття відбулось під час роботи III Українського військового з'їзду — 22 жовтня 1917 р.2

Очевидно, з суто військового погляду українізація армії не завдала б тієї шкоди боєздатності армії, якою постійно залякували обивателів російські урядовці, військове на­чальство. Діячам Центральної Ради, передусім С. Петлюрі, не раз доводилося публічно спростовувати докори військових властей, що українізація армії перешкоджає боєздатності фронту, а українські частини є «явным узаконением скопления дезертиров и самовольно отлучившихся солдат». Чимало інсинуацій виникло й навколо діяльності Українського Генерального військового комітету, Всеукраїнської Ради військових депутатів, обраної II Всеукраїнським військовим з'їздом і затвердженої лише у вересні 1917 р.3

Можливо, боєздатність певних частин навіть зросла б. Українізовані частини добре проявили себе на фронті, в усякому разі були не гіршими за інших.

Та на перший план висувались політичні міркування. Виходячи саме з них, робилося все, щоб унести дезорганізацію у процес українізації армії: по кілька разів перевизначались частини, в які мало надійти українське поповнення, і в результаті воно потрапляло зовсім не в ті підрозділи, які планувалось українізувати. Командування в українських частинах залишалося переважно неукраїнським, скрізь діяли виборні комітети з представників загальноросійських партій, що з різних причин неприхильно, нерідко вороже ставились до українізації, тощо.

У вересні Ставка Верховного головнокомандуючого ухвалила рішення вислати за солдатами-українцями, які перейшли до 20 серпня 1917 р. в українізовані частини, їхні документи. Якщо ж вони зробили це після означеного термшу, було вирішено «вважати їх дезертирами і віддавати їх під військовий суд»1.

Заступник Голови Українського Генерального війсь­кового комітету В. Кедровський зазначав: «Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути на Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкодило і в більшості залогами на Україні були російські запасні частини, з тим розрахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважаючою більшістю московських військ, «верных Временному правительству» й ворожих взагалі україн­ському національному рухові.

Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету, ні одна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена на Україну або на один з українських фронтів»2.

В. Винниченко додає власні спостереження до цієї картини: «Зформовані українські частини без пуття ганялись з місця на місце, ніде їм не було притулку. Часто вони не мали ні зброї, ні муніції, домагались цього, «хлопотали» по всіх штабах, канцеляріях, але нічого не діставали. Генеральний комітет не мав ніякої фактичної сили й не міг розпорядитись ні одним патроном, ні одною парою чобіт. Його взагалі не визнавало російське коман­дування, вважаючи цілком приватною, самочинною організацією...»3.

Звичайно, впливали на ситуацію й інші чинники. Серед них найістотнішими були багаторічні традиції існування єдиної імперської армії, нездатність оперативно скори­статись вигідною ситуацією, що склалася, відсутність навичок до життєдіяльності в демократичному суспільстві, певна інерція в мисленні та діях провідників українського руху в армії. Впливала й така обставина, як посилення російським командуванням репресій на фронті після липневих подій, коли було відновлено смертну кару. Спроби ж формування національних частин нерідко свавільно кваліфікувались як зрада, дезертирство тощо з усіма наслідками, які звідси випливали.

Так що, мабуть, не варто перебільшувати масштабність українізації війська. Від платонічного вираження прихильності до Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету і до здатності стати надійною опорою у боротьбі за українську державність, як свідчать факти, дистанція виявилася досить значною. Й далеко не всім військовим частинам, які вважались українськими в 1917—1918 рр., вдалося її подолати.

Очевидно, має рацію В. Прихода, який зауважував із цього приводу: «Україна в першому періоді визвольної боротьби своєї свідомої національної сили ще не мала, а тогочасні провідники й не хотіли її мати. Ті ж українізовані й з українськими назвами військові частини були українськими лиш в національно-культурному відношенні, в обсязі ж своєї чинності вони були по інерції в колі інтересів російської державності»1.

Д. Дорошенко також змушений визнати, що «реальної користі від цієї українізації було небагато: солдати розбігалися, не доїхавши до фронту, а у себе в казармах нічого не робили, тільки мітингували, а в потребі не хотіли навіть пальцем поворухнути, щоб помогти Україні, але на ширші маси громадянства навіть зовнішні ознаки «українізації» війська робили вражіння й підіймали авторитет українського руху»2.

Не випадково, очевидно, деякі активні учасники роз­будови українського війська, як, наприклад, В. Кедровський, критично оцінюючи її здобутки, вважають, що вже на осінь 1917 р. «українізовані частини, бачачи ворогів з усіх сторін й не маючи надії на свою перемогу, почали деморалізуватися й нарешті розкладатися»3.

Тому розглядаючи питання про українізовані частини, їхню кількість, склад, бойові якості, треба бути обережнішими, зваженішими, застерігатися від спокуси видати бажане за дійсне. Так, І. Мазепа, а за ним й інші автори без жодних застережень наводять уривок зі спогадів В. Кедровського, надрукованих в американському україномовному щоденнику «Свобода» за 1928 р.: «До кінця серпня 1917 року організоване українське вояцтво виросло в таку численну силу, що воно вже сміливо могло стати на всьому військовому фронті, що переходив через територію України, і замінити всі залоги на Україні. На фронті було 27 українізованих дивізій а всього було українізованих вояків коло 4 мільйонів»1.

В «Енциклопедії Українознавства» В. Петров наводить дещо інші дані: 16 українізованих дивізій (64 піхотних полки з артилерією й кінними та спеціальними частинами). Проте й ці відомості одержано, здається, більше за фор­мальними, ніж за сутнісними ознаками2.

Як відомо, в 1917 р. на фронті загалом перебувало 4—4,5 млн. українців. Вони, звісно, охоче голосували за представників українських партій у ході різних кампаній, посилали своїх представників на різні українські зібрання, залюбки читали українські газети й запроваджували національну атрибутику, обирали комітети, ради, виявляли щирі наміри до згуртування на національному грунті. Проте всі вони не могли бути політично активними елементами, зорганізованими в боєздатні самостійні частини, що на них можна було б розраховувати як на надійний український чинник у ході не лише безпосередньо воєнних дій, але й тоді, коли від озброєної маси чекали вияву політичної волі, демонстрації її сили. Мабуть, щодо викладених міркувань дещо реалістичнішим видається твердження О. Шульгина, що з 4 млн солдатів-українців українізацією було охоплено ледве 1,5 млн3. Ще критичніше оцінює результати українізації О. Субтельний, вважаючи, що «улітку 1917 року близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді»4.

Тому доводиться констатувати, що на осінь 1917 р. українізація війська не набула серйозної сили ні в кількісному, ні в якісному відношеннях. І Центральна Рада, чимало говорячи про необхідність проведення цієї роботи, насправді приділяла їй надзвичайно мало уваги. Натомість вона захоплювалась показовими акціями (військові паради, присяги, демонстрації, молебні, які проходили під українською символікою, в традиційно українському вбранні тощо).

Не змогла Рада належним чином оцінити й потенційну силу «Вільного козацтва», яке стихійно народжувалося і зміцнювалось у той час.

Перше формування вільних козаків виникло у березні 1917 р. на Звенигородщині, де з метою «охорони порядку і здобутої волі» з селян старшого віку (молодь переважно була в армії) організувався перший загін добровольців. Починання підтримали на всій Київщині, рух швидко поширився на Чернігівщину та Катеринославщину1. В квітні відбувся з'їзд «Вільного козацтва», який обрав кошовим отаманом селянина С. Гризла. Влітку 1917 р. у «Вільному козацтві» налічувалося кілька тисяч членів і було закладено коші: ім. Семена Палія, ім. гетьмана П. Сагайдачного тощо. У своїх ухвалах «Вільне козацтво» визнавало владу лише Центральної Ради та Генерального Секретаріату2.

2 вересня 1917 р. «Нова Рада» вмістила повідомлення, що для керівництва процесом організації «Вільного козацтва» призначений член Генерального військового комітету П. Певний. Він звернувся до всіх українських селянських спілок, «Просвіт», кооперативів, губернських та повітових рад і до волосних управ з відозвою, в якій повідомляв, що «Генеральний комітет постановив у найближчому часі приступити до організації товариств, які б поставили собі ціллю: «удержати непорушно порядок та спокій населення, зберегти хозяйство і все добро народне від нищення і грабування та взагалі стояти на сторожі спокою і порядку на Україні».

У відозві зазначалося, що самодіяльні організації на зразок вільних козаків («Січ», «Народне ополчення» тощо) утворюються і в інших місцях. У зв'язку з цим висловлювалось прохання надсилати відомості про стан справ у цій галузі.

Проте у тому ж числі було вміщено й статтю «Козача романтика», в якій досить скептично оцінювалася сама ідея організації загонів вільних козаків, лунала критика на адресу «романтичних» публікацій, зокрема в «Робітничій газеті».

З—7 жовтня в Чигирині відбувся з'їзд «Вільного козацтва» за участі 200 делегатів, які представляли 60 тис. організованих озброєних добровольців Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсон­щини й Кубані. Своїми постановами з'їзд зробив спробу надати «Вільному козацтву» специфічної організаційної форми в загальнонаціональному масштабі:

«1. Закладаючи по стародавньому звичаю предків-запорожців перші підвалини організованої збройної сили української демократії, поставити собі найпершим завданням, щоб вільне козацтво стало військом народу, а не пануючих класів, до якої б нації ці класи не належали.

2. Утворити Генеральну козацьку Раду з Наказним отаманом на чолі. Генеральна Рада має в найближчім часі скликати губерніяльні з'їзди, щоб обрати кошових отаманів з старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові.

3. З огляду на те, що Генеральна Рада робитиме велике діло по охороні здобутків революції та прав народу, а також бере на себе захист краю від руїни в час демобілізації, з'їзд домагається, щоб на утримання Генеральної Ради та всієї старшини було призначено державні кошти. Генеральна Рада «Вільного козацтва» має перебувати стало в м. Білій Церкві на Київщині»1.

До Генеральної Ради «Вільного козацтва» було обрано 12 осіб, а почесним отаманом «дав згоду бути» командир 1-го Українського корпусу П. Скоропадський2.

«Вільне козацтво» могло стати серйозною військово-політичною силою. Лідерам Центральної Ради, що орієнту­вались на зразки західноєвропейської демократії, засвоїли парламентські манери й смаки і тому не наважувались на рішучі кроки в українізації армії, ніщо не заважало виявити належну турботу про вільних козаків, залучити їх на свій бік, у разі потреби спертися на їхню силу.

Проте керівники українського національно-визвольно­го руху, з упередженням ставлячись до П. Скоропадського, не відзразу подолали стриманість і щодо явища, яке вони за елементарною логікою мали лише вітати й усіляко підтримувати. Є в історіографії й оцінки, в яких робляться спроби охарактеризувати вплив П. Скоропадського на вільних козаків як виключно негативний. Так, П. Христюк пише: «Одначе здорове зерно вільного козацтва не дало тих наслідків, які могло дати. Особливо це треба сказати про сільське вільне козацтво, яке «добрі людці» постарались задурити козацькими жупанами, старими пістолями, чубами та гайдамацькими шликами. Генеральна Рада, обрана на 1 з'їзді, постала під великий вплив різних «самостійницьких» елементів і авантюрників — генерала Скоропадського та його попихача — молодого старшини Полтавця-Остряниці. Користуючися національно-романтичними козацькими традиціями, що ще жили в селянстві, Скоропадський почав вживати, через своїх агентів, заходів до того, щоб використати національний романтизм в реакційних цілях — а саме, щоб зробити вільне козацтво організацією заможнішого селянства, спосібного стати підпорою гетьманщини. Це й згубило козацтво. Після цього воно спинилось в своїм буйнім розвитку»1.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   41




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка