Україна в революційну добу



Сторінка24/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   41

Звичайно, подібні міркування несуть на собі відбиток колишнього політичного суперництва. Та лише на цій основі відкидати їх у цілому не варто. За іронією долі в день відкриття з'їзду «Вільного козацтва» в Чигирині В. Винниченко скликав у Києві з'їзд губернських і повіто­вих комісарів Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Волині й Поділля, на який прибуло 80 губернських та повітових комісарів. В умовах анархії, що дедалі більше охоплювала край, великі дебати викликало саме питання про «Вільне козацтво». Частина комісарів убачала в ньому оборонця ладу й спокою, тоді як більшість побоювалася давати зброю населенню, передрікаючи в результаті криваві сутички на грунті класових і економічних суперечностей. З'їзд більшістю 25 голосів проти 20, при 5, що утримались, висловився проти «Вільного козацтва», оскільки «завдяки некультурності, неорганізованості і нахилу ши­роких мас іти за різними демагогічними гаслами, озбро­єння широких верств людності може знищити завойовану свободу і стати на перешкоді заведенню ладу на місцях»1.

Що такі побоювання не були безпідставними, свідчать численні факти. Так, уже через 10 днів після завершення з'їзду міська дума того ж таки Чигирина змушена була ухвалити постанову про заснування «комітету громадської безпеки» для боротьби з самовільними арештами і конфіскаціями майна, що здійснювались вільними козаками2. Та й сам П. Скоропадський, загалом позитивно оцінюючи діяльність окремих підрозділів «Вільного козацтва», зазначав, що «поруч з ними деякі сотні приймали характер розбишацьких організацій. На чолі останніх звичайно стояли всякі авантурники, рідко ідейні, здебільшого такі, що мали в тому свої особисті інтереси, а то й просто шукали зручного випадку поживитися чужим добром»3.

З одного боку, поважно ставлячись до думки виборної адміністрації краю, Українська Рада водночас не могла ігнорувати й військової сили 60 тис. вільних козаків. Визрівало й розуміння можливості їх використання в державних справах. Центральна Рада затвердила Статут «Вільного козацтва», вітала заклики з'їзду в Чигирині до повсюдного утворення добровольчих загонів. Однак відразу ж виявилася й непослідовність Ради, яка вважала «Вільне козацтво» не стільки військовим формуванням, скільки міліційним і аж до січня 1918 р. підпорядковувала його секретарству внутрішніх справ, а не секретарству військових справ1.

***

Доводиться констатувати, що не відзначалась чіткістю, виразністю, послідовністю політика провідників Україн­ської революції і щодо інших потоків суспільного процесу.



Можна з цілковитою упевненістю стверджувати, що український політичний провід просто не встигав вчасно й адекватно реагувати на запити революційного процесу, який набирав дедалі могутнішого розмаху. Зокрема, найчисленніші урядові партії ніяк не могли домовитись навіть у безперечно найболючішому для більшості українців питанні — аграрному. УСДРП дотримувалась платформи муніципалізації землі, а в разі її передання до земельного фонду схилялася до необхідності відшкодування великим землевласникам.

Конференція Української партії соціалістів-федералістів черговий раз заявила, що в земельній справі вона непохитно стоїть за відшкодування поміщикам вартості землі при її переході в земельний фонд і що «в методах роботи і боротьби за досягнення своїх ідеалів» партія буде йти еволюційним шляхом2.

Значно радикальніших поглядів дотримувались українські есери, які на своєму Другому з'їзді (15—19 липня) затвердили курс на соціалізацію землі3.

Однак у Центральній Раді спільної думки досягнуто так і не було. Якщо ж певні рішення й ухвалювались (радикальними вони, звісно, не були), то й з їх реалізацією починались явні зволікання.

Селяни, солдати, робітники з набуттям власного досвіду політичної боротьби дедалі більше розуміли, що практична бездіяльність Ради в соціально-економічній сфері пояснювалась не лише тим, що вона «мала перед собою таку колоду, як Временне Правительство», і була позбавлена можливості проводити роботу так, як того бажала. «Ставало вже помітним, що в самій Раді не все стоїть гаразд, що саме в питаннях соціяльно-економичних, а не инших, вона виявляє найменьшу акцію. З одного боку начебто не було ніякого сумніву, що Центральна Рада є «своєю» справжньою чисто-народньою і революційною владою (аджеж в склад її входили Всеукраїнські Ради Селянських, Робітничих і Військових Депутатів), а з другого боку кидалась в очі деяка немов би спорідненість Генерального Секретаріяту з коаліційним Временним Правительством, його дуже вже велика поміркованість, боязкість саме в тих справах, які найбільш обходили робітничі та селянські маси. Чому в справах національно-політичних Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, коли находили те потрібним, не боялись переступити меж Інструкції і йшли одверто на боротьбу з Временним Правительством і в той же час зовсім не виявляли такої революційності і рішучості в справі земельній, харчовій, народньо-господарчій, фінансовій, робітничій? Чому, нарешті, Центральна Рада не вимагала миру, не боролась за мир хоч би з тим самим Временним Правительством? Такі питання вже виникали в рядах української революційної демократії, і вже складалась на них відповідь»1.

Одну з таких відповідей можна знайти в дебатах, що відбулися в жовтні на IV з'їзді УСДРП, де лунали «виразні нарікання на «дрібно-буржуазність» Центральної Ради, на її тенденцію „підмінити момент соціяльно-економичної клясової боротьби моментом національним». Звинувачува­лась і фракція УСДРП у Центральній Раді за невитриманість класової позиції. Це критичне ставлення до про­воду руху й невдоволення його соціально-економічною політикою знайшло свій відгук і в постановах з'їзду. В резолюції про ставлення УСДРП до Центральної Ради, зокрема, зазначалося, що «більшість Української Центральної Ради, складаючись з представників дрібної буржуазії, не здатна, через своє клясове становище, додержуватися послідовної і рішучої революційно-демократичної тактики, ухиляючись раз-у-раз в бік дрібнобуржуазного націоналізму»1.



Справа була, звісно, не в «дрібнобуржуазному» складі Центральної Ради, — намагається заперечити подібні звинувачення П. Христюк. - «Коли остання і не являлась в той час цілком клясовим — робітниче-селянсько-солдатським органом, то все ж в ній основне ядро, більшість, і то велика більшість, була щиро народня, дійсно робітниче-селянсько-солдатська. Справа була в тому, що в період революції на Україні не було такої революційної соціялістичної партії, яка почувала б себе в силі і в стані взяти виключно на себе відповідальність за майбутнє не тільки соціяльно-економичних, але й національних досягнень революції, яка одважилась би цілком порвати з національними дрібнобуржуазними елементами, спертись тільки на робітничі та селянські маси і повести їх рішуче та сміливо за собою до наміченої цілі»2. Сподівання ж на те, що в силу певних національно-політичних особливостей (коаліційний склад Ради, який мав можливості для постійних змін через ротацію депутатів, нерозколоті українські партії, які помітно еволюціонували вліво з їхніми впливовими радикальними елементами тощо) Центральна Рада могла перетворитися на орган, що ближче стояв би до вияву настроїв революційного нетерпіння, були швидше теоретичними. Головне ж — на таку еволюцію, можливо, й природну, й невідворотну, буремна історична доба часу просто не відпускала.

«...Вже помітно було велике напруження в народніх — робітничих і селянських масах, —констатує П. Христюк. — Вже було ясно, що дальше проволікання справи задоволення соціяльно-економичних потреб працюючого люду і затягування справи миру прорве ту не зовсім міцну греблю, яка держала ще в берегах народне море. Було ясно, що перша спроба з боку буржуазії реставрувати старі порядки буде тою искрою, яка запалить страшну пожежу жорстокої клясової боротьби»1.

Зрозуміло, що в такій ситуації політичному проводу України слід було виявити відповідну чутливість і мудрість. «Треба було, не дуже оглядаючись на петроградське коаліційне правительство, робити дальші кроки в організації революційних мас, в утворенню на місцях міцних революційних робітничо-селянських апаратів влади і приступати до проведення, за їх допомогою, соціяльно-еко­номичних реформ. Між тим, Генеральний Секретаріят на довгий час нічого не зробив в зазначеному напрямі...

Переговори в Петрограді спричинили застій у діяльности Центральної Ради, чи, як висловився М. Ткаченко в одній з своїх статей про ці переговори, — «тупцювання на порожнім місці». А наслідки цього «тупцювання» дали знати себе зразу ж. Зайнявшись цілком справою перего­ворів, далекою від народних мас, Центральна Рада потроху починала ослаблювати ті безпосередні, тісні й щирі зв'язки з народом, які до того мала. Не проявляючи революційної акції в соціяльно-економичній творчості, Рада цим самим тратила на своїм авторітеті в широких робітничо-селянських верствах. В краю починалась так звана анархія, «знаменита українська зорганізованість, як висловився той самий Ткаченко, починала розсуватися»...

Між тим позитивного для революції згода з Временним Правительством і, особливо, дальші переговори, дали дуже і дуже мало, навіть і в сфері національно-політичній»2.

Звичайно, така невтішна оцінка ситуації, що склалася, тенденцій, які дедалі більше посилювалися, не віщувала оптимістичної перспективи. Осінь же 1917 р. мала всі ознаки близької політичної розв'язки.

***


Очевидні ускладнення політичної ситуації у другій половині літа 1917 р. змушували усі політичні сили пристосовуватись до нових обставин, шукати нових шляхів до досягнення програмних, стратегічних цілей. Чи не найоперативніше й найефективніше це зробили більшовики, виробивши тактику, розраховану на “немирний”, “найбільш болісний шлях” повалення існуючої влади1.

В обґрунтуванні нових настанов, що всебічно враховували сутність політичного моменту, особливе значення мали написані В. Леніним тези “Політичне становище”, статті “Відповідь”, “До лозунгів”, “Про конституційні ілюзії”, “Початок бонапартизму”, “Уроки революції”. Запропонувавши тимчасово зняти лозунг “Вся влада Радам!”, вождь більшовицької партії сформулював завдання “зібрати сили, переорганізувати їх і стійко готувати до збройного повстання”2.

Партія брала на озброєння нову тактику, хоча процес переорієнтації в лозунгах і формах боротьби виявився непростим. Необхідний був певний час і переконання досвідом, щоб ленінські висновки і настанови стали лінією поведінки всієї партії, кожної партійної організації. Це, зокрема, засвідчили і рішення обласних конференцій більшовиків Південно-Західного краю (10-12 липня, Київ) і Донецько-Криворізького басейну (13-15 липня, Катеринослав). Відігравши значну роль у консолідації партійних сил, оформленні двох крупних обласних партійних об’єднань, у визначенні перспектив революційної боротьби, обидві конференції в своїх рішеннях залишили по суті незмінними завдання боротьби за владу рад, яке було на той час зовсім нереальним. Водночас обидві конференції, як і зібрання інших регіональних, міських організацій України висловились за якнайшвидше скликання чергового з’їзду РСДРП(б), на якому була б погоджена загальнопартійна лінія.

Більшовики України направили на VI з’їзд партії, що працював у Петрограді 26 липня – 3 серпня 1917 р., 15 делегатів з вирішальним і 2 – з дорадчим голосом, що представляли 33 тис. членів партії. Разом з представниками з усіх інших регіонів вони колективно визнали, що революційний рух вступив у фазу безпосередньої боротьби за встановлення пролетарської диктатури, виробили платформу, розраховану на відвернення економічної катастрофи, визначили передумови оновлення господарського життя і майбутнього розвитку виробничих сил на соціалістичній основі.

Висловивши готовність повести маси на штурм капіталізму, партія у рішеннях свого VI з’їзду визначила курс на збройне повстання як єдино можливий за тих умов переможний шлях просування революції вперед.

Місцеві партійні організації розгорнули значну роботу щодо ознайомлення партійних мас, трудящих з новітніми політичними висновками і тактичними настановами. Поряд з усною пропагандою, поширенням центральної преси, вони широко передруковували у своїх періодичних органах преси документи партійного форуму, ленінські статті, листи, замітки. У періодиці України 1917 р. за вісім місяців, що передували Жовтню, було передруковано 85 ленінських праць, що становило у різних виданнях 156 публікацій. 11 творів В. Леніна тут вийшло окремими брошурами та листівками1.

На Україні, як і в інших регіонах, маси дедалі зацікавленіше сприймали лозунги більшовиків, прихильніше ставилися до їх політики, відвертіше заявляли про бажання виступити на їх боці за втілення в життя революційних цілей.

Зростання авторитету більшовиків, що ставало дедалі відчутнішим в обстановці загострення класових суперечностей, масового невдоволення, лякало буржуазію, партії і організації, що відбивали її устремління. Почуваючи, що грунт поступово, але неухильно вислизає з-під ніг, праві сили країни вдалися до військового заколоту, на чолі якого поставили генерала Л. Корнілова. Одним з опорних пунктів заколотників був штаб Південно-Західного фронту і командуючий генерал А. Денікін. Однак, проти генеральської авантюри блискавично сформувався широкий демократичний фронт, на лівому фланзі якого знаходились більшовики. В центрі і на місцях тактика боротьби виявилася однаковою.

Як тільки ввечері 27 серпня 1917 р. в Києві було одержано повідомлення про виступ заколотників, виконкоми ради робітничих і ради солдатських депутатів міста схвалили розроблену Київським комітетом РСДРП(б) програму заходів.

Вранці 28 серпня під тиском солдатських мас і робітників було заарештовано начальника штабу Київської військової округи Оболешева, який підтримував безпосередні зв’язки з Л. Корніловим, та урядового комісара Києва кадета С. Страдомського.

Генерал Л. Корнілов надіслав до Києва листа-наказа про антиурядовий виступ. Але спеціального кур’єра, що мав підняти вірні змовникам війська КВО, було затримано поблизу Чернігова. Екстрене засідання виконкомів рад за участі представників Центральної Ради, політичних партій сконструювало “Особливий комітет по охороні революції”. До складу цього комітету було введено генеральних секретарів, командуючого Київською військовою округою, комісарів Тимчасового уряду – по місту Києву – і при штабі КВО, міського голову, начальника міліції, представників рад робітничих і солдатських депутатів профспілок та політичних партій: більшовиків, меншовиків, есерів, українських соціал-демократів і есерів, Бунда й об’єднаних єврейських соціал-демократів1. Від Київського комітету РСДРП(б) до коаліційного органу делегували Г. Пятакова2.

У випущеній 29 серпня 1917 р. відозві говорилося: “Серйозність момента вимагає повної єдності, дій, стійкості, мужності та дисципліни. Закликаємо громадян спокійно ставитись до прийдешніх подій, продовжувати свою звичну працю, і об’єднати під керівництвом особливого комітету свої сили в ім’я боротьби з контрреволюцією, в ім’я порятунку Росії і революції.

Особливий комітет оголошує військовим частинам, що ніякі розрізнені виступи не повинні мати місця і що накази командуючого військами полковника Оберучева, який входить до особливого комітету, мають виконуватись негайно, не чекаючи підтвердження особливого комітету”1.

29 серпня на засіданні міської думи лідер київських більшовиків так роз’яснював сутність зайнятої позиції: “Партія, яку я тут представляю, далеко не є прихильником того Т[тимчасового] У[ряду], до підтримки якого нас закликали. Однак у цю грізну годину ми повинні забути всі старі рахунки, аби об’єднатися зі всіма революційними партіями, які стоять за рішучу боротьбу проти контрреволюції. Я закликаю вас до єдності, яка може бути створеною лише за умови, щоб для боротьби з контрреволюцією організувалися лише ті групи, які стоять за рішучі заходи проти контрреволюції...”2.

Того ж дня під головуванням більшовика А.Іванова відбулося засідання ради робітничих депутатів спільно з представниками фабзавкомів і членами правлінь профспілок. Обговоривши “питання про вироблення заходів боротьби з контрреволюційним заколотом”, на пропозицію члена Київського комітету РСДРП(б) М. Зарніцина була ухвалена резолюція із закликом до робітників і солдатів згуртуватись навколо рад для захисту революційних завоювань. Рада робітничих депутатів запропонувала Особливому комітету по охороні революції “негайно вжити відповідні рішучі заходи для боротьби з контрреволюцією: 1) арешт ватажків контрреволюції; 2) заміщення всіх відповідальних постів людьми, відданими революції, зокрема усунення комісара по м. Києву Страдомського; 3) недопущення до комітету порятунку революції (в документах російською мовою вживаються терміни “охраны революции” и “спасения революции” як однопорядкові – В. С.) представників партії народної свободи (тобто кадетів – В. С.); повне підпорядкування особливому комітету всіх місцевих і громадянських властей; 5) негайне озброєння робітників і революційного гарнізону. Водночас, з метою згуртування всіх революцій них сил, рада вимагає звільнення всіх революційних інтернаціоналістів і припинення репресій щодо лівих партій”1.

Однак, сили, які були представлені в комітеті по охороні революції, виявилися несумісними. Уже 2 вересня Г. Пятаков скаржився, що начальник Київської військової округи К. Оберучев і комісар Тимчасового уряду при штабі КВО Л. Кирієнко перешкоджали озброєнню робітників. Коли ж комітет утримався від голосування з питання про зняття цензури з чорносотенного “Киевлянина”, Г. Пятаков вирішив вийти з комітету2.

Тактику участі Київського комітету РСДРП(б) в “Особливому комітеті по охороні революції” в дні корніловщини критикував секретар ЦК РСДРП(б) Я. Свердлов. 16 вересня 1917 р. він писав більшовикам Києва: “Ми тільки з газет випадково дізналися про оманну коаліцію у Раді, в якій ваш комітет мав вирішальне значення. Дуже нарікаємо на вас, що своєчасно не написали нам про коаліцію”3.

На той час київські більшовики й самі усвідомили що обрали і здійснювали не найкращу лінію. 19 вересня в газеті “Голос социал-демократа” вони писали, що метою участі в Особливому комітеті по охороні революції була координація дій проти корніловців. Однак комітет більше гальмував цю боротьбу, ніж сприяв її розвитку. Орган РСДРП(б) тому висловлювався за рішучу боротьбу не лише з контрреволюцією, а й з тими, хто її своїми діями лише посилює4.

Більшовики інших міст, регіонів України у критичний момент повели себе порівняно активніше й енергійніше. Особливо організовано й ефективно діяли партійні осередки Донбасу, промислових центрів Лівобережжя. За їх ініціативою на шахтах, рудниках заводах було негайно встановлено охорону. Горлівська рада робітничих і солдатських депутатів взяла під свій контроль телеграф і телефон. Донецькі червоногвардійці, солдати місцевих гарнізонів, залізничники налагодили охорону на підступах до населених пунктів, затримували козацькі гарнізони, агітатори роз’яснювали козакам справжню мету В. Корнілова й О. Каледіна1.

В Харкові 28 серпня для протидії корніловцям було створено Революційний штаб, до виконавчого органу якого війшли по два представники від більшовиків, меншовиків, есерів та один український соціал-демократ. Штаб встановив контроль над залізничним рухом, поштою, телефоном, підпорядкував собі губернського комісара Тимчасового уряду2.

В Одесі місцевий ревком і Червона гвардія не тільки відвернули виступ корніловців, але й паралізували спроби використання ними солдатів частин Румунського фронту, що мало не лише місцеве, локальне значення.

А комітет Південно-Західного фронту під тиском солдатських мас змушений був ухвалити резолюцію з вимогою негайного військово-політичного суда над змовниками.

Бурхливі події сталися в Бердичеві – другому після Ставки Верховного головнокомандуючого центрі корніловщини. Солдати заарештували А. Денікіна та інших членів командного складу штабу Південно-Західного фронту. Те ж відбулося і в штабах VII та Особливої армій цього фронту3.

Отже основні ударні сили корніловців – від калединців на сході України до денікінців – на заході – були паралізовані. Відкритий похід на революційні завоювання, на демократичні здобутки буквально за кілька днів було зірвано. Широкі народні маси прийшли в рух почасти під впливом агітації лівих сил, почасти з інстинктивного відчуття загрози, яка підійшла впритул. На цій основі позначилося нове революційне піднесення, що з кожним днем набирало дедалі більшого розмаху і могутності. Найнаочнішим показником формування нової ситуації стало помітне пожвавлення роботи рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, які виступали головними органами захисту завоювань революції і почали переходити до здійснення владних функцій у багатьох містах. Зневірюючись у здатності наявної політичної системи розв’язати нагальні завдання розвитку країни, маси все частіше звертали обнадійливі погляди у бік рад, дедалі настійніше вимагали передачі їм влади.

30 серпня 1917 р. резолюцію з вимогою переходу влади до рад ухвалили загальні збори моторно-понтонного батальйону, дислокованого в Харкові, 10-тисячний мітинг робітників Брянського заводу і збори полкового комітету 271-го запасного піхотного полку в Катеринославі, загальні збори трубопрокатного заводу „С” в Нижньодніпровську; 31 серпня – збори робітників заводу Дітмара в Харкові, збори робітників клепального цеху суднобудівного заводу „Руссуд” в Миколаєві, 1 вересня – Харківська конференція фабзавкомів, обласна нарада рад робітничих і солдатських депутатів Донецько-Криворізького басейну, мітинг робітників цвяхового заводу Гантке в Нижньодніпровську1.

Така ж картина спостерігалась і в інших населених пунктах України, відбиваючи тенденцію, що ставала домінантною в цілому в Росії.

Враховуючи крутий поворот у розвитку революції, різку зміну в розстановці сил, ЦК РСДРП(б) 31 серпня 1917 р. ухвалило резолюцію “Про владу”, яка того ж дня була затверджена величезною більшістю голосів Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Резолюція вимагала відсторонення від влади організаторів корніловщини і передачі влади робітникам і селянам. 5 вересня аналогічне рішення прийняли об’єднані збори рад робітничих і солдатських депутатів Москви.

Події в обох столицях країни стали каталізатором для рішучого коливання настроїв в регіонах. Уже 3 вересня на пропозицію більшовика М. Тарногородського до резолюції про поточний момент, ухваленої Петроградською радою, приєдналася Вінницька рада робітничих, солдатських і селянських депутатів (53 голоси – “за”, “проти” – 3, при 9 тих, хто утримався”1. 8 вересня подібне рішення з ініціативи Г.Пятакова було прийнято Київською радою робітничих депутатів (119 голосів – “за”, 67 – “проти”)2.

Тоді ж подібну позицію зайняла обласна нарада рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів3. Дещо пізніше такі ж зміни пережили Глухівська, Старокостянтинівська і Дружківська ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка