Україна в революційну добу



Сторінка25/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   41

Революціонізація рад, яка відбувалася, природно, з різним рівнем інтенсивності, мала спільним завершальним “акордом” їх більшовизацію. В ході перевиборів Харківської ради робітничих і солдатських депутатів (остання декада серпня 1917 р.) найбільше місць – 12 – отримали члени РСДРП(б), а головою виконкому став більшовик П. Кін4. Перевибори Горлівсько-Щербинівської підрайонної ради робітничих і солдатських депутатів, які закінчилися 18 вересня, принесли більшовикам 63 місця, лівим есерам – 11, а меншовикам – лише 65. В обстановці переважного впливу більшовиків пройшли вибори до Луганської ради робітничих і солдатських депутатів. Фракція РСДРП(б) завоювала 82 місця зі 120, у виконкомі – 14 з 20, а в його президії – 5 із 7. Головою ради став К. Ворошилов, а його заступниками Ф. Воронін.


Довідка: Ворошилов Климент Єфремович (23.І.1881, село Верхнє Бахмутського повіту Катеринославської губернії – 2.ХІІ.1969, Москва). Походив з робітничої сім’ї. Освіта – двокласна приходська школа. З 1903 р. – член більшовицької партії. З 1904 р. – член Луганського комітету РСДРП. До революції неодноразово заарештовувався, засуджувався до різних строків ув’язнення і заслань. Кілька разів міняв місце ведення партійної роботи. Брав участь в Лютневій революції. Був обраний до складу Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Наприкінці березня 1917 р. повернувся до Луганська. Невдовзі очолив Слов’яносербське повітове бюро рад і редакцію газети “Донецкий пролетарий”. Був обраний гласним Луганської міської думи, а згодом її головою.
Під контроль вересневих перевиборів Конотопську раду робітничих і солдатських депутатів очолив більшовик Н. Марута, Боково-Хрустальську раду робітничих і солдатських депутатів більшовик М. Шкадінов, Сло’вянську раду робітничих і солдатських депутатів – більшовик П. Шишков1.

Так найрадикальніша тогочасна сила РСДРП(б) – набула ще більшого авторитету і впливу як у центрі, так і на місцях, ще більше зміцнили свої позиції, а ради робітничих і солдатських депутатів отримали нове дихання. Виникла можливість досягнення нового компромісу між лівими партіями для вжиття невідкладних заходів, які б відвернули наближення економічного краху, для подальшого поглиблення демократичного процесу.

За цих умов більшовики знову висунули гасло “Вся влада Радам!”, розраховуючи втілити його в життя мирним шляхом (а така можливість існувала протягом одного-двох тижнів наприкінці серпня – на початку вересня 1917 р.). Однак угодовські партії не пішли назустріч більшовикам, прагнучи втихомирити маси. Праві ж партії тим часом готували нову корніловщину. Проведений В. Леніним аналіз тогочасної ситуації, ймовірних тенденцій політичних перспектив привів його до висновку: “Виходу нема, об’єктивно нема, не може бути, крім диктатури корніловців або диктатури пролетаріату...”2.

Такою ж по суті залишається і принципова оцінка тогочасної ситуації в працях найавторитетніших представників сучасної історіографії3.

Таким чином, на осінь 1917 р. первісні суспільно-політичні альтернативи, як вони уявлялися навесні, зазнали суттєвих трансформацій і набули настільки відмінного, діаметрально-протилежного, полярного змісту і форм, що дійшли граничного антагонізму. Сили ж, які на них орієнтувалися, природно, вели відповідну роботу щодо залучення під свої прапори якомога більшої кількості прибічників, розв’язання на свою користь “проблеми більшості” в революції.

Крайньою політичною силою, що послідовно, принципово протистояла планам нової корніловщини, була РСДРП(б). Хоча вістря після липневих репресій, ідеологічних кампаній було спрямоване передусім проти них, більшовики організовано виходили з-під постійних ударів, вдало перегруповували свої ряди, примножували потенціал. Їх чисельність у порівнянні з лютим зросла до жовтня у 15 разів і перевищила 360 тис. На Україні цей процес був ще інтенсивнішим. Збільшення партійних рядів йшло тут майже удвічі швидше, а загальна кількість більшовиків на момент вирішального виступу значно перевищила 50 тис. членів РСДРП(б)1.

На цей же час значно зміцніла соціальна опора більшовиків, відбувались досить істотні якісні зміни у середовищі тих класів і груп, з яких формувалась політична армія соціалістичної революції.

Чи не найбільші зрушення сталися в організації пролетаріату на Україні, що виявилося, зокрема, у створенні загальноміських та ряду обласних об’єднань робітничих організацій, у яких дедалі більшу роль відігравали більшовики. На вересень-жовтень 1917 р. у всіх великих промислових центрах України більшовицький вплив був незаперечним, насамперед серед робітників таких галузей промисловості, як металургійна, металообробна, гірничовидобувна, що об’єднували переважну частину промислового пролетаріату. Майже 70 відсотків індустріального пролетаріату працювало на підприємствах з більшовицькими завкомами.

Практично під незаперечний вплив більшовиків потрапили новостворена профспілка гірничих робітників Півдня Росії, що нараховувала понад 100 тис. чоловік, обласна спілка металістів Південно-західного краю, що мала в своїх рядах понад 250тис. чоловік2.

Найістотніших успіхів у завоюванні на свій бік робітничих мас домоглись ліві сили в Донбасі, в промислових містах Лівобережжя. Секретар обласного комітету РСДРП(б) Донецько-Криворізького басейну Ф. Сергєєв (Артем) був недалеким від істини, коли в листі до ЦК партії повідомляв: “У масі профспілки наші”1. Посилився процес більшовизації профспілок у містах Південно-Західного краю та Півдня України, хоча тут до пізньої осені він був порівняно менш інтенсивним.

Консолідацію пролетарських сил, їх полівіння по-своєму підштовхували дії промислово-фінансових кіл. Окрім спроб генерала О. Каледіна організувати буквально на кордонах України, а почасти і в її межах, “другу корніловщину” реальну загрозу становила й “економічна корніловщина”. Підхопивши лозунг фабриканта П. Рябушинського про придушення революції “кістлявою рукою голоду”, підприємці вдалися до масових локаутів, згортання, припинення під різними приводами роботи виробництв. На жовтень в Донбасі не працювало 200 шахт2. Були зупинені численні заводи, серед них такі великі як Костянтинівський, Дружківський, Маріупольський металургійні.

Потрапляючи в економічну безвихідь, робітники не корилися, не відступали, не ламалися, а, чинячи стихійний спротив, шукали захисту у політичних сил, які, дотримуючись альтернативних шляхів суспільного розвитку, пропагували плани подолання господарської розрухи, відвернення економічного колапсу. Найактуальнішим тогочасним гаслом стала вимога встановлення робітничого контролю над виробництвом і розподілом продуктів. Так зміцнювалася тенденція тяжіння до більшовиків, їх позиції, їх програми. Тому-то значна кількість робітників і вливалася в більшовицькі ряди.

В Донецько-Криворізькому басейні кожний шостий – дев’ятий робітник, залежно від району, під кінець 1917 р. був членом РСДРП(б). Так, у Горлівсько-Щербинівському районі восени серед 36 тисяч робітників налічувалося 4 тисячі більшовиків, у Гришинському. Відповідно, серед 12 тисяч – 2 тисячі, в Єнакіївському серед 15-17 тисяч – 4 тисячі чоловік. Характерно, що паралельно йшло істотне зменшення чисельності організацій, що конкурували з більшовиками у змаганні за робітничі кола. Восени меншовики втратили біля половини свого складу в Костянтинівні (840 з 1690 членів), Микитівні (220 з 400) і Бахмуті (240 з 500), наочно віддзеркалюючи кризу довіри до угодовства1.

Дедалі реальною силою у зміцненні позицій більшовиків виступала Червона гвардія. Нового імпульсу створення озброєних пролетарських загонів набуло в ході розгрому корніловщини. В жовтні 1917 р. червоногвардійські загони, керівні позиції в яких посідали переважно більшовики, а також почасти ліві елементи інших соціалістичних партій, функціонували у 70 населених пунктах і сягали 18 тис. чоловік2.

Найбільші бойові пролетарські дружини були підготовлені в Одесі – 3200 бійців, Києві й Харкові – по 3 тис., Миколаєві – 1 тис., Катеринославі – 600 чоловік.

Червона гвардія брала участь в політичній і економічній боротьбі пролетаріату, була готова й до значно радикальніших дій, якщо того вимагатимуть обставини.

Згуртування пролетарських рядів, зростання їх політичної активності справляли істотний вплив на розмах робітничого руху. Акції пролетаріату ставали все наступальнішими. Особливе місце серед найефективніших форм класової боротьби належало страйкам. У період між лютим і жовтнем на Україні відбулося понад 300 страйків. Характерним було те, що під впливом більшовиків Києва, Катеринослава, Харкова, Луганська та інших міст розрізнені виступи дедалі частіше змінювалися страйками, що охоплювали робітників цілих галузей промисловості. Так, у період двовладдя на Україні відбулось 30 галузевих страйків, а в липні-жовтні – 46. Як і в країні в цілому, тут для робітничого руху в переджовтневий період було характерне значне збільшення кількості політичних страйків, що переросли в гостру боротьбу за ліквідацію існуючого ладу.

На осінь 1917 р. пролетаріат України значною мірою проймався соціальною відповідальністю, яка покладалася на нього обставинами часу як на частину загальноросійської політичної армії соціалістичної революції, покликаної вивести країну на якісно інший рівень суспільної організації.

Це відбивалось у численних резолюціях, постановах зборів і мітингів. Так, на загальних зборах членів професійної спілки металістів Луганська та повіту, що відбулися 20 серпня 1917 р., зазначалось, що “луганський пролетаріат чуйно прислухається до всіх контрреволюційних спроб і ясно усвідомлює, що становище його як частини всеросійського пролетаріату нерозривно зв’язано з результатом боротьби в інших частинах Росії”. Учасники зборів наголошували: “Настав грізний момент, коли на ділі пролетаріатові необхідно довести свою братерську єдність”1.

У жовтневі дні трудящі України – і українці, і росіяни, і представники інших національностей єдиними лавами виступили проти сил, які групувалися навколо Тимчасового уряду. Симптоматичний випадок, який трапився в 2-му авіапарку м. Києва. Коли представник Центральної Ради зробив спробу протиставити українців трудящим інших національностей, робітники дали агітаторові таку відповідь: “У нашому 3-му авіапарку немає і не було ніякого розколу між українцями і великоросами... У революції і в свободі зацікавлені однаково, що українець, що великорос, якими дорогими є свобода, земля і воля для українського робітника, такими ж дорогами є вони і для великороса. У нас немає ніякого національного розбрату. Весь парк згуртований в одну велику сім’ю”2.

Зміцнення єдності прагнень робітників різних регіонів країни до соціалістичної революції вселяло надію, що слідом за революційними центрами на вирішальну битву підніметься вся трудова Росія. 20 жовтня 1917 р. орган київських більшовиків “Голос социал-демократа” писав: “Російська революція сильна, вона скине і наших Тьєрів і наших Луї Бланів. Версаля тепер не створити. Немає і не буде йому місця у нашій революції. Вся революційна Росія, усі робітники і солдати, як один, підтримають Петроград”.

Схожі процеси, хоч і дещо менш активно, проте, не порушуючи загальної тенденції, йшли і в середовищі інших верств трудящих.

Так, консолідуючи бідняцькі маси села, більшовики велику увагу надавали сільськогосподарським робітникам. Особливою плідністю відзначалася робота по організації сільськогосподарських робітників і бідняків у Катеринославській губернії, де більшовики керували боротьбою наймитів проти великих землевласників, наполегливо зміцнювали союз міських робітників з пролетарями та напівпролетарями села. Значна робота проводилася щодо цього в Полтавській, Київській, Таврійській та інших губерніях. У великих економіях створювались організації наймитів за типом організацій промислових робітників – економічні ради і робітничі комітети, що здійснювали функції робітничого контролю. Так, лише в Дніпровському повіті Таврійської губернії були створені комітети сільських робітників при 38 маєтках. Селянські сходи і комітети визначали розмір плати за роботу у поміщиків і куркулів, обмежували тривалість робочого дня, орендні ціни за користування землею тощо.

Боротьба селянської бідноти проти поміщиків і куркулів, зростання революційної активності сільськогосподарських робітників свідчили про те, що найбідніше селянство дедалі тісніше згуртовувалось навколо робітничого класу і його партії. Про перехід передової частини селянської бідноти на сторону пролетаріату свідчило створення і розширення мережі сільських більшовицьких осередків. За далеко не повними даними, в 1917 році на Україні було створено майже 150 сільських більшовицьких організацій, вони діяли в кожному другому-третьому повіті.

Боротьба біднішого селянства справляла дедалі більший вплив на настрої трудового селянства взагалі, яке переконувалось у неможливості зрушень у аграрній сфері на свою користь при пасивному очікуванні зміни політики Тимчасового уряду. Трудящі селяни чимраз активніше відгукувалися на більшовицький лозунг конфіскації поміщицьких земель і заклики до його найшвидшого здійснення. “Якщо ми будемо відкладати відбирання земель у поміщиків до Установчих зборів, ми тільки посилимо цим ворогів революції і утруднимо собі самим майбутню боротьбу з ними за землю”, - підкреслювали харківські більшовики1.

Для ведення більшовицької агітації на селі партійні організації нерідко використовували солдат і матросів, що приїжджали у відпустки. При міських партійних комітетах створювались спеціальні селянські відділи. На осінь 1917 р. більшовики посилили увагу до друкованої агітації й пропаганди серед селян. Популярність літератури РСДРП(б) в селянському середовищі неухильно зростала. Так, Херсонський комітет більшовиків повідомляв в ЦК партії: „Попит на друковане слово колосальний і треба задовольнити масу... Весь час з’являються з сіл за нашою літературою”2.

Значна частина селянства була охоплена радами селянських депутатів, до створення яких організації РСДРП(б), їх преса закликали відразу ж після повалення самодержавства і в наступному вели цілеспрямовану роботу в цьому напрямку. В жовтні 1917 р. ради селянських депутатів існували в 68 з 94 повітів України. За даними, що збереглися, на той момент було створено не менше 513 волосних і сільських рад3.

Найпереконливішим показником схиляння селянства до позицій більшовиків стала хвиля повсюдних вимог негайної конфіскації поміщицьких земель і передачі їх селянам, створюваним ними селянським комітетам. Саме на цьому грунті йшло й зближення позицій більшовиків і есерів (як загальноросійської, так і української партій, на які з самого початку революції орієнтувалися переважаючі маси сільських жителів. Останнє, зокрема, грало чималу роль і в процесі більшовизації рад селянських депутатів, що набирав обертів восени 1917 р.

Як і робітники, селяни також вдавались до рішучих методів боротьби, захоплювали поміщицькі угіддя. необроблені ділянки, відбирали урожай і знаряддя праці, влаштовували розгроми садиб. І цього не могли припинити ні вмовляння угодовців, ні карні експедиції урядових сил. До осені 1917 р. селянські заворушення набрали особливо широких масштабів на Правобережжі України – на Волині й Поділлі, частково – на Київщині. Масовим явищем стали розгроми поміщицьких володінь в Літинському, Летичівському, Новоушицькому, Могилів-Подільському, Проскурівському повітах Поділля. Лише наприкінці вересня – на початку жовтня на Правобережжі було розгромлено 200 маєтків1.

Від поміщиків, місцевих властей посипались численні прохання до військового командування про присилку військ, особливо козачих сотень для розправи над селянами. Почастішали каральні експедиції. В деяких районах, в тому числі в Барі, Лютичеві, Летині, Деражні, Копай город (Могилівського повіту), Жмеринці (Вінницького повіту) було оголошено військовий стан2. Іноді цілі військові частин знімались з фронту і відряджались в тил на придушення селянських виступів.

Однак репресивні дії властей, військових частин і міліції, як правило, ефекту не давали, здебільшого завершувались безрезультатно, викликали в масах селянства обурення й рішучий спротив. Нерідко солдати, направлені на приборкання селян, виявляли до них співчуття, переходили на їх бік, проводили революційну агітацію. Навіть козачі, кіннотні частини переставали бути опорою ладу, що агонізував. Так на Південно-Західному фронті відмовились придушувати селянські повстання 1-а Кубанська, 2-а Зведена козачі дивізії, 2-й Запорізький, 11-й Чугуївський, 12-й козачий полки, а гвардійський кіннотний корпус сам потрапив до числа „бунтівників”1. Підтриманий селянами аграрний рух дедалі ставав чинником дестабілізації ситуації в загальноукраїнському і в загальноросійському масштабах.

Селянський рух за землю, що широкою хвилею охопив усю країну, не ставив за мету здійснення безпосередньо соціалістичних завдань. Але він допомагав передовій частині селянства зрозуміти та усвідомити необхідність боротьби за повалення експлуататорського ладу, прискорював його перехід на сторону пролетаріату, був однією з найважливіших умов перемоги соціалістичної революції.

Навіть за офіційними, значно заниженими даними, на Україні в період двовладдя відбулось 143 виступи селян, а з липня по першу половину жовтня – 5252. На Поділлі у вересні-жовтні 1917 р. сталося 74 селянських виступи, на Волині – 80, на Київщині – 150, на Харківщині й Херсонщині – відповідно 97 і 613. При цьому форми боротьби ставали дедалі гострішими та цілеспрямованішими. Так, якщо з березня по серпень переважали головним чином різні форми економічного обмеження землевласників із збереженням за ними права власності на землю, то пізніше селяни дедалі частіше переходили до збройних захоплень землі, організованих дій, спрямованих на ліквідацію існуючої системи землекористування. Таких на осінь було до 70%4.

Характерним для аграрного руху цього періоду був перехід до вищої форми боротьби – повстання. А це в переважно селянській країні унаочнювало загальнонаціональну кризу, підхід масового невдоволення до останньої межі.

У загальне русло революційної боротьби вливались і виступи в армії, які, природно, хоч і не обмежувались вимогами в аграрній сфері, по суті були частиною селянського руху. Лише в тиловому районі Південно-Західного фронту у вересні-жовтні з участю солдатів відбулося 75 великих аграрних виступів.

Активно впливали на настрої солдатських мас більшовики, для яких робота на фронті й у гарнізонах була одним із важливих напрямів усієї діяльності. Незважаючи на те, що обстановка в армії була особливо складною (поновлення смертної кари, інші жорстокі репресії й обмеження, спроби використання армії з каральною метою проти лівих сил, непокірних мас), організації РСДРП(б) не опускали рук. А посилення кампанії по дискредитації вождів партії, травля рядових більшовиків нерідко оберталися зворотним ефектом. Красномовне тому свідчення – лист унтер-офіцера Н. Соловйова і військовослужбовця І. Вороніна з 309-го військового транспорта Південно-Західного фронту, направлений до ЦК РСДРП(б) після липневих подій. В листі містилося прохання вислати програму РСДРП(б). „Програму вашої більшовицької партії, - писали військовослужбовці, - ми вважаємо більш справедливою. Всі спростовують і твердять, що більшовики контрреволюціонери, але ми, ваші товариші, бачимо з промов вашої газети під назвою „Правда”, яку всі поважають, що тут окрім користі, нам, селянам і робітникам, немає нічого.., а через те нам програма вашої більшовицької партії необхідна, як для риби вода чи для людини повітря”1.

У серпні-вересні 1917 р. у військах фронту частими гостми були Є. Бош, О. Гриневич, М. Тарногородський, інші члени обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю, представники інших організацій більшовиків. На масових мітингах вони дедалі частіше виходили переможцями над репрезентантами інших партій2.

Партійні організації України, органи місцевої преси посилили увагу до висвітлення питань, які хвилювали солдат, налагодили досить широкі зв’язки з солдатами Південно-Західного фронту. Більшовицькі газети часто вміщували огляди солдатських листів. У одному з них, надрукованих харківським „Пролетарем”, наводились такі рядки: „Весь фронт безумовно на боці більшовиків”; „Мені здається, що ми всі стали більшовиками”; „Солдати на фронті в серці своєму більшовики”. „І ця заява, - відзначається в огляді – мало не в кожному листі”1.

Більшовики домоглися значного впливу також у частинах гарнізонів. Організації РСДРП(б) функціонували в 30-му і 232-му піхотних полках, 1-му артилерійському полку і артилерійській частині в Харкові, 211-му піхотному запасному полку в Катеринославі, 24-му – в Маріуполі, 229-му в Павлограді, в 3-му авіапарку, 2-му саперному батальйоні, 147-ій і 148-й Воронезьких піших дружинах у Києві, 15-му піхотному запасному полку у Вінниці, 49-му запасному піхотному полку в Одесі, 45-му в Миколаєві та багатьох інших2. Обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю в своєму листі до ЦК РСДРП(б) так характеризував настрої солдат у цей час: „Величезна більшість Київського гарнізону надзвичайно співчутливо ставиться до роботи і лозунгів нашої партії. В провінціальних містах, де раніше з труднощами вдавалось виступати, солдатська маса бурхливо вітає виступи представників партії. В багатьох частинах цілі роти на питання: „Чи є у вас більшовики?” відповідають: „Ми всі більшовики”. Немає сумніву, що більшість військ на боці нашої партії і лише надзвичайні затруднення роботи у військах не дають можливості закріпити організаційно цей вплив”3. Командування з тривогою констатувало, що солдати 685-го полка Особливої армії заявляють: „Всім треба зробитись більшовиками. і тоді буде мир”, „Ленін давно заключив би мир”4.

На тлі безупинного падіння авторитету інших партій в армії більшовики впевнено і стрімко зміцнювали свій авторитет. Комітет РСДРП(б) VII армії повідомляв ЦК партії: „...Останнім часом більшовизм користується величезним успіхом у військах. Причина проста – передбачення масами, що більшовики є єдиними людьми, які прагнуть заключення миру”5.

На позиції більшовиків переходило багато військових частин. Це засвідчили різні форуми, що проходили восени. Так з’їзд представників частин 6-го армійського корпуса ХІ армії (проходив 6 жовтня 1917 р.) ухвалив запропоновану більшовиками резолюцію, в якій містилася відмова у підтримці Тимчасового уряду і готовність вести боротьбу за створення народного уряду, який би спирався на ради. Аналогічні рішення ухвалив і з’їзд представників полкових і ротних комітетів Харківського гарнізону (17, 18 і 23 жовтня). Обидва з’їзди, як і в багатьох подібних інших випадках, вимагали скликання з’їзду рад і передачі останньому повноти влади в країні1.

В осінні місяці посилилася більшовизація масових солдатських організацій – рад і комітетів. Більшовизовані солдати справляли вплив на розвиток подій не лише своєю активною позицією, своїми революційними акціями, але також і тим, що допомагали пролетарській Червоній гвардії, передусім озброєнням, навчанням її складу.

З наближенням холодів, що з неминучістю мало погіршити побутові умови. слід було чекати подальшого зростання напруги в солдатському середовищі. Влада не лише не робила жодних кроків для припинення війни, а й навіть абсолютно нічого не обіцяла робити в наступному. Військовослужбовців готували до четвертої поспіль зими в окопах. Зворотною стихійною реакцією було братання, яке набуло справді масового характеру. Наприкінці літа – на початку осені значні ділянки фронту в районі розташування VII-ої та Особливої армій були охоплені братанням. У вересні – першій половині жовтня, за неповними даними, на Південно-Західному фронті відбулося 89, на Румунському – 53 випадки братання2.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка