Україна в революційну добу



Сторінка26/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   41

Солдатські протести виливалися також у відмови підкоритися наказам командування, в тому числі продовжувати роботи щодо зміцнення лінії фронту. Почастішали випадки усунення недогідного командування, самочинних – аж до розгону, дій проти дисциплінарних судів3.

З наближенням повстання центральні органи більшовиків цілеспрямовано посилювали зв’язки з фронтом, обґрунтовано вважаючи, що від ступеня впливу на солдатські маси, здатності повести їх за собою буде вирішальною мірою залежати успіх збройного повстання. Чим реальніше вимальовувалася його перспектива, тим важливіше було не дати у критичний момент зняти з дальніх від столиць фронтів військові частини й, перекинувши у ключові пункти протиборства, використати їх як противагу революційним задумам і зусиллям.

Так, почасти через об’єктивні обставини, а почасти – зі свідомого розрахунку, солдатські маси також долучалися до робітничого і селянського рухів, дедалі визначеніше опинялися в протиурядовому таборі, виявляли схильність до знищення існуючих порядків. Звісно, усвідомлення перспективи, чіткої уяви про майбутнє у багатьох, та, мабуть, у більшості випадків годі було сподіватися, однак жага перемін ставала все пекучішою.

Напередодні вирішального зіткнення у пориванні до влади розстановка сил в Україні однозначно силялася на користь радикально-соціалістичного табору. Загальну тенденцію не могли переломити й регіональні особливості, хоча вплив їх відчувався досить могутньо. Сили Української революції, уособлені Центральною Радою, Генеральним Секретаріатом, українськими партіями, мали серйозні підстави претендувати на владу в краї, заклали тут підвалини автономної державності. здійснювали кроки щодо її зміцнення. Однак процес цей дещо уповільнився в останній місяць літа – на початку осені. Вочевидь, керівники національно-визвольної революції не могли запропонувати оптимального курсу для реалізації наявних у відроджуваної нації потенцій. А тому в гуртуванні лав своїх прихильників істотно відставали від тих, хто понад усе ставив завдання здійснення соціальної революції. Маючи достатньо міцні позиції в Києві, у деяких губернських центрах, провід Української революції надавав небагато уваги периферії, полишав ініціативу і майже вільне поле дій своїм майбутнім суперникам у боротьбі за владу. Додатковий аргумент на користь такого висновку – книга документів Український національно-визвольний рух”, яка нещодавно побачила світ1. За всіх очевидних успіхів у матеріальному вимірі сили національної революції не могли зрівнятися з силами, які об’єднувалися навколо ідеї соціальної революції. Фактом залишається й те, що більшовики поволі, однак надійно завойовували авторитет і в середовищі учасників національно-визвольного руху. Тому ставало дедалі очевиднішим, що поєднатися чи хоча б примиритися фактично різновекторним рухам буде важко, якщо взагалі можливо.

VI. ЖОВТНЕВА БУРЯ: ЧАС ІСТОРИЧНОГО ВИБОРУ


На осінь 1917 р. в Росії дедалі виразніше вимальовувалася революційна криза. Офіційна влада не лише не демонструвала впевненості, рішучості, наполегливості. Всі її кроки неначебто спеціально підкреслювали її нездатність контролювати розвиток подій. повну розгубленість, пригніченість, дивний симбіоз паніки з апатією. Здавалося, міністри Тимчасового уряду не стільки бажали виконувати владні функції, навіть тішитись своїм винятковим становищем у суспільстві, скільки втомлено й приречено чекати, коли скінчиться невизначеність і їм вдасться скинути з себе тягар історичної відповідальності.

Персональні урядові зміни ніякого ефекту не приносили. Демократична нарада, створення Передпарламента сприймались практично всіма як млява імітація діяльності, коли навіть ініціатори не вірили в досягнення власних задумів.

Зволікання ж із розв’язанням практично всіх, навіть нерідко й не таких уже складних нагальних завдань, що стало по-суті стрижнем і нормою поведінки правлячої верхівки, сподівання на те, що перевтома пройняла все суспільство й ситуація розрядиться якось сама-собою, сприймались як небажання працювати задля народу, країни, викликали зростаюче невдоволення, нервували, електризували маси. Останнім украй набридло чекати. Вони виявляли нетерпіння, що переростали в агресивність, і з кожним днем відверталися від тих, хто з весни 1917 р. взяв на себе ініціативу у влаштуванні долі величезної країни, народів, що її населяли. Низи не лише не бажали більше покладатись на бездіяльне керівництво, вони просто не могли того більше робити. Знемагаючи від невизначеності, маси відчували вже пекельне дихання економічної катастрофи, голоду, що зловісно насувався. І якщо соціальні низи не мали в своїй переважаючій більшості уяви, який шлях здатен зарадити поглибленню кризи, як іти до покращення ситуації, в одному вони переконувались дедалі очевидніше: з наявним політичним істеблішментом переломити негативні тенденції не вдасться. З ними нічого взагалі досягти не можна, бодай пом’якшити наростання всіляких негараздів. Інакше говорячи, суспільні настрої вибудовувалися в інтегральний вектор, який не стільки визначав перспективу, напрям руху, скільки вимальовував сили, яким більше не було віри, підтримки, сили, від яких треба було очистити політичне поле й дати можливість спробувати своє щастя комусь іншому.

З цього погляду не варто скидати з рахунку численних документальних даних про наростання масового невдоволення і формування сил, які, зрештою, повалили Тимчасовий уряд і цілком визначено прагнули, стали на шлях перемін. Проаналізовані й узагальнені в радянській історіографії1, вони останнім часом здебільшого ігноруються (хоча зустрічаються і винятки1), замовчуються, своєрідно „спрацьовуючи” на концепцію більшовицької змови, верхівкового перевороту тощо. Гадається, це небездоганний, навіть невиправданий, поверховий підхід, який, окрім принесення в жертву наукової об’єктивності, не дає змоги зрозуміти справжніх причин поразок антисоціалістичних сил, що намагались зберегти статус-кво, і, водночас, збагнути феномен перемоги тих, хто боровся за соціалістичні ідеали, народоправство, подолання глибокої, системної кризи.

Відзначені тенденції достатньо рельєфно давалися взнаки і на регіональному рівні2.

Ескалація протестної напруги створювала важливі передумови повалення правопорядку, який значною мірою сам себе завів у безвихідь. Однак, володіючи ще чималими владними можливостями, сили, що концентрувалися навколо Тимчасового уряду, не могли просто, „самопливом”, безконфліктно залишити політичну арену. Необхідні були імпульси консолідаційного спрямування, які б об’єднували всіх до крайнощів невдоволених ситуацією, організовували їх на цілеспрямовані дії, необхідний був достатньо підготовлений суб’єкт суспільного життя, який би не лише очолив руйнацію наявної політичної системи, а виявився готовим до реалізації власної, відмінної від попередньої, справді альтернативної моделі суспільної організації, творення ладу, який мав би притягальні обриси, здійснення поведінки, яка б виглядала прийнятною відповіддю на суворі виклики часу.

На таку роль історія висунула більшовиків. Суб’єктивно РСДРП(б) прагнула до того, починаючи ще з перемоги Лютневої революції. Вона не раз заявляла про готовність взяти на себе всю відповідальність за одноосібне, або з ідейно близькими ліво-радикальними силами, скажімо, лівими есерами, формування нової влади. І доки інші сумнівались у здатності більшовиків очолити російське суспільство, лякали соціалістичними експериментами обивателів, ленінська партія нагромаджувала потенціал і досвід, вживала необхідних заходів на всіх напрямках можливої реалізації своїх задумів.

Загальні тенденції захопили значною мірою й Україну, своєрідно відбиваючись на регіональному перебігу подій, в тому числі й на національних процесах. Їх аналіз засвідчує, що визвольний рух на осінь 1917 р. нагромадив доволі могутні потенції, а з іншого – що його керівництво, уособлене Центральною Радою, Генеральним Секретаріатом, проводом українських партій, не змогло запропонувати політики, яка б зберегла динаміку літнього поступу.

Насправді аж до крутого перелому кінця жовтня – початку листопада 1917 р., до проголошення Української Народної Республіки, можна назвати зовсім небагато скільки-небудь істотних подій у розвитку Української революції.

Серед них – хіба що З’їзд народів, що відбувся у Києві 8-15 вересня 1917 р., який, хоч „і не мав великого реального значіння в дальшому розвиткові загальноросійської і української революцій, проте він являється, безумовно, одною з найбільш світлих сторінок останньої”1.

Ідея скликання такого зібрання належала Центральній Раді, українським соціалістичним партіям. Виходячи з автономістсько-федералістських принципів, Український національний з'їзд доручив Центральній Раді проявити в якнайближчому часі ініціативу в справі утворення міцного союзу тих народів Росії, котрі, як і українці, домагаються національно-територіальної автономії в демократичній республіці2.

Якщо діяльність Української Ради, спрямована на до­сягнення автономії, протистояння з цього приводу з Тимчасовим урядом, конфлікти з Радою Народних Комі­сарів завжди були в полі зору дослідників, то ініціативи й зусилля української політичної еліти щодо федеративного переустрою Росії постійно залишались на узбіччі науково­го аналізу1. Це, звісно, несправедливо й нічим не виправ­дано. Адже обидва напрями, обидва елементи —автономія і федерація — між собою діалектично нерозривно пов'язані, взаємозумовлені. Наявні ж дослідження, як правило, розвиваються за іншою логікою: вивчення проце­су досягнення автономії, що не привів до кінцевого позитивного результату, набуває свого продовження у з'ясуванні проблем запровадження державної само­стійності України. В результаті всі кроки, серед них і З'їзд народів, відступають на задній план. Адже навіть головний натхненник і основна постать на з'їзді — М. Грушевський (він сам себе називав «героєм сього з'їзду») —крізь призму років досить скептично висловлювався на його адресу: «Він (з'їзд. — В. С.) не дав нічого конкретного, і його навіть можна вважати також одним з відхилянь укр[аїнської] демократії від конкретних організаційних зводок в бік національної романтики чи стрілянини через голову безпосередніх справ до далеких мет»2.

Проте в 1917 р. все було значно складніше, принаймні інакше з фактичної точки зору.

Після Українського національного з'їзду Центральна Рада кілька разів порушувала на засіданнях своїх сесій різні питання щодо підготовки З'їзду народів3. У першій же декларації Генерального Секретаріату, ухваленій пленумом Центральної Ради 26 червня 1917 р., перед секретарством у міжнаціональних справах ставилося завдання «об'єднати роботу всіх національностей Росії для боротьби за авто­номно-федеративний лад російської республіки та для порозуміння українців на тих основах з іншими національностями. На першім плані стоїть скликання з'їзду пред­ставників народів та областей Росії і підготовка матеріалів до цього з'їзду»1.

Скликання з'їзду спочатку відстрочили липневі події, потім заколот Корнілова. Нарешті він зібрався 8 вересня 1917 р. в Києві. Його ініціатори вважали б за краще провести з'їзд у Петрограді чи Москві, та на той час, за оцінкою М. Грушевського, російська демократія вже встигла «розложитись і згнити». Тому ініціаторам, що не бажали відступати від свого задуму, довелося скликати з'їзд саме у Києві.

На момент відкриття з'їзду кількість прибулих делегатів була незначною, з'явилися навіть сумніви щодо доціль­ності його проведення, та в ході роботи прибували нові посланці, й урешті-решт представництво виглядало так: делегатів з правом вирішального голосу — 84, серед них 8 українців, 7 білорусів, 2 грузини, 4 естонці, 11 євреїв, 9 козаків (від Терського, Донського, Амурського, Кубансь­кого, Уральського, Забайкальського, Оренбурзького військ), 10 латишів, 9 литовців, 6 молдаван, 3 росіянина, 10 татар, 5 тюрків (закавказьких та закаспійських мусульман). Крім того, з правом дорадчого голосу на з'їзді були присутні 6 поляків (вони обстоювали не автономію, а повну неза­лежність Польщі)2.

За даними П. Мілюкова, «вірмени, якути, башкири, калмики, гірські народи Кавказу і Дагестану надіслали привітання й наперед приєднувались до рішень з'їзду»3.

До Києва прибув і представник Тимчасового уряду — голова Комісії з розробки обласної реформи — М. Славинський. З правом дорадчого голосу в засіданнях брали участь й численні гості (протоколи «З'їзду представників народів і областей, що прагнуть до федеративного пере­устрою Російської Республіки, скликаного Українською Центральною Радою» зберігаються в копіях у фонді Цен­тральної Ради в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, а також опубліковані «Робітничою газетою» у вересні 1917 р., у першому числі журналу «Свободный союз»; частково використані у спо­гадах М. Грушевського, «Відродженні нації» В. Винниченка, «Замітках і матеріалах...» П. Христюка та ін.).

До президії з'їзду були обрані Й. Бараташвілі (грузин), І. Красковський (білорус), А. Юргенштейн (естонець), Н. Сиркін (єврей), А. Долгов (козак), К. Бахман (латиш), В. Бєльський (литовець), В. Чижевський (румун), А. Сеттаров (та­тарин), Ш. Рустамбеков (тюрк), М. Шраг, М. Любинський, А. Пісоцький (українці)1.

Вітаючи делегатів з'їзду, М. Грушевський, якого обрали почесним головою форуму, наголосив, що «українське громадянство не розуміє нового вільного устрою держави без федерації і ніколи від цього гасла не відступить» і «що ідея федерації надалі буде служити народам провідним компасом»2.

М. Славинський висловив надію, що Всеросійські Ус­тановчі збори запровадять федеративний лад, але цьому має передувати велика підготовча робота, яку можуть і повинні здійснювати спільними зусиллями представники різних народів3.

Доповіді делегатів з'їзду на пленарних засіданнях були присвячені різним аспектам і проблемам федеративного устрою: «Федерація в світі державного права» (С. Гаєвський); «Про майбутній федеративний устрій Росії» (А. Воль-демар), «Про економічне обгрунтування необхідності федерації» (Б. Борохов); «Про кооперацію центральних і крайових властей в майбутній російській республіці» (І. Маєвський); «Про державну і національну мову» (Б. Борохов); «Про забезпечення національних меншостей» (М. Шац-Анін); «Про національно-територіальну автономію» (Н. Сиркін); «Про принципи і проект розподілу Росії на країни (штати)» (М. Кушнір); «Про відношення окремих країн (штатів) до центральних органів федерації» (Ф. Лещенко).

На підсумковому засіданні були одноголосно ухвалені резолюції, центральною ідеєю яких виступало розуміння того, що Росія повинна стати федеративною демокра­тичною республікою. У постанові з'їзду «Про федера­тивний устрій Російської держави», зокрема, говорилося:

«...9. Головне домагання сучасної демократії —широка участь громадян в державному житті та налог на порядку­вання цим життям законодавчим, а не адміністративним способом (наприклад, обрахунки видатків) — можливе тільки при федеративному устрою держави; 10. Респуб­ліканський лад може міцно стояти тільки в федеративній державі, бо в зосередкованих державах легко можна робити зміни державного ладу через захоплення осередкових ус­танов; 11. Осередкова влада може мати довір'я всіх шарів людності і мати силу, тільки при федеративному устрої; 12. Через те, що Росія складається з багатьох народів, які мають більшу чи меншу національну самосвідомість, різноманітну національну культуру, історичне минуле та в економічному відношенні вони складають окремі своє­рідні кола, то єдино придатною формою федерації є така, котра основана на національній підставі; 13. Великі краї, заселені одною національністю, можуть, по бажанню, поділитись на кілька федеративних одиниць або, лишаю­чись одним федеративним цілим, дати автономію окремим частинам краю; 14. Ті національності, котрі — як, наприклад, єврейська — розпорошені по всій державі і ніде не мають свого краю, користуються правом мати ексте­риторіально-персональну автономію.

Вважаючи на згадані міркування, З'їзд народів, скли­каний Центральною радою, визнає, що Росія повинна бути федеративною демократичною республікою»1.

Окремою постановою з'їзд обгрунтував принцип націо­нально-персональної автономії, зокрема визначивши, що:

«1. Кожен з населяючих Росію народів має право на національно-персональну автономію, тобто організування нації в публічно-правову спілку, до якої можуть входити всі члени даного народу на всім просторі держави.

2. Обсяг правування, а також і певні форми внутрішньої організації національно-автономної установи визначають­ся національними Установчими зборами певного народу, скликаними на основі вселюдного, рівного, безпосеред­нього, таємного, пропорціонального і без різниці пола голосування.

3. Державний закон забезпечує національним меншос­тям, кількість яких досягає в певному краї визначеного законом числа, право користуватись своєю мовою як в місцевих державних чи крайових установах, так і в устано­вах місцевого самоуправління»1.

З'їздом ухвалено й окремі рішення щодо деяких народів. Було визнано за необхідне видання Тимчасовим урядом актів стосовно автономії Білорусії та Латвії в їхніх етнографічних межах, щодо визнання Литви суверенною державою. Делегати погодились із принципом окремішності козацтва з усіма правами на його незалежне існуван­ня2.

У резолюції «Про загальнодержавну та крайові мови» зазначалося, що «в майбутній Російській Федеративній Республіці має бути назавше забезпечено цілковиту волю всім мовам в приватних та приватно-правових зносинах»; в окремих державах — частинах федерації мали визна­ватись одна або кілька краєвих мов, а російська мова стала б «загальнодержавною для зносин центральних органів федеративних одиниць з центральними органами феде­рації та між собою». Щодо школи, церкви і суду загально­державна мова не повинна була мати жодних переваг перед крайовими мовами3.

На думку делегатів, існувала нагальна потреба в «націоналізації російської армії під проводом револю­ційно-демократичних національних організацій з рівно­часною організацією тилу фронту при співпраці тих же організацій»4. З метою завершення війни і укладення почесного миру з'їзд визнав за доцільне реорганізувати спеціальні конференції із крайових реформ у спеціальну Раду національностей при Тимчасовому уряді з метою захисту інтересів народів. З'їзд висловився за скликання поряд із Всеросійськими крайових Установчих зборів1.

Делегати сподівалися, що майбутня мирна конференція проходитиме під знаком повного права всіх націй на самовизначення.

Для розробки і втілення в життя завдань автономно-федеративного будівництва було вирішено створити Раду народів, до складу якої ввійшло по 4 представники від кожного народу, що брав участь у з'їзді. Раді дозволялося поповнити свій склад і представниками інших народів з усіма правами дійсних членів Ради. Постійним місцем перебування Ради народів визначався Київ2. Друкованим органом став журнал «Свободный союз».

Обрана З'їздом народів спеціальна делегація в останній день засідань терміново відбула до Петрограда на Демок­ратичну нараду. Проте виступ її представника був зустрі­нутий прохолодно і не мав жодних наслідків.

Рада народів по суті не працювала. В листопаді вийшло лише перше число журналу «Свободннй союз». Атмосфера загального піднесення на з'їзді, декларація спільної волі всіх поневолених раніше народів про потребу шукати порозуміння, налагоджувати разом життя на федеративних засадах, вдячні погляди ближчих і дальших сусідів у бік України при вияві недовіри до великоросійської демок­ратії, безперечно, тішили самолюбство лідерів Української революції, породжували оптимістичні настрої. Незапе­речний авторитет України в усеросійському масштабі (М. Грушевського було обрано головою Ради народів), очевидно, виявився в подальшому не лише з позитивного, але й з негативного боку. Центральна Рада переоцінила власну роль у створенні на руїнах колишньої імперії федеративної демократичної республіки. І З'їзд народів, що набрав форм яскравої, зворушливої демонстрації потягу вільних народів Росії до нових форм співжиття, явно запаморочив голову своєму ініціаторові й організаторові — Центральній Раді. В усякому разі він спричинився до дій, логіку яких зрозуміти, а тим більше виправдати, буде нелегко.

Однак, як перша спроба визначення теоретичних і практичних засад федеративного переустрою Росії, з'їзд народів у Києві має посісти належне йому місце в історії.

В цілому ж у розвитку Української революції в серпні — жовтні 1917 р. не було чогось примітного, непересічного, особливо ж такого, що свідчило б про стрімке наростання масштабів боротьби, поглиблення суспільних процесів. Не залишили рельєфного сліду і події, пов'язані з вироблен­ням позиції українського визвольного руху щодо Держав­ної та Демократичної нарад, щодо заколоту генерала Корнілова тощо. Весь цей час постає періодом млявої, рутинної роботи, з суперечливими уявленнями про кінцеву мету руху, про шляхи її досягнення.

Як своєрідну реакцію «образи» на Інструкцію Тимча­сового уряду від 4 серпня, як намагання хоч якось боронити розтоптану гідність можна кваліфікувати рі­шення сесії Центральної Ради не брати участі в роботі Московської державної наради.

Нелегко було визначитись лідерам Української рево­люції з лінією поведінки в тривожні дні контрреволю­ційного заколоту генерала Корнілова. Й це є зрозумілим, оскільки хоч Південно-Західний фронт, штаб Київської військової округи й вважалися бастіонами заколотників, Центральна Рада добре усвідомлювала, що з перемогою корніловців будь-які перспективи розв'язання української проблеми зникнуть остаточно. А підтримати Тимчасовий уряд не дозволяла та ж таки ображена гідність. Тому до Крайового комітету по охороні революції, створеного з ініціативи Центральної Ради, було залучено якнайширше коло учасників. А мета, платформа, напрямки роботи коаліції залишались надто туманними.

Врешті-решт Центральна Рада, обговоривши на низці закритих засідань політичне становище, видала кілька відозв до населення із засудженням контрреволюційного виступу, наказом місцевим органам влади, політичним і громадським організаціям не виконувати розпоряджень заколотників і закликом стати на захист демократії, завойованих позицій. У документі, схваленому 28 серпня 1917 р., зазначалось: «Станьмо ж дружно і міцно коло Тимчасового уряду і Української Центральної ради на оборону нового ладу. Напружте свої сили до того, щоб не допустити старих порядків. Сила організованого свідомого народу непереможна»1.

Водночас український провід вважав момент за такий, коли можна скористатися скрутою Тимчасового уряду для обережного тиску на нього і хоч незначного просування у справі затвердження Генерального Секретаріату2.

9 вересня 1917 р. на засіданні Малої Ради було обгово­рено позицію щодо Демократичної наради, яка скликалася на 14 вересня ВЦВК Рад робітничих і солдатських депутатів для демонстрації підтримки Тимчасового уряду та його голови О. Керенського з боку громадських демократичних організацій. Після бурхливих дебатів було затверджено спеціальний наказ (імперативний мандат) делегатам на нараду. Серед його основних положень варто зазначити такі: «сформування однорідного, революційно-соціалістичного уряду, відповідального перед демократіями усіх народів Росії»; «передача усіх поміщицьких, монастирських і церковних земель до Установчих зборів в завідування земельних комітетів»; «встановлення контролю державної і крайової власті над продукцією і поділом»; «передача в завідування крайових органів власті найважніших галузей промислу»; «скликання для кожного краю, який того домагається, національнокрайових суверенних Установчих зборів»; «передача власті на Україні в руки Української Центральної ради і її Генерального секретаріату, складеного на основі статуту Центральної Ради з 16 липня сього року»3.

9 делегатів від Центральної Ради і 3 від Всеукраїнської Ради військових депутатів не змогли знайти у понад двотисячного зібрання не тільки підтримки, а навіть елементарного розуміння. їхні виступи зустріли оплесками лише більшовики та ліві есери, решта ж влаштували обструкцію, а шовіністична преса вибухнула новими «викриттями», нібито в Центральній Раді перебуває понад десяток офіцерів австрійського та німецького генеральних штабів, які «допомагають» українцям у сепаратистській роботі1.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка