Україна в революційну добу



Сторінка27/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   41

Ставало дедалі зрозумілішим: Тимчасовий уряд у жодному разі не погодиться надати Україні автономію. Додатковим аргументом тут може стати й рішення російського Сенату від 2 жовтня 1917 р. про незаконність навіть горезвісної інструкції Генеральному секретаріату від 4 серпня через явно надуманий, формальний привід — Тимчасовий уряд буцімто не ухвалював рішень про створення Центральної Ради і Генерального Секретаріату.

Дедалі примарнішими ставали надії і на скликання Установчих зборів.

Звісно, все це дуже несприятливо позначилось на всій діяльності українського проводу, української влади. Особливо невиразною і малоконструктивною була діяльність Генерального Секретаріату. Одна з найсуттєвіших вад в його роботі полягала в тому, що практично не існувало зв'язку з провінцією. Жоден з секретарів не виїжджав за межі Києва, хоча відповідні рішення ухвалювались. На місця не надсилалось ані інструкцій, ані наказів, тільки одні відозви. Посланцям з місць, навіть губернським комісарам, було дуже нелегко потрапити на прийом до генеральних секретарів. Крім того, зовнішні чинники призводили до того, що Генеральному Секретаріатові доводилось «більше уваги звертати на вищу політику, ніж на свою організаційну і взагалі ділову роботу»2.

Д. Дорошенко вважає, що обставини на початку осені 1917 р. в цілому складались сприятливо для Центральної Ради, Генерального Секретаріату. «...Навіть ті суспільні елементи, які нічого доброго не ждали для себе від рево­люції, покладали тепер одиноку надію на Генеральний Секретаріат, на те, що він врятує край від елементарної руїни, не допустить, принаймні, самовільних вчинків, грабунків, насильств, міжусобної різанини. Можна з певністю сказати, що з початком осени Генеральний Секретаріат, як би схотів, міг мати до свого розпорядження багато місцевих культурних сил, які б дуже придались для будівництва автономної України. Але він не хотів їх мати, бо то були «пани»1.

Суттєвим недоліком у діяльності Генерального Секретаріату була орієнтація його керівників на розширення власної компетенції, своїх владних повноважень шляхом відповідних вимог до Тимчасового уряду. Хоча б обмежених спроб узяти керівництво на місцях у власні руки й довести населенню свої переваги над безсилим І непопулярним петроградським урядом, своє прагнення навести в краї лад і порядок не було зовсім.

Багато в чому це підтверджується й оцінками М. Грушевського, хоч до суті питання він підходить дещо з іншого боку —через аналіз розстановки партійно-політичних сил та їхнього впливу на український рух. «Упустивши цілий місяць дорогого часу на переговори, — констатує політичний діяч, — пакти і трактати з урядом і [національними] меншостями і занедбавши за ними організаційну роботу на периферії, в масах, на фронті, одні українські с-ри, менше пильнуючи високих урядових позицій та впливових постів в київськім осередку і відступаючи провідні ролі с-декам, звернули всю енергію на організаційну та агітаційну освідомчу роботу на селі й на фронті, але сили сеї партії були заслабі, щоб винести на собі сю роботу, — вона була не по силам і в самому тодішньому апаратові Ц. ради й [Генерального] секрета­ріату, але вона була незвичайно актуальна, і занедбання її мстилось тепер на них. Ц. рада й укр.[аїнські] партії чули себе в сій хвилі слабшими, ніж місяць-два перед тим, в часах першого універсалу. Загальна ж ситуація погіршала за сей час значно, і Ген[еральний] секретаріат і укр[аїнські] партії боялися взяти на себе всю відповідальність боротьби з розвалом фронту, дезорганізацією війська і продовольчою кризою, відірвавшися від центрального правительства і накликавши на себе, крім інших клопотів, ще боротьбу з ним — і з російськими партіями України, які, без сумніву, стали б його підтримувати. Раз пустившися бігти за правительственним возом, треба було бігти й за урядовими саньми. Сказавши "а", мусіли говорити й "б", як кажуть німці, — в надії, що якась нова кон'юнктура дасть змогу вилабудатися з такої прикрої ситуації»1.

Отже, сили Української революції, хоч би якими зна­чними вони уявлялися потенційно, виявились мало підготовленими до нового сплеску революційних пристрастей, який, між тим у порівнянні з попередніми, вимагав більшої визначеності у питаннях перспектив боротьби, в усвідомленні того, куди слід було спрямовувати вибухоподібну енергію мас. Лідери руху начебто добре розуміли відповідальність моменту, його зламний характер, необхідність вибору чітких суспільно-політичних орієнтирів. Так, В. Винниченко у «Відродженні нації», в розділі «Контрреволюційний виступ Корнілова», вмішує параграф «Буржуазна чи соціалістична?», в якому аналізує дві альтернативи, перед якими опинились суспільні рухи в Росії на кінець літа 1917 р. й у річищі яких могли й, найвірогідніше, повинні були розвиватися події в Україні. А в одному з наступних параграфів того самого розділу порушується питання «Проблема революції й українська демократія». Лідер УСДРП намагається переконати, що основним, вихідним пунктом ставлення української демократії того часу до проблем загальноросійської революції було національне визволення України. І політичне, і соціальне визволення вважались недійсними без визволення національного. Водночас, не погоджуючись з тими, хто саме в цій площині ладен убачати помилки керівників українського руху, В. Винниченко писав: «Поки ми твердо знали й пам'ятали, що вся наша акція, всі наші домагання й здобутки повинні безпосередньо, зараз же, очевидно й недвозначно бути звернені до працюючих кляс українства, поки наша політика, тактика мала цю основу й цю мету, ми були сильні, ми були гармонійні, ми були непереможні своєю злитостю з переважною більшістю українського народу.

Але як тільки ця злитність почала розхитуватись, як тільки керуючі центри почали ухилятись від сеї основної мети, так вони стали слабнути, так почала пропадати в них чудодійна сампсоновська сила, так пішло болюче, над­людське шукання загубленого талісману»1.

І хоча нижче, на основі документального аналізу позицій Центральної Ради, Генерального Секретаріату щодо акцій офіційного Петрограда, в книзі робиться «цілком логічний висновок, що переважна більшість Ц. Ради дивилась на революцію як на соціалістичну й розвиток її вбачала тільки в цьому напрямі. І не тільки вбачала, але й хотіла того»2, попереднє зауваження не спростовується, навпаки, воно дістає дедалі нові факто­логічні підтвердження.

Достатньо ознайомитись з роботою різних форумів, зібрань українських партій, ухваленими ними документами, щоб дійти висновку, що поміркована політика лідерів Української революції входила в істотну суперечність з радикальними настроями мас. Деякі українські партії, що грали провідну роль у Центральній Раді, зокрема УПСР, намагались відреагувати на суспільні потреби коригуванням своєї політики, зміною гасел. Інші ж (УПСФ) уперто обстоювали інтереси цензових елементів. Спробою більш-менш адекватно відповісти на вимоги доби П. Христюк уважає розробку Центральною Радою згаданого вище наказу своїм делегатам на Демократичну нараду в Петрограді. Він зазначає, що «цей радикальний програм Центральної Ради був програмом більше для зовнішнього вжитку»3. Порівнявши цю декларацію з декларацією Генерального Секретаріату від З0 вересня 1917 р., автор висновує: «В тій деклярації даремно було б шукати повторення точок наказу Центральної Ради своїм делега­там на Демократичну Нараду. Коаліція, що так засуджува­лась для Петрограду, для Росії, фактично здійснювалась на Україні коаліцією з так званими непартійними елементами і українськими соц.-федералістами, типовими українсь­кими кадетами. В одній тільки національно-політичній справі Центральна Рада і Генеральний Секретаріят не зійшли в своїй роботі з принціпів, зазначених в наказі»1. Ретельно досліджуючи конкретні дії української влади в той час, зіставляючи їх з офіційними документами, якими накреслювався курс Української революції, П. Христюк пише: «Та чи міг Генеральний Секретаріат намітити инший програм роботи, ніж він намітив? Чи міг дійсно приступити «невідкладно та непохитно» до переведення хоч би того мінімума революційних завдань, які було зазначено в деклярації? Ні, не міг, мусимо відповісти на ці питання. Взявши Інструкцію Временного Правительства за базу в своїй роботі і тим самим одмовившись від революційних методів будівництва, що міг зробити Генеральний Секретаріят, цей сколок петроградського Временного Правительства? Земельна реформа: то чи міг він, будучи органом Временного Правительства з надзвичайно мізерною компетенцією, щось реального зробити в цій справі? Він, в ліпшому випадкові, міг перейняти на себе на Україні функції петроградського міністерства і займатись після цього «підготовленням» питання про земельну реформу до Установчих Зборів. Справа робітнича, торгу і промисловости, фінансів: які реформи можна було запровадити тут, коли там, в центральному правительстві, всім заправляли Коновалови, Кішкіни та Буришкіни — представники великого капіталу?»2

Те саме стосується й усіх інших аспектів тогочасного життя, зокрема такої животрепетної проблеми, як завершення імперіалістичної війни й укладання миру. На думку П. Христюка, «перед українською революційною демо­кратією стояло в той гарячий час два шляхи: або ігнорувати Временне Правительство і самочинно переводити необхідні політичні і соціяльно-економичні реформи на Україні, або йти разом з ним і, значить, збочувати вправо, держати курс на коаліцію буржуазії з демократією. Генеральний Секретаріят і став на цей другий шлях. Отже треба було робити з цього і всі консеквенції. Влаштовуючи в себе секретарства на зразок петроградських міністерств, Генеральний Секретаріят йшов і у всій своїй праці, за виключенням національно-політичних справ, слідом за петроградськими міністерствами. Нічого нового, відмінного від тодішніх петроградських правительственних методів «рятування революції», Секретаріят не давав і не міг дати. А що ті методи банкротували вже по всій Росії, не дали вони бажаних наслідків і на Україні. Стихійні прояви народнього невдоволення пересунулись з Московщини і на Україну, і Генеральний Секретаріят, як і Временне Пра­вительство, не мав ніякої змоги запобігти їм чи тим більше спинити їх»1.

Дійсно, дуже нелегко віднайти факти, які свідчили б про пошуки лідерами Української революції власних дійових важелів впливу на розвиток суспільних процесів. Тут особливо показовим виявився IV з'їзд УСДРП, що відбувся на початку жовтня 1917 р. і який у питанні про характер революції («буржуазно-демократичний, соціалістично-демократичний чи цілком соціалістичний»), за умови дальшого схиляння Петрограда до реакційного курсу, тяжів до другого варіанта — тобто соціалістично-демократичного з уповільненим темпом перетворень. Вивчаючи практичний досвід, доводиться визнати, що Цен­тральна Рада не могла в той час вийти зі сфери могутнього впливу загальноросійської революції і, як невіддільна частина останньої, переживала підйоми і падіння разом з нею. Особливі умови розвитку суспільного руху в Україні, й, у першу чергу, національний момент, хоча й зумовлю­вали відмінні форми революційного процесу, однак виявлялись не настільки сильно, щоб знищити або хоч суттєво зменшити залежність Української революції від російської. Вони не могли викликати швидшого темпу розвитку Української революції, аніж той, яким ішов розвиток загальноросійської революції. Тут, а також у напруженій національно-політичній боротьбі, яку весь час вела українська демократія, треба шукати причини розход­ження між словом і ділом Центральної Ради, причини того, що Центральна Рада залишалася тривалий час на своїх старих позиціях, відповідно не оцінивши того зламного моменту, який дедалі грізніше давав про себе знати.

Отже, восени 1917 р. в Росії в цілому чимдалі виразніше вимальовувалися діаметрально-протилежні альтернативи подальшого розвитку революції і, відповідно, активізувалася діяльність політичних сил (радикально-соціалістич­ного напряму на чолі з більшовиками та їхніх суперників, що намагалися втримати процеси в межах уже існуючої буржуазної демократії). Центральна Рада та Генеральний Секретаріат у вирішальний, зламний момент, коли оби­ралися шляхи подальшого суспільного розвитку, достатньо визначеної позиції ще не мали. Стосовно перспективи, віддаленої стратегічної мети, прихильного ставлення до інтересів трудящих мас вони щиро вважали себе при­бічниками соціалістичного курсу (хоча завжди дистанціювалися від більшовиків та їхньої рішучої політики). З іншого боку, лідери Української революції намагалися втриматися самі й утримати рух, який очолювали, у річищі загальноросійського поступу, тривалий час ототожнюючи останній з діяльністю Тимчасового уряду.

У цій протиприродній комбінації часто не сходились кінці з кінцями, й спеціалістам зовсім нелегко віднайти, виправдати логіку багатьох дій, рішень керівників україн­ського руху. Чи не найбільшою мірою це засвідчив, уже на новому етапі, досвід українізації армії.

Цікаві міркування тут висловив Д. Дорошенко, який тонко підмітив, що «військо і військова служба ніколи не тішилися популярністю серед кругів української свідомої інтелігенції. Вихована в опозиційному дусі супроти дер­жави взагалі, вона у війську добачала головну основу й опору держави в гнобленню нею народа. Спеціально щодо українських відносин, то військо служило поруч казенної російської школи найбільшим знаряддям помосковлення. ...Негативне ставлення до «служби в москалях» до «моска­лів» червоною ниткою проходить через усю нову україн­ську літературу від Котляревського до Винниченка»1.

Ця традиція відіграла свою роль і безпосередню в подіях 1917 р., виявившись згубною не тільки для збройних сил як таких, але й для Української революції в цілому, для долі всього українського народу. «Керманичі Ц. Ради побачили, —доводить відомий історик, —що український рух серед війська може послужити для неї за найкращу опору в боротьбі за опанування владою на Україні. Вони дуже зручно взяли провід рухом у свої руки. Та, на жаль, разом із тим вони штовхнули його на шлях соціалістичної демагогії, яка розкладала здорові національні елементи військового руху, позбавляла його ідеалізму, ідейного по­риву, викликала серед одних карієризм і авантюризм (серед офіцерства), серед других розпалила соціальні апетити і вкінці спричинила охолодження до самої ідеї збудування самостійної української держави». Д. Дорошенко повністю поділяв оцінки С. Шемета, навівши їх у своїй книзі: «Ті, що таку політику повели, змарнували увесь національний порив у військах, пропустили найзручніший момент для сформування української армії і в той спосіб підготовили всі будучі катастрофи наших державних змагань»1.

Розвиткові українізації війська, взагалі розбудові українських збройних сил дуже заважала відсутність досвідчених військових фахівців, масштабно мислячих політиків. У цьому особливо наочно переконує аналіз складу Українського Генерального військового комітету. Жодної особистості, включаючи С. Петлюру, чиї якості хоча б наближено відповідали надзвичайно важливій ролі члена УГВК, не було.

Слід мати на увазі й вельми цікаве спостереження Д. Дорошенка щодо ворогів українізації армії: «...Українцям-воякам в їх стремлінні до організації в національні частини доводилось натикатись на опір не стільки навіть з боку російської військової влади, скільки з боку ріжних загальнореволюційних комітетів і рад салдатських депутатів. Ці комітети й ради боялися зменшення сфери своєї влади і свого впливу через відокремлення українців, бачили в їх домаганнях «шовінізм», «сепаратизм», трохи не зраду. Тому всі ці комітети й ради, доки мали силу, встромляли, де тільки могли, дрючки в колеса українського руху»2.

Отже, на початок жовтневих подій Українська революція перебувала в стадії своєрідного дрейфу від соціалістичних (абстрактно-теоретично) до соціалістично-демократичних (практично), тобто проміжних (уявно, бажано) орієнтацій. Точніше, такий дрейф здійснювали переважно лідери, теоретики, керівники руху. Основна ж маса його учасників здебільшого виявляла значно радикальніші, лівіші настрої і стихійно рухалась у зворотному напрямку, поволі відмовляючи в симпатіях учорашнім кумирам.

Звичайно, останнє меншим чином стосувалося сфери національно-правової, і значно сильніше виявлялося у сфері соціально-політичній. Однак разом, у цілому, на відповідальному етапі вибору варіанта суспільного розвитку, коли історія, як правило, не залишає ані можливостей, ані часу для реалізації проміжних, плавно-еластичних програм, це, з великим ступенем імовірності, призвело б до сплеску суперечностей, важкопрогнозованих колізій. Такий висновок повністю підтверджується й наступним розвитком подій.

***

На середину осені 1917 р. суперечності і біди в розвитку Росії переплелись у тугий вузол, який дедалі затягувався на народній шиї, як на шиї того невдахи-альпініста, що зірвався зі скелі, однак кінець його страхової мотузки зачепився за непевний виступ. Часу на те, щоб послабити, розпустити, розв’язати вузол не було зовсім: смерть могла наступити ще до того, як мотузка не витримає і тіло зірветься у бездонну прірву. Якщо ж мотузка рішуче розрубалася, виникала можливість для вільного падіння. Звісно, можна було розбитись вщент (і така перспектива була достатньо реальною, а можна було сподіватись і на рятівні шанси, на збереження життя.



Схоже, що на роль того, хто розтинав ту своєрідну зловісну мотузку, і вийшла 25 жовтня 1917 р. більшовицька партія на чолі з В. Леніним. Одним енергійним ударом було знищено Тимчасовий уряд і миттєво скинуто локомотив російської політики з рейок ліберально-демократичного курсу. Країна ніби зірвалася у політ з метою досягнення стратегічної соціалістичної мети.

Як би сьогодні не намагалися принизити жовтневого історичного вчинку більшовиків („переворот”, „заколот”, „насильство над демократією”, „найбільший злочин проти людяності” тощо – дошкульним, вбивчим епітетам, здається, немає краю), не можна не визнати одного – то був настільки крутий, сутнісний, масштабний, далекосяжний поворот у російській, та й у світовій історії, який, згідно наукових критеріїв і уяв, слід іменувати саме революцією. Тож маючи загалом негативний погляд на роль революцій в історичному поступі, гостро критично ставлячись до більшовицької перемоги, авторитетний дослідник С. Кульчицький змушений визнати винятковість всесвітньо-історичного значення російського Жовтня1.

Серед керівників жовтневого повстання було чимало репрезентантів більшовицьких організацій України: С. Косіор, Ю. Коцюбинський, М. Криленко, М. Подвойський, О. Розмирович, М. Скрипник, В. Чубар, Г. Чудновський та ін. У вирішальних петроградських подіях взяли участь більшовики – делегати ІІ Всеросійського з’їзду Рад, які прибули з України – М. Арсенічев, М. Афонін, Ф. Ачканов, В. Баженов, С. Бондаренко, П. Гудима, Я. Залмаєв. М. Кабаненко, М. Майоров, В. Примаков, П. Старостін, Ф. Чекирисов та ін.

Вони ж зробили свій внесок і у закріплення перемоги всеросійським форумом рад. Із 670 депутатів ІІ Всеросійського з’їзду рад (25-26 жовтня 1917 р.) 143 представляли 78 рад робітничих, солдатських депутатів України і солдатських комітетів Південно-Західного) та VIII армії Румунського фронтів (відповідно 21,3% і 19,4% від загальної кількості зареєстрованих делегатів і Рад). 65 делегатів від України були більшовиками. Вони разом з представниками інших лівих течій України (всього 83 делегати від 48 Рад – відповідно 58% і 61,5%) висловились за встановлення в Росії, а відтак і в Україні влади рад1.

Були активно підтримані декрети про мир, про землю; делегати з місць взяли участь у виборах нового складу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету рад, затвердженні сформованого робітничо-селянського уряду – Ради Народних Комісарів на чолі з В. Леніним.

Природно, революція не могла бути і не була одноразовим актом. Розвиваючись вшир, захоплюючи все нові райони, і вглиб, розв’язуючи нагальні питання, визначені програмою РСДРП(б) і відповідні інтересам трудящих всіх народів багатонаціональної країни, вона миттєво перекинулася в Україну.

Жовтневе повстання у Петрограді відбулося в той час, коли Українська революція з кожним днем потрапляла в дедалі скрутнішу ситуацію, зволікаючи із остаточним вибором однієї з двох альтернатив подальшого суспільного розвитку, які диктувались тогочасними обставинами.

Своєрідним відбиттям різного бачення варіанта такого вибору можуть бути (звичайно, певною мірою і аж ніяк не абсолютно) оцінки тих же таки подій в Петрограді ключовими фігурами українського руху. М. Грушевський вва­жав перемогу більшовиків випадковою, несподіваною, незакономірною, яка не дістала підтримки «ні в армії, ні в громадянстві. Росийська республіка впала в довгу анархію, области її фактично відокремились і мусіли жити своїм життєм та своїми засобами боротись з тим розрухом, що підіймавсь під большовицькими кличами «вся власть советам!»2.

В. Винниченко ж, навпаки, доводив, що більшовики перемогли цілком закономірно, адже «самі маси були з природи своєї, з свого клясового становища большевиками, се-б-то вони всією своєю істотою хотіли повного політичного й соціального визволення. І, розуміється, вони охотніше вірили тим, хто кликав їх до такого визволення, хто їм обіцяв його, ніж тим, хто спиняв, хто кликав далі віддавати своє життя в ім'я чужих і гидких інтересів»1. Тому-то маси й стали на бік більшовиків, зумовивши їхню перевагу й кінцеву перемогу. При цьому колишній Голова Генерального Секретаріату зауважував, що звинувачення більшовиків у демагогії, свідомому обдурюванні мас якщо й небезпідставні, то й не можуть вважатись основною причиною їхнього успіху, оскільки ще більшою мірою (в усякому разі не меншою) такі самі прийоми були характерними для політичних суперників РСДРП(б)2.

Про повалення Тимчасового уряду в результаті виступу робітників, солдатів і матросів Петрограда в Києві стало відомо близько 2-ої години дня 25 жовтня 1917 р. Розгорталися довготривалі збори, наради, консультації за участі представників різних політичних органів і угрупувань. Запеклі дебати розгорнулися на об’єднаному засіданні виконкомів ради робітничих та ради солдатських депутатів. У більшовицькій фракції були відсутні четверо членів, які виїхали до Петрограда на ІІ Всеросійський з’їзд рад. Тому між більшовиками та їх опонентами виникла чисельна рівновага3. Голоси розділилися навпіл. 6-годинні розмови й суперечки не дали практичного результату. Та й не могли дати. Весь запал витрачався на слова, а не на дії.

Ситуація склалася нестійка, швидше – вибухоподібна. Осередком поваленого в столиці Тимчасового уряду в Києві був штаб Київської військової округи, що мав значний контингент консервативно налаштованих військ. І було невідомо, як вони себе поведуть.

Центральна Рада виявила більшу оперативність. Мала Рада зібрала термінове засідання, в якому взяли участь представники громадських організацій міста. Загальний настрій був тривожний. Після бурхливих дебатів ухвалили: «утворити революційний Комітет для охорони революції на Україні. На всій території України Комітет має розпоряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підчиняються в порядку охорони революції всі органи влади означеної території. Комітет є відповідальний перед Українською Центральною Радою та негайно приступає до діяльності»1.

До складу революційного комітету ввійшли: від Центральної Ради — українські соціал-демократи М. Ткаченко і М. Порш, українські есери О. Севрюк, М. Шаповал, М. Ковалевський, українські соціалісти-федералісти А. Ніковський, Ф. Матушевський, більшовик Г. Пятаков, член партії Поалей-Ціон С. Гольдельман; від партій і організацій: російський есер С. Сараджев, український соціал-демократ А. Пісоцький, більшовик В. Затонський, бундівець М. Рафес, сєрпівець М. Зільберфарб, від Українського Генерального військового комітету — С. Петлюра, від Залізничного комітету — М. Шумицький, від Всеукраїнської Ради військових депутатів М. Тележинський і Є. Кас'яненко, від Київської ради робітничих депутатів —І. Крейсберг. До складу комітету ввели також представників Київської ради солдатських депутатів і рад робітничих, селянських і солдатських депутатів Харкова, Катеринослава, Одеси2.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   41




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка