Україна в революційну добу



Сторінка28/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   41

П. Христюк вважає, що «таким чином, поруч з Генеральним Секретаріатом було утворено Центральною Радою немов би нове революційне Правительство для всієї України»3. При комітеті організували Революційний штаб завданням якого було створити надійну військову силу4.

Наступного дня Комітет для охорони революції звернувся до населення України з відозвою. В ній, зокрема, говорилося: «Краєвий комітет для охорони революції оповіщає всіх громадян України, що всі громадські, військові тилові власті, а також і всі організації революційної демократії мусять твердо і непохитно виконувати всі його накази і приписи.

Комітет заявляє, що він не допустить ніяких виступів проти інтересів революції, що всі такі ворожі революції виступи Комітет буде рішуче подавляти всякими спосо­бами, навіть збройною силою, котра стоїть під орудою Комітету.

Власть Комітету, котрий об'єднує всі органи революційної демократії, всі революційні і соціалістичні партії нашого краю, як українські, так і неукраїнські, поширена на всю Україну, на всі дев'ять губерній: Київську, Поділь­ську, Волинську, Полтавську, Чернігівську Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську»1.

Того ж дня Комітет оголосив «Обов'язкову Постанову»:

«1. Всякого роду погроми, бешкети, і непорядки будуть нещадно придушуватись всіма засобами, які маються в розпорядженні Комітету, аж до збройної сили.

2. Всякі прояви контрреволюційної агітації, спроби нацькувати одну частину населення на другу і підбурити до безпорядків на грунті продовольчих труднощів будуть рішуче подавлятись, і виновні понесуть найтяжчу кару.

3. В цілі охорони спокою в краю забороняються, до одміни сеї постанови, зібрання і мітинги під одкритим небом і всякі інші виступи на вулиці.

4. Всім властям на Україні пропонується вжити всіх заходів, які є в їх розпорядженню, до непохитного виконання цієї обов'язкової постанови.

Комітет певен в тім, що населення краю зуміє оцінити серйозність становища й прикладе всіх сил до охорони революції і спокою в краю»2.

В наведених документах привертають до себе увагу кілька принципових моментів. Рада рішуче поривала з Тимчасовою Інструкцією Тимчасового уряду для Генерального Секретаріату. Через Комітет влада Центральної Ради поширювалась практично на всю територію України, що раніше входила до складу Російської імперії (крім Кубані й Дону).

До всякого роду порушників спокою і порядку Центральна Рада погрожувала застосувати силу аж до військової.

В Комітеті Раді вдалося об'єднати широкі демократичні елементи, в тому числі більшовиків. Як очевидний результат компромісу, зворотною стороною якого були взаємна недовіра і побоювання, комітет, вочевидь, був більше придатний не стільки для розв’язання нагальних питань, скільки для того, щоб стримувати можливу ініціативу, особливо радикального характеру. І троє більшовиків – Г. Пятаков, І. Крейсберг та В. Затонський – погодилися увійти до коаліційного органа. „Пам’ятаю, - пише В. Затонський у спогадах, - повертаючись з якихось зборів, надумав зайти до комітету (РСДРП(б) – В. С.) довідатися. чи немає яких новин. Дорогою зустрів комітетників з Пятаковим на чолі. – От, - кажуть, - до речі, ти по-українські говориш. Ходім! Питаю: - В чому справа? Кажуть: Йдімо до Центральної ради. Від імені українських соціал-демократів приходили до комітету Кас’яненко Євген та Неронович і пропонували погодитися з Центральною Радою”1.


Довідка: Крейсберг (Ісааков) Ісаак Миронович (1898 – 16.І.1919, Полтава) – учасник боротьби за владу рад в Україні. Член більшовицької партії з 1914 р. Після Лютневої революції – секретар Київського комітету РСДРП(б), член виконкому ради робітничих депутатів, член ревкому під час жовтневого (1917 р.) і січневого (1918 р.) збройних повстань у Києві. В січні-лютому 1918 р. – народний секретар фінансів в уряді радянської України. На Таганрозькій партійній нараді (квітень 1918 р.) обраний до складу Оргбюро по скликанню І з’їзду КП(б)У. Делегат з’їзду, член ЦК КП(б)У. В часи гетьманату – в підпіллі, член Одеського ревкому, президії Харківської ради робітничих депутатів, один з керівників збройного повстання за владу рад в Катеринославі у грудні 1918 р. Розстріляний петлюрівцями.
Затонський Володимир Петрович (1888 – 1938) – діяч більшовицької партії. Походив із сім’ї волосного писаря, в 1912 р. закінчив Київський університет. У соціал-демократичному русі з 1905 р., меншовик. В роки Першої світової війни – меншовик-інтернаціоналіст. З березня 1917 р. – член РСДРП(б). З травня 1917 р. – член Київського комітету більшовиків. Член ревкому і один з керівників жовтневого (1917 р.) повстання в Києві. З листопада 1917 р. – голова Київського комітету партії. В першому уряді радянської України – народний секретар освіти.
Так більшовики ще раз вдалися до співробітництва з радівцями, зобов’язавшись зі свого боку не вживати активних дій у Києві. Ось як, наприклад, пояснює у писаних 1920 р. спогадах мотиви й цілі входження в кінці жовтня 1917 р. до Центральної ради та створеного нею „Крайового комітету по охороні революції” більшовицьких представників той же В. Затонський: „Основна наша вимога до Ради була така – не випустити з України, а також з Південно-Західного і Румунського фронтів жодної військової частини на придушення революції в Москві і Петрограді. Річ у тому, що ці фронти були для нас найбільш ненадійними і ми знали, що керенщина, яка об’єдналася в боротьбі проти революції з корніловщиною, робить спробу спертися на частини, які стоять на Україні. Це завдання, так би мовити, пасивної допомоги революційним центрам, ми могли б легко здійснити в союзі з Радою, коли б вона чесно виконувала свої зобов’язання”1. Отже, тактика більшовиків, їх дії виходили з розрахунку на союз із Центральною Радою як організацією переважно революційною і демократичною.

Зовсім інакше підходили до заключення компромісу лідери українських партій. «...Намічався навіть новий курс внутрішньої політики, побудованої на об'єднанню всіх соціалістично-революційних елементів демократії, про що свідчить, між иншим, входження в Комітет соц.-дем. большевиків, які до того часу стояли цілком осторонь від роботи Центральної Ради, — вважає П. Христюк. — Намічалось здійснення на Україні того гасла, за яке йшла боротьба на петроградській Демократичній Нараді — утворення однородного соціаліс-тично-революційного правительства на Україні»2.

Якби сталося те, на що сподівався в екстремальних умовах провід українського руху, то, очевидно, значною мірою було б реалізовано курс, який ще заздалегідь накреслювався Центральною Радою. Тобто концепція Української революції втілювалася б у життя. Однак реалії виявилися відмінними від теоретичних розрахунків.

Зокрема, те, чим так пишалися лідери Української революції на попередній її стадії, вважали за одне з найвизначніших досягнень — єдність демократичного фронту, порозуміння українських партій з місцевими організаціями загальноросійських партій, миттєво обернулося непередбачуваними наслідками. «Помірковані дрібнобуржуазні елементи української і особливо неукраїнської демократії зостались, звичайно, вірні собі і почали вживати заходів до того, щоб розбити намічений соціалістичний блок»1. В різних організаціях вони почали вимагати рішучої протидії підтримці соціалістичної революції і, зокрема, в Малій Раді 26 жовтня 1917 р. з ініціативи М. Рафеса «вимучили» резолюцію із засудженням більшовицького повстання в Петрограді і застереженням про недопустимість переходу влади до рад робітничих і солдатських депутатів. «Цією резолюцією, — з жалем констатує П. Христюк, — було розірвано тільки що утворений революційно-соціалістичний фронт»2.


Довідка: Рафес Мойсей Аронов - Гіршев (Григорович) – (1883-1942) – єврейський політичний діяч, публіцист. Член ЦК Бунда, член Центральної Ради і Малої Ради. З липня 1917 р. – генеральний секретар державного контролю в Генеральному Секретаріаті. З 1919 р. – лідер лівого крила Бунда, Комфарбунда, згодом – член КП(б)У.
Таким, на думку історика, виявився механізм утворення в Україні трьох фронтів: контрреволюційно-буржуазного, революційно-демократичного (українського) і біль­шовицького (московського). Визнання подібної розстановки сил (з відмінностями у кваліфікації, назвах) є спільним для більшості істориків Української революції. В рамки цієї умовної схеми вони намагаються «вписати» й усі події останніх днів жовтня в Києві, що виявляється не такою простою справою.

Так, Д. Дорошенко, дотримуючись у цілому твердження про існування трьох таборів, удається до цікавого спостереження: «Біля штабу військової округи об'єднались в однім таборі не тільки дійсні прихильники й оборонці Тимч. Правительства, але й усі ті, хто ставився однаково вороже як до українців, так і до большевиків. Їхня перемога над большовиками в Київі загрожувала й українцям. Російська революційна демократія (крім большевиків) — кадети, меншовики, есери — усі стали на боці штабу військової округи»1.

Іншими словами, буквально за кілька днів відбулися такі суттєві зрушення, які відкололи, перевели, здебільшого у ворожий табір, значні сили, на потенціал яких ще вчора розраховувала Українська революція, точніше її натхненники і керівники. Остання обставина не могла не відігравати своєї ролі, не позначитись на позиції Центральної Ради, Комітета для охорони революції, Генерального Секретаріату. Зокрема, більшовики, йдучи на коаліцію з Центральною Радою, зобов'язалися не здійснювати будь-яких активних дій у Києві. Та вже наступного дня, після ухвалення Малою Радою згаданої резолюції із засудженням повстання в Петрограді й обіцянкою «завзято боротись зі всякими спробами піддержки цього повстання на Україні»2, більшовики залишили комітет.

Тут же, на засіданні Малої Ради Г. Пятаков заявив: „Бій на вулицях Петрограда продовжується уже 3 дні. Це свідчить, що там повстання не більшовиків, а революційного пролетаріату і війська. Карл Маркс висловлювався проти повстання паризького пролетаріату в 71-му році, однак коли Паризька Комуна взяла владу, він був на її боці. Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим самим ударили і по нашій партії, і тому ми виходимо із М. Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках”1. Останні слова були вкриті гучними оплесками.

27 жовтня позиція Центральної Ради була ще раз підтверджена у зверненні Генерального Секретаріату „До всіх громадян України”.

Того ж дня на об’єднаному засіданні ради робітничих і ради солдатських депутатів у театрі Бергоньє лідер київських більшовиків, який головував, виступив із розлогою промовою. „Центральна Рада встромила ніж у спину революційного Петрограда, - говорив Г. Пятаков. – Це запам’ятається. Якщо ради будуть розчавлені, якщо Керенський у крові потопить повстання петроградських робітників і солдатів, то український народ надовго повинен забути про право на самовизначення. До вас, товариші-українці, робітники і солдати, - звертаюсь перш за все з гарячим закликом не йти за Центральною Радою, яка стала на шлях ганебного угодовства, а всіма силами підтримати повстання петроградських товаришів”2.

Засідання ухвалило запропоновану більшовиками резолюцію зі співчуттям петроградським робітникам і солдатам і запевненнями у готовності підтримати їх почин. Документ завершався постановою: „Організувати ревком Рад, передати йому всю повноту влади по Києву, доручити йому всемірно проводити в життя постанови з’їзду Рад і підкорити його дії вищому контролю Київських Рад Р. і С. Д., які мають право переобрати його в будь-який момент”3.

До складу ревкому, за винятком кількох лівих есерів, війшли лише більшовики – В. Затонський, А. Іванов, І. Кулик, І. Крейсберг, Я. Гамарник, М. Лебедєв, Л. Пятаков, а очолив його Г. Пятаков. Сформований орган перебрався до колишнього царського палацу на Олександрівській вулиці, перетворив його на свою опорну базу, завіз туди 200 гвинтівок. Однак нічого іншого вдіяти не вдалося.

Ввечері 28 жовтня палац було оточено військами. Делегація від Центральної Ради, міської думи, меншовиків, есерів і бундівців зажадала видачі зброї і звільнення палацу. Г. Пятаков, зважаючи на розклад сил і невдале розташування Маріїнського палацу (віддалення від „Арсеналу” та інших пунктів збору революційних сил), схилявся до прийняття висунутих умов, тим паче, що вимоги припинення боротьби не було1.

З думкою Г. Пятакова погодились усі члени ревкому і до палацу війшли 12 юнкерів для прийняття зброї. Слідом за ними до приміщення вірвалася юрба озброєних козаків, офіцерів. Членів Ревкому заарештували, почали знущатися, а потім під конвоєм переправили до штабу Київського військового округу.

Однак на засіданні Київського комітету РСДРП(б) спільно з представниками заводів і військових частин 29 жовтня було відновлено ВРК, до якого поряд з А. Івановим і В. Затонським, що випадково уникли арешту, війшли М. Богданов, О. Карпенко, І. Кудрін, Друзяк ін та ін.2
Довідка: Іванов Андрій Васильович (1888-1927) – діяч Комуністичної партії і радянської держави. Член більшовицької партії з 1906 р. Робітник заводу „Арсенал”. В 1917 р. – член Київського комітету РСДРП(б), ради робітничих депутатів, заступник голови профспілки металістів, член Центральної ради фабзавкомів Києва. Делегат VI з’їзду РСДРП(б). Під час жовтневого (1917 р.) збройного повстання в Києві – голова ревкому. Один з керівників київського січневого (1918 р.) збройного повстання. З грудня 1917 р. – член ЦВК рад України, у березні-квітні 1918 – член президії ЦВК, народний секретар внутрішніх справ радянської України. В 1918 р. – член Всеукраїнського Центрального Військово-Революційного Комітету, який керував повстанською боротьбою проти гетьманату і австро-німецьких окупантів. В 1919-1920 рр. – заступник голови, голова Київського губвиконкому, з листопада 1920 р. – голова Харківського губвиконкому. Далі – на партійній і радянській роботі. В 1925-1927 рр. – секретар Ради Союзу ЦВК СРСР. З 1919 р. – член ЦК КП(б)У, 1920 р. – кандидат у члени, 1921 р. – член Політбюро ЦК КП(б)У.

_______________________________________________________________


Ревком розробив план і взяв на себе керівництво повстанням. Була випущена листівка, в якій ревком повідомив, що об’єднане засідання київських рад робітничих і солдатських депутатів передало йому всю повноту влади в місті й доручило перетворити в життя рішення ІІ Всеросійського з’їзду рад. Листівка закликала трудящих підтримати ревком у боротьбі проти сил Тимчасового уряду. „Об’єднуйтесь же, - говорилось в документі, - тут, у Києві, навколо комітету Ради робітничих і солдатських депутатів, а по всій Росії - навколо з’їзду Рад!”1

Надвечір того ж дня за сигналом ВРК розпочалося збройне повстання проти сил штабу Київської військової округи. Головною ареною став Печерський район міста. Вирішальну роль у повстанні грали робітники „Арсеналу” і солдати 3-го авіапарку. До них приєдналися повсталі інших регіонів. Наступного дня – 30 жовтня - в місті розпочався загальний страйк робітників і службовців. В ході триденних вуличних боїв (перебіг боротьби на солідній документальній основі неодноразово відтворювався в історичній літературі) війська штабу КВО були розбиті. Більшість військових частин і штаб здались повсталим2.

Мабуть можна у чомусь погодитись із критичними заувагами на адресу повсталих та їх керівників, висловлених В. Верстюком: відсутність єдиного плану, централізованого керівництва, узгодженості дій, високої організованості тощо3. Однак і ставити під сумнів сутність того що сталося в останні дні Жовтня в Києві, кваліфікувати події лише „локальними” „збройними інцидентами на Печерську” також навряд чи правомірно1. В результаті автору залишається лише дивуватися швидкій капітуляції достатньо численного континента військ штабу КВО.

Центральна Рада у дні київських боїв зайняла вичікувальну позицію, вдало маневруючи.

Думка про те, що збройні сили Ради брали участь у повстанні в союзі з більшовиками, не має фактичного підтвердження. Однак останнім часом така точка зору поширюється нерідко з посиланнями на О. Субтельного, який таким чином викладає перебіг подій наприкінці жовтня — на початку листопада 1917 р.: «Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, й прибіч­ників Тимчасового уряду в Києві, які згуртувалися навколо штабу армії, більшовики вирішують на деякий час утримувати добрі стосунки з українцями, намагаючись водночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада (за новим стилем. — В. С.) в Києві вибухнули бої майже шеститисячних сил більшовиків із штабом армії, в розпо­рядженні якого було до 10 тис. чоловік. У вирішальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бійців прийти на допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва.

Але більшовики оторопіли від здивування, коли Центральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять більшість»2.

Насправді ж, захоплена подіями зненацька, Центральна Рада деякий час вагалася, визначаючись із лінією поведінки. Серед інших чинників зумовлювалось це й тим, що вона, принаймні спочатку, не могла почувати і не почувала себе впевнено у суто військовому відношенні. Терміново відкликані з фронту українізовані частини (ешелон полуботківців, батальйон ім. Т. Шевченка) дістались Києва лише на початку листопада. «Але од їх вже не було ніякої помоги, — стверджує Д. Дорошенко. — Ті українські частини, що приходили до Києва, були вже стомлені фізично і духовно і розложені більшовицькою пропагандою. На ті полки, що стояли в Києві, надія теж була невелика: це показали падолистові події, коли українські вояки одверто виявляли симпатії до більшовицького діла»1. Тому 28 жовтня, не домігшись від штабу округи призначення при ньому комісара від Комітету для охорони революції на Україні з усуненням комісара Тимчасового уряду Кирієнка, а також того, щоби штаб координував свої дії з Українським Генеральним військовим комітетом, Центральна Рада розпустила Крайовий комітет, передавши визначені йому функції Генеральному Секретаріату: «Ке­рування воєнними властями доручається Штабу округи під контролем комісаріату»2.

Продовжуючи лавірування, Рада в ніч на 29 жовтня підписала зі штабом військової округи угоду, згідно з якою передавала вищу військову владу в Києві командуючому округою. Щоправда, при останньому мала бути заснована тимчасова комісія, «яка інформується про всі накази, що стосуються наміреного вжитку збройної сили в окрузі на випадок політичних та анархічних виступів». До комісії мали ввійти по одному представникові від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Українського військового з'їзду, Козачого з'їзду, Київської міської думи, Ради робітничих депутатів та інші особи, «яких начальник округи вважатиме за потрібне запросити»3.

Не вдаючись до безпосередньої участі у бойових діях, Рада під час більшовицького повстання нарощувала політичний авторитет протестами проти розгрому військами штабу округи демократичних організацій, арешту членів ВРК — більшовиків, роз'яснювальною роботою серед чехословацької бригади, юнкерів і «ударників» тощо4. Під натиском повсталих, унаслідок дипломатичних і агітаційних зусиль ради та процесів внутрішнього розкладу частини штабу Київської військової округи, зазнавши низки відчутних поразок, відступили, їхнє керівництво врятувалося втечею з Києва.

У переговорах 31 жовтня — 1 листопада 1917 р., що мали на меті встановлення миру в місті, знесилені в ході повстання більшовики змушені були згодитися з усіма умовами, що їх висунула Рада1.

1 листопада 1917 року Центральна Рада оголосила себе крайовою владою в Україні. У заклику, опублікованому Генеральним Секретаріатом, наголошувалось: Центральна рада обрана всім народом України і виражає волю усієї революційної демократії. По суті це крайова Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів2.

Г. Пятаков, якого разом із заарештованими колегами юнкери змушені були звільнити, приступив до виконання обов’язків голови Військово-революійного комітету. Він надіслав Раднаркому Росії радіотелеграму, зміст якої засвідчував його надії на можливість уникнути збройної боротьби з Центральною Радою: „Дружним зусиллям більшовицьких і українських солдатів і озброєних червоногвардійців штаб (Київської військової округи – В. С.) примушений здатися. Бунтівники роздавлені після великої рушничної, кулеметної та артилерійської перестрілки... Лакеї Керенського спробували посилати різні частини військ проти українців і більшовиків, але жодна не пішла”3. Наступного дня Військово-революційний комітет звернувся до жителів Києва із закликом до мирної праці. А брат Георгія – Леонід Пятаков, який став головою ВРК ради робітничих і солдатських депутатів, заступивши на цьому посту молодшого брата, телеграфував до Петрограда Л. Троцькому: „У Києві все спокійно”4.

Останнє, звісно, не відповідало дійсності. „Було ясно, - писав про ті дні В. Затонський, - що сутичка (з Центральною Радою – В. С.) неминуча, та у нас сили не було. Підбурити маси проти Центральної Ради було далеко трудніше, ніж проти білих, і тут треба сказати, що в багатьох з поміж нас не було цілковитої певності, що з Радою треба було кінчати збройною рукою”5.

3 листопада під головуванням Георгія П’ятакова відбулося об’єднане засідання виконкому робітничої і солдатської рад Києва. Більшовики виступили із заявою про необхідність здійснення на вимогу мас влади рад. Одночасно щодо організації влади в Україні вони заявили, що визнають крайовою владою Центральну Раду, однак – за умови обов’язкового скликання з’їзду робітничих, солдатських і селянських депутатів для „реорганізації Центральної Ради на Центральну Раду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів”; останні є реальною владою на місцях і проводять у життя постанови радянського уряду і Центральної Ради. Разом з тим більшовики підтримували вимогу скликання Українських Установчих зборів1.

По-різному можна оцінювати здійснювану тактику (власне так було довгі десятиліття в радянській історіографії – до згоди дійти так і не вдалося). Однак ухвалені рішення стали стрижнем тактики київських більшовиків на цілий місяць і не один раз ставили Центральну Раду у нелегке становище. То ж і оцінювати тогочасну тактику одномірно не варто. Від неї врешті довелося відмовитись, однак з тактикою так чинять завжди – використовують, коли вона приносить ефект і змінюють за протилежного результату, чи через виникнення нових обставин і завдань. Та й місяць у революційну добу – період тривалий.

Загалом же, за винятком Вінниці, де ліві елементи на чолі з більшовиками взялись у кінці жовтня 1917 р. за зброю (щоправда, не безпосередньо під впливом подій у Петрограді, а з власних, місцевих, локальних причин і навіть, за пару днів до повалення Тимчасового уряду, а вже остання обставина стимулювала хід повстання2), ситуація не доходила до воєнної фази. Це, втім, зовсім не означало, що панував спокій. Навпаки, у багатьох населених пунктах влада почала „перетікати” в руки прихильників влади рад.

Місцеві більшовицькі організації, одержавши повідомлення про перемогу збройного повстання в Петрограді, закликали трудящих енергійно підтримати революцію, активізувати боротьбу за владу на місцях, за втілення в життя декретів і постанов радянського уряду.

Вже 27 жовтня газета „Звезда” опублікувала полум’яну відозву Катеринославського комітету РСДРП(б). „Товариші робітники, солдати, усі трудящі! – говорилось у ній. – Настав великий час здійснення ідеалів революції. Всі, як один, на підтримку геройського революційного Петрограда, вимагайте переходу влади до рук Рад!”1 А через кілька днів вона ж у статті „Як можуть підтримати революційну владу катеринославські робітники і селяни” зазначала: „Міцний, сталевий фундамент для революційної влади створює тільки революційна праця робітників, солдатів і селян на місцях. Якщо хочете, товариші, зробити непереможною Радянську владу, впроваджуйте, робітники, негайно у життя контроль над виробництвом; організовано і планомірно, товариші селяни, беріть у своє відання поміщицькі землі; залізною братерською дисципліною зв’яжіть себе, брати-солдати, у єдину могутню силу... Тільки така праця може тут, у Катеринославі, і в усій безмежній російській землі зробити непереможною революцію, зробити жалюгідною і безсилою контрреволюцію – хоч би звідки вона виходила...”2.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка