Україна в революційну добу


Довідка: Грушевський Михайло Сергійович



Сторінка3/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41
Довідка: Грушевський Михайло Сергійович (17.ІХ.1866, м. Холм Люблінської губ., нині Хелм, Польща – 25.ХІ.1934, Кисловодськ , РСФСР) – видатний український вчений, політичний дія. Після закінчення Київського університету і захисту магістерської дисертації – ординарний професор кафедри всесвітньої історії зі спеціальним оглядом історії Східної Європи (фактично – кафедра історії України) Львівського університету. Один з керівників Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка, співредактор „Літературно-наукового вісника”, керівник Українського національного товариства в Києві (1906 р.). Сформував самостійну „історичну школу”, яка в основу досліджень клала національний принцип і неонародницькі орієнтації.

Один з організаторів і керівників Української народно-демократичної партії (1899, Галичина). Поряд із плідною науковою роботою (автор біля 2000 праць, найвідомішою з яких стала фундаментальна „Історія України – Руси” – вийшло 10 томів) постійно займався громадською діяльністю. Запропонував конституційний проект перебудови Росії на основі обласного і національно-територіального самоврядування. Відстоював доцільність широкої національно-територіальної автономії України у федеративній демократичній республіці Росія.

Один з лідерів Товариства українських поступовців. Підтримував постійні зв’язки з ліберальними колами російських політиків, виступав за створення єдиного фронту опозиційних сил. У роки війни – „пораженець”.

__________________________________________________________________________________
Заступниками голови були обрані Ф.Крижанівський - кооператор, згодом лідер Української трудової партії, та Д.Дорошенко - тупівець. Товаришем голови став Д.Антонович (український соціал-демократ), писарем - С.Веселовський (український соціал-демократ, скарбником - В.Коваль (кооператор, пізніше український трудовик). Майже відразу Д.Дорошенко відмовився від своєї посади/і взагалі - участі в Центральній Раді (9-10 березня)[і його заступив В.Науменко (15 березня). До приїзду з Москви М.Грушевського фактично керував роботою Ради Ф.Крижанівський, але в момент вступу в свої права Голови Центральної Ради (13 березня) - склав свої повноваження.

В.Науменко, судячи з усього, до виконання обов»язків заступника Голови Ради так і не приступив. Тому всю організаційну роботу вів Д.Антонович.

Довідка: Антонович Дмитро Володимирович (14.ІІ.1877, Київ – 12.Х.1945, Прага) – український історик мистецтва і театру, політичний діяч. Після закінчення Харківського університету керував низкою театральних труп. Один із засновників Революційної української партії (1900), редагував низку партійних видань. У роки війни створив із членів РУП групу на платформі СВУ.

Відіграв особливо важливу роль у створенні і становленні Центральної Ради, на першому етапі був заступником (товаришем) її голови. Член Бюро ЦК УСДРП (1917), міністр морських справ, міністр мистецтв УНР (1918). Брав участь у створенні Української Академії Наук і Академії мистецтв (1918). Очолював українську дипломатичну місію в Італії. З 1921 – на еміграції. Один з фундаторів Українського вільного університету у Празі, його ректор (1928-1930, 1937-1938), ініціатор створення і директор Музею визвольної боротьби (1915, Прага). Автор численних наукових праць.

___________________________________________________________________

Варто зазначити, що жоден з причетних до започаткування Центральної Ради, активних її учасників, а потім істориків не наводив точної дати утворення Центральної Ради. Є. Чикаленко, М. Грушевський і П. Христюк вказують на перші числа березня, а В. Винниченко взагалі пише про березень.



У пізніших дослідженнях наводиться кілька різних, точніших дат утворення Української Ради: 3-4 березня, 7 березня, 9 березня. Гадається, це природно. Жодна політична структура революційної доби не оформлялася одномоментно, переживала свої етапи становлення, розвитку, трансформацій. Тому, мабуть, дискутувати з того приводу, чия дата точніша, просто не варто. Значно раціональніше розглядати зародження Центральної Ради як процес, який, розпочавшись 3-4 березня 1917 р., зайняв певний хронологічний відтинок часу, і тоді потреба в суперечках, апелювання до авторитетних джерел і авторів відпаде сама собою1.

Відсутність чіткої дати утворення Ради у працях М.Грушевського, В.Винниченка, П.Христюка, Д.Дорошенка можна пояснити або ж тим, що жоден з них не був на перших зборах, на яких вирішувалося це питання, або ж тим, що вони розглядали організаційне оформлення Української Ради як процес, що зайняв принаймні кілька днів і свідомо не визначали більш точного часового терміну. Можливе і зовсім тривіальне пояснення - свого часу цьому аспекту просто не надавалось принципового значення. Дещо інша справа - поширення версії про виникнення у перші дні березня 1917 р. двох Центральних Рад. "Пальма першості", "лаври відкриття" тут належать Р. Млиновецькому, який ще 1946р. несподівано написав: "...Мусимо подати тут сенсаційний факт, а саме - тоді було створено дві Українських Центральних Ради. ...Члени ТУПу не погодилися на висунення ідеї самостійності України і організували другу Центральну Раду... Українська Центральна Рада, організована самостійниками, як і організований В. Отамановським штаб української кінної міліції містилися в домі Дмитра Антоновича. ...Певний період тяглася конкуренційна боротьба між цими двома центрами: націоналістичним і москвофільським"1.

З наведеного виходило, що на момент створення тупівської Центральної Ради (автономістського спрямування) буцімто вже існувала самостійницька Центральна Рада, формування якої ініціювало "Братство самостійників". Ця Рада, за твердженням Р. Млиновецького, перестала існувати 8 березня (за новим стилем - 21 березня) після об'єднання з автономістською Радою, розчинившись у останній2.

Оскільки жодних документальних підтверджень наведено не було, а застосовані дати явно суперечили відомим, забезпеченим джерельними підтвердженнями фактам, П. Мірчук у 1960 р. спробував якось узгодити висунуту Р. Млиновецьким ідею з наявними фактами. У нього вималювалась формула: "Вже 16 березня (тобто 3 березня за старим стилем - В. С.) 1917 року Микола Міхновський згуртував біля себе у Києві своїх ідейно-політичних однодумців і запропонував їм негайно покликати до дії "Українську Центральну Раду" як орган тимчасового державного правління самостійної України... Але з ініціативою творити політичну репрезентацію українського народу з огляду на нову політичну ситуацію в Росії виступило теж "Товариство Українських Поступовців". ...17 березня (4 березня - В. С.) 1917 р. з самостійницької "Української Центральної Ради" і ТУП-івської "Центральної Ради" оформлюється єдина "Українська Центральна Рада"3.

В наведеній логічній конструкції в обережній редакції згадувалося про



самостійницьку Центральну Раду більше в ідеї, "в пропозиції", ніж у реальності, і було припасовано час розмов про останню так, щоб вона передувала задокументованій даті - 4 березня 1917 р. Однак спроби П. Мірчука бодай якось зняти очевидні суперечності безпорадної і елементарно неграмотної версії Р. Млиновецького викликали лише роздратування останнього.

У новій своїй книзі 1970 р. (перевидана у Львові в 1994 р.) амбітний автор знову без жодних посилань на документи твердить, що на таємному засіданні українських самостійників ("братчиків") негайно після повалення самодержавства було ухвалено утворити центральний орган для керівництва, координації боротьбою за відновлення української державності. Нею і стала утворена 15 березня (н. ст., тобто 2 березня ст. ст. - В. С.) Українська Центральна Рада - "перша самостійницька Українська Центральна Рада", яка "початково містилася в домі Дмитра Антоновича". (До речі, у той час український соціал-демократ Д. Антонович не поділяв самостійницьких настроїв, та Р. Млиновецький на це не зважає). Далі "автономісти, почувши про створення Укр. Центральної ради й довідавшися про політичні плани її організаторів - заметушилися і кинулися творити власний центр і 19 березня (6 ст. ст. - В. С.) створили "також свою "Українську Центральну Раду" в приміщенні клубу "Родина"1.

Після прибуття до Києва М. Грушевського 27 березня (14 ст. ст. - В. С), про плани і настрої якого буцім-то мало хто здогадувався, авторитетний V професор історії підступно перетягнув "на свій бік менш досвідчених молодих прихильників самостійницької ідеї" й використав їх "для об'єднання" двох Укр. Центр. Рад". Врешті-решт "проф. М. Грушевський, який ще під час своєї діяльности у Львові набув великого досвіду у всяких позакулісових потяганнях та партійній боротьбі, дуже допоміг автономістам в їх заходах щодо зліквідовання самостійницької Укр. Центральної ради"2.

За Р. Млиновецьким, злиття "обох Рад" сталося 29 (16 ст. ст. - В. С.) березня 1917 р., "що мало в майбутньому фатальні наслідки"3.

Замість підтвердження наведеної дати (ні в документах, ні в спогадах, ні в дослідженнях інших авторів її немає), Р. Млиновецький у підрядковій примітці зав'язує дискусію з П. Мірчуком, який у публікації про М. Міхновського "виказує виразну дезорієнтацію її автора, який заплутався в тенденційних публікаціях Винниченка і Шемета, які до того ж не знали про істновання "Братства самостійників", не знали про те, хто проводив цілу акцію творення військ і тому приписували її персонально Міхновському, не знали, хто був творцем партії "соціалістів-самостійників" і не знали, або не хотіли знати про істновання самостійницьких організацій, та повірив вигадці про "розходження" Міхновського з УНП (Українською народною партією -В. С). Слова В. Винниченка (т. 1, ст. 255), які стосувалися до кінця червня 1917 р. - П. Мірчук достосував бо березня того ж року і подав цілком не відповідаючу правді, але вигідну для автономістів дату злиття двох У. Ц. Рад"1. Перечитавши таке, хтось просто згадає банальне, однак, напрочуд відповідне: "На городі - бузина, а в Києві - дядько", а хтось, до краю спантеличений, все ж потягнеться до тритомника В. Винниченка, щоб, можливо, у такий спосіб розвіяти сумніви - і зовсім уже нічого не зрозуміє, оскільки на названій сторінці не знайде згадки ні про М. Міхновського, ні про подію - "злиття двох У. Ц. Рад".

Таким чином, за Р. Млиновецьким, про діяльність втаємничених самостійників не знали (і не хотіли знати) сучасники, не дізнались (і не хотіли дізнаватись) нащадки-дослідники. Не може, природно, не звернути на себе уваги уже така немаловажна деталь. Тоді як з поваленням самодержавства всі політичні сили в Росії, що загальновизнано стала за кілька днів найвільнішою країною у світі, і в Україні в тому числі, діяли цілком легально, "Братство Самостійників" проводило "тайні засідання".



Залишаючи читачів без відповіді на елементарні питання, Р. Млиновецький наголошує на тому, що всі, хто йому не вірить — то неодмінно самі автономісти, або прихильники цієї хибної політичної орієнтації. Виходить - одному Р. Млиновецькому вдалося осягнути істину. А якщо схема вибудовується не на фактах і документах (вони не наводяться не тому, що автор забуває про них, а тому, що їх немає в природі), то можна вдатись і до абсурдної логіки і до наукоподібної форми (посилання на будь-що в надії, що переважна частина недолугих читачів повірить формі і не вдасться до перевірки). Однак, що робити з тими, хто орієнтується в предметі розмови, або задасть собі труд поцікавитись документальними підтвердженнями?

Втім, виявляється, час від часу з'являються й такі публіцисти, науковці, які заради продукування "оригінальних" концепцій та підтвердження певних ідеологічних схем не проти того, щоб скористатися пасажами Р. Млиновецького, якими б очевидно сумнівними й бездоказовими вони не поставали. Так В. Мороз по суті поєднав "зусилля" Р. Млиновецького й "удосконалення" П. Мірчука й отримав результат: першу Центральну Раду 15 (2) березня 1917 р. заснувало "Братство Самостійників", другу, 16 (3) березня 1917 р. - діячі Тупу, а 29 (16) березня дві Центральні Ради об'єдналися в одну1.

Тут перші дві дати зміщені на одну добу у порівнянні з версією П. Мірчука та замість М. Міхновського "творцем" першої ради називається "Братство Самостійників". Однак питання в цілому залишилися. Тому М. Климишин вирішив обійтися взагалі без точного датування "процесу" й запропонував схему трансформації першої Ради в другу: "У перших тижнях після вибуху революції 1917 р. національно думаючі послідовники Міхновського створили Українську Центральну Раду, в якій вони творили більшість у порівнянні до соціалістів. Коли ж приїхав з заслання проф. М.

Грушевський, він переорганізував Украду й від цього часу перевагу мали в ній соціалісти, головно автономісти-федералісти"2.

До пропаганди вигаданої тези на початку 90-х рр. підключився Ф. Турчанко. Взявшись за вивчення біографії М. Міхновського, він захопився самостійницьким напрямком суспільної думки і відтворенням досвіду політичної діяльності самостійницьких сил.

У 1993 р. у статті "Українська самостійницька ідея на зламі епох (сер. XIX ст. - 1917 р.)" Ф. Турчанко слідом за П. Мірчуком, писав, що 3 березня 1917 р. самостійники на чолі з М. Міхновським утворили Українську Центральну Раду, а 4 березня керівники ТУП оголосили про утворення об'єднання, під назвою Центральна Рада1.

Участь самостійників в утворенні Ради, на думку автора, їх політичні опоненти приховували, всіляко підкреслюючи ініціативну роль ТУП. До уваги не бралося, що ні самі самостійники, ні будь-хто взагалі не навели фактів на користь наведених тверджень. Однак, на переконання Ф. Турченка, є побічні дані, які наштовхують на визнання пріоритету самостійників2.

Наступного року Ф. Турчанко видав шкільний підручник з історії України, де писав, що "саме самостійники 3 березня 1917 р. оголосили про організацію Української Центральної Ради... Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почало створювати ТУП... Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно-політичною орієнтацією... керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради"3.

У другому виданні підручника в 2000 р. автор знову підтвердив свою точку зору щодо постання УЦР4. Не змінилася вона і в найновіших виданнях підручника за 2002 та 2003 рр.

Як не прикро констатувати, але плідний популяризатор історичних знань не прислуховується навіть до цілком слушних зауважень керівника видавництва "Генеза", де друкуються підручники Ф. Турчанка, - Дубаса. Останній же, гадається, має підстави не лише з особистих міркувань та власної логіки заключати: "До слабких місць першого видання підручника Ф. Турченка, на наш погляд, можна віднести перебільшення самостійницьких настроїв населення під (російської України, що насправді важко ствердити (фактами, документами - В. С). Автор перебільшує значення політичного впливу партії радикально-самостійницького напряму, зокрема групи М. Міхновського і особливо його роль у створенні Центральної Ради”1.

Це, й так доволі делікатно висловлене, зауваження О. Дубас дещо пом'якшив загальним посиланням на те, що низку "недоліків" (окрім згаданого, висловлювалося ще немало закидів) Ф. Турчанко врахував у наступних виданнях підручника2. Однак у тому аспекті, про який спеціально йдеться у даному випадку, помітних зрушень не відбувається. Більше того, неначебто за інерцією, неперевірені, навіть неістинні відомості включаються й до підручників інших авторів. Так Л. Кормач і В. Багацький в своєму навчальному посібнику пишуть, що ініціаторами створення Центральної Ради "виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час власний національний центр починає створювати Товариство Українських Поступовців (ТУП)"4.



Свій "внесок" у міфотворення щодо "двох Центральних Рад" зробив і Д. Яневський, вдавшись до "редагування" всім відомих фактів і документів. Він вважає, що 3 березня 1917 р. відбулися збори, на яких були присутніми понад 100 осіб, які "гаряче прийняли пропозицію "Центральної Ради" про делегування делегації до Петрограда для оголошення новому урядові про невідкладні потреби українського народу", про що 4 березня поінформувала своїх читачів "Киевская мысль", а увечері 4 березня, тобто вже після виходу цитованого числа популярної газети, в помешканні клубу "Родина" відбулися інші збори - 14-ти присутніх тоді в Києві членів ТУП, які створили централь, "що тут же була названа Центральною радою”1.

Не може не звернути на себе уваги, що жодних документів, окрім інформації "Киевской мысли" та мемуарних даних, подібних наведеним у спогадах Є. Чикаленка, ніхто з прибічників "концепції двох Центральних Рад" не наводить. Відомі ж факти лише подаються під таким кутом зору (по суті - видозмінюються, тобто спотворюються, фальсифікуються), щоб хоч якось непрямо, "опосередковано" підтвердити вигадану схему. Не насторожує й те, що у працях істориків 20-х - 30-х рр. (а кращі з них належать перу активних учасників подій, таких, як, приміром, високо-фаховий, відповідальний, скрупульозний дослідник Д. Дорошенко) на існування "двох Центральних Рад" немає й натяку.

Тим більший подив викликає сентенція, до якої вдався В. Капелюшний, намагаючись підвести підсумок у розробці "дискусійного" питання: "Отже, постання на початку березня 1917 р. одночасно двох Центральних Рад являє собою безперечний історіографічний факт — як зафіксоване в літературі повідомлення про цю подію. Щодо історичності згаданих подій, чи є вони історичним фактом, то дискусії про це можуть продовжуватись безкінечно, якщо, звичайно, не буде знайдено джерело, підтверджуюче поки що "глухе" "сенсаційне повідомлення" Р. Млиновецького та пізніших авторів. Це можуть бути як архівні матеріали, так і повідомлення в тогочасній пресі та спогади сучасників"2.

Саме-собою відразу постає питання, а що буде, якщо "джерело" так ніколи і не буде знайдено (а це найвірогідніша перспектива - за майже 90 років нічого подібного, за всіх затрачених зусиль, чомусь не виявлено)? Тоді відпадуть будь-які підстави (для тих, хто застосовує наукові критерії - їх і нині зовсім немає) говорити про "дві Центральні Ради" як "історичний факт", "історичність згаданих подій", тобто – продовжувати дискусії. Отже, Якщо вважати історіографію галуззю історичної науки (а не міфотворчості, якій би меті те не слугувало), висновок В. Капелюшного про "безперечний історіографічний факт" виглядає, як мінімум, передчасним перебільшенням.

Що ж до початків функціонування Центральної Ради відповідно до незаперечних, документально" підтверджених фактів, то тут, вочевидь, слід погодитись зі спостереженням П. Христюка, згідно якого "закладено було Ц.Раду по зразку загально-російських "комітетів об'єднаних громадських організацій" з тою тільки ріжницею, що рада мала бути не мінським, чи губерніяльним центром, а всеукраїнським. Через це до складу ради спочатку ввійшли делегати мінських київських українських культурно-просвітних, громадських і політичних установ, а також і тих всеукраїнських установ, які мали свої центральні осередки в Київі (представники політичних партій, кооперації, духовенства, вчителів, студентів, вояків). Якогось певного, заздалегідь виробленого плану діяльности Центральна Рада на початку свого істнування не мала. Так само не був усталений і склад. І це вийшло потім як раз на добре. Склад Ради, її завдання і методи роботи еволюціонували без великих внутрішніх перешкод разом з розвитком української революції"1.

Ініціатори утворення координаційного центру визвольного руху - тупівці - не домоглися провідного становища в Центральній Раді. У березні тут активно працювали С.Єфремов, Ф.Матушевський, О.Волошин, а лише номінальне відношення мали Д.Дорошенко та В.Науменко. Дедалі активніші позиції займали соціал-демократи - Д.Антонович, М.Вороний, М.Єреміїв, І.Стешенко, В.Садовський.

Уже перші повідомлення про створення Української Центральної Ради, про початок її діяльності, зокрема відозва від 9 березня 1917 р.1 з ентузіазмом і надією були зустрінуті в широких колах українства, що швидко об'єднувалося в різного роду культурно-просвітні, кооперативні, громадські, військові, професійні, політичні організації. Почали налагоджуватися контакти і взаємодія між Центральною Радою і українськими організаціями на місцях. Хоча деякі автори певною мірою перебільшують тогочасний авторитет Ради, її реальний вплив на консолідацію українства (В. Винниченко: "вияв волі й єдності всієї нації - Українська Центральна Рада")2, вони, однак, мають рацію в головному: Центральна Рада досить швидко перетворилася на керівний національний центр.

По-різному оцінюються й платформи Центральної Ради початкового етапу революції.

М.Грушевський прагматично вважає що створена вона була "задля осягнення широкої національно-територіальної автономії в Російській федеративній республіці"3.

Схильний до романтизування В.Винниченко характеризує
тогочасні функції Центральної Ради відповідно до її ролі і прагнень
урочисто-розпливчасто: "Це був центр, до якого радіусами
стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії, з усіх
куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння
національного організму простягались до центру нерви нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани,
розрахунки, міркування. Тут вони перепалювались, перетирались, проходили через усі знаряддя політичної майстерні й виходили до нас у точних, викреслених, то гарячих, запальних, то урочисто-суворих, немов холодних лозунгах, які по нервах, через її вузли-організації неслись у тіло нації й у той чи інший спосіб посували її вперед.

В першій стадії свого істнування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу"1.

П.Христюк же стоїть на тому, що "самий рух в масі набрав національно-культурницького характеру, з маловиразною автономістично-політичною закраскою". Лише з часом, перед необхідністю розв'язання дедалі нових завдань український рух почав набувати національно-політичного характеру2.

Інша оцінка початкового етапу Української революції, впливу на неї Центральної Ради міститься у двотомнику Д.Дорошенка. Він вважає, що "відразу київські українці розпочали і політичну і культурно-просвітну працю в національнім дусі, стараючись надолужити те, чого досі не вільно було робити під царським режимом"3. До такого висновку автор приходить на основі детального аналізу активізації українського життя, залучення його лідерів не лише до культурно-просвітницької, але й до політичної діяльності.

Зокрема було утворено Виконавчий комітет громадських організацій. З 12 його членів 5 були українцями: Ф.Штейнгель (голова комітету), А.Ніковський (секретар комітету), С.Єфремов, М. Паламарчук, М.Порш. "Цей комітет, - зазначав Д. Дорошенко, - в перші три місяці по революції був властиво найвищою владою в Київі, аж поки його місце не зайняла Центральна Рада"4.

Виконавчий Губернський Комітет Ради представників організацій по Київщині, обраної надзвичайними губернськими земськими зборами в першій половині березня, "майже цілком опинися в руках українців". До комітету війшли М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Корольов, М.Стасюк, Хр.Барановський, А.Сербиненко, О.Степаненко, Д.Антонович, П.Понятенко,

М.Синицький, В.Шульгин, С.Фракфурт, С.Коган, А.Красовський, П.Линниченко. Головою комітету було обрано М. Су ковкі на, який раніше байдуже ставився до українських домагань, проте, зважаючи на склад комітету і кон'юнктуру "почав дружно працювати з українцями і відразу став на територіально-автономному грунті". Заступником М.Суковкіна (помічником губерніального комісара) земські губерніальні збори обрали Д.Дорошенка. "Управа губернією, - констатує останній, - опинилася в українських руках і це було дуже зручно українцями використано"1.

Губернська земська управа теж була поповнена представниками українських організацій (Т.Сніжний, П.Пожарський, А.Сербиненко, В.Прокопович).



Аналізуючи тогочасну діяльність Товариства українських поступовців, соціалістичних елементів українства, українського клубу "Родина", київської "Просвіти", організацію і перші кроки Центральної Ради, утворення Установчої Військової Ради, Центрального Українського кооперативного комітету, видання "Нової Ради", зміст політичних декларацій ТУПа і Центральної Ради, можна стверджувати, що уже з початку березня Українська революція не обмежувалась постановкою лише культурно-просвітніх завдань2. Останні, справді, займали надзвичайно велике місце у діяльності організованого українства: з них, з відновлення української мови починалось українське відродження. Однак, революція відкрила можливості для постановки в порядок денний більш широких завдань. І провідники не забарилися - відразу висунули лозунг підтримки демократичного ладу, підготовки до Всеросійських Установчих зборів, на яких мали домогтися автономії України у федеративній Росії.

Першими найпомітнішими віхами історії Української революції були маніфестації українства перших тижнів після повалення самодержавства, особливо ж масштабні демонстрації у Петрограді і Києві, відповідно 12 і 19 березня. Ці досить гучні акції (у Петрограді в них брали участь 25-30 тис, а в Києві - понад 100 тис. демонстрантів) відіграли колосальну роль у самоусвідомленні українськими колами власних потенцій, а також у переоцінці російськими колами сили, організованості українського руху. Дехто навіть схилявся до певного перебільшення значення проведених демонстрацій, мітингів, зборів, вважаючи, що вони викликали справжній переполох у колах російської демократії1.

Досить виважену і лапідарну підсумкову оцінку демонстрації 19 березня дав М.Грушевський, який у споминах розписав і деталі її підготовки, і хід. Навіть вдався до літературних епітетів і художніх прийомів. На його думку, "мета маніфестації 19 березня була осягнена: вона виявила наглядно й імпозантно, що українство - се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає"2.

Таким чином, уже в перші дні після повалення самодержавства український рух набрав у повному розумінні слова вибухоподібного характеру. Його масштабність і радикалізм, широта і глибина перетворень, що висувались як нагальні завдання для досягнененя і власної (національно-визвольної) мети і для ефективного сприяння розвитку тих всеохоплюючих демократичних процесів, до торжества яких прагнула вся прогресивна Росія, дають достатні підстави для того, щоб кваліфікувати нову стадію історичної боротьби українства як національно-демократична революція.

Таким чином, Україна потужно відгукнулася на перші ж розкати революційного грому з Петрограда, миттєво підхопила хвилю суспільних зрушень. З одного боку, це створювало опору центральним установам, що заявили претензії на владу від реставраційних замірів. З іншого — протікання лютнево-березневих процесів на місцях набуло такої специфіки, якій було затісно в річищі, що прокладалося загальноросійським політикумом. Це додавало власних чинників до оформлення значно ширшого спектру альтернатив для України, ускладнювало тим самим ситуацію в регіоні.

ІІ. ПОЛІТИЧНІ СИЛИ Й СУСПІЛЬНІ АЛЬТЕРНАТИВИ
Повалення самодержавства знаменувало собою завершення цілої епохи історичного розвитку Росії, всіх її народів. Водночас відкривалися нові можливості наявних потенцій, пошуку якомога прийнятних, оптимальних варіантів суспільного розвитку.

На жаль, на сьогодні майже припинилися дослідження досвіду революційної доби з позицій альтернативності як достатньо універсального, методологічного принципу історичної науки. Однак порівняно недавно, у другій половині 80-х рр. ХІХ ст. було нагромаджено достатньо значний обсяг напрацювань на означеному зрізі. Гадається, є прямий сенс підійти до з’ясування ключових, визначальних моментів історії революційних подій з урахуванням незаперечних дослідницьких досягнень, у яких вирізнилося кілька сутнісних підходів.

Перший – його уособили П. Волобуєв, І. Пантін, Є. Плімак, Ю. Лісовський, В. Оскоцький та ін. – в найбільш загальному вигляді зводиться до того, що історичний процес не може не містити в собі множинності можливостей вибору, а значить – потенційної поліваріантності ходу подій. З урахуванням цього, після перемоги Лютневої революції перед Росією відкривалася головна альтернатива – буржуазно-реформістський шлях до капіталізму, вільного від залишків феодалізму, або ж – пролетарсько-революційний шлях до соціалізму. Однак, революція так прискорила хід історії, що восени 1917 р. народу треба було обирати між двома диктатурами – контрреволюційної вояччини (корніловщини) і диктатурою пролетаріату1.

Представники іншого підходу (І. Ковальченко, В. Бовикін, В. Лаверичев та ін.) вважали, що потенційна наявність різних об’єктивних можливостей суспільного розвитку не свідчить ще про існування альтернативних варіантів, що альтернативними можна вважати лише ті ситуації, коли до об’єктивних можливостей додаються суб’єктивні фактори – здатність суспільних сил, орієнтованих на певні із існуючих можливостей, боротися за їх перетворення в життя. Виходячи з цього, Жовтнева революція не мала альтернативи, оскільки ні буржуазія, ні угодовці, що ратували за реформістський шлях буржуазного суспільства, не могли запропонувати нічого, що відвернуло б Росію від неминучої катастрофи. Нічим не могла б зарадити кризі і контрреволюційна диктатура. Очевидність цього для сучасників і була, як видається авторам такого підходу, основною причиною порівняно легкого придушення корніловського заколоту наприкінці серпня – на початку вересня 1917 р. А шлях до пролетарської революції і переходу до соціалізму не мав історичних альтернатив, були альтернативи іншого роду, пов’язані з наявністю різних можливостей для переходу влади до пролетаріату1.

Оригінальнішим та більш гнучкішим, діалектичнішим постає підхід до проблеми, висловлений М. Гефтером. Він, зокрема, вважав, що поміщицько-буржуазно-монархічна контрреволюція не була абстрактною перспективою 1917 р., а навпаки – досить непростою, смертельною сутичкою із зовсім непередрішеним наперед фіналом. Перемога Жовтня була історично закономірною у широкому розумінні цього слова, ситуативно міг оформитися й інший результат. А далі – у перемозі, розвитку вже самої соціалістичної революції також могли бути альтернативні варіанти2.

Слушною, не позбавленою раціонального зерна, думається, є пересторога І. Клямкіна, який вважав, що, при всіх очевидних ефектах, дослідникам все ж не слід абсолютизувати альтернативність як принцип, методологічний інструментарій, бачити і визначати межі правомірності і корисності використання цієї наукової категорії, тонко вплітати її у комплекс інших наукових методів1.

З дискусій, що зародилися як на загальнометодологічному, крупно масштабному рівні2, так і з приводу конкретноісторичних аспектів3, важливо винести прагматичний урок. Не варто заперечувати “з порогу” відмінних точок зору, а, беручи від них все прийнятне, раціональне, прагнути до поєднання загальнофілософських висновків з результатами глибокого аналізу конкретно-історичної практики, виробити підхід, за якого б теорія і неупереджена оцінка конкретних подій, рівно як і інших можливостей їх перебігу – аж до цілковитого заперечення, тобто нездійсненності, діалектично взаємоопліднювали одна одну.

Повалення самодержавства, розвиток демократичних процесів, започаткованих Лютневою революцією, виявили два реальних шляхи подальшого розвитку. Перший ґрунтувався на тому, що головні зрушення – перехід влади в інші руки – уже позаду, а відтак залишається плавно, повільно, реформістськими методами зміцнювати новий лад, поступово стабілізувати ситуацію, не допускати нових сплесків емоцій, розгулу стихії.

Після повалення монархії з партій правого крила тільки кадети зберегли нагромаджений політичний капітал і стали по суті єдиною справді впливовою ліберальною партією, від позиції якої залежав розвиток подальших подій. Інші, насамперед октябристи, які відкрито підтримували з часів першої російської революції самодержавство, потрапили у смугу жорстокої кризи ще в час війни і відтоді не відігравали серйозної ролі у житті країни. Кадети ж поспішили оголосити себе республіканцями і навіть наполягали на відповідній назві – Партія народної свободи, хоча стара від них так і не відмилася.

Не біда, що з падінням самодержавства зникли можливості для реалізації ідеалу – парламентарної монархії – Росію проголошували “демократичною парламентарною республікою” з поділом законодавчої і виконавчої влади. Правда, тут же кадети обмовлялись, дане питання, як і всі інші (в цьому більше за все і проявлялася позиція кадетів, їх суть) вирішать Установчі збори. На практиці, вони йшли на все, якби тільки відстояти привілеї зажиточної верхівки суспільства, їх всевладдя над народом. “Для нас досить важливо, - заявив лідер кадетської партії П. Мілюков, - провести хирлявий човен Тимчасового уряду через розбурхану стихію революційного океану до жаданої пристані”1.

Прихильники іншого шляху виходили з того, що лютий 1917 р. тільки широко відкрив двері для справжнього руху вперед, що Лютнева революція це лише переддень значно могутнішого, масштабнішого ривка, для стрімкого, форсованого досягнення соціалістичного ідеалу.

Перший шлях обґрунтовували, відстоювали Тимчасовий уряд, партії та організації, що його підтримували (кадети, меншовики, бундівці тощо; в Україні до таких поміркованих позицій наближались тупівці, українські соціал-демократи, українські есери). Другий шлях пропонували більшовики. Власне, ще під час Першої російської революції їх лідер – В. Ленін розробив концепцію переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну. Повалення самодержавства для більшовиків означало сигнал для переходу від боротьби за реалізацію Програми-мінімум РСДРП (повалення самодержавства) до здійснення Програми-максимум – встановлення влади робітників і селян – диктатури пролетаріату.

В 1917 р. не було слова популярнішого за “революція”. Про вірність їй, прагнення до здійснення її ідеалів заявляли всі без винятку політичні сили (монархічні партії були заборонені і їх колишні члени не виявляли відкрито своїх позицій), всі доводили, що в своїх діях турбуються лише за долю країни і народу, домагаються торжества справедливості.

“Революційність” прихильників офіційної влади не виходила за рамки збереження ладу, притаманного основним європейським країнам. Всі соціалісти іменували цей лад капіталістичним, оскільки за нього недоторканими мали залишатись приватна власність на засоби виробництва, керівні позиції в економіці й політиці цензових елементів, залежне економічне становище робітників і селян.

Принагідно слід сказати, що дуже мало конструктивну несуть у собі спроби деяких сучасних дослідників говорити про російське суспільство (українське – рівною мірою) після лютого 1917 р. як про якусь органічну цілість – “народ”, уникати навіть згадок про соціальні розмежування й суперечності1. Однак тоді елементарно неможливо віднайти ті пружини, які стали рушійними для тих по-суті “тектонічних” суспільних зрушень, що потрясли країну, весь світ уже за кілька місяців. У якийсь спосіб слід іменувати й ті групи – “страти”, які існували в реальному житті й природно втілилися в усіх тогочасних документах. Не передбачаючи нинішньої кон’юнктури, документи кожного політичного табору неодмінно оперують поняттями “заводчики”, “фабриканти”, “підприємці” (“капіталісти”, “буржуазія”), “великі земельні власники” (“поміщики”, “дворяни”) – на одному полюсі; “робітники” – промислові (“пролетаріат”) і сільськогосподарські (“наймити” – російською мовою – “батраки”), “селяни” (переважаюча маса населення, що жила з доходів від власної праці в аграрному секторі) – на іншому полюсі. Природно, між полярними верствами – проміжні, “заможні селяни”, “середні власники”, підприємці, торговці тощо, які прийнято було іменувати “дрібною буржуазією”.

“Злагоду”, “гармонію” такому неоднорідному суспільству мала забезпечити “демократія” – сформування такої моделі політичного устрою, який би, по-можливості, враховував інтереси різних верств, “згладжував” суперечності між ними, забезпечував “соціальний спокій” і стабільність. В тому, що Росія досягла саме такої стадії свого розвитку начебто переконував і весь світовий історичний досвід, логіка природної поступальності. неминуча сила прикладу, звички, інерції. На стороні тих, хто офіційно оголосив себе новими господарями країни, були також переваги багатства, культури і організації. Відтак, за логікою, народжувана політична конструкція поставала як життєво детермінована, “закономірна” – “законна”.

Однак, виявившись у ході Лютневої революції в цілому підготовленою до приходу до влади, очолювана лібералами російська еліта не вповні усвідомлювала непевність, навіть хисткість свого становища, відсутність гарантованої перспективи. Панівні верстви не мали масової соціальної бази в країні і лише на певний час, до прояснення свідомості трудящих могли експлуатувати політичну нерозвиненість мас і маніпулювати ними з допомогою обману, лестощів, нескінченних обіцянок, грошових подачок і поступок. Варто було мати на увазі, до довір’я до нових правлячих кіл було опосередкованим – через есеро-меншовицькі Ради, які підтримували Тимчасовий уряд. Швидше за все буржуазія і її партія – кадети не усвідомлювали всієї гостроти тих загальнополітичних, соціальних, економічних і міжнаціональних суперечностей, які перепліталися в тугий вузол, не лише не руйнувалися перемогою Лютого, але лежали в основі неминучої, стрімко наростаючої нової кризи російського суспільства.

Розраховуючи вести країну капіталістичним шляхом, кадети не в змозі були запропонувати політики, здатної вирішити бодай одне з найзлободенніших питань: про вихід з війни, відвернення розрухи і голоду, справді демократичний устрій держави, аграрне і національне питання. З усіх можливих шляхів підходу до управління суспільством буржуазія обрала не просто легкий і непопулярний, а й найменш ефективний, майже напевне програшний, тупиковий – проведення старої, збанкрутілої політики: продовження на догоду “доблесним союзникам” війни до “переможного кінця”, саботаж соціальних реформ (насамперед аграрної), а згодом – відмова від них, бездіяльність у боротьбі з розрухою і голодом. Навряд чи такий шлях, якщо не сподіватись на диво, міг відвернути назріваючу кризу. Більш того, він скоріше вів до її форсування, оскільки спроба звалити весь тягар війни, розрухи на плечі трудящих, бідування яких незмірно зростали у зв’язку з загибеллю нових мільйонів від війни, голоду, злиднів, контрреволюційного терору, зумовлювала піднесення класової самосвідомості, виховання мас на політичному досвіді, визрівання революційних настроїв.

Партії “демократичного блоку” в подіях 1917 р. спробували створити враження, ніби пливуть за течією, підігруючи масам революційною фразою. Фактично ж вони проводили політику підтримки контрреволюції і участі в ній проти народу. Меншовики і есери взагалі виключили як найближчу перспективу соціалістичну революцію. “Росія – країна відстала, бідна, зі слаборозвинутою промисловістю, з нечисленним пролетаріатом. Тому Росія ще далека від соціалізму”, - не втомлювався віщувати центральний орган меншовиків1.

Не думаючи ні про що інше, крім буржуазно-демократичного шляху розвитку, угодовські партії прагнули зайняти “середню лінію” в революції, налаштовувались на реформістські методи діяльності. Вони були не проти того, щоб у перспективі за домовленістю з вітчизняною та англо-французькою буржуазією закінчити війну (після Лютого підтримували імперіалістичну політику продовження війни до переможного кінця), поступово відновити економіку, через Установчі збори законодавчо закріпити буржуазно-демократичні порядки. Але такі розрахунки були нереальними. По-перше, народні маси не могли, не хотіли невизначений час покірно поневірятися в умовах триваючої війни, зазнавати експлуатації при збереженні панування капіталістів і поміщиків. По-друге, російська буржуазія (політично незріла, консервативна, економічно вузькокорислива) не могла через своє класове становище повністю погодитися з планами дрібнобуржуазних партій, оскільки це було рівнозначно відмові від частини привілеїв, багатства і прибутків, хоча обставини і змусять її вживати заходів для виходу з кризи: здійснювати політичні маневри, йдучи на створення коаліційного Тимчасового уряду за участі представників есерів і меншовиків. Але ці кроки не могли привести до бажаної стабілізації обстановки через брак реальних планів розв’язання назрілих проблем. Вступ же есерів і меншовиків в “законний шлюб” з буржуазією виявиться в кінцевому рахунку згубним для них. Можливості політичного маневру у есеро-меншовицького блоку виявляться гранично звуженими: на догоду буржуазії доведеться відкласти програму навіть поміркованих буржуазно-демократичних реформ.

Конкретно-історична ситуація між Лютим і Жовтнем з її незвичайною складністю, динамізмом, крутими поворотами іманентно містила різні, змінювані час від часу можливості політичного розвитку. В. Ленін, що як ніхто інший, вірив у перемогу соціалістичної революції, разом з тим послідовно виступав проти примітивних уявлень про зумовленість саме такого результату боротьби і вбачав у реальній дійсності поліваріантність тенденцій. “Що дасть завтра наша революція – повернення до монархії, зміцнення буржуазії, перехід влади до більш передових класів – ми не знаємо, і ніхто не знає”1, - писав він у червні 1917 року.

І все ж найімовірніше революція могла або зупинитися на буржуазно-демократичному етапі, або йти вперед, до соціалізму. Виключити можливість будь-якого з цих двох варіантів навесні 1917 р. було б неправильним, політично необачним.

Соціалістичний шлях у той історичний момент зумовлювався загалом сприятливою ситуацією для спроби реалізації віковічних прагнень трудящих до справжнього соціального, політичного й національного визволення2. Додаткову об’єктивну перспективу тут створювала відносна (порівняно з іншими країнами) слабкість сил, що прийшли до влади в результаті повалення самодержавства.

Реальна альтернатива буржуазно-реформістському шляху розвитку країни була запропонована партією більшовиків, яка задовго до 1917 р. виробила теоретичні уявлення про наступну після знищення царизму спрямованість суспільного процесу. І незважаючи на те, що ситуація спочатку складалась досить суперечливо та несподівано (двовладдя не мало аналога в історії), вона водночас підтвердила і принципові розрахунки більшовиків. Тому проведений В. Леніним протягом березня 1917 р. аналіз політичного становища в країні дозволив йому після повернення в Росію в першій же короткій промові на Фінляндському вокзалі проголосити курс на соціалістичну революцію.

“Своєрідність поточного моменту в Росії, - робив В. І. Ленін висновок у Квітневих тезах, - полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії внаслідок недостатньої свідомості і організованості пролетаріату, - до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідних верств селянства”1. Цей висновок становив стрижньову основу, центральну ідею стратегічного плану РСДРП(б) у період між Лютим і Жовтнем. Він визначав як головну політичну мету, так і умови її досягнення.

Квітневі тези жорстко, надійно обґрунтовували соціалістичну перспективу розгорнутих у країні процесів, чим істотно вирізняли російську революцію серед багатьох інших революцій, що захлинулись через відсутність ясної програми. Водночас вони стали планом розв’язання загальнонаціональних, загальнодемократичних завдань, поставали як реальні заходи порятунку країни від невідворотної катастрофи. Так буржуазно-реформістському шляху був протиставлений соціалістичний, прямо протилежний першому за своїм класовим змістом і спрямованістю. Причому, другий шлях, за ленінською категоричною, безкомпромісною оцінкою, був не просто можливістю, але єдиною можливістю, життєвою, настійною необхідністю.

“Шляху реформ, що виводить з кризи, - з війни, із розрухи – нема”1, - підкреслював вождь більшовиків. Доводячи пізніше об’єктивний, закономірний характер соціалістичного вибору, В. Ленін писав: “Але в 1917 році, з квітня місяця, задовго до Жовтневої революції, до взяття влади нами, ми говорили відкрито й роз’яснювали народові: зупинитися на цьому (буржуазно-демократичному етапі. – В. С.) революція тепер не зможе, бо пішла вперед країна, ступив вперед капіталізм, дійшло до небачених розмірів розорення, яке вимагатиме (чи хоче цього хто-небудь чи ні), вимагатиме кроків вперед до соціалізму. Бо інакше йти вперед, інакше рятувати країну, змучену війною, інакше полегшувати муки трудящих і експлуатованих не можна”2. Очевидна перевага більшовиків полягала в тому, що вони не лише з надзвичайною оперативністю, без найменших вагань не лише вказали на об’єктивну необхідність переходу Росії до соціалізму, а й впевнено визнали основні віхи, розкрили їх конкретний зміст відповідно до умов країни: “...Ми підемо безбоязно до соціалізму і... ось якою дорогою лежить наш шлях: через республіку Рад, через націоналізацію банків і синдикатів, робітничий контроль, загальну трудову повинність, націоналізацію землі, конфіскацію поміщицького реманенту та ін.”3. Здійснення таких заходів і кроків, за ленінським висловом, відразу ж поставило б Росію однією ногою в соціалізм.

Переведення розвитку країни на новий, соціалістичний шлях розглядалося більшовиками не як щось незвичайне, надприродне, а як практичний вихід із кризи буржуазно-поміщицького ладу, з того тупика, в якому опинилася вона у 1917 р., тобто як конкретну відповідь на назрілі проблеми суспільного розвитку. У ленінській постановці соціалізм, що був метою і ідеалом робітничого руху, постав як загальнонаціональна потреба, а перехід до нього – як загальнонаціональне завдання.

Вперше в марксистській теорії і практиці В. Ленін знайшов варіант органічного поєднання соціалізму з національними умовами та інтересами конкретної країни – Росії і тим самим обґрунтував соціалістичну перспективу як нагальну загальнонародну справу. Величезне значення мала пропаганда тези, відповідно до якої розв’язання загальнодемократичних завдань може бути забезпечене виключно на шляху до соціалізму і аж ніяк не на платформі буржуазно-демократичного розвитку. Це відкривало можливості впливу на революційно-демократичний потенціал масового невдоволення і народного руху, спрямування його в річище формування соціалістичної революції.

Вибір шляху суспільного розвитку в поліетнічній країні з нерозв’язаним національним питанням, що дісталось у спадок від попереднього імперського режиму, не могло не внести своїх коректив у процесі вироблення, оформлення поглядів на перспективу, як віддалену, стратегічну, так і наближену, ситуативну.

***

Українські політичні партії, процес створення яких почався на рубежі ХІХ і ХХ століть і мав основною мотивацією розв’язання національного питання власними силами, з великим ентузіазмом зустріли повалення монархії, щиро вітали перші кроки Росії по шляху демократії. Всі вони вважали, що разом з іншими антисамодержавними чинниками зробили свій внесок у ліквідацію історичних пережитків – перешкод до соціального і національного прогресу. Однак це зовсім не означало, що стратегічна мета була вже досягнутою.



Неважко було передбачити, що нові правителі Росії не будуть поспішати з радикальними змінами у сфері міжнаціональних стосунків, неодмінно висуватимуть однією з абсолютних констант непорушність, цілісність держави, а замах на останню кваліфікуватимуть як найстрашнішу загрозу, підступний удар по революції, демократії. Відтак нагальною необхідністю був вибір курсу, лінії поведінки, які б якнайоптимальніше наближали до жаданої мети – повномасштабного відродження нації, виведення її на рівень передових спільнот.

Самим життям така відповідальна місія покладалася на Центральну Раду як координаційно-політичний, організаційний, керівний центр усього українства. Особливу ж роль судилося відіграти її голові, безперечно найвідомішому, найпопулярнішому тодішньому громадському діячеві – М. Грушевському. З його поверненням “український рух у Києві зразу відчув досвідчену й авторитетну руку свого керівника. Ніхто в даний момент не під ходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство”, - відзначав Д. Дорошенко. Уже в першій своїй статті “Велика хвиля”, опублікованій 25 березня “Новою Радою”, “...Грушевський вірно схопив ситуацію і ясно поставив перед українством завдання, які розгортались перед ним з вибухом революції. Він рішуче і категорично заявив, що українські постуляти й домагання мусять зразу бути поставлені в усій їх широті”1.

Д. Дорошенко вважає необхідним віддати належну “честь Грушевському, що він зразу поставив ці домагання конкретно в формі автономії України”2.

Втім, слід відразу обмовитися, що суголосно з М. Грушевським відчувало, оцінювало момент, формулювало основні вимоги, бачило перспективу їх досягнення майже все політично активне українство, що інтенсивно втягувалося в суспільне життя. Так що від самого початку теоретичні напрацювання й узагальнення М. Грушевського з’являлися не як витвори “героя-одинака”, а органічно вінчали інтелектуальні зусилля національної еліти.

Шукаючи відповіді на питання – що робити, куди йти далі – ідеологи українського руху були єдині в тому, що розпочата революція несе в собі соціальне й національне визволення. Щоправда, ступінь зв’язку обох елементів, їхня питома вага в детермінації широкого народного руху оцінювалася по-різному.

Для тих, хто в 1917 р. став біля керма українського руху, не виникало жодних вагань у питанні про сутність і характер процесів, що розпочалися в Україні і мали завершитися, як вони сподівалися, досягненням стратегічної мети.

Беззастережно визначивши головною причиною політичного піднесення в Україні національний момент і, пов'язавши розв'язання існуючої суспільної суперечності з нагальною демократизацією всього укладу життя, вони були переконані, що революція в регіоні має національно-демократичний характер. Широка демократизація суспільного життя розглядалася при цьому як головний чинник докорінних перетворень в інтересах трудових мас, тобто включала в себе соціальний аспект.

Природно, комбінування складових процесу, що розпочався з поваленням самодержавства, уявлялося по-різному і залежно від обставин змінювалося. Не залишилися незмінними й погляди на співвідношення між визвольним рухом в Україні і загальноросійським процесом.

Так В.Винниченко вважав, що після лютневих подій в українському суспільстві відразу відпали будь-які інші орієнтації (що існували раніше), крім однієї - "Всеросійська Революція, Справедливість". Лідер українських соціал-демократів навіть через кілька років не міг утриматися від революційного пафосу, передаючи тогочасні настрої українства: "За 250 років перебування в спільці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми.

Ми стали частиною, - органичною, активною, живою, охочою частиною - єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, організацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?"1

Піднесеному сприйняттю Лютневої революції в Україні сприяла й поширювана інформація про те, що дуже велику, мало не головну, роль у поваленні царизму відіграли укомплектовані переважно українцями Волинський та Ізмайлівський полки Петроградського гарнізону. М.Грушевський і П.Христюк стверджували, що їх підготували до цього українські революційні організації Петрограда, а В.Винниченко відводив головну роль тут місцевій організації українських соціал-демократів2. Є свідчення і про те, що про вплив на командний склад полків завчасно потурбувалися масони, які домоглися від офіцерів обіцянок не вживать зброї проти виступів у Петрограді, по суті сприяти перевороту, що готувався3.

Щоправда, П.Христюк крізь призму років дещо стриманіше, аніж його колеги по Центральній Раді, оцінив Лютневу революцію, можливості, які вона відкривала для подальшого цивілізаційного поступу: після "короткої спілки" всіх антимонархічних сил буквально наступного дня виявилась суперечність, навіть ворожість інтересів працюючих мас і тих, хто жив їх експлуатацією. "Конфлікт між двома силами - буржуазією і працюючими масами - почався одночасно на всіх просторах бувшої імперії, але пішов не всюди однаковим темпом і в однакових формах, ускладняючись місцевими умовами як соціально-економічного, тк і національно-політичного характеру. Під впливом цих умов инакше розвинувся він на Україні, ніж на Московщині"1.

Інший суттєвий момент, на думку П.Христюка, відразу ж виявився у повній нездатності великоруської ("московської") демократії належною мірою оцінити позитивну роль, великі демократично-визвольні потенції національних рухів, які були кваліфіковані "як буржуазні і контрреволюційні". З цього не вийшло нічого доброго для революції взагалі: "Хибним розумінням і відношенням до національних революцій з боку московської революційної демократії, яка по праву могла претендувати на революційний провід у всеросійському масштабі, було нанесено велику шкоду справі революції: загально-російський революційний фронт одразу ж було розбито по лінії міжнаціональної боротьби, в результаті чого на великих просторах бувшої Росії революційна боротьба пішла одночасно в двох напрямках: в напрямку соціально-економічної боротьби працюючих проти визискувачів і в напрямку національно-політичної боротьби нації з нацією, робітництва та селянства з таким самим робітництвом та селянством"2.

Авторові цих рядків можна, мабуть, закинути, що такого швидкого прозріння щодо позиції великоросійської демократії в 1917 р. насправді не було й бути не могло. Однак наведений висновок не може скільки-небудь суттєво змінити оцінку загальної логіки тогочасних орієнтацій лідерів українського руху, основних напрямків, суті курсу, що ними обирався.

Найгрунтовніше платформа українського руху, а відтак - Української революції, розроблена у працях М.Грушевського. З методичною послідовністю він ішов від вихідних тем до заключних, повертаючись у разі потреби до тих сюжетів, тлумачення яких зумовлювалося новими обставинами.

Першою такою працею стала брошура "Хто такі Українці і чого вони хочуть", у якій прийдешні завдання обгрунтовувались всією попередньою історією українського народу, його сутністю й особливостями.

На чільне місце М.Грушевський поставив питання: "Що означає ся назва, хто такі українці, кого вони вважають своїми товаришами у своїм ділі, і чого вони хочуть для свого народу й краю"1.

Ці питання, що самі по собі викликали інтерес у широкого загалу, безперечно, мали й досить вагоме політичне навантаження. Саме через ті чи інші відповіді на них визначалися підходи до тогочасного етапу суспільного розвитку, до формування конкретних завдань руху, котрий, як і будь-яке масштабне явище в історії, містив у собі поряд із елементом усвідомленої дії і величезний відсоток стихійності. Саме цю стихійність пропонувалось увести в певне ідейне й організаційне русло, дати їй чітку платформу, програму боротьби.

М.Грушевський дав дуже стислий, надзвичайно концентрований виклад історії українського народу, обгрунтувавши свій висновок таким чином: "Так, ми - стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви, великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Русі, від котрої пішла ваша освіта й культура, і ми того історичного зв'язку не заперечуємо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наклала свою останню печать на наше життя: відродження XVI віку, козаччину, великі народні повстання XVII віку, розвій українського народовладдя, козацького демократизму. Ми пройшли свою путь великої боротьби за волю і рівність, котрої не знали інші народності руські. В ній ми остаточно сформувалися в український народ, а теперішні події закінчують його перетворення в українську націю"1.

Варто наголосити, що навіть чимало термінів, здавалося б, досить зрозумілих, чітких, простих, на той час вимагали свого наукового тлумачення (самих термінів "Україна", "українець" офіційна Великоросія не знала й знати не хотіла, вживаючи умисне принизливі - "Малоросія", "малорос"), і М.Грушевський знову-таки з'ясовував їх не лише з академічною, але й із політичною метою.

"Хто може бути українцем і кого українці приймуть у свої ряди як свого товариша? - ставив він питання і відповідав: - Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.

Але не тільки хто природжений українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання - се не важно. Його воля і свідомість вирішує діло. Коли він почуває себе найближчим до українців і ділом се показує, він українцям товариш і земляк"1.

Голова Центральної Ради добре знав, яким полінаціональним унаслідок багатьох причин виявився склад населення України, й відразу застерігав, що українці з величезною повагою будуть завжди ставитись до представників будь-якої національності. "З ними українці будуть порозуміватися у всім, що торкається нового ладу на Україні. Спільно з ними вони постараються упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих українців, але і для всіх тих інших народностей, яких історична доля розселила на Україні і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами разом з українцями"2.

Ці ж питання, але більш докладно, М.Грушевський обгрунтував в іншій брошурі того часу - "Звідки пішло українство і до чого воно йде". Щоправда, голова Центральної Ради прагнув з'ясувати суть українського минулого, еволюцію українського етносу, зміст "українського питання", причини та історію українського руху не лише для українців, а й для тих, хто зі здивуванням спостерігав за його зростанням і зміцненням.

"Теперішнє Українство, - наголошував Грушевський, - се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами - права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ той називав себе в давніх віках народом руським; а як ся назва стала означати і великоросів, і тих, що від українського народу його права відбирали, то він не схотів далі сим іменем називатись і пошукав собі іншого імені. А діло його старе - те, що почалося багато віків тому"1.

Звичайно, головну увагу лідери українського руху приділяли з'ясуванню становища України після повалення самодержавства. М.Грушевський присвятив цьому питанню низку статей у "Новій Раді" (25 березня - 15 квітня 1917 р.), виданих пізніше окремою брошурою "Вільна Україна".

Учений вважав, що з перемогою Лютневої революції багатовікові домагання українців зможуть нарешті здійснитися. Як послідовний демократ (у чомусь, можливо, ідеаліст і, навіть, утопіст), він виходив з уяви, що "у вільній Російській республіці не може бути невільних народів, так само як не може бути невільних людей!" Саме такою була точка зору М.Грушевського на українську справу в той момент.

"Велика хвиля настала! - стверджував головний ідеолог українства. - Впали з України кайдани, в котрі прибрала її лукава політика Московського царства, коли визволений великими зусиллями український народ передав у його опіку свою новоздобуту свободу! ...Сю глибоку зміну в становищі нашого народу і нас, як його представників, ми мусимо в повній глибині відчути і з неї відповідні виводи зробити. Минули ті обставини, коли ми мусили виступати з петиціями, супліками, доводити свої права навіть на культурне самоозначення, навіть на такі елементарні речі, як уживання своєї мови для своїх культурних потреб, допущення її до навчання в школі, до уживання в урядах і суді. Ще рік тому українське громадянство силкувалося прихилити уряд і законодавчі органи до того, щоб вони зрушили українську справу в Росії з мертвої точки, признавши отсі елементарні домагання: занехання репресій, відновлення скасованої з початком війни української преси і українських організацій, заведення української мови в школі і в урядуванні"1.

Так само, як і В.Винниченко, М.Грушевський був глибоко переконаний у тому, що і Росія в цілому, й Україна зокрема вступили в якісно нову стадію свого розвитку, коли відпала потреба оглядатися назад, а належало прямувати вперед, виходячи з нових реалій. Голова Центральної Ради вважав, що російська революція розв'язала українську проблему в тому розумінні, як вона поставала донедавна. "Нічого більш помилкового не може бути тепер, - відзначав він, - як витягнути старі українські петиції й подавати їх наново уряду як наші домагання в даний момент. Не може бути більшого нерозуміння хвилі, як наші старі домагання вважати мірою українських потреб в теперішності і сповненням їх думати задовольнити потреби нинішнього українського життя. Те, чого ми добивалися п'ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б се було тоді, було б прийняте українським громадянством з щирою подякою і дійсно могло б мати своє значення, було б добром для нашого народу, охоронювало б його від переживання тяжких хвиль останніх літ, полегшило б йому дальший культурний похід. Воно, розуміється, потрібне й тепер, мусить бути уділене негайно, щедрою рукою, в розмірах найбільш широких, свобідних від усяких обмежень і застережень. Але воно ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, "розв'язанням українського питання" для даного моменту. Се треба з усією рішучістю сказати про останню заяву тимчасового уряду про його співчуття до "культурно-національного самоозначення народностей Росії". Не про нього тепер річ і нікого воно тепер не інтересує на Україні. Українського питання вже нема. Є вільний великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи.

Великі події, пережиті нами, зняли гальма із скритої енергії нашого народу. Як пригнічена пружина, вона підноситься перед здивованими очима чужих і своїх"1.

Подальші події покажуть лідерам українського руху, що вони, "сп'янівши" від перших днів революції, переоцінили розмах демократії, її глибину в Росії. Проте саме така переоцінка зумовлювала підтримку керівниками національних рухів (у той час не лише українського) тих процесів, що відбувались у Петрограді, інших життєво важливих центрах країни, а також правлячих політичних кіл.

В.Винниченко вважав, що такою була позиція не лише керівництва українського руху, що "в цьому дусі мислило, почувало й діяло за тих днів усе національно свідоме, організоване українство"2. На підтвердження цієї думки він наводить заяву петроградської організації Товариства українських поступовців, зроблену в перших числах березня 1917 р.: "Ми, члени петроградського відділу Союза Українських Поступовців, глибоко переконані, що витворені державним переворотом нові правові умови особистого та громадського життя повинні забезпечити порішення тих завдань, які ставить собі український національний рух у об'єднанню з демократичними силами всієї країни.

Проголошені яко провідні державні основи гасла політичних свобод дають певність, що безповоротно одійшли в минуле всі національні обмеження, так ревно прикладані до українського народу за старого режиму й так широко використовувані ним у боротьбі з українським рухом у обставинах військового часу"1.

Таким чином, уважаючи головною причиною суспільної активності українства довготривале гноблення російським царизмом, провідники національного руху були переконані, що повалення самодержавства відкривало можливості для задоволення нагальних вимог українців як етносу й водночас стимулювало об'єднання з усіма демократичними силами країни для здійснення програми таких перетворень, які виключали б повернення до попереднього стану й забезпечували реформування усіх сфер життя за кращими світовими зразками.

Найголовніше, чого мали домагатися українці, що повинно було стати центральним пунктом їхньої програми, - це воля, забезпечення права самим розпоряджатися своєю долею. Тому повалення самодержавства вони сприйняли як запоруку визволення, а в підтримці революції вбачали гарантію від реставрації старих порядків. "Українці не хочуть більше такої неволі ні собі, ні кому іншому на Україні і в усій російській державі"2, - заявляв М.Грушевський.

Нагальною потребою часу було відстоювання демократичних свобод, народжених у Лютому: "Кожен повинний мати свободу висловлювати свої гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зібрання і обговорювати на них свобідно всякі справи, зв'язуватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу. Книги і газети повинні виходити, як тепер виходять, без цензури, без дозволу начальства. Не повинно бути ніякого примусу в вірі, як давніше було: кожний може держатися такої віри, якої хоче, і свобідно переходити з одної віри у другу"1.

Іншим наріжним принципом-завданням мало стати забезпечення реальної рівності всіх людей. "Однакове право повинні мати пани і мужики, багачі і робітники, освічені і прості, чоловіки і жінки, якого б хто був народу і віри - всім одне право. Всі мають право вільними голосами вибирати собі всяку владу. Всім повинний бути доступ до виборних урядів, хто тямущий і може його сповняти. Всім має бути можливість учитися, просвіщатися, доходити розуму і знання"2.

Забезпечення волі, свободи, рівності визначальною мірою залежало від характеру організації влади в країні. Отже, це питання теж належало до ключових. Голова Центральної Ради зазначав: "Щоб не було ніякої тісноти від влади людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої влади, тільки з вибору народного! Се називається устроєм демократичним - щоб народ сам собою правив. Як у селі все має становити вибрана сільська рада, а правити виборна сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краю! ...Такий устрій, коли не має бути ні царя, ні короля, всі власті і всі установи мають бути з вибору народного, і сі вибори мають бути так уряджені, щоб у них мали право і дійсну перевагу люди всі, робочий народ - такий устрій зветься демократичною республікою, і українці хочуть його. Вони хочуть, щоб Росія з царства зробилася демократичною республікою"3.

М.С.Грушевський пропонував водночас і перевірений досвідом передових країн механізм залучення народу до участі в державотворенні, в управлінні державою. Це передусім запровадження демократичної виборчої системи. "Вибори мають бути такі, щоб всі мали право вибирати, щоб кожен мав тільки один голос і голос голосові був рівний. Щоб вибирали відразу кого треба, а не так, щоб вибирати спочатку виборщиків, а ті вже тільки вибиратимуть кого треба. Треба, щоб голосування було тайне, письменне - щоб не можна було знати, хто за кого голосував, і потім за те мститися і надокучати. Се зветься чотирьохчленне виборче право: загальне, рівне (всеобще), пряме (безпосереднє) і


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка