Україна в революційну добу



Сторінка31/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   41

Чи ж треба говорити: П. Христюк намагається довести, що на момент ухвалення Третього Універсалу ще існували можливості для того, щоб більшовицька й Українська революції доповнювали одна одну, а не ввійшли в антагоністичну суперечність. «Про всі ці можливости ми говоримо через те, що вони не одкидались і більшістю самої Української Центральної Ради, і, як такі, являються цінними для характеристики виявленого Радою розуміння завдань революції, — веде далі історик. — Щоправда, Центральна Рада не стала виразно на позицію необхідності жорстокої клясової боротьби, не проголосила своєю ближчою метою цілковиту руїну буржуазно-капіта­лістичного суспільства і творення нового соціялістичного суспільства і, в зв'язку з цим, не проголосила гасла організації державної влади в центрі і на місцях на клясовому, радянському принципі. Але після цього було б цілком помилковим робити висновок, що Центральна Рада ставила собі ідеалом творення буржуазної чи дрібно­буржуазної державности. Слово «народня» республіка було вжито в Універсалі Центральної Ради зовсім не для прикраси і не для того, щоб його, в пристосуванню до відновленої української державности, спіткала така ж само сумна доля, як і чужоземное слово «демократична» в старій європейській практиці»1.

Центральна Рада свідомо ставила собі за мету розбудову дійсно народної державності, за якої політична влада перебувала б у руках народу й соціально-економічні відносини були б улаштовані так, щоб забезпечити як духовні, так і матеріальні інтереси трудящих мас. Для досягнення цієї мети Центральна Рада (її робітничо-содцатсько-селянська більшість на чолі з українськими соціалістичними партіями — есерами та соціал-демократами) зовсім не збиралась наслідувати зразки західноєвропейських республік, хоч би й найбільш «демократичних», і через це не зв'язувала себе в той час старими, встановленими на Заході державно-політичними формами «чистого» парламентаризму2.

За оцінками активних учасників подій, головною помилкою Центральної Ради на той час була її позиція «соціяльного, міжклясового миру», її віра в те, що накреслені завдання вдасться втілити в життя без жорстокої боротьби з буржуазією. «Ця позиція і ця віра вели до того, що Центральна Рада, з одного боку, не спішилась з переведенням в життя оголошених реформ, а з другого — переоцінювала вагу обраних на основі пятичленної формули органів самоврядування і майбутніх Установчих Зборів і недооцінювала в той же самий час ваги і значіння в революції клясових органів працюючих мас — рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, хоч і являлась сама більш клясовим, ніж міжклясовим, органом. Звідси йшли потім, при несприятливих умовах розвитку української революції, збочіння Української Центральної Ради (власне есефівсько-есдеківського правительства її) вправо; тут лежить причина частих закликів Генерального Секретаріяту до «спокою» і припинення «анархії» в той час, як, здавалось, треба було кликати до боротьби з буржуазією, до акції, яка виривала б з рук останньої скупчені в її руках матеріальні цінности»3.

Характерним для цієї «примиренської» позиції і тактики поміркованої частини української демократії стало видане Генеральним Секретаріатом услід за III Універсалом пояснення до нього, «головним чином, в справі земельній». В додаток до цього пояснення секретарство земельних справ видало ще свого осібного обіжника до земельних комітетів, в якому роз'яснювало, що саме треба розуміти під нетрудовими землями. З того роз'яснення виходило, що «земельних власників, які мають землю в межах трудового господарства, приміром, меньш, ніж 50 десятин, Універсал не торкається; така трудова власність Універсалом не касується і зостається подавньому»1. «Ясно, що такі «пояснення» вносили в справу одні тільки неясности, — констатує П. Христюк. — Посилання на Установчі Збори в таких важливих питаннях, як справа сплати ріжних боргів, що тяжіли на поміщицькому майні, в той час, як в Універсалі ясно сказано було, що вивласнення земель переводиться без викупу, тільки заплутувало справу. Згадка ж земельного секретарства про 50 десятин була і зовсім недоречною. Вона викликала велике невдоволення серед біднішого селянства»2.

Отже, хоч і обережно, П. Христюк цілком упевнено поставив під сумнів правильність вибору орієнтації, зробленого восени 1917 р. Центральною Радою та Генеральним Секретаріатом. Нелегко щось протиставити і тому способу, до якого вдався історик.

Ще більше розумів потребу в такому підході В. Винниченко. В усякому разі у «Відродженні нації» після короткого розділу, присвяченого Третьому Універсалові (значну частину займає відтворення його повного тексту), колишній Голова Генерального Секретаріату вміщує цілих два розділи з характерними назвами «Основна хиба української демократії» і «Фальшиве розуміння національно-української державності». Промовисті й назви деяких параграфів — «Не маси винні», «Соціалізм малоросійсь­кого хуторянина», «Наша "безбуржуазність"», «Страх перед безбуржуазною державностю», «Поганенькі навіть демок­рати» тощо.

Згадані розділи всуціль аналітично-оціночні й при цьо­му дуже самокритичні. Їх провідну ідею можна звести до кількох лаконічних витягів: «Большевики робили, діяли тільки для мас, і через те вони вірили тільки в маси, через те у них був запал, воля, прагнення, захват, ентузіазм.

Ми ж не мали ні віри тої, ні захвату, а значить, не мали й довір'я мас. Це було в нас у перший період творення нашої державности, коли соціальний і національний мо­менти зливались в одне сильне, сміливе ціле. Тоді був і наш ентузіазм, і наша непереможність, і непоборима, непохитна віра мас.

Але далі в нас не вистарчило сміливости, одваги, широти й далекосяжности погляду. Ми злякались «темних інстінктів» мас, ми перестрашились їхньої великої простоти, нам забрякло дальшого, більшого ентузіазму»1.

В. Винниченко вважав, що Українська революція пережила дивну метаморфозу: до вирішального моменту творення юридичної державності виявились забутими дійсна її суть, інтереси трудящих мас, їх національне й соціальне відродження. Засіб же цього відродження — державність — став сприйматись за єдину мету руху2. Що ж до характеру утворюваної державності, то, за зізнаннями й оцінками автора «Відродження нації», лідери українства «ніколи навіть не задумувались над тим, щоб будувати чисто нашу, чисто селянсько-робітничу державу, себто таку державу, яка найбільш відповідала характеру нашої селянсько-робітничої нації»3.

Соціальне спрямування державотворчого процесу виявилось відмінним і навіть протилежним початковим задумам, концептуальному баченню мети революції. Із щирим болем В. Винниченко пізніше писав: «І скільки справді тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити... не свою державність, ворожу нашій нації, згубну для неї!

Кажучи по щирости, ми рішуче нічого не міняли в суті тої державности, що була за часів Тимчасового Правительства. Ні одної основи її ми не порушили. Ми тільки міняли національну форму її, — замісць синє-біло-червоного прапору ми вішали жовто-блакитний»1.

Такий курс, на думку В. Винниченка, призводив до розколу, а потім і прірви між керівниками й рядовими учасниками українського руху. І навіть за кілька років після описуваних подій він не міг визнати тогочасну політичну лінію ані логічною, ані вмотивованою: «Ми цілком вірно доводили завсігди, що найбільшим ворогом нашого націо­нального визволення були буржуазні кляси на Вкраїні. Отже, здається, повинно було би бути ясно, що поки на Україні лишиться панування буржуазних кляс, се-б-то буржуазного ладу, доти й наше повне національне визво­лення не можливе. І нашим завданням, коли ми вже тільки на національну справу звертали всю свою увагу, в інтересах хоча би тільки національного визволення треба було на­самперед знищити панування буржуазного ладу на нашій землі, зруйнувати силу найбільш ворожих і чужих нашій національности кляс. Вся наша особлива історія, всі умовини нашого історичного розвитку вимагали цього від нас, це було необхідністю дальшого нашого визволення.

А ми що замість того? Підтримували, скріпляли, боронили панування цих кляс на Україні»2.

Колишній голова української виконавчої влади підтверджує гіркі висновки аналізом положень як Третього Універсалу (державний контроль над промисловістю замість робітничого, недоторканність фінансового капі­талу за відсутності будь-якої можливості сплачувати заробітну плату робітникам, незмінність судочинства тощо), так і супутних документів, особливо численних «роз'яснень» політики Ради у земельному питанні, покли­каних не лише заспокоїти великих землевласників, а й скоригувати урочисто виголошену норму — скасування поміщицької власності на землю.

Звичайно, не всі історики в наступному поділяли вищенаведені підходи та оцінки П. Христюка і В. Винниченка. Навіть більше, багато хто висував їм звинувачення за написане, намагався посіяти недовіру до зроблених ними висновків. Не вдаючись тут у розбір їхніх поглядів (це вже предмет окремого розгляду), слід зазначити, що автори намагаються здебільшого віднайти (вгадати) причини, мотиви міркувань П. Христюка і В. Винниченка. Йдеться і про їхній політичний і фаховий непрофесіоналізм, і про надмірну емоційність, і про бажання за допомогою істо­ричних праць примиритися з радянською владою, і про нерозуміння переваг традиційної демократії, яку тільки й треба було захищати від більшовиків, «брудних інстинктів черні» тощо. Не спростовуються лише аргументи ключових постатей і перших істориків Української революції і серед них — згадані вище. Таких спроб просто немає, оскільки зробити це скільки-небудь переконливо взагалі неможливо.

Начебто передбачаючи саме такий сценарій майбутнього розвитку подій, прийомів «критики» наступників, В. Винниченко (почасти й П. Христюк) уже в своїх творах показали марність подібних зусиль, їхню елементарну непорядність. Не дивно, що й з цього приводу пізніші автори не вступають у полеміку з першими істориками Української революції.

Сьогодні ж узагалі дедалі частіше згаданий аспект — вибір керівниками Української революції варіанта суспільно-політичного розвитку в жовтнево-листопадові дні 1917 р. — обминається, старанно затушовується.

Ігнорування ж цього аспекта історичного досвіду, безперечно корінної, ключової проблеми, не можна розцінювати інакше, як серйозну ваду на шляху досягнення наукової істини.

Підсумовуючи вищевикладене, можна з певністю твердити таке.

З перших же днів Українська революція намагалась знайти власний шлях розв'язання нагальних суспільних проблем. У конкретних обставинах багатовекторного загальноросійського революційного процесу вона опинилася між двома крайніми полюсами, уособлюваними Тимча­совим урядом і більшовиками. Невідворотно втягуючись у конфронтацію з першою силою, що прагнула не допустити скільки-небудь серйозних зрушень, у тому числі й у національній, державно-політичній сфері, основний ви­разник і чинник Української революції — Центральна Рада, сформована переважно з представників соціалістичних партій, займала лівішу, радикальнішу позицію.

Водночас український політичний провід намагався виразно дистанціюватися і від курсу більшовиків, допускаючи співпрацю з останніми в Україні лише на засадах широкої коаліції всіх демократичних сил, формування однорідно-соціалістичної влади, тобто, якщо називати речі власними іменами, розчинення представництва РСДРП(б) у загальній масі інших чинників суспільного, державотворчого процесу. В перспективі не виключалася й еволюція в бік більшовицької платформи, але такий варіант видавався надто абстрактним і неодмінно віддаленим.

Атмосфера ж революційної зливи дедалі захоплювала маси, що вже не могли і не хотіли терпіти невизначеності. А тому й можна зрозуміти прояви їхнього нетерпіння, бажання прискорити розв'язання пекучих проблем, особливо ж соціально-економічних. Вектор їхніх прагнень збігався з позиціями та діями більшовиків. Тому так нестримно поширювалась влада рад — процес, названий В. Леніним тріумфальною ходою соціалістичної революції. Не зустрічаючи перепон (за III Універсалом, УНР оголошувалась автономною складовою неіснуючої федерації, а якщо такої не було — тієї ж таки Росії, — в усякому разі мало хто був здатен їх розрізнити), загальна тенденція більшовизації Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, встановлення влади останніх і невідкладні практичні кроки до здійснення більшовицької програми (перемир'я на фронті, легітимне захоплення маєтностей і поділ землі, 8-годинний робочий день, націоналізація підприємств, робітничий контроль, рішучі заходи щодо локаутів, спекуляції тощо) досить стрімко залучали у сферу свого впливу й Україну.

За таких обставин вибір варіанта суспільно-політичного розвитку Української Народної Республіки — розважливе, обережне просування демократичним шляхом до соціалістичної перспективи і рішучий опір «червоногвардійській атаці на капітал» — сприймався як спроба зачепитись за вчорашній день, протиставити себе настійному велінню часу, зупинити природний історичний поступ.

Отже, вибір суспільно-політичної альтернативи, здійснений лідерами Української революції на відповідальному історичному рубежі, обіцяв неминуче ускладнення ситуації як усередині українського суспільства, так і в його відносинах з ближчим сусідом, невідворотні колізії з досить туманною перспективою, в усякому разі —з вельми ілюзорними сподіваннями на успіх1.

Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

Прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу стало, безперечно, надзвичайно важливою, вершинною віхою в історії Української революції. Однак воно, водночас, знаменувало й початок таких надскладних далекосяжних процесів, які величезною мірою вплинули на всю долю нації, пошук нею свого місця серед інших спільнот, визначення власної суспільної ролі. Чи не найбільше це стосується проблеми федеративного переустрою Росії.



Її з'ясування, як гадається, залежить від відповідей на цілу низку питань, які умовно можуть бути поєднанні в три основні групи: 1) зумовленість планів Центральної Ради щодо федеративного переустрою Росії; 2) ступінь науково-політичної аргументації ініціативи; 3) оцінка наслідків спроби реалізації масштабної державницької концепції.

Ідея федеративного переустрою Росії в Універсалі є наскрізною, домінуючою, найрельєфнішою. Достатньо уважного погляду на документ, щоб цілком переконатись у тому.

"Народе український і всі народи України! - сповіщала Центральна Рада. - Тяжка й трудна година впала на землю республіки Російської (тут і далі підкреслено мною - В.С.). На півночі, в столицях іде межиусобна й кривава боротьба. Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна. ...І ми, українська Центральна Рада, твоєю волею, во ім'я творення ладу в нашій країні, во ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її. ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка стала федерацією рівних і вільних народів.

... Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою і властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й всієї Росії"1.

У повному погодженні з цілою Росією передбачають розв'язання конкретних нагальних завдань поточного моменту: припинення війни й досягнення миру, розв'язання земельного, продовольчого питань, упорядкування виробництва і розподілу продукції, організації праці тощо.

Закінчувався Універсал таким закликом:



"...Громадяне! Іменем Народної Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби зо всяким безладдям і руїництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній республіці Росії здоровля. силу й нову будучину. Вироблення тих форм має бути переведено на українських і всеросійських установчих зборах.. ."1.

Коментарі, справді, як мовиться, зайві: турботи про долю Росії, здається, більше, ніж про власну ... Однак у тому була й своя логіка і свій, значною мірою вимушений, розрахунок.

Передусім, лідери Центральної Ради одержали автономістсько-федералістські орієнтації, так би мовити, "у спадок", як незаперечну цінність і міцну традицію української суспільно-політичної думки, започатковану ще славними кирило-мефодіївцями. Переваги цих орієнтацій закріпилися у політичній свідомості через практику національно-визвольного руху впродовж півтора десятка років XX століття у своєрідному суперництві (втім, і у відвертій боротьбі) із самостійницькими гаслами М.Міхновського, Народної української партії, що за великим рахунком, так і не спромоглися подолати сектантських бар'єрів.

Не меншу роль відіграв і науково-прогностичний розрахунок М.Грушевського, його однодумів, що визначальною мірою базувався на невідворотності торжества в Росії демократичних засад і детермінованого ними ефекту: не відриваючись від Росії, взявши якнайактивнішу участь у її перетворенні на народоправну республіку, добровільну спілку (федерацію) національно-державних утворень, домогтися тим самим гарантії забезпечення прав поневоленим раніше народам самостійно, відповідно до власного інтересу порядкувати життям через систему органів місцевого самоврядування. В Україні уособленням реалізації такого права мали стати Українські Установчі збори (сойм).



Нерідко така стратегія оцінюється, з одного боку, як занадто обмежена, поміркована, а з іншого – нереалістична, ілюзорна, оманна, заздалегідь приречена на нездійсненність. Однак слід пам'ятати, що істотною рисою М.Грушевського-політика був категоричний імператив науково обґрунтовувати кожен політичний крок. Будь-хто, кому довелось читати публіцистичні праці Голови Центральної Ради 1917 р. ("Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде", "Якої автономії і федерації хоче Україна" тощо), знає, що в їх основі лежить глибокий, шонайпредметніший аналіз суспільно-політичних альтернатив, уважний розгляд усіх чинників, що впливали на ситуацію, а вибір найприйнятнішого варіанта було здійснено практично з бездоганною переконливістю. Наукове сумління змушує й сьогодні, з позицій знання пройдених пізніше етапів історичного поступу, визнати, що обґрунтування курсу Української революції з теоретичного боку було майже абсолютним.

До речі, у розрахунках строго враховувалось і те, що із здобуттям демократичних гарантій можливості нації порядкувати власним життям, виключенням втручання у її автономну життєдіяльність, національне відродження буде розвинуто таку масштабну волю й енергію, за яких українцям вже будуть і не потрібні штучні відмежування від чужих впливів чи конкуренцій. А належність до великої і могутньої держави дозволить ефективно скористатися з її очевидних переваг, особливо важливих за умов продовження світової війни.

Як вчений-аналітик, що блискуче володів знаннями світового досвіду, М.Грушевський був сам повністю переконаний у перевагах ладу. заснованого на федералістичних началах, над централістичним, унітарним державним устроєм. Він намагався довести це всім чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити і діяти.



Водночас, залишаючись завжди справжніми демократами за способом думання і всім змістом своєї поведінки, провідники Української революції не допускали "накидання" (тобто нав'язування) вистражданої і вивіреної політичної лінії суспільній свідомості мас (а про маніпулювання нею, або ж її обман мови взагалі не могло бути). Тому М.Грушевський делікатно пропонував: за умов піднесення Української революції гасло автономно-федералістського переустрою Росії "могло б бути проголошено не тільки друкованим словом, але і живим - на великих зборах, маніфестаціях і в усякого роду прилюдних заявах, до котрих прилучаються українські і неукраїнські зібрання на місцях, заявляючи солідарність з ними, і підтверджуючи, що се домагання всього українського громадянства і всіх політично-свідомих верств України"1. Отже, йшлося про цілком природне засвоєння запропонованих гасел масовим визвольним рухом, животворне його опліднення. І з цього погляду позиція і передбачення Голови Центральної Ради і його колег виявилися цілком виправданими.

Автономістсько-федералістський стрижень концепції Української революції не залишився голою кабінетною абстракцією. Сформульовані Центральною Радою гасла впродовж 1917 р. перетворились на стійкі переконання мільйонів українців і матеріалізувалися у тисячах і тисячах постанов найрізноманітніших форумів: від загальнонаціональних і загальнопартійних до волосних і вузькокорпоративних. Відбувалось унікальне органічне єднання породження наукового інтелекту з інстинктивними прагненнями, стихійним (радше - неоформленим) волевиявом широких мас.

Центральна Рада начебто проявила масам їх внутрішні потяги, настрої і об'єктивно перетворилася на осереддя руху, що швидко наростав. В тритомнику заступника Голови Центральної Ради і Голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка "Відродження нації" є прикметний підрозділ з дещо іронічною назвою „І хведеративна”2. Справжній мислитель, тонкий знавець національної душі і талановитий художник блискуче, щемливо-тепло відтворив процес визрівання політичної і національної свідомості у всіх верствах українства, особливо в селянському середовищі. „На Україні, - пише він, - все селянство вірило Центральній Раді, бо вона була "своя", вона добре знала потреби "простих людей" і хотіла здійснити ці потреби. Ці потреби називались "Автономія України" і "федеративна Росія". В цих словах містились і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована простота, й повага до "простої" мови, й узаконення його відмінності від "руського", "кацапа", й ліквідація образливої вічної зневаги цього "кацапа" до "хахла", й, нарешті, в цих словах було вирішення питання війни й землі. Реалістичний, моністичний розум селянина ці дві категорії, - національне й соціальне, - зараз же зливав у одну, неподільну, органічно пов'язану між собою цілість. Хто за землю, той і за Автономію. Хто проти автономії, той і проти землі.

... Селян оточували зо всіх боків, засипали доказами, хитрими запитаннями, лайками й брехнями на адресу провідників українства, провокаційними чутками, закликали до себе, манили обіцяннями, - селяни на це тільки крутили головами й казали: "І хведеративна!'1.

Без великої загрози помилитися, можна стверджувати, що будь-яка інша ідеологічно-політична конструкція, окрім гасла "широка національно-територіальна автономія у федеративній, демократичній республіці Росія", не могла так сколихнути українські маси, згуртувати їх, спрямувати до спільної мети. І якщо вірна теза, що політика - мистецтво можливого, то варто визнати найближчим до оптимально можливого був саме вироблений Центральною Радою курс.

З іншого боку, кожен неупереджений об'єктивний дослідник подій 1917 р. знає, що самостійницькі гасла залишалися поодинокими слабкими голосами надто вузького кола особистостей і майже ніякого практичного впливу на політичні настрої і організацію визвольного руху не мали. Інших же тогочасні політичні сили просто не витворили.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   41




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка