Україна в революційну добу



Сторінка32/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   41


Природно, все це створювало для керівників Центральної Ради
додаткові стимули для примноження зусиль у здійсненні обраного курсу.
Значною мірою стає зрозумілою і та настирливість, з якою Центральна Рада,
отримавши від народу своєрідний мандат, намагалася зреалізувати намічену програму в перших трьох Універсалах, принципово відстоювала у стосунках з Тимчасовим урядом і ленінським Раднаркомом. Попри бажання деяких тогочасних політиків домогтися більшого, що іманентно і ретроспективним оцінкам певної частини істориків, до осені 1917 р. відбувалося поступальне втілення в життя автономістсько-федералістського курсу, що увінчалося цілком реальними позитивними здобутками. Проголошення Української Народної Республіки й ініціатива творення з Києва Російської федеративної демократичної республіки із тогочасних національно-державних і крайових утворень на засадах визнання однорідно-соціалістичної влади було енергійним виразом рішимості здійснювати все той же автономістсько-федералістський курс, однак уже в максималістському, не урізаному варіанті.

Гадається, що при оцінці рішення Центральної Ради взяти на себе ключову роль у об'єднанні навколо УНР вчорашніх "недержавних націй" серед іншого слід враховувати й наступні моменти. За українськими політичними діячами уже протягом досить тривалого часу почало закріплюватися визнання лідерства у національно-визвольному русі на теренах цілої Росії. Ще до початку Першої світової війни навколо Товариства українських поступовців став складатися союз автономістів-федералістів у всеросійському масштабі. Не варто скидати з рахунку і того психологічного ефекту, який справив на М.Грушевського і його колеґ київський З'їзд Народів. Він став яскравою демонстрацією підтримки у всеросійському масштабі автономістсько-федералістських прагнень лідерів українського руху, визнання їх незаперечної провідної ролі у виробленні планів демократичного переустрою багатонаціональної держави.

Не зайвим буде принагідно згадати й про те, що логіка розрахунків Центральної Ради, хай і з істотними застереженнями, немало в чому збігалася з генеральним напрямом політичних пошуків шляхів вибудови радянської федерації. Згадаймо хоча б ленінське гасло "Хай Росія буде союзом вільних республік!", що народилося в полеміці саме навколо питання про стосунки України з іншими національно-державними утвореннями, виникнення яких вважалося не лише ймовірним, але, по суті, неминучим. А одне з ключових положень "Декларації прав народів Росії'" (2 листопада 1917 р.) - обласна (територіальна) автономія для тих національно-адміністративних одиниць, які не забажають довести справу до національно-державного відокремлення - чітке декларування прерогатив і принципів взаємостосунків суб'єктів майбутньої федерації.



Все це, звісно, зі згаданими вище певними, можливо, в чомусь і дійсно досить істотними застереженнями може слугувати предметом для міркувань про тогочасні загальні тенденції, а то й закономірності суспільного розвитку. А відтак, і з цього погляду лідери Української революції певний час рухались у цілком зумовленому об'єктивними обставинами напрямку. Із можливих варіантів вони обирали принципово висхідний, перспективний шлях поступу і, хоча й не з оптимальними здобутками, все ж неухильно долали морально, політично та й фізично найскладніший, найважчий початковий відтинок.

Однак наявність очевидних суспільних тенденцій (їх об'єктивна дія), намагання вибудувати політичний курс, який би органічно відповідав тим тенденціям, принаймні не приходив у суперечність (особливо -антагоністичну) - ще не гарантія того, що рівень рішень на суб'єктивному зрізі автоматично набирав оптимального, бездоганного, безпомилкового змісту і характеру.

До такого висновку доводиться приходити, аналізуючи реальні факти, що стосуються рівня аргументованості стратегічної концепції федеративного переустрою Росії в абсолютно конкретних обставинах листопада-грудня 1917 року.

Виступивши із засудженням жовтневого повстання більшовиків у Петрограді, пообіцявши рішуче боротись зі спробами підтримки радянської влади в Україні, Центральна Рада навряд чи до кінця усвідомила, що суспільні процеси в Росії поволі набрали нової якості і незворотного характеру. Не випадково в III Універсалі навіть не згадується ленінський РНК. ("Центрального правительства нема"). Падіння останнього вважалося лише справою часу. Отож на зміну попередньому етапу революції, коли федеративні плани в цілому логічно вписувались у загальний процес демократизації російської республіки, виникла ситуація, органічно пристосувати до якої старі гасла стало проблематично, практично неможливо. Мова, точніше, не про одне, окремо взяте гасло федерації (для його реалізації за певних обставин шанси якраз існували), а про його місце в сукупних уявах про ту фазу суспільства, яка завершилася 25 жовтня 1917 р., і які тепер об'єктивно трансформувалися і протиставлялися новим політичним реаліям.

Гадається, що в апелюванні до урядів країв і областей колишньої Росії про консолідацію зусиль щодо федеративного переустрою держави проглядає уже не стільки впевненість у вірності обраного шляху, скільки очевидний страх перед перспективою залишитися наодинці перед петроградським урядом В.Леніна, невіра у власні потенції, неготовність лише своїми силами розв'язувати назрілі проблеми навіть внутріукраїнського розвитку.

Тут каркаломно переплелися особливості українського менталітету - традиційно "завбачливо" "розкладений" тягар відповідальності за неясні політичні наслідки дій (а вони ж можуть бути і негативними) на якомога більшу кількість суб'єктів – з абсолютно необгрунтованим сподіванням на гру випадку, примарною надією на те, що доля врешті виявиться прихильною до України, її проводу.

Не маючи достатньо твердого грунту під ногами (тріумфальна хода революції. встановлення більшовицької влади рад на місцях не лише не обійшли України, а виявилися тут порівняно інтенсивніше за інші регіони), Центральна Рада лірично і патетично розводилася про те, що як колись світло християнської віри пішло по всій великій землі руській саме з Києва, так і порядку народи Росії чекають з того ж таки златоглавого Києва.

Це вже було не лише неприпустиме ейфоричне перебільшення, а й той висхідний момент, який приводив до того, що найважливіша проблема — проблема влади-ставилася з ніг на голову. У перспективі врятувати Центральну Раду і очолювану нею УНР могла лише консолідація однорідних адміністративно-державницьких інституцій, тобто антирадянська федерація, а не навпаки.



В політичному житті таке явище досить поширене. Це не проста інерція мислення, нездатність до творчого освоєння новацій. Центральна Рада не лише не могла, вона апріорно не хотіла сприйняти домінантних політичних тенденцій.

А відтак і федеративне об'єднання, деклароване Центральною Радою, своєю найпершою і головною метою мало б уже не стільки розв'язання проблеми національно-державного устрою Росії, скільки об'єднання зусиль для протистояння новому ладу. Звідси - втрата чіткості в судженнях, ясності і послідовності у виборі шляху, сум'яття, плутанина, нещирість у пропагандистських акціях, необхідних для масової підтримки обраної лінії поведінки. Найчесніше у тому зізнався В.Винниченко. Осмислюючи тогочасні події через два роки, 9 листопада 1919 р. колишній голова Генерального Секретаріату України запише у "Щоденнику": "Ці дні - роковини соціалістичної революції в Росії. Це - роковини наших хитрувань у Києві, недостойного політикування, політичного шантажу й захоплення влади. Не силою, не тим ентузіазмом, що був у початку, а хитрощами, а фальсифікацією соціялістичности. І то ніби в ім'я державности нашої. О, ми її розуміли тільки з попівськими молебнями, попами, ризами, таку державність, яку ми тільки знали, про яку мріяли. Робітничо-селянська державність, руйнуюче-творча, нова, з новим змістом, з новими, не бундючними цінностями, - це нам було чуже, небажане, страшне. І ми за попівські молебні, за антантських "посланників до Української Республіки", за бундючні назви "міністрів" оддали наш ентузіазм, нашу рідність з соціально-пониженими, з творчими, з неспокійними. І за це вони нас вигнали з України. А ми їм за те ... привели німців, гетьмана і єдину, недєлімую..."1.

Що ж до можливих партнерів у справі творення федеративної коаліції, то вони були абсолютно, або переважно не готові до такої перспективи. Центральна Рада, яка сама пройшла достатньо значний і результативний шлях у виробленні підходів, теоретичному обґрунтуванні концепції загальноросійського федеративного державотворення, просто не врахувала, що її сусіди (тут, звісно, не йдеться про прибалтів, фіннів, поляків, які домагалися самостійного державного статусу, тобто відмежування від будь-якої, у тому числі і федеративної Росії) елементарно не дозріли, передусім психологічно, до того, щоб стати активними чинниками надскладного процесу.

Сама ж Центральна Рада не мала потенцій ані для прямої (скажімо, у крайньому варіанті - військової) акції проти Раднаркому, ні для зусиль, спрямованих на бодай ясну, переконливу, мобілізуючу роз'яснювальну роботу серед ймовірних співучасників федеративного процесу.

Отож плани федеративного переустрою Росії у варіанті Центральної Ради в листопаді-грудні 1917 р. не мали під собою достатньо серйозного ґрунту і реальної перспективи. Їх розрахунки на втілення в життя пов’язувалися хіба що із рідкісним сприятливим збігом обставин (спонтанний крах РНК, радянської влади, чудодійне поєднання волі і збігу векторів суспільного руху багатьох національно-державних утворень, виникнення їх потужної антибільшовицької рівнодіючої тощо).

Як відомо, дива не сталося, українська історія пішла маршрутом, який

жорстко прокладався зовсім іншими чинниками, вчасно не вловленими й належним чином не оціненими проводом українства.

Вже з 9 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат проводив переговори зі Штабом Верховного головнокомандуючого старої російської армії щодо створення єдиного уряду і мирних ініціатив (цілком реальними були побоювання, що розпочаті РНК переговори про перемир'я на фронтах без погодження з керівництвом національно-державних утво­рень закінчаться безрезультатно). Наступного дня, тобто 10 листопада, голова Генерального Секретаріату В. Винниченко «реферував справу участи Генерального Секретаріяту в організації центральної власти на Малій Раді. Генеральний Секретаріят видвигнув тоді проект утворення однородної соціялістичної федеративної влади — від на­родних соціялістів до большевиків включно. Цей проект Мала Рада одобрила, доручивши Секретаріятові і далі вести справу в розпочатім напрямку»1.

23 листопада Генеральний Секретаріат звернувся «до правительства південно-східного союза козаків, гірників і народів вільних степів, до правительства Кавказу, пра­вительства Сибіру, органу влади автономної Молдавії, органу влади автономного Криму, органу влади автоном­ної Башкирії і до решти зорганізованих областей, а так само до Ради народніх Комісарів в Петрограді з про­позицією негайно вступити в переговори з Генеральним Секретаріятом в справі утворення соціялістичного правительства в Росії, на основі такої плятформи: заключення загального демократичного миру та складання в своїм часі Всеросійських Установчих Зборів»2. У разі згоди Генеральний Секретаріат просив негайно повідомити про готовність прибути до Києва відповідних представників для участі в спеціальній нараді.

Однак ця ініціатива не принесла очікуваних результатів. П. Христюк шукає виправдання цьому в об'єктивних причинах. «Організовані области Росії, до яких звертався Генеральний Секретаріят, — пише він, — уявляли з себе дуже ріжнородні суспільно-державні організми. Козачі области, з одного боку, і Московщина після жовтневої революції, з другого, — це були два смертельно ворожих табори, які ні під яким взглядом не могли дійти до якогось співробітництва. В той час, як большевики на Московщині повели немилосердну боротьбу проти буржуазії з метою цілковитого знищення її як кляси, козачий з'їзд, що відбувався у Новочеркаську на Донщині, стояв на ста­новищі збереження існуючих соціяльно-економичних відносин і рішуче заявляв, що «верховну владу треба організувати на принципі коаліції здорових організацій» краю; так само товариш міністра внутрішніх справ (Временного Правительства) Хижняков, що приїздив до Київа для переговорів в справі утворення центрального уряду, заявляв в імени скинутого Временного Правительства і «московських політичних кругів», що в майбутнім правительстві ніяк не може бути представників російської соц.-дем. партії большевиків.

А посеред двох цих ворожих станів стояла Українська Центральна Рада зі своїми мрійницькими проектами — об’єднати те, що по своїй суті в той час не надавалось до об'єднання, не маючи щирих прихильників ні з права, ні з ліва»1.

М. Грушевський схильний вбачати головну причину невдачі з реалізацією курсу на утворення федеративної демократичної республіки у більшовицькому керівництві Росії: «Народи й области Росії не важились творити федерацію без участи найбільшого з членів, Великоросії, а та не виявляла своєї волі в сім напрямі, почасти тому, що була паралізована большевицькою анархією, почасти і ще більше —тому, що все-таки не могла відірватись від своїх централістичних навичок. Українські заклики зіставались без відповіди»2.

Зі значною долею скептицизму оцінює зусилля Ради щодо створення федеративного уряду Росії Д. Дорошенко: «Ніякого федерального російського уряду Генеральний Секретаріат не створив з тої простої причини, що він обминав одинокий реально існуючий уже уряд в Росії — Раду Народніх Комісарів, супроти якого він сам виявився надто слабким. Большевиків дратували вже самі перего­вори з Доном, з урядом генерала Каледіна...»3. Навіть ті репресії, які чинили каледінці в Донбасі, не дістали адек­ватної оцінки з боку Ради.

Парадоксальність усього досліджуваного в даному розділі періоду полягала передусім у тому, що практично всі позитивні починання закінчувались не тільки безрезультатно або крахом, а ще й призводили до величезних ускладнень, серйозного загострення суперечностей, обертались навіть на свою протилежність.

Так і заходи щодо створення федерації вели передусім до загострення відносин з РНК. А висновок напрошувався досить простий. Його вельми категорично сформулював той же Д. Дорошенко: «...Це було явно непосильне й непотрібне для України завдання. Логіка подій показала, що Україні треба було зовсім відділитися від Росії, стати самостійною й незалежною державою; вона мусіла визнати уряд Народних Комісарів, як уряд Росії, на основі обопільного визнання (більшовики самі тоді раз у раз підкреслювали, що визнають за кожною нацією право на самовизначення до відділення включно) і – дати всеросійським справам спокій. Україна мала перед собою такі колосальні завдання внутрішньої організації, що ганятись за створенням всеросійської федерації, наражаючи себе на ворогування вже існуючого фактично нового російського уряду, — це було нездійсниме в тодішніх умовах завдання...»1.

***


Для розуміння революційних процесів в Україні наприкінці 1917 р. надзвичайно важливим є розібратися в суті конфлікту між більшовиками, радянською владою й українським національно-визвольним рухом. На жаль, останнім часом навіть порушення дослідниками такого питання не завжди є достатньо чітким, воно переважно необгрунтовано трансформується лише в один з аспектів тодішніх подій — відносин між Раднаркомом і Центральною Радою.

Насправді ж проблема є значно багатоплановшіою і масштабнішою.

Свого часу Голова Центральної Ради М. Грушевський лише позначив основні (та й то не всі) контури ситуації: «Весь час Україна жила в стані внутрішньої війни. Правительство народніх комісарів, що на якийсь час скріпило свою власть в Петербурзі й Москві, на північнім і західнім фронті накликало свої війська до боротьби з Ц. Радою ті відділи війська, які признавали їх власть, на українську теріторію з непевними, двозначними намірами. Український уряд роззброював такі ворожі части й висилав їх з України, в інтересах забезпечення ладу. З сього приводу, а также через те, що український уряд, щоб запобігти усобиці, не пропускав большевицького війська на Дін, на козаків, а натомість свобідно пропускав з фронту козацькі полки додому, правительство «народніх комісарів» стало в ворожі відносини до українського правительства, а з кінцем падолисту повело справжню формальну війну против України»1.

М. Шаповал дещо прямолінійніше уявляв чи ж то примітивніше змальовував суть справи: «Проти України виробляла активні плани нова російська сила — большевики.

Першим способом боротьби у большевиків є так званий «зрив із середини», і тому вони замислили проти українського руху викликати на Україні боротьбу росіян і жидів проти українців, а коли ця боротьба розпочнеться, тоді большевики ударять з Москви»2.

У книзі В. Винниченка є спеціальний розділ «Війна з Совітською Росією», який радше присвячений з'ясуванню причин конфлікту, ніж його перебігу, про що потім розповідається у низці наступних розділів. Голова Генерального Секретаріату також не намагається подати політику більшовиків як бездоганну, прихильну до українських інтересів. «Вони так само, як меньшевики й есери, — стверджує він, — в своїх емоціях і випливаючих з цих емоцій учинках були в протиріччю з своїми теоретичними заявами й виводами. Вони також мали в собі давнє, застаріле почуття пануючої, командуючої нації й з внутрішньою ворожостю ставилися до прагнень українців до свого національного визволення»1.

Однак, на думку В. Винниченка, причини конфлікту слід убачати не стільки в політиці більшовиків, скільки в діях проводу українського руху, що зрадив народні інтереси. «...Перші винні були українські «соціалісти», які керували всім нашим рухом. І не большевики, а тим паче не наші народні маси, яких ми так безсовісно, так дурновато й несправедливо обвинувачували в недостачи національної свідомости, патріотизму, любови до рідного краю й т. п.»2.

За переконанням колишнього лідера УСДРП, відсто­ювання, «оберігання» «панської державности» «й було основною причиною нашої ворожнечі з большевиками, а не тільки їхній імперіалізм, націоналізм і шовінізм, як ми це любили поясняти»3. Що ж до того, як конкретно натягувалася пружина конфлікту, то, з погляду В. Винниченка, витоки кризової ситуації варто шукати в Києві, а не Петрограді.

Після жовтневого повстання в Києві деякий час місцеві більшовики, військові частини, що їх підтримували («пере­важно з руських, але були деякі з них і українські»), «виявляли прихильність і лояльність до української влади. Але де далі, то ця прихильність почала зникати й змінилась на глибоке недовір'я й ворожнечу». Це відбувалось по мірі того, як почало з'ясовуватися, «що вони нічого не виграли в соціальному відношенню від зміни влади Тимчасового Правительства на владу Генерального Секретаріату, а в національному тільки програвали. І всяка лояльність зникла. Почалась агітація проти Центральної Ради в пресі, на мітингах, у казармах, у відозвах»4.

Керуючись демократичними принципами, українська влада не вдавалася до якихось рішучих заходів, хоч українські партії, природно, відповіли контрагітацією, підґрунтям якої стало національне питання. «...Боль­шевики, мовляв, тільки через те так агітують проти Цент­ральної Ради та Генерального Секретаріату, що це —чисто національна, українська влада, що большевики, по суті, такі ж самі руські шовіністи й імперіалісти, як і мень­шевики й чорносотенці, й що їм ходить тільки оте, щоб зкинути на Україні українську владу й поставити свою, руську, централістичну»1.

Оскільки агітація більшовиків на соціальному грунті ставала дедалі успішнішою, а політика обережного розпо­рошування більшовицьких збройних загонів і зведення штучних перешкод до їхньої діяльності виявилась неефек­тивною, вирішено було перейти до прямих репресій (роз­зброєння і вислання більшовицьких солдатів за межі України).

Другим моментом напруги було ставлення українського уряду до заколоту Каледіна на Дону. І якщо «з чисто формальної точки зору, то ми немов були бездоганні, — зазначав В. Винниченко, — але по суті ...своїм ніби строгим нейтралітетом ставали в дійсності на бік донців». Причина ж досить прозора — «...та державність, яку ми творили, була ближча до державности донців, рідніша до них», ніж «робітниче-селянська державність»2. На настійливі ж вимоги радянського уряду дати чітку відпо­відь, на чиєму боці стоїть українська державність (В. Вин­ниченко багато разів наголошує, що РНК визнавав УНР) — соціальної революції чи контрреволюції — Центральна Рада постійно відповідала ухильно й невиразно.



Довідка: Каледін Олексій Максимович (1861-1918) – генерал від кавалерії. В 1916-1917 рр. – командуючий VIII армією Румунського фронту. Через воєнні невдачі в травні 1917 р. усунутий з посади. 17 червня 1917 р. обраний отаманом Війська Донського. Активний учасник корніловської змови. 25 жовтня 1917 р. очолив антирадянський заколот, перетворивши козачі формування на головну воєнну загрозу Радянській Росії. У грудні 1917 р. разом з М. Алексєєвим і Л. Корніловим склав „тріумвірат” – керівний орган антисоціалістичних сил на Півдні Росії. Заколотники спробували захопити Донбас, однак революційні загони й червоногвардійці під командуванням Надзвичайного Комісара по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії зустрічним ударом розбили основні козачі формування й придушили заколот. 11 лютого 1918 р. А. Каледін покінчив життя самогубством.
Значною мірою перегукується з поглядами В. Вин­ниченка і точка зору П. Христюка. Однак колишній Гене­ральний писар дедалі загострює питання в кожному його аспекті, прагне до найповнішої аргументації будь-якої тези, залучення всього можливого кола документів. Звісно, у певних моментах тлумачення проблеми набуває і відмінного звучання.

П. Христюк розпочинає аналіз визрівання конфлікту з тієї агітації, яку енергійно розпочали більшовики «проти Центральної Ради, спочатку в формі домагання її пере­виборів, а потім і цілковитого знищення.

Ця агітація була зустрінута українською демократією, не виключаючи й найлівішої її частини, що пізніше пішла разом з російськими большевиками, дуже вороже. При­чиною такого відношення являлось те, що передача влади до рук робітничих і салдатських депутатів, з невеликою домішкою селянства, як це робили большевики, означала фактично передачу влади на Україні до рук неукраїнських, зайшлих елементів. Ясно, що якби ті елементи не стави­лись прихильно до української національно-визвольної боротьби і інтересів місцевого працюючого люду, факт передачі влади їм був би нічим не оправданим обмеженням прав українського трудового населення»1. Насправді ж агітація більшовиків була зовсім не примітивною, легко спростовною. Вона була добре продуманою, виходила на „больові” точки суспільства, зачіпала життєві інтереси переважної більшості його індивідумів. Окрім того, більшовики України прагнули якомога ефективніше використати ті нові можливості, що з’явилися в процесі тріумфальної ходи революції: різнобічну допомогу по державній лінії з боку Ради Народних комісарів; перехід під контроль більшовицьких організацій районів, де утвердилася влада рад, засобів масової інформації і розширення впливу на такі засоби в місцях, де продовжувалась боротьба з силами контрреволюції; значні зміни у настроях широких мас, їх зростаюче тяжіння до ленінської партії, надбання ними політичного досвіду.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка