Україна в революційну добу



Сторінка33/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   41

Надійною ідеологічною зброєю більшовиків, ефективним знаряддям виховання залишалася партійна преса, яка значно зміцніла, розширила свою мережу. В жовтні 1917 р. – лютому 1918р. в Україні видавалось 9 газет більшовицьких комітетів і організацій: „Донецький пролетарий” (Харків), „Красное знамя” (Могилів-Подільський), „Пролетарское знамя”, „Борьба” (Миколаїв), „Молот” (Полтава) та ін. В міру зростання впливу більшовиків у масових організаціях трудящих на платформу РСДРП(б) переходили і їх друковані органи. До початку наступу австро-німецьких військ в Україну більшовицькими за своєю політичною спрямованістю стали 33 видання рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, 11 видань різних військових організацій на фронті і в тилу, 4 профспілкових видання1. Зросла також кількість більшовицьких листівок, що розповсюджувалися у масах. Якщо в березні-жовтні їх було видано 57, то у листопаді 1917 р. - лютому 1918 р.– не менше 822.

В усній агітації дедалі активніше використовувався апарат Рад для підготовки кадрів агітаторів і пропагандистів. Крім шкіл і курсів були утворені народні і солдатські університети.

У справі ідейного загартування трудящих, вирішального значення надавалось поширенню ленінських ідей, висновків і настанов. Лише більшовицькі газети України передрукували на своїх сторінках з кінця жовтня 1917 р. по кінець лютого 1918 р. 55 праць В. І. Леніна (120 публікацій), 10 ленінських творів вийшли 11 окремими виданнями – у вигляді листівок і брошур3. Основну частину праць вождя партії надсилав в Україну ЦК РСДРП(б), крім того, багато ленінських праць друкувалося в „Правде”, „Известиях ЦИК”, „Газете Временного рабочего и крестьянского правительства”, „Солдатской правде”, інших центральних друкованих органах.

Особливо велику роль у революціонізуванні мас відіграли декрети ІІ Всеросійського з’їзду рад і радянського уряду. Підкреслюючи цю обставину, В. Ленін писав: „У нас була смуга, коли декрети служили формою пропаганди... Простому робітникові і селянинові ми свої уявлення про політику відразу давали у формі декретів. В результаті було завоювання того величезного довір’я, яке ми мали і маємо в народних масах”1.

Пропагуючи ленінські декрети, прийняті ІІ Всеросійським з’їздом рад, більшовики незмінно робили наголос на їх загальноросійському звучанні, їх обов’язковості для України. Так, катеринославська „Звезла” особливо підкреслила той факт, що в роботі з’їзду взяли участь „представники майже всіх національностей: українці, литовці, латиші, євреї, білоруси, грузини”2. Таким чином, робила висновок газета, з’їзд висловив волю всіх народів Росії, в тому числі й українського, про перехід влади в руки робітників і селян.

Завдяки такому спрямуванню ідейно-виховних заходів робітники і селяни сприймали Раду Народних Комісарів як свій уряд і з недовірою, а то й з обуренням зустрічали намагання розмежувати єдиний фронт трудящих різних національностей. У постанові ради робітничих депутатів Ясинівського підрайону Донбасу говорилося: „Вітаємо Народних Комісарів як Уряд пригноблених народів Росії, вітаємо випущені Урядом декрети, в яких накреслена програма робітників, солдатів і селян, і будемо вживати всіх заходів для проведення останніх в життя”3.

Рішучість пролетаріату поділяли і підтримували й інші верстви трудящих в Україні. „Заявляємо, що всі свої сили, все своє розуміння, а також всі свої збройні сили місцевого революційного гарнізону віддаємо в повне розпорядження як Всеросійського з’їзду, так і місцевої ради для закріплення Радянського уряду1, - говорилось у резолюції, схваленій екстреними зборами усіх військових комітетів Кременчуцького гарнізону після виступу делегата ІІ Всеросійського з’їзду рад.

На масові настрої активно впливала викривальна пропаганда, спрямована проти Центральної Ради. Лише впродовж листопада 1917 р. – лютого 1918 р. на сторінках більшовицьких газет було опубліковано близько 500 статей, резолюцій, листів, фейлетонів, спрямованих проти Центральної Ради2. Їх лейтмотив здебільшого зводився до того, що „творення української національної державності” головною метою мало збереження експлуататорського ладу. „Під виглядом боротьби національності, за своє утвердження Рада веде боротьбу класу, який падає, за свій порятунок”3, - наголошували в одній з публікацій одеські більшовики. „Ні, панове соціал-федералісти і соціал-україністи, не сховати Вам буржуазної суті вашої політики... Якою б мовою не говорив робітник і селянин, він не знайде для себе спільної мови ні з буржуазією, ні з вами – її запопадливими захисниками і поплічниками по обдурюванню українських народних мас”4, - говорилося у статті, надрукованій в київській більшовицькій газеті „Пролетарская мысль”.

Більшовицькі організації продовжували роз’яснювати широким верствам трудящих України ту загрозу, яку несла в собі проповідь побудови класових організацій за національною ознакою. У статті „Геть шовіністів”, надрукованій „Донецким пролетарем”, говорилось: „Товариші робітники! Зберігайте вашу єдність; зміцнюйте вашу класову організацію – Червону гвардію; гоніть геть із робітничого середовища тих, хто великий лозунг робітничого класу „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” замінив іншим: „Пролетарі всіх країн, діліться на національні купки”5.

Організації РСДРП(б) всіма засобами переконували робітників, солдатів, селян України в тому, що їм не по дорозі з Центральною радою, яка підмінила „червоний прапор боротьби робітничого класу проти гнобителів усіх націй жовто-блакитним прапором єдності всіх українців – і робітників, і буржуазії”1. Більшовики відверто заявляли, що вони будуть нещадно боротись з будь-якими спробами внести розкол у ряди робітничого руху, посіяти ворожнечу між пролетарями різних націй: „…Наша партія, яка ясно, рішуче і недвозначно картала шовіністів російських, з тією ж безпощадністю буде боротись з шовінізмом українським… І ми знаємо, ми твердо переконані – перемога за нами, за партією революційного, інтернаціоналістського пролетаріату”2.

У боротьбі проти зростаючого ідеологічного впливу РСДРП(б) політичні суперники намагалися зобразити її партією, що представляє одних лише росіян. Підкреслюючи, що націоналістичні ідеї чужі народним масам України, газета „Звезда” писала: „Наші організації на 70% складаються з українських робітників і солдатів, у вищій мірі байдужих, а частіше прямо ворожих до націоналістичних настроїв, прагнень. Український пролетаріат і бідніше селянство не збираються сходити з класової позиції”3.

Спростовуючи твердження, що РСДРП(б), радянська влада стоять на перешкоді задоволенню корінних національних інтересів українського народу, більшовики доводили, що Україна могла б уже давно повною мірою здійснити своє прагнення до самовизначення в умовах нового політичного правопорядку, якби цьому не заважала політика Центральної Ради. „Якщо український народ хоче дійсної свободи, - відзначалося в одній з публікацій „Голоса пролетаря”, - він повинен підтримати цей уряд (Раду Народних Комісарів. – В. С.), бо підтримуючи його, він тим самим підтримує революцію, революція ж забезпечить йому свободу і самостійність”4. Таким чином, більшовики вказували єдино можливий, за їх переконанням, шлях розв’язання національного питання: першочергове вирішення назрілих соціальних проблем і зміцнення інтернаціональної єдності трудящих України з робітниками і селянами всіх націй Росії, насамперед з російським народом.

Будь-якій апеляції до необхідності проведення в регіоні особливої „української” політики організації РСДРП(б) незмінно протиставляли пропаганду класової єдності. „Українські робітники і військо, - підкреслювали більшовики, - показали, що вони розуміють українську політику як політику підтримки боротьби за владу демократії, за хліб, мир і волю”1. В од­ному з солдатських листів до редакції більшовицької газети «Известия Военно-революционного комитета VII армии» го­ворилось: «Народ український повинен зрозуміти, що вели­короси не вороги його, а друзі, він повинен зрозуміти, що більшовики борються не проти українців, не проти самови­значення їх, а проти спільного ворога, капіталістів і буржуа­зії, які в боротьбі з народом, що пробудився, хапаються за кожну соломинку, що обіцяє дати їм опору»2.



Більшовики роз'яснювали масам, що під лозунгом роз­в'язання національного питання Центральна Рада відчайдушно бореться проти розвитку соціалістичної революції, стаючи центром тяжіння для всіх реакційних сил. Так, у статті «Контрреволюція і її нові лакеї», надрукованій у «Донецком пролетарии», відзначалось: «Не дивно, що всі вороги робітничо-селянської революції негайно ухопились за Раду. Рада стала союзником, якщо не оплотом буржуазної контрреволюції»3. Більшовики підкреслювали той факт, що не лише страх жене всі контрреволюційні сили під захист Цент­ральної ради — тут визрівають далекосяжні плани реставрації буржуазних порядків у країні. «Дрібнобуржуазні демократи, контрреволюційні генерали, відставні бюрократи, союзні дипломати — вся ця пишна зграя «друзів» революції з'їжджається під гостинне крильце Центральної ради для того, щоб утворити нову Вандею, новий Версаль, завдання якого «залізом і_кров’ю» погубити північну комуну»1.

Більшовики у численних пропагандистських матеріалах переконували читачів у тому, що під лозунгом нейтралітету власті УНР допомагають переправляти на Дон до генерала А. Каледіна козаків і одночасно чинять перешкоди для переїзду радянських військ для боротьби з кадетським заколотом. Виходячи з цього, слід захищати соціалістичну революцію від усіх її ворогів та будь-яких їх посібників. «...Підтримувати революцію,— говорилось у статті «З Каледіним чи з революцією»,— це значить боротись проти Каледіна, і якщо Центральна рада підтримує Каледіна боротись і проти Ради в ім'я самовизначення України”2.

Більшовики, отже, використовували весь арсенал своїх пропагандистських засобів для переконування трудящих мас у тому, що єдино можливий шлях руху революції вперед є збройна боротьба проти Центральної Ради «Доки в Центральній раді сидять контрреволюціонери, які ведуть боротьбу проти Рад, ми іншої форми ставлення до цієї Ради, ніж тільки із зброєю в руках, не бачимо. А якщо боротьба, так боротьба не на життя, а на смерть, бо ті, проти кого ми повстаємо, є контрреволюціонери»3,— заявляли більшовики VII армії.

Більшовицька пропаганда мала чималий ефект. На підтримку РСДРП(б), радянської влади висловлювалось дедалі більше колективів, приймались відповідні резолюції. „Ми не визнаємо української буржуазної Ради, будемо боротися з нею всіма силами, бо є одна влада народу, це влада класових революційних організацій па місцях — Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, під прапором яких ми станемо тісно, дружною сім'єю4,— говорилось у резолюції загальних зборів робітииків-червоногвардійців і представників військових частин Миколаєва, що відбулися на початку грудня. Збори селян с. Дергачівка Лебединського повіту на Харківщині, що відбулися 7 грудня, постановили: «Не визнаючи влади Центральної ради, висловити категоричний протест проти її дій і вимагати негайного переходу влади на Україні, як і по всій Росії—до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів»1.

Спираючись на домінантні настрої в різних верствах народу, більшовики України були одностайні у своїх передбаченнях платформи з’їзду рад, боротьбу за скликання якого вони вели: «Ми не сумніваємось,— відзначалось у одній з публікацій херсонських більшовиків,— що українська трудова демократія не відступить від принципів Всеросійської демократії, яка переможно прямує в боротьбі проти всіх ворогів робітничої, селянської і солдатської революції. Український з'їзд Рад проголосить ті ж лозунги, чим живе російська революція — і буде сильною опорою Радянському Уряду в справі проведення його декретів про мир, землю, робітничий контроль над виробни­цтвом, страхування від безробіття та ін.”2.

Звісно, подібні тенденції прагнула загасити Центральна Рада, Генеральний Секретаріат. Вони були переконані, що політика більшовиків суперечила природному розвитку революційних процесів в Україні. Так, П. Христюк уважав, що «не було ніякої потреби так спішити з передачею влади на Україні до рук рад робітничих і салдатських депутатів по московському зразку ще й через те, що Українська Центральна Рада все ще, хоч і не так швидко, як того хотілось московським большевикам (іменно московським, бо української комуністичної чи соц.-дем. большевицької партії в той час ще не було, про що ми вже згадували в свій час), йшла вперед, все більш революціо­нізувалась, а не стояла на місці, що давало надію на те, що бажаної зміни її політики, а, в разі потреби, також і її складу, можна буде досягти шляхом внутрішнього натиску лівіших елементів української революційної демократії. З цих причин агітація проти Центральної Ради тільки шкодила, а не допомагала розвиткові критичного відношення до політики Центральної Ради в рядах самої української демократії»1.

Тут П. Христюк вдається до специфічного прийому, змушуючи читачів шукати думки між рядками написаного. Адже при уважному прочитанні міркувань автора стає зрозумілим, що він прагне не тільки покласти відпові­дальність на одну з сторін конфлікту ( більшовиків), але також, вкотре вже, підкреслити, що завадити крайньому загостренню ситуації багато можливостей (і при тому можливостей реальних, таких, що диктувались логікою революції, відданості інтересам трудящих) мала й українська демократія.

Правомірність зробленого висновку П. Христюк пропонує перевірити наведеними документами третьої сесії Всеукраїнської Ради селянських депутатів (16—23 листопада 1917 р.), яка рішуче підтримала Центральну Раду і заявила, що питання про її перевибори «належить до вирішення не російських большевиків, а українського трудового люду»2.

Водночас П. Христюк вважав, що й РСДРП(б) з більшим розумінням, толерантністю, витримкою, нарешті тактом могла й повинна була ставитись до специфіки розвитку Української революції. В такому разі також можна було б уникнути небажаних ускладнень і конфлікту. Замість планів усунення Центральної Ради, вважає член керівництва УПСР, більшовикам треба було йти «шляхом утворення на Україні сильної української комуністичної партії, з залученням в її ряди відповідних елементів української революційної демократії. Така тактика не розпалювала б національних пристрастів і перенесла б центр ваги цілком природно в площину не національної, а соціяльно-економичної клясової боротьби»3.

Однак, з погляду П. Христюка, більшовики України вважали за краще залишатись «відділом московської партії». Вони не бажали розуміти особливостей розвитку революції в Україні і хотіли зробити тут все на зразок Московщини. Таке нехтування специфікою Української революції автор кваліфікував як «огидне, обурююче і неприємлеме через те, що воно поперед усього було направлене проти самого факту існування української революційної демократії як такої, самостійної, незалежної від московської»1.

Слід зауважити, що останні твердження поважного історика є не в усьому справедливими, точніше вони дещо спрощено пояснюють тогочасну позицію більшовиків України, їхні погляди на власне місце у суспільних процесах зі створенням такого державно-політичного організму, як УНР.

Фактом залишається те, що з розвитком подій, з набуттям масами політичного досвіду авторитет більшовиків, їхній вплив на маси зростав. На кінець 1917 р. чисельність їхніх партійних організацій в Україні збільшилась майже на 20 тис. у порівнянні з жовтнем й у цілому перевищила 70 тис. членів. Дедалі відчутнішою ставала потреба об'єднання й згуртування партійних сил у всеукраїнському масштабі. Зумовлювалось це як розрахунками на посилення своїх позицій, необхідністю забезпечення ефективнішого керівництва революційним рухом, зміцненням зв'язків робітників і селян України з революційними силами всієї країни, так і важливістю врахування специфіки партійної роботи, зокрема наявністю у політичних противників більшовиків України загальноукраїнських об'єднань і центрів. Гостріше за інших відчували цю потребу більшовики Києва, що діяли в самому епіцентрі життя українських партій. 8 листопада 1917 р. обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю повідомив про своє рішення скликати з'їзд більшовицьких організацій і більшовицьких фракцій рад робітничих, солдатських і селянських депутатів з усієї України і військових організацій Південно-Західного і Румунського фронтів «для розгляду питання про об'єднання цих організацій, про владу крайову і на місцях»2. Наступного дня в газеті «Пролетарская мысль» була надрукована редакційна стаття «Социал-демократия на Украине». Мотивуючи пропозицію про створення крайової організації РСДРП(б), обласний комітет партії вказував на завдання організаційного і політичного згуртування всіх більшовицьких організацій України для мобілізації революційних сил на боротьбу проти української контрреволюції. При цьому в статті підкреслювалось, що йдеться не про утворення окремої партії, а лише про об'єднання існуючих у цих районах організацій у великий загін єдиної РСДРП(б)1.

11 листопада 1917 р. обласний комітет більшовиків Південно-Західного краю надіслав до ЦК РСДРП(б) спеціального листа, в якому повідомляв: «Постійні перепони в нашій роботі у вигляді шовінізму та розбещуючого впливу українських соціалістичних партій і Центральної ради, що породжують розлад серед пролетаріату України та нацьковують одну частину його на іншу, примушують нас серйозно задуматись про створення соціал-демократії України на противагу Українській СДРП. У зв'язку з цим і цілим рядом інших питань (про владу в краї та ін.) нами передбачається скликання крайового партійного з'їзду. Просимо ваших санкцій і директив у зв'язку зі з'їздом, що готується»2.

12 листопада до ЦК РСДРП(б) і обласного комітету Південно-Західного краю з пропозицією «скликати з'їзд усіх організацій партії Української республіки для вироблення спільної тактики» звернувся Полтавський комітет РСДРП(б). Ініціатори з'їзду намагалися залучити до його організації Донецько-Криворізький обласний комітет партії. 17 лис­топада 1917 р. у розмові по прямому проводу з членом ЦК РСДРП(б) Й. Сталіним член Київського обласного комітету більшовиків С. Бакинський поінформував його про підготовку «з'їзду партії нашої області спільно з Харківською областю».

Довідка: Бакинський Сергій (Бернгейм Людвіг Маркович (1886-1939) – професіональний революціонер. Член більшовицької партії з 1904 р. З вересня 1917 р. – член Південно-Західного обласного комітету РСДРП(б). У листопаді 1917 р. відряджений обласним комітетом до Петрограда для погодження з ЦК РСДРП(б) питань, пов’язаних з об’єднаннями більшовицьких організацій України в республіканському масштабі і створенням крайового центру. У грудні прибув до Харкова для участі в боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії. Обраний І Всеукраїнським з’їздом Рад членом ЦВК Рад України, призначений народним секретарем міжнаціональних справ. У роки громадянської війни – на керівних посадах, згодом на профспілковій, господарській роботі.
Однак статутної норми оформлення партійної організації РСДРП(б) у рамках створюваної національної республіки тоді ще не існувало. Ані члени обласного комітету Південно-Західного краю, ані члени Київського комітету — найбільшої організації цієї області — чітко не уявляли організаційних принципів і форм об'єднання більшовицьких організацій України. У частини з них виникла логічна ідея створення відокремленої від РСДРП(б) партії більшовиків України.

ЦК РСДРП(б) також не відразу виробив остаточне рішення у цьому складному питанні. Одержавши листа від обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю із запитом про рекомендації щодо об'єднання більшовиків у загальноукраїнському масштабі, секретар ЦК РСДРП(б) Я. Свердлов 24 або 25 листопада зробив на документі напис: «Відповідь надіслана з посильним. Створення окремої партії української, як би вона не називалась, яку б програму не ухвалила, вважаємо небажаним. Пропонуємо тому не вести роботи у цьому напрямку. Інша справа — скликання крайового з'їзду або конференції, які ми б розглядали як звичайний обласний з'їзд нашої партії»1.

Ще до одержання цієї відповіді Південно-Західний обласний комітет більшовиків знову обговорив питання про скликання крайового партійного з'їзду і відрядив до ЦК РСДРП(б) свого представника С. Бакинського для отримання інформації і всебічного з'ясування питання. 27—29 листопада 1917 р. він двічі зустрічався з В. Леніним. 29 листопада питання про об'єднання більшовиків України розглядалося на засіданні ЦК РСДРП(б). До протоколу було занесено: «Українські соціал-демократи просять до­зволу іменуватися соціал-демократичною робітничою партією України в зв'язку з тим, що Российская СДРП українською означає — "русская"». ЦК не ухвалив з цього приводу жодного рішення й передав його до бюро ЦК (В. Ленін, Й. Сталін, Я. Свердлов, Л. Троцький)1.

Остаточно підхід ЦК РСДРП(б) щодо розв'язання питання про створення загальноукраїнської партійної організації визначився тільки у середині грудня 1917 р., коли стало відомо про те, що І Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Україну радянською соціалістичною республікою. Хоча тексту самого рішення не виявлено, про позицію ЦК у цьому важливому питанні можна судити за листами Секретаріату ЦК РСДРП(б) Полтавському комітету й Сарненській групі більшовиків (Волинська губернія), які були надіслані відповідно 18 і 26 грудня 1917 р. При цьому ЦК враховував не тільки прохання більшовиків України, але й «загальні міркування»2. До останніх, очевидно, належить і проголошення Української радянської республіки, встановлення постійного зв'язку між ЦВК Рад України і Радою Народних Комісарів.

У листі Полтавському комітету РСДРП(б) Секретаріат ЦК повідомляв: «У даний час питання розв'язане таким чином: «Україна, як самостійна одиниця, може мати свою самостійну соціал-демократичну організацію, а тому може йменувати себе соціал-демократична робітнича партія України; але так як вони не бажають виділятись з загальної партії, то існують на тих же правах, як самостійний район»3.

Однак іще до остаточного рішення ЦК РСДРП(б) більшовики України провели 3—5 грудня 1917 р. в Києві свій обласний (крайовий) з'їзд. У його роботі взяло участь 47 делегатів з вирішальним голосом від 24 партійних організацій і 7 делегатів з дорадчим голосом від 6 орга­нізацій. Вони представляли партійні організації 7 губерній України, а також Південно-Західного фронту. Водночас на з'їзді були відсутні представники організацій РСДРП(б) Харкова, Миколаєва, Херсона, Одеси, керівництво яких, очевидно, не виступало за створення всеукраїнського пар­тійного об'єднання. Донецько-Криворізький обласний комітет РСДРП(б) відмовився від участі в з'їзді й скликав власну партійну конференцію.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   41




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка