Україна в революційну добу



Сторінка34/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   41

Незважаючи на те, що з'їзд формально не мав мандата від усіх більшовицьких організацій України, його рішення сприяли консолідації ліворадикальних сил. Під час розгляду питання про створення крайового органу й роботу в краї були відхилені пропозиції про необхідність федеративної перебудови РСДРП(б) й вступу до неї більшо­виків України на правах окремої партії. Цю точку зору обстоювали В. Шахрай, І. Кулик, Г. Лапчинський, В. Затонський. Було також засуджено випуск представниками Київського комітету листівки «Соціал-демократія України (більшовики-українці)», що викликала появу кількох невеликих груп «українських більшовиків»1.

Крайовий з'їзд ухвалив створити в Україні єдину партійну організацію як складову і невід'ємну частину біль­шовицької партії, назвавши її «РСДРП(б). Соціал-демократія України». До Всеукраїнського партійного центру (крайового комітету), який назвали «Головний комітет Соціал-демократії України», були обрані 9 членів і 4 кандидати: О. Александров, Є. Бош, О. Горвіц, О. Гриневич, В. Затонський, І. Кулик, Я. Гамарник, В. Люксембург, Л. Пятаков та ін. Однак цей орган фактично не став всеукраїнським партійним центром, що пояснювалось як відсутністю підтримки його з боку керівництва ряду великих організацій (передусім Донкривбасу), так і недостатньою послідовністю комітету у здійсненні власних рішень.

Отже, у питанні «самовизначення» більшовиків України, виробленні їхньої позиції, пошуках лінії відносин, з одного боку — з ЦК РСДРП(б), а з іншого — з українськими соціалістичними партіями, Центральною Радою далеко не все було просто. А рішення приймались під впливом багатьох чинників. Особливу роль тут відігравала позиція ЦК РСДРП(б), який, виходячи з інтернаціоналістських мотивів (чи прикриваючись ними), рішуче протидіяв оформленню більшовиків України у крайову, по суті — автономну організацію. Останнє могло стати небажаним прецедентом, початком перетворення єдиної, централізованої партії на федерацію крайових більшовицьких організацій, неминуче призвело б до ослаблення боєздатності виплеканого В. Леніним, його соратниками мобільного, дисциплінованого, жорстко керованого, політично сильного (звісно, відносно інших політичних сил Росії) соціального організму.

Вищевикладене зовсім не має на меті чи то приглушити, чи, тим більше, спростувати характеристики, що їх дав П. Христюк більшовикам України в подіях кінця 1917 р. Навпаки, воно додатково підтверджує думку одного з лідерів Української революції, що об'єктивно існувало чимало можливостей для того, щоб наявні в листопаді— грудні 1917 р. суперечності не довести до вибуху. Вина ж за невикористані шанси мирного врегулювання конфлікту лягає (можливо, й непропорційно) на обидві сторони.

На сторінках своїх «Заміток і матеріалів» активний учасник відтворюваних подій не втримався й від прогнозу щодо еволюції Української революції у бік соціалістичної, якби більшовицька позиція виявилась поміркованішою й зваженішою. «Хоч Центральна Рада і стояла на позиції «міжклясового миру», та ця позиція була не вічна, — говориться в книзі. — Під впливом української революційної демократії вона мусіла бути порушена, і коли б Центральна Рада з якоїсь причини не зробила цього вчас­но, вона була б або переобрана, або й цілком скинута власними силами української демократії, без ведмежої допомоги московського червоного війська на чолі з жандармом-реакціонером Муравйовим. Розвиток клясової свідомості українського робітництва та селянства, ево­люція, яку переживали українські соціялістичні партії — соціяль-демократи і соціялісти-революціонери, а також сусідство радянської Московщини (дружньо настроєної) були б запорукою саме такого, а не инакшого, дальшого розвитку подій на Україні.

Та, на жаль, з цим не захотіли числитись ні місцеві московські большевики, ні Рада Народніх Комісарів в Петрограді. Місцеві большевики, після вказівок з Мос­ковщини, всіх сил докладали, щоб усунути Центральну Раду так чи инакше. Поруч з завзятою агітацією проти Центральної Ради вони намагались кілька разів скинути її оружною силою, підбурюючи до повстання київську й инші військові залоги»1.

Отже, врешті-решт П. Христюк схильний визнавати за більшовиками більшу провину у виникненні конфлікту та його поглибленні, ніж за Центральною Радою.

Однією з похідних, але і немаловажних причин не­порозумінь і суперечностей П. Христюк вважав невизнання Центральною Радою Ради Народних Комісарів за центральний російський «совітський» уряд та вагання із формальним визнанням РНК за уряд Московщини (при фактичному визнанні) і, навпаки — невизнання Радою Народних Комісарів Української Народної Республіки і Центральної Ради. Обопільне «визнання — невизнання» тяглося формально до оголошення Радою Народних Комісарів ультиматуму Центральній Раді. За цей час уже стались серйозні конфлікти між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів, а між військовими частинами траплялись і збройні сутички2.

***

Все вищевикладене, як гадається, дає достатньо підстав для того, щоб дійти загального висновку: причини колізій, що нарешті вилились у воєнний вибух, були надто склад­ними, суперечливими, надзвичайно карколомно переплі­талися, й щоб їх глибше зрозуміти, слід уникати примітивізацій і невиправданих схематизацій. Так само варто підходити й до дослідження сутності конфліктної ситуації, її розвитку і розв'язки. На цьому доводиться наголошувати, оскільки в попередні часи основною вадою досліджень залишались однобічні погляди на проблему, брак спроб її інтегрального аналізу.



У працях перших істориків Української революції накреслювались три основних зрізи вивчення питання:

1) розвиток конфлікту між РНК і Центральною Радою; 2) війна між УНР і Радянською Росією (знаряддями останньої були місцеві більшовики і ради робітничих, солдатських і селянських депутатів України) — як стрижнева основа ситуації і 3) внутрішній розкол, розлам в українському суспільстві, що не дав змоги відстояти завоювання національної революції.

В радянській історіографії наголос робився на двох моментах: конфлікті між силами національної революції («буржуазно-націоналістичної контрреволюції») і силами соціальної, соціалістичної революції, в ході якого з боку Радянської Росії було надано інтернаціональну допомогу класовим співбратам в Україні в установленні влади рад1; і протистоянні Центральної Ради й РНК як уособлень капіталістичного, антинародного ладу й соціалістичної, справді народної влади.

В останні роки відбулися помітні зрушення й оче­видний відхід від обох зазначених позицій.

Йдучи за діаспорними авторами, що сповідували найнепримиренніші антиросійські й антисоціалістичні погляди2, вітчизняні дослідники (значною мірою публіцисти-популяризатори) почали зводити багатоаспектність і багатобарвність подій в Україні наприкінці осені — на початку зими 1917 р. до формули «українсько-більшовицької війни».

Не вводячи до наукового обігу нових фактів, документів, а використовуючи лише давно відомі1, та, проте, змінюючи при тому оцінки й висновки на діаметрально-протилежні, О. Романчук доводить, що більшовицько-українську війну розпочав ленінський Раднарком, і визначає точну дату її початку — оголошення «Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради»2.

«Перша українсько-більшовицька війна» — таку назву має книга Я. Тинченка3. Аналогічними термінами користується для визначення сутності конфлікту і його перебігу й В. Верстюк4.

Гадається, однак, що сам термін є далеко не бездоганним. Не може не впадати у вічі, передусім, що в одному понятті об'єднуються, чи, навпаки, протиставляються різні за сутністю, різнопорядкові сили, які брали участь у конфлікті. З одного боку, їм дається національна характеристика — «українські», з іншого — партійна — «більшовицькі». Однак із цим ще можна було б якось погодитись, зважаючи, зокрема, на відносність, неабсолютність символів (слів), якими користується гуманітарна наука при підведенні суспільних процесів під лапідарні формули. Проте автори згаданих публікацій намагаються довести, що поняття, яке вживається, точно відбиває, «схоплює» сутність відтворюваної історичної колізії: з одного боку — це українці, нація, що уособлювалась Центральною Радою, з іншого — більшовики, уособлювані Радою Народних Комісарів, — неукраїнці. Отже, неукраїнці, великороси («руські»), великодержавники розв'язали збройну агресію проти суверенної волі нації, проти підтриманої нею державності (УНР). Місцевим більшовикам у подіях відводиться роль «троянського коня», «п'ятої колони».

До певної міри подібні міркування не позбавлені своєї логіки, але навряд чи сприйнятні в цілому, оскільки, вільно чи мимовільно, не враховують низки надзвичайно важливих моментів, здатних внести істотні корективи у розуміння суті історичного моменту. Йдеться передусім про те, що історично суспільство України склалося як полінаціональне. Майже З0% неукраїнців —це той чинник, скидати який з рахунку ніяк не варто. І якщо їхні (точніше, їхньої переважної частини) настрої, позиції, прагнення роз­ходились з лінією Центральної Ради, концентрувалися в певній партійній політиці, то це доцільно сприймати як зумовлений історичними обставинами факт, а не відмов­ляти їм у праві (бодай заднім числом), як жителям краю, брати участь у вирішенні долі їхньої ж Батьківщини (зайшлі в 1917 р. елементи, звісно, також були, але їх відсоток виявився дуже незначним, хоча лише цим показ­ником, звичайно, не можна вимірювати їхнього політич­ного, надто ж військового, впливу на перебіг подій). Та й скільки-небудь чіткого національного вододілу в умовах революційного виру з переплетенням у ньому соціальних і національних тенденцій не було (і бути не могло).

Так, першими після III Універсалу вдарили на сполох польські земельні магнати Правобережжя. Їх шокували декларовані просоціалістичні плани аграрних перетворень Центральної Ради. Однак після відповідних «роз'яснень», особливо ж після збройної допомоги, що її поквапилась надати Центральна Рада власникам в обороні маєтностей, поляки опинились в одному таборі з нею. Звісно, водночас вони ніяк не могли складати єдиного фронту з українською сільською біднотою.

Можна скільки завгодно жалкувати з приводу низької національної свідомості соціальних низів узагалі, але фактом залишається й те, що, крім української сільської бідноти, не поспішали підтримувати провід УНР й українські робітники і навіть українські вояки — до того політично найактивніша, досить численна і потенційно могутня матеріальна сила, яка, в разі відповідної організації, навряд чи мала б серйозні противаги для реалізації своєї волі.

Отже, щоб збагнути смисл складних, суперечливих подій, що відбувались в Україні в листопаді—грудні 1917 р. —січні 1918 р., варто брати до уваги, по можливості, всі елементи, всі напрямки, всі зрізи суспільного процесу, неупереджено аналізуючи їхню взаємодію, динаміку. В цьому контексті принципово важливого значення набуває постановка питання про громадянську війну в Україні, особливо про її початок.

У працях перших десятиліть після Української рево­люції таке питання не порушувалось, хоча сам термін «громадянська війна» (за термінологією авторів 20-х років «горожанська війна») використовувався досить широко для позначення ситуацій, коли українці опинялись по різні боки ліній фронтів, нещадно знищуючи один одного.

В сучасній історіографії, як уже вказувалось, акценти в оцінках воєнних подій зміщуються в бік аналізу зовнішнього чинника — агресії Радянської Росії проти Української Народної Республіки, брутального втручання чужорідного чинника у природний розвиток Української революції. Загальна картина практично цим і вичерпується. Інші ж моменти, серед них і громадянська війна, якщо й згадуються, то лише як похідні від головних, другорядні.

Здійснена автором даної книги спроба розв'язати питання про співвідношення революції та громадянської війни в Україні як на логічно-теоретичному рівні, так і через фактологічний аналіз1, дозволяє дійти наступних висновків.

Якщо відштовхуватись не лише від суспільствознавчої теорії і від семантики понять, а додатково й від прак­тичного досвіду 1917—1920 рр., то, думається, варто звер­нути увагу на такі найсуттєвіші відмінності між грома­дянською війною як такою і революцією.

Громадянську війну характеризує участь у ній регу­лярних професіональних військових формувань (хоча не виключаються і озброєні цивільні особи), функціонування спеціальних органів ведення війни, які організовують у повному розумінні слова бойові дії із застосуванням усіх родів військ, вкомплектованих за останнім словом науки і техніки. Бойові дії громадянської війни, як правило, довготривалі, охоплюють значні території, на певний період відбувається їх поділ між ворогуючими сторонами. Для характеристики процесів громадянської війни оперують такими термінами, як фронти, лінії фронтів, армії, стратегія і тактика тощо.

Революція (не в розумінні процесу переходу до більш прогресивної суспільно-економічної формації, а як політичний акт зміни, завоювання влади та її зміцнення) якщо і виливається у бойові дії (причому вони не завжди невідворотні), то на певний, частіше за все недовгий час. Збройні дії в одних пунктах нерідко доповнюються мирними формами боротьби і перемогами, що досягаються в інших районах. Територіально сфера застосування військових сил, збройних форм боротьби здебільшого обмеже­на. Учасниками збройних операцій під час революції значною мірою, а іноді й переважно, є цивільні особи — непрофесіонали, які повертаються до своїх основних занять після вирішальної класово-політичної битви.

Викладені міркування, гадається, мають додаткове значення для методики досліджень процесів революції і громадянської війни на регіональному рівні, в тому числі в Україні. Адже ситуація має тут ще заплутаніший вигляд, аніж в історіографії революції громадянської війни у загальноросійському масштабі.

Більшість авторів, виходячи з усталених уявлень про єдність історичного процесу, його взаємозумовленість і взаємозв'язок у масштабах країни, свідомо намагалися підтвердити загальні закономірності розвитку революції та громадянської війни і з цих засад поширювали позначені вище підходи до трактування подій 1917—1920 рр. на відповідні регіони, у тому числі й національні. Щоправда, робилося це не завжди коректно, подекуди штучно. Водночас нерідко траплялася така своєрідність прояву загальних тенденцій — як за хронологією, так і за суттю, яка, здавалось, з обов'язковістю змушувала шукати нові підходи, крім тих, які використовувались при аналізі загальноросійських процесів. Та на практиці було інакше — спостерігалися відхід від скільки-небудь чіткого з’ясування порушених питань і затушовування відповідей на них.

У цьому переконують хоча б основні, узагальнюючі праці української радянської історіографії. «Нариси історії Комуністичної партії України», що витримали чотири видання, виділяли окремий розділ «Більшовицькі органі­зації України в період іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни. Утворення Комуністичної партії (більшовиків) України (1918—1920 роки)». Йому переду­вав розділ «Боротьба більшовицьких організацій за вста­новлення і зміцнення Радянської влади на Україні (листо­пад 1917 року — березень 1918 року)». І формулювання розділів, і, що суттєвіше, їхній зміст свідчать, що власне громадянська війна в Україні, згідно з обраною схемою, розпочалася у березні 1918 р.

Близькою до викладеної є точка зору упорядників тритомного збірника (в чотирьох книгах) «Ґражданская война на Украине. 1918—1920 годы», перша книга першо­го тому якої (Київ, 1967) названа «Визвольна війна україн­ського народу проти німецько-австрійських окупантів. Розгром буржуазно-націоналістичної директорії», а пер­ший уміщений документ — декрет «Соціалістична Вітчизна в небезпеці» —датований 21 лютого 1918 р.

Два інших поважних видання — багатотомна «Історія Української РСР» й «Українська РСР в період громадянсь­кої війни. 1917—1920 рр.»1 — по суті вуалюють питання про початок громадянської війни як такої. П'ятий том багатотомної історії УРСР (у російському виданні — відповідно шостий том) має назву «Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні» з хронологічними межами — початок 1917 р. — кінець 1920 р. Цікава композиція відповідних розділів: «Жовтень на Україні»; «Створення Української Радянської держави»; «Розгром Центральної ради і каледінщини»; «Перші кроки соціалістичного будівництва на Україні»; «Визвольна війна трудящих Радянської України проти німецько-австрійських окупантів і боротьба з внутрішньою контрреволюцією». Згідно з такою логікою, воєнні дії проти Центральної ради і Каледіна - це ще не громадянська війна, а події, які вписуються в контекст процесу тріумфальної ходи радянської влади. Такий підхід притаманний і багатьом іншим виданням.

У результаті загальна ситуація має такий вигляд. Праці, присвячені історії Жовтневої революції в Україні, завершальною межею визначали лютий—березень 1918 р.1

Однак питання про початок громадянської війни якось само собою «губилося», зумовлюючи непросте становище для дослідників, які розуміли, що восени—взимку 1917 р. власне революційні процеси переходили у нову якість і, зокрема, ніяк не могли «втиснути» воєнні дії в Україні в листопаді 1917 р. — лютому 1918 р. у поняття «боротьба за встановлення влади Рад», «тріумфальна хода революції». Частина істориків стала на шлях аналізу подій, кваліфікованих як стан громадянської війни у тісному переплетенні з подіями революції (а автори колективної праці «В. І. Ленін і перемога Жовтневої революції на Україні» (Київ, 1967) взагалі поєднали в одному розділі «За встановлення влади Рад на Україні» розповідь про події з 25 жовтня 1917 р. до моменту утворення СРСР у 1922 р., включивши сюди весь період громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції)2. Інші історики просто відштовхувались від того, що початкове масштабне зіткнення сил революції і контрреволюції (перші кроки громадянської війни) до­сліджено істориками Жовтня, й тому лише хронологічно продовжували вивчення процесів, початок яких належав до раніших етапів. Унаслідок цього виходило, що початкова межа громадянської війни начебто розмивалася, а події, що належали до неї, так чи інакше «потопали» в інших процесах, що мали вигляд важливіших та значущих.

Між тим розвиток соціальної революції в Україні на кінець листопада 1917 р. призвів до такого розламу суспільства і зумовив такі процеси, які з усіма підставами (в усякому разі в контексті запропонованого вище кри­терію) можна кваліфікувати як громадянську війну. Те, що зміст подій зовсім не вичерпувався поняттям «національно-демократична революція» щодо суспільства України в досліджуваний час, добре відомо і буде нижче додатково підтверджено конкретними фактами. Рівною мірою це характерне й власне для українства. Й певну частку провини за те слід віднести на рахунок Центральної Ради. Адже своїм III Універсалом вона не проголосила незалежність УНР від Росії, навіть більше — настійливо доводила, що бореться за утворення федеративної демократичної республіки на місці колишньої імперії. В результаті процеси, започатковані в столиці Росії (а їх домінан­тою було встановлення влади рад), практично безперешкодно розвивалися й на теренах України, набравши тут серйозної інтенсивності й розмаху.

Центральна Рада і Генеральний Секретаріат чимдалі глибше входили в конфлікт з цими процесами і, нагромадивши певний військовий потенціал, спрямували його на протидію встановленню влади рад. Так, одночасно з двох боків, визрів воєнний вибух — громадянська війна, найактивнішими суб'єктами якої стали сили національно-демократичної (Української) і соціальної (соціалістичної) революцій. Участь на боці останньої петроградського центру революції відіграла дуже суттєву роль у перебігу кон­флікту, в розв'язці збройного протиборства.

Погляд на досліджувані події під кутом зору грома­дянської війни, що розвивалась, дає можливість, як гадається, глибше зрозуміти їхню сутність і зняти цілу низку суперечностей, недоречностей, недомовленостей і неясностей, що залишаються при реалізації інших підходів. Це підтверджується подальшим аналізом історичних колізій листопада 1917 р. —січня 1918 р.

Звичайно, ні для кого тоді не було секретом (при­наймні, не могло і не мало бути), що результати політич­ного суперництва, зіткнення, двобою, тобто громадянської війни, вирішальною мірою й у кінцевому рахунку визна­чалися співвідношенням класово-партійних сил, напрямів, а в концентровано-уособленому вигляді — співвідношенням військових сил. Співвідношення це не було статичним, а змінювалося в кожен конкретний момент залежно від впливу багатьох чинників, одним з найважливіших серед яких було усвідомлення політичними лідерами необхідності роботи з формування власного збройного оплоту і цілеспрямовані зусилля у цьому напрямі.

Та хоч би якими очевидними уявлялись ці істини абстрактно, їх переклад на мову політичної практики здійснювався з величезними труднощами. Так, більшовики України в листопаді — першій половині грудня головну ставку робили на повсюдне встановлення влади рад. Домінуючою тактикою, якій віддавались головні сили, стали перевибори всіх тих рад, що відмовлялись визнавати Жовтневий переворот, РНК, радянську владу. В листопаді—грудні під контролем більшовиків у результаті проведених перевиборів опинились Харківська, Катеринославська (міська і губернська), Юзівська, Лозово-Павлівська, Кадіївська, Бердичівська, Вінницька, Лубенська, Житомирська, Кам'янець-Подільська, Коростенська, Луцька, Могилів-Подільська, Проскурівська, Рівненська, Старокостянтинівська, Тульчинська, Миколаївська, Одеська, Херсонська та багато інших рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Більшовицькі резолюції ухвалювалися обласними, губернськими, повітовими з'їздами рад. Більшовики здобули перевагу і в однотипних з радами органах — Військово-революційних комітетах всіх чотирьох армій, дислокованих у межах України — 7-й, 8-й, 11-й, Особливий і у ВРК Південно-Західного фронту, у багатьох корпусних, дивізійних, полкових, ротних комітетах тощо.

Дедалі активніше на підтримку більшовиків виступали різноманітні селянські організації, передусім ради селянських депутатів. Великі зрушення на користь більшо­виків спостерігались у фабзавкомах, профспілках.

Проте цей політичний вплив автоматично не закріплювався у військових формуваннях. За підрахунками фахівців, у першій половині грудня Червона гвардія в Україні налічувала близько 40 тис. чоловік1. У той час практично не провадилась агітаційна й масово-організаційна робота в армії (звичайно, саме щодо створення боєздатних загонів). Більшість же солдатів і матросів самостійно ще не розібралися в обстановці та роз'їжджались по домівках або ж дотримувались нейтралітету. За винятком 30-го піхотного полку в Харкові, що налічував 500 чоловік, тилові гарнізони України не виділили й не відправили жодної військової частини старої армії для бойових операцій на «внутрішньому» фронті. Та й активність фронтових військових частин і матросів Чорноморського флоту зумовлювалась не стільки прагненням вирішити якісь питання на свою користь, скільки опором домаганням політичних суперників.

Схоже, що й Центральна Рада не квапилась робити відповідних висновків з попередніх подій, не приділяла належної уваги створенню власних збройних сил навіть у час, коли питання про це стало якщо не найголовнішим, то, в усякому разі, одним з першочергових.

Щоправда, відновлене 31 жовтня у складі Генерального Секретаріату Секретарство військових справ на чолі з С. Петлюрою (тимчасово він іменувався генеральним комісаром, а не секретарем2) ужило низку рішучих заходів: домоглося від головнокомандуючого генерала М. Духоніна (за два дні до його смерті), а також командування Південно-Західного й Румунського фронтів дозволу на українізацію армії: поповнення особами української національності, котрі з різних причин раніше увільнялися від військової служби, а тепер підлягали мобілізації, лише частин Київської військової округи і гарнізонів Катеринославської губернії1. Та ці рішення виявилися надто запізнілими: армія вже була охоплена нестриманим процесом розкладу. Зневіреної, знедоленої, озлобленої солдатської маси в той час відверто побоювались усі політичні сили, які, кожна по-своєму, лише намагались надати вибухонебезпечному процесові якомога безболісних форм, хоча вигадати дещо інше, крім якнайшвидшої демобілізації, було нелегко.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка