Україна в революційну добу



Сторінка35/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
#12148
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41

Не обминули загальні тенденції і українізованих частин. За оцінкою Д. Дорошенка, «всі ті полки й дивізії, які вітали Центральну Раду й присягали їй на вірність, були вже нічого не варті з військового погляду і навіть небезпечні, бо більшовицька зараза ширилась серед них з кожним тижнем. З кожним днем»2.

І все ж керівництво Центральної Ради, Секретарство військових справ (С. Петлюра ще 2 листопада оголосив себе головою вищої військової влади України3) намагалися зламати ситуацію на свою користь, хоча брак серйозних, ділових, професійних і реалістичних рішень при цьому замінювався гучномовними, зовні ефектними політичними деклараціями. Так, 21 листопада 1917 р. за підписом В. Винниченка і С. Петлюри було оголошено відозву «До війська українського (Південно-Західного та Румунського) фронту і тилу». В ній говорилося, що Раднарком «показує свою нездатність вести армію Російської Республіки до замирення й відбудови життя замучених народів Росії», що з вини радянського уряду солдати починають голодувати, «не стає одежи, коні падають від браку провіянту». Генеральний Секретаріат обіцяв узяти в свої руки укладання миру й постачання армії продовольством. Сповіщалось, що Генеральний Секретаріат «в найближчих днях видасть розпорядок про реорганізацію армії на нових демократичних принципах», після чого «для координації роботи командного складу з виборними організаціями будуть утворені комісаріати з представників національних та обласних військ, і військово-революційні комітети повинні будуть передати цим комісаріатам свої уповноваження»1.

Генеральний Секретаріат, нарешті, погрожував, що з тими, хто буде виступати проти означеного плану («вороги демократії»), він «уміє боротись», однак нереальність запропонованих заходів була очевидною.

Одночасно з'явився й наказ С. Петлюри українському комісару Північного фронту, згідно з яким заборонялось виконувати будь-які розпорядження Верховного головнокомандуючого М. Криленка, що був призначений РНК, пропонувалось посилити українізацію, давати відсіч ворогам УНР і доручалось для «переведення цього в життя вжити тих заходів, які викликаються вашим географічним становищем щодо Петрограду, звідкіль насувається на Україну ця велика небезпека. Треба, щоб ви цю небезпеку спинили біля Петрограду»2. Це вже був не стільки аван­тюрний, скільки шкідливий демарш. Адже будь-які заходи українізованих частин легко можна було кваліфікувати як виконання наказу С. Петлюри з усіма наслідками, що могли з того випливати.



Довідка: Криленко Микола Васильович (1885-1938) – радянський державний і партійний діяч. Народився на Смоленщині. Навчаючись на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету, в 1904 р. вступив у більшовицьку партію. В 1909 р. закінчив університет, був на нелегальній партійній роботі, кілька разів заарештовувався, деякий час перебував у еміграції. Вдруге вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет, однак державні екзамени склав у 1914 р. екстерном у Харківському університеті, де перебував як адміністративно висланий. В роки імперіалістичної війни – мобілізований до армії, прапорщик. В 1917 р. – голова полкового, дивізійного, армійського комітетів ХІ армії Південно-Західного фронту. Учасник липневих подій в Києві, зазнав арешту.

Був обраний членом Всеросійського бюро військових організацій при ЦК РСДРП(б). Учасник Жовтневого збройного повстання в Петрограді, член Петроградського ВРК, делегат ІІ Всеросійського з’їзду рад, обраний членом ВЦВК. Війшов до складу першого радянського уряду як член комітету з військових і морських справ.

9 листопада 1917 р. призначений Верховним головнокомандуючим. Був обраний депутатом Установчих зборів від Південно-Західного й Румунського фронтів. Керував ліквідацією антирадянських заколотів і обороною радянської республіки в перші місяці її існування. Через суперечності у питаннях формування радянської армії у березні 1918 р. залишив посаду, далі працював у сфері організації суду і прокуратури, де займав керівні посади.
Низька ж боєздатність українізованих частин не залишала для них жодних шансів на випадок виникнення непорозумінь, збройних сутичок тощо. Нерідко українські частини, які прямували в Україну з фронтів, розташованих далеко від рідних місць, зупиняли, роззброювали, навіть грабували й били. Були то й військові одиниці, що підтримували владу рад, і просто селяни та мешканці міст. Така доля спіткала, зокрема, 1-й Український кінний ім. Тараса Шевченка полк, що сформувався під зиму 1917 р. з українців 14-ї кінної дивізії 12-ї армії Північного фронту, а також український полк, що виділявся з 3-ї кінної російської дивізії у Донбасі1.

Інші частини, може, й більш організовані, як, наприклад, 14-й стрілецький Залізний полк 40-го корпусу 9-ї армії Румунського фронту, хоч і дісталися в бойовому складі й стані до місць призначення (в даному разі до Одеси), практичної участі в подальших політичних подіях не брали2.

Фактично те саме можна сказати і щодо 175-го пішого Батуринського полку 44-ї пішої дивізії 12-ї армії Північного фронту, що єдиний з українських частин цієї армії прорвався на Чернігівщину в район Бахмача3.

Мало в чому відрізнялася ситуація і з формуваннями, які утворились у тилових гарнізонах із солдатів запасу. Так, 24 листопада до Києва прибули 1-й кінний полк (з Новогеоргієвська) і піхотний полк, сформований з українців Павловського, Ізмайловського, Семеновського і Волинського полків (з Петрограда1. Та ці частини також виявились небоєздатними. Так, Петроградський полк їм. Т. Шевченка з початком вирішальних подій у Києві оголосив «нейтралітет» і безслідно зник. А полк з Москви, що їхав «славити визволення України», розпався, ледве витримавши один парад у Києві. Досить швидко головним гаслом переважної маси солдат-українців стало «Додому!» замість попередніх обіцянок боронити українську справу2.

Дуже показовою з цього погляду є історія з сердюцьким ім. отамана Орлика полком, яку І. Мазепа описав так: «Один з таких полків — полк гетьмана Орлика — на початку грудня прибув з Петербургу через Київ до Катеринослава. Це був свого роду «троянський кінь», якого московські більшовики, після відповідної агітаційної підготовки, вислали з Петербургу до Києва, щоб підрити Центральну Раду зсередини. В Києві це помітили й цілий полк «сплавили» до Катеринослава. Пригадую, з якими радісними надіями зустрічали це військо катеринославські українці. Але надії завели. Більшовицька пропаганда так затуманила голови цим «синам України», що коли пізніше дійшло до боротьби з большевиками, вони проголосили нейтралітет і не схотіли битися за українську справу»3.

Навіть більше, збори полку ухвалили кілька резолюцій, в яких засудили політику Центральної Ради, зокрема у її відносинах з Радянською Росією4.

Українська преса в той час намагалася психологічно, ідейно підтримати процес українізації війська, із захопленням повідомляла мало не щодня про повернення в Україну військових частин, вітала українських солдатів, уміщувала безліч резолюцій про підтримку вояками Центральної Ради, її політики. Та невідповідність пропагандистських зусиль та їхніх наслідків чимраз більше впадала в очі будь-якому об'єктивному політикові.

Вимоги щодо українізації Чорноморського флоту (його матроський склад був майже на 80% українським, а командний, за деякими винятками, російським) до якихось серйозних наслідків також не привели. Щонайбільше на окремих суднах було піднято синьо-жовті прапори1.

Були, звичайно, й спроби зламати негативні тенденції, відновити дисципліну, паралізувати деморалізаційний вплив антивоєнних агітаторів на військові формування. Однією з таких спроб стала ініціатива начальника Київ­ської військової округи полковника В. Павленка щодо створення не українізованих, а власне українських частин та надання їм привілейованого становища, з присвоєнням статусу «сердюцьких». (За часів Гетьманщини сердюки, на зразок гвардії, були елітарними частинами української армії. Вони уславили себе обороною Ставища за часів Б. Хмельницького і Батурина за І. Мазепи. Останнє стало причиною того, що Петро І викреслив термін «сердюки» з реєстрів своєї армії і до нього більше не поверталися). З полків, що перебували в Києві, були створені дві сердюцькі дивізії. До 1-ї ввели Богданівський, Полуботківський, Дорошенківський і Георгіївський ім. Богуна полки, при цій же дивізії розпочалось формування «гарматної Михай­ла Грушевського» бригади, саперної сотні та кінного полку. Командиром дивізії був призначений полковник Ю. Капкан. Командиром 2-ї дивізії став генерал О. Греков2. За деякими даними, сердюцькі дивізії налічували 12 тис. вояків3. Організація сердюцьких полків дістала ідейну підтримку деяких органів преси. Так, «Робітнича газета», крім офіційної інформації, вмістила низку спеціальних статей, серед яких великі публікації М. Галагана «Сердюки», «Сердюцька дивізія і народна українська армія» тощо4.

Але спроби створити дещо подібне до національної гвардії успіху не мали. Як наслідок — В. Павленко був змушений залишити посаду, а сердюцькі полки зрівняли за статусом зі звичайними.

І все ж у порівнянні з потенціалом, на який спирались більшовики, прибічники радянської влади, на кінець листопада — початок грудня 1917 р. на боці Центральної Ради зберігалася загальна перевага як у військових силах в Україні в цілому, так і в конкретних місцях. У політичному центрі краю, в Києві, війська Центральної Ради щонайменше вдвічі переважали озброєні загони (червоногвардійців і солдатів), що підтримували більшовиків, раду робітничих депутатів, ВРК, який продовжував функціонувати. Українізовані частини (близько 16 тис. чоловік) вирішили на користь Центральної Ради суперечку між нею та більшовиками, роззброївши на початку грудня червоногвардійців та їхніх союзників-солдатів і виславши їх за межі України. В операції брали участь 1-ша Сердюцька дивізія (Богданів­ський, Полуботківський, Дорошенківський та Георгіївський полки), Курінь ім. Т. Шевченка, Курінь смерті, 1-й кінний козацький Вільної України полк і 414-й піший полк1.

Центральна Рада пояснила ці свої дії (роззброєння більшовизованих частин та репресії проти інших співчуваючих більшовикам організацій) планами перевороту, який нібито хотіли здійснити київські більшовики, очолювані Військово-революційним комітетом. Цей аргумент був пе­ренесений і на сторінки дослідницької літератури.

Насправді події розвивалися дещо інакше. Наприкінці листопада лідери Центральної Ради добре зрозуміли, що скликання Всеукраїнського з'їзду рад у Києві 4 грудня за планом його Оргкомітету, де провідну роль відігравали більшовики та ліві есери, не принесе Раді нічого доброго. Водночас вони добре знали, що ініціатори з'їзду, захоплені планами мирного усунення Центральної Ради від влади, не тільки не подбали про збройний захист з'їзду, а й на засіданні Київського комітету РСДРП(б) відхилили про­позицію керівництва обласного комітету про виклик до Києва вірних більшовикам частин 2-го гвардійського корпусу1. Відчуваючи перевагу в силі, гайдамаки 28 листопада стали на шлях ліквідації червоногвардійських підрозділів, заарештували виборних командирів військових частин2. Одночасно Рада почала підтягувати свої війська до Києва — місця скликання майбутнього з'їзду рад. І лише в цей момент більшовики зрозуміли необхідність змінити тактику.

Пізно ввечері 29 листопада на розширеному засіданні комітету РСДРП(б) голова ВРК Л. Пятаков запропонував наступного дня о 6 год. 30 хв. поставити Раді ультиматум: негайно припинити ворожі дії проти рад і ВРК і передати саме їм владу в місті; Рада зобов'язується терміново роззброїти ворожі радам війська та вивести з міста частини, які щойно прибули, залишивши лише невелику кількість для караульної служби; Центральна Рада залишається крайовою владою тимчасово, до Всеукраїнського з'їзду рад. У разі відкинення Центральною Радою ультиматуму ВРК о 7 год. планувалось розпочати збройний виступ проти неї. Це рішення пройшло більшістю всього в 1—2 голоси («за» — Є. Бош, О. Горбачов та ін., «проти» — Я. Гамарник, О. Горвіц, Д. Іткінд, М. Майоров, І. Крейсберг)3.

Однак Рада випередила більшовиків. До ранку вона роззброїла практично всі великі частини революційних військ і червоногвардійські загони та вислала їх залізницею за межі України. Були заарештовані Л. Пятаков, О. Горбачов та інші більшовики4.

Превентивний удар досяг мети. Прибічники більшо­виків, ухваливши на засіданнях різних організацій, зборах, мітингах резолюції протесту, спромоглися провести 1 грудня лише одноденний загальний політичний страйк1. Центральна Рада тим часом намагалася закріпити досягнутий успіх. У перші дні грудня за її наказом гайдамаки почали розганяти ради робітничих і солдатських депутатів, заарештовувати більшовиків. Спроби роззброєння червоногвардійців мали місце в Катеринославі, Луганську, Маріуполі, Миколаєві та інших містах. Вживались заходи з українізації Харківського гарнізону. В Одесі в збройній сутичці військ, вірних Центральній Раді, з Червоною гвардією загинув керівник останньої М. Кангун. В Полтаві, Конотопі, Ананьєві розпустили ради, в Бердичів, Вінницю, Здолбунів, Коростень, Козятин було введено вірні Раді війська2. Було роззброєно ряд залог прифронтової смуги, захоплені штаби армій Південно-Західного і Румунського фронтів, розігнані Військово-революційні комітети, інші організації. Звертає на себе увагу синхронність, скоординованість дій Центральної Ради, вірних їй збройних частин у різних місцях.

Події рубежа листопада — грудня 1917 р. довели військову перевагу Центральної Ради над її головними суперниками. Водночас вони висвітлили й наявні проблеми. Так, вояки полків, що брали участь у роззброєнні пробільшовицьки настроєних частин, виявляли не тільки антибільшовицькі, а й зовсім протилежні настрої. З'явилися їхні симптоматичні заяви, зокрема в Київській раді робітничих депутатів, що солдати повинні захищати своїх побратимів — трудящих, а не Центральну Раду3.

Загалом же процеси українізації армії, проблеми, що при цьому виникали, тенденції якісних змін в армії, швидкоплинна діалектика зміни ролі військової сили у політичному житті як у краплі води відбили досить складні події, що відбувалися в 1-му Українському корпусі.

Ще до жовтневого повстання російське командування, не вдоволене з того, що корпус розташувався поблизу Києва, намагаючись віддалити його від Центральної Ради, зажадало передислокації корпусу на фронт, на заміну 6-му армійському корпусу, який був визначений для українізації і перетворений на 2-й Український корпус. З огляду на спад дисципліни і розклад, що дедалі більше охоплювали й підлеглу йому частину, П. Скоропадський вважав таке переміщення навіть корисним. Та й Центральна Рада, схоже, перестала б нервувати від сусідства з небажаним генералом, про якого почали поширюватись чутки як про можливого кандидата в гетьмани.

В листопаді корпус, опинившися між Києвом і фрон­том, завагався, куди прямувати далі: до Києва, де влада перейшла до Центральної Ради, чи на фронт — невідомо з ким і заради чого воювати. Генеральний Секретаріат, незважаючи на протести П. Скоропадського, вирішив роз'єднати корпус: Першу дивізію зі штабом корпусу відрядити на фронт, а Другу — до Києва. Проте Перша дивізія запротестувала й надовго «застрягла» на станції Деражня. Наприкінці листопада поширились чутки, що 2-й гвардійський корпус; який йшов за більшовиками, залишив фронт і прямує на Київ для здійснення там більшовицького перевороту.

Такі настрої у солдатів 2-го гвардійського корпусу справді існували, а Є. Бош, котра не раз провадила в ньому агітацію, мала там великий авторитет і знала про прагнення військових, пропонувала скористатися з ситуації і закли­кати корпус для охорони Всеукраїнського з'їзду Рад, який мав відбутися на початку грудня. Та в зв'язку з тим, що погляди Є. Бош, як було вже зазначено, не поділяла більшість Київського комітету більшовиків і ВРК, вона відмовилась від цих пропозицій. Ніякого наказу 2-й гвар­дійський корпус не одержав і не знав, яка перспектива чекає на нього найближчим часом. При цьому почали проявлятися характерні для всієї армії процеси розкладу, хуліганства, мародерства, самовільного залишення частин і спроби захоплення рухомого залізничного майна для від'їзду по домівках, передусім, звичайно, найпрямішим і найкоротшим шляхом — через Київ. Ніяких же планів захоплення влади в Києві не було. Навіть пізніше, коли в другій половині грудня В. Антонов-Овсієнко планував використати потенціал корпусу для очищення Донбасу від каледінців, він намічав перекидання військ у район бойових дій через Катеринослав, а не через Київ1.

Реальні факти заперечують твердження ряду авторів, ніби більшовики намагались у кінці листопада —на початку грудня 1917 р. за допомогою 2-го гвардійського корпусу вчинити збройний переворот, який було зірвано зусиллями 1-го Українського корпусу2.

Єдине свідчення щодо переміщення 2-го гвардійського корпусу в ті дні подала газета «Нова Рада». 30 листопада 1917 р. під назвою «Похід більшовиків на Київ» вона без посилання на джерело інформації повідомила, нібито за наказом начальника штабу Верховного головнокомандуючого Росії М. Бонч-Бруєвича один з полків 2-го гвардійського корпусу має рухатись на Київ, що робиться без відома й дозволу Генерального секретарства військових справ. Останній надіслав М. Бонч-Бруєвичу протест із цього приводу, і генеральний секретар військових справ С. Петлюра розіслав у різні військові інстанції телеграму про заборону проїзду територією України будь-яких частин без дозволу Генерального секретарства військових справ чи його органів.

П. Скоропадський замість наказу їхати на фронт віддав розпорядження про облогу обома своїми дивізіями залізничної лінії Жмеринка — Козятин і Шепетівка — Козятин — Христинівка — Вапнярка, роззброїв ешелони 2-го гвардійського корпусу та деякі інші більшовизовані військові частини. Такі дії П. Скоропадського подаються як його власна ініціатива з метою захисту Центральної Ради3. Висновок Д. Дорошенка, що «цим було урятовано Київ і всю Наддніпрянську Україну від розгрому збольшевиченими солдатськими бандами»4, гадається, є перебільшенням, позбавленим надійного фактологічного підгрунтя.

Однак звертає на себе увагу досить точний збіг у часі акцій, ужитих Українською Радою щодо більшовиків та організацій, що вже перебували під їхнім впливом у цілому ряді міст (Київ, Одеса, Миколаїв, Херсон, Вінниця, Проскурів, Стародуб, Житомир тощо) і в частинах усіх чотирьох армій (7-ї, 11-ї Особливої Південно-Західного фронту і 8-ї — Румунського фронту), дислокованих у межах України. З огляду на означене дії 1-го Українського корпусу схожі скоріше на скоординовані, ніж самочинні. Пізніші ж публікації, думається, несуть на собі відбиток політичного маневрування кінця 1917 р.

Водночас не може не викликати природного подиву і нічим не вмотивоване, бездумно-байдуже ставлення Центральної Ради до запитів корпусу П.Скоропадського. Замість того, щоб поповнити його добровольцями від вільних козаків, перетворити на ядро національної армії, Генеральне секретарство військових справ повністю ігно­рувало прохання про надсилання теплого одягу, взуття, опалювальних приладів, навіть агітаторів, здатних протистояти пропаганді більшовиків1. На завершення всього, самого П. Скоропадського та вищий командний склад корпусу в Києві сприймали з відвертою підозрою, мало не вороже. Начебто бажаючи якомога болючіше дошкулити опальному генералові, Головнокомандувачем усіма збройними силами України призначили людину, явно не компетентну для такої масштабної роботи, — Ю. Капкана.

П. Скоропадський вирішив стати вище особистих рахунків і образ, більше не конфліктувати, а заради встановлення нормальних відносин між українським політичним центром і ледве не єдиною надійною військовою силою, що на неї він міг спертися, залишив свою командну посаду. 29 грудня 1917 р. він подав у відставку, а його місце посів генерал Я. Гандзюк2.

На той час корпус являв собою ще досить численну військову силу. Штаб корпусу перебував у Білій Церкві, штаб 1-ї дивізії — у Бердичеві. 1-ша бригада 1-ї дивізії перебувала в Києві, 2-га — вздовж залізниці Фастів — Бердичів, 2-га дивізія розташувалася вздовж лінії Вінниця — Гнівань.

Але боєздатність і дисципліна в корпусі почали падати з катастрофічною швидкістю. Вояки домоглися, щоб загальна демобілізація, початок якої у старій російській армії оголосив Раднарком, була поширена й на 1-й Український корпус. Буквально за кілька днів корпус припинив своє існування як організоване ціле. Лише невеличкі його рештки переховались під час перемоги радянських військ і після приходу німців знову прилучилися до українського війська.

Притаманне 1-му Українському корпусу віддзеркалило не лише те, що багато в чому було характерним для попереднього етапу національно-військових спроб, але й для наступного, практично для всього грудня 1917 р. і січня 1918 р. Тут у найкарколомніших комбінаціях сплелись суперечливі, навіть полярні тенденції: намагання й далі створювати військові одиниці як оплот державності на національній основі й нестримний їх розклад.

Центральна Рада об'єднала Південно-Західний і Румунський фронти в один і 23 листопада 1917 р. оголосила його Українським, призначивши Головнокомандувачем генерала-реакціонера Д. Щербачова1. Був українізова­ний штаб Одеської військової округи, а командувачем призначено генерала Єлчанінова-старшого. 18 грудня штаб Київської військової округи очолив М. Шинкар2.

Заінтересованість у якомога міцніших збройних силах виявляли і представники Антанти. На початку грудня до Києва зі Ставки переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Генеральне секретарство військових справ улаштувало їм підкреслено урочистий прийом. А представники союзних держав по­чали виказувати особливу симпатію до українського руху, обіцяючи надання різноманітної допомоги.

Різка зміна позиції країн Антанти (до цього вони негативно і навіть вороже ставились до ідеї української державності, вважаючи, що будь-яка її форма зашкодить єдності Східного фронту і завдасть їм зайвого клопоту) пояснювалась дуже просто. Розуміючи, що заінтересованість радянської Росії і країн Четверного союзу в припиненні непосильної для обох сторін війни рано чи пізно призведе до сепаратного миру, країни Антанти згодні були зміцнювати державність УНР, аби тільки вона утримала бодай частину колишнього фронту, відтягуючи на себе австро-німецькі дивізії.

Та ці сподівання виявились марними, хоч Генеральний секретар військових справ С. Петлюра й обіцяв на зустрічі з союзниками 13 грудня 1017 р. виставити на фронт півмільйонну армію. Можливо, С. Петлюра й свідомо вводив в оману дипломатів, а можливо, й сам не міг точно сказати, якими реальними силами диспонував його уряд. І не тільки тому, що ситуація змінювалась буквально щодня, а й тому, що й на сьогодні, після численних зіставлень різних даних, документів фахівці мають досить наближені, суперечливі уявлення про кількісні характеристики українських зброй­них сил в кінці листопада — на початку грудня 1917 р.

Якщо не брати до уваги тих, хто вважає військом Української Ради всіх солдатів-українців, представлених на військових з'їздах, або ті частини, які ухвалювали резо­люції відданості українській справі, цифри тут коливають­ся від 70 тис. до близько 400 тис: 180 тис. солдатів і офіцерів на Південно-Західному і Румунському фронтах, 150 тис. - у тилових гарнізонах і 60 тис. вільних козаків1.

Очевидно, ближчою до істини є цифра 400 тис. Нею оперував під час подій (а не пізніше —у спогадах) С. Петлюра. Можна допустити, що таким або близьким до нього було й уявлення про збройні сили Ради деяких партійних працівників у Петрограді, якщо вони вважали (нехай навіть без жодних підстав), що Центральна Рада здатна виставити лише проти Каледіна стотисячне військо. Повертаючись з відпустки з Єлисаветграда, член ЦК РСДРП(б) Г. Зінов'єв узяв участь у нараді працівників Київської партійної організації — делегатів обласного (крайового) з'їзду РСДРП(б). Виступаючи з питання про ставлення до Центральної Ради, Г. Зінов'єв заявив: «Нам становище на Півдні Росії уявлялось зовсім в іншому вигляді. Я повинен сказати, що ми були дуже щирі, коли на заводах Петрограда виступали із заявами такого змісту: нехай насмілиться Каледін виступити — Центральна рада, ця революційна влада українських робітників і селян, вишле проти нього 100 000 армію»1.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка