Україна в революційну добу



Сторінка36/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


Довідка: Зінов’єв Григорій Євсійович (справжнє ім’я – Радомишльський Овсій – Герцен Аронович, 29.Х.1883 р., Єлисаветград, Херсонської губернії – 25.VIII.1936, Москва). Походив із міщан. Одержав домашню освіту. З кінця 90-х років – у революційному русі. В 1901 р. вступив у РСДРП. З 1903 р. – більшовик. Вів революційну роботу, заарештовувався, кілька разів виїжджав за кордон. Навчався на хімічному та юридичному факультетах Бернського університету. З 1908 р. постійно в еміграції. Повернувся в Росію у квітні 1917 р.

Член ЦК РСДРП, редколегії „Правды”, член ВЦВК і виконкому Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Після липневих подій перейшов на нелегальне становище. Висловлювався проти проведення жовтневого повстання в Петрограді, відстоював ідею „комбінованого типу республіки” – ради й Установчі збори, виступав за „однорідно-соціалістичний уряд”. На деякий час виходив зі складу ЦК, на деякий час у листопаді-грудні 1917 р. приїжджав в Україну. З 13.ХІІ.1917 р. до кінця 1925 р. – голова Петроградської ради. В 20-ті роки у вищих ешелонах партійного керівництва СРСР, учасник багатьох партійних опозицій, кілька разів виключався і знову відновлювався в ВКП(б). Репресований.
У будь-якому випадку в листопаді—грудні 1917 р. Центральна Рада мала досить численні збройні сили, що помітно (принаймні у 10—12 разів) переважали військовий потенціал прибічників радянської влади*.

***


За розвитком подій в Україні, переростанням боротьби у громадянську війну пильно стежили у Петрограді. І надалі вважаючи, що край залишається частиною Росії, не особливо зважаючи на зусилля Центральної Ради щодо державного самовизначення УНР, тут розглядали ситуацію в Україні крізь призму процесу розвитку соціалістичної революції, встановлення радянської влади. Тобто на події в Україні дивилися здебільшого як на внутрішні проблеми. Мабуть недарма у 14 випадках з 15, коли на засіданнях РНК слухались питання про Україну (мова йде про листопад—грудень 1917 р.), доповідачем або автором, якому доручалася підготовка документів, був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін —і тільки одного разу — нарком закордонних справ Л. Троцький. Для В. Леніна Й. Сталін став незаперечним авторитетом з українських проблем, а для уряду — скоріше наркомом чи ж то провідним «фахівцем» з установлення влади рад на місцях, аніж наркомом у справах національностей*.

Після обговорення 3 грудня 1917 р. на засіданні РНК у черговий раз питання про Центральну Раду було створено комісію для розробки проекту маніфесту до українського народу й ультиматуму Раді. Документ готувався головним чином В. Леніним, у складанні й редагуванні тексту брали участь Л. Троцький (ним були сформульовані ультимативні вимоги) і Й. Сталін1.

4 грудня РНК оприлюднив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради». Маніфест визнавав право всіх народів, у тому числі україн­ського, на національну незалежність: «...Ми, Рада На­родних Комісарів, визнаємо народну Українську респуб­ліку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними.

Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно»1.

Зазначимо, що В. Ленін зовсім не випадково не вда­ється до офіційної назви тогочасного державного утворен­ня — «Українська Народна Республіка», а з розрахунком говорить про «народну Українську республіку», що її, як видно з подальших положень документа, Центральна Рада не могла представляти. Мова йшла про визнання «націо­нальних прав і національної незалежності українського народу». Що ж до Центральної Ради, то Раднарком цілком визначено заявляв: «Ми обвинувачуємо Раду в тому, що, прикриваючись національними фразами, вона веде двозначну буржуазну політику, яка давно вже виражається в невизнанні Радою Рад і Радянської влади на Україні... Ця двозначна політика, що позбавляє нас можливості визнати Раду, як повноважного виразника трудящих і експлуато­ваних мас Української республіки, довела Раду найостаннішим часом до кроків, що означають знищення всякої можливості угоди»2. РНК висував Центральній Раді ульти­мативні вимоги: відмовитись від дезорганізації фронту та пропуску контрреволюційних частин на Дон, Урал, в інші місця, припинити роззброєння радянських, червоногвардійських частин, а також сприяти боротьбі проти кадетсько-каледінського заколоту. В разі неодержання задовільної відповіді протягом двох діб Раднарком мав уважати Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні»3. Таким чином, «Маніфест» не дає жодної підстави трактувати його як визнання Центральної Ради і УНР, що, між тим, неодноразово намагались довести деякі історики.

Можливо, тут відіграло роль і тлумачення проблеми Й. Сталіним — народним комісаром у справах національностей. 12 грудня 1917 р. у «Відповіді товаришам українцям в тилу і на фронті» він заявив: «Кажуть, що конфлікт виник в питанні про Українську республіку, що Рада Народних Комісарів не визнає Української Республіки. Чи вірно це? Ні, невірно. Рада Народних Комісарів офіційно визнала Українську республіку в «ультиматумі» і «відповіді Петроградському українському штабові»1. І хоч далі Й. Сталін твердив, що РНК може визнати лише таку республіку, в якій господарем буде народ, правлячі кола якої не будуть вести контрреволюційної політики, слова про визнання існуючої Української республіки він написав. В. Ленін виявляв у цьому питанні більшу обачність. Тим паче Центральна Рада дала на ультиматум 5 грудня 1917 р. негативну відповідь. У документі, зокрема, говорилось: «Українська демократія в особі українських рад солдатських, робітничих і селянських депутатів, які зорганізувались в законодавчому органі — Центральній Раді — та в уряді її — Генеральному секретаріаті, цілком задоволена як складом цих органів, так і переведенням в життя її волі.

Центральною радою незадоволені великоросійські елементи чорносотенного, кадетського й більшовицького напрямків, які, певно, більше хотіли б другого національного складу Ради. Але Генеральний секретаріат дає повну можливість зазначеним елементам виїхати з території України до Великоросії, де їх національне почуття буде задоволено.

Маючи це на меті, українські солдати були роззброїли анархічно настроєних великоросійських солдатів, які робили змови проти влади українського народу й загрожували внести в життя України криваву братовбивчу війну, анархію і всю ту розбещеність, яка панує на території народних комісарів»2.

Не погодившись по суті з жодною з висловлених претензій РНК, Центральна Рада їх рішуче відкидала. «...На території Української Народної Республіки, — говорилось у посланні, підписаному В. Винниченком і В. Шульгіним, — влада належить демократії України. Всякі замахи озброєною силою на цю владу будуть придушуватись тою ж силою»3.

Очевидно, на той момент, оглядаючись на дивізії «українізованого» війська, Рада вважала своє становище непохитним. Вона розгорнула інтенсивну кампанію, під час якої доводила, що поява «Маніфесту» — це оголошення війни Україні, видавала свою боротьбу проти рад в Україні і в Росії за війну між Україною і Росією, між двома народами. 5 грудня 1917 р. В. Винниченко говорив про «Маніфест»: «Оголошення нас «буржуями» — засіб боротьби неукраїнців з українцями. Боротьба, яку тепер ведуть з нами більшовики, боротьба національна ...Не Генеральний секретаріат, а Рада Народних Комісарів затіяла братовбивчу війну. Але той, хто підняв меч, від меча і загине...»1. Звертає на себе увагу й аргументація, до якої вдався М. Грушевський, аналізуючи ситуацію, пов'язану з одержанням «Маніфесту». Стверджуючи, що на Україну насувається вороже військо, він далі наголошував: «Воно (військо. — В. С.) уже вступило на українську землю й одержало наказ, щоб то не стало пробитись до центру нашої держави. Посилають це військо на нас ті самі так звані народні комісари, які лицемірно кричать скрізь і всюди про свою любов до миру. Заключивши перемир'я на всіх фронтах, народні комісари оголосили війну нам...»2.

Варто зазначити, що в такій атмосфері чимала частина місцевих більшовиків виявила розгубленість, про що засвідчив і обласний (крайовий) з'їзд РСДРП(б) в Києві З—5 грудня 1917 р. Опинившись після збройних акцій Ради 28 листопада — 3 грудня практично беззахисними й побоюючись, що маси можуть захитатись, знову схилитись до Центральної Ради, вони висловлювали тривогу за можливий розвиток подій як несприятливий для себе у військовій і політичній перспективах3. Водночас робота з'їзду ще раз показала неготовність місцевих більшовиків до війни, про яку невгамовно твердили кожного дня у пресі.

5 грудня 1917 р. РНК розглянув відповідь Центральної Ради на ультимативні вимоги і, визнавши її незадовільною, вирішив «вважати Раду у стані війни з нами». Було доручено комісії у складі В. Леніна, Л. Троцького, Й. Сталіна вжити активних заходів до встановлення зносин зі Ставкою і видати від імені Ради Народних Комісарів дві відозви — до українського народу і солдатів1.

Отже, в офіційних документах, які надходили з обох таборів, що вступили в протиборство, стан відносин характеризувався саме як війна, війна між радянською Росією й Українською Народною Республікою. Однак насправді ситуація була значно складнішою.

Мабуть, більше за інших це розуміли В. Винниченко і П. Христюк, які й зробили спроби за відповідними документами піднятись до належного рівня складності пояснень досліджуваних проблем. Навряд чи можна вважати їхні спроби абсолютно успішними — надто часто впадає у вічі очевидна суперечливість між окремими блоками-міркуваннями. Проте слід віддати належне прагненню вищеназваних авторів до наукової всебічності та об'єктивності. У В. Винниченка воно органічно поєднується зі внутрішньою потребою критичного самоочищення, а у П. Христюка — з явним розчаруванням з приводу невикористаних сприятливих можливостей — «історичного шансу» — через виявлені суб'єктивні прорахунки і помилки.

В. Винниченко з притаманною йому публіцистичною нещадністю і безапеляційністю стверджує, що розпочата війна велась «формально, —ніби з Росією, Великоросією, з Петроградським Совітським Урядом. Але в суті з влас­ними народніми масами»2. Тобто «верхи» українського руху виявилися у конфлікті («війні»), громадянській війні з його «низами». Чому?

Колишній Голова Генерального Секретаріату само­критично відповідав на це питання. На його думку, це сталося тому, що український трудівник, передусім український солдат, не бачив «з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, не бачив з ЇЇ боку тенденцій щось радікальне робити в цьому напрямі, щоб як не сьогодня, то далі в майбутньому, переборовши всі труднощі, визволяти свої трудящі маси з-під соціаль­ного панування ворожих і нації, й працюючим кляс. Замісць того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців (йдеться, звичайно, про ідеологів українського руху. — В. С.) демагогією, висміювалася, лаялася, заперечувалась»1.

Іншими словами, під впливом більшовиків (і мос­ковських, і доморощених), з переконання на власному життєвому досвіді дуже широкі верстви населення України дедалі втрачали довіру до Центральної Ради («саме ім'я Центральної Ради почало робитись непопулярним»2) і висловлювали симпатії її політичним опонентам («салдати наші, головна тоді сила, говорили: ми —большевики, але ми —українські большевики...»3).

Єдиний вихід з такої ситуації колишній лідер УСДРП убачав у перевиборах Центральної Ради, більшість якої на це, звичайно, не пристала. Головними міркуваннями були два: згода на перевибори означала б визнання хибності здійснюваної політики; перевибори найімовірніше при­несли б перевагу більшовикам, робітникам, а через зрусифікованих пролетарів влада перейшла б до росіян («руських»).

В. Винниченко доводить, що подібні міркування були безпідставні. Маси давно не задовольняла політика Української Ради —і необхідно було б обрати інший курс, якого вимагала більшість. Величезна ж чисельна перевага українців у армії й на селі дала б їм незаперечну більшість і у новому складі Ради. До них неминуче приєдналася б частина робітництва. «І більшість безумовно була би за українцями, а, значить, і вся радянська, соціалістична влада на Україні була би національно-українська. І сама собою спинилась би війна з руською радянською владою»4.

В. Винниченко вважав, що причиною хибної орієнтації в той відповідальний момент стало неправильне розуміння національної ідеї, яку б не здискредитували, коли б «не виставляли її як ворожу до соціалістичної революції... Так, — боротьба двох національних ідей, української й руської, була би безперечно. Але українська ідея, згармонізована з соціальними прагненнями мас, була би напевно дужчою, вона не була би так ослаблена, як то було потім, коли всякий українець уважався другими й сам себе вважав природним ворогом большевизма, се-б-то широких (нехай навіть, на думку инчих, непоміркованих, нерозсудливих), але тих соціальних змагань, які тоді панували нашими ж масами»1.

Великий інтерес викликає аргументація з приводу по­рушеного питання, яка міститься у другому томі «Заміток і матеріалів до історії української революції» П. Христюка. Автор наводить досить великі за обсягом документи третьої сесії Всеукраїнської Ради селянських депутатів (18—23 листопада 1917 р.) і Третього з'їзду Української партії соціалістів-революціонерів (21—24 листопада 1917 р.).

Серед інших важливих моментів П. Христюк виділяє постанову селянської Ради у справі впорядкування життя в Україні взагалі і, окремо, у справі утворення життєспроможних адміністративних апаратів на місцях: «1) Звернутись до Центральної Ради, аби Генеральним Секретаріятом було негайно видано інструкцію про утворення місцевої влади в таких формах: а) вища влада в губернії належить губерніяльним комітетам, які складаються з представників — по одному — від губерніяльної Народньої Ради, міської Думи, Земельного Комітету, рад робітничих та салдатських депутатів, 4 представників від рад селянських депутатів і одного від губерніяльного комісара; в повітах — повітовим комітетам, сконструйованим на таких же підставах, що й губернські; в межах волости влада має належати волосним народнім радам (земствам); б) Вищезазначені органи є виконавчими орга­нами Генерального Секретаріяту; всі ж инші організації не мають прав робити розпорядження в справах управління. 2) Вибори комісарів повинні належати радам селянських депутатів з участю представників рад робітничих і салдатських депутатів»1.

Отже, на думку Всеукраїнської Ради селянських депу­татів, органи влади на місцях мали бути побудовані хоч і не цілком за класовим принципом, а все ж із великою подібністю до нього. Реалізація такого підходу (чого так і не сталося) не загострювала б відносин з радянською владою, а, навпаки, згладжувала суперечності.

Акумулюючи настрої мас, з'їзд УПСР змушений був констатувати, що платформа Української революції зазнала небезпечних трансформацій. У зв'язку з цим у резолюції про діяльність Центральної Ради й есерівської фракції в ній вказувалось: «Визнаючи потрібним висунути на перший плян питання соціальних реформ і звертаючи увагу на те, що національна сторона революції на певному ступні свого розвитку починає загрожувати дальшому успішному розвою клясової соціяльно-економичної боротьби тим, що, ставлячись на грунт тільки закріплення і задоволення остаточних здобутків національного руху, диктує органам революційної влади на Україні політику соціяльного консерватизму, З'їзд находить потрібним вказати Центральній Раді, що коли вона стане на такий шлях, то загубить під собою опору трудової кляси народу — кляси селян і робітників на Україні, а, загубивши свій вплив і цю опору, може викликати у відповідний момент неминучу реакцію в масах, яка стане грізною і для національних здобутків революції»2.

Не випадково на з'їзді УПСР дебатувалося питання про форму влади в Україні, а у зв'язку з цим і про перевибори Центральної Ради. Очевидно, в даному разі доцільно навести повний текст ухваленої резолюції — настільки вона принципова й красномовна.

«1. З огляду на те, що незабаром зберуться Установчі Збори України, яким Центральна Рада передасть всю повноту влади, З'їзд Української Партії Соціялістів-Революціонерів не вважає потрібним переобирати Центральної Ради; одначе, з огляду на необхідність створення суто-клясової організації для дальшого пляномірного розвитку клясової боротьби на Україні, З'їзд доручає фракції УПСР в Центральній Раді домагатися, щоб Центральна Рада взяла негайно на себе почин утворення всеукраїнського клясового органу трудової демократії.

2. Для того, щоб Центральна Рада мала найрішучішу піддержку провідних органів революційної демократії, вона повинна подбати про негайне створення всеукраїнських об'єднуючих територіальних центрів — рад робітничих, селянських та військових депутатів, які забезпечать центральному клясовому органові точний і безпосередній зв'язок з організаціями революційної демократії на місцях. Для цього Центральна Рада повинна, між иншим, негайно перевести в життя територіальне роспреділення війська, шляхом евакуації чужого війська з України — виведення укомплектованих з неукраїнців військових частин і замінення їх по всіх гарнізонах України територіяльним українським військом.

3. В зв'язку з цим доручається партійним організаціям на місцях поставити на чергу дня перевибори місцевих рад салдатських депутатів і скликання всеукраїнської ради військових депутатів. При тому всі українські вояки на фронті мусять бути виділені в окремі части.

4. Визначаючи, що теперішні ради робітничих депутатів на місцях дуже часто не одповідають настроєві робітничих мас на Україні, доручається партійним організаціям УПСР подбати, щоб перевибрати ті Ради якнайшвидше і зараз же по перевибранню місцевих рад скликати всеукраїнський з'їзд рад робітничих депутатів.

5. З вище зазначених вже причин З'їзд доручає своїм фракціям у всіх радах селянських депутатів домагатися переобрання їх на місцях і обновлення через їх з'їзду Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів.

6. Всі ці три всеукраїнські ради утворять згаданий центральний всеукраїнський клясовий орган.

Крім того, в цей орган повинні влитись депутати від територіяльних українських з'їздів тих трудових верств, які не представлені в задовольняючій мірі в вищезазначених радах, як залізнодорожники, почтовики і телеграфісти, шосейники та робітники торговельних пароплавів, а також представники всіх соціялістичних партій на Україні, які стоять на клясовій точці погляду.

В тому разі, коли до створення цього органу не буде ще переведено демобілізації, в склад його повинні увійти також представники від українських частин фронту і фльоти, при чому українці-моряки з Балтійського фльоту повинні бути переведені в Чорноморський.

Тільки такий клясовий орган може існувати як постійна установа, організована з низу до верху, на яку буде спиратися центральна влада і реалізувати через неї свою політику.

Тільки в такій організації можуть найти піддержку Українські Установчі Збори і перевести свою велетенську роботу без особливих катастроф»1.

Впадає в око своєрідний дуалізм у підході українських есерів до питання про форму влади: передбачалось одночасне існування в УНР двох верховних законодавчих органів: позакласового —парламенту (спочатку Центральна Рада, а згодом — Українські Установчі збори) та класового — Всеукраїнська Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів.

П. Христюк дуже високо оцінює наведену резолюцію найвпливовішої на той час політичної партії в Україні і приходить до такого загального висновку: «Коли пригадаємо тут постанови Першого Всеукраїнського Се­лянського З'їзду і третьої сесії Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів про організацію влади на місцях, то можемо сказати, що українська демократія мала майже викінчену схему організації влади на Україні з самого верху до низу. Ця схема не була у когось запозичена. Це не було сліпе наслідування ані західньо-європейських зразків парляментарної демократії, ані московсько-лєнінської радянської форми влади. Це була своєрідна, що виросла органично з розвитку революції на Україні, форма будови влади. Суть її полягала в одночасному існуванні органів двох родів: так званих демократичних, обраних на підставі п'ятичленої виборчої формули, і цілком клясових, так би мовити, радянських, при чому виразно віддавалась фактична перевага органам клясовим — радам робітничих, салдатських і селянських депутатів, як на місцях, так і в центрі»1.

Такий, по суті, перехідний, варіант державної організації, розрахований на її обов'язкову подальшу еволюцію, міг би, звичайно, зняти напругу, що виникла між більшо­виками і лідерами Української революції. П. Христюк зазначає: «Цій схемі організації влади не можна відмовити в раціональності, особливо для того часу, на який вона розраховувалась. Будучи переведена в життя, вона, безумовно, не стала б на перешкоді нормальному розвиткові клясової боротьби на Україні. З часом Установчі Збори, а також обрані на підставі п'ятичленної виборчої формули органи місцевого самоврядування, могли б бути з успіхом усунені цілком, коли б того вимагала клясова боротьба, і, таким чином, вся влада на Україні перейшла б до рад робітничих, селянських і військових депутатів. Не виключена була також і можливість довшого існування цієї «дуалістичної системи». У всякім разі, кажемо ще раз, в ній не ховалось нічого загрожуючого розвиткові революції, і московські большевики несуть велику відповідальність перед працюючими масами за те, що нетактовно і брутально — силою московської зброї — зруйнували всі ці пляни, порушили нормальний розвиток клясової боротьби на Україні і, бажаючи силою зброї включити українську революцію у відповідну фазу російської революції, насадити форми влади на Україні точнісінько по своїх московських зразках, викликали війну між Совітською Московщиною і демократичною, революційною Україною»2.

З наведеними міркуваннями досить серйозного аналітика можна було б погодитись, якби не одна, але дуже вагома деталь: до реалізації означеної схеми на практиці так і не дійшло. Більшовики ж організовували маси на боротьбу не з паперовими, кабінетними планами, хоч би якими привабливими вони були, а з тією конкретною політикою й організаціями, що їм протистояли. Саме тому вони й домагались усунення з політичної арени Центральної Ради і передання влади в Україні органу, який обрав би Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Переконавшись, що Всеукраїнський з'їзд рад, усупереч протидії Центральної Ради, все одно буде скликано, лідери УНР у двадцятих числах листопада змінили тактику. Вони публічно почали доводити, що з'їзд, скликаний за нормами представництва оргкомітету, який створила обласна рада робітничих і солдатських депутатів, не відбиватиме настроїв українського народу, не стане його справжнім волевиявленням. Тому Центральна Рада вважала себе зобов'язаною взяти участь в організації форуму і вплинути на процес формування його складу. Без відома оргкомітету ЦК Селянської спілки закликав селян, надіслати якомога більше представників для участі в з'їзді. До столиці прибули понад 2 тис. таких посланців від ближчих до Києва повітів, які без великих зусиль захопили приміщення мандатної комісії та виписали всім своїм прихильникам мандати делегатів з'їзду, розчинивши у власній масі тих, хто прибув до Києва з ініціативи оргкомітету.

Більшовики та їхні прихильники (всього близько 200 чоловік) після виголошення декларації із засудженням фальсифікації з'їзду, брутальної підтасовки його складу, перетворення на зібрання прихильників Центральної Ради залишили зал засідань відразу ж після відкриття форуму. Ті ж, хто залишилися, конституювались як І Всеукраїнський з'їзд рад і ухвалили ряд резолюцій з повною підтримкою політики лідерів УНР та засудженням дій РНК як неспровокованої агресії проти суверенної держави. Поодинокі більшовики, що залишились на зібранні з інформаційною метою, солідаризувались з різко негативними оцінками ультиматуму РНК Українській Раді1.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка