Україна в революційну добу



Сторінка37/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

«...Вважаючи ультиматум Ради народних комісарів замахом проти Української Народної Республіки, ...виходячи з того, що заявлені в ньому домагання брутально нарушують право українського народу на самовизначення та на вільне будування форм свого державного життя, Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітничих та солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною та Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія, — говорилося в резолюції, проти якої було подано лише 2 голоси, а 19 — утрималося. — ...Визнаючи, що відповідь Генерального Секретаріяту 4 грудня є належною відповіддю замахові народних комісарів на права українських селян, робітників та вояків, Всеукраїнський З'їзд рад селянських, робітничих та вояцьких депутатів вважає потрібним вжити всіх заходів, щоб не допустити пролиття братерської крові, і звертається з гарячим закликом до народів Росії всіма способами запобігти можливості нової ганебної війни»1.

Ще одностайнішими виявились результати голосування резолюції про довіру Центральній Раді. Проти ухваленого документа голосувало також 2 депутати і лише 2 — утримались.

«Приймаючи на увагу, — зазначалось в резолюції, — що Центральна Українська рада, представництво в котрій безперестанно поновлюється, складається з всеукраїнсь­ких рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів, обраних на всеукраїнських з'їздах, та з представників демократії національних меншостей, через що вона уявляє з себе тимчасовий правомочний законодавчий орган революційної демократії України, і зважаючи на те, що проголошенням Третього Універсалу Центральна Рада стала на шлях широких соціальних і політичних реформ та приступила до найшвидшого скликання Українських Установчих зборів, яким єдино може Центральна Рада передати всю повноту влади на Україні, — з'їзд Рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів України вважає перевибрання Центральної Ради невчасним і непотрібним.

Підкреслюючи своє рішуче домагання, щоб Централь­на Рада в своїй дальшій роботі стояла твердо на сторожі здобутків революції, поширюючи та поглиблюючи невпинно свою революційну творчість і обороняючи не­похитно класові інтереси трудової демократії, та щоб не відкладаючи скликала в свій час Українську Установчу раду, яка єдино може виявити справжню волю всієї демократії України, — з'їзд Рад селянських, робітничих та вояцьких депутатів України висловлює на цьому шляху Центральній Раді своє цілковите довір'я і обіцяє їй свою рішучу піддержку»1.

І Всеукраїнський з'їзд рад став ще однією демонстрацією солідарності з лінією проводу Української революції. Однак, гадається, не варто й переоцінювати його, як це робиться у працях багатьох сучасних істориків2. Зокрема, самі українські керівники у системі аргументації на користь легітимності Центральної Ради, УНР не нада­вали першорядного значення рішенням київського з'їзду Рад, як і не вважали їх принципово важливими для подаль­шої долі Української революції.

П. Христюк вважає, що з'їзд був спробою місцевих більшовиків позбутися Центральної Ради в момент, коли «війна фактично вже почалась, коли російське совітське військо вже наступало на Україну і Рада Народніх Ко­місарів оформляла, так би мовити, цей наступ своїми ультимативними нотами до Центральної Ради»3. Однак проведення з'їзду у прямий зв'язок з планами РНК автор не ставить. Адже «формально та і по суті» з'їзд цей пов'язаний з попереднім періодом — періодом мирної агітації більшовиків проти Центральної Ради. Власне за скликання з'їзду, нагадує П. Христюк, висловився і третій з'їзд УПСР. Проте більшовики, перебравши ініціативу до своїх рук, намагалися втілити в життя власний сценарій, але зробити цього не спромоглися. Вирішивши за допомогою ЦК Селянської спілки питання про склад з'їзду на свою користь, Центральна Рада без надмірних зусиль про­вела всі рішення: про цілковите довір'я і підтримку Центральної Ради, про категоричне засудження ультиматуму РНК тощо.

Оцінюючи ухвалені постанови, П. Христюк робить, здавалося б, несподіваний висновок: «Примара походу Московщини на Україну вже кидала українську демократію вправо, в бік збереження єдиного національного фронту і затушовування моменту клясової боротьби. А це була одна з найбільших шкід, яку несла війна Московщини з Україною українській революції»1. Проте якщо залишити поза увагою очевидну суперечність (примара війни чи війна як така), то в цілому висновок П. Христюка «вписується» у його загальну схему, зокрема в обстоювану тезу про те, що конфлікт більшовиків з Центральною Радою зашкодив природній еволюції українського руху вліво, до соціалізму.

Що ж до суперечності між численними твердженнями, що війна радянської Росії проти Української Народної Республіки розпочалася на початку грудня (з ультиматуму), і відсутності фактичного підтвердження будь-яких війсь­кових дій, то витлумачити все це не просто, особливо якщо зважити на те, що весь грудень 1917 р. тривали пошуки дипломатичних шляхів розв'язання конфлікту. В усякому разі, такого висновку можна дійти, розглядаючи відносини на «вищих щаблях» політики — між РНК та Центральною Радою й Генеральним Секретаріатом. Якщо багато авторів узагалі обходять цей зріз тогочасного життя, то того не може дозволити собі Д. Дорошенко —колишній дипломат.

Врешті-решт він займає начебто посередню позицію: «Обмін нотами (ультиматум РНК і відповідь Центральної Ради. — В. С), — не викликав зразу війни в звичайному розумінні слова і ще деякий час між обома сторонами ішли посередні й безпосередні переговори»2, — змушений погоджуватись з дійсністю сумлінний історик. Схоже, він знаходить і досить резонні пояснення саме такій логіці розвитку подій між сторонами, що конфліктували: «Хоча й за большевиків і за Ц. Раду стояли нібито великі маси узброєного вояцтва, але це вже не були правильно організовані й слухняні частини, як колись; вони були розкидані скрізь, настрій їх був хиткий і невідомо було напевно, з ким вони підуть. Обидва уряди спирались на більш певні сили лиш у своїх столицях, але для якоїсь війни і далеких походів тих сил було замало»1.

Висновок, очевидно, абсолютно слушний і відбиває дійсний військовий потенціал обох сторін. Водночас Д. Дорошенко намагається своєрідно узгодити свої мірку­вання з панівним у 1917 р. політичним стереотипом не лише про існування стану війни, а й про її фактичне активне ведення з боку Радянської Росії. Він пропонує таку логіку розвитку тогочасних подій: «...Большевики вибрали таку тактику: формально не оповіщаючи війни, вони давали накази ріжним військовим частинам на Україні, які схилялися до большевизму, щоб вони самі захоплювали українські міста і проголошували владу Совітів. їм мали помагати большевицькі боєві дружини з місцевих еле­ментів. Тоді виглядало так, що Рада Народніх Комісарів ніби й не веде війни проти України, але самі робітники, салдати і селяне скидають ненависну їм владу буржуазної Ц. Ради і настановлюють совіти солдатських, робітничих і селянських депутатів»2.

Очевидно, автор припускається тут неточності щодо двох моментів. По-перше, керівництва процесом установлення радянської влади з боку якогось центру не було (в усякому разі документи з цього приводу невідомі), і відтворений варіант тактики вироблявся сам собою, знач­ною мірою стихійно.

По-друге, боротьба за встановлення радянської влади — це все ж таки не війна у повному розумінні слова (фронти, регулярні військові частини, бойові операції, відповідне професіональне командування, новітнє озброєння, налагоджена система постачання військ усім необхідним тощо). Це політичні акції, дії, які в силу певних причин (хоч і не обов'язково — скоріше як виняток) виливалися у короткочасні збройні зіткнення.

Власне, автор кількома сторінками потому суперечить сам собі, коли пише, що Українській Народній Республіці довелось налагоджувати свою діяльність «під загрозою большевицької інвазії й внутрішніх большевицьких повстань»1, і багато сторінок свого твору присвячує аналізу переговорного процесу між РНК і Центральною Радою, що тривав упродовж усього грудня. Тим самим він зайвий раз підтверджує пріоритетність для обох сторін шляхів мирного врегулювання конфлікту перед його воєнними варіантами. Проте у певній суперечності з тими фактами і документами, які аналізуються в книзі, Д. Дорошенко дещо несподівано робить припущення-висновок: «очевидно, що ріжні ноти або спроби переговорів були для большевиків лиш маневром щоб виграти час або якось спантеличити противника»2. Мабуть, у даному випадку автор відчував невідповідність між фактами та їх сумарною оцінкою і тому ввів це застережне — «очевидно» — не підсумкове, а передбачливе.

Всіляко намагається «підігнати» під сповідувану концепцію розвиток дипломатичного діалогу між УНР і Радянською Росією П. Христюк. Особливу увагу він приділяє питанням про взаємне визначення повноважень і влади РНК та Центральної Ради, Генерального Секре­таріату. Він узагалі вважає ці питання ключовими, відбирає і під специфічним кутом зору аналізує численні документи (відозви, ноти, резолюції, листування).

Автор звертає, зокрема, увагу на відозву Центральної Ради до населення України від З0 листопада 1917 р. — тобто наступного дня після нічного роззброєння і вислання більшовицьких частин з Києва — одного з головних офіційних моментів суперечностей. Відтворивши повний текст документа, П. Христюк не вдається до будь-якого аналізу його основного змісту — спроби виправдати дії Центральної Ради щодо проведеної військової акції та її позиції «нейтралітету» щодо каледінців. Історик зосереджується на іншому. «В цім документі, — наголошує він, — являється цінною заява Генерального Секретаріяту про визнання ним за Народніми Комісарами права "порядкувати життям" на Московщині. Заява ця дорівнювалась фактичному визнанню Центральною Радою Ради Народних Комісарів за правительство "Великоруси" і могла, до деякої міри, служити основою для порозуміння між двома урядами, при умові визнання Радою Народніх Комісарів Української Народньої Республіки і її права на нейтралітет. Коли ми розглянемо цю заяву в світлі загаль­ного напрямку політики Центральної Ради, напрямку, що поза всяким сумнівом був незрівняно ближчим до політики Ради Народніх Комісарів, ніж до політики донського отамана Каледіна (з яким, до речі, мав вже Генеральний Секретаріят непорозуміння на грунті реакційної політики козачого правительства), то побачимо, що значіння її було недооцінено Радою Народніх Комісарів. Коли б остання не приспішувала штучно війни з Україною, Генеральний Секретаріят (а в першу чергу Центральна Рада, власне її робітниче-селянська більшість, з якою в останні часи Генеральний Секретаріат почав помітно росходитись) швидко побачив би, що Центральній Раді дійсно не по дорозі з Доном в справі утворення всеросійського федерального уряду, що взагалі ця справа являється невчасною. А переконавшись в цьому, а також в доброзичливому відношенню до себе Ради Народніх Комісарів як правительства Московщини, Генеральний Секретаріят і Центральна Рада, безумовно, вжили б в ближчім часі заходів до встановлення заприязнених відносин між Українською Народньою Республікою і Совітською Росією. Керуючі есдеко-есефівські круги Генерального Секретаріяту, на чолі яких стояв Голова Секретаріяту В.Винниченко, котрі виступали проти Ради Народніх Комісарів не тільки з мотивів національних, але й соціяльно-економичних, вважаючи соціялістичну революцію в Росії невчасною, а радянську форму влади (зокрема захоплення влади на Московщині большевиками) узурпацією прав "народу", — безумовно, були б або уступили своє місце другим, лівішим елементам Центральної Ради, або відмовились би від своїх поглядів, принаймні в тій їх частині, яка штовхала Українську Народню Республіку на оружний конфлікт з Совітською Росією. Приготовлення ж Ради Народніх Комісарів до війни з Україною і гострі виступи проти Центральної Ради досягли протилежних наслідків: позиції правого крила Центральної Ради зміцнились, а тим самим зміцнився і грунт для оружного конфлікту»1.

Впадає в очі спроба П. Христюка вже вкотре робити висновки на основі тлумачення подій в умовний спосіб. Навряд чи варто доводити, наскільки такий прийом, за всієї своєї зовнішньої привабливості, непродуктивний для науки. Причому відповідальність за трагедію покладається на сторону, яка змушена була керуватися в своїй політиці аналізом туманних заяв, а не конкретних справ.

Аналогічно розкривається в книзі П. Христюка й питання про «змову» з донцями. її фактично не було, глибинні закономірності зумовили б урешті-решт розрив Центральної Ради з Каледіним і підтримку Українською революцією радянської влади. Однак цьому процесові перешкодили... більшовики своєю поспішністю, передчасною агресією2.



Втім, варто звернути увагу ще на один важливий момент. Для П. Христюка згаданий прийом не абсолютний. Він чинить навпаки, коли оцінює документи РНК. Намагаючись пояснити читачам своє бачення розвитку кон­флікту, колишній Генеральний писар українського уряду стверджує, що суперечності не вичерпувались справою з «дончаками» та «буржуазністю» Центральної Ради. «Затушкуванню дійсної суті цього конфлікту не мало прислу­жилось декляративне визнання російськими большеви­ками за всіма народами Росії так званого права на самовизначення. Рада Народніх Комісарів проголосила це право гучно, заявивши, що в національній політиці вона буде керуватись такими засадами: 1. Воля і незалежність всіх народів Росії; 2. Право самоозначення всіх народів Росії аж до їх відокремлення і перетворення в самостійні держави. Одначе це було цілком умовне визнання права на самоозначення, до того ж не в однаковій мірі для всіх поневолених народів Росії. Поза оголошеними засадами національної політики Рада Народніх Комісарів керувалась в дійсності одною основною засадою —своєю органичною ворожістю до будь-якого "розчлененія" Росії та утворення на її кошт малих держав. Була рація стреміти до одірвання від старої буржуазної Росії; тепер же, коли Росія стала совітською, тільки буржуазія поневолених народів може домагатись самостійності; буржуазію ж треба не наділяти всякими правами, а бити, —так думав кожний російський большевик і в сути річи допускав для всіх поневолених народів Росії тільки одне "самоопреділення" —приєднан­ня до Московщини на вічні времена»1. Це загальне негативне ставлення до національно-визвольних рухів й утворення самостійних національних держав набирало дуже гострих форм щодо українського народу, вважав П. Христкж. І якщо московський більшовик міг при­миритись із самовизначенням, навіть і відокремленням від Росії Польщі, Фінляндії, Грузії, то із самовизначенням України вже ніяк не міг погодитись, хоч би того вимагала не буржуазія, а українські трудящі маси. Причини такої особливої «уваги» до України автор уважав загально­відомими: по-перше, Україна відігравала в економічному житті Московщини настільки важливу роль, що раптове її відокремлення (політичне й економічне) ставило Росію перед великими економічними труднощами, а по-друге, віковічна боротьба царату з ідеєю української державності, з українською культурою і навіть із самим фактом існування української національності, здійснювана через школу, пресу, науку, досягла того, що московське суспільство в цілому просто не визнавало українського народу за окрему національність. Отже, й російські більшовики ніколи серйозно не ставились до українського визвольного руху, ніколи не допускали, що Україна може відокремитись від Росії, навіть тоді, коли за Тимчасового уряду «підтримували» українські вимоги і «підштовхували» українців відокремлюватись. Захопивши владу, вони, не зважаючи на факт проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки, вели щодо України недвозначну політику повного ігнорування й Центральної Ради, й Української Республіки, сподіваючись, що Центральна Рада добровільно визнає над собою зверхність Ради Народних Комісарів і цілком підпорядкується їй в своїй роботі, обмежившись компетенцією краєвої культурно-просвітницької національно-обласної організації. «В цій своїй "добрій" надії, — веде далі П. Христюк, — Рада Народніх Комісарів спочатку повела була стосовно України цілком "приятельську" політику, а саме — погодилась повернути з московських музеїв українські реліквії, забрані за царського режиму, і навіть задумувала перевести українські військові частини, розкидані по всіх фронтах, на "полуднево-західний" український фронт, як того давно домагались українські вояки. Одначе швидко з'ясувалось, що Центральна Рада зовсім не мріє про "підданство" Раді Народніх Комісарів, що вона чинить супротив автоматичному поширенню Радянської влади з Московщини на Україну, що вона має серйозний намір здійснити право українського народу на самовизначення аж до відокремлення України від Росії і на цій підставі веде свою внутрішню і зовнішню політику, оголошує "нейтралітет", замість того, щоб просто виконувати накази Ради Народних Комісарів. Після цього ставлення миттєво перемінилося: реліквії було заховано назад в московські музеї, українських, вояків почали не пускати додому, про українізацію армії не хотіли й чути, а натомість було поведено політику на знищення "буржуазної" Центральної Ради. Відсутність у Центральній Раді мілітарної сили, що могла б стати супроти війська Совітської Росії, піддавала Раді Народніх Комісарів сміливості і рішучості в її поході проти самоопреділення України. Поруч з голосними і наскрізь брехливими заявами про визнання за українським народом права на самовизначення пішло підготування до "великого" акту "возсоєдіненія" України з Московщиною. На такому фоні большевицько-московських настроїв і відбувалась суперечка між Центральною Радою і Радою Народніх Комісарів з-за донських козаків. З одного боку, голосні заяви про "самовизначення аж до відокремлення", а з другого — палке, непереможне, можна сказати, стихійне бажання "возсоєдінить" "братський трудовий нарід" з Московщиною. При такій ситуації "дончаків" просто "бог послав": вони могли "виручить", дати зачіпку. Цією зачіпкою Рада Народніх Комісарів і скористувалася»1.

Наведені міркування П. Христюка — зовсім не самоціннісні. Вони слугують логічним «місточком» для оцінки такого важливого щодо подальшого розвитку конфлікту документа, як відповідь Генерального Секретаріату на ультиматум РНК від 5 грудня 1917 р. Як відомо, вона була ухильно-негативною. І П. Христюк, швидше як свідок й один з співавторів документа, ніж його дослідник, розкриває загальний задум і форму відповіді (те, що було, як мовиться, «за кадром»). Український уряд не став відпо­відати на всі вимоги-запитання РНК, вважаючи їх другорядними, похідними від головної умови —визнання факту існування Української Народної Республіки. «Отже, — підкреслює П. Христюк, — відповідь уряду Центральної Ради була направлена на те, щоб голий принцип визнання Совітською Росією Української Народньої Республіки (зафіксований самим фактом ультиматуму. — В. С.) втілити в життя: забезпечити не тільки політичне, але й економичне самостійне, незалежне від Московщини існу­вання України. Українська революційна демократія вважа­ла це питання головним в нових взаємовідносинах між Україною і Московщиною»2.

Тут важливою є оцінка розуміння керівниками україн­ського руху глибини конфлікту, який уже в першій декаді грудня 1917 р. привів їх до переоцінки нещодавніх авто­номістсько-федералістських поглядів і переходу на самостійницьку орієнтацію. Крім провалу планів створення Всеросійської федерації, така лінія зумовлювалась і намаганнями відмежуватись від радянської влади, прихильники якої не дуже рахувалися з умовно існуючими кордонами і демократично оформленими державними органами, тим більше такими, які довільно кваліфікувались як ворожі соціалістичній революції. Розвиток подій дедалі більше переконував лідерів українства в активізації зусиль щодо реалізації продиктованого обставинами курсу.

***
Розвиток подій у грудні 1917 р. приносив дедалі нові аргументи на користь самостійницького вибору лідерів Української революції. Серед таких подій, безперечно, однією з головних є І Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, що відбувся у Харкові 11—12 грудня 1917 р.



124 делегати (більшовики, есери, меншовики-інтернаціоналісти, ліві українські соціал-демократи й позапартійні), що залишили 5 грудня з'їзд рад у Києві, переїхали групами до Харкова, де, об'єднавшись із делегатами III обласного з'їзду рад Донецького і Криворізького басейнів, провели І Всеукраїнський з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів.

Понад 200 делегатів представляли 46 рад Донецько-Криворізької області, 32 ради Південно-Західного краю і 4 ради Півдня України. Делегати розглянули питання про поточний політичний момент, про владу і державний устрій, про самовизначення краю.



Україна була оголошена Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На її територію поширювались всі декрети і розпорядження радянського уряду Росії, передусім декрети про землю, робітничий контроль над виробництвом, про демократизацію армії. Одночасно постанови і розпорядження Центральної Ради визнавались недійсними як спрямовані проти народних інтересів.

З'їзд ухвалив рішення про встановлення між Радянською Україною і Радянською Росією тісного братерського зв'язку, а в резолюції «Про самовизначення України» визнав Українську радянську республіку федеративною частиною РСФРР.

До Центрального Виконавчого Комітету Рад України з 41 члена було обрано 35 більшовиків: Ф. Сергєєв (Артем), О. Александров, С. Бакинський, Є. Бош, П. Загребельний, А. Іванов, І. Кулик, М. Острогорський, Л. Пятаков, М. Тарногородський та ін. Головою ЦВК Рад України було обрано лівого українського соціал-демократа Н. Медведєва. Оскільки на з’їзді були недостатньо представлені ради селянських депутатів, було визнано за доцільне скликати Всеукраїнський з’їзд рад селянських депутатів, обрати на ньому до ЦВК 20 представників. Це рішення було виконано в січні Всеукраїнською селянською конференцією.

17 грудня ЦВК Рад України оголосив про створення першого радянського уряду України – Народного Секретаріату у складі 10 секретарів, 9 з яких були більшовиками: В. Ауссем, С. Бакинський, Є. Бош, Г. Лапчинський, В. Люксембург, Е. Лугановський, В. Затонський, Ф. Сергєєв (Артем), В. Шахрай. Один народний секретар – С. Терлецький - був лівим есером. Спочатку уряд парцював під тимчасовим керівництвом Є. Бош.

Довідка: Терлецький Євген Петрович (1892-1938) з учасник революційного руху в Україні. З 1910 р. – есер, з 1917 р. – лівий есер, з 1918 р. – боротьбист. У 1920 р. – член КП(б)У. В квітні-грудні 1917 р. – член Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів. У грудні 1917 р. – квітні 1918 р. – член ЦВК Рад України, народний секретар земельних справ. Був членом української радянської делегації на Брестській мирній конференції. У квітні-липні 1918 р. – член Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти австро-німецьких окупантів („Повстанської Дев’ятки”). З грудня 1919 р. – член Всеукраїнського революційного комітету. У 1920-1922 рр. – нарком юстиції УРСР, член ЦК КП(б)У. З 1922 р. – на дипломатичній, партійній і радянській роботі.
У рішеннях Першого Всеукраїнського з’їзду втілився вибір ліворадикальних сил, керованих більшовиками, досить широких кіл трудящих утверджувати на своїй землі соціалістичний лад, будувати Українську радянську державу в спілці з російським, іншими народами країни.

Створення і зміцнення Української Республіки Рад означало досить серйозний удар по планах розвитку УНР під проводом Центральної Ради. Боротьба проти останньої вступала у вирішальний етап. Нового напрямку було надано і повсюдному встановленню влади рад.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка