Україна в революційну добу



Сторінка38/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


Звістка про рішення І Всеукраїнського з’їзду рад була схвально зустрінута в багатьох місцях, колективах України. Трьохтисячний мітинг робітників і службовців Харківського залізничного вузла ухвалив 14 грудня 1917 р. резолюцію, в якій, зокрема, говорилось: „Ми, робітники, вітаємо утворений Всеукраїнський ЦВК Рад як нову Радянську владу України – союзника Ради Народних Комісарів”1. „Всі, хто за владу Рад, тісніше згуртуйтеся навколо Центрального Виконавчого Комітету Рад України – і Центральна рада буде повалена”2, - закликали загальні збори робітників Нелепівського і Щербинівського рудників, що відбулися 19 грудня 1917 р. „Вітаємо Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, а також обраний ним Центральний Виконавчий Комітет, - говорилося в резолюції, - надісланій з 7-ї піхотної дивізії 5-го армійського корпусу. – Геть буржуазну Центральну Раду. Досить національного цькування. Хай живе Всеукраїнська республіка Рад. Хай живе братерство робітників, солдатів і бідніших селян Великоросії й України”3.

Подібних документів в ті дні приймалось багато і періодика, звісно, могла вмістити на своїх сторінках їх певну частину.



З великою увагою ставилися до розвитку процесів на Україні у Петрограді. В написаних у дні роботи І Всеукраїнського з’їзду Рада „Тезах про установчі збори” В. Ленін, зваживши відомі йому факти, заявив: „Останні події на Україні (почасти також у Фінляндії і в Білорусії, як і на Кавказі) свідчать так само про нове групування класових сил, що відбувається в процесі боротьби між буржуазним націоналізмом Української ради, Фінляндського сейму і т. п., з одного боку, і Радянською владою, пролетарсько-селянською революцією кожної з цих національних республік, з другого”4.

Тільки-но надійшли повідомлення про І Всеукраїнський з'їзд Рад, про його рішення утворити Українську радянську республіку, очолюваний В. Леніним РНК негайно, 17 грудня, надіслав ЦВК Рад України телеграму, в якій вітав «утворення в Харкові дійсно народної Радянської влади на Україні, вбачаючи в цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української республіки», і обіцяв урядові братньої Української республіки «повну і всебічну підтримку в справі боротьби за мир, а також у справі передання всіх земель, фабрик, заводів і банків трудящому народу України»1.

Центральна Рада, природно, не лише не визнала рішень І Всеукраїнського з’їзду Рад, а й розгорнула широку пропаганду, спрямовану на спростування їх право чинності.

Водночас керівництво УНР прагнуло переломити ситуацію на свою користь, вдаючись до силових методів. На Румунському фронті був убитий призначений РНК комісар фронту більшовик С. Рогаль, на Південно-Західному -заарештований комісар фронту, член Всеросійського ЦВК Г. Чудновський. Були заарештовані більшість членів армійських і корпусних ВРК, грубо розганялись Ради, інші революційні організації.

Довідка: Чудновський Григорій Ісакович (1890-1918) – член РСДРП(б) з 1917 р., до цього – меншовик-партієць, „міжрайонець”. Працював у Військовій організації при ЦК РСДРП(б), за її дорученням вів революційну роботу в ХІ армії Південно-Західного фронту. Член Петроградського ВРК, один з керівників штурму Зимового палацу. На ІІ Всеросійському з’їзді рад обраний членом ВЦВК. У листопаді 1917 р. призначений РНК надзвичайним комісаром Південно-Західного фронту. У грудні заарештований органами Центральної Ради і ув’язнений в „Косому капонірі” в Києві. Після встановлення в Києві радянської влади – комісар міста по цивільному управлінню. З лютого 1918 р. – командир загону, який вів боротьбу з австро-німецькими окупантами на Київщині й Полтавщині. Загинув у бою під Люботином у квітні 1918 р.
Особливого розголосу набула справа щодо вбивства голови Київського Військово-революційного комітету Л. Пятакова.

Він став більшовиком на фронті у 1916 р. Коли влітку 1917 р. повернувся до Києва, місцевий комітет РСДРП(б) вирішив використати його військовий досвід для роботи серед солдатів Київського гарнізону і розгортання роботи Військової організації при комітеті більшовиків.



У листопаді-грудні 1917 р. Л. Пятаков вів активну агітаційну роботу серед українізованих частин. І не одну з них йому вдалося розпропагувати і перетягти на бік більшовиків. В. Затонський згадував: "Ходили ми на роботу звичайно удвох з Пятаковим Леонідом. З Леоніда був чудовий солдатський агітатор і непоганий організатор. Він усю імперіалістичну війну пробув на фронті, мав чотири солдатських "Георгії" і знав добре солдатів..."1. А Є. Бош додавала: "Він ні на хвилину не залишався без діла - більшу частину свого часу проводив у казармах, де був агітатором, організатором, просто добрим товаришем, з яким кожному хотілося по-дружньому побалакати. Незвичайна простота, щирість і доступність створили йому величезну популярність у Київському гарнізоні. Солдатські маси ставилися до нього як до свого брата і в їхньому середовищі він користувався великим авторитетом і необмеженою довірою"2.

Авторитет Л. Пятакова стрімко зростав. У першій половині грудня 1917 р. його було обрано до всеукраїнського партійного центру - Головного комітету соціал-демократії України та Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Рад3.



Політичних суперників немало дратувала популярність більшовика, а його успішна діяльність у солдатському середовищі викликали заздрість і лють. Визрів задум його фізичного знищення.

25 грудня вдосвіта близько четвертої години двоповерховий флігель
садиби Пятакових на Кузнечній вулиці, в якому мешкали Леонід, його брат Михайло з дружиною, сестра Віра і його товариш -
прапорщик Петро Золотарьов, оточив загін військових. Усіх розбудив
настирливий дзвінок. Коли члени сім'ї зібралися на площадці верхнього
поверху, Леонід Леонідович спробував з'ясувати, хто розпорядився про
обшук, у відповідь почули: "Ми українські солдати - будемо робити трус".
Михайло Леонідович спробував зв'язатись з Генеральним Секретаріатом, та
на першому поверсі задзвеніло розбите скло вікон, через які до будинку
почали вдиратися вояки, почувся гуркіт висаджуваних дверей. До будинку
увірвалося близько півтора десятка чоловік, одягнених у сірі шинелі без
будь-яких ознак - погонів і петлиць, озброєних шаблями, револьверами і
короткими кавалерійськими гвинтівками. У багатьох шапки були з червоним
верхом, як у гайдамаків. Кілька козаків рвонули наверх, вдарили прикладом
Леоніда Пятакова і разом з Петром Золотарьовим і Михайлом зіпхнули його
вниз. Командував хорунжий, кашкет якого прикрашали жовтоблакитні
стрічки, а жовті лампаси на штанях дозволяли думати про його належність
до українізованих формувань Центральної Ради. Та й один з прибулих
заявив, що він "Вільний козак".

Розшукували вони Л. Пятакова. А коли той назвав себе, намагаючись відвести біду від своїх близьких, для упізнання голови ВРК з’явився, за всіма ознаками, офіцер, який підтвердив його особу. Після цього козаки схопили Л. Пятакова, а за ним у двір вивели Михайла і прапорщика Золотарьова.

Біля будинку козаки почали чинити самосуд - бити прикладами. Закривавленого Михайла з ушкодженим оком і раною на голові відпустили. Те ж зробили із прапорщиком Золотарьовим. Вище по вулиці, ближче до рогу Кузнечної і Караваєвської вулиці (тепер вул. Л. Толстого) стояли десь із двадцять - двадцять п'ять вершників і санки-візок, у які кинули Л. Пятакова. Козаки від'їхали. У будинку вони вчинили справжній погром: багато цінних речей було пограбовано, ще більше розбито, знищено цінні зоологічні колекції та каталоги до них, які належали Вірі Пятаковій. Все було перевернуто. Виходячи, козаки порубали шаблями телефонний дріт. Та все це мало служити тільки прикриттям головного - арешту голови Київського ВРК.

Звістка про арешт Л. Пятакова (а це вже було втретє за короткий час -двічі до того київським робітникам і солдатам вдавалося виривати з ворожих рук свого товариша) викликала новий спалах протестів. Містом поповзли зловісні чутки.

У раді робітничих депутатів, в окружній та Київській раді солдатських депутатів більшовики, їх прихильники вимагали від лідерів Центральної Ради - голови її Генерального Секретаріату В. Винниченка, генерального секретаря у військових справах М. Порша повідомити про долю Л. Пятакова. Проте останні відповідали, що їм нічого не відомо. 28 грудня від імені Генерального секретаріату М. Порш офіційно заявив про "повну непричетність" до арешту Л. Пятакова і навіть зробив спробу перекласти вину на більшовиків, що було викладено і у повідомленні у пресі.

Невдовзі поширилась чутка, що Л. Пятакова вбито. Рада робітничих депутатів одноголосно ухвалила резолюцію з вимогою про розпуск Центральної Ради та її Генерального секретаріату. З вимогою передачі влади радам виступили і представники українізованих полків в окружній раді солдатських депутатів КВО, висловивши гнівний протест у зв'язку з арештом та зникненням Л. Пятакова.



Під тиском громадської думки Генеральний Секретаріат змушений був утворити 2 січня 1918 р. спеціальну слідчу комісію. Однак її матеріали говорять про те, що, за винятком допиту свідків - близьких голови ВРК та людей, які служили у Пятакових, вона серйозного розшуку не проводила. Пізніше, у листопаді 1918 р., один із офіцерів колишнього українського кінного полку штабс-ротмістр Я. Журавський засвідчив, що наказ про арешт Л. Пятакова він одержав від уряду і хоча заперечував свою участь у самому проведенні арешту, підтвердив, що голова ВРК, відомий більшовик, був убитий його козаками1.

Тіло Леоніда 16 січня 1918 р. знайшли залізничники біля станції Пост-Волинський. Він лежав у полі під кущем у тому ж чорному короткому пальті, яке накинули на нього рідні, коли його виводили з дому, босоніж (встиг взути тільки сандалії, які підвернулись під руку), сіра офіцерська шапка - поруч, у кишені гімнастерки - печатка Військово-революційного комітету Київської ради робітничих і солдатських депутатів. Все свідчило \про те, що розправа відбулася незабаром після арешту.

На тілі були сліди страшних тортур: розбита голова, на правій скроні сліди ударів шаблею, велика рана в лівій частині грудей - воронкоподібний отвір та сліди опіків стеариновою свічкою, долоні обох рук порізані чимось надзвичайно гострим, можливо шаблями, розтрощені фаланги пальців. Георгію Пятакову лікарі пізніше пояснили, що, мабуть, кати висвердлювали шаблею серце, яке ще билося, а жертва конвульсійно хапала руками гострий клинок...1

Реагуючи на наростання терору, загальноміська конференція РСДРП(б) 27 грудня ухвалила рішення про негайний збройний виступ Центральної проти Ради, від якого довелось відмовитися через явну непідготовленість. Однак зупинити процес боротьби за встановлення влади рад уже ніщо не могло. Рішучість численних організацій трудящих України боротись за встановлення влади рад дедалі могла спиратись і на військовий потенціал радянської Росії. В грудні 1917 р. в Україні почали з’являтися перші збройні формації, надіслані з Півночі, та загони, сформовані з революційно налаштованих фронтовиків.

Провід УНР дав негативну оцінку рішенням харківського з'їзду й, особливо, тим наслідкам, які він мав, ставши зручним приводом для поглиблення кризи, військового протиборства Росії та України.

М. Шаповал стверджує, що, на противагу легітимному Всеукраїнському з'їздові рад у Києві, котрий підтримав владу Центральної Ради, «Москва вже йшла огнем і мечем на Україну й у Харкові вже підготовляла новий "уряд" для України. Так московська соціяльна революція пішла війною на українську соціяльну революцію... Наш режим був соціялістичний. Москва війну затіяла, як бачите з документів, виразно з національних причин, а не соціяльних. Війна була національна, а не соціяльна»1.

М. Грушевський вважає, що проголошення України радянською соціалістичною республікою, скасування всіх розпоряджень Центральної Ради, формування радянських органів влади (Всеукраїнського Центрального Комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Народного Секретаріату) не мали б наслідків, «коли б, на нещастя, не прорвались до Харкова большевицькі війська, чи краще сказати, банди салдатів, матросів і ріжних наємних хуліганів, які стояли під Білгородом, ніби то пробиваючи собі дорогу на Дін. Їх прихід осмілив і місцеві елементи, розагітовані большевиками; місцева людність була тероризована, українська залога, продержавшись два тижні, кінець кінцем зложила зброю.

Після сього банди большевицьких салдатів і так званих красногвардійців, себто узброєних робітників і всякого иньшого люду, взятого на службу большевиками, замість іти на Дін боротися з контрреволюцією, як казали, стали посуватись по залізницям України, захоплюючи міста і вузли донецького району, відти перекинулись в Катерино­славський, почали ширитись в Полтавщині й Хер­сонщині»2.



В. Винниченко вважав оголошення Народного Секре­таріату урядом всієї України дуже виграшним моментом для Радянської Росії: «не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харьковський Український уряд бо­ровся проти Київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу. Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харківський уряд усі діректіви одержував з Петрограду й вів військові операції силами руського уряду». Водночас, прагнучи до об'єктивності, колишній Голова Генерального Секретаріату зазначав, що «утворення цього Уряду дуже помогло перемозі большевизма на Україні: всі невдоволені елементи зразу знайшли собі в йому організаційний центр і точку обпертя»1.

Розвиває тезу В. Винниченка й Д. Дорошенко, наголошуючи, що від проведення І Всеукраїнського з'їзду Рад «почалося завойовання України большевиками зсередини ніби українськими ж силами і при наявності нового українського уряду — Центрального Виконавчого Комітету Совітів України»2.



Неточність, яку допускає автор у даному разі, кваліфікуючи ВУЦВК як новий український уряд (насправді таким був Народний Секретаріат), — не така суттєва, як інше формулювання цієї ж фрази —«почалося завоювання України більшовиками ніби українськими ж силами». Тут автор припускається відразу двох очевидних помилок, беззастережно вважаючи більшовиків виключно зовнішньою, неукраїнською силою, а суперників Центральної Ради називає «ніби українськими ж силами».

Насправді ж більшовизм в Україні на кінець 1917 р. перетворився на впливову внутрішню силу. І хоча більшість членів РСДРП(б) становили неукраїнщ за походженням, вони були жителями України, вважали себе невіддільною частиною українського суспільства, а не іноземними агентами, провідниками чиєїсь закордонної політики (хоча ніколи й не заперечували проти свого підпорядкування ЦК РСДРП(б)). Тому термін «ніби українські сили» не стільки наближає до з'ясування істини, скільки віддаляє від неї, затушовує дійсність. Власне, такої помилки свого часу припускались і лідери Української Ради.

Останні справді потрапили в скрутну ситуацію. Суперечливість становища й вимушеність багатьох тогочасних вчинків Центральної Ради досить проникливо і водночас лапідарно змальовує Д. Дорошенко. «Серед дуже непевної зовнішньої ситуації, — пише він, — під загрозою московської агресії та більшовицьких повстань на власній території, серед загальної анархії, яка обхопила весь край, паралізувала всяку владу і унеможливлювала часом навіть зносини з периферіями, українському правительству довелося організовувати державний апарат і налажувати нову управу обширною окраїною. Він став властиво перед надзвичайно складним і тяжким завданням: з одного боку, уряд ставив собі завдання здійснити на Україні соціялістичний лад, по неволі рівняючись при тім по зразку большевицького експерименту, бо большевики тут же на Україні і в самій столиці вели невпинну і отверту проповідь здійснення соціалізму так, як він уже здійснювався в Московщині, й кололи очі українцям, що їхня Ц. Рада — буржуазна і контрреволюційна; з другого боку, треба було запровадити хоч який-небудь лад і хоч який-небудь спокій взагалі, щоб мати змогу перевести організацію державного життя, бо Україна фактично вже зробилась самостійною державою, хоч українські політики і твердили про федерацію та намагались створити якийсь «однородно-соціалістичний» центральний уряд.

Оця необхідність — під тиском большевиків і власних соціалістичних партій — одночасно переводити соціальні реформи як найглибшого значіння і в той же час організовувати державу й старатись піддержати такий-сякий лад в країні, робила те, що в своїй законодавчій і організаційній діяльности українське правительство не могло взяти якоїсь сталої лінії, хиталось, часто суперечило само собі і зрештою опинялось супроти хвиль революційної стихії в безпомічному і безпорадному стані, губило всякий грунт під ногами»1.

Навколо участі російських червоногварційських та солдатських загонів у боях в Україні у грудні 1917 р. — січні 1918 р. з того ж часу до наших днів точиться чимало суперечок. Далеко не завжди вони мають неупереджений науковий характер, що змушує ще раз звернутися до найголовніших фактів.

Уважаючи основною загрозою для радянської влади наприкінці 1917 р. каледінський заколот на Дону, В. Ленін ще 5 грудня доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом військових справ М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на Півдні країни, і погодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його самого на цей пост1.

Довідка: Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович (справжнє прізвище – Овієнко, 9.ІІІ. 1883 р., Москва). Походив із родини офіцера. В 1901 р. закінчив Воронезький кадетський корпус і вступив до Миколаївського військово-інженерного училища в Петрограді. Через відмову скласти присягу був звільнений з вузу та заарештований. В 1902-1904 рр. навчався у Володимирському піхотному юнкерському училищі в Петрограді, яке закінчив у чині поручика. В 1902 р. став членам РСДРП (меншовик), брав активну участь у першій російській революції. Постійно вів підпільну партійну, військово-бойову роботу. Неодноразово заарештовувався й засуджувався, одного разу до страти, заміненої двадцятьма роками каторги. В 1910 р. емігрував, брав активну участь у виданні бойових соціал-демократичних видань. В роки імперіалістичної війни – інтернаціоналіст. Після повернення в 1917 р. в Росію вступив до лав більшовиків, працював у військовій організації при ЦК РСДРП(б) в Фінляндії. Після липневих подій заарештований провів місяць у тюрмі „Кресты”. Обраний до Установчих Зборів. В жовтні 1917 р. – секретар Петроградського ВРК, один з керівників штурму Зимового палацу. Член президії ІІ Всеросійського з’їзду Рад. Війшов до складу РНК як член Комітету з військових і морських справ.

В грудні 1917 р. – травні 1918 р. В. Антонов-Овсієнко – комісар по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії. Керував розгромом каледінщини, наступом на Київ радянських військ, організацією відсічі австро-німецьким окупантам.

В листопаді 1918 р. – червні 1919 р. командуючий групою військ Курського напрямку, Українського фронту. Член Ради Оборони УРСР, Реввійськради республіки. Після громадянської війни – на військовій і дипломатичній роботі. Репресований.
Документи свідчать, що В. Леніна та РНК у даному випадку непокоїло передусім становище на каледінському фронті. Щодо Центральної Ради, то проти неї до часу рішучі кроки не здійснювались. Навпаки, Раднарком з ініціативи свого голови терміново, 6 і 7 грудня, розглянув на своїх засіданнях пропозицію Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради про мирне вреіулювання конфлікту між Центральною Радою й РНК1.

Показово, що В. Ленін, обговоривши 8 грудня з В. Антоновим-Овсієнком плани боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії, власноруч написав йому посвідчення, згідно з яким В. Антонов-Овсієнко уповноважувався «для загального керівництва операціями проти каледінських військ і їх пособників»2. Наступного дня голова РНК запропонував представникові більшовиків України С. Бакинському, що саме перебував у Петрограді, негайно виїхати до Харкова, куди прямував В.Антонов-Овсієнко для сприяння налагодженню ділових, товариських стосунків між комісаром по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії і місцевими партійними та господарськими працівниками3.



11 грудня у розмові по прямому проводу з М. Криленком В. Ленін дав указівку вжити «всіх заходів, аж до найреволюційніших, для найенергійнішого руху військ і притому у великій кількості» в район Харкова для відсічі каледінським заколотникам4.

На цей час у В. Антонова-Овсієнка склався загальний план боротьби з контрреволюцією на Півдні. Суть його полягала в тому, щоб усі сили, які могли виступити проти Каледіна, враховуючи також і революціонізовані частини з Південно-Західного і Румунського фронтів, а також військові формування з інших фронтів і червоногвардійські загони з Радянської Росії, спрямувати на Харків, а звідти рушити на Ростов і Новочеркаськ5.

Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка