Україна в революційну добу



Сторінка39/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41

У перспективі планувалися військові дії і проти Києва — політичного центра України, та вони відкладалися на невизначений термін, необхідний для попереднього збору військових сил. Застраховуючись від непередбаченого повороту подій, В. Антонов-Овсієнко домовився з М. Криленком про те, щоб жодного руху військ з фронту в східному напрямі, тобто на Київ, не здійснювалось без згоди командуючого по боротьбі з контрреволюцією на Півдні1.

Таким чином, про військові дії проти військ Центральної Ради ні з боку Раднаркому, ні тих сил, які групувалися навколо місцевих більшовиків, у грудні мови не було. Навіть більше: Раднарком намагався проводити переговори з Центральною Радою. Певні надії пов'язувалися, зокрема, з тим, що від Раднаркому їх було доручено вести В. Кареліну, І. Штейнбергу, П. Прош'яну—лівим есерам, що входили до уряду. Навіть після І Всеукраїнського з'їзду Рад, пообіцявши ВУЦВК повну підтримку і додержуючись цієї лінії, Рада Народних Комісарів одночасно продовжувала курс на ліквідацію конфлікту з Центральною Радою. На засіданні РНК 19 грудня були обговорені доповіді П. Прош'яна про його відвідини Києва і попередні переговори з Радою, Й. Сталіна — про становище в Україні, В. Кареліна — про переговори з делегатами від України, В. Менжинського — про фінансові питання. В результаті була ухвалена підготовлена В. І. Леніним резолюція:

«Вислухавши доповідь товариша Прош'яна, що мав як делегат від селянського з'їзду розмову з Винниченком, Грушевським і Поршем та іншими, як офіціальними представниками Ради, і взявши до уваги, що ці офіціальні представники Ради висловили принципіальну готовність почати переговори про угоду з Радою Народних Комісарів на началах визнання Радою Народних Комісарів незалежності народної Української республіки і визнання Радою контрреволюційності Каледіна та його пособників;

узявши далі до уваги, що Рада Народних Комісарів завжди і безумовно визнавала право всякої нації, в тому числі й української, на незалежне державне існування;

що всяка спроба усунути війну з Радою, коли б Рада визнала контрреволюційність Каледіна і не заважала війні проти нього, безумовно, бажана;

висловлюючи своє переконання в тому, що тільки Ради української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій сутички між братніми народами будуть неможливі;

Рада Народних Комісарів, уважаючи в той же час за доцільне розпочати ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які викликані були політикою Ради щодо загального фронту і контрреволюційного повстання Каледіна, постановляє:



запропонувати Раді переговори про угоду на вказаних началах і намітити, як один з пунктів, де було б, мабуть, найзручніше вести переговори, міста Смоленськ або Вітебськ»1.

Повний текст наведеного документа свідчить, що Раднарком понад усе непокоїло, як позбутись ворожості з боку Центральної Ради, домогтися від неї хоча б невеликої прихильності у боротьбі РНК проти Каледіна.

Звісно, радянський уряд Росії не міг не враховувати і того факту, що Центральна Рада перебувала у стані найгострішого конфлікту з Народним Секретаріатом, і тому доручив Й. Сталіну провести з Всеукраїнським ЦВК відповідні консультації, що й було зроблено. Вже в ніч з 20 на 21 грудня народний комісар у справах національностей зробив доповідь про переговори2.

Тим часом різні верстви політично активного населення України дедалі виразніше й твердіше заявляли про свою готовність до крайніх заходів у боротьбі проти Центральної Ради. Досить яскраво це засвідчили повідомлення делегатів з фронтів на об'єднаному засіданні ВЦВК, Петроградської Ради і загальноармійського з'їзду 19 грудня 1917 р.: «Три армії на Південно-Західному фронті заявили, що накази Петлюри вони не визнають і підпорядковуються тільки Раді Народних Комісарів і тов. Криленку»; а представник VIII-ої армії Румунського фронту зазначив: «Солдатські маси дедалі більше проймаються усвідомленням контрреволюційного характеру буржуазно-українських замірів»1.



Такі настрої виявлялись дедалі виразніше. Аналізуючи їх, «Правда» 28 грудня 1917 р. в спеціальній статті зазначала: «Незважаючи на всі намагання, Центральній Раді не вдається посіяти розбрату між українськими і російськими робітниками... Серед солдатів-українців визріває невдоволення Центральною радою і Генеральним секретаріатом, контрреволюційна політика яких стає очевидною для трудящих мас»2.

Звичайно, настрої мас виливалися й у конкретні дії, реалізовувались в інтенсифікацію процесу повсюдного встановлення влади рад. У цьому процесі брали участь і сили, які ВУЦВК, Народний Секретаріат, Верховний головнокомандуючий по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії спрямовували в ті чи інші місця. Масштаби такої участі визначалися низкою факторів, зокрема тими обмеженими можливостями, які були у радянського центру в Харкові. Це загони Червоних козаків, червоногвардійців, революційні робітники, солдати, матроси, що прибували з фронтів та з радянської Росії. Загалом з боку радянського уряду України взимку 1918 р. у бойових діях брали участь понад 150 тис. чоловік: близько 120 тис. червоногвардійців, 6—7 тис. солдатів, об'єднаних у перші революційні армії (незважаючи на гучні назви, насправді це були досить нечисленні військові з'єднання, якими командували Р. Берзін і С. Кудинський), а також 32 тис. революційних солдатів з Радянської Росії (серед них, до речі, також було чимало українців)3. Прагнення відмежуватись від тих авторів, які свідомо перевищують масштаби участі російських військ у громадянській війні в Україні, продиктовано зовсім не намаганням хоч якоюсь мірою виправдати дії останніх (уже той факт, що вони зрештою опинились у Києві, тоді як жоден український солдат не переступав російського кордону, говорить сам за себе). Важливо зовсім інше — лише максимально точний, об'єктивний аналіз політичних реалій здатен забезпечити найвищу науковість висновків з минулого досвіду.

Варто також урахувати, що згадані революційні армії долали великі труднощі й перешкоди з боку противників, перш ніж досягали визначених пунктів військового протиборства. Хоч би яким це здавалось, на перший погляд, парадоксальним, проте, створюючи перешкоди для відправки на Дон більшовизованих частин з фронту, Центральна Рада домоглася врешті-решт збільшення чисельності військ, які залишались у незначному віддаленні від Києва, і кінець-кінцем у вирішальний момент вони були використані саме для наступу на головну цитадель Ради1.

Переважну більшість червоногвардійських загонів, що прибули з Радянської Росії (близько 20 тис. бійців), було спрямовано на каледінський фронт. І лише третина з них брали участь у бойових діях проти сил Центральної Ради2. Причому частина російських червоногвардійців була змушена ввійти у пряме збройне зіткнення з гайдамаками на Катеринославсько-Олександрівському напрямі, оскільки він виявився фактично флангом каледінського фронту і тут виявляли велику активність козачі частини, що прямували на Дон.

Усі ці факти добре відомі кожному історикові і дістають свою адекватну оцінку. Так, італійський дослідник Дж. Боффа, зокрема, вказує: «В перший час більшовики намагалися налагодити контакти і з Українською радою.

Разом з тим було б невірно вбачати в сепаратистських тенденціях 1917—1918 рр. лише простий прояв волі до самовизначення. Сказати, що націоналістичні течії, які відбивали в основному політичні прагнення буржуазної інтелігенції, являли собою течії меншості, також було б недостатнім: Ради в цих районах ще не мали підтримки більшості. Й ті, й інші вели політичну боротьбу за зміцнення своєї бази, причому результат цієї битви був ще не ясним. Складність скоріше полягала в тому, щоб установити, в якій мірі вимоги відокремлення дійсно слугували вираженням національних почуттів і в якій являли собою просте прикриття буржуазної реакції проти пролетарської революції в Росії. Центральна рада шукала союзу з козаками Каледіна, прекрасно знаючи, що в їхній особі вона має справу з непримиренними ревнителями «єдиної і неподільної» Російської імперії. Розрив з більшовицьким урядом відбувся саме за цими мотивами»1.

Думається, що це якраз той випадок, коли коментарі справді зайві.

Повертаючись же до фінальної стадії переговорного процесу між Петроградом і Києвом, слід зупинитися на тому, що питання про останні вищезгадані пропозиції РНК, про відповідь (ноту) Ради 29 і З0 грудня 1917 р. вносилось до порядку денного засідань більшовицького уряду. Після тривалих дебатів (у обговоренні брали участь 13 осіб, серед них — О. Шляпников, В. Менжинський, А. Луначарський, Й. Сталін, П. Прош'ян, П. Дибенко, О. Шліхтер та ін. В. Ленін виступав 7 разів) РНК ухвалив підготовлену її Головою постанову: «Рада Народних Комісарів уважає відповідь Ради настільки невиразною і ухильною, що вона межує зі знущанням. Основним джерелом незгоди з Радою була та обставина, яку Рада Народних Комісарів ясно вказала в своєму першому зверненні до Ради з пропозицією мирних переговорів. Саме в цьому зверненні було сказано, пряма чи посередня підтримка Радою каледінців є для нас безумовною підставою для воєнних дій проти Ради. Навколо Каледіна групуються контрреволюційні елементи з поміщиків і буржуазії, що зібралися з усіх кінців Росії. Проти Каледіна стоїть явно більшість селян і трудового козацтва навіть на Дону. Визнання Радянської влади більшістю населення Росії, й у першу чергу трудящих мас усіх націй, є очевидний для всіх факт. У самій Україні революційний рух українських трудящих класів за повний перехід влади до Рад набирає все більших розмірів й обіцяє перемогу над українською буржуазією в найближчому майбутньому.

Ухилення Ради від відповіді на питання про те, чи припиняє вона пряму й посередню підтримку каледінців, зриває розпочаті нами мирні переговори і покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни, яку розпочали буржуазні класи різних націй і яка цілком безнадійна, бо величезна більшість робітників, селян і армії рішуче стоїть за соціалістичну радянську республіку.

А національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки, її право вимагати федеративних відносин Рада Народних Комісарів визнає повністю, і вони ніяких спорів не викликають»1.

Постанова РНК від З0 грудня 1917 р. стала віхою, яка позначила зміну в тактиці Рад наркому. Незгода Української Ради порвати з Каледіним розцінювалась як «безумовна підстава для воєнних дій проти Ради», констатувався факт провалу мирних переговорів і визнавався стан продовження громадянської війни.

Переведення акцентів з миролюбства на войовничість означало переростання конфлікту у нову якісну фазу, невідворотне наближення рішучої розв’язки. Однак часу на те в році, що спливав, уже не залишалось, а відтак фінал трагедії відкладався на новий, 1918 рік...

КІЛЬКА АБЗАЦІВ ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧЕННЯ
1917 рік добігав кінця ще в більших тривогах і невизначеності, ніж починався.

Війна, попри всі сподівання, так і не завершилася. Її згубна виснажливість досягла катастрофічних масштабів, поглиблюючи всезагальну кризу настільки, що, здавалось, того не могла витримати жодна економіка, жодна державна система, жоден народ.

Революція, яку багато хто чекав зі світлими надіями, породила в Україні такі гострі суперечності, переплела їх у такий тугий вузол, що перспектива розв’язки видавалась надто непевною, туманною, навіть примарною.

За цих обставин українська нація, що пережила небувалий злет, здійснила воістину гігантські кроки у власному відродженні, розвої, державотворенні, могутньо увірвалась у геополітичний простір, на кінець року перебувала на історичному революційному роздоріжжі. Ближчі тижні і навіть дні повинні були стати вирішальними, дійсно доленосними.

Особливої ваги набув суб’єктивний чинник. Звісно, революціонери – люди в більшості романтичні, схильні до ідеалізму. Вони, як правило, беззавітно вірять у правоту своїх поглядів, у правильність обраного шляху, не шкодуючи зусиль, прагнуть досягнення обраної мети. Безперечно, М. Грушевський, В. Винниченко, О. Шульгин, М. Порш, В. Голубочич, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, інші вожді Української революції були щиро переконані в тому, що національна ідея, національна справа подолають всі труднощі й перешкоди, врешті восторжествують.

Однак, не менша віра у власну правоту і в обов’язкове торжество ідеалів соціалістичної революції надихала й більшовиків, серед яких також було чимало тих, кому не бракувало таланту, знань, волі. І навряд чи що могло змусити М. Скрипника, В. Затонського, Є. Бош, Ю. Коцюбинського, Е. Квірінга, Г. Лапчинського, Ф. Сергеєва (Артема) змінити курс, який вони вимріювали все життя, і який уже ставав реалією. Вони буквально щоденно примножували свій вплив на маси, упевнено й послідовно домагалися встановлення радянської влади.

У вирішальному двобої, що невідворотно наближався, могло й не виявитися переможця. Не виключеним був варіант, за якого результатом смертельного зіткнення скористалась би якась третя сила...

Отже рік, що вже стояв на порозі. рік 1918, обіцяв бути особливим, справді важкопрогнозованим, проте неминуче дуже насиченим подіями. Навіть ті, хто раніше ніколи не цікавився політикою, свідомо від неї дистанціювався, а то й відчував відверту огиду, тепер чуйно прислухалися до суспільно значимих новин і боялися навіть собі подумки зізнатися, що десь у глибині душі сподіваються на новорічне диво – на поліпшення ситуації, на спокій, на мирне залагодження проблем...





1 Ленін В.І. Доповідь про революцію 1905 року // Повне зібр. Тв. - Т. 30. - С. 328.


1 Цит. за: Шатров М., Логвинов М. Фехраль. Роман-хроника в документах и письмах. – М., 1989. – С. 37.

1 Див.: Платонов О.А. Тернорьій венец России. Николай II в секретной переписке. - М., 1996. - С. 593-664.


2 Старцев В. Время открывать то, что не могла найти и царская полиция // Родина. – 1989. - № 9. – С. 75-80.

1 Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. - № 9. – С. 133.

2 Історія України. Навчальний посібник. Вид. 3-е, доповнене і перероблене. – К., 2002. – С. 208.

1 Там само.

1 Там само; Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Вип. IV. – К., 2002. – С. 9.

1 Історія України. – С. 209.

11 Большевики в годы империалистической войны 1914 - февраль 1917: Сб. документов местных партийных организаций. - М., 1939.-С. 161.

1 Див.: Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М. В огне трех революцій. Из истории борьбы
большевиков Украины за осуществление ленинской стратегии и тактики в трех российских революциях. -
К., 1986.-С. 282-284.


2 Рабочее движение в 1917 году: Сб. документов. - М., 1926. - С. 20, 22; Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф.,
Шморгун П.М. Назв. Праця. - С. 284-285.


1 Цит. за: Соловьев М.Е. Большевики и Февральская революція 1917 г. - М., 1980. - С. 121.

1 Сорокин Петирим. Страницьі из русского дневника // Р убеж. Альманах социальньїх исследований. - 1991.
-№ 1.-С. 58.


1 Правда.- 1917.-23 марта.

2 Лейберов И. П. На штурм самодержавия: Петроградский пролетариат в годы первой мировой войны и
Февральской революции (июль 1914 - март 1917 г.)- М., 1079. - С. 273-274.

3 Русский исторический архив. - 1929. Сб. 1. - Прага, 1929. -С. 53.


1 Детально, день за днем події в Петрограді прослідковуються в книгах: Заславский Д. О. и Канторович В. А. Хроника Февральской революции. Том первый. 1917 г. Февраль-май. (Пгрд. 1924. - с.); Бурджалов 3. Н. "Вторая русская революция. Восстание в Петрограде» (М., 1967. - С. 94-241); Соловьев И. Е. «Большевики в Февральской революции 1917 года» (М., 1980. - С. 98-116); другий том тритомника "Исторический опит трех российских революцій" - "Вторая буржуазно-демократическая революція в России" (М., 1986. - С. 152-207); Шатров М., Логвинов В. Фехраль. Роман-хроника в документах и монологах (М., 1989. - 256 с.); Суханов Н. Н. Записки о революции: В 3-х т. Т. 1. Кн. 1-2 (М., 1991. – 383 с.); Шляпинко А. Г. Канун семнадцатого года. Семнадцатый год. Кн. 1-2. (М., 1992. – 496 с.).


1 Цит. за: Бурджалов 3. Н. Назв, праця. - С. З 11.


1 Милюков П. Н. Воспоминания. - Т. 2. - Нью-Йорк, 1955. - С. 309.

1 Красный архив. - 1927. - Т. 2(21). - С. 56.


2 Див.: Исторический опьіт трех российских революций. - Т. 2. - С. 206.

1 Там само. – С. 206-207.

1 Грушевський М. Автобіографія. – К., 1926. – С. 27-28.

1 «Я никогда не выступал против России». М. С. Грушевский и русские ученые. 1914-1916 гг. // Исторический архив. - 1997. - № 4. - С. 183-184.

2 Там само. - С. 186.

1 Там само. - С. 189.

2 Крижанівська О. О. Таємні організації в Україні (масонський рух у XVIII – на початку ХХ ст.): Навч. посібник. – К., 1998. – С. 76; Савченко В. А. Симон Петлюра. – Харків, 2002. – С. 61.

3 Див.: Крижановська О. О. – Назв. праця. – С. 76-77, 86-92.

4 Див.: Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець XIX століття - 1939 рік). - К., 2002. - С. 61.


1 Див.: Савченко В. А. Назв. праця. – С. 46, 61; Стрілець В. В. Назв. праця. – С. 61.

1 Див.: Савченко В. А. Назв. праця. – С. 48-49.

1 Винниченко В. Щоденник. - Т. 1. - 1911 -1920. - Едмонтон - Нью-Йорк. - 1980. - С. 249-250.

2 Там само. - С. 251.


1 Там само. - С. 252.

2 Винниченко В. Відродження нації. - К. - Відень, 1920. -Ч. І. - С. 39.

1 Там само. – С. 40.

2 Див.: Українське питання в Російській імперії (кінець XIX - початок XX ст.). Колективна наукова
монографія в трьох частинах. - Ч. 2. - К., 1999. - С. 406-409.

3 Хрестоматія з історії України. - К., 1993. -С. 173-174.


1 Там само.

2 Скоропис-Йолтуховський О. Мої злочини // Хліборобська Україна. – Зб. 2-4. – Берлін, 1922. – С. 205, 235.

1 Рибалка Л. Російські соціал-демократи і національне питання. - Мюнхен, 1069.-С. 12.


1 1917 год в Харькове. Сб. Статей и воспоминаний. - Харьков, 1927.-С. 118.


2 Известия Харьковского Совета рабочих депутатов. - 1917.-4 марта.


1 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Февр. 1917 - апр. 1918: Сб. документов и
материалов. В З-хт.-К., 1957.-Т. І.-С. 160-161.


2 Южный край. – 1917. – 5 марта; Підготовка Великой Октябрьской социалистической революции на Украине. – К., 1955. – С. 196-197; 1917 год в Харькове. – С. 85; Летопись революции. – 1927. - № 5-6. – С. 360.

3 Див.: Варгатюк П. Л., Солдатенко В. Ф., Шморгун П. М. Назв, праця. - С. 293-294.


4 Там само. - С. 294; Бурджалов 3. Н. Вторая русская революція: Москва. Фронт. Периферия. - М., 1971. -
С. 227-228. Борці за Жовтень розповідають (Спогади учасників боротьби за владу Рад на Катеринославщині)
- Дніпропетровськ. - 1957. - С. 91-92.


1 Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине.: хроника
важнейших ист.-парт. и рев. собьітий. - Ч. І. - К., 1977. - С. 14, 16, 18, 20, 21 та ін.


2 Очерки истории Донецкой областной партийной организации. - Донецк, 1978. - С. 113.



Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка