Україна в революційну добу


Пятаков Георгій Леонідович



Сторінка6/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41
Пятаков Георгій Леонідович (6(18).VIII.1890, Маріїнський цукровий завод біля с. Городище Черкаського повіту Київської губернії – 31.І.1937, Москва) – діяч Комуністичної партії і радянської держави. Походив з багатої родини. Навчаючись на юридичному факультеті Петербурзького університету, в 1910 р. вступив до РСДРП. За революційну діяльність був виключений з університету і висланий до Києва, де війшов до місцевої організації більшовиків, з весни 1912 р. очолив місцевий партійний комітет.

Після арешту і суду був висланий на довічне поселення до Іркутської губернії, однак здійснив втечу до Швейцарії, де взяв участь у Бернській конференції (1915), активно співпрацював з європейськими лівими соціал-демократами, брав участь у виданні партійної літератури. Займав осібну позицію і вів затяжні дискусії з В. Леніним з ключових питань теорії імперіалізму, стратегії соціалістичної революції, шляхів розв’язання національного питання.
13 березня Є. Бош зробила на засіданні Бюро ЦК доповідь про директиви, одержані від В. Леніна. Зачитавши телеграму, вона повідомила, що лідеру більшовиків був направлений запит у зв’язку з тим, що останні два пункти видались недостатньо ясними. Тут же було запропоновано розпочати дискусію про тактику і після короткого обміну думками ухвалено виробити платформу, яка б розкривала лозунги, запропоновані Бюро ЦК. Однак, комісія, якій це було доручено, не виконала наміченої роботи. На засіданні бюро ЦК 22 березня при обговоренні питання про платформу були схвалені резолюції “Про Тимчасовий уряд” і “Про війну і мир”, опубліковані зі вступом “Наша платформа” в “Правде” ? 18, від 26 березня 1917 р. Обом документам притаманні положення, характерні для тогочасної позиції Бюро ЦК (про контроль рад за діяльністю Тимчасового уряду, вимоги до Тимчасового уряду, якому давалась розпливчата характеристика, відмовитись від загарбницьких планів, запропонувати всім країнам, що воювали, мир і т.д.)1. Принципову тактику з таких найважливіших питань не змогла виробити і Березнева нарада партійних працівників.

На момент обговорення ленінської телеграми Бюро ЦК в Петрограді знаходилась представник Київського комітету РСДРП Д. Іткінд. Вона одержала документ як директиву і привезла його до Києва. Позиція Бюро ЦК щодо ленінської телеграми, можливе знайомство Д. Іткінд з поглядами з даного питання Г. Пятакова і Є. Бош, які очолювали в минулому Київську організацію, непослідовна позиція частини керівників комітету з ряду ключових питань революції, що намітилась на той час, передрішили характер прийнятого Київським комітетом РСДРП рішення за результатами поїздки свого представника до Петрограду. На засіданні, яке відбулося 19 березня, комітет постановив не оголошувати на наступних зборах партійної організації привезену Д. Іткінд “Телеграму більшовикам, які від’їжджали до Росії”. У зв’язку з цим Д. Іткінд не включила інформації про документ В.Леніна до своєї доповіді про результати відрядження до Центрального Комітету партії, зробленої на зборах 21 березня2.

Тим часом, до Києва прибули Г. Пятаков і Є. Бош, які “без розкачки” поринули у роботу.

23 березня 1917 р. обидва вчорашніх емігранти виступили на засіданні комітету з доповідями “Про платформу ЦК і партійну нараду, яка скликалася на 28 березня”. Під впливом їх доповідей було вирішено створити спеціальну комісію для вироблення платформи Київського комітету. До її складу ввійшли Є. Бош, В. Бистрянський, І. Крейсберг, Г. Пятаков, М. Савельєв /Петров/. Наступного дня комітет уже заслухав доповідь комісії для вироблення платформи, ухвалив запропонований проект і доручив Г. Пятакову здійснити кінцеву редакцію документа для представлення загальним зборам організації1. Однак, 29 березня, після обміну думками, було вирішено відкласти прийняття запропонованого Г. Пятаковим документа до чергових зборів у зв’язку з тим, що представник організації М. Савельєв знаходився в той час на нараді партійних працівників у Петрограді. З метою уточнення позиції більшовиків щодо війни було доручено комітету на додаток до платформи виробити спеціальну резолюцію. Звертає на себе увагу той факт, що, не діждавшись схвалення платформи черговими зборами, комітет на своєму засіданні 1 квітня 1917 року доручив В. Бистрянському і О. Горвицю зібрати об’єднане засідання пропагандистів і агітаторів, прочитати їм доповіді про платформу Київського комітету і запропонувати “ у своїх виступах триматися цієї платформи”2. Не вплинув на позицію Г. Пятакова, його прибічників і передрук з Правди “Голосом социал-демократа” 25, 28 і 30 березня статті В. Леніна “Листа з далека. Лист 1. Перший етап першої революції”.

Члени організації виявили принциповість, відклавши більшістю голосів прийняття запропонованого В. Бистрянським проекту резолюції про війну, автоматично знявши питання про схвалення платформи комітету на загальних зборах 4 квітня.

Однак Г. Пятаков і його однодумці намагались, чого б це не коштувало, здійснити свої задуми. Об’єднавши більшість у комітеті, вони 6 квітня знову внесли на затвердження зборів резолюцію про війну і схвалення платформи комітету. Часте проведення зборів приводило до того, що в них не завжди могла брати участь більшість членів організації. Склад присутніх теж змінювався. На зборах 6 квітня, як показує підрахунок за результатами голосування резолюцій, було всього 323 чоловіка, тобто не більше ј складу організації. За цих умов Г. Пятакову і його однодумцям удалося домогтися схвалення напрацьованих ними документів1 (9 квітня вони були опубліковані “Голосом соціал-демократа”).

Головна ідея платформи містилась уже у вступному абзаці: “Ми вважаємо, – говорилось у платформі, – що розвиток продуктивних сил і соціальна міць пролетаріату не досягли в Росії того рівня, за якого робітничий клас може здійснити соціалістичний переворот. Встановлення соціалістичного ладу, яке є кінцевою метою всієї нашої діяльності, не входить тому до числа завдань, які стоять перед нами в ході революції, що здійснюється”2.

Вся політична робота більшовиків повинна була, згідно платформи, зводитися до здійснення Програми-мінімум РСДРП. Цікаво, що ще в грудні 1916 р. в зауваженнях на статтю Г. Зінов’єва про максималізм, В. Ленін назвав в корені невірною ідею автора про те, “наче б то ті її /мінімум програми/ вимоги... в підсумку дають перехід до принципово іншого загального устрою” ...Думати так значить принципово перейти на позицію реформізму і залишити точку зору революції соціалістичної.

Програма-мінімум є така програма, яка принципово сумісна з капіталізмом, не виходить із його рамок”3.

Таким чином, доля надала Г. Пятакову і Є. Бош шанс першим донести в революційну Росію суть нової ленінської тактики. Однак вони зробили чимало, щоб посіяти недовір’я до неї в центральних органах партії і протипоставити їм свою позицію в Київській організації.

Можна припустити, що на тогочасній позиції Г. Пятакова позначився і авторитет Георгія Плеханова. Перший марксист Росії не лише не сприйняв ленінського політичного курсу, а й неодноразово різко негативно висловлювався на адресу В. Леніна, його Квітневих тез. Він зокрема писав, що “російська історія ще не змолола тієї муки, з якої буде з часом спечено пшеничний пиріг соціалізму”. А серед аргументів фундатор російської соціал-демократії наводив наступні: “Соціалістичний лад передбачає щонайменше дві обов’язкові умови: 1) високий ступінь розвитку продуктивних сил (так званої техніки); 2) вельми високий рівень свідомості в трудящому населенні країни. В Росії немає ні того, ні іншого”, - вважав Плеханов, а тому “розводитися про організацію соціалістичного суспільства в нинішній Росії значить вдаватися в безсумнівну і при цьому вкрай шкідливу утопію”. Отже, соціалістичну перспективу в Росії 1917 р. заперечував і Плеханов...

Втім схвалення Київською організацією платформи комітету не означало кінцевого торжества антиленінських поглядів. Їм ще належало увійти у відкрите протистояння з ленінськими ідеями.

7 квітня до Києва повернувся із загальнопартійної наради М. Савельєв. Перед від’їздом із Петрограда 5 квітня він одержав один примірник підготовленого до публікації в “Правде” варіанта тез. “Я списав їх олівцем на окрему записку,– згадував представник Київського комітету більшовиків, – і ось з цим новим євангелієм революційного комунізму приїхав до Києва”1.

Порівняння документа, з яким ознайомився у Петрограді М. Савельєв з текстом тез, надрукованих у “Правде”, і тими підготовчими матеріалами, що зберігаються у фондах Російського державного архіву соціально-політичної історії (колишній Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС), дозволяє висунути передбачення: М. Савельєв скопіював один із перших варіантів ленінської праці, можливо, навіть, у момент ознайомлення ще незавершеної. Ймовірно й інше. М. Савельєв з невідомих причин (наприклад – не встиг чомусь) переписав тільки перші 8 із 10 тез і далі оперував саме тим неповним документом, який з часом набув такого вигляду через кількаразове копіювання як завершений.

Важливим було і те, що М. Савельєв був присутній на ряді перших ленінських виступів після повернення з еміграції і обнародуванні В.Леніним тез 4 квітня на зборах більшовиків і на об’єднаних зборах більшовиків і меншовиків-учасників Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів у Таврійському палаці1.

Відразу ж після приїзду до Києва, вже увечері 7 квітня 1917 року М. Савельєв зробив доповідь, в якій розгорнуто охарактеризував свою поїздку до Петрограда, висвітлив хід роботи Березневої партійної наради, Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів, доповів суть запропонованої В. Леніним лінії поведінки в революції. Доповідач охарактеризував ленінську доповідь на об’єднаних зборах більшовиків і меншовиків як могутній удар по об’єднавчих тенденціях.

Далі М. Савєльєв зачитав згадані 8 тез і виклав ленінську аргументацію для їх розвитку. На жаль, на цьому чорновик протоколу засідання комітету 7 квітня обривається. Однак обговорення доповіді було продовжено на засіданнях 9 і 10 квітня в обстановці гострої полеміки. М. Савельєву довелося досить довго відповідати на численні питання, якими його буквально засипали члени комітету. Причому, в більшості питань проглядалося несприйняття ленінських ідей, апріорі критичне ставлення до них. М. Савельєв спокійно і принципово відстоював вірність ленінських положень. У ряді випадків йому довелося висловити й власні погляди щодо складних теоретичних проблем і вони в цілому співпадали з тими висновками, які були сформульовані В. Леніним пізніше.

Сюжет протоколу з питання “Про позицію, яку зайняв т. Ленін завершується чітким записом: “Тов. Савельєв (Петров) повністю приєднується до тез Леніна і вважає, що вони у зв’язку з тим, що капіталізм зайшов у безвихідь, цілком виправдовуються в міжнародній соціальній революції”1.

Єдиною, хто підтримав тоді М. Савельєва і прийшов йому на допомогу в роз’ясненні ленінських орієнтирів, була агент ЦК РСДРП О. Розмирович.

Однак більша частина членів Київського комітету – Г. Пятаков, Є. Бош, В. Бистрянський, О. Горвіц, Д. Іткінд, М. Кугель та ін. виступили проти Квітневих тез. Основний їх доказ – незрілість Росії для соціалістичної революції1.

“Поразка уряду, соціалістичний переворот неможливі, оскільки немає всіх економічних передумов, – стверджував М. Кугель. – Тов. Ленін неправий, приймаючи буржуазно-дем. переворот за переворот соціалістичний”. “Диктатура пролетаріату зараз неможлива, оскільки маси політично не виховані, не підготовлені до організації господарства, до відвернення продовольчої кризи”, – вторив йому А. Горвіц. “В нашій платформі, – натискав Г. Пятаков, – говориться визначено, що ми зараз не йдемо до соціалізму, а т. Ленін кличе до захоплення влади. Ленін все ж таки проти У[становчих] З[борів], але для нас ясно, що тепер можуть бути тільки У[становчі] З[бори], а не Республіка Рад Роб. Солд. і Наймит. Деп.” Є. Бош також особливо акцентувала на тому, що платформа Київського Комітету корінним чином розходиться з ленінськими тезами. “Тов. Ленін, – підкреслювала вона, – знаходить можливим соціалістичний переворот, у нас можливий тільки демократичний переворот. Говорячи про соц. переворот, ми підтримуємо контрреволюцію. Тов. Ленін говорить – геть Т[тимчасовий] У[ряд], а київська організація говорить: ми критикуємо Т[тимчасовий] У[ряд], ми боремося з ним, викриваємо, але не скидаємо. Тов. Ленін говорить – не У[становчі] З[бори] , - а ми вимагаємо У[становчі] З[бори] ... Ми повинні підтримувати резолюцію київського комітету, тепер час настільки серйозний, що дотримуватись авторитетів неможливо”2.

В позиції противників переходу до соціалістичної революції виявилась невіра у революційні потенції російського пролетаріату, в можливість залучення селян на бік соціалістичної революції. О. Горвіц, наприклад, твердив, що в “Росії головна маса населення дрібнобуржуазна і тому реакційна. Подальший розвиток революції позначить розходження між пролетаріатом і селянством”. Д. Іткінд також намагалась довести, що тези передчасні через дезорганізацію і непідготовленість мас, несвідомість солдат. Вона вважала, що в соціалістичній революції широкі маси селянства не підуть за пролетаріатом. М. Кугель пророкував: “Якби пролетаріат взяв у свої руки владу в нашій аграрній країні, революція була б програна”1.

В. Бистрянський, О. Горвіц у своїх міркуваннях відстоювали думки, що без соціалістичної революції на Заході вона неможлива в Росії, а тому і неприйнятні тези В. Леніна.

Г. Пятаков і його прибічники недооцінювали ролі рад у революційному процесі, продовжували ратувати за підтримку Тимчасовго уряду. Аргументація при цьому була плутаною і непереконливою. Так, М. Кугель говорив, що “перехід влади до Рад неможливий, тому що Ради – влада революції і при встановленні республіки вони скасуються. ... Ми, звичайно, не можемо довіряти уряду, але поки що терпимо його... Тов. Ленін говорить про повалення уряду, але уряд спирається на Р.Р.Д., а тому треба повалити Р.Р.Д.” Г. Пятаков пояснив своє неприйняття ленінських ідей так: “В тезах говориться про передачу влади Радам Р.Д. і Р.С.Д., тобто, про диктатуру пролетаріату, яка неможлива при капіталізмі”2.

Відкидалась і ленінська тактика щодо імперіалістичної війни. Братання М. Кугель кваліфікував як утопію, а О. Горвіц назвав “не марксистським способом ліквідації війни, а анархічним”. Висловлювались сумніви і відносно економічної платформ партії більшовиків ( М. Кугель: – “націоналізація землі – небезпечний експеримент”3.

Не дивно, що у процесі дискусії М. Лебєдєв вніс і узагальнюючу пропозицію про те, що “Київський к-т не згоден з тезами Леніна”1.

Вже 10 квітня 1917 р. Київський комітет РСДРП прийняв резолюцію: “Вважаючи тези т. Леніна ще недостатньо обґрунтованими і розвинутими, Київськ. к-т утримується поки що від прийняття резолюції щодо тез, залишаючи їх у межах дискусії”2.

Враховуючи прагнення однодумців Г. Пятакова затягнути, а то і зовсім зірвати обговорення Квітневих тез, приховати їх зміст від рядових членів партії, М. Савельєв ознайомив з ленінським документом найчисельнішу в Києві Міську району партійну організацію (яка об’єднувала біля 1000 із загального числа 1500 членів партії). Збори більшовиків Міського району, обговоривши тези В.Леніна, схвалили їх більшістю голосів3.

Активно підтримала Квітневі тези революційна молодь Києва. Так, 9 квітня М. Савельєв виступив з повідомленням про Квітневі тези на зустрічі з ініціативною групою молодих робітників по створенню спілки соціал-демократичної робітничої молоді. Учасники зустрічі прийняли рішення заслухати аналогічну доповідь М. Савельєва на зборах робітничої і студентської молоді міста. Через два дні такі збори відбулися. Після закінчення доповіді було вирішено надіслати вітальну телеграму В. Леніну. Молодь, зокрема Мальчиков, Лапідус, Мішухіна й інші з великим ентузіазмом пропагували тези, виступали за їх визнання, боролись проти їх противників у комітеті й організації4.

З ініціативи М. Савельєва привезений ним варіант тез (із несуттєвими, викликаними, швидше за все, технічними причинами, скороченнями) був розмножений на гектографі і поширений у місті листівкою. Це був єдиний у країні передрук одного із перших варіантів твору В. Леніна. Цінність цього видання зростає у зв’язку з тим, що інших листівок з текстом Квітневих тез не виявлено, (оригінал єдиного примірника листівки знаходиться на збереженні в Центральному державному архіві громадських об`єднань України (колишньому Партійному архіві Інституту історії партії при ЦК Компартії України – філіалу ІМЛ при ЦК КПРС - ф.57, оп. 2, Д. 56а, л.І). Очевидно, листівка вийшла 10-12 квітня 1917 р. Пізніше вона, швидше за все, була б передрукована із “Правды”. Даних про наклад листівки немає, хоч ті відомості, що дійшли до наших днів зі спогадів учасників подій, зокрема Мальчикова, які свого часу, на жаль, не були записані, документально оформлені, видали листівку у кількості 2 тис. примірників. Так, не зважаючи на маневри Г. Пятакова, зусиллями М.Савельєва з ленінським твором одержали можливість ознайомитися значна частина партійців ще до вирішального етапу його обговорення.

На цей момент до Києва надійшов і номер “Правды” від 7 квітня 1917 року, в якому була опублікована робота В. Леніна (в Києві у цей час одержували більш як 100 примірників органа ЦК РСДРП). Все це не могло не відбитися на характері подальшої боротьби прибічників радикальнішої стратегії і тактики з прихильниками інших, поміркованіших поглядів.

На засіданні комітету 11 квітня було вирішено винести обговорення Квітневих тез на загальні збори 15 квітня. 13 квітня таке ж рішення було ухвалено щодо порядку денного наради більшовиків Південно-Західного краю, призначеної також на 15 квітня1.

Однак 14 квітня на засіданні комітету прибічники Г. Пятакова 7 голосами проти 4 провели рішення, в якому відзначалося, що комітет знаходить ленінські тези “взагалі неприйнятними і залишається на своїй попередній платформі і резолюції про війну”. Було відкинуто також пропозицію присутньої на засіданні О. Розмирович­ - представника Центрального Комітету - про те, щоб все-таки обговорити тези на загальних зборах організації.

Проведені 15 квітня загальні збори членів організації, заслухавши ленінські тези, доповідь М.Савельєва про Всеросійську нараду Рад і Квітневі тези, а також резолюцію комітету від 14 квітня, ухвалили постанову: “Вважаючи питання, які підняті в тезах В.І.Леніна, дуже важливими і складними, загальні збори Київської організації РСДРП не знаходять можливим прийняти без детального обґоворення певну резолюцію про своє ставлення до них, для чого призначають окремі збори найближчими ж днями”. Збори вирішили також опублікувати тези В.Леніна в черговому номері газети “Голос социал-демократа”1. Слід відзначити, що Г. Пятаков, В. Бистрянський і М. Лебєдєв, які входили до складу “вузької редакційної колегії” і вирішували всі справи , пов’язані з веденням органу, не виконали постанови зборів, і тези так і не були надруковані в газеті. Більше того, прибічники Г. Пятакова добились, що “Голос социал-демократа” перестав передруковувати статті з “Правды”, а комітет прийняв рішення про скорочення обсягу публікацій у газеті щодо загальнотеоретичних питань2.

15-17 квітня в Києві відбулася окружна нарада більшовиків Південно-Західного краю. На ній були присутні делегати від більшовицьких організацій і груп: Київської, Волинської, Полтавської, Подільської, Чернігівської губерній, а також представник Гомельської групи більшовиків. У роботі наради взяли участь представники Бюро ЦК РСДРП О. Розмирович, М. Савельєв, І. Шварц. Нарада заслухала і детально обговорила доповіді про війну і про ставлення до Тимчасовго уряду. Співдоповідачем з обох питань виступав М. Савельєв, який виклав у ході виступів основні ідеї Квітневих тез В. Леніна. Нарада (на ній було обрано Окружний комітет на чолі з Є. Бош, до якого війшов і Г. Пятаков) схвалила резолюції в дусі ленінських постанов і висновків3.

Ухвали наради, не зважаючи на деякі незначні теоретичні недоречності, свідчили про те, що переважна більшість членів партії організацій п’яти губерній схвалила ленінський стратегічний курс.

За цих умовах діяльність Г. Пятакова і його прибічників почала все наочніше набирати рис фракційності. 19 квітня на загальних партійних зборах (були присутні, щоправда, не більше як 300 із 1900 членів організації) комітет заявив про те, що складає свої повноваження. Але збори 221 голосом проти 6, при 22, які утримались, відхилили цю заяву1. Тоді, знову-таки з метою тиску на рядових членів організації, комітет дав згоду зберегти свої повноваження до кінця обговорення Квітневих тез. При переході зборів до розгляду цього питання надійшла рішуча вимога “З`ясувати загальним зборам, з яких міркувань комітет виніс резолюцію, яка відхиляє тези”. На підтримку тез виступили рядові більшовики. Зокрема, солдат Петров вніс резолюцію зі схваленням Квітневих тез В.Леніна і вимогою “провести їх в життя”2. Д. Іткінд після всього згадувала: “Було страшно бурхливе засідання. Особливо протестувала молодь, очолювана тов. Мальчиковим і велика група Міського району3. Незадоволені таким поворотом подій, Г. Пятаков і його прибічники, під приводом затягування дебатів, домоглися рішення про перенесення обговорення питання на наступні збори, а потім практично саботували їх, заявивши від імені комітету про відмову від обговорення принципових політичних питань у зв’язку з тим, що тимчасово виконують функції керівного органа. Більшість членів комітету перешкодили проведенню чергових партійних зборів, якого вимагали члени організації і частина членів комітету4.

В такій обстановці більшість комітету вдалася до нових маневрувань. Не рахуючись з волею і, навіть, рішучими протестами значного числа членів організації, вони домоглися на зборах 19 квітня переобрання делегата на УП партійну конференцію. Замість М. Савельєва делегатом була обрана Є. Бош.

На своєму засіданні 20 квітня комітет схвалив інструкцію для делегатів на конференцію, у відповідності з якою делегатам від Київської організації було запропоновано керуватися платформою комітету1. Це рішення так і не було доведене до всієї партійної організації, більшість якої, як свідчить із вищесказаного, не поділяла поглядів Г. Пятакова і його прибічників. Про це свідчить і рішуча підтримка поглядів вождя партії ініціативною групою молоді міста, яка надіслала 19 квітня В.Леніну телеграму: “Спілка молоді, - говорилося в ній, - гаряче вітає тов. Леніна як ідейного керівника революційного пролетаріату, як справжнього і стійкого борця проти гніту капіталу, за соціалізм і вітає в його особі революційних борців Інтернаціоналу”2.

22 квітня “Голос социал-демократа” надрукував на свої сторінках статтю “Похід буржуазії проти революційної соціал-демократії”, яка свідчила про великий авторитет В. Леніна і висунутих ним лозунгів в партійних масах.

Ленінські ідеї завоювали загальнопартійне визнання. Це красномовно засвідчила VII /Квітнева/ Всеросійська конференція РСДРП(б), у роботі якої взяло участь 17 посланців від 11 більшовицьких організацій України, що нараховували вже більше 8,5 тисяч членів партії. Переважна більшість делегатів від партійних організацій України, як і посланці інших регіонів країни, з перших же засідань активно підтримали ленінську позицію. За цих умов Г. Пятаков та інші делегати від Київської організації не зважились виступити проти загальнопартійної лінії. Г. Пятаков протиставив ленінським ідеям свої погляди лише з одного – національного питання.

Більшовицькі організації України в короткий час схвалили рішення конференції, настирливо пропагували їх і приступили до роботи по мобілізації мас на їх виконання.

Поступово ставав на послідовно-ленінські позиції і Київський комітет РСДРП(б). Комітет заслухав повні звіти всіх делегатів конференції і представника ЦК РСДРП(б) М. Савельєва на спеціальному засіданні, яке відбулося 8 або 9 травня. Майоров і М.Савельєв відхилили спроби Г. Пятакова та його прибічників перекрутити інформацію про хід роботи конференції, применшити значення прийнятих рішень (в “Голосе социал-демократа” було опубліковано лише 2 резолюції, прийняті VII конференцією РСДРП(б) – про війну і з аграрного питання. Це було значно менше, ніж в інших більшовистських виданнях України). Підводячи підсумок характеристиці найважливіших резолюцій конференції, М. Савельєв відзначив, що “під кінець (конференції – В.С.) більшовизм вийшов оновленим, єдиним, як ніколи. Подальший розвиток більшовизму піде саме цією лінією”1.

Навіть ті з членів Київського комітету, які раніше займали антиленінські позиції, як, наприклад, Д. Іткінд, визнали, що після ознайомлення з результатами роботи Всеросійської конференції у комітеті виробляється “ясна лінія” з корінних питань революції2. Дедалі активніше починали боротися за ленінську політичну лінію Є. Бош, М. Майоров та інші керівні працівники Київської організації, які ще зовсім недавно підтримували Г. Пятакова. Протягом травня – червня більшовики Києва прийняли ряд рішень в дусі резолюцій Квітневої конференції.

У газеті “Голос социал-демократа” була надрукована стаття М. Зарніцина ”Боротьба з господарською розрухою”. Автор активно відстоював ленінську економічну платформу партії більшовиків. “Тепер, - відмічалося в статті, - революція створила в особі Рад. Роб. Солд. і селянських депутатів такі органи самодіяльності революційного народу, які з успіхом могли б здійснити контроль над суспільним виробництвом і розподілом продуктів. Тов. Ленін перший вказав на це відразу після приїзду до Росії у відомих своїх “тезах”. 7 і 8-й тези проголошували:

“7. Злиття негайне усіх банків країни в один загальнонаціональний банк і введення контролю над ним з боку Р.Р.Д.

8. Не “запровадження” соціалізма, як наше безпосереднє завдання, а перехід негайно тільки до контролю з боку Р.Р.Д. за загальним виробництвом і розподілом продуктів”.

Ці тези показались тоді чимось “страшним” і “жахливим” не тільки представникам дрібнобуржуазних партій народників і меншовиків, але й деяким більшовикам.

Життя, однак, швидко показало, наскільки був правий в даному разі тов. Ленін”1.

Слід окремо відзначити той факт, що процитовані ленінські тези стосувались суті робітничого контролю – питання, якого не змогла зрозуміти секретар окружного комітету РСДРП(б) Є. Бош навіть після розмови з В. Леніним на VII загальнопартійній конференції. З цієї точки зору симптоматична і кінцівка статті, підкріплена посиланням на матеріали конференції: “... Тільки перехід всієї влади в руки Рад Роб. Солд. Сел. і Наймитських депутатів дасть можливість здійснити у загальнодержавному масштабі в інтересах народу, а не проти народу контроль над виробництвом і розподілом, і трудову повинність.

До тих пір, доки цей перехід не здійснився, вказані заходи можуть здійснюватися в окремих місцях “місцевими революційними органами всенародної влади, коли для цього є можливість (Резол. Всерос. Конф.)”2.

2 і 23 червня відбулися засідання загальноміської конференції більшовиків Києва (періодичні засідання конференції прийшли на зміну загальним партійним зборам, які стали неможливими у зв‘язку з чисельним зростанням організації – В.С.). У результаті обговорення питання про національно-визвольний рух Г. Пятаков і його прибічники зазнали рішучої поразки. Конференція прийняла ленінську резолюцію УІІ конференції РСДРП(б) з національного питання1.

Загальноміська конференція, яка відбулася 21 і 28 травня, прийняла рішення про широкий передрук брошур центрального партійного видавництва “Прибой”, і про те, щоб друкований орган комітету – “Голос социал-демократа” вівся в дусі “Правды”2. А конференція, яка проходила 30 липня, після доповіді про “Голос соціал-демократа”, констатувала, “що напрямок газети повністю відповідає постановам останьої загальнопартійної конференції і співпадає з поглядами комітету”3.

Отже, в Києві обговорення питань, пов’язаних з напрацюванням і прийняттям нового стратегічного курсу партії більшовиків, зусиллями Г. Пятакова і його прихильників вилилось у гостре протиборство прибічників різних підходів до оцінки перспектив революції. Щодо гостроти ця боротьба не мала собі рівних у партії. Достатньо сказати, що питання, пов’язані з обговоренням Квітневих тез, 7 раз ставились на засіданнях комітету, двічі на загальних партійних зборах, на окружній партійній нараді Південно-Західного краю, а платформа Київського комітету, протиставлена тезам, по три рази вносилась до порядку денного засідань комітету і загальних зборів. У ході боротьби комітет, який мав періодичний друкований орган, перешкоджав передруку на його сторінках тез В. Леніна, на що прибічники ленінської позиції відповіли публікацією листівки з текстом ленінського документа.

Конкретно-історично склалося так, що представники саме Київської організації змогли одержати повнішу, за будь-яку іншу периферійну організацію, інформацію про сутність ленінських стратегічних і тактичних настанов. За малим винятком, навряд чи хто із місцевих більшовиків, окрім київських, міг, наприклад, уже в двадцятих числах березня знати про ленінську телеграму більшовикам, які від’їжджали в Росію. Не відомо, чи привіз хто-небудь, окрім М. Савельєва в свою організацію варіант тез іще до появи в своєму місті “Правды” з текстом ленінського документа. Не багато було і тих делегатів з місць, які слухали доповіді В. Леніна про стратегію і тактику партії в перші дні квітня і оперативно, подібно М. Савельєву, доносили їх зміст до товаришів по організації. Однак, ленінським висновкам негайно протиставлялись погляди Г. Пятакова і його прибічників, які мали в Київському комітеті тимчасову перевагу. Можна допустити, що теоретична дискусія в Києві у квітні-травні 1917 року була продовженням суперечок, які вели В. Ленін і Г. Пятаков щодо основних питань революційного руху в 1915-1916 роках. Безперечно, що вона вилилась у найбільшу в країні відверту опозицію ленінським ідеям.

Власне, полеміка навколо Квітневих тез до УІІ Всеросійської конференції РСДРП(б) так і не була завершена. Більше того, робились спроби навіть дискредитувати прийнятий конференцією стратегічний курс партії, зокрема, знову протипоставити йому власні плани дій.

Ніде, окрім Києва, неприйняття ленінських пропозицій не привело до створення власної, альтернативної платформи для внесення її на форумі партії як ідейно-політичної основи для можливого організаційного оформлення групи /фракції/ членів партії, які дотримувалися відмінних від ленінських поглядів.

У Київській організації виявились непідготовленими до сприйняття нових радикальних теоретичних висновків не стільки рядові члени партії, скільки керівництво комітету, що обумовило особливий драматизм дискусії, в якій більшість організації могла йти на відстоювання своєї лінії тільки до певної межі, чим спритно скористались Г. Пятаков, його прибічники, які стали на шлях фракційності.

Обговорення в Київській організації принципового, стратегічно важливого ленінського документа відбило рівень тодішнього демократизму відносин і внутріпартійної практики, коли загальна політична лінія вироблялася в процесі вільного обміну поглядами за повної можливості їх відстоювання. Досягнутий за таких умов ступінь згуртування був особливо міцним, бо, по-суті, виключав нав’язування будь-кому яких-завгодно рішень.

Схвалення більшовиками України, інших регіонів країни ленінського стратегічного плану було вибором курсу на соціалістичну революцію. Це була серйозна альтернатива шляху, на який став Тимчасовий уряд і до якого схилялася Центральна Рада. Однак обрані теоретичні моделі мали ще пройти сувору перевірку в горнилі непростих процесів, які були в спромозі породити й такі злами ситуацій, коли первісний вибір соціально-політичної перспективи різними силами неминуче мав бути не лише скоригований, а й суттєво змінитися.

ІІІ. РОМАНТИЗМ ВЕСНЯНОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ПОВЕНІ
Визначення політичними силами революційних платформ, вибір перспективних напрямків поступу стали надзвичайно важливими, базовими складовими суспільних процесів, які наповнювали сенс життя України на доленосному історичному рубежі. Не менш важливо було переконати якомога ширші маси у правоті пропонованих курсів, розбудити, розвинути їх активність, згуртувати соціально-мобільні елементи й закличними гаслами спрямувати їх до досягнення намічної мети.

Лідери Центральної Ради, партії, які визначали її політичне обличчя, розробляли визвольні плани у 1917 р., виходили з того, що головні питання, винесені життям на порядок денний, найдоцільніше було розв’язувати за допомогою Установчих зборів. Саме зі Всеросійськими Установчими зборами пов’язувались сподівання на досягнення автономії пригноблених народів і встановлення федеративного устрою в Російській республіці.

Однак Тимчасовий уряд, обіцяючи якомога швидше скликати Установчі збори, не приховував очевидних труднощів з практичною реалізацією цього плану, не міг дати будь-яких гарантій, що цей задум взагалі удасться втілити в життя.

За такої ситуації було б безвідповідальним лише декларувати вірність програмі автономії і федерації й чекати скликання Установчих зборів. Тому керманичі Української революції вже з перших тижнів після повалення самодержавства схилялися до того, щоб поступово запроваджувати в Україні елементи автономного ладу, розраховуючи на прихильність Тимчасового уряду до такого роду акцій. Голова Центральної Ради в одному з перших своїх виступів у пресі висловлював переконання: “...Новий лад, власне, чекає від громадянства, щоб воно якскорше, не гаючися, саме організувалося відповідно новим принципам свободи й самодіяльності, приноровляючися до обставин місцевого життя, до вимог даного моменту, - аби скріпити новий свобідний устрій і забезпечити його від усяких лукавих замислів явних і тайних ворогів свободи й демократизму”1.

М. Грушевському здавалося, що Тимчасовий уряд добре розуміє: на місцях мають творитися нові форми організації, згідно з новими умовами. Він, вочевидь, дещо переоцінював відомості про санкціонування петроградською владою кроків щодо запровадження елементів автономії литовцями, білорусами, естонцями. Українці, на його думку, також мали, не гаючись, стати на шлях самочинного творення власного життя. “Ми не можемо із складеними руками сидіти і чекати, що нам принесуть Установчі збори – який там лад буде установлений, який напрям візьме перевагу – централістичний чи федералістичний, чи признає він автономію, якої хочемо, чи заперечить”2, - наполягав М. Грушевський.

Покладатися лише на Установчі збори було б недоцільно ще й тому, що невідомо було (та й передбачити неможливо), яким виявиться їхній склад, якими взагалі виявляться домінанти і підходи. Тому голова Центральної Ради звернувся до українського народу з таким закликом: “Ми не можемо в таких обставинах ризикувати тим, що являється питанням життя і смерті в нинішніх умовах для нашого народу і для всього краю, для всієї людності його – його широкою автономією. Ми не можемо ставити сього домагання в залежність від того, чи збереться на Установчих зборах централістська чи автономно-федералістична більшість, чи автономісти-федералісти потягнуть за собою інших. Ми мусимо іти напевне.

Тільки поставивши всіх перед фактом, ми розвіємо їх сумніви – так, як реальні виступи українства в останніх тижнях примусили замовкнути старі балачки про те, що, мовляв, українство не має грунту в масах, і т. ін. Тільки творячи самі автономію України, українізуючи або творячи нові органи місцевого самоврядування в контакті й порозумінні з іншими народностями, об’єднуючи їх спільними установами і вінчаючи об’єднання автономним органом цілої України (я намічаю тут план, а не хронологічний порядок сеї роботи, котра повинна йти одразу знизу, зверху і зсередини), ми доведемо тим самим реальність, життєвість і корисність сього домагання”1.

При цьому М. Грушевський вважав за необхідне енергійно підтримувати Тимчасовий уряд у його прагненнях закріпити й розвинути демократичний лад у Росії. Петроград мав переконатися в тому, що з України для нього немає загрози, а українці не марнували б часу. Тимчасовий уряд, згідно з такою логікою, повинен був санкціонувати запровадження автономії в Україні, а Установчим зборам залишалося б лише освятити вже здійснене. “Ухваливши нову організацію краю, - переконував учений і політик, - об’єднаною волею представництва України, організованого так, щоб воно дійсно могло виявити волю людності всієї нашої країни, - ми не будемо з тривогою чекати висліду Установчих зборів, як розгравання якоїсь всеросійської лотереї, а будемо знати, що вони нам дадуть.

Дадуть те, що, властиво, по самій ідеї своїй дати повинні – останню юридичну санкцію того устрою, який виробиться на місцях, в національних і всяких інших областях у згоді з принципами свободи й демократизму, за порозумінням місцевих національних і класових груп, і Установчим зборам буде запропонований вже для остаточного підтвердження і затвердження”2.

М. Грушевський – еволюціоніст, прихильник поступальної, реформістської тактики пропонував рухатися до автономії України не напролом, а повільно, зате напевне, щоб необережним, незваженим кроком не загубити всієї справи: “Домагання, котрі висуває нинішня хвиля, можуть бути прикрою несподіванкою для багатьох. Але нема що робити! Мусимо їх ставити і проводити. Лагідно, по можливості, і тактовно, скільки є змоги, - але рішуче, рішуче, рішуче! Fortiter in re suaviter in modo, як говорить старе прислів’я (твердо щодо самої речі, м’яко щодо форми).

Перед вагою моменту і відповідальністю, яку він кладе на всіх нас, мусять відступити на другий план всякі інші огляди й рахунки. Воля нашого народу мусить бути сповнена”1.

Лідери Української революції були переконані, що домагання українства справедливі, цілком відповідають історичному моментові, завданням демократизації суспільного ладу в Росії і будуть із розумінням сприйняті всією російською громадськістю, правлячими колами. Тому, навіть після негативної, більше того – відверто-ворожої реакції на події перших днів революції в Україні, Голова Центральної Ради не полишав надії на порозуміння: “Сподіваємося, що керманичі Російської республіки ще таки зрозуміють, що те, чого ми домагаємося, се невідступна потреба українського народу, від котрого не відступить, бо не може і не сміє відступити, хто б не стояв на чолі його, які б верстви і групи ним не проводили. Зрозуміють, що в інтересах свободи і революційних здобутків керманичі Росії повинні мати український народ за собою, а ніяк не проти себе. А зрозумівши, скоро зрозуміють і те, що може їм дати український народ, най залишать свої підозрілі, невірні відносини до нього і його змагань.

Бо ж і нема другого народу, більше відданого інтересам свободи і здобутків революції, як народ український.

Але покладатися йому треба тільки на себе, і за себе вміти постояти!”2

Ідеологам Української революції довелося враховувати, що в російському суспільстві протягом сторіч склалася традиція підозрілого й ворожого ставлення до будь-яких українських прагнень, а особливо – щодо кроків, спрямованих до власної державності, бодай у найобмеженіших формах. Інакше й бути не могло: найпоміркованіші заклики до національної свободи, відродження національного життя апріорно кваліфікувалися як злочинний сепаратизм, як загроза цілісності й засадам багатонаціонального організму. І все ж демократи за переконанням, українські лідери сподівалися, що здоровий глузд візьме гору навіть тоді, коли з Петрограда залунали перші великодержавні загрозливі окрики на адресу українства.

Тому потрібно було докласти чимало зусиль, щоб довести широкій громадськості правомірність і реальність своїх задумів, здійснення яких не могло завдати ніякої шкоди ані російському народові, ані російській державності, не послабило б країну перед розв’язанням проблеми завершення Світової війни, а, навпаки, - зміцнило б її позиції і авторитет на міжнародній арені.

Відповідаючи на численні закиди українцям щодо їхнього бажання виділитися зі складу Росії, М. Грушевський чітко, з почуттям національної гідності заявляв: “Українці не мають наміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий намір, вони виступили б щиро й одверто з таким гаслом – бо тепер за се вони б нічим і не ризикували. Коли вільно полякам жадати відновлення незалежної Польщі, то вільно й українцям, якби вони схотіли, домагатися відлучення України і повернення її в те становище, в якім вона стояла перед актом 1654 р. – безправно нарушеним російським урядом. Але українці не мають наміру відділятися від Російської республіки. Вони хочуть здержатися в добровільному і свобідному зв’язку з нею. Хочуть тільки, щоб вона ні в чім не обмежувала їх свободи і самостійності національного життя. Для того хочуть широкої автономії України. Хочуть, щоб російський уряд і великоруське громадянство, з свого боку, щиро і одверто відреклися всяких явних і тайних забаганок правити Україною проти її волі, верховодити нею, використовувати (експлуатувати) її засоби для завдань, які українцям чужі. Хочуть, щоб великоруське громадянство і російські партії признали, що Україною мають правити не вони, а український народ, із урахуванням прав меншостей (втім, і тих великоросів, які живуть і житимуть на українській землі), але з признанням державних прав української нації на українській землі. Коли буде таке щире признання з обох сторін, тоді відносини будуть щирі і сердечні, свобідні від усяких укритих, задніх думок!”1

Сутність стратегічної мети, на яку орієнтувалося українство, викладалася вченим також гранично чітко і відверто: “Українці не мають бажання від когось відділюватись, відмежовуватись – вони хочуть тільки, щоб їм і всьому громадянству України була змога порядкувати крайові справи, будувати долю краю без усяких сторонніх втручань і без можливості таких втручань. Вони знають свої сили і засоби й певні того, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмувань і втручань збоку, він буде розвиватись настільки сильно і успішно, що йому не треба буде яких-небудь штучних огорож від чужих впливів чи конкуренції”2.

Такі погляди не були винятком, вони ставали надбанням широких кіл українства не лише завдяки зусиллям М. Грушевського та його однодумців і соратників. Вони ніби “проростали” знизу, з глибинних традицій, з давніх програмних вимог, із ситуації, що склалася, детермінувалася особливостями психологічного сприйняття, аналізу тогочасних процесів.

Так, В. Винниченко категорично стверджує: “Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих “самостійників” або людей занадто вже, хворобливо пронятих національним чуттям. На конференції укр. соц.-дем. роб. партії в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси”3.

Лідер українських соціал-демократів був переконаний, що ідеї самостійності, сепаратизму надзвичайно шкідливі для тогочасного моменту суспільного розвитку, здатні підірвати єдність революційних сил Росії4. “Та й для чого відокремлюватись, - запитував своїх опонентів В. Винниченко, - коли всі потрібні для вільного національного розвитку нашого народу засоби нам буде в повній мірі забезпечено в автономії. Денаціоналізацію, духовне калічення наших мас буде зараз же спинено й знищено українською школою, як нищою, так середньою, й вищою. Гальмовані дотепер багаті здатності нашого народу, пущені по природньому, найлегшому, найраціональнішому шляхові різних методів розвитку забезпечать духовну сторону наших домагань. Народоправство, широке місцеве самоврядування, порядкування господарським і політичним життям на Україні місцевими силами, точне зазначення взаємних прав і обов’язків цілої держави та автономної одиниці унеможливить колишню безпардонну, руйнуючу політику централізму, коли всі сили окраїн нерозумно й злочинно висмоктувались на користь інертного ненажерливого центру”1.

Як учений-аналітик, озброєний знанням світового досвіду, Михайло Грушевський намагався довести усім політично свідомим і чесним людям, тим, хто здатен був логічно мислити й діяти, переваги ладу, заснованого на федералістських началах, над централістським, унітарним державним устроєм. Неодноразово посилаючись на позитивний приклад Німеччини, він стверджував: “Добиваючися федеративного устрою Російської республіки, українці зовсім не мають наміру тим ослабляти її або розривати. Говорити щось подібне можна хіба тільки розраховуючи на людську неусвідомленість. Землі, зв’язані федеративним укладом, становлять одну державу. Їх союз зв’язує не завсіди – приймаючи його, вони зрікаються права самовільно виходити з союзу. Вони заінтересовані, щоб їх союз був сильним і безпечним, щоб нікому не спадало на думку зачіпати або кривдити його членів. Те, що кожний з народів чи країв, членів сього союзу, має сам своє державне право, являється державою, зовсім не ослаблює їх потягу до спільного державного зв’язку, на користь котрого, в спільнім інтересі, сі держави-члени зрікаються дечого з своїх прав.

Германія стала федерацією вже кількадесят літ, а проте федеративний зв’язок зовсім не ослабив її – навпаки, се найбільш солідарна, найбільше внутрішньо міцна держава з усіх сучасних. Стара Росія не могла ніяким примусом добитися такої внутрішньої єдності. Нова Російська республіка, коли хоче удержатися в цілості і силі, повинна щиро зректися всяких намірів тримати когось силоміць на припоні, до кінця провести принцип свободи і самоозначення у внутрішніх відносинах. А такою, до кінця проведеною системою свобідних і рівноправних відносин, може бути тільки федерація”1.

Українці не приховували, що запровадження федеративного ладу в Росії призведе до ліквідації колишніх привілеїв, панівного становища російської нації в імперії. Однак вони вважали це цілком виправданим і необхідним не лише для пригноблених у минулому націй і народів, а й для самих росіян.

Водночас це не означало обмеження інтересів будь-якої нації у межах федерації. “Не значить се, - наголошував М. Грушевський, - що громадяни з інших країв Російської республіки не будуть мати приступу, скажімо, до України, що з України виженуть “кацапів”, що великоросам не буде тут змоги вести якесь діло, служити, мати заробіток. Перший принцип федеративного устрою, що громадянин однієї із земель федерації має громадянські права в цілій федерації: значить, чоловік, що народився в Московщині, матиме всі громадянські права, наприклад, на Україні – може там скористатися з своїх виборних прав, займати посади, вести діла.

Нема сумніву, що до всіх державних установ України він матиме змогу звертатися на своїй великоруській мові і діставати від них відповіді. В усіх більших містах, безсумнівно, будуть школи для дітей великоросів із російською мовою і т. ін.

Через те не може бути мови, щоб автономія України чи федеративний уклад Російської республіки загрожували великоросам доступ до Чорного моря, до українського вугілля, заліза чи до чогось іншого”2.

Лідери Української революції – спадкоємці славних визвольних традицій кирило-мефодіївців, зберегли вірність і їхнім ідеям слов’янської федерації. Торжество Російської революції, федеративну перебудову держави вони вважали головною стратегічною метою, яка відкриває шлях до реалізації давнього задуму європейського масштабу: “Я твердо вірю, та й не один я, що велика революція російська – тільки б її заховати від упаду та від анархії – дуже вплине на політичну перебудову всієї Європи, на її перетворення в Європейську федерацію. Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права: вони вважали її логічним висновком з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою до останніх подій – так як тепер здається близькою і здійсненною. І от чому я й інші ні трохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для ближчого часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будучині, сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської, і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних склдових частин – одного з опор сеї Європейської федерації”1.

Виборюючи автономію України, провідники Української революції водночас брали до уваги багатонаціональний склад населення регіону, дбали про те, щоб у майбутній демократичній Україні представники будь-якої національності мали всі необхідні умови для повнокровного життя, вільного розвитку. Попередня тривала боротьба українського народу за незалежність, за світлі ідеали свободи, страждання, що випали на його долю, просто зобов’язували його дбати не лише про власне благополуччя, а й домагатися рівноправності для кожного народу, для кожної національної меншини, з повагою ставитися до будь-чиїх національних інтересів.

Голова Центральної Ради чітко виклав свою позицію і з цього питання: “Ми, ті що несли прапор визволення в найтяжчі часи неволі, зостанемося під ним і виступимо рішуче проти всякого ухиляння від тих принципів, котрі написані були на стягу українства. Будемо рішуче поборювати всякі шовіністичні течії, коли б вони стали прокидатися серед нашого громадянства або з провокаційними завданнями прищіплюватися йому з якої-небудь сторони. Ми виступимо рішуче проти всяких заходів, звернених на те, щоб порізнити нас з нашими співгромадянами інших народностей. І ми певні, що українське громадянство, український народ, в політичну розважність котрого ми твердо віримо й високо її ставимо, нас у тім напрямі підтримає твердо, щиро. Оборонці української національності не будуть націоналістами...”1.

На початкових етапах революції, звичайно, не було можливості чітко визначити ті політичні механізми (наприклад, рівень представництва), за допомогою яких можна було реалізувати плани забезпечення національної рівності в автономній Україні.

Однак уже тоді намічалися очевидні принципи діяльності й конкретні заходи, як незаперечні й першочергові. Це, насамперед, застосування мови національних меншин у зносинах з урядами і органами самоврядування у тих національних територіях (округах), де ці національні меншини становили певний мінімум. Це також забезпечення можливостей для навчання у таких місцевостях рідною мовою, створення відповідних культурних і релігійних товариств за фінансового сприяння державних установ України. Детальніше ці питання мав розробити комітет для вироблення автономного статуту України, який планувала створити Центральна Рада з участю представників національних меншин.

До ухвалення такого статуту українському громадянству, як національній більшості, належало пильнувати за тим, щоб не порушувалися будь-чиї національні права і свободи. “Всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей несимпатичні й небажані взагалі коли б то не було, - зауважував М. Грушевський. – Тепер же, в нинішніх обставинах, коли так треба такту і розваги, порозуміння і солідарності для досягнення великої мети, - вони недопустимі зовсім. Їх треба попросту признати національним злочинством і виступати проти них з усією рішучістю”1.

Особливо твердо і рішуче М. Грушевський, його соратники й однодумці виступали проти гасла “Україна тільки для українців”, яке нерідко трактувалося як заклик до того, щоб представники інших національностей, передусім “кацапи”, забиралися геть з України.

Насправді ж подібні гасла ні в 1917 р., ані в попередні роки не висували і не підтримували українські політичні партії, широкий демократичний рух у цілому. Навколо цього гасла ще з дореволюційних часів об’єднувалася лише досить нечисленна група радикально настроєних українців на чолі з М. Міхновським. Якщо в попередні роки, зауважував М. Грушевський, подібні погляди ще можна було до певної міри зрозуміти (аж ніяк не виправдовуючи) – як своєрідну реакцію на великодержавний шовінізм, всілякі утиски українців, нелюдські знущання з них, то з початком революції вони ставали просто шкідливими. Саме на цьому грунті в 1917 р. виникла гостра ідейна дискусія, що згодом переросла у відкриту боротьбу між українськими соціал-демократами, есерами, соціалістами-федералістами і групою М. Міхновського. Позицію останнього українські демократи кваліфікували як авантюрну, провокаційну, шовіністичну, а з часом – навіть як фашистську.

М. Грушевський із цього приводу відверто заявляв: “Ні я, ні мої товариші, організовані українці, не згоджувалися з такими поглядами, не мали ніяких таких гадок, навпаки – завсіди проти них виступали і виступатимуть, бо вони не згідні ні з нашими принципами, ні з інтересами України.

Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе.

Всякий, хто водиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків – той нам не потрібен, без ріжниці, чи він не українець, чи українець”1.

***

З часу Української революції й до сьогодні не вщухає дискусія щодо вірності обраного й здійснюваного Центральною Радою народ оправного й автономістсько-федералістського курсу. А відтак доречною видається потреба у з’ясуванні історичної справедливості й наукової обґрунтованості критики позицій проводу національно-визвольного руху.



У зарубіжній історіографії найрельєфніше нападки на платформу Української революції представлені в згаданих вище працях Р. Млиновецького. Власне “зверхзавданням” своїх публікацій автор вважає захист тих політичних елементів, які дотримувались самостійницьких ідей і за всяку ціну прагне довести, що будь-яка інша лінія була в 1917 р. не лише невиправданою, але й злочинною.

Вочевидь, вважаючи кращим методом захисту напад, Р. Млиновецький намагається будь-що здискредитувати соціалістів, автономістів-федералістів і кидається “відбронзовувати” ті постаті Української революції, які були “ворогами ідеї відновлення держави предків”. Це – автономісти. “Саме ці автономісти, – стверджує автор, – своєю ортодоксією у справі автономії і тільки автономії спричинилися у великій мірі до катастрофи, що нею закінчилися ті змагання, а опинившися по спричиненій ними катастрофі на еміграції, звичайно, використали частину вивезених державних грошових засобів на те, щоб скинути з себе відповідальність в очах сучасників і майбутніх поколінь шляхом публікування неповних, високотенденційних, а навіть сфальшованих описів подій і видавання спрепарованих у власному інтересі матеріалів до історії визвольної боротьби”2.

Прикметно, що “під приціл” Р.Млиновецького потрапляють передусім М.Грушевський, В.Винниченко, П.Христюк, Д.Дорошенко, М.Шаповал, І.Мазепа.

Першими згадуються Винниченків трьохтомник “Відродження нації”, “де події висвітлені з суб’єктивного становища автора, в ту пору – лівого, комунізуючого соц.–демократа” і “чотирьохтомова праця Христюка “Матеріали до історії української революції”, в якій матеріали ті або відповідно спрепаровані, або підібрані так, щоб могли доводити таку тезу: коли б влада цілковито належала укр. соц. революціонерам і вони не мусіли б рахуватися з іншими партіями – то могли б своїми реформами випередити, соціалізувавши землю, московських большевиків і спираючися на “трудові ради”, забезпечити існування Укр. Центр. Ради та й перемогу над усіма ворогами ..”1.

Далі розвінчується Д.Дорошенко, який як “драгоманівець” і автономіст лише в площині політ–соціяльній ріжнився від своїх противників” і “щойно на еміграції став “гетьманцем”, “забувши” про свої попередні позиції2.

Дістається за несумлінність і неправдивість М.Шаповалу3, а на довершення – за запізніле прозріння – М.Грушевському, людині, “яка не хотіла звертати увагу на попередження, що прямує до прикритої зверху ями – впавши в неї (і потягнувши мільйони своїх земляків), пише “Кінець московської орієнтації”4.

Що ж до інших авторів, в тому числі і мемуаристів (праці не називаються, окрім “Літописа української революції” О.Доценка і тритомника “Україна в огні й бурі революції” І.Мазепи, та ще двох–трьох інших), то Р.Млиновецький вважає, що “всі вони не виходять поза межі “приписової схеми”, бо зрештою всі вони, за малими винятками, або самі належали до табору автономістів, або уважали вказаним у всьому підтримувати, а пізніше виправдувати політику автономістів1.

Як прихильника самостійницьких поглядів, а відтак і непримиренного ворога автономізму Р.Млиновецького, звичайно, можна зрозуміти. Однак, навряд чи можна визнати переконливою систему доказів, до якої він вдається.

Прикметно, що після виходу в 1970 р. у канадському видавництві “Чужина” першого тому другого видання праці “Нариси з історії українських визвольних змагань”2 автор швидко переконався у тому, що більшість читачів його просто “не зрозуміла”, і змушений був те визнати у передмові до другого тому, який побачив світ у 1973 р.3

Оскільки жодних нових доказів добути не вдалося, Р.Млиновецький просто перелічив всі найсуттєвіші сумніви щодо своєї попередньої книжки з категоричним рефреном – “незаперечним фактом є..” ( на с. 11– 12 він вживається 12 разів – практично у кожному реченні), очевидно, сподіваючись, що заклинаннями можна замінити аргументи. Інакше, як іронічно, це навряд чи може сприйматись. Народна мудрість давно проголосила: “Скільки не повторюй слово “цукор” – у роті солодко не стане”. Не судилося спростувати її і Р.Млиновецькому. Образи ж, навіть на емігрантську пресу, яка “не почула” сенсаційних “відкриттів” і звинувачення її в упередженості – як результаті змови “таємних автономістів”4 дедалі посилюють враження, м’яко кажучи, делікатності становища, у яке потрапляє автор.

Нав’язливій ідеї – боротьбі “всіх і вся” проти самостійників (начебто іншої мети ніяка українська політична сила не переслідувала), Р.Млиновецький підпорядковує всі тогочасні скільки-небудь помітні політичні акції – з’їзд Товариства українських поступовців, Український національний з’їзд (конгрес), з’їзди й конференції УПСР, УСДРП, товариства “Просвіта”, учителів, агрономів, кооператорів тощо. Звичайно, всі названі, як і численні інші зібрання, були майже суціль автономістськими за складом і за ухваленими рішеннями, що дуже не подобається Р. Млиновецькому і єдине пояснення, яке він може дати домінуючій тенденції, зводиться до того, що “автономісти мали більший досвід у провадженню зборів, чим самостійники, і могли використовувати допомогу “впливових громадян”, що здебільшого були людьми поміркованими, льояльними, отже і москвофілами-автономістами”1.

Ось досить типовий для Р.Млиновецького зразок антисамостійницьких дій “підступних автономістів”. На Національному З’їзді “виступав і Міхновський, але.. з позачерговою заявою” (і то з обмеженою часом) в справі українського війська, але тому, що її передала преса цілком


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка