Україна в революційну добу


права й меншим народностям України



Сторінка8/41
Дата конвертації16.03.2017
Розмір7.69 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   41
права й меншим народностям України, і утворити широку автономію України в федеративній Російській республіці за ухвалою Всеросійських установчих зборів.

До сього йдуть разом усі українці, і з ними повинен іти всякий, хто хоче добра українській землі»2.

Керманичі Української революції пов’язували її переможне завершення значною мірою з психологічною єдністю українського народу. На думку М. Грушевського, тут відігравали вирішальну роль два моменти: величезний природний потенціал краю, що впливав на формування національного характеру, позначився на сутності національного інтересу, і, зумовлені віковічною боротьбою, спільні національні почуття. З цього приводу М. Грушевський писав: “Ми маємо так багато свого, що нам нема чого зазіхати на чуже. Ми знаємо, що може наш народ, і ми не боїмося, що хтось потягне в нього щось з-під носа, коли українці зможуть розвинути відповідно свої сили і засоби. Наш край великий і багатий, один з найкращих країв на світі, створений для розвитку великої, економічно сильної держави. Український народ повний життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності. Національні почуття – стільки віків боротьби проти усяких напасників, що наступали на волю і добро України, зв’язали міцно, вхопили національним обручем всі верстви українського громадянства – від панських і буржуазних груп до пролетаріїв. Досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним в її вірності національній дісціпліні. З сею міцною єдністю наш український народ становить велику силу, суцільну глибу, моноліт, якого нема іншого в східній Європі”1.

***


Українські лідери розраховували на те, що справі Української революції можуть значною мірою посприяти також представники інших національностей, що проживали в краї. Ці сподівання ґрунтувалися, передусім, на демократичному спрямуванні задуманих перетворень в Україні, на абсолютній відмові від шовіністичної ідеології і практики. Зовсім не в інтересах України було нехтувати послугами досвідчених фахівців у різних галузях життя, передусім, в управлінському апараті, промислово-виробничій сфері лише тому, що вони були не українцями за походженням. За умови свідомої роботи на благо нової України росіянам, євреям, полякам, представникам інших народів мала виявлятися повна довіра. Це мало принципове значення ще й тому, що сил свідомого українства було замало для того, щоб за короткий час здійснити заміну ними всіх, без винятку, суспільно значущих функціонерів.

Голова Центральної Ради неодноразово наголошував: “Ми, навпаки, хочемо затримати на місцях всіх старих корисних, ідейних робітників, щирих прихильників свободи і демократизму, готових приноровитись до потреб нового життя українського народу і цілої України. Коли ми виводимо свідомих українців на провідні місця, то тільки для того, власне, щоб дати новий напрям, нову орієнтацію діяльності сих установ і організацій в умовах визволеного українського життя. Без усякої радості віддаємо ми на се діло наших товаришів, відриваючи від нашої організаційної роботи, і вони приймають сі доручення не як добрий кусок, а як малоприємний обов’язок перед даною хвилею.

Потреби української національної роботи – організаційної, літературної й політичної – такі великі тепер, що стараємося відставляти від неї якнайменше сил, і тому завсігди готові зоставити кожне місце в руках людини нам співзвучної, суголосної, що стоїть на грунті інтересів краю і його людності, признання прав і потреб української більшості, при забезпеченні прав меншостей. Чим більше буде таких певних і суголосних, солідарних з нами людей з не українців, тим легше буде робота українців, і тому вони можуть їх тільки вітати тут, на Україні”1.

Звичайно, в 1917 р. в умовах невщухаючої боротьби ідеологи Української революції не оперували такими абсолютними даними, не вдавались до такого ретельного, всебічного аналізу, як це стало можливим пізніше для М. Шаповала, у тиші професорського кабінету. Однак це, мабуть, було не так уже й важливо, оскільки значною мірою адекватним реальним процесам було уявлення про загальну картину класово-політичного розмежування в суспільстві України – як основи для висновків про рушійні сил революції, її суперників і ворогів.

Прикладів такого роду можна навести чимало. Так, уже в першому номері “Робітничої газети” М. Ткаченко переконливо доводив: “На Україні вся промисловість в руках не українського народу, здебільшого росіян, а працюють там найбільше українські люди, на заводах, фабриках, шахтах, економіях; значить всі багатства, що створює своєю працею український народ, йшли досі на чужу культуру, на чужу освіту, на скріпленє становища чужих багатирів”1.

В одному з найгрунтовніших (щодо обсягу роз’яснюваного матеріалу) документів українського руху 1917 р. – доповідній записці делегації Української Центральної Ради Тимчасовому урядові і Виконавчому Комітетові Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, також, як про сам по собі зрозумілий, що не підлягає сумніву, факт, говорилося: “...В даний момент української буржуазії, котра визнає себе такою, на Україні нема. Є окремі особи, невеличкі групи, котрі гуртуються по своїм класовим інтересам коло економічно пануючих класів, але класів, повторяємо, ще нема”2.

Саме з цього виходили лідери Української революції, розробляючи політичну платформу, готуючи рішення найважливіших форумів, ведучи освітньо-виховну, ідеологічну роботу.

Висуваючи на перший план завдання консолідації сил (бази), як засобу досягнення накресленої мети, Голова Центральної Ради доводив: “Ся база може утворитись тільки об’єднаннєм, щирим і міцним, правдиво-демократичних, а передусім – соціалістичних елементів України, без ріжниці національності. Коли гасло “єдності революційного фронту України”, проголошене в недавніх дебатах Ц. Ради, було виставлено не для хвилевого ефекту, а серйозно і продумано, в повній свідомості його значення, то воно може бути дуже цінним початком такого об’єднання.

Треба його тільки щиро і сміливо продумати до кінця всій демократії, і тоді вона прийме за свою всю ту програму твердої солідарності демократії села і демократії міста, твердого об’єднання демократичних груп українських і неукраїнських і укріплення української державности їх силами”1.

Таким чином, для М. Грушевського безкласовість (або ж брак класової розвиненості, стратифікації) української нації зумовлювала висновки про обов’язкову необхідність поєднання зусиль різних класів, незалежно від національної ознаки для досягнення стратегічної мети Української революції – всеосяжного національного відродження. Сама ж Українська революція уявлялася йому достоту демократичною, навіть більше – соціалістичною і за змістом, і за орієнтаціями та ідеалами.

М. Грушевський ніби застерігав від пізніших підходів тих істориків-дослідників, які з тези “безкласовості” української нації автоматично виводили прагнення лідерів Української революції затушовувати існуючі класові суперечності в українському суспільстві, об’єднувати експлуатованих з експлуататорами в єдиний національний фронт для боротьби з інонаціональними силами як поза межами України, так і в ній самій. Однак спрощений варіант “лобового” протистояння соціально-політичних і національних сил не підтверджується ані визначальними теоретико-політичними документами 1917-1918 рр., ані тогочасними письмовими й усними виступами лідерів Української революції, ані, зрештою, реально здійснюваною політикою.

Щоправда, слід відразу ж зауважити, що абсолютної узгодженості в цьому питанні шукати було б марно. Практично кожна скільки-небудь непересічна особистість мала тут свою думку, намагалася довести правомірність власних поглядів.

Так, В. Винниченко у питанні про рушійні сили Української революції основний акцент робив на природній єдності української нації, яка, на відміну від інших, не встигла “роздертись” антагоністичними суперечностями. Це, на його думку, створювало об’єктивні передумови для національного відродження. Висування ж на перший план соціальних гасел Винниченко вважав передчасним, небажаним, таким, що може розколоти, розбити українство, перешкодити досягненню головної мети. “Нас об’єднує ідея національної організації, - наголошував лідер українських соціал-демократів на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді у червні 1917 р. – Всі ми, усі наші класи повинні об’єднатися в процесі національної революції. У нас немає ще таких класів, які не могли б працювати разом з демократичними масами, і в цьому наше щастя... У нас ще немає капіталістичного класу, бо ми, як нація, ще не сформувались”1.

Дещо іншою у цьому питанні була позиція М. Порша і П. Христюка, тих, хто стояв, так би мовити, лівіше за В. Винниченка. Вони схильні були більше уваги приділяти суперечностям як у самій українській нації, так і в міжнаціональних стосунках в Україні, послідовніше враховувати інтереси бідніших категорій населення. Ті, хто представляв правий фланг політичного спектра, - С. Єфремов, Д. Дорошенко, В. Прокопович та ін., навпаки, пов’язували перспективу українського відродження, української державності із заможнішими елементами українства, а відтак – спокійніше, поміркованіше ставилися до таких же елементів і з числа інших націй.

Таким чином, керівним колам українського руху було важко досягти єдності поглядів у питанні про рушіїв революції на досліджуваному історичному етапі.

Власне, цей факт підтверджується й наявністю відразу кількох українських політичних партій, кожна з яких мала свою власну програму, своє бачення шляхів і методів здійснення революції. Природно, що вони відбивали значною мірою й саму структуру українського суспільства, суперечності, що в ньому існували, а також і прагнення до національного згуртування.

Найбільш численною і впливовою була Українська партія соціалістів-революціонерів. Хоча процес її організаційного оформлення завершився лише на Установчому з’їзді 4-5 квітня 1917 р., партія напрочуд швидко зростала, набувала авторитету, ваги в українстві.

Зумовлювалось це кількома чинниками, з яких найважливішими були такі. Партія репрезентувала інтереси селян – найбільшої соціальної групи української нації. Діяльність партії не була обтяжена застарілими стереотипами. Її керівництво складали молоді за віком, сповнені оптимізму й енергії політики (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, М. Шраг, М. Чечель та ін.). Їхній радикалізм подобався масам, проте брак досвіду. Інтелігентських сил тривалий час не давав змоги партії зайняти домінуюче становище в Центральній Раді, Генеральному Секретаріаті. Саме з УПСР пов’язував політичне майбутнє України М. Грушевський, який у 1917 р. перейшов до лав українських есерів (щоправда, організаційно своє членство в партії він оформив пізніше), викликавши тим самим здивування своїх учорашніх однопартійців-тупівців.

Програма УПСР, ухвалена ІІ з’їздом (15-19 липня 1917 р.), передбачала “своїм конечним завданням перебудову сучасного капіталістичного ладу на лад соціалістичний... З тою метою партія організує українську демократію – робітництво та трудове селянство. Її практичним завданням являється об’єднання всіх шарів працюючого, визискуваного люду для того, щоб вони визнали себе єдиним трудівничим класом, побачили в цьому єднанні запоруку свого класового визволення, і шляхом планомірної організованої боротьби дійшли до соціального перевороту, який тільки забезпечить їм всебічний гармонійний розвиток духовних і фізичних сил, та поведе людство на вищі щаблі поступу”1.

До осені 1917 р. УПСР, за різними оцінками, налічувала від 75 до 350 тис. членів, хоча останню цифру дослідники вважають завищеною, малореальною2.

Найближчою до українських есерів була Українська соціал-демократична робітнича партія. Ведучи свій родовід від Революційної української партії, УСДРП претендувала на роль партії українського робітничого класу. Вона була не дуже численною (за оцінками І. Кураса, восени 1917 р. УСДРП налічувала близько 5 тис. чоловік1). Проте, на відміну від есерів, у лавах українських соціал-демократів, особливо в керівному ядрі, працювало чимало досвідчених політиків, талановитих літераторів (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш М. Ткаченко, В. Садовський, Б. Мартос, І. Мазепа та ін.).

Значно поступаючись кількісно українським есерам у Центральній Раді, українські соціал-демократи з червня 1917 по січень 1918 р. домінували в Генеральному Секретаріаті. Керуючись програмою, ухваленою ще в грудні 1905 р., УСДРП провела в 1917 р. конференцію і IV з’їзд, рішення яких мали велике значення для теоретичного обгрунтування курсу Української революції. Постійно ініціювалось обговорення найважливіших перспективних завдань українського руху в пресі, на різних представницьких форумах тощо. Саме від позиції УСДРП вирішальною мірою залежав ступінь консолідації різних партійних сил, а відтак – і соціальних груп української нації. В партії поступово посилювався вплив лівого крила, що спричинило її розкол й оформлення у грудні 1917 р. УСДРП (лівих).

Найдосвідченіші теоретичні сили в 1917 р. були зосереджені в Українській партії соціалістів-федералістів (С. Єфремов, А. Ніковський, В. Прокопович, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, О. Шульгін, О. Саліковський та ін., ще на початку року з ними залишався й М. Грушевський). УПСФ була наступницею Товариства українських поступовців (з березня по червень 1917 р. мала офіційну назву – Спілка (Союз) українських автономістів-федералістів).

Партія представляла передусім інтелігенцію, науковців, тому була нечисленною (скільки-небудь вірогідних даних про кількість членів партії немає, однак і про діяльність тих, хто не був представлений у її керівництві, теж відомо мало), помітного впливу на маси не справляла. Орієнтація цієї партії на заможніші верстви нації породжувала певну недовіру до неї з боку УСДРП та УПСР, хоча в багатьох інших питаннях спостерігалася схожість позицій, що й зумолювало їхню співпрацю у Центральній Раді.

У програмі УПСФ, затвердженій на партійній конференції, що відбулася у вересні 1917 р., досить чітко були сформульовані її ідеали: “Українська Партія соціалістів-федералістів – партія соціалістична, бо в основу свого світогляду і своєї практичної роботи кладе вона інтереси й потреби трудящих мас, їх обороняє, з них виходить, оцінюючи ті чи інші громадські події, ними керується і в програмних заявах, і в тактичних виступах. Національні змагання свої партія єднає з загальнолюдськими ідеалами рівності, волі й братерства, що зможуть справдитися повною мірою тільки тоді, коли настане пора повного розкріпачення праці, коли прийде лад соціалістичний”1.

Відображаючи погляди й інтереси переважно цензових елементів, УПСФ, звичайно, виявляла певну осторогу щодо рухів трудящих, у своїй пропагандистській роботі прагнула переконати українців у шкідливості поспішних, радикальних дій. Внаслідок цього українські соціалісти-федералісти схилялися до протиставлення власної нації іншим, особливо росіянам. Так, газета “Нова Рада” у редакційній статті “Розрухи і боротьба з ними” заявляла: “Ми ні кришки не помилимось, та і про це свідчать щоденні депешні звістки офіційного Петроградського агентства, що майже 75% всіх анархічних розрухів припадає на східню Росію, а тільки яких 25% на всі інші частини держави, між иншим і українські губернії. Чому це так? Ясно, що розрухів менше там, де більш культурна людність, де зрозуміли волю і її силу не в анархічних виступах, а в найсвятішому її розумінню”2.

Згадані три партії (УПСР, УСДРП і УПСФ) представляли майже весь спектр українського суспільства (про Українську демократично-хліборобську партію і Українську партію соціалістів-самостійників ітиметься нижче). Вони мали цілком зрозумілі особливості, відмінності, зумовлені певними ціннісними орієнтаціями. Водночас їх об’єднували два спільних моменти принципового, навіть визначального характеру.

По-перше, всі згадані партії твердо заявляли про свою відданість соціалістичному ідеалові.

По-друге, вони були єдині в тому, що Україна має здобути широку національно-територіальну автономію у складі Російської демократичної федеративної республіки.

Природно, така одностайність у баченні політичної і національної перспективи могла слугувати надійним фундаментом для об’єднання зусиль цих українських соціалістичних партій у досягненні спільної мети, що й спостерігалося в діяльності Центральної Ради, Генерального Секретаріату. Таке об’єднання могло сприяти і консолідації сил українства в цілому. В будь-якому разі, на першому етапі революції така перспектива виглядала не лише ймовірною, бажаною, а й закономірною.

Єдність УПСР, УСДРП, УПСФ, їхня продумана політика могли сприяти залученню на бік Української революції інших партій, що діяли в Україні в 1917 р. і представляли різні соціальні верстви та національні групи. Цей аспект, природно, не випадав з поля зору українських політиків.

Однак спроби українських соціал-демократів порозумітися з місцевими меншовицькими організаціями виявилися безрезультатними – останні беззастережно підтримали великодержавницький курс Тимчасового уряду. А більшовики Києва після певних вагань відмовились від зробленої ними раніше пропозиції про співпрацю і розпочали в “Голосе социал-демократа” кампанію нападок на УСДРП, звинувачуючи українських соціал-демократів у шовінізмі та інших гріхах1.

Утім важливе значення мало вже те, що українські соціал-демократи прагнули до співпраці з тими, хто був готовий приєднатися до боротьби за українську справу.

Водночас проводу нації треба було мати чітку позицію і щодо суперників та ворогів Української революції.

Особливо непросто було розібратися у питанні про тимчасових попутників, з якими доводилося контактувати лише до певної межі, постійно пам’ятаючи, що врешті-решт доведеться розійтися, виборювати авангардну роль, право скеровувати суспільні процеси.

Такими тимчасовими попутниками, насправді ж незамаскованими суперниками, серед найбільш авторитетних у 1917 р. українських партій лідери Центральної Ради вважали самостійників. Розійшовшись ще на зорі століття в революційній українській партії у поглядах на головне гасло визвольної боротьби – самостійність (М. Міхновський) чи автономія у складі федерації (В. Антонович, В. Винниченко, М. Порш), майже одні й ті ж дійові особи не змогли зійтися, помиритись і в 1917 р., у вирішальний для українського народу час. Просто до старих незгод додалися нові, а суперечності від того лише поглибились і загострились. Форми їхнього вияву були найрізноманітніші, а примирення, на обопільний погляд, - вимушеними, нетривкими і малоперспективними.

Переважна більшість лідерів українських партій вважала, що їм не по дорозі з тими націонал-радикальними елементами, які могли своїми авантюристичними гаслами і діями швидше зашкодити, аніж допомогти досягненню мети Української революції. Тому поставало завдання викриття хибних поглядів, відмежування від них.

“Різні вихватки, не згідні з... нашими принципами, - заявляв М. Грушевський, - походять часом від людей, розневрованих пережитим українським лихоліттям, нагінками уряду і неприхильністю російського і зросійщеного громадянства. Не хочу тим виправдувати їх, але все-таки вбачаю в тім деякі “лагодячи обставини” (“смягчающія обстоятельства”), коли маємо тут до діла з людьми, які давніше справді терпіли за своє українство. Але се, мабуть, буває дуже-дуже рідко. Скільки можу судити, далеко частіше вихвачуються з такими шовіністичними гаслами люди, які дуже тихо сиділи під час попередніх нагінок на українство і стали виявляти незвичайну прудкість, тільки коли запахло в повітрі печеним.

Вони дійсно виявляють велику готовність спихати кацапів і займати їх місця з “присвоєним содержанієм, отопленієм, освещенієм” й всіма іншими “онерами”. Але ся готовність їх не викликає ніякого співчуття в кругах організованого українства!”1. Самостійницька течія, всупереч безпідставним твердженням деяких авторів, виявилась малопотужною і не впливовою. Проте вона змушувала помітно нервувати керівників, які грали перші ролі в Українській революції.

М. Грушевського, В. Винниченка, М. Ткаченка дратували самостійницькі гасла членів Українського військового клубу ім. П. Полуботка, які вони пропагували, писали на транспарантах і несли на демонстраціях. М. Грушевський неодноразово заявляв, що від таких гасел як від провокаційних, екстремістських і анархічних має відмежовуватися справжня українська демократія.

Лідерам Центральної Ради довелося по суті визнати свою поразку у справі створення Першого українського полку ім. Б. Хмельницького. Центральна Рада, як відомо, рішуче виступила проти ініціативи полуботківського клубу щодо самочинного формування українських військових частин. В. Винниченко не лише роз’яснював принципову позицію соціалістів у питанні про армію як таку, а й саркастично висміював зусилля щодо творення власних збройних сил і залякував обивателів перспективою зміцнення контрреволюції під самостійницькими лозунгами. “Замиготіли в очах червоні жупани, кунтуші, запахло димом гармат, свіжою кров’ю, гнилим трупом, - писав він. – Бунчуки, булави, дипломати, пани-державці. Кріпак спішить на шляхтича перевернутись, острогами дзеленьчати, нагаєм помахувати. Недурно другий нововизволений кріпак – поляки (як ходять чутки) не хотять республіки, а неодмінно короля. Ми не здивуємось, коли наші кріпаки забажають і собі короля, щоб зовсім як у панів було”1. Однак створений проти волі Центральної Ради, богданівський полк саме їй присягнув на вірність (а кому ще можна було присягати?) і Рада змушена була змінити позицію, намагалася, бодай зовні, вдавати, що розвиток подій з українізацією армії нею контролюється.

Варто зауважити, що лідери Центральної Ради винесли свої висновки з цього гіркого уроку. Уже на І Всеукраїнському військовому з’їзді вони взяли переконливий реванш. М. Грушевський, В. Винниченко зробили все, щоб здискредитувати ініціатора з’їзду і найбільш імовірного його голову – М. Міхновського. В хід було пущено все, аж до фізичного відсторонення М. Грушевським М. Міхновського з трибуни в момент відкриття з’їзду, щоб провести в керівники солдатського форуму маловідомого на той час у середовищі військових С. Петлюру, який тільки-но повернувся до лав УСДРП. Той же таки С. Петлюра за активної підтримки, навіть під тиском М. Грушевського та В. Винниченка, став ще й головою Українського генерального військового комітету (УГВК), що у повному складі (18 осіб) увійшов до Центральної Ради. І хоча волею солдатів до УГВК обрано було й популярного у військових колах поручика М. Міхновського, його одинокий голос просто губився в Центральній Раді.

Однак довго миритись з таким вимушеним “співжиттям” лідери Центральної Ради не бажали. При першій нагоді (сумнівна, заплутана справа з виступом полку ім. П. Полуботка у липневі дні, й не менш “темна” справа з планами військового перевороту) керівництво Центральної Ради домоглося висилки небезпечного конкурента подалі від Києва. Лаври організатора українізації армії дістались Центральній Раді й персонально – С. Петлюрі, а самостійництво не становило більше реальної загрози.

Коли ж щось подібне починало маячіти на горизонті (українізація 34-го гвардійського корпусу, створення загонів “Вільного Козацтва” тощо), як відразу ж розпочиналась масована ідейно-політична атака – і переможцем знову виходила Центральна Рада.

Прихильники автономістсько-федералістського курсу не просто доводили неспроможність планів самостійництва, всіляко відмежовувалися від них, а й звинувачували його прихильників, по суті, у пропаганді українського шовінізму, національної виключності, національної нетерпимості. Прикладом може слугувати стаття К. Шишацького “Союз української державності”, вміщена в друкованому органі УПСР “Народна воля”. “На жаль, - пише автор, - погане зерно безправности народної проросло і в нашім народі, краще сказати серед одної частини нашої інтелігенції, розвивається вороже відношення не до людської думки, не до визискувачів і гнобителів, а просто до всього одного якогось народу. Починає і в нас розвиватися ота погана думка, що ми є кращий народ, ніж инши, що ми мусимо ненавидіти якийсь инший народ, словом починає рости серед одної частини української інтелігенції – шовінізм”1.


Каталог: data -> upload -> publication -> main
main -> Вимоги до оформлення реферату до вступного іспиту в аспірантуру у рефераті мають бути висвітлені найважливіші питання, пов'язані з темою дисертаційної роботи вступника до аспірантури. Назва роботи має
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи за темою Психологічні особливості агресивної поведінки Розробили
main -> Методичні рекомендації куратору студентської групи денної І заочної форм навчання за темою віл-інфекція І снід в Україні
main -> Інформація про виконання пунктів 2, 3 статті 1 та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
main -> Концепція ощадливого виробництва посідає визначне місце серед теоретичних та практичних надбань сьогодення, які знаходять своє відображення у значному розмаїтті концепцій та бізнес-моделей. Концепцію ощадливого виробництва
main -> Верба В. А. канд екон наук, доцент двнз «кнеу імені Вадима Гетьмана», Україна бізнес-моделювання у процесі розвитку підприємства анотація
main -> Природні багатства Полтавщини та їх використання
main -> «Хотіла б я піснею стати »
main -> Гриненко А. М., канд екон наук, проф., Двнз “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”, Україна Grinenko A. M


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   41


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка