Українські діячі культури і науки в боротьбі за українську мову та розширення сфер українського мововжитку



Скачати 393.85 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації30.05.2017
Розмір393.85 Kb.
#20485
  1   2   3
Українські діячі культури і науки в боротьбі за українську мову та розширення сфер українського мововжитку.

Друга половина ХІХ ст. ознаменувалася піднесенням національної свідомості та мовнонаціональним відродженням українців, засвідчивши багатий і невичерпний потенціал української літературної мови, незважаючи на всі урядові заборони і цензурні утиски.

Завдяки зусиллям представників свідомої національної інтелігенції вдалося відстояти в боротьбі з царським урядом право української мови на існування та подальший розвиток. Ще від часів Кирило – Мефодіївського братства розвиток української гуманітарної науки, літератури, мови був органічно пов`язаний, з національним рухом, усвідомлювався як його невід`ємна частина. На чолі національного руху стояли такі видатні діячі культури і науки, як М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І.Франко, Б. Грінченко, М. Грушевський та інші. Актуальність боротьби за національно-культурну спадщину, рідну мову і власну літературу стимулювала широкий громадський інтерес до українознавчих наукових праць і досліджень.

Суспільно-політичне і культурне життя України ХІХ ст. свідчило про зростання національної свідомості, яка була одним із проявів інтенсифікації процесу консолідації української нації. За висловом І. Франка, в останньому 20-літті ХІХ ст. в Україні відбувався “регенераційний процес нації, що з важкого духовного і політичного пригноблення звільна, але постійно двигається до нормального життя” [Франко І., 1976, Т. 41, С. 482].

Найрадикальнішу частину тогочасного українського суспільства становила інтелігенція, представники якої – професори університетів, викладачі гімназій, письменники, лікарі, земські діячі – почали згуртовано виступати в культурно-національному русі. В 1859 р. було засновано в Києві першу українську громаду, до складу якої у 1861 р. влилися учасники гуртка “хлопоманів” на чолі з В. Антоновичем та Т. Рильським. Майже одночасно виникли українські громади в Петербурзі, Чернігові, Одесі, Харкові. Основний зміст діяльності громадівців, спрямованої на відродження української нації, полягав у поширенні знань серед народу, в розвитку української мови, літератури, вивчення історії та етнографії.

На тому етапі це була надзвичайно важлива праця, бо через довголітній русифікаційний тиск над українською культурою і мовою, в межах Російської імперії нависла небезпека знищення. Ще з часів Петра І російський уряд планомірно втілював у життя ідею нівелювання української національної самобутності.

Незважаючи на величезні труднощі і перешкоди, розвиток української мови в другій половині ХІХ ст. йшов вперед. Найвиразнішою ознакою і найбільшим на той час досягненням було розширення українського культурного мововжитку. Це розширення було програмою діяльності всіх українських діячів того часу. Програму утвердження української мови висловив І. Нечуй-Левицький у статті “Сьогочасне літературне прямування” 1884 р.: “Україна буде і мусить домагатися права своєї національности, свого язика в усіх школах і в громадській жизні, в адміністрації, права вольної преси, права заводити усякі наукові і суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-прогресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна” [Чапленко В., 1955, С. 237].

В ІІ половині ХІХ ст. завдяки діяльності українських культурних діячів, письменників, науковців, педагогів поступово охоплюються такі сфери мововжитку:

розширення і збагачення жанрів художньої літератури;

окремі спроби вживання української мови в навчальних закладах (земські, недільні школи);

театрально-сценічний вжиток;

преса і публіцистична література;

застосування в наукових працях і дослідженнях (переважно в Галичині та еміграції – М. Драгоманов);

окремі випадки побутового вживання в середовищі освічених людей.

Незважаючи на урядові переслідування, українська інтелігенція продовжує свою діяльність. В кінці 60-х років ХІХ ст.у Києві оформилася “Стара Громада” на чолі з професором Київського університету В. Антоновичем, до неї входили: Б. Познанський, М. Зібер, М. Драгоманов, П.Житецький, О. Кістяковський, П. Чубинський, Т. Рильський, М.Старицький, Ф. Вовк, М. Лисенко. За прикладом Київської “Старої Громади” стали засновувати такі товариства в інших містах: Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Петербурзі. Громади ширили в народі національну свідомість, впливали на пресу, школи. У 1875 р. товариство придбало російську газету “Киевский Телеграф” і друкувало твори, статті, наукові дослідження, присвячені українським темам і проблемам.

В 1873 р. в Києві засновано Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Видатні вчені та громадські діячі повели активну працю над вивченням України, її етнографії, історії, мови, економіки, збирали і видавали архівні матеріали, фольклор, заснували музей та бібліотеку. Наслідком цієї праці була серія капітальних видань: “Исторические песни малорусского народа” В. Антоновича і М. Драгоманова, збірка народних казок М. Драгоманова, чумацькі народні пісні Рудченка, монументальна праця П. Чубинського з етнографії Правобережної України.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути ці обмеження П. Куліш, О.Кониський, М. Драгоманов та інші, встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню україномовну пресу, а особливо газету “Правда”, для поширення творів і досліджень, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Є. Скоропадської-Милорадович та підприємця В. Симиренка започатковане у Львові Літературне товариство імені Т. Г. Шевченка, яке стало центром українського національного руху.

Підривали заборону та наміри стерти з лиця землі українську мову як засіб літературного і громадського спілкування легальні українські видання (щоправда, всі друковані російською абеткою), здійснені після Емського указу. Першим значним проломом стало видання “Кобзаря” Т. Шевченка тиражем 25 тис. примірників, не враховуючи всі інші книжки, що з`явились всупереч забороні: альманахи “Рада” (1883 – 1884 р.р.), укладені М.Старицьким; “Нива” (Одеса, 1885 р.) під редакцією М. Боровиковського і Д.Марковича; “Проліски” (Одеса, 1893 р.), “Криничка” (Чернігів, 1896 р.), “Малороссийський сборник” (Москва, 1899 р.) – зібрав і видав Б. Грінченко, “Щирі сльози” (Бахмут, 1899 р.), “Вік” (Київ, 1900 р.) – підготував С. Єфремов.

Не вдалося придушити остаточно українську літературу. В сфері художнього письменства продовжували працювати в добре відомих жанрах: 1) інтимна лірика (І. Франко, Я. Щоголів, І.Манжура, В. Самійленко, Б.Грінченко); 2) побутове оповідання ( Марко Вовчок, О. Кониський). А також розроблялися нові жанри: 1) соціально-побутова повість та роман (І.Нечуй-Левицький “Кайдашева сім’я”, “Микола Джеря”, П. Мирний “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, “Повія”, Б. Грінченко “Під тихими вербами”); 2)роман з життя інтелігенції (І. Франко “Boa Constrictor”, “Перехресні стежки”, Б. Грінченко “Сонячний промінь”); 3) соціальна драма (М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий). Багато письменників займалися перекладами з інших мов (О. Пчілка – твори М. Гоголя, М.Старицький – “Гамлет” В. Шекспіра, П. Куліш – “Отелло” та інші твори В. Шекспіра, Ніщинський – “Одіссея” Гомера, “Антігона” Софокла, І. Франко – “Фауст” Гете, переклади Біблії).

В Києві існувала друкарня, що належала “Старій Громаді”, яка видавала журнал “Киевская старина”. В ньому друкували літературні твори, наукові праці, дослідження, присвячені історії України, етнографії, проблемам української мови. Засноване в Москві під російською назвою “Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг” – з 1898 р. почало друкувати брошури для українських селян українською мовою. 1903 р. Київський генерал-губернатор М. Драгоміров дозволив друкувати в “Киевской старине” твори художньої літератури українською мовою, але вживаючи російської абетки.

Так само не вдалося урядові повністю запобігти довозові закордонних видань, переважно галицьких, у Російську імперію. У 1890 – 1896 р.р. на підросійській Україні було понад 400 передплатників галицьких журналів “Зорі”, “Літературно-наукового вісника”. Українська мова не втратила своєї функції бути мовою літератури.

Українські діячі розуміли значення утвердження української мови в інших сферах: політично-публіцистичній, науково-популярній, науковій, тому активно велася робота в цьому напрямку. Найзнаменнішою була поява на початку 60-их років на Наддніпрянщині (власне, в Петербурзі, але з призначенням для наддніпрянських та кубанських українців) першого напівукраїнського, бо в ньому друковано й російською мовою, періодичного видання — місячника „Основа”, що його видавали В.Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров. Це було видання журнального типу, літературно-наукове за своїм характером, але й з дописами побутового змісту. В “Основі” вперше з`явилися написані українською мовою публіцистичні статті й наукові праці. Це був передусім доробок П. Куліша, його публіцистичні “Листи з хутора”, науково-популярна „історія України од найдавніших часів”, „Хмельниччина”, “Виговщина”, стаття М. Костомарова „Християнство й кріпацтво”, нариси Я. Кухаренка „Вівці й чабани в Чорноморії” та „Пластуни”, науково-популярна стаття В. Коховського “Устня мова з науки про дощ”, нариси А. Свидницького „Великдень у подолян” та С. Номиса „Різдвяні святки”.

З усього цього матеріалу найбільшу вартість для історії української наукової мови мають праці П. Куліша, що їх пізніше, уже в 90-их роках оцінив М. Драгоманов: „Куліш перший у нас почав писати тоді критичні й історичні статті по-українському, — історичні, зрештою, напівпопулярні”.

В 70-х роках з`явились такі наукові та науково-популярні праці І.Нечуя-Левицького: „Унія й Петро Могила" (1875 р.), „Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав" 1876 р.), ,,Св. Володимир і його потомки” (1876 р.), „Татари й Литва на Україні" (1876 р.), „Український гетьман Б. Хмельницький і козаччина" (1876 р.), ,,Український гетьман І. Виговський" (1879 р.). Він же написав українською мовою суто наукову розвідку „Світогляд українського народу” ("Правда", 1876 р.) та публіцистично-наукову „Сьогочасне літературне прямування" (1876 р.). Але найбільше праць наукового та публіцистичного характеру написав М.Драгоманов. Починаючи такими науково-популярними працями як “Про козаків, татар та турків”, „Віра й громадські справи”, „Швейцарська спілка”, „Рай і поступ”, соціологічно-публіцистичні, як „Література російська, великоруська, українська й галицька (1877 р.), „Переднє слово до „Громади (1868 р.), „Нові українські пісні про громадські справи” (1881 р.), „Шевченко, українофіли й соціялізм” (1881 р.), наукові коментарі до „Політичних пісень українського народу (1883 р.), „Чудацькі думки про українську національну "справу" (1891 р.), „Австро-руські спомини" (1892 р.), „Листи на Наддніпрянську Україну" (1891 р.).

Мала значення для історії публіцистичної української мови і його „Громада'' (1878-82 р.), з різним науковим і публіцистично-побутовим (дописи з різних місцевостей Наддніпрянщини, з Кубані) матеріалом. Великої вартості для розвитку української наукової мови були праці С.Подолинського — науково-природознавча розвідка „Життьа і здоровіа льудеі на Україні” (1879 р.), „Ремесла й хвабрики" і „Багатство та бідність", видані в Женеві.

З інших наддніпрянських діячів, що чимало зробили для розвитку наукової мови в другій половині XIX ст., треба згадати О. Кониського. Найцінніша його праця „Тарас Шевченко - Грушівський, хроніка його життя", (1898-1902 р.р.). В 1885р. В.Антонович та М. Комаров допомогли О.Барвінському розпочати в Галичині видання “Руської історичної бібліотеки." Перекладали й редагували мову текстів для цієї бібліотеки О. Ко-ниський, В. Вовк-Карачевський, М. Комаров. П. Житецький допомагав порадами в справі термінології. Вийшло 20 томів у цьому виданні. 1897р. в Галичині вийшли “Бесіди про часи козацькі на Україні” В. Антоновича. В кінці ХІХ ст. потужною силою в сфері українського мовотворення виступив Б. Грінченко, що дав значні зразки наукової та публіцистичної мови в своїх численних статтях.

В ХІХ ст. робляться перші спроби повернути українську мову в церковне життя. Ще в першій половині ХІХ ст. українські діячі намагалися використати українську мову для церковного вжитку, але цілком безуспішно: нездійсненні задуми М. Шашкевича та Г. Квітки-Основ`яненка, та спроба батька І. Нечуя-Левицького видати церковні проповіді. Тільки починаючи з 50-их років, стали появлятись видання церковного характеру й призначення. 1856 р. вийшли “Катехитичні бесіди на символ віри та молитву Господню" В.Гричулевича, 1857 р. — його ж “Проповіді на малороссійском язике", 1859р. М. Максимович видав “Псалмы, переложенные на малорусское наречие".

Починаючи з 60-их років, почали перекладати українською мовою Біблію (переклади євангелії Морачевського). 1853 р. П. Куліш надрукував у “Правді” переклад, ”П'ятикнижжя”, у 70-их роках у Львові — віршовані переклади “Йова" й псалтиря. У 80-их роках Куліш разом із Пулюем переклали й видали “Святе письмо Нового завіту”. До кінця свого життя П.Куліш переклав майже всю Біблію, а чого він не встиг, те закінчили по його смерті Пулій, та І. Нечуй-Левицький.

За дискусіями 60 - 80-х років ХІХ ст., об'єктами яких були: наріччя чи мова, язичіє чи народна мова, фонетико-морфологічний чи етимологічний принципи правопису, збереження чи усунення графем, які мали засвідчувати незмінність писемної традиції, але які не мали вже своїх звукових відповідників, також приховувалась боротьба за існування української мови.

У кінці XIX ст., коли українська народна мова в художній літературі пройшла вже столітній шлях свого розвитку, а в публіцистиці зайняла дуже вагоме місце ( це був час Франкового “Життя і слова”, галицьких часописів “Зоря”, “Діло”, “Народ”, “Громадський голос” і солідного загальноукраїнського “Літературно-наукового вісника”) і завоювала собі місце в науці (“Записки НТШ” в їх різних серіях і в багатьох інших виданнях та “Історія України-Русі” М. Грушевського), не було ще єдиної літературної мови. Її і не могло бути з огляду на історичне розмежування української етномовної території і через відсутність державності як гаранта її повсюдної вживаності, обов'язковості й усталеності. І це добре розуміли письменники й вчені обох частин України, але спроби в напрямі уніфікації робилися лише представниками західних земель. У цьому проявлялась їх далекоглядність, особливо, коли йшлося про вироблення на східній традиції єдиного фонетичного і морфологічного структурного типу єдиної у майбутньому літературної мови. Проте, коли йшлося про лексичні надбання, то прийняття тільки одних (наддніпрянських) і відкидання інших навряд чи можна було розглядати як раціональне. Саме таку позицію зайняли наддніпрянці, тоді як галичани претендували і на свій вклад у скарбницю єдиної мови. З цього приводу й виникла дискусія між І. Нечуєм-Левицьким і Б. Грінченком, з одного боку, та І. Франком, В. Гнатюком і М. Грушевським — з другого. Відстоюючи лексеми, що були властиві західному варіанту літературної мови, Франко писав, що це “не жадне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь народились і повинні вийти на пожиток цілості”. І тут він констатував, що ми досі не маємо “спільної, одностайної літературної мови”[Франко І., 1976, Т. 3, С. 156] і що прагнення до неї виявилось у галичан “охотою вчитись своєї рідної мови, черпати її з усіх джерел доступних, з ліпших писателів українських і з уст рідного народу”[Франко І., 1976, Т. 28, С.175 ]. Якщо перше джерело мало служити потребам структурної уніфікації й усталенню норм, то друге — корекції на предмет національної специфічності і збагаченню. Власне народна мова, як певна наддіалектна мова, що об'єднує й узагальнює говори, тобто мовлення сіл та розмовне мовлення містечок, для Франка залишалась отим лакмусовим папірцем, на якому перевірялась уживаність і семантика тих чи інших слів, які як “полонізми”, “москалізми” чи “рутенізми” безапеляційно відкидалися Б. Грінченком і які потім не потрапили в його “Словар” тільки тому, що на Наддніпрянщині вони не вживались. Грінченкова мірка літературності “у нас такого нема” для Франка була неприйнятною і на той час невиправданою.

Подібну думку про західний варіант, точніше про його правописну практику, висловив у дискусії з І. Нечуєм-Левицьким (стаття “Сьогочасна часописна мова на Україні”, 1907 р.) і з Б. Грінченком (стаття “Три питання нашого правопису, з додатками проф. А. Є. Кримського”, 1907 р.) і В.Гнатюк у статті “На правописні теми” (1908 р.). У ній він, не погоджуючись з пристрасним тоном першого і аргументами другого, висловився за потребу рахуватися хоч би в окремих випадках з особливостями мови західних українців і їх правописною практикою. Зокрема йшлося про написання частки ся при дієсловах. Хоч тут західна практика, можливо, і не могла претендувати на те, щоб з нею рахуватись, але врешті-решт ішлося не лише про окремий випадок, а про те, що і вона мала право на свій вклад, хоч би тому, що галицькі органи протягом 50-х років ХІХ ст. служили трибуною українського слова для всієї України. На боці галичан став П.Грабовський, який у листі до Франка висловив здивування: “як можна виступати з насміхом та погордою проти галичан з боку українців чи навпаки; я не розумію вчинку д. Чайченка (Грінченка)”[Грабовський П., 1960, Т. 3, С.181].

У статті І. Франка “Говоримо на вовка, скажімо і про вовка”, що була відповіддю Б. Грінченкові, порушено питання і про чистоту мови, але водночас зроблено застереження, щоб боротьба за демократизацію і культуру мови не ставала самоціллю визвольного руху, тобто такою, в жертву якій приносились би інші питання соціального життя і національно-визвольних змагань.

Висловлена ним думка мотивувалась і часовими і просторовими координатами. Адже на той час галицьким українцям не загрожувала масова денаціоналізація (хоч асиміляційні процеси відбувались), яка, як правило, супроводжує розвиток бездержавної нації. Перешкоджала їй ціла низка факторів соціально-економічного та суспільно-політичного характеру, тому мова не була найболючішою точкою і І. Франко без докорів сумління міг відвести їй місце лише одного із способів, а не найістотнішого способу вираження, як це було б в умовах насильного її витіснення й одвертого переслідування. Варто згадати хоча б такі його статті, як “І ми в Європі”, що були протестом проти мадяризації закарпатських українців, або “Сухий пень”, у якій він сказав своє слово з приводу заборони української мови царським указом 1876 р., щоб зрозуміти, що мову він вважав істотним чинником національного самовизначення і таким же чинником національного розвитку, а будь-які утиски її несумісними з гаслами свободолюбства, гуманізму й прогресу, що ними свої насильницькі дії прикривали і виправдовували речники тодішніх імперій. “Ми нині,— писав він, осуджуючи мадяризацію закарпатських русинів,— спонукані безвихідним, страшним і приниженим положенням наших угорських братів, перед лицем цивілізації Європи підносимо торжественний протест проти брутального винародування ... угро-руського народу ...” [Франко І., 1976, Т.46, Кн.2, С.350].

Питання літературна мова і діалекти, джерело живлення і збагачення літературної мови І. Франко у статті “Літературна мова і діалекти”. Діалекти, на його думку, творяться “лише в місцях відокремлених і відірваних від руху”, тому в українській мові їх небагато. А грунтуватися літературна мова повинна на мові Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, бо в ній лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців” [Франко І., 1976, Т. 37, С. 208].

Представлення рідного говору В. Стефаником, Марком Черемшиною та ін. було викликане потребою привернути увагу до його носіїв— селян як до найбільш приниженої верстви народу з метою зміни чи поліпшення їх соціального становища. Франко щиро вітав і сприяв публікації творів, написаних лемківським, бойківським та гуцульським говорами, бачачи в живомовній стихії цих творів не лише засіб типізації мовлення селян, а й те джерело, яким має живитися художня мова, а з нею і літературна, якщо вона не хоче стати кастовою, елітарною.

Визнавши базою майбутньої літературної мови її східний варіант, що грунтувався на фонетичній і морфологічній системі говорів середньої Наддніпрянщини, західно-українські письменники і вчені на чолі з І.Франком і М. Грушевським стали на шлях зближення з ним. Орієнтація на цей варіант стає визначальною у всіх стилях літературної мови, починаючи з рубежа століть. Відбувається уніфікація різних правописних практик і знову перемагає “кулішівка”, правда, з деякими її галицькими модифікаціями. Потреба її удосконалення, а звідси дискусії щодо окремих правил, поновляться в 20-х, а потім у 30-х роках, коли вже в умовах радянської влади постане питання про створення кодифікованого і загальнообов'язкового українського правопису, а до того увагу привертатимуть питання культури мови, джерел її збагачення і мови як атрибута національного патріотизму. Думки щодо культури мови часто висловлювалися в листах М. Драгоманова, І. Франка, П. Куліша, Лесі Українки, А. Кримського або в окремих публікаціях чи матеріалах. Відомо, наприклад, що В. Гнатюк з І. Франком склали план брошури, яку мали спільно укласти і на прикладах показати, яких слів, форм, зворотів, фраз не належить вживати в літературній мові. До видання її не дійшло, але багато її думок було висловлено усно і письмово в порадах молодим літераторам.

У кінці 1904 р., під тиском революційних подій, царський уряд був змушений переглянути закони про обмеження українського друкованого слова. Уряд ухвалив звернутися з запитанням до Академії наук, Київського і Харківського університетів та деяких інших установ.

Для розгляду цього питання 5 лютого 1905 р. на загальних зборах Академії була створена спеціальна комісія, до складу якої ввійшли відомі вчені академіки О. О. Шахматов, П. Ф. Фортунатов, О. С. Лаппо-Данилевський, А. С. Фамінцин, В. В. Зеленський, С. Ф. Ольденбург, головою комісії призначено Ф. Є. Корша, який не раз виступав на захист української мови. Комісія, розуміючи важливість справи, працювала дуже інтенсивно: 18 лютого 1905 р. на загальних зборах академії була прочитана, обговорена і затверджена спеціальна записка “Об отмене стеснений малорусского печатного слова”, в якій теоретично обгрунтовувалися права українського народу на розвиток своєї мови у всіх її жанрах. Для цього автори записки (в основному Ф. Є. Корш і О. О. Шахматов) коротко простежили розвиток української літератури й літературної мови і показали, що цей розвиток є закономірним історичним процесом, якого не можуть стримати ніякі заборони. У записці підкреслено, що зняття заборони потрібне в інтересах українського народу. Комісія вважала також своїм обов`язком розглятуни і заперечити основні аргументи, що їх протягом багатьох десятків років висували окремі російські та українські учені і публіцисти, виступаючи проти розвитку української мови.

Доповідні записки про необхідність зняття обмежень українського слова подали також учені ради Київського та Харківського університетів.

Не виходячи за рамки офіційного документа, члени академічної Комісії заявили у висновках: “Таким чином, виходить, що в ненормальних умовах духовного і розумового життя живе в Росії народність, що налічувала в січні 1897 р. до 23 мільйонів 700 тис. душ”.

Саме завдяки науковій, просвітницькій, творчій, політичній діяльності найсвідомішої частини української інтелігенції – науковців, письменників, публіцистів – на кінець ХІХ ст. вдалося зберегти і певною мірою поширити українську літературну мову в різних сферах суспільного життя. Проте боротьба за утвердження мови продовжується і в ХХ ст.

нагору


Спроби утвердити українську мову в освіті ХІХ ст.

Українські культурні діячі розуміли важливість освіти рідної для народу мовою. Всупереч існуючим заборонам українські підручники, передусім для початкової школи, все ж виходили. Перші букварі українською мовою з`явились в середині ХІХ ст. Першим став підручник О. Духновича “Книжица читальная для начинающих” 1847 р. На сході України першим рідномовним підручником стала “Граматка П. Куліша” 1847 р. Обидва букварі - і Духновича (в Угорщині), і Куліша (в царській Росії) – були заборонені владою.

Виразні спроби викладати українською мовою в школі вперше зробили в 60-ті роки ХІХ ст. на Наддніпрянщині, використавши ліберальні політику уряду, що існувала на початку царювання Олесандра ІІ. Ідейно-педагогічну атмосферу, сприятливу для цього руху, створили видатні педегоги ХІХ ст. – Вессель, К. Ушинський, барон Корф, Пирогов, який працював на Україні як попечитель Київської шкільної округи. Ці педагоги висунули ідею навчання рідною мовою для нормального розвитку дитини. Вессель 1863 р. писав: “Обучать его (ребенка) не на родном языке, хотя бы и самом близком и сродном, значит извращать самостоятельное умственное развитие народа, извращать всю его духовную природу”. К. Ушинський писав про російську школу на Україні так: “Во-первых, такая школа гораздо ниже народа; что значит она со своей сотней плохо заученых слов перед тою безконечно-глубокою, живою и полною речью, которую выработал и выстрадал себе народ в продолжение тысячелетий? Во-вторых, такая школа безсильна, потому что она не строит развития дитяти на единственной и плодотворной душевной почве – на родной речи и на отразившемся в ней народном чувстве; в-третьих, такая школа безполезна: ребенок не только входит в нее из сферы совершенно чужой, но и выходит из нее в ту же чужую ей сферу” [Чапленко В., 1955, С. 245].


Каталог: public -> uploads -> books
books -> Андрій Чайковський чорні рядки
uploads -> Реферат студентки групи іс-11 історичного факультету Бурило Л. В. доцент Костюк Л. В. Тернопіль 2010
books -> Тернопільській комунальний обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Кафедра педагогіки і психології
uploads -> План роботи кабінету української мови та літератури
books -> Як правильно сказати: ємкість чи місткість?
uploads -> Петро Перебийніс Роль позакласної роботи у розвитку творчих здібностей обдарованих дітей

Скачати 393.85 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка