Урок №1. Українська література 20 30-х років ХХ ст Урок №2 павло Тичина найбільший модерніст 20-их років. Життєвий І творчий шлях. Звернення до


Тема. Микола Куліш – драматург світового рівня



Сторінка10/12
Дата конвертації16.03.2017
Розмір5.56 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
Тема. Микола Куліш – драматург світового рівня.

Мета: ознайомити учнів з біографією письменника, його творчим внеском в українську драматургію; виховувати одинадцятикласників в дусі гідності та національної свідомості.

Обладнання: портрет М. Куліша, видання його творів.
Хід уроку
І. Організаційна частина

ІІ. Повідомлення теми і мети уроку

ІІІ. Виклад нового матеріалу

Матеріал для вивчення.

Микола Куліш – чи не найтрагічніша постать в українській драматургії доби «Розстріляного Відродження». Твори його, заборонені у тридцятих роках, поверталися на українську сцену важко. Перше видання спадщини основоположника нової української драми рідною мовою на батьківщині побачило світ у 1980 році.

Доля Миколи Куліша висвітила і увібрала в себе всі основні проблеми становлення і поступу українського театру ХХ століття.

Микола Григорович Куліш народився 18 грудня 1892 року в селі Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині. З дитинства зазнав гіркої бідняцької долі: був пастушок, доглядав менших за себе дітей. У вісім років пішов до народної школи, вчився охоче і старанно. Згодом на зібранні односельцями кошти майбутній письменник продовжив навчання у міському училищі в Олешках (Цюрупинськ).

Уже в другому класі училища М. Куліш знайомиться з програмою РСДРП, бере участь у заборонених політичних гуртках, за що його виключили з училища. Мав велику жагу до знань, мріяв про університет, але для цього необхідно було закінчити гімназію. Прогресивна молодь, учителі допомогли Миколі вступити до Олешківської земської гімназії. Та незабаром її закрили. М. Куліш вирішив скласти іспити за гімназію екстерном. У 1914 році він одержав атестат зрілості. Та надіям на вищу освіту не судилося збутися. Розпочалася світова війна, і замість університету вчорашній гімназист потрапляє до Одеської школи прапорщиків, з лютого 1915 року служить у Смоленську, а в серпні потрапляє на передові позиції. Там молодий офіцер зазнав усіх незгод фронтового життя, кілька разів був поранений. У 1918 році М. Куліш повертається до Олешків.

Згодом він формує Дніпровський селянський полк, його призначають начальником штабу. М. Куліш став прототипом образу комісара Д. Чабана з роману Ю. Яновського «Вершники».

Після закінчення громадянської війни М. Куліш повертається до Олешків. У 1921-1922 роках він редагує газету, завідує повітовим відділом народної освіти, що дало йому можливість часто їздити по селах, вивчати життя селян. У 1922 році Куліш перебирається до Одеси, де очолює губернський відділ народної освіти. Взагалі, педагогічний справі майбутній письменник приділяв багато уваги. З його ініціативи та за його участю було відкрито ряд шкіл, дитячих садків та дитбудинків.

М. Куліш створив перший на той час український буквар, який назвав «Первинкою», а також читанку для початкової школи. Поява цих підручників мала важливе значення для розвитку народної освіти. Тоді ж з’являються й оповідання М. Куліша для дітей. Проте як письменник він знайшов себе не в прозі, а в драматургії, хоча це було несподіванкою й для нього самого: він, учора ще нікому не відомий письменник-початківець, одного ранку прокинувся знаменитим драматургом. «Ніколи не мав на думці, що виступлю на літературну царину з п’єсою. Коротеньке оповідання, новела мусила бути за первачка. А сталося, так що п’єса вилупилася», - дивувався він сам.

Свіжі враження од незліченних поїздок по хуторах і селах півдня України – і тоді, коли з 1923 року, вже в Одесі, завідував губернським відділом соціального виховання, - оті перші паростки вільного і нового життя, за яке він воював, яке утверджував своєю працею на ниві народної освіти, культури, а надто страшні картини голоду, організованого більшовиками в Україні, наклались на попередній життєвий досвід, вирізьблились у напрочуд живі, рельєфні картини п’єси з «сучасного життя», з пекучого сьогодення.

Успіх першої п’єси послужив причиною того, що у 1925 році М. Куліш був відкликаний до Харкова, де він з головою поринув у бурхливе літературне життя, займався творчістю вже як професійний літератор. Він став членом, а пізніше й очолив літературне угрупування ВАПЛІТЕ, редагував журнал під такою ж назвою, а також часописи «Профілтрон», «Літературний ярмарок». Куліш тісно співпрацює з М. Хвильовим, разом з талановитим режисером-новатором Лесем Курбасом закладають основи нового українського театру.

На той час в Україні діяло понад 70 професійних театрвів, чимало аматорських труп. Розвиток сценічного мистецтва гальмувала відсутність нового національного репертуару. На початку 20-х років ставилось окремі п’єси Я. Мамонтова, М. Сірчана, дещо пізніше з’явились твори І. Кочерги, І. Микитенка, І. Дніпровського. П’єси М. Куліша відзначались гостротою проблематики, актуальністю, емоційною напруженістю.

Незабаром після драми «97» з’являється п’єса «Комуна в степах» (1924), в якій зображено пошуки селянською біднотою нових шляхів у житті.

У 20-х роках актуальною стала тема переродження комуністів, зайнятих облаштуванням особистого добробуту, а також тема міщанства, яке намагалося якнайвигідніше влаштуватися у новому суспільстві, проникало до керівних, у тім числі й партійних, органів. Предметом сатиричного зображення ставали намагання деяких революціонерів побудувати соціалізм зараз же, негайно, командним методом, дарма що цей соціалізм нагадував казарму з холодною цементною підлогою. До подібних тем зверталися українські та російські письменники: М. Хвильовий – «Іван Іванович», А. Платонов – «Котлован», «Чевенгур», М. Булгаков – «Собаче серце». Поряд з цими творами стоїть ряд гостросюжетних п’єс М. Куліша – «Отак загинув Гуска» (1925), «Хулій Хурина» (1926), «Зона» (1926), «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929).

У названих п’єсах якнайповніше розкрився драматургічний талант Куліша: майстерне освоєння різноманітних жанрових форм, новаторський підхід до відтворення вад суспільства у формі сатиричної комедії.

У 1933 році п’єсою «Прощай, село» М. Куліш завершує створення своєрідної трилогії про життя українського села 20-х – початку 30-х років. До трагічних сторінок громадянської війни драматург звертається в ліро-епічній драмі «Патетична соната» (1929), а в п’єсі «Вічний бунт» 1932 розповідає про складні роки перших п’ятирічок та початок «переведення села на соціалістичні рейки». У цій драмі виразно відчувається тривога як героїв, так і автора за хибність визначеного партією та урядом шляху до «світлого майбутнього». У п’єсі «Маклена Граса» (1933) Куліш звернувся до життя буржуазної Польщі і розкрив трагічну долю дівчинки-підлітка, яку обставини зробили вбивцею.

Художньо довершені, гостроконфліктні твори М. Куліша здобули визнання їх автору не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Вони перекладалися російською, англійською, німецькою мовами, ставилися на сценах театрів багатьох міст Європи.

Але висока оцінка творчості драматурга робила його для тоталітарної системи небезпечним, адже він розумів побудову соціалізму як здійснення мрії про справедливе суспільство, в якому особистість розкривається у кращих своїх якостях. На початку 30-х років почалися цькування М. Хвильового, до друзів якого належав та чиї погляди поділяв і М. Куліш. Уже переслідувалась українська культура та мова, культ особи Сталіна набирав сили, заборонялися до постановки п’єси письменника. Тож не дивно, що 7 грудня 1934 року Микола Куліш під час похорону свого друга І Дніпровського був заарештований. Його засудили до 10 років Соловецьких таборів.

Остання звістка про М. Куліша датована 15 червня 1937 року (лист до дружини). Згодом вістей од нього не було. Ймовірно, що драматурга було розстріляно 3 листопада 1937 року разом з групою діячів української культури на сумнозвісній Сокирній горі (за іншими свідченнями, тоді ж таки скинуто під лід Білого моря).

4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно «за відсутністю складу злочину».

ІV. Підсумок уроку

Зачитаємо слова Леся Танюка і запропонуємо учням пояснити, як вони розуміють подану цитату:

«Талант брав у Кулішеві гору – він єдиний диктував йому шлях до вічності, хоча то був шлях через Голгофу, - шлях , на якому давно вже лежали його побиті й розгублені блакитні і червоні мрії. Ось чому, опановуючи творчість Миколи Куліша, мусимо пізнати в ній усе: від плоских агіток на злобу дня до його драматургічних шедеврів, від ядучої публіцистики доби ВАПЛІТЕ до найінтимніших листів, адресованих друзям і рідним, від сміху до плачу, від любові до ненависті. Нам немає чого соромитись у Кулішеві – у всіх проявах свого «Я» він був однаково щирий…»


V. Домашнє завдання

Підготувати розповіді про життєвий і творчий шлях М. Куліша, скласти

хронологічну таблицю, прочитати п’єсу «Мина Мазайло».

Урок 25
Шланчак Наталія Григорівна, вчитель

Городищенського економічного ліцею
Тема. Драма М. Куліша «Мина Мазайло». Художнє відтворення проблеми українізації, запроваджуваної у 20-х роках ХХ століття.

Мета: формування уміння та навички аналізувати драматичний твір; виховувати в одинадцятикласників повагу та любов до материнської мови, зневагу до перекинчиків та безкультурності.

Обладнання: текст п’єси М. Куліша «Мина Мазайло», критичні публікації.
Хід уроку

І. Організаційна частина

ІІ. Перевірка засвоєних знань

Запитання і завдання для учнів.

Розкажіть про дитячі та юнацькі роки М. Куліша.

Розкрийте життєву трагедію письменника-драматурга.

ІІІ. Повідомлення теми і мети уроку

ІV. Сприймання та осмислення нового матеріалу

Матеріал для вивчення

У кожній національній літературі є твори з особливим статусом, з особливим резонансом та популярністю. Їх стисло й багатогранно можна схарактеризувати одним словом – легендарні.

В українській літературі одним із таких творів Миколи Куліша «Мина Мазайло». Комедію було закінчено наприкінці 1928 року. Вона миттєво викликала зацікавленість широких верств українського суспільства. Лесь Танюк писав з цього приводу: «П’єсу відразу ж – винятковий для М. Куліша випадок! – було оцінено дуже високо й рекомендовано до показу в усіх театрах України...» Н. Кузякіна, дослідниця творчості М. Куліша, пише: «Грали комедію Куліша досить широко – в Дніпропетровську, Житомирі, Херсоні, Одесі, Вінниці, Маріуполі…».

Упродовж року комедію «Мина Мазайло» було видрукувано в гумористично-сатиричному альманасі «Літературний ярмарок», одному з найсамобутніших і найбільш «європейських» українських видань кінця 20-х років ХХ століття, навколо якого об’єдналися колишні члени ВАПЛІТЕ (М.Хвильовий, О.Досвітній, М. Куліш, Ю. Яновський, В. Сосюра, Г. Епік). Пізніше, у 1929 році, п’єса вийшла в Харкові окремою книжкою.

Після постановки на сцені комедія швидко одержала визнання. Проблематику, художні особливості твору жваво обговорювала у пресі, вони стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих оцінок. М. Хвильовий сприймав комедію «Мина Мазайло» як «епохальне» для української літератури явище. Остап Вишня говорив про п’єсу як про «надзвичайної краси річ», а рівень художньої довершеності вважав недосяжним не тільки для критики, але й для колег-письменників. Репліки та афоризми цитували й обговорювали різні представники українського суспільства. Образи, характери п’єси «Мина Мазайло» активно проектувалися як живі самобутні типи з довколишнього життя.

За жанром «Мина Мазайло» - лірико-соціальна комедія. Суспільне явище українізації та пов’язані з ним різноманітні культурно-духовні, національно-світоглядні тенденції і процеси Миколи Куліша поєднує з глибоко розробленою інтимною лінією, з мотивами романтичної закоханості й ніжного кохання.

Ю. Шерех називав п’єсу класичною комедією, Лесь Курбас – романтичною комедією. Сучасні літературознавці схиляються до думки, що це – типова трагікомедія.

Акцентуємо увагу, що «Мина Мазайло» вирізняється оригінальним сюжетом, в якому переплетено культурно-соціальний та родинно-інтимний аспекти. У п’єсі дають виразні характери з індивідуальним світоглядом (Мина Мазайло, Мокій, Уля Розсохина, Баронова-Козино, тьотя Мотя, дядько Тарас). Комедія насичена дотепними пародійними, карикатурними сценами. Колоритна мова влучно відображає специфіку духовних та національних цінностей основних персонажів.



Пропонуємо учням ряд запитань, які допоможуть зрозуміти особливості цієї комедії.

Чи є у творі позитивні персонажі?

Чи ганебне, на вашу думку, прізвище Мазайло-Квач?

Як оцінює явище українізації головний герой твору? Зачитайте відповідний уривок з твору.

Що думають комсомольці про українізацію та її значення для країни?

Чи можлива поразка таких людей, як Мина, у реальному житті?

(В реальному житті більшовики всіляко підтримували перевертнів і яничарів, що зрікалися своїх національних коренів, щоб не виглядати другосортними. Це було вигідно існуючій владі, бо допомагало виявляти справжніх патріотів.)

Для аналізу образів, з’ясування проблематики, значення окремих епізодів пропонуємо учням проблемні питання.
В яких епізодах ми бачимо, як Мина Мазайло пнеться у росіяни, проявляючи цим самим зрадливість, пристосуванство?

Хто з дійових осіб втілює в собі типові риси російського шовінізму?

(Колоритний образ Баронової-Козино створюється протягом однієї невеликої сцени. Ремарка «дама в довоєнному вбранні» та її поведінка і мовна специфіка підкреслюють, що вся вона – її свідомість, рухи, розуміння навколишнього – у минулому. Комізм у змалюванні Баронової-Козино досягається завдяки невідповідності її образу тим реаліям і тому часу, в яких вона діє. Тьотя Мотя – живе втіленням російського шовінізму. )

Учні зачитують найяскравіші репліки, які показують агресивність, низьку культуру та аморальність тьоті Моті в її ставленні до української мови й українізації.

Що можна сказати про патріотів старого гарту, представлених у п’єсі дядьком Тарасом? Прокоментуйте репліку: «Їхня українізація – це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…

Попереджаю!»

(Дядько Тарас втілює в собі риси романтика, що живе славним минулим і не здатний впевнено відстоювати національні ідеали.)



Прокоментуйте ставлення молоді до політики українізації:

а) втілення в образі Мокія науковця, якого українська мова цікавить як лінгвістика. Мокій розкриває у п'єсі красу і мелодійність українсько­го слова;

б) Рина втілює в собі риси зденаціоналізованої особи, яка вміє підлещуватися й викликати довіру. Вона рішуча і не відступає від поставленої мети;

в) хлопці комсомольці-інтернаціоналісти. Мріють про той час, коли «кожний член всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера» і все. Наприклад, товариш нумер 35-51».

Варто підкреслити, що "Мина Мазайло" — це вишукана філологічна п'єса, в якій не тільки подається жива й колоритна розмовна мова, але й відкривається невичерпне багатство української лексики та мовної мелодійності. (Учні зачитують уривки з твору.)

Зупинимось на художніх особ­ливостях цієї п'єси. Драматург щедро використовує засоби комічного філологічного походження, історичні екскурси. Мина Мазайло, вже си­вий чоловік, схвильований, мов школяр, бере уроки правильної вимови:

— Пахнєт сєном над лугами...

Баронова -Казино трошки захвилювалась:

— Прононс! Прононс! Не над лу-гами, а над лу-гамі! Не га, а ґа.

Мазайло:


— Над лу-ґа-ґа!

— Над лу-га-га!

— Га!

Мині ввижаються його пращури — козак-запорожець, чумак, селянин, які мали прізвище Мазайло-Квач.



V. Підсумок уроку

« Український театр дістав свою найкращу комедію, може, свою єдину комедію, якщо властиво комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, грацію на підложжі глибокого, але тільки натякненого змісту», — писав

Ю. Шерех. Микола Куліш вдало продовжив традиції вертепних старовинних інтермедій і кращих зразків української дореволюційної побутової комедії. За словами Леся Танюка, суспільство можна вважати морально здоровим тоді, коли воно має мужність сміятися над власними недоліками. М. Куліш дав можливість зробити це своїм сучасникам і нам, теперішнім читачам, що бачать пік "українізації" у дотепній яскравій комедії.

VI. Домашнє завдання

Підготуватися до аналізу п'єси.



Урок 26
Мельник Марія Володимирівна, вчитель

Городищенської ЗОШ І-ІІІ ст. №2

Тема. Богдан – Ігор Антонич. Життя і творчість поета.

Мета: ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом поета-митця надзвичайно самобутнього поетичного мислення; розкрити оригінальність його поезії; розвивати в учнів образне і логічне мислення, спостережливість, уміння аналізувати поезії, виховувати інтерес до творчості поета.

Обладнання: портрет Богдана-Ігоря Антонича; виставка творів, мапа України.
Хід уроку

І. Повідомлення теми, мети, завдань

  • Ознайомитися із життєвим і творчим шляхом Богдана-Ігоря Антонича.

  • Характеристика його творчості.

  • Зрозуміти, у чому оригінальність поезії.

ІІ. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

Вчитель Є куточок в найвіддаленішій частині України – Лемківщина. Ця багатостраждальна західноукраїнська земля, віками переслідувана і принижена, подарувала хлопчика. Сталося це 5 жовтня 1909 року в с. Новиця, Горлицького повіту (тепер це територія Польщі). (Показ на карті), якому судилася доля стати поетом – Богданом-Ігорем Антоничем.

Мальовнича природа Карпат, працьовиті земляки мали великий вплив на формування світорозуміння письменника, його ніжної поетичної натури. Про це він пізніше скаже у вірші «Автобіографія».



Учень читає поезію «Автобіографія».

Учитель Як святиню з батьківської хати сільського священика, виніс Антонич народну мову своєї «задуманої країни», черемх, ялівцю, звичаїв та обрядів, потім незабутніх дитячих вражень.

Уже змалечку, як свого часу Іван Франко та Василь Стефаник, вiдчув «меншовартість» українця, пережив хвилини величезного приниження. Йому довелося вiдстоювати нацiональну і людську гiднiсть у польськiй гiмназiї в мiстечку Сяноку (1920— 1928 рр.), де перечитав у перекладах твори свiтової й української класики; у Львiвському унiверситетi (1928—1934 рр.) на вiддiленнi славiстики, бо українського вiддiлення окупаційка польська влада в Галичинi не вiдкрила. Богдану-Ігорю Антоничу, уже магiстру фiлософії, було вiдмовлено навчатися в Болгарiї тiльки тому, що він українець, а не поляк. Для нього, високоосвiченого фахiвця, у панськiй Польщi не було державної роботи.

Поет самотужки глибоко засвоїв лiтературну українську мову, дивуючи своїми знаннями сучасникiв, вiдвiдував гурток українiстiв, де виступав з рефератами з питань розвитку мистецтва, читав власнi поезiї. Вiн вiрив у незнищеннiсть свого народу в йото етнічних межах – від Сяну по Кубань, бо «не вміє пригинати спини козацький вільний юний син».

Рання смерть обірвала життя великого поета. Немов метеорит, сяйнуло воно на літературному небозводі, залишивши на ньому слід. 6 липня 1937 р. Богдана-Ігора Антонича не стало. Помер він на 28 році життя у Львівській лікарні через запалення легенів.



Оригінальність сприйняття лiричним героєм природи й навколишньої дiйсностi через народнi символічні образи в поезii «Вишнi»

Словникова робота.

Символ — художнiй образ, який умовно вiдбиває яку-небудь думку, iдею, почуття та iн.

Архетип — прообраз, закорiнений у глибинах колективної свiдомостi.

Сфарагiта — уживання iменi чи прiзвища певного автора у написаному ним творi.

Читання поезiї «Вишнi».

Дослiдження учня з народознавства.

Вишня — символ свiтового дерева життя, сонця, святе Боже дерево, утiлення образу дiвчини, матерi, рiдної домiвки, рiдного краю, любовi, злагоди, символ України.

Наш народ здавна шанував й оберігав вишню. У давнину нашi пращури-хлiбороби святкували Новий рiк у березні, у час весняного рiвнодення (з 21 на 22 березня).

Вишню мали за ритуальне дерево. Звичаю прикрашати ялинку тодi ще не було. Ще восени невеличку рослину садили з коренем у дерев’яну дiжечку із землею, поливали тiльки водою, принесеною в ротi, а в березні з’являвся бiлий, біло-рожевий цвіт. За ним родина визначала врожайність, а дівчата пророкували собі долю: вийдуть заміж чи нi? Можливо, первiсно саме до дерева, а не до матерi, було звернено слова доньки, гiлка якої чомусь не зацвіла: «Мамо, моя вишне, чи я в тебе лишня?» З вишневих гiлок, зрiзаних навесні, нашi предки варили ритуальний напiй, який уживали на Новий рiк, Зеленi свята, Купала тощо.

Чулий до краси наш народ склав багато пiсень, оспiвавши вишню, вишневий садок — найбiльш поширений образ з багатою, значущою символікою. Яких тiльки несподiванок не вiдкриє цей сад, чого тiльки в ньому не діється, і насамперед — кохання.

Стала пiдростати, стала пiдростати,

Стала усiм хлопцям принаду давати.

Найпершу принаду, найпершу принаду —

Нарвала ягiдок з вишневого саду,–

каже дiвчина в баладi «За нашим городом зацвiла калина».

Ночувала нiчку в вишневiм садочку,

Із тобою, сивий соколочку,–

зiзнається iнша.

В вишневiм саду

Я ж твото коня пасла,–

звертається дiвчина до милого.

У вишневому саду копає козак криниченьку, сподiваючись на зустрiч з дiвчиною. А якi рiчки з цього саду витiкають, якi почуття, ситуації з ними узгоджуються.

Вишневий сад — це i окраса обійстя, що вабить прохолодою, де приємно відпочити, особливо пiсля лiтнього спекотного дня, i ознака маєтностi, достойності.

Образ вишнi — архетип рiдної оселi, краю, України — пiднiс до вершини національної символiки в поезії «Садок вишневий коло хати» Т. Г. Шевченко. Ще глибшого символiчного осмислення набуває дерево у вiршi Богдана-Ігоря Антонича «Вишні».



Декламування вірша напам’ять учнем.

Робота над поезiєю «Вишні» Б.-І. Антонича.

Короткий коментар учителя У тогочаснiй лiрицi, зокрема авангардистськiй, традицiйнi символи (вишня, калина, тополя) вважалися застарiлими, невiдповiдними урбанiстичному свiтовi. Та митець не подiляв цих поглядiв. Вiн знаходив в архетипних образах ознаки нашої ментальностi, що не втрачають свiжостi й до нашого часу.

Бесiда.

- Знайти сфарагiту у творi.

-Чому лiричний герой назвав себе хрущем?

(Усвiдомлює себе не паном природи, а рiвним будь-якiй iстотi чи рослинi. Цей образ уводить його у свiт Шевченкої лiрики.)

- Знайти головнi образи вiрша

- Назвати художнi засоби, їх роль у твореннi образiв (метаморфоза, епiтети, риторичне вокативне звертання метафори).



Робота з таблицею

«Літературна творчість поета»

1931р. Львів. «Привітання життя»

1934р. «Три перстені»

1936р. «Книга Лева»

1938р. «Зелена Євангелія «Ротації» (після смерті поета)»


III. Пiдсумок уроку.

Інтерактивна вправа «Мiкрофон»:

«На уроцi для мене було вiдкриттям...»

«Я пишаюся тим, що..»

«Особливо мене схвилювало те...»

IV. Домашнє завдання

Повторити вивчений матерiал. Самостiйно проаналізувати поезiю «Село» в групах:

1 група — дослiдити архетип тополi;

2 група — створити асоцiативний кущ вiрша;



З група — виписати художнi засоби та пояснити їх роль у творі.


Урок 27

Мельник Марія Володимирівна, вчитель

Городищенської ЗОШ І-ІІІ ст. №2


Тема. Осип Турянський. Коротко про письменника. Історичний матеріал Першої світової війни як предмет художнього узагальнення, загальнолюдські мотиви й гуманістичні цінності у поемі в прозі «Поза межами болю».

Мета: коротко ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом письменника. Допомогти учням розкрити світоглядні позиції митця, аналізувати поему в прозі «Поза межами болю», викликати інтерес до творчості письменника. Дати поняття поема в прозі.

Обладнання: текст поеми у прозі «Поза межами болю», портрет письменника.
Хід уроку
І.Організаційний момент

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

ІІІ. Оголошення теми уроку

ІV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Слово вчителя.

Невеличке село з химерною назвою Оглядів, Радехівського району, на Львівщині, в родині бідного селянина, 22 лютого 1880 року народився майбутній письменник Осип Василь Турянський. Батько його був неписьменний, мав невеличкий клаптик поля і, щоб прогодувати численну сім'ю, теслярував. Старшому із восьми дітей, Осипів, він вирішив дати освіту. Хоч, власне кажучи, вирішальним тут було не так бажання батька, як виняткові здібності сина. Навчаючись у сільській початковій школі, хлопчик переходив з класу в клас із відмінними оцінками. Якось влітку, коли Осип вже закінчив сільську школу, вчитель Ференс попросив його батька полагодити піч у школі. Розмовляючи з Василем Турянським, учитель гаряче порекомендував йому віддати Осипка до Львівської української гімназії, з директором якої він був знайомий. Учитель дав певну матеріальну підтримку і письмову рекомендацію хлопцеві, підказав, які треба підготувати документи. На щастя, у Львові, в підвальній кімнаті, мешкав тоді односельчанин Турянського Андрій Волошко. Василь Турянський списався з ним і умовив прийняти на квартиру малого Осипа. Залізниці з Радехова до Львова тоді ще не було, і батько відвозив сина до гімназії на возі. Поклали сина, харчі для майбутнього гімназиста і для господаря квартири. Той попередив, що треба взяти усього побільше – отож на возі опинилося два мішки картоплi, кiлька мiшкiв капусти, бурякiв тощо. Подружжя Волошкiв поставилось до тихого i слухняного Осипа як до рiдного, тим бiльше, що вiн готував до школи їхнього єдиного сина. На другому роцi навчання в гімназії О. Турянський перестав одержувати з дому будь-яку матерiальну допомогу. Це не завадило майбутньому письменниковi закiнчити не тiльки гiмназiю, а й унiверситет. За звичаєм всiх неiмущих студентiв того часу вiн заробляв на прожиття репетитерством.

Навчався Осип у гімназії блискуче. І щодо цього батько не мав з ним ніякого клопоту, якщо не брати до уваги один надто драматичний випадок. У старших класах гiмназiї юнак захопився нелегальною лiтературою, вiдвiдував пiдпiльний студентський гурток, почав вiдкрито критикувати лекцiї з релiгiї, вiдмовився вивчати катехiзис. Незважаючи на прекрасну успiшнiсть i поведiнку, дирекцiя гiмназiї виключила хлопця зi школи. Перед ним постала неприваблива перспектива повернутися додому, щоб бути одним iз сiльських злидарiв. Юнак посилає телеграму батьковi, благаючи порятунку. На другий же день батько пiшки прийшов до Львова i звернувся до директора з проханням поновити сина в гiмназiї. Той зглянувся на неписьменного селянина, але зажадав, щоб вiн заручився пiдтримкою волостi (гмiни) i повiтової управи (староства), очевидно, сподiваючись, що Туринським це не вдасться. Повернувшись зi Львова, Василь до Радехова сам уже йти не міг i тому послав туди старшу дочку Катерину, яка по дорозi назад заблукала вночi i ледве втрапила додому. Так Осипа в гiмназiї було поновлено.

Пiсля закiнчення Львiвської гiмназii О. Турянський вступає на фiлософський факультет Вiденського унiверситету. Там вiн бере активну участь у дiяльностi гуртка української студентської молодi. Саме тут, у Вiдні, юнак i розпочинає свою лiтературну дiяльнiсть. Першi оповiдання О. Турянського вийшли друком 1908 року. Тематика його раннiх творiв — оповiдань, статей, нарисiв – була пов’язана з селянським житгям, яке вiн добре знав (на канiкули здебiльшого приїздив до рiдного села).

У Вiдні О. Турянський захистив докторську дисертацiю на тему «Голосний «е» в українськiй мовi». В 1910 р. йому з великими труднощами вдалося влаштуватись учителем української мови та літератури в Перемишльськiй гiмназiї. А восени 1914 року письменник був мобiлiзований в австрiйську армiю i вiдправлений на сербсько-австрiйський фронт. Наступного року разом з багатьма тисячами австрiйських воякiв вiн потрапив до сербського полону. Пiд час зимового вiдступу сербських вiйськ, що не витримали нового австрiйського настулу, О. Турянський пережив надзвичайно тяжке життєве випробувавня, яке незабаром i було покладене в основу иайвiдомiшого його твору, повiстi-поеми «Поза межами болю». Вiн був одним iз шiстдесяти тисяч полонених, яких, вiдступаючи, сербськi конвоїри етапували заснiженими горами. Вiд голоду i холоду гинули тодi i самi солдати сербської королiвської армiї. Тож не доводиться говорити про те, що значна частина вiйськовополонених не здолала цього виснажливого шляху смертi. Найближчi товаришi О. Турянського по недолi замерзли бiля згаслого багаття. Сам вiн повернувся майже з того свiту неймовiрно щасливим випадком. Сербськi лiкарi, якi йшли позаду вiйськовополонених, побачили слабкi ознаки жятгя в одному з них; тiло його вже взялося кригою. Полонений лiкар-українець Василь Романишин, який допомагав сербським лiкарям, упiзнав у Турянському свого земляка. Спiльними зусиллями його повернули до життя, зважившись на крайнiй засiб: розморожувати тiло у холодній водi.

Iз Сербiї О. Турянського в числi iнших полонених вiдiслали в табори до Iталiї. Є вiдомостi про те, що деякий час вiн був інтернований на островi Ельбi. В Італії О. Турянський друкувався у прогресивних газетах: виступав iз статтями, фейлетонами тощо. В 1917 р. на Ельбi вiн налисав повiсть-поему «Поза межами болю». Пiсля закiнчення вiйни О. Турянський переїжджає до Вiдня, викладає порiвняльне право у Вiденському унiверситетi. На цей час зростає його популярнiсть як письменника.

О. Турянський намагається повернутися на батъкiвщину, яка опинялася тодi пiд владою панської Польщi. Буржуазний уряд не хотiв пустити письменника на Захiдну Україну, всiляко зволiкаючи з видачею вiзи на в'їзд. І тiльки 1923 р. письменник повернувся в Галичину. Вiн одразу ж розгортає активну лiтературну i видавничу дiяльнiсть. Бере участь у заснуваннi видавництва «Журавлi», у якому друкує свої твори. Письменник спочатку не мав постiйного мiсця роботи. Проте, як тiльки органiзовується товариство «Рiдна школа», Турянському надають можливiсть працювати в українських приватник школах.

Але незабаром виявилась рiзка розбiжнiсть у поглядах чиновникiв помiркованої вище управи «Рiдної школи» та демократа-iнтелiгента з народу

О. Турянського. Це призвело до неминучих конфліктів Деякий час О. Турянський був директором Яворiвської гiмназiї, а потiм йому доручили керувати дрогобицькою гiмназiєю, кращою серед українських приватних учбових закладiв. Ця гiмназiя, до речi, була збудована до десятої рiчницi з дня смертi І.Франка на кошти, зiбранi українським населенням. Виконуючи функції директора гiмназiї, О. Турянський викладав нiмецьку, латинську i французьку мови. Серед учнiвської молодi педагог користувався великою симпатiєю i як гуманний вихователь, i як ерудований фахiвець, i просто як чуйна людина.

В 1927 р. О. Турянський був змушений покинути Дрогобицьку гiмназiю. Обмеженiсть мiщанства письменник затаврував у сатиричнiй комедiї «Раби». Покинувши Дрогобич, вiн деякий час жив у Рогатинi. А вiдтак переїхав до Львова i до кiнця своїх днiв працював учителем у польськiй державнiй школi. На цей час О. Турянський стає прогресивним громадським дiячем. Цьому сприяли частi вiдвiдини галицьких сiл, де тодi вiдбувалися значнi соцiальнi зрушення, i, нарештi, зближення з активiстами КПЗУ, з тiєю частиною творчої захiдноукраїнської iнтелiгенцiї, яка плекала надії возз’єднання з Радянськоїю Україною. О. Турянський пiдтримував зв’язки з членом КПЗУ Iваном Хабою, який в 1927 р. був редактором газети «Свiтло» — неофiцiйного органу захiдноукраїнських комунiстiв, читав нелегальну лiтературу. Аналiзуючи революцiйні настрої трудящях Захiдної України та мiжнародну полiтичну обстановку, що склалася в 30-х рр., О. Турянський переконався, що Радянська влада переможе на захiдноукраїнських землях. Про це вiн говорив відверто в розмовах з родичами i знайомими. Сестра О. Турянського Анна Василівна Шкраба (прізвище по чоловiковi) пригадує, що вiн, вечорами розмовляючи з батьком, передбачав визволення Червоною Армiєю Захiдної України.

Наслiдки страхiтливих воєнних випробувань давалися взнаки О. Турянському протягом усього жяття. Тяжка невилiковна недуга мучила його впродовж останнiх рокiв. О. Турянський тримався мужньо, знаючи, що днi його лiченi. Переборюючи напади хвороби, вiн закiнчує свiй останнiй твiр — роман «Син землi».

Помер О. Турянський 28 березня 1933 р. Поховали його на бiдняцькiй дiлянцi Личакiвського кладовища. Бiля труни покійного було кiлька десяткiв його друзiв та учнiв. Минули роки, i мiсце поховання письменника було забуте.

2. Загальна характеристика повісті Осипа Турянського «Поза межами болю».

Осип Турянський, автор надзвичайного твору — «Поза межами болю», жанрово означеного письменником як «повість-поема». «Поет мусить пройти найглибше пекло буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати», — писав сам Турянський, якого спіткала (можливо, через цей нелюдський (нелюдяний) максималізм?) рідкісна, бо до непрофесійності чесна, літературна доля — бути генієм одного твору.

«Поза межами болю» — це хроніка передсмертних марень, прокльонів та спогадів сімох виснажених солдат, що відстали від загального каравану (як у справжніх солдат у них лишилися тільки прізвища): українців Добровського та Оглядівського (сам автор), угорця Сабо, австрійця Штранцінгера, поляка Пшилуського, сербів Ніколіча та Бояні. «Ми тут вже здійснили ідеал братньої прихильності і любові», — скаже один з героїв, замерзаючи біля згаслого вогнища.

Самого автора ледь живого підібрали сербські лікарі й повернули до життя, «розморозивши» у крижаній воді гірської річки. Сюжет пронизливий, але легко ототожнюваний: від аустерліцьких медитацій князя Болконського до антиестетських воєнних оповідань Гаршина (а ще були твори про жахи першої світової у Барбюса, Ремарка, Аполлінера, Леоніда Андреєва, Селіна, не кажучи вже про те, що сучасний читач має чималий вибір першокласних антивоєнних творів, тим різкіше інтонованих, чим ближчі в часі події бойні).

У «Поза межами болю», як не парадоксально (розумію, що ризикую зачепити сльозливих), справа не в сюжеті. Сюжет лише привід для висловлювання, свідчення людини, що пережила апокаліпсис і відчула його кожною клітинкою організму, написане для людей, що пережили кінець світу й навіть не помітили. Адже за великим рахунком автор показав людей, які поза межами болю виживали інакше: замерзаючи від холоду й не маючи, чим розпалити вогонь, вони не чіпають скрипки збожеволілого й осліплого від горя Штранцінгера («Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...» — шепнув.

«Дай спокій, — відповів Добровський. — Оця скрипка — це його очі... ...Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.»), натомість обирають «танець смерті» — хто впаде, з того знімуть одіж на розпал багаття; корчачись від голоду не наважуються з’їсти труп свого померлого товариша (проте історія пізніших голодоморів та гулагів розпрощається із цією інтелігентською категоричністю), а автор (доктор Оглядівський) так і не зможе потай з’їсти випадково знайдений у кишені шматочок цукру — поділить на всіх.

«Поза межами болю» — трагічне пророцтво про загибель інтелігентної чуттєвості, яка дає ясне усвідомлення того, що ілюзії життя нерозривні (бо невід’ємні) із самим життям, і чиїсь ілюзії, бодай видіння, настільки ж важливі для когось, як саме життя, тому недоторканні, святі (уже нетутешній плюралізм правди): «Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!» — «Назад! Не смієш іти там! Це не корч! Глянь! Це моя дружина і мій син!...»

Недаремно Осип Турянський повернувся з війни «диваком», що розгублено й непевно почувався в постапокаліптичному світі («болото, — як він висловлювався, — здорове для легенів, але вбивче для душі»). Коли 1921 року у Відні нарешті вийшла друком його книжка, «невдячний» Турянський влаштував видавцеві скандал через те (а сприймалося як «лише через те»), що той на обкладинці його книжки (в якій, за визнанням тогочасного критика, не було «ні сліду якоїсь буденної журналістичної тенденції») вмістив рекламу модної кравецької фірми. Свідок того, як вимерзали інші люди — трагічно безшкірі, сприймав цілком узвичаєну суспільством комерціалізацію як цинічне блюзнірство.

Зціпивши зуби і склепивши серце, зізнаєшся: слова з-поза меж болю могли б стати підписами під репортерськими фото. Цитую: «Багато людей утратило ясну свідомість того, де вони, звідкіля й куди йдуть? Деякі забули мову... У найбільшій частині людей серце вже заснуло... Так жаль кожної людини, що тільки на те й думає, щоб терпіти...

Біль і гордість чоловіка, що кинений у прірву буття, почуває всю грозу своєї безсильності... Люди не є злі, не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі...» Існування у межах болю триває. Тут і тепер. «В самім куточку мого серця притаїлося щось. Воно мале, марне, бліде. Це надія».


V. Підсумки уроку

VІ. Домашнє завдання

Прочитати повість Осипа Турянського «Поза межами болю».



Урок 28

Мельник Марія Володимирівна, вчитель

Городищенської ЗОШ І-ІІІ ст. №2


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка